Реферат на тему:

Джек Лондон

У юнацтві Джек Лондон вантажив вагони, служив матросом, був
кочегаром і двірником і не мав змоги систематично вчитися, в двадцять
п’ять років, незважаючи ні на що, став найпопулярнішим письменником
Америки, досяг вершини слави і багатства. Водночас його життя — це й
найдоказовіше спростування «американської мрії». Найкраще, мабуть, про
трагічність своєї долі сказав сам Джек Лондон у листі до дочки, який
Джоан поставила епіграфом до книжки про батька: «На жаль, письменники
пишуть спочатку для хліба, а потім для слави, а вимоги їхнього життя
зростають швидше, ніж можливості заробляти на хліб, так що для слави
писати вже ніколи… Ефемерний розквіт — і «великі твори» залишаються
ненаписаними».

«Трагічною національною історією успіху» назвав його життя прогресивний
сучасний американський критик Максвел Гайсмар. Нелюдське напруження сил
протягом довгих років. Фальшивий еталон щастя, нав’язаний Лондону
буржуазним суспільством, що ототожнює щастя з грошима, з багатством.
Фальшиві виміри цінностей, що впливали на погляди, на творчість, на
спосіб життя, на духовність письменника. І як наслідок — хвороба,
апатія, розчарування, виснаження таланту, безплідність і смерть саме
тоді, коли б мали прийти зрілість і розквіт. Додамо, що справжній
розквіт особистості так ніколи і не прийшов, бо всі, навіть кращі твори
Лондона, позначені певною незрілістю і суперечливістю в поглядах і
думках митця. Про передчасну смерть Джека Лондона письменник Е. Сіиклер
писав тоді: «Яка ганьба, яка трагедія для нашої літератури, що
капіталістична Америка з її індивідуалістичною філософією і хижацьким
егоїзмом вкрала в нас душу цієї надзвичайно обдарованої, талановитої
людини».

ПРО ТВОРЧИЙ ДОРОБОК

Проживши всього сорок років, Джек Лондон написав дев’ятнадцять романів,
вісімнадцять збірок оповідань і статей, три п’єси, вісім
автобіографічних книжок, понад тридцять віршів. Доробок чималий. Як вже
зазначалося, не все в ньому рівноцінне, не все довершене. Проте можна і
слід говорити про певні загальні закономірності цього доробку.

У творчості Лондона зустрічаємо натуралістичні картини (наприклад, сцени
у в’язниці в «Міжзоряному мандрівнику») або піднесено-романтичні, як при
описі вирішального поєдинку між Беком і Шпіцом («Поклик предків»). В
зображенні відносин між працею і капіталом («Залізна п’ята») письменник
наближається до соціалістичного реалізму. При відтворенні життєвого і
творчого шляху митця («Мартін Іден») Лондон виступає твердим реалістом.
І все ж, виходячи з кращих, вершинних творів Лондона, не важко побачити
і щось спільне, найістотніше у творчому методі письменника. Як пише О.
Звєрєв, «в найбільш зрілих своїх новелах Лондон намацував цілком повий
для його часу тип реалізму, який поєднував бездоганну вірність кожної
подробиці з поетичною фантазією, з ліричними відступами, що перебивали
стрімке розгортання інтриги, надаючи оповіді заглибленість і епічний
розмах» ‘.

О. Зверев обстоює думку про реалістичність лондонівської спадщини, нe
заперечуючи і романтичного її звучання. У першому періоді творчості
Лондона спорідненість з романтизмом виражалася не тільки в характерному
пейзажі або романтичному герої, але і в самому підході до зображення
дійсності. Північ у Лондона — це притулок героя, який тікає від
буржуазної цивілізації, адже на Півночі спосіб життя диктується людині
самою природою. Отже, характерною для письменника є не романтичність, а
органічно злиті реалістичні й романтичні елементи у творчості. Як
справедливо зазначає В. Биков, рух Лондона-романіста від «Дочки снігів»
до створення «Мартіна їдена» — це «шлях від романтизму з сильно
розвинутими реалістичними елементами до реалізму і творчої зрілості».

