Реферат з краєзнавства

З ІСТОРІЇ СЕЛА ТИСІВ

Поміж високих гір, у вузькій долині, на берегах швидкоплинної гірської
річки Сукіль розкинулось мальовниче село Тисів. Як і кожне давнє село,
воно овіяне таємничими легендами. Ніхто не може сказати достеменно, коли
воно було засноване і звідки походить його назва. Хоча перша письмова
згадка про Тисів датується 1464 роком, але люди тут жили набагато
раніше.

Старожили кажуть, що перші поселенці появилися тут в часи
монголо-татарської навали. Коли орди Батия вступили на землі могутнього
тоді Галицько-Волинського князівства і повоювали Галич та інші міста,
багато людей, щоб не потрапити у полон, втікали у дрімучі ліси. Оскільки
ординці виросли на безкраїх степових просторах, то гори й ліси, де не
могла пройти їхня швидка кіннота, наганяли на них страх і ставали
надійним захистом для втікачів. Саме в той страшний час, як каже одна з
легенд, прибилася у долину річки Сукіль, по берегах якого ріс тисовий
ліс, сім’я якогось Яна: чи то поляка, чи то чеха, чи словака. Згодом
сюди забрело ще кілька сімей-втікачів. Так появився хутірець, який в
честь того Яна і назвали Янковом. Так почалося народження села Тисова.

З плином років у Янкові населення і сімей все більшало і більшало. Так
виник новий хутірець Янківець, а там і Церківний.

Коли помер останній Галицько-Волинський князь Юрій-Болеслав, за галицькі
землі ведуть боротьбу Польща й Угорщина. Аз 1387 року Галичина
переходить у власність Польщі. Польські поміщики захоплюють селянські
землі, запроваджують поступово кріпосництво. Це викликало невдоволення у
селян, багато із них з рівнинних, придатних для землеробства територій,
утікали в гірську місцевість, де кріпосництва ще не існувало. Крім того,
наприкінці XV — початку XVI ст. галицькі землі зазнавали спустошливих
набігів кримських татар і турків. Вони знищували міста й села, а
населення забирали у неволю. Тому чимало людей із цих небезпечних
територій, рятуючись від ординців, покидали рідні місця й утікали в
гори. Всі ці переселенці осідали в присілках: хто в Янкові або в
Янківці, хто в Церківному, а хто на нових придатних для життя місцях.
Так поряд з цими присілками вздовж річки Сукіль на зарінках виникають
нові присілки, як Демня, Долішній і Горішній кінці. А оскільки всі ці
присілки ховалися серед тисових лісів по обидва береги річки Сукіль, то
й утворили село Тисів. Найдавніша письмова згадка про Тисів датована
1464 роком.

Тис — дерево для мешканців села служив матеріалом, з якого будували
оселі, виробляли меблі, знаряддя праці тощо. Протягом століть це цінне
дерево було вирубане і сьогодні його уже не зустрінеш. Тільки в Бубнищі,
біля скель Довбуша, можна побачити, як останні реліквії тих часів, два
тиси.

Крім тисових лісів, околиці села були багаті на соляну ропу та болотяну
руду. В примітивних демнях-домнах (звідси назва присілку Демня) з
болотяної руди наші предки ще з незапам’ятних часів добували залізо, з
якого виготовляли знаряддя праці й господарські речі. Рудний мазут також
використовували для змазки возів, взуття, освітлення жител тощо.
Тодішніх металургів називали «демнянами». Ця назва побутує в Тисові і
дотепер.

Частина жителів села займалася соляними промислами. Із численних соляних
джерел черпали дерев’яними коновками сирівець, наливали у бочки й
розвозили на продаж до ближніх міст і сіл. Таких людей називали
«коломиями» — від головного центру соляного промислу в Галичині — міста
Коломиї. Звідси пішло прізвище Коломийові, Коломийчишині, нащадки яких і
донині живуть в селі. Якщо везли дальше, то з соляної ропи варили сіль.
Таких людей називали «зваричами», що й дало назву прізвищу Зварич,
нащадки яких і нині проживають в селі. Соляні промисли в Тисові існували
до 1791 року.

