Реферат на тему:

Джон Леннон – життєвий і творчій шлях

“І твій птах може співати…”

переживань. Саме тому молодь 60-их років ХХ століття так обожнювала
“Бітлз” (The Beatles) – ансамбль, неофіційним лідером якого був Леннон.
Адже молоді люди могли знайти у піснях цієї неперевершеної групи базу.
Базу для істинної любови. Базу для відкритости і подолання рамок.
Звісно, 60-ті – це час сексуальної революції, яка, як і инші подібні
речі, що прийшли в той час, викликають навіть тепер у багатьох людей
відразу. Але якщо Леннон, як вічний двигун, торкався б лише таких
зовнішніх речей, то, звісно, пішов би в забуття. Леннон говорив про
набагато глибші речі. Для нього абсолютно принциповими були всі
проблеми, які він намагався віришити. Він був філософом, а не лише
кумиром мільйонів. Хоч був і ним. Урешті, залишається і досі. Він живе у
серцях тих, хто його пам’ятає. Він народжується у серцях тих, хто його
не застав живим.

релігією для того, аби зробити на цьому собі ім’я та гроші. А
консервативні кола суспільства (особливо британського) влаштовували
демострації і лекції, де говорили про шкідливість музики “Бітлз” для
молоди. Однак, промовистий факт: та музика, яку уважали у 60-ті роки
популярною (поп-музикою), тепер стає незмінним репертуаром симфонічних і
камерних оркестрів. Класичні музиканти, які виконують музику “Бітлз”,
стають Колумбами на шляху до відкриття Америки. Згадаймо відому
сентенцію, що усе геніяльне – просте. Про що співали легендарні “бітли”?
Про любовні пригоди, про новий стиль життя, пов’язаний із “експортом”
рок-н-рольної музики із Сполучених Штатів Америки (Алан Фрід, Білл
Гейлі, Елвіс Преслі, Рей Чарлз, Чак Беррі, Літтл Річард). “Бітли” не
закінчували жодних консерваторій, ба, навіть будь-яких музичних
навчальних закладів. Вони вийшли із низів суспільства і пройшли важку
школу життя. Вони працювали над собою. Це – найчесніший у світі спосіб
досягнення успіху. І саме тому легка музика “Бітлз”, із якої вони
починали, перейшла в словесно-музичні експерименти і втілилась у
глибоких музичних композиціях. Кожен із учасників “Бітлз” – Джон Леннон,
Пол МакКартні, Джордж Гаррісон, Рінґо Старр – був неперевершеною
особистістю і вічним мотором творчого пошуку. Саме це і є визначальним
для популярности цього вокально-інструментального ансамблю і причиною
його розпаду. Багато хто вважає, що жодна сольна кар’єра колишніх
“бітлів” не була такою успішною, як власне “Бітлз”. І не дивно. Поки
музиканти розвивалися, експериментували і шукали себе, вони створювали
прекрасні речі. Коли кожен із них дозрів до самостійного творчого життя,
почалися конфлікти, амбіції… Але згадаймо в чому таємниця скрипок
знаменитого майстра Страдіварі? В особливостях поєднання. “Бітли”
взаємодоповнювали одне одного. Це було їхньою родзинкою. Щаслива
випадковість – великі індивідуальності зійшлися.

Попри безперечну талановитість кожного із учасників квартету “Бітлз”,
Джон Вінстон Леннон був найбільш харизматичною постаттю. Як і всі інші
“бітли”, він народився у Ліверпулі (9 жовтня 1940 року) – портовому
місті на заході Великобританії. Батько Джона – Альфред (Фред) Леннон
працював на торгових суднах (матросом, офіціянтом), мати – Джулія Стенлі
– продавала квитки в кінотеатрі. У той час, коли народився Джон, Фред
Леннон був у морі. А потім почалася Друга світова війна, тому зникнення
Фреда було закономірним. Джулія вийшла заміж за Боббі Дайкінса, що мав
двох дітей від першого шлюбу. Подружжя мало ще двох спільних дітей, тому
утримувати всіх було важко. Сестра Джулії – Мері (Мімі) Стенлі та її
чоловік Джордж Сміт не мали дітей і охоче взяли Джона до себе на
виховання. Мімі була типовою англійською леді із консервативними
манерами. У такому дусі вона і виховувала Джона. Однак, заборонений плід
завжди є більш жаданим, ніж дозволений. Леннон був справжньою дитиною
Індіго1, тому будь-яке насильство (моральне чи фізичне) спонукало його
до бунту. Те саме було у школі. Леннон не міг навчатися, виконуючи певні
обов’язки, обмежуючи себе. Незважаючи на те, що з дитинства Джон виявив
непересічні здібності, зокрема, до малювання, вчителі не звертали на це
уваги. Неохоче виконуючи шкільні завдання, Джон Леннон переключився на
ігри. Як згадує тітка Мімі, саме тут проявилися особливості характеру її
небожа: твердість, наполегливість, категоричність, цілеспрямованість і
самовіддача у кожній цікавій для нього справі2. Леннон поводив себе як і
всі творчі люди. Він читав, малював, слухав, задумувався. Однак,
майбутній “бітл” не любив самотність. У школі він був лідером компанії
хлопчаків, які весело забавлялися, придумуючи найрізноманітніші витівки.
Уже в цьому товаристві яскраво виявляються саме лідерські здібності
Леннона. Або бути лідером, або не бути в товаристві – це було для нього
принциповим.