«Мартін Іден» і «Залізна п’ята» — твори другого етапу творчості Лондона,
кращого його часу. Саме вони і дозволили Горькому сказати про нього, як
про письменника, котрий проклав шлях пролетарській літературі, бо в цей
період Лондон наближався до соціалістичного реалізму, успішно поєднуючи
критичний погляд на світ з проникненням в його сутність. І, нарешті, в
останній період Лондон дедалі більше наближається до тих самих епігонів
романтизму, від яких силою таланту і баченням світу так різко
відрізнявся навіть на початку свого творчого шляху.

Головна домінанта, що проходить крізь усю творчість письменника,—
людина. «Моє най-вразливіше місце — це прагнення вивчати людську _
природу,— писав Лондон-початківець своєму молодому колезі і шанувальнику
Клоудеслі Джонсу.— Не визнаючи бога, я зробив предметом свого поклоніння
людину і, звичайно, встиг дізнатися, якою низькою вона може бути. Але
від цього моя повага до неї тільки зросла, тому що це дозволяє чіткіше
побачити ті гігантські висоти, яких вона може сягнути. Яка вона маленька
і яка вона велика! Але це найвразливіше місце — бажання докопатися до
душі кожної нової людини — завдало мені багато неприємностей».

Герой романів, повістей і оповідань Лондона — людина, якій завжди
притаманний певний комплекс рис характеру, єдиний стрижень. Це завжди
особистість, що «не вписується» в суспільство, у звичне середовище, не
хоче будувати своє життя на буржуазних законах і водночас — у більшості
випадків — прагне досягти чи то буржуазного, чи то просвітницького
ідеалу. Герой жадає багатства, він активний і життєдіяльний, але
багатство як таке для нього не е фетишем — значно вище стоять закони
гуманізму і закони природи. Лондон своєрідно трактує взаємини природи і
людини, спираючись на теорію еволюції.

Людина в нього виступає не так у протиставленні природі, як її органічна
складова частина, продовження і розвиток всього живого, її визначальні
риси — активність і любов до життя. Там, де героя виведено за межі
буржуазної цивілізації в її сучасній тривіальній формі, його взаємини із
світом у принципі гармонійні. Так — у північних оповіданнях, у
каліфорнійських творах про життя на природі. Там, де герой поставлений у
соціальні умови життя сучасного міста, з його непримиренними контрастами
вбогості і багатства, з його пошаною до наживи насамперед,— там
відбувається трагічна конфронтація людини і суспільства, як у «Мартіні
Ідені» або «Залізній п’яті».

Пафос викриття поєднується у Лондона з пафосом життєствердження. І
справедливо підкреслює 3. Я. Лібман, що Лондон пішов далі своїх
сучасників у зображенні демократичного героя. Бо ці письменники в своєму
неприйнятті буржуазного побуту підкреслювали в персонажах насамперед ті
риси соціального звиродніння, що обертали їх на пасивні жертви процесу
дегуманізації особистості і таким чином виключали героїчне з літератури.
Лондон же, навпаки, прагнув утілити в своїх героях «силу, правду і
шляхетність духу», що дозволяла їм утверджувати в боротьбі з соціальним
злом людські вартості».

Мужність, сила, сміливість, почуття обов’язку, визнання законів
товариства понад усе, непримиренність до зла, широта і доброта — ось
основні риси лондонівського героя. Причому письменник стверджує їх як
першооснову людської особистості, бо примушує домінувати в дуже важких,
граничних для людського характеру умовах.

Джек Лондон випробовує своїх героїв гуманізмом. І саме цей критерій
допомагає письменникові встановити межу між сильною особистістю й
ніцшеанською надлюдиною. «Надлюдина,— писав Лондон про свого героя
Ларсена,— явище антисуспільне за своїми тенденціями, і в наші дні, у
нашому складному суспільстві і соціології його ворожа відчуженість не
може мати успіху. Звідси непопулярність фінансистів, таких собі
надлюдей, як Рокфеллер…»

Активна гуманність, а в кращих творах — соціально активна гуманність —
константа Лондонової творчості, яка і допомагає зберегти її живу,
невмираючу цінність для читача.