Окрім випалювання заліза та солеваріння, поширеними ремеслами було
теслярство, токарство, гончарство й ткацтво. Майстри-умільці з тиса та
інших цінних порід дерева будували хати, робили меблі, побутові речі.
Наявність придатної до гончарства глини давало змогу виготовляти посуд.
А розведення овець та худоби сприяли розвитку кожухарства, ткацтва,
шевської справи. Очевидно, від цих ремесел і пішли прізвища як Гончар,
Ткач, Капчук (гаманець) тощо.

Всі ці промисли й жвава торгівля сприяли швидкому розвитку села й росту
населення. Одночасно посилювалась і панщина, оскільки польська шляхта
прибирала до своїх рук все більше селянської землі, а селянам урізала їх
вольності. З історичних джерел відомо, що у 1515 році село перейшло у
власність шляхтича Ходоровського, який володів у селі 30-ма ланами поля
(1лан = 30 десятин. 1 десятина = 2400 кв. сажнів. 1 сажень = 2,13 м. 1
лан 153360 м2) і мав 2 млини. Пан побудував собі багаті й пишні по тих
часах маєтки, звідки й пішла назва нового присілку Дворище.

Однак швидкий розвиток села був припинений майже на два століття через
татаро-турецькі набіги, які мали місце вздовж XV-XVII ст. Так званий
«Волоський» торговельний шлях, який ішов від Галича вниз по течії
Дністра аж до Чорного моря, кримські татари вважали золотим. Від Снятина
цей тракт пролягав через Коломию, Тлумач, Тисменицю, Єзупіль (Чешибіси),
і до Галича. У Галичі тракт розходився у двох напрямках: один на
Бурштин, Рогатин, Бібрку до Львова; другий — на Калуш, Долину, Стрий,
Дрогобич, Самбір і далі в Угорщину й Трансільванію. Тому не дивно, що на
цьому торговельному шляху названі вище міста відігравали значну роль у
торгівлі, були досить чисельні і багаті. Саме тому так полюбили цей шлях
орди кримських татар, які, користуючись слабкістю Польщі і Великого
Литовського князівства, починаючи з кінця XV ст. починають свої набіги
на українські землі. Особливо страхітливими для Тисова були набіги
1498,1520, 1580, 1621, 1675 років, коли село було повністю знищене і
відбудувалось заново.

В час національно-визвольної війни 1648-1654 pp., коли загони козаків у
1648 та 1655 роках підходили до Львова, населення Тисова разом з
селянами Надієва, Рахині, Тростянця та Ракова теж брали участь в
антипольських повстаннях.

Нові випробування на долю галичан прийшли у 1672-1676 pp., коли
внаслідок турецько-польської війни Польща зазнала поразки і втратила
контроль над значною частиною українських земель. Це давало можливість
васалу турецького султана кримського хану ще більше плюндрувати галицькі
землі своїми набігами. Особливо страхітливим був похід кримського хана
Кази-Гірея в 1699 року, коли він дійшов аж до Стрия, залишаючи за собою
спалені міста й села, а тисячі людей й худоби забрав із собою у Крим. Ще
кілька разів у 1701,1712, 1721,1738, 1742 pp. татари доходили до Стрия і
знищували це місто, після чого воно перетворилося в провінційне
містечко.

Безперечно, що йдучи на Стрий, татарські ординці грабували й спалювали
навколишні села, які зустрічалися на їхньому шляху. А оскільки Тисів
знаходився зовсім близько від Болехова, то і це село та його жителів
спіткала така ж доля.

У час цих походів чимало татар осідало в навколишніх селах. Не винятком
у цьому плані й Тисів. Також відомо, що після поразки татар у битві під
Журавно з військом польського короля Яном Собєським у 1672 році багато
полонених татар були розселені по селах галицького краю, в тому числі і
в Тисові.

Цей крок короля був вимушений, оскільки, внаслідок татарських набігів
опустіли цілі села. Польські шляхтичі втратили численні робочі руки і
величезні прибутки.