роллу Елвіса Преслі. Джон Леннон, який до тього часу діяв лише за
принципом цікаве / нецікаве, нарешті зрозумів своє особливе захоплення
музикою. Він почув по радіо Елвіса. А оскільки Ліверпуль аж кипів від
підліткових рок-груп (створюваних досить швидко молодими фанатами “нової
музики”), то Леннон не міг зволікати. 1956 року він створив свій
ансамбль. Групу назвали “Кворіммен” (Quarrymen). Склад постійно мінявся,
однак безперечним лідером був Джон. Він абсолютно закинув навчання, не
говорив тітці Мімі про те, де він проводить час. Щастям було те, що мати
Джона купила йому гітару – у Мімі про це й мови не могло бути.
“Кворіммен” постійно виступали у різних місцях Ліверпуля, поки не стали
відомими не лише у колах Джонового коледжу.

учасників “Кворімен” – Айвен Воґан – привів до Джона Пола МакКартні –
свого однокласника. МакКартні справив на Леннона велике враження – адже
він знав набагато більше акордів на гітарі! З такої маленької ситуації
почалася історія великої групи. Пол став бас-гітаристом “Кворіммен”,
сюди він привів “молодшого бітла” – Джорджа Гаррісона, який виконував
партії на соло-гітарі. Ударником групи Леннона був Піт Бест.

Гамбурґа – визначила подальшу долю “Бітлз”. По-перше, для такого
серйозного турне потрібна серйозна назва (творчість проявив Леннон – The
Beatles – несе у собі подвійність. З одного боку англійське beetles – це
жуки, а з иншого боку to beat – бити. Вийшла свого роду графічна гра, що
викликала ряд асоціяцій). По-друге, у Гамбурзі ансамбль зустрів свого
майбутнього ударника – Рінґо Старра (справж. Річард Старкі). По-третє,
тут “Бітлз” вперше серйозно зайнялися своєю зовнішністю – оригінальні
зачіски учасників біт-квартету спроєктувала дружина Стюарда Саткліффа –
приятеля Джона Леннона, кількарічного бас-гітариста “Кворрімен”. І
найважливіше – у Гамбурзі (сюди було два виїзди “бітлів”) знамениті
ліверпульці по-справжньому відчули себе музикантами – вони сподобалися
публіці і серйозно повправлялися. До Ліверпуля “Бітлз” повернулися
відомими музикантами.

      А далі десятиріччя “бітломанії”. Група майже щороку випускала по
два альбоми. Десять років пісні “Бітлз” посідали перші місця у
гіт-парадах. Назва ансамблю була на устах у всіх. Вони похитнули не лише
рок-музику. Вони збурили все. І, можливо, не було би того, що сталося,
якби не ті, хто був зацікавлений у популяризації чотирьох хлопців –
Браян Епштайн – менеджер ансамблю і Джордж Мартін – продюсер. Обоє були
професіоналами. Обоє вміли поєднати творчість із раціоналізмом. Урешті,
обоє тримали “бітлів” у певних рамках. Бо мусіли. Ці рамки шоу-бізнесу,
що передбачають контракти, виступи-поїздки і студійні записи виснажували
“Бітлз”. Виснаження і внутрішній мотор стимулювали еволюцію і бажання
змін. “Бітлз” як ніяка инша рок-група характеризується своєю “шокуючою”
еволюцією. Одна із статей про “Бітлз” у англійській періодиці кінця 60-х
років називалася “Бітлз”: як вони змінилися і як вони змінили нас”.

індивідуально-особисту. Власне, остання і є тією метаморфозою, в
результаті якої ми говоримо: Джон Леннон, а не “Бітлз”. Початок цієї
метаморфози стався тоді, коли Леннон зустрів Йоко Оно – на 7 років
старшу від нього японську художницю-авангардистку. Заради неї він
“забув” про “Бітлз”, про сім’ю (у 1962 році Джон одружився із
однокласницею з коледжу мистецтв – Сінтією; у них народився син Джуліян)
і поринув в абсолютно инший світ. Майже всі, хто писав про “Бітлз”
схильні уважати, що зовнішньою причиною розпаду знаменитої четвірки була
саме Йоко. Хоча знову-таки: якби… Адже, як відомо, саме Йоко
нав’язувалася до Леннона, однак він “потурав”. За час своєї сольної
кар’єри Джон Леннон (подекуди у співавторстві із Йоко) випустив чимало
альбомів. Найбільш відомий – “Уяви” (“Imagine”, 1971):

      Уяви, що нема країн –

      Це не важко зробити.

      Нема за що вбивати і вмирати,

      І жодних релігій.

      Ви скажете, що я мрійник,

      Але я – не один.

      Я надіюсь: колись ви до нас приєднаєтесь

      І світ буде цілісним.

      70-ті роки для Леннона – це народження птаха у душі. Це –
прагнення. Прагнення миру у світі. Це естетика пісень. Це цілісність і
зрілість.

      8 грудня 1980 Джона Леннона було застрілено.

      Марк Девід Чапман – фанат “Бітлз”, і особливо, Леннона. Він чув
прихований голос вбити. Він шаленів від свого кумира віддавна. А так він
пов’язав свою долю із ним назавжди. Життя тільки почалося. Джон навіть
на п’ять років зовсім відійшов від музики, для того, аби виховувати
свого із Йоко сина – Шона.

      Що було б, якби… Життя кожного мистця сповнене внутрішніх
суперечностей і боротьби із зовнішнім світом. Але часто ці зовнішні
особливості часу, в якому жив творець, ті реалії, до яких він належав,
стираються і, подекуди переплутуютьcя. Тепер маємо багато книжок про
“Бітлз” і про Леннона – можемо вповні реконструювати собі образ того
Джона, яким він був. Це можна назвати плітками. Думаю, ніхто мені не
заперечить, якщо скажу, що серед митців не буває ідеальних чи правильних
людей.

      Молімося за Джона Леннона.

Похожие записи