І хоча Лондон не був послідовним соціалістом і не зберіг запалу
революціонера до кінця життя, своїми кращими творами він посів одне з
чільних. місць у прогресивній американській літературі. «Головна його
відмінність від попередників, американських письменників критичного
реалізму, і заслуга в тому, що, пишучи високохудожні твори, віл
надихався ідеями пролетаріату і його боротьбою, намагався оволодіти
матеріалістичним світоглядом, відкрив, за його словами, що соціалізм —
єдиний вихід для мистецтва і творця, став першим в Америці
по-справжньому значним і впливовим письменником, що вийшов з народних
глибин і захищав інтереси пролетаріату»,— так визначає значення
Лондовової творчості радянський дослідник В. Биков. Недаремно смерть
Лондона викликала найбільший смуток серед трударів, серед соціалістій.
Газета «Інтсрнешнл соушеліст ревю» надрукувала своєрідну епітафію
письменникові: «Наш Джек помер! Він, що піднявся з наших лав, висловив
наш біль і висловив наші сподівання. Він, який заповів стояти на смерть,
не відступаючи ні на крок,— тільки вперед,— забрати світ у свої сильні
руки. Товариш! Друг! Той, що розкрив вікна наших таємниць назустріч
сонячному промінню. Хай багаті не зрозуміли і зараз не усвідомлюють міри
твоїх звершень. Пройде час. І побачать всі люди, батько «Мартіна їдена»
і «Залізної п’яти», так, дізнаються всі люди, коли ми піднімемось і в
боях здобудемо перемогу!»

Найяскравіше внутрішня приналежність Лондона своему народові відбилась у
самому характері його творчості. Недаремно і за життя, і після смерті
він був одним з найпопулярніших американських письменників. І коло його
читачів — насамперед трударі, тому що невід’ємною якістю його творчості
є органічна демократичність, народність, погляд на панівні класи, на
життя з позицій і з точки зору народного.

У статті «Питання максимуму» (1905) Лондон не без підстав стверджував,
що наше століття — це час демократизму. «Минулі віки були свідками не
лише прогресу взагалі людини, але і прогресу простої людини. Від
становища раба або кріпака, ланцюгом прикутого до землі, людина
піднялась на найвищі щаблі в сучасному суспільстві, крок за кроком,
серед розпаду божественних прав королів і гуркоту зруйнованих престолів.
І не для того визволялася вона, щоб знову потрапити у довічне рабство до
промислової олігархії,— проти цього повстає все її минуле. Проста людина
заслуговує на краще майбутнє, або вона не гідна свого минулого». Ці
слова, виголошені американським письменником на початку XX століття,
сьогодні читаються як пророцтво, бо їхня справедливість підтверджена
всією історією людства.

Одне з важливих питань, що постає сьогодні при вивченні творчості
Лондона,— її відношення до продукції «масової». Багато дослідників
сучасної «масової літератури» в Америці зараховують творчість Лондона до
її феноменів, знаходячи в пій ті основні елементи, які визначають
сутність «масового» мистецтва. І тут свідомо змішуються такі поняття, як
доступність високого мистецтва для простих народних мас і ремісництво,
що розраховує свою продукцію на задоволення смаків і потреб широкою
загалу. Справжнє мистецтво, до якого безумовно належить краще, створене
Джеком Лондоном, являє собою роздуми про життя, пошуки і відкриття його
сенсу, значень, несе в собі запал гуманізму, віру в людину, в її розум,
силу, в її здатність керувати своїм життям за законами людяності. Воно
далеке від самих основ існування «масової культури», розрахованої за
певними нормами і стандартами. Хоча треба визнати, що на окремих етапах
свого шляху, в гонитві за гонорарами, Лондон, який під час свого
літературного учнівства уважно вивчав численну продукцію масових
журналів, свідомо і навмисно спускався до їхнього рівня, щоб догодити не
стільки демократичному читачеві, скільки буржуазному видавцеві, і
створював романи, повісті і оповідання, розраховані на те, щоб
зацікавити і розважити. Успіх було побудовано на захоплюючій інтризі й
сентиментальному сюжеті, а герої стверджували всі принади
індивідуального існування в так званому «вільному світі». І тоді Лондон
справді виступав у неблагородній ролі попередника «масової культури».
Так, підкоряючись вимогам буржуазних видавців, він збіднив фінал
«Морського Вовка». Так було створено роман «Серця трьох», авантюрні
повісті, зіпсовано «Місячну долину».