Саме в цей час у Тисові появляється новий присілок Пирчів, заселений
полоненими татарами. Сама назва Пирчів, як і прізвища Пукас, Турмис,
Фенджерин, Кайлик, Болюк, Буджерин та інші є тюркського походження. У
зовнішньому вигляді тисівчан чітко проступають монголоїдні риси.

Крім того, на початку XVIII ст., щоб поповнити втрату дешевої робочої
сили, польський король та поміщики стимулювали переселення в Прикарпаття
жителів з сусідньої Молдавії, Валахії, Турківщини, Самбірщини та інших
територій. Нащадки тих переселенців і понині зберегли за собою прізвища
Бойків, Бойчуки, Бойчуків, Волохові тощо. Слід сказати, що корінні
тисівчани себе бойками не вважають і не дуже поважно ставляться до цієї
назви, вважаючи себе «підгірянами», «гірняками», «гірськими людьми».
Назва “бойки” яка появилася у XIX ст., була штучно нав’язана населенню
цих теренів і походить від тих переселенців з Турківщини, які в говорі
вживали слово «бойє». Відомий історик Іван Крин’якевич вказує, що не вся
територія Долинського повіту входить до етнографічної межі Бойківщини.

Аналогічну думку зустрічаємо у відомій монографії «Бойківщина».

Важкий соціальний, економічний та релігійний гніт польської шляхти
спонукали населення краю до антипольської боротьби, яка проявилась в
такій формі як опришківство. Опришки — це люди, які прагнули бути
вільними і боротися проти панів, щоб здобути волю народу. В основному це
біглі селяни, які не бажали терпіти знущання панів і втікали в гори,
переважно на Покуття. Гірські полонини і непрохідні ліси були надійним
захистом для невеликих опришківських загонів від каральних польських
загонів. Запровадилося опришківство на початку XVIII ст. і пов’язане з
Олексою Довбушем, уродженцем с. Печеніжин, що на Коломийщині. Для
боротьби з опришками, власник міста Станіславова магнат Иосиф Потоцький
організував спеціальний каральний поліцейський загін, який народ назвав
«смоляками». До нього набирали місцевих жителів, які добре знали місцеві
околиці, а особливо гори. Спійманих опришків приводили до Станіславова,
де їх жорстоко допитували, а потім четвертували і розвішували частини
тіла по головних шляхах. Але, незважаючи на такі жахливі тортури проти
опришків, народ любив своїх месників і захисників, а їх загони постійно
поповнювалися. З історичних джерел відомо, що соратник Олекси Довбуша
Іван Бойчук у 1750 році здобув Болехів — великий на той час центр
зосередження земельних орендарів і забрав їх майно. Тоді ж Іван Бойчук
зайшов із своїм загоном і до Тисова. Але один злидар-селянин на ім’я
Івась повідомив про це місцевого шляхтича-поміщика і тим самим врятував
його від смерті. Коли опришки покинули село, поміщик віддячився тому
селянинові тим, що подарував йому стільки поля в кінці села, скільки він
зможе виорати за день парою волів. Це поле (від підвісної лавки до
лісгоспу) з того часу стало називатися Івасьове поле. Іван став багатим,
але до кінця XIX ст. воно було роздроблене між численними Івановими
нащадками.

У 1772 році внаслідок першого поділу Польщі між Росією, Австрією і
Пруссією Галичина відійшла до Австрії, в складі якої перебувала до
листопада 1918 року. Однак це не дуже позначилося на становищі простого
народу. І надалі зберігався кріпосний гніт, освітня дрімота. Тільки з
травня 1848 року після революції в Австрії, становище селян дещо
покращилось, оскільки була скасована панщина. Однак земля, пасовища,
ліси, , сіножаті залишилися в руках поміщиків, що змушувало селян і
надалі бути залежними від них. Тому і для тисівчан відчутного полегшення
їх становища не стало. Соляні й залізо видобувні промисли занепали,
оскільки розвиток мануфактур та переробних заводів
іноземців-капіталістів перетворили кустарне видобувництво ропи, варіння
солі та видобуток заліза в безперспективну й малоприбуткову справу. У
містечках Стрийської округи були побудовані невеликі чавунні,
залізоробні та ливарні заводи, і Демня, як центр залізоробної справи
втратила своє значення. За офіційними даними на 1885 рік у селі було
всього 37 моргів орної землі і 53 морги сіножатей, а 260 моргів поля (1
морг-0,53 га) потребували значної праці, щоб перетворити їх в придатні
для землеробства грунти. Тому із 1343 жителів села більше 90 відсотків
володіли крихітними наділами біля власної хатини, які не могли їх
прогодувати. А чимало було таких, що не мали й того, тому наймитували у
багатших або заробляли мізерні гроші на сезонних промислах в Стрию,
Долині, Болехові, Калуші та інших містах. Деяку частину тисівчан злидні
заставляли шукати кращої долі й заробітків за межами, краю. Починаючи з
80-х років XIX ст. в Галичині починається економічна еміграція
українського населення в Америку, Канаду та країни Європи. Не стало
винятком в цьому плані й село Тисів.

