Реферат на тему:

«Лебедина пісня» видатного історика Вернера Конце

Вернера Конце, як і багатьох інших цікавих німецьких істориків, щось не
вельми шанують в Україні. Нам трапився казус, що один з вітчизняних
дослідників назвав його погляди “реваншистськими”. В переліку літератури
грубенької львівської “Історії Центрально-Східної Європи” [1] ви не
натрапите на його твори. Попри те, що манускрипт, прочитаної нами праці,
майстром було не закінчено 1986 р., а вперше дану розправу надруковану
десять років тому, ми все ж вирішили поділитися роздумами про ту книгу з
українським читальником, хоча б з огляду на те, що проблеми
Центрально-Східної Європи, європеїзму, Сходу й Заходу в українській
історії є наразі надзвичайно актуальними.

Верне Конце (1910-1986) – професор історії Гайдельберзького
університету, один з найвидатніших німецьких істориків післявоєнного
часу. Насамперед, він відомий завдяки своїм дослідженням з соціальної
(структурної) історії, як історії всеоб`ємливої, яка охоплює як духовні
цінності, так і економічні відносини [2]. Поруч з цим напрямком
досліджень, В. Конце ще на початку наукової кар`єри захопився
славістикою та проблемою відносин німців зі “сходом”, не без впливу
свого вчителя Ганса Ротфелза. Дослідник написав чимало статей і розвідок
з історії Литви, Польщі, Білорусі, Росії, де він, як соціальний історик,
розглянув проблеми аграрного й індустріального суспільства на даному
просторі, дослідив історію села, національне питання в Центральній
Європі [3] тощо. Розробку подібних проблем продовжують учні й
послідовники вченого [4].

Дане видання – початок незавершеної вченим праці, надзвичайно цікавої й
корисної для будь якого дослідника Європи. Начерк В. Конце складається
зі вступу й трьох різних за розмірами частин. Найдетальніша й найбільша
перша: “Початок й розвій у Середньовіччя”; дещо менша наступна: “Загроза
й утвердження (14-17 століть)”; для останньої третьої частини: “Модерні
князівства й вершина дворянської культури. Габсбурґи – Романови –
Гогенцоллерни”, дослідник встиг зробити лише шкіц.

Прикрим і незрозумілим для українського історика виявиться розуміння
Східно-Центральної Європи В. Конце, її для нього важко точно визначити –
це своєрідний трикутник між Балтійським морем, Альпами й Адріатикою.
Власне, сподіваємося написати про те окрему роботу, Центр і Схід Європи
визначається тим, де знаходиться дослідник. Для Конце, як і в основному
більшості німецьких і австрійських дослідників, Центральна Європа – зона
контактування німецькомовного світу з іншим слов`янським, угорським,
прибалтійським. Як би нам не хотілося, Україна лише опосередковано
потрапляє у цю схему й то переважно по Збруч [5]. В свої чергу
українські вчені сприймають приязнішу польську модель (але вже не
Східно-Центральної, а) Центрально-Східної Європи, де для поляків теж
потрібна зона для контактування, цього разу з українцями й білорусами,
Росія (Московська держава) опиняється поза рамками цього утворення [6].
Себто, і Україна й Білорусь відіграють в “Європах” не зовсім визначену
роль, хоча, здається, обидві країни з домінантою православ`я, впливом
Візантії, кирилицею й соціальними інституціями в Середньовіччя радше
тяжіють до Європи Східної. Але Східна Європа для одного з найвідоміших
інтелектуалістів-істориків Єне Шуча [Jenoe Szuecs], то лише Росія [7].
Ми зупинимось на цій цікавій й популярній темі дещо далі, відзначивши,
що в Східно-Центральній Європі В. Конце “Україна” й “українці” (русини
(Ruthenen)) представлені не часто.