Ми вже не раз говорили про неоднорідність, нерівноцінність художньої
спадщини Лондона. Але в кращих творах письменник сягає високої
художності, ясності і переконливості думки. Вони вирізняються гостротою
і напруженістю сюжету, драматичністю колізій, зіткненням характерів,
різних тенденцій, життєвих конфліктів. Скажімо, в північних оповіданнях
в основу сюжетних зіткнень завжди покладено нерозв’язний конфлікт
капіталістичного світу — протиставлення буржуазної цивілізації з її
етичними нормами й ідеалом збагачення природному гуманному началу, що
його втілює головний герой і що часто підтримується кодексом моральних
правил племен, ще не зіпсованих цивілізацією. Драматизм у клонданкському
циклі зміцнюється і виражається також через зображення північної
природи, що так гармоніює з напруженим внутрішнім життям героїв і
зумовлює його. Лондон поетизує природу Півночі, не прикрашаючи її, а
всіляко підкреслюючи її величність і суворість. Природа— активний
учасник сюжету й інтриги Лондонових оповідань, вона несе на собі
багатозначну функцію: вона і тло, вона і мислячий спостерігач, вона й
активний учасник… Біла Тиша, в яку потрапляють герої Лондона на
Півночі, примушує їх по-новому дивитися на життя, глибше проникати в
його сутність. Усе це і дає право говорити про епічність північних
оповідань письменника. Чергування їхньої ритміки, при якому епізоди
напружених дій змінюються в певній послідовності епізодами
непоспішливого, повільного повістування,— це одна із зовнішніх ознак
епічності. Глибинний її зміст у ствердженні думки, провідної для епіки
із стародавніх часів,— про єдність життя, єдність людини і природи.

Епічний характер оповіді притаманний і повістям про тварин, особливо
«Поклику предків», бо це також розповіді про органічне життя. Тут уже
сама природа стає дійовою особою повістування, головним героем, виходить
на перший план і заповнює собою арену дії.

Трохи інакше розв’язується тема природи в південних творах письменника.
Єдність людини і природи як неодмінна умова її нормального існування
залишається, всіляко декларується і підкреслюється автором. Але акценти
в їхніх взаєминах переставляються. Природа виступає вже не як сувора
епічна дійова особа, а як м’яке цілюще оточення, як ідеал гармонії і
щастя. Навіть там, де природа розбурхана («Дім Мапуї»), там, де вона
руйнує все, створене людиною, тільки вона дарує їй життя і радість. В
багатьох повістях, романах і оповіданнях природа служить і взірцем для
людини. Саме за законами органічної природи прагнуть жити ніцшеанські
герої, «надлюди». Алє оскільки вони наслідують не сутність її, а лише
букву, лише видимі закони, за якими виживає найсильніший фізично і
зосереджений на собі індивід, то вони й гинуть, знищені природою. Як
Вовк Ларсен.

З проблемою епічного тісно пов’язана проблема героїчного. У кращих своїх
соціально-критичних романах — насамперед у «Залізній п’яті» — Лондон
наближається до соціалістичного реалізму і до його позицій у розкритті
категорій епічного й героїчного. Тут картина життя подасться очима
народу. Складна система: оповідач — автор — герой (Евіс Евергард, її
чоловік, історик, що друкує щоденники Евіс) — тільки допомагає показати
протистояння великих мас людей, класову боротьбу з позицій і з точки
зору людини, зацікавленої в перемозі народу. До того ж композиція
роману, що є своєрідною схемою шляху, пройденого героїнею від наївного
абстрактного буржуазного лібералізму до непримиренного пролетарського
гуманізму, дозволяє провести Евіс Евергард через етапи, пов’язані з
пізнанням, осмисленням різних сторін життя — від співчуття горю одного
робітника, скаліченого на виробництві, до осмислення безправного
становища всього класу пролетаріату. Отже, картини життя народу — від
конкретних до узагальнених. Картини боротьби народної — від поодиноких
виступів до загальнореволюційних ситуацій. Картини життя буржуазії —
очима революціонера, озброєного практичним досвідом і теоретичними
знаннями. Ось що створює широку панораму, що дозволяє говорити про
епічність роману.