Австрійський уряд перетворив Прикарпатський край, багатий на нафту,
соляні копалини, цінний ліс, у свій аграрний придаток, який займався
переробкою цінних порід деревини, особливо тису, озекеритні та нафтові
копальні, соляні мануфактури тощо. Вся ця готова сировина відправлялася
в промисловорозвинуті австрійські провінції, а звідти поверталися в
готовому вигляді товари. Відсталість промислового та
сільськогосподарського виробництва зумовлювали низький життєвий рівень
галичан, який більш як у два рази був нижчий, аніж у центральних
австрійських провінціях, як Сілезія, Угорщина, Чехія тощо. Іноземці
ремісники звільнялися на 10 років від податків і в той же час українцям
був обмежений доступ до освоєння престижних ремісничих професій. Так
появилися в другій половині XIX ст. переселенці німці, чехи, словаки. А
їх нащадки на прізвище Кумаля, Кондрат, Фридер, Рига, Кабаль, Вольф,
Тефнер проживали у Тисові до Другої світової війни. У 1939 році за
домовленістю між СРСР та Німеччиною вони переселилися до Німеччини, а
чимало з тих, що залишилися в селі — асимілювалися з місцевим
населенням.

Щодо культурно-освітнього життя тисівчан, то австрійський уряд у 1874
році відкрив однокласову школу, яка у 1894 році була реорганізована у
двокласну. Єдиним культурним і духовним осередком залишилася церква
Введення Богородиці, заново збудована у 1783 році замість згорілої
церкви того ж імені на Дворищі. У XIX ст. уже була каплиця Святого
Миколая на горі Пікуй. В часи сталінського лихоліття вона була розібрана
місцевим активом. В 1995 році на місці каплиці виросла нова споруда того
ж імені. Щастило тисівчанам і на священиків, які окрім своєї пастирської
місії пробуджували серед населення національну свідомість, сприяли
розвитку української культури. Це перш за все Теодор Базилевич при
домаганні й сприянні якого була відкрита Тисівська школа; Иосиф
Грабовецький, який деякий час — аж до 1896 року відав питаннями освіти
при Долинському деканаті. Це і Амвросій Крушельницький, сім’я якого
пробула в Тисові майже два роки і проживала у церковній хатині, що
стояла на подвір’ї нинішньої середньої школи. Згодом відомій на весь
світ оперній співачці, доньці священика, Соломії виповнилося в Тисові 3
рочки. У 2002 році 16 листопада в день 50-річчя смерті співачки було
відкрито пам’ятник на подвір’ї церкви Введенія.

Крім того Тисів кінця XIX — початку XX ст. пов’язаний з такими
славетними особами, як Іваном Франком, Наталею Кобринською, чеським
етнографом і дослідником Франтішеком Ржегоржем. Іван Франко побував у
селі, коли мандрував до таємничих Скель Довбуша в Бубнищі й під
враженням побаченого написав у 1884 році вірш «Бубнище». Франтішек
Ржегорж досліджував патріархальні залишки сімейного побуту і публікував
зібраний етнографічний матеріал у чеських часописах. Письменниця Наталя
Кобринська, яка проживала в Болехові, теж часто навідувалася до Тисова,
цікавлячись становищем жінок, збирала матеріали для Ф. Ржегоржа та своїх
майбутніх творів.

