Джордж Бернард Шоу – видатний англійський драматург, критик, романіст і
громадянський діяч, був ще одним представником “нової драми” наприкінці
XIX – першої половини XX століття. Натхнений новаторством Г. Ібсена, він
створив власну, цілком оригінальну театральну естетику – інтелектуальний
проблемний реалістичний театр. Одним з улюблених засобів впливу Шоу на
свідомість своїх читачів та глядачів був парадокс. У такий спосіб він аж
ніяк не намагався заробити дешеву популярність. Письменник мав на меті
зовсім інакше – змусити людину по-новому неупереджено поглянути на
традиційні цінності, звільнити її від влади застарілих стереотипів. Саме
з цих причин Шоу віддавав перевагу “відкритим”, незавершеним
закінченням, які не усували проблем, що розглядались у п’єсах, а
навпаки, ставили нові. Драматург закликав сучасників піти важким і
небезпечним шляхом Свободи, не тільки політичної чи економічної, а
насамперед духовної.

Корені такого оригінального світогляду письменника слід шукати в його
дитинстві та юності. Джордж Бернард Шоу народився у 1856 році в
Дубліні, столиці Ірландії, яка тоді була однією з британських колоній.
Батько Шоу був комерсантом-невдахою, який, до того ж, дуже пив. Мати
була обдарованою жінкою, мала непоганий голос, але відчувала себе
нещасливою за таким чоловіком. Життя родини супроводжували матеріальні
нестатки, несприятливий моральний клімат (його шоу потім відтворив у
своїй трагікомедії “ Дім, де розбиваються серця”): батьки часто
сварилися і не приділяли належної уваги своїм дітям (окрім Бернарда,
вони мали ще дві дочки). Майбутній драматург відчував себе покинутим і
самотнім. Школи, де він навчався, були поганими, і хлопчик здебільшого
добував знання самотужки. Він багато читав, захоплювався музикою.
Поступово мати знайшла вихід із сімейної драми – вона почала вивчати
музику, що потім дала їй змогу оселитися у Лондоні, де вона заробляла на
життя приватними уроками співів. А Бернард Шоу якому тоді виповнилось
лише 15 років, залишився віч-на-віч із хворим батьком і змушений був
дбати про шматок хліба. Він покинув школу і почав працювати, спочатку
клерком, а потім головним касиром у земельній конторі. Безумовно, така
“кар’єра” зовсім не влаштовувала талановитого юнака, який мріяв про
музику і письменництво. Одначе ті перші роки самостійного життя виховали
незалежність його духу, вміння витримувати удари долі. Ще одна риса
світогляду Шоу бере початок у дитинстві – релігійне вільнодумство. Він
виховувався в родині, байдужій до релігії. Його мати ніколи не забувала
демонструвати свій атеїзм, атеїстами були й інші родичі. Шоу та його
сестри навіть не відбували конфірмації.

Нові можливості для розвитку незалежного духу постали перед Шоу з 1876
року, після переїзду до Лондона, який назавжди став місцем проживання
великого драматурга. Тут він продовжив самоосвіту його душа і розум
відкриваються всім інтелектуальним та естетичним впливом “кінця віку”.
Його друг і меценат У. Арчер згадує, як він у перше побачив Шоу в
бібліотеці Британського музею. Перед ним лежали “Капітал” К. Маркса і
партитура опери “Золота Рейна” Р. Вагнера. Він по черзі читав обидва
твори. Цей епізод дуже типовий для Шоу, який
завжди збагачувався

найрізноманітнішими здобутками в науці, філософії, мистецтві.
Приваблювала його й політична та громадська діяльність. Ще в дитинстві,
а також за часів роботи клерком у Дубліні Шоу зіткнувся з
несправедливостями сучасного світу. Лондон тільки значно поглибив його
почуття обурення недосконалим суспільним ладом. У нього сформувалася
відверто анти буржуазна позиція, якій він був вірний до кінця. Йому
здавалося, що він відшукав шляхи поліпшення ситуації. Свої надії він
покладав на модний тоді соціалізм, але не революційний, а
реформаторський. У 1884 році Шоу став членом Фабіанського товариства,
метою якого було сприяння нереволюційному перетворенню капіталістичного
суспільства на соціалістичне. Вступивши до Фабіанського товариства, Шоу
виявив непересічні здібності мітингового оратора і пропагандиста. У
словесних баталіях із опонентами він вигострював свою грізну зброю –
в’їдливі жарти. Виховував він у собі і вміння поглянути на звичайне під
нетрадиційним парадоксальним кутом зору – якість, без якої його
інтелектуального проблемного театру просто не існувало б.