Можна з певністю сказати, що, створивши образ народного робітничого
вождя, революціонера Евергарда, Лондон сказав нове слово в американській
літературі. Такий герой, що був не тільки мужнім і сильним, незламним і
непідкупним, але й освіченим, соціальне свідомим організатором класової
боротьби, з’явився в ній вперше. Водночас цим образом по-новому
розв’язується одна з провідних проблем естетики: соціальне активний
герой, що віддав усього себе справі служіння пролетаріату,— ось
лондонівське розв’язання проблеми героїчного.

Однією з найпривабливіших рис Лондонової творчості є оптимізм.
Звертаючись до найтемнішого, найстрашнішого в житті людини і
суспільства, Лондон зберігає сам і доносить до читача могутню віру в
творчі сили людини, в невмирущість життя, в непереможний поступ людської
цивілізації. Це відзначав російський письменник Л. Андреев у передмові
до першого видання творів американського письменника російською мовою:
«Читаєш його і ніби виходиш з якогось тісного закутка па широке морське
плесо, вбираєш на повні груди солоне повітря і відчуваєш, як міцнішають
м’язи, як владно кличе одвіку невпинне життя до роботи і боротьби.
Органічний ворог безсилля і старості, безплідного стогнання і скиглення,
чужий тому поганенькому співчуттю і жалості, за якими криється
відсутність волі до життя і боротьби, Джек Лондон спокійно ховає мерців,
розчищаючи шлях життю, і від того його похорон радісний, як весілля».

Великим досягненням Джека Лондона є стиль його оповідань і романів.

«Пустеля но терпить руху. Життя для неї — це зневага, бо життя с pуx, а
Пустеля завжди намагається знищити його. Вона заморожує воду і не
пускає, її пливти в море, вона витискає сік з дерев, аж поки вони
промерзнуть до самого серця; але найлютіше, найжахливіше катує вона і
гнобить людину, намагаючись її упокорити, бо людина — пайневгамовніша в
світі істота, що завше постає проти законів Пустелі, за якими всякий рух
кінець кіпцем мусить спинитись». Це — один з перших абзаців повісті
«Біле Ікло», в якому яскраво відбивається характерний для Лондона стиль.

У кращих Лондонових творах діалоги гранично стислі, лаконічні. Епізоди,
в яких передано дії персонажів, не описано, а зображено відчутно і
зримо. І навіть описи, якщо вони є, мають власну специфіку,
відзначаються своєрідністю художньої манери — динамічної, зосередженої,
енергійної, точної і чіткої навіть у синтаксисі. Яскравість і
пафосність, а іноді навіть мелодраматизм поєднується з напруженістю і
динамічністю, що досить вільно досягається майстром прози в межах
англійської мови, яка майже не знає складнопідрядності.

Мова Лондонових героїв позначена різностильовістю, колоритністю. Хобо і
золотошукачі, моряки і волоцюги — для всіх них, майже неписьменних,
характерно те, що американці звуть сленгом. Власне, сленг не вкладається
в англо-американські мовні кордони, але дуже поширений в Штатах:
недаремно там систематично видаються словники сленгу. Для Лопдонових
героїв сленг є єдино можливим способом вираження думок, а тому органічно
вписується в контекст художнього твору і в стиль письменника.
Пластичність і виразність мови, пружність і насиченість ритму, багатство
і точність у використанні стилістичних засобів — все це великою мірою
спричинилося до успіху письменника і* зробило його прозу невмирущою.

Всі перелічені вище достоїнства Лопдонової прози органічно входять до
тієї зображальної системи, яку письменник почав обдумувати, коли ще був
«учнем» школи письменницької майстерності. Основним принципом цієї
системи можна назвати прагнення не описувати, а зображувати, малювати
словом. Ще в J900 році Лондон писав Клоудеслі Джонсу: «Не розповідайте —
малюйте! Кресліть! Будуйте! Створюйте! Якщо ви бажаєте створювати
художню прозу, творіть її відповідно до кращих, найвищих взірців! Не
будьте такими нудними, нанизуючи суху подробицю па суху подробицю.
Вносьте життя, рух і — заради бога — ніякого рипіння. Прокляніть себе!
Забудьте про себе! І тоді світ запам’ятає Вас».