За період 1885-1902 pp. дещо зросло населення села. На 1902 р. в селі
проживало 1585 українців, 36 поляків, 6 німців, 20 євреїв. У школі
навчалося 206 дітей. Перед початком Першої світової війни в селі
функціонувала хата-читальня «Просвіти», осередок антиалкогольного
товариства «Відродження», діяв осередок товариства «Сокіл».

Подальший соціально-економічний та культурно-освітній розвиток села
перервала Перша світова війна, а село майже на чотири роки перетворилося
в прифронтову зону. З перших днів війни багато юнаків-тисівчан
відгукнулося на заклик Головної Української Ради стати до боротьби з
Росією за визволення українців-східняків з-під російського ярма й
об’єднання в єдину Українську Державу. На призивний пункт до Стрия на
початку серпня 1914 року прибуло понад 50 добровольців. Але австрійський
уряд побоявся дати дозвіл на формування самостійного Українського
війська і дозволив сформувати тільки один легіон Українських Січових
Стрільців з чисельністю 2500 чоловік. Серед УСС було двоє тисівчан:
Сеньгурин Федір, один з двох. Хто не зміг потрапити до легіону УСС,
пішли добровольцями в австрійську армію. Серед них Пилипів Михайло і
Прокіпчин Микола. Назавжди залишилися лежати молодими на чужих землях
австрійські солдати-добровольці із Тисова.

Тисівчани, як і все українське населення Східної Галичини з великим
патріотичним піднесенням зустріли звістку про перемогу Листопадової
революції 1918 p. y Львові та утворення на українських землях, що
входили до складу Австро-Угорщини Західноукраїнської Народної Республіки
(ЗУHP). На захист молодої держави стали тисячі молодих юнаків, які
влилися в ряди Української Галицької армії.

В період польської окупації 1919-1939 pp. західноукраїнських земель
тисівчани, як і все українське населення Галичини, відчули на собі гніт
польського окупаційного режиму. Польські реакційні кола поставили перед
собою за мету асимілювати українське населення шляхом заборони
української мови, закриття українських шкіл, ліквідацією українських
громадських товариств. Але, незважаючи на все, у селі продовжував діяти
осередок «Просвіти», який став центром українського культурно-освітнього
життя. Діяв осередок «Сокола», а в 30-ті роки «Лугу», функціонувала
українська 3-х класова школа. Навчання було важким, оскільки дошкуляли
злидні і бідність. Тому більшість дітей, навчившись читати й писати,
подавались в найми або підробляли сезонними заробітками на регуляції
ріки та лісоповалі. Доросле населення теж перебивалося в більшості
сезонними заробітками і тільки незначна частина тисівчан мала постійну
роботу на Болехівській солеварні та Долинських нафтопромислах.
Матеріальні нестатки змушували декого з тисівчан, як і за Австрії,
шукати кращої долі за межами Галичини.

Прихід на галицькі землі радянських військ тисівчани зустріли радо,
сподіваючись на визволення, хоча вже дещо і знали з тогочасних
українських газет про «комуністичний рай» на Великій Україні. Наприкінці
жовтня 1939 року були створені місцеві радянські органи самоврядування.
Першим головою сільської ради став Д.Стаськів. Але з листопада 1940
року, коли почалася масова депортація багатих селян в Сибір, репресії
проти патріотів, тисівчани зрозуміли: їх обдурили. Тому величезна
кількість молоді влилася в ряди підпільної ОУН. А «перші совіти»
встановлювали свою владу.

Всі діти шкільного віку були залучені до школи. Налагоджувалась
діяльність інших культурно-освітніх та соціально-побутових закладів.
Однак процес встановлення радянської влади був перерваний в червні 1941
року початком Великої Вітчизняної війни. В перші дні війни до червоної
армії були мобілізовані молоді юнаки, як Макара П.Ф., Пилипів М.М.,
Стефанів П.М., Пукас В.Ю., Юхней П.В., Юхней Ф.І., Турмис М.В., Юрочко
Ю.Я., Курило Г.М., Хромишин Ф.В., Уханський М.І., Бублич
B.C., Яцинин М.І., Шубин І.Д.