У вступі історик досліджує виникнення й функціонування поняття
“Mitteleuropa” (Центральна Європа) чи “Zwischeneuropa” (МіжЄвропа)
1848-1939 рр. Власне, словотвір “Східно-центральна Європа”
(Ostmitteleuropa) набув свого історико-політичного значення в багатій
німецькій мові лише після 1918 р. До того поняття “Центральна Європа”
охоплювало мрії Німецького Союзу: німецькі держави (з 1867 р. Німеччину)
й Австрійську імперію (з того ж 1867 р. Австро-Угорщину) з усіма
залежними землями. Після 1918 р. нова Версальська система визначила нові
кордони – й “санітарну зону” від Радянської Росії. Нововиниклі держави
між СРСР й Німеччиною й стали ОстміттельЄвропою (не забуваймо, до неї
тоді входили країни Прибалтики, й поділена між кількома “урядами”
Західна Україна). Але, як побачимо і далі, основною лінією розподілу між
Центральною і Східною Європою є розподіл церков, католицької й
православної (с.6). Проблеми заселення простору Центральної Європи
пояснюють як політико-соціальні структури, так і національну
напруженість в реґіоні 19-20 ст., й сягають своїм корінням 9-10 ст.
Характерною рисою регіону є німецька присутність, а з 15 століття ще й
поява єврейського населення. “Слов`яни, угорці, німці, євреї асимілювали
й асимілювались на цьому просторі”. В Середньовіччі в Центральній Європі
надибаємо подібні політичні утворення – в центрі таких державних устроїв
знаходилася “нація” багаточисленного дворянства, яка гуртувалася довкола
“корони” – символічного й персоніфікованого осердя. У 18-19 ст., коли
старі дворянські “нації” уже не могли бути державницькими,
Східно-Центральну Європу розподілили три імперії (Романових, Габсбурґів,
Гогенцоллернів), в середині приєднаних земель і розвинулися нові
національні рухи.

Після змістовного вступу в першому розділі В. Конце розглядає формування
своєрідного центрально-європейського реґіону як боротьбу між “Сходом” і
“Заходом” християнської Європи (зітхаємо при словах “Схід” і “Захід”).
Хрещення в римсько-католицькому обряді короля (Herzog) Мешка Польського
(966 р.) з одного боку, й хрещення київського князя Володимира 988 р.,
що вернуло Київське князівство до грецької церкви, з другого, були
вирішальними датами для процесу “християнізації” й розподілу Європи.
Отже, В. Конце для історії утворення Східно-Центральної Європи
використовує структурний процес “християнізації”, розглядаючи в ньому як
місії Кирила й Мефодія, так і енергійну політику Болеслава Хороброго
щодо церковної незалежності Польщі, чи скажімо, “прийняття”
римсько-католицького християнства прибалтійськими народами. Розподіл
Центральної і Східної Європи – “Розподіл між латинською і грецькою
православною церквами” (с.33). Однак Східно-Центральна Європа
відрізняється не лише від Східної, але й Центральної (Mitteleuropa)
Європ. І якщо східний кордон цього простору визначився церковною
приналежністю, то західний визначили політичний простір і відносини зі
спадкоємцями імперії Каролінґів (східний кордон імперії є західним для
Ostmitteleuropa). На просторі Східно-Центральної Європи відбувається
зіткнення й змішування різних етносів (кельтів, германців, слов`ян) – це
вплинуло як на подальші соціальні структури, так і на ставлення до
влади. Себто другою характерною рисою для даного простору, поруч з
християнізацією, вчений вважає формування політичних утворень
князівсько-шляхетських “націй” (чехів, поляків, угорців) поблизу з
“націями” баварців та саксонців. Подальшу історію протсору В. Конце
розглядає як його впорядження (Ronmoordnung) – функціонування селянських
поселень і утворення міст. Саме тут яскраво і виявився німецький елемент
і масові переселення німецьких сімей на схід 12-14 ст. Таким чином,
правові відносини й соціальні інституції на просторі Східно-Центральної
Європи безпосередньо формувалися під німецьким впливом, а чому б і ні,
згадаймо вплив “Саксонського зерцала”, “магдебургського права” на
українських землях, не зовсім Ostmittel Європі. Саме в цей час почався,
на думку В. Конце, виокремлення “націй” за мовними параметрами, процес,
який істотно поглибився у 16-18 століттях, і призвів до вагомих
наслідків у 19 ст. Тобто, починають створюватися “мовні кордони” між
німцями й іншими етнічними спільнотами простору (Автор повсякчас
наголошує, що в 12-14 ст. мовні особливості ще не набули політичного
значення). Дана доба розглядається вченим і в ракурсі переміщення
населення на просторі й заселення тих чи інших земель (тут, між іншим,
Конце відводить місце й рутенам (українцям), що залюднюють Карпати,
Бескиди й частково Татри, “бойки, лемки, й східніше гуцули” (с.96-97),
відзначає вплив на переселенців “волоського права” [8]).