Зображення життя в його рухах, контрастах, формах, реаліях — ось ідеал
Лондона. І тут виходить, як бачимо, на перший план питання про місце і
становище автора-письменника. У тому ж таки листуванні із другом-колегою
Лондон повчає: «Атмосфера завжди означає самовідсторонення митця, іншими
словами: атмосфера — це имтець, а коли атмосфера відсутня, а митець
присутній, значить, машина рипить, і читач це чує». І автор-оповідач
виступає в нього тільки в документальних або автобіографічних творах.
«Джон Барлікорн,— писав він Роланду Філіпсу,— взагалі не художня
література. Це голий, нічим не прикритий, абсолютний факт, переказ мого
власного досвіду». У всіх інших випадках оповідач обирається з
середовища учасників дії або ж події викладаються, «відтворюються» в
об’єктивній манері, від імені всюдисущого деміурга.

Діяльність Лондона-критика і теоретика літератури була значно
скромнішою, ніж його художня творчість. Але в нечисленних статтях,
критичних нотатках, висловлюваннях у листах він зумів оцінити нові
істотні явища в літературі. Це яскраво виявилося у високих оцінках
реалізму Горького, в тій величезній ролі, яку відіграв Лондон у житті і
творчості Сінклера Льюїса, будучи фактично «хрещеним батьком» одного з
найбільших критичних реалістів Америки XX століття.

Працюючи в різних жанрах, Лондон осмислює теоретичні проблеми,
намагаючись чітко схарактеризувати ознаки документальної прози,
оповідання, роману. Для оповідання,— пише він,— не характерний розвиток.
«Новела — це обрамлений клапоть життя, один настрій, одна ситуація, один
вчинок». А тому оповідання його завжди лаконічні за мовною виразністю,
мобільні, вирізняються завершеним сюжетом, єдністю фабули, конфронтацією
характерів, згрупованих певним чином. Проте, тяжіючи до епічності
викладу, до створення цілісної картини, Лондон складає оповідання в
цикли не тільки за спільністю місця дії, героїв, але передовсім за
єдністю теми та ідеї. «Цикли» об’єднуються в збірки — північні новели,
південні оповідання, «Діти морозу»… «Ідея збірки «Діти морозу» —
написати серію оповідань, в якій читач постійно бачитиме речі з позиції
індіанця, очима індіанця»,—пояснював Лондон своему видавцеві Джорджу
Бретту. І навіть повісті пов’язуються одна з одною («Джеррі-островик» і
«Майкл — брат Джеррі», «Поклик предків» і «Біле Ікло»).

Про тяжіння до циклічності свідчить і тематика творів Лондона. Різні
цикли – північні, південні оповідання, анімалістські,— публіцистичні
статті, документальні книги, книги документальної публіцистики,
есеїстсько-біографічні й філософські твори спрямовано на висвітлення і
рішення питань, тематично пов’язаних. Це насамперед питання про
походження життя видів на землі, співвідношення життя фізіологічного й
суспільного, взаємини людей у суспільстві і в окремих його осередках,
суспільний устрій різних цивілізація. Кожна розповідь, повість, нарис,
роман письменника, незалежно навіть від ступеню художньої завершеності,
свідчать про процес філософсько-художнього осягнення автором основних
законів життя. Власне, така єдність не с винятком тільки для Джека
Лондона. Але саме в Лондона все це проявляється дуже виразно і чітко.

Структура великих прозових творів суттєво відрізняється від будови
оповідань. Як правило, в романі Лондона наявна досить складна система:
оповідач — герой — автор. В центрі — постать неординарна, таємнича,
незвичайна. І розкрити сутність її доручається розумному і досить
освіченому оповідачеві, здатному проаналізувати життя героя, а водночас
і змалювати його оточення. Так — у «Морському Вовку» і в цілком
відмінній від нього за задумом, змістом, художніми прийомами «Залізній
п’яті». Сюжет романів, пов’язаний, як правило, героєм і оповідачем,
насичується ланцюгом пригод, подій, іноді навіть безпосередньо не
включених до дії, у розвиток сюжету (такі, скажімо, епізоди дитинства
Мартіна Ідена в однойменному романі).

Похожие записи