Наприкінці червня до села прибув невеликий угорський військовий
підрозділ, який простояв тут майже всю війну. Вище німецьке начальство
тільки зрідка навідувалось в село з метою контролю за здачею
продуктового контингенту — сіна, зерна, м’яса, молока, шкіри,
сільськогосподарських продуктів. За це тисівчани отримували мізерні
гроші у вигляді польських злотих або так звані «пунти»— талони на
придбання маргарину, масла, горілки, повидла, мила та інших необхідних
товарів. 1941 рік був особливо важким для тисівчан, оскільки раптова
повінь та продподаток залишили їх фактично без продуктів. Це змушувало
немало тисівчан, ризикуючи власним життя, нелегально пробиратися на
Поділля для обміну на продукти харчування. В кінці 1942 року 5 хлопців з
села добровільно пішли на Волинь — там створилась УПА. Серед них
Федорович Василь, Роздольський Василь, які були у загоні «Сіроманці».

Чимало тисівчан, особливо молодих і здорових хлопців, починаючи з 1943
року були залунені до добровільно-примусової праці на благо третього
рейху у так званій добровільній службі (баудінсті) «Службі батьківщині»
і в далекій Німеччині. Одним із них був Костів Василь, якому довелося
працювати у Святославському кар’єрі біля Сколе. Як згадує д. Василь,
«робота була дуже важка і виснажлива, а оплата мізерна». За цілий
тиждень, якщо не пропустив жодного дня, давали десять золотих і пачку
найгіршого сорту махоркових цигарок. А коли пропустив хоч один день, то
не давали нічого.

«Спочатку ми мали працювати вісім місяців, але начальство продовжило цей
термін без нашої згоди на цілий рік, — продовжив спогади д. Костів. —

Харчували погано. На день давали триста грам хліба, рано і ввечері чорну
каву без цукру, а в обід кохлю якоїсь зупи. Про ту важку працю в цьому
баудінсті наші хлопці співали :

А в баудінсті добре жити:

Дають їсти, дають пити.

Хліб та каву зафасуєм

Тай на гохшіф помандруєм.

В баудінсті добра зупа:

Літра води, їдна крупа,

А як робим дефіляду,

То фасуєм мармуляду.

Ми не орем, ані косим,

Лиш на плечах цемент носим.

Двісті міхів на одного

На баудінста молодого.

Форбайтери в нас німаки,

Люблять масло і присмаки,

А хто хоче урльоп мати,

Мусить йому масло дати.

А ми масло не даємо,

То й урльопу не маємо…

Наглядачі (форбайтери) були німці і дуже часто, за найменшу провину
били. А хто мав більшу провину то кидали до маленької камери, де можна
було тільки присісти. В такій камері я теж сидів три дні.

Знущалися і в інший спосіб. В казармі, де ми жили, було холодно, але
наглядачі заставляли нас спати тільки в трусах. Хто не хотів — били.
Давали по двадцять п’ять буків. А хто пропустив на цих «добровільних»
роботах того брали до штрафного табору у Святославі. Тут, крім важкої
денної праці, штрафники зазнавали нелюдських знущань із боку наглядачів,
які вночі заставляли скакати по-жаб’ячому: братися руками за вуха і
скакати навприсідки, скільки їм заманеться. Хто падав, того били. Через
місяць перебування у тому штрафному таборі людина виходила тільки шкіра
і кості. Я тоді пробідував у тому баудінсті чимало…»

Війна не тільки розкидала тисівчан між двома ворогуючими таборами (одні
змушені були захищати радянську владу в лавах червоної армії, а інші — з
осені 1941 року вступили в підпілля ОУН, чи в УПА з жовтня 1942 року),
але й випробовувала їх на людяність і стійкість.

Серед воїнів УПА волинського періоду сучасники згадують Федоровича
Василя (Дякового), Дуба Миколу (Гнатового) і Андріїва Федора
(Порткачика). Вони таємно покинули село і пішли на далеку Волинь.