Ще один чинник мав велике значення для формування його світогляду і
естетики: Шоу був ірландцем за національністю, а не англійцем. Він
належить до групи так званих англо-ірландських письменників
(представники літератури Великобританії, які народилися в Ірландії і
вважали себе ірландцями). Майже всі вони були сміливими новаторами в
царині мистецтва слова. Тут варто згадати хоча б такі імена, як О.
Уайльд, У. Б. Їтс, Д. Джойс, без яких просто неможливо уявити історію
світового модернізму XX ст. Здається, що складне становище цих митців
всередині британської культури зумовлювало їхнє своєрідне художнє
світобачення. Їм було тісно в провінційному Дубліні і не дуже затишно в
Лондоні, де вони завжди залишалися чужинцями та мали своєрідний комплекс
“вигнанців”. Це відчуження ірландських діячів культури в Лондоні
відчувалось особливо гостро на тлі тієї запеклої боротьби, що
розгорнулася наприкінці XIX – початку XX ст. навколо “ірландського
питання” – боротьби Ірландії за свою незалежність, яка була невідривна
від релігійних розбіжностей між цими частинами Великої Британії. З цих
причин саме англо-ірландські письменники одними із перших в XX ст. на
власній долі відчули ті колізії, що визначають самопочуття сучасної
людини, та зуміли знайти адекватну художню мову, щоб розкрити в своїх
творах всю маштабність цієї трагедії.

Звичайно, Шоу був далекий від тих настроїв, які потім назвали
модерністськими та якими захоплювались інші представники
англо-ірландської літератури. Він швидше митець протилежного типу, ніж,
наприклад, Джойс або Їтс. Крізь усе життя проніс Шоу віру в могутність
людського розуму, постійно наголошував на суспільному призначенню
мистецтва. Але попри все багато в чому він був ірландцем. “Англія
завоювала Ірландію. Що мені робити ? Завоювати Англію”, — жартував

він. А друг Шоу, письменник і публіцист Честертон, додав: “Бернард Шоу
відкрив Англію як чужинець, як загарбник, як переможець. Одне слово як
ірландець”. Суто ірландським є сміх письменника – іронічний,
безжалісний, раціональний. Своєрідним викликом британський імперський
ідеології була і його моральна підтримка боротьби його співвітчизників
за незалежність. Ось у чому Шоу також був “чужинцем” у “старій добрій
Англії”. А це означало, зокрема, і те, що він дивився на її проблеми
свіжин оком, ніби з відстані, що давало йому змогу помічати суперечності
та парадокси англійської дійсності там, де звичайні англійці їх просто
не бачили.

Бернард Шоу ввійшов в літературу зрілою людиною. Його першими творами
були газетні статті, критичні праці з питань музики, які він підписував
псевдонімом Corno di Bassetto, а також театральні резенції, що виходили
під ініціалами G. B. S. – Джордж Бернард Шоу. На ниві красного
письменства він дебютував п’ятьма романами, які, однак, не принесли йому
успіху. Значною подією в історії театрального мистецтва Англії і всієї
Європи було видання критичного нарису “Квінтесенція іпсенізму”. Це
означало, що “порушник спокою”, “соціаліст” і “марксист” Шоу включився в
боротьбу за “нову драму”.

Як випливає із назви нарису, його центральна тема – суть театральної
революції Г.Ібсена. вибір такої теми не був випадковим. Шоу свідомо
намагався привернути увагу до постаті норвезького митця, аби сприяти
радикальному оновленню англійського театру, де переважали водевілі,
дешеві мелодрами чи розважальні “добре зроблені” п’єси В. Сарду або Е.
Скріба. Шоу вірив, що настав час для нової проблемної драматургії,
основоположником якої був автор “Лялькового дому” і “Будівничого
Сольнеса”. Не варто казати, що “Квінтесеція ібсенізму” – це не науковий
трактат, який відстворено розглядає внесок Ібсена в розвиток світової
драматургії, а й виклад власного кредо Шоу-драматурга. Після цього він
ще неодноразово повертався до теорії драми протягом усього свого
тривалого життя. Спробуємо узагальнити, в чому полягає його новаторство
у царині театру.

1. Персонаж. Людей за межами літератури, а також персонажів своїх п’єс
Шоу поділяв на філістерів, тобто рабів загальновизнаних цінностей, і
бунтівників, які відмовляються прийняти на віру те, що бездумно повторює
більшість. Він запропонував й іншу класифікацію людей та персонажів :
ідеалістів – тих, які живуть неперевіреними, фальшивими ідеалами, і
“реалістів”, які скептично споглядають на навколишній світ, скоряються
критичному розумові, нешабнно мислять, добре розуміють хвороби і вади
світу, але ці знання не вбивають їхнього прагнення до кращого
облаштування того світу. Завдання драматурга, на думку Шоу, полягає в
тому, щоб викривати філістерську та “ідеалістичну” мораль, критикувати
й знищувати фальшиві цінності. Саме в тому насамперед, на його
переконання, полягло значення творчості Г. Ібсена, саме Шоу брався
продовжити його справу. Але він

не тільки захоплювався норвезьким драматургом, а й критикував його,
зокрема, за те, що той навіть не вдавався до спроби створити того
позитивного персонажа, який міг би протистояти світові брехні.