Близько 1400 р. зведення наймолодшого, східного реґіону “латинської
Європи” завершилося. “Християнізацію” закінчено, країни й “нації”
визначено, впорядковано господарство й суспільство – простір
“територіалізовано”. Закінчення “територіалізації” – початок нового
етапу (Габсбурґи починають претендувати на володіння Австрією і
Богемією, леґітимізується держава Ордену (з 1525 р. виокремлено в
герцогство Прусію), прибалтійські держави виокремлюються в окремі
утворення “німецькі нації” (німецькомовна еліта серед німецького
населення), в Польщі, Литві, Угорщині розквіт “шляхетських націй”
досягає кульмінації [9]).

Після розгляду завершення “територіалізації” вчений зупиняється на
чергових особливостях, що формують цілісність простору: “рушійних силах,
зміні влади й структурних перетвореннях”. Насамперед, об`єднавчою силою
для простору виступає загроза ззовні, що уособлювалась Великим
князівством Московським та Османською імперією. Саме в цьому розділі
чимало місця відведено українським подіям 17 ст. і зіткненню “Латинської
і Греко-руської Європ”. Хоча Петро Перший на поч. 18 ст. вирішив
“довготривале напруження між європейською модерністю й заперечливою
старорускістю” на користь першої. Як не дивно, але чомусь Конце уникає
такої істотної в 17 – поч. 18 ст. шведської загрози.

h

h

h

Ue

a

?????????L?ропейські процеси “структурних змін” (Гуманізм, Ренесанс,
Реформація, Контрреформація разом зі збільшенням ролі освіти й відкриття
університетів). До цих суспільних і структурних трансформацій В. Конце
зараховує як гуситський рух, так і розповсюдження реформаційних вчень та
контрреформацію. Ці “структурні перетворення” та зовнішня загроза
ставали останніми потужними акордами ранньомодерної Східно-Центральної
Європи перед поглинанням її могутніми імперіями.

Власне, розвиток простору в 18 століття залежав від суперечок між
Романовими, Габсбурґами та Гогенцоллернами. Конце так і не закінчив
розділ, почавши оглядати лише виникнення австрійської потуги на
південному сході і, відповідно, рух за державність угорської шляхти. У
зграбного історика все зграбне, навіть незакінчені речі, навіть шкіци й
начерки. І питання не в продовженні реконструкції ідей В. Конце, а в їх
значенні для подальших досліджень. Конце переконливо показує, що історію
реґіону, простору можна істотно не розчленовувати (хоча без цього не
обійтися, особливе часто бере гору над загальним), розглядати не поспіль
уривково, а на тлі “структурних” процесів: “християнізації”, утворення
“середньовічних націй”, вплив німецького населення, “територіалізація”
тощо. Отже історія подій переходить в інший кшталт, стає часто не
провідною, а допоміжною, задля висвітлення того ми іншого соціального
перетворення. Тобто, один з головних ракурсів дослідження просторів, не
лише дослідження змін кордонів держав, але й трансформації соціуму.
Тобто провідною метою для історика є дослідження суспільства у
висвітленні загального й особливого в певних реґіонах – головним
пріоритетом є вивчення історії структур. Це досить важлива риса, котра,
здається, буде і є притаманною немецькомовним виданням з історії Європ.
Візьмемо, наприклад, цікавий підручник, виданий у Мюнхені 1999 р. –
“Suedosteuropa Ein Handbuch Gesellschaft, Politik, Wirtschaft, Kultur”
(Південно-східна Європа. Суспільство, політика, господарство, культура)
(відзначимо, немає історії). Вступ – визначення “Suedosteuropa“ (східна,
бо переважно православна). А далі найцікавіші для історика розділи –
“Структурні рамці та історичний спадок” (Культура та утворення держав,
простір і заселення, політичний розвиток в новий час), “Люди і
суспільство” (модернізаційні впровадження населення й соціальна
структура, церкви й релігійні спільноти, меншини й національна
політика). Передусім, дані проблеми мають історичний контекст,
висвітлюються історично. Даний приклад дуже цікавий і повчальний для
студій над “Європами”.