В околицях Тисова діяла сотня «Бея» і сотня «Довбуша» з куреня «Різуна»,
а на г. Костикова (між Тисовом і Царківною) діяла школа-табір вишколу
молоді. У підпільних документах Тисів іменувався як «Татарів». Село дало
національно-визвольному рухові 69 членів ОУН; з них при облавах загинуло

2, померло в репресіях 14, в чужині померло 5, живуть в Росії 2; померли
вдома після повернення з ГУЛАГу 14, зараз лишилося живими 12. В сотнях
«Довбуша» та «Бея» було 77 воїнів; з них в боях загинуло 44, в чужині
загинуло 9, вбито 8, померли вдома після повернення з ГУЛАГу 11, живуть
вдома 3, а в чужині 3. (Ці дані зібрані і впорядковані колишнім воїном
сотні «Довбуша» Пилипівим І.М., який помер 7.10.1996 року).

Як підрахував д.Пилипів, за роки війни примусово було вивезено із села в
Німеччину 63 чоловіки, а в 40-50 роки вивезено до Росії, Казахстану 62
чоловіки; піддано репресіям ГУЛАГу 73 чол.; загинули при більшовицьких
облавах 21 чоловік, розірвані мінами 8 чоловік, пропали безвісті 4
чоловіки. Серед жителів села були і євреї, з них 15 чоловік були
розстріляні німцями в Болехівському гетто. З 73 солдатів червоної армії
живими залишилось 21 чоловік, 16 чоловік померли на схилі літ в Тисові,
а решта загинули в боях за Болехів, Мінськ і Прагу.

Слід згадати добрим словом Павелик Кристіну Людвиківну, яка була
дружиною голови сільради Павелика Дмитра, який помер в 1941 році.
Німкеня за походженням, вона працювала перекладачкою у німців, але не
видала їм ні одного односельчанина. Коли німці залишили село під
наступом червоної армії, вона відмовилася виїхати в Німеччину, бажаючи
померти там, де похований її чоловік.

Наприкінці липня 1941 року передові частини радянських військ увійшли у
село, але контрнаступ німецьких та угорських військ змусив їх відійти з
села.

Ще протягом тижня фронт стояв біля Тисова, але новий наступ радянських
військ змусив німецько-угорські війська залишити Тисів і відійти в
напрямку до Козаківки. Таким чином у Тисові знову була відновлена
радянська влада. Головою сільради був призначений Павелик Василь.
Відроджувалось життя. Наприкінці вересня запрацювала школа, почали
функціонувати інші державні установи.

У квітні 1949 року село спіткало стихійне лихо. Загорілася хата Дуба
Івана, а оскільки стояла суха погода і дув сильний вітер, то це призвело
до того, що у Горішньому кінці за кілька хвилин згоріли 18 хат.

У 1951 році у Тисові був організований колгосп, першим головою якого
став Максимчин A.B.

На початку 60-х років в селі запрацювала колгоспна електростанція,
збудована на річці Сукіль. Першими працівниками електростанції були
Яцинин М., Хальпінський Ф., Пилипів І.

Протягом двадцяти наступних років дещо змінило своє обличчя й село. Було
збудовано 4 крамниці, книгарню, Будинок побуту, нову школу, медпункт,
пошту, приміщення для ферм, міст через річку Сукіль, лазню, три сільські
бібліотеки, інтернат, дитячий садок. Діти отримали можливість
відвідувати музичну, художню та спортивні школи в Болехові та Долині.

У 80-х роках в колгоспі з’являються перші сувенірні цехи, що поклали
початок відродженню різьбярства, яке було традиційне для даного регіону
в давні часи. Сувенірні вироби тисівських умільців користувалися попитом
в межах Союзу PCP та за кордоном, зокрема Чехословаччині.

Значні зрушення у соціально-побутовому та культурно-освітньому розвитку
села вплинуло на кількісний ріст населення. Адже значна частина молоді
після отримання професійно-технічної та вищої освіти поверталася
працювати до рідного села. Як свідчить статистика, станом на 1 січня
1980 року в селі проживало 2884 чоловік. Новий період в житті Тисова
пов’язаний з 1 грудня 1991 року, коли на всеукраїнському референдумі
100% тисівчан проголосували за самостійність . Української Держави. В
селі були створені осередки НРУ, Товариства Української мови ім.
Т.Шевченка. Активними членами національного відродження села були жінки.
В той же час виникає товариство «Тиса» як просвітницько-художній
колектив під керівництвом Пилипів І., Андріїв Г. і Бецин Г.