2. Завдання театру. “Дискусія”. Театр для Шоу – засіб виховання
свідомості людей, але здійснюється це виховання не розтлуматчення
готових істин, а постановкою проблем. П’єса повинна мати “відкриту”
кінцівку, спонукати читача до відповідна поставленні запитання. Першим
драматургом, хто використав цей прийом, був знову-таки Ібсен, саме таку
“кінцівку” має “Ляльковий дім”. Сучасна драма, продовжує Шоу,
обов’язково повинна бути з дискусією, а не будуватись на емоційній
ситуації. Під “дискусією” він розумів насамперед ідейний конфлікт,
наявність у п’єсі носіїв протилежних, але однаково добре обґрунтованих
поглядів. Взірцем такої “дискусії” є фінал “Лялькового дому” Ібсена,
коли Нора каже Хельмеру:”Ми повинні сісти і обговорити усе, що трапилося
з нами. При такому підході Шоу називав традиційні способи побудови
інтриги – “любовні трикутники”, а також такі- розв’язки, як убивство або
самогубство, позбавленими драматизму ситуаціями. П’єса мусить бути
”фабрикою думки” ,”пробудженням сумління”, сутичкою ідей, а не сценами
життя чи картинами переживань. Тому Шоу надавав перевагу створенню не
типів, а образів, підпорядкованих сутичці ідей. Саме в цьому конфлікті
протилежних думок і слід шукати джерело драматичного. Шоу фактично
відмовився від традиційної структури п’єси: зав’язка – розвиток дії –
розв’язка. На- томість він запропонував інший варіант: зав’язка –
розвиток дії — дискусія, тобто весь перебіг подій повинен готувати
фінальну розмову-суперечку, упродовж якої головна проблема п’єси не
розв’язується, а, навпаки, ще більше загострюється. Конфлікт ідеї формує
сюжет не тільки п’єси-дискусії, а й п’єси-притчі і трагікомедії.

3. Парадокс. Надзвичайно велика роль в п’єсах Шоу парадоксу, як
основному засобові постановки проблеми. Парадокси Шоу не тільки
словесні. Парадокс складеться в основу ситуації, навколо якої
розгортається дія п’єси. Шоу говорив, що його парадокси відбивають
дійсність, що парадоксальної не його п’єси, а саме життя, а він лише
розкриває людям на це очі.

4. Проблема жанру. Трагікомедія . Ще один засіб загострення
проблеми , який Шоу теж проголосив відкриттям Ібсена, — повне змішування
комедії і трагедії. Сучасна п’єса може бути тільки трагікомедією,
причому, як комедія, так і трагедія виконують зовсім інші завдання, ніж
це було раніше. Трагедія “більш не залякує”, не намагається підкорити
емоції глядача жахливими чи катастрофічними подіями заради досягнення
очищення. Комедія більше не повчає, розважаючи, не виправляє звичаї,
сміючись, а обидві вони мають іншу мету – поставити глядача перед
проблемою.

5. Втручання автора в дію. Драма і роман. Персонажі в п’єсах
англійського драматурга цілком залежні від авторської волі. Їхні
характери повністю визначені ідейним завданням. Шоу супроводить

вчинки і репліки героїв коментарями та ремарками, а також широко
використовує систему передмов і післямов, за допомогою яких владно
вривається у дію, скеровує її та надає їй сенсу.

6.Театр і політика. Шоу-новатор усунув бар’єри між театром і політикою,
між театром і публіцистикою. Його сатиричні п’єси – грізна зброя в його
боротьбі за власні ідеали. Вони також є дуже оригінальними, звичайно ж,
парадоксальним засобом пропаганди і агітації.

Шоу був одним із найвеличніших європейських інтелектуалі, який зазнав
складної ідейної еволюції. Він був свідком таких історичних подій, як
перша і друга світові війни, Жовтневий переворот в Росії, прихід до
влади Гітлера, і кожна з них мала жвавий відгук не тільки в театральній
творчості Шоу, а й виступах, статтях, інтерв’ю. Він завжди залишався
політичним бійцем. Творчість Шоу – розгорнута і всеосяжна панорама
інтелектуального й політичного життя Західної Європи та світу протягом
першої половини ХХ ст. починаючи з 1900р. і до 30-х років він був
найвпливовішим драматургом Великобританії. Унаслідок його діяльності
англійський театр пішов зовсім іншим шляхом і знову, як і за часів
Шекспіра, став одним із вирішальних чинників розвитку світового
театрального мистецтва. Шоу був патріотом своєї землі.

У 1950 році Джордж Бернард Шоу помер.

Література

О.В.Пронкевич. Зарубіжна література. — Київ: “Педагогічна преса”, 1997.
— ст. 158 – 172 .

Похожие записи