Мало того, здається, всю історію великого простору (але не
“Ostmitteleoropa” чи “?rodkowo-Wshodniej Europy”) від Трієста до Уралу
(включно з колишніми імперськими державами Прусією, Австрією, Росією)
можна досить не зле розглянути на тлі низки структурних перетворень та
соціальних процесів. Хоча б з огляду на панування на цьому просторі
особливого типу сім`ї, т. зв. “російської”, з низкою ознак, які істотно
відокремлюють цю соціальну інституцію від інших форм сім`ї в Європі
[10]. Так само історії цих держав мають багато спільного в своїх
“селянських питаннях”, зокрема, й у виникненні залежних прошарків й
закріпачення селянства у XV–XVIII ст. До цього, певно, цікаво було б
зважити й на подібність системи управління, що у XVII–XVIII ст. призвела
до формування особливих форм європейської бюрократії [11] і т. ін. Усі
ці проблеми історико-порівняльних студій, компаративістики ще чекають на
своє вирішення. Тобто дану частину Європи годі уявляти лише як конструкт
історії подій, поєднаний лише “національними питаннями”, запізнілою
модернізацією чи Варшавською угодою.

Разом з тим повинні відмітити, що компаративістичні дослідження та
сприйняття цих доволі штучних “європейських просторів” є не зовсім таки
доречними для українських гуманітаріїв. Хоча й ситуація в українській
історіографії доволі нагадує сумну приказку, що “всі знають куди гребти,
лиш на весла нікому сісти”, абсолютно не бажаючи вказувати шлях, нам
здається, що сприйняття польської моделі “Центрально-Східної Європи”, що
розповсюджується зараз в українській гуманітарній думці є досить таки
хибним і не вірним, насамперед, в галузі “політичної історії”. Держави
“Ostmittel” (за визначенням В. Конце) пройшли трішки інакший шлях ніж
Україна і українці – це істотно відбивається на дослідженні ХІХ – поч.
ХХ ст. [12]. Але річ не лише в тому. Насамперед, задля подібних дослідів
українським гуманітаріям, напевно, як це не банально лунає, слід
сконструювати власний простір, назвавши його “Східною Європою”,
“Міжєвропою”, “Східно-Південною Європою” тощо і в центр подібних
досліджень ставити, насамперед, Українську територію (з печенігами,
половцями, Кримським ханством тощо) й зону контактувань спільноти на цій
території з сусідами, історію сусідніх спільнот (Молдову, Білорусь,
Польщу, Росію). Бо ж уже давно українським історикам пораджено
попередниками дивитись на власну історію не з Кремлівського пагорбу чи
краківських передмість (додамо, не з гарвардських кафедр чи
будапештських симпозіумів), а з Андріївського узвозу. Нічого
провінційного й ганебного в тому немає. Бо навіть визначний В. Конце не
знає куди притулити Україну говорячи про бароко: “У зв`язку з церковною
унією в цілому польсько-литовському оформленому просторі Білорусі та
України надзвичайно розвинулася латинсько-візантійська мішанина в
церковній архітектурі. При цім надто розквітло бароко. Не зважаючи на
те, що в Росії залишалося обмежене сприйняття західних мистецьких форм,
в східно-слов`янських областях утримувався пізній культурний кордон між
Східно-Центральною та Східною Європою, особливо вимірний в архітектурі й
образотворчому мистецтві” (с.149).

Література

Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів історичних і
гуманітарних факультетів університетів / за редакцією Леоніда
Зашкільняка. – Львів: Львівський національний університет імені Івана
Франка, 2001.

Див. перекладену російською статтю: Юрген Кокка. Социальная история
между структурной и эмпирической историей // Thesis – весна 1993. –
С.175-176.