Одночасно з культурно-національним відродженням почалася і
культурно-релігійна диференціація: місцева церква Введенія Святої Марії
розкололась в 1990 році на дві частини — українську автокефальну
православну громаду (більше 90%) і греко-католицьку (близько10%). Період
Великого посту 1991 року був дуже емоційно-насиченим: громада УАГЩ
відмовила священику в праві займати свою посаду в зв’язку з зміною його
конфесійної орієнтації і запросила на цю посаду іншого священика;
спалахнули гострі суперечки, дискусії, різні розмови і сварки на
конфесійній основі, але дальше словесних «боїв» — не йшло. Осередок
Руху, який виник в той час, зайняв у цьому протистоянні
однобічно-католицьку позицію і не сприяв стабілізації обстановки, а,
навпаки, підігрівав напруженість необдуманими діями і ухвалами.
Громадськість села не сприйняла їхньої діяльності, вважаючи, що вони
лише ганьблять НРУ, і змусила їх згорнути свою діяльність. Цього ж року
в селі було відновлено могилу УСС.

Колгосп «Дружба» у 1991 році було реорганізовано в. спілку кооператорів.
В селі почали відроджуватися давні традиції. У зв’язку з економічною
кризою в Україні, село стало активним центром внутрішніх (у східні
області України) і зовнішніх (в Тюмень, Москву, Прибалтику, Білорусь,
Польщу, Чехію) міграцій. Почалася приватизація земель у 1993-1994 pp., y
1994 році ставів, а також організувалось приватне МП з обробки деревини,
дві приватні крамниці, у 1996 році — бар, зросло число
комерсантів-патентщиків та осіб-учасників «човникового бізнесу». Членами
спілки «Дружба» було приватизовано кузню, склад і лазню. Зростає
диференціація між імущими та малоімущими. Капіталізація, ринок і
конкуренція входять в життя села. Це призвело до затухання хвилі
культурницького життя і спаду народжуваності: за вересень 1996 р. не
народилося жодної дитини.

ГЕОГРАФІЧНЕ РОЗТАШУВАННЯ ТА

ГЕОЛОГІЧНА БУДОВА СЕЛА ТИСІВ

Село Тисів знаходиться на віддалі 7 км. від головної автомагістралі
Івано-Франківськ — Стрий. Село розташоване в долині річки Сукіль, на так
званій Болехівській рівнині, яка межує з низькогір’ям Скибових Карпат.

Абсолютні відмітки рівнини 404,0-430,0 метрів по Балтійській системі.
Рельєф села рівний з незначними перепадами між надпойменними терасами
-1,5 -5,0 метрів. Загальний ухил рельєфу на схід по течії річки Сукіль.

Гідрографічна сітка представлена річкою Сукіль з її безіменними
притоками-потічками. Річка має гірський характер. Розливається під час
повеней на широкій площі, затоплюючи іноді жилі масиви.

Грунти піщані, піщано-гравійні і підзолисті.

В геоструктурному відношенні с. Тисів розташоване в зоні
Передкарпатського передового прогину. В геологічній будові села
приймають участь породи верхньокрейдяного, палеогенового і неогенового
віку. Літологічні вали представлені сірими дрібнозернистими піщаниками,
гравелітами, фліневими відкладами — черговість піщаників, алевролітів і
аргументів.

Перекриваються вони в долині р.Сукіль великошаровими гравійно-гальковими
алювіальними утвореннями: четвертного віку. Товщина їх сягає 2,0-5,0
метрів.

Гідрогеологічні умови села складні, що зв’язано з складністю геологічної
будови. Характер підземних вод досі не вивчений.

Гідрогеологічні роботи, які проводилися з метою вивчення
нафтогазоносності району, показали, що підземні води, як правило,
високомінералізовані і малодебітні.

Похожие записи