Детальніше в післяслові Кляуса Церкака до рецензованого нами видання:
Werner Conze als Osteuropahistoriker. — S.238-248.

Насамперед, маємо на увазі серію “Dentsche Geschichte im Osten Europes”,
засновану Вернером Конце. На жаль, для нас приступне лише одне видання
даної серії: Harmut Boochman. Ostpreussen und Westpreussen. – Berlin:
Siedler-Verlag, 1992.

Власне, німецькомовне сприйняття Центральної та Східної Європи досить
цікаве. Австрійці, наприклад, “під Центральною Європою розуміли й
розуміють на сьогодні знову багато народів та областей, які свого часу
належали Дунайській монархії (Австро-Угорщині В.М. )” (Hans Hecker.
Osteuropa – Mitteleuropa – Europa. Historische Erfahrungen und
politische Perspektiven // Dialogkongress: Westeuropa – Osteuropa des
oesterreichischen College in Alpbach, 1990. – S.18). Про все те, до
речі, зараз чимало пишеться, в цьому разі істотною нам видалася стаття:
Barbara Serloth. Mitteleuropa zwischen Mythos und Wirklichkeit //
Bewaeltigen oder Bewahren: Dilemas des Mitteleuropaeschen Wanders /
(Hg.) Peter Gerlich, Krzysztof Glass. Wein: Oesterreichische
Gesellschaft fuer Mitteleuropaeische Studien, 1994. тощо.

Польське уявлення й конструювання Центрально-Східної Європи, базоване
багато в чому на працях визначного польського історика Оскара
Галєцького, зараз істотно розвивається, особливо завдяки створеному в
Любліні інституту Центрально-Східної Європи (Instytut Europy
?rodkowo-Wshodniej). Між тим Центрально-Східна Європа в польському
уявленні інколи здається територією колишньої Речі Посполитої (в часи
розквіту й “золотого спокою”). (Однак див. видання згаданого інституту:
Historia Europy ?rodkowo-Wshodniej / red. Jerzy K?azowski. – Lublin,
2000. –t.2 (в розділі бібліографії центр.-східні країни – Польща, Чухія,
Словаччина, Угорщина, Румунія, Хорватія, Словенія, Литва, Латвія,
Естонія, Білорусь, Україна (част. Німеччини Лужицькі Серби). –
S.271-275). Ще раз наголосимо, що в Україні сприйняли саме цю схему
(див. згаданий підручник Історія Центрально-Східної Європи. – Львів,
2000), додавши балканські держави (Сербію, Албанію, Боснію, Чорногорію,
Македонію, Грецію) й врешті Молдову.

Jeno Szuecs Trzy Europz. – Lueblin: Instytut Europy ?rodkowo-Wshodniej,
1995. – S.32 (Східна Європа від кордонів польських по Урал), 61-62,
73-74.

З приводу населення українських Карпат див. цікаву українську розвідку
Гошко Юрій Звичаєве право населення українських Карпат та Прикарпаття
XIV–XIX ст. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999.

В. Конце побіжно спиняється й на проблемі польсько-литовської держави,
де українці були мовними й конфесійними чужинцями, що мало фатальні
наслідки (с.123-124), на Люблінській унії (с.125-127), релігійній
толеранції в Речі Посполитій та проблемі православ`я в XVI ст.
(с.129-131), нарешті, на церковній унії 1596 р., що, як слушно зауважує
історик, підсилила ідеологічну леґітимізацію загарбань Москви як
допомогу одновірцям – спочатку в Україні й Білорусі, потім на Балканах.

Див. про особливі форми європейської сім`ї: Mitterauer Michacl
Europaeische Familienformen in interkulturelen Vergleich // M.
Mittelrauer Historisch-Antropologische Familien for Schung.
Fragenstellungen und Zugangweisen. – Boehlau, 1990; Хаджинал Джон.
Европейский тип брачности в ретроспективе // Брачность, рождаемость,
семья за три века. – М.: Статистика, 1979;

Існує цікава російська робота з компаративних досліджень про становлення
російської бюрократії: Медушевський А.Н. Утверждение абсолютизма в
России. Сравнительное историческое исследование. – М.: “Текст”, 1993.

Див. наприклад, Гирич Ігор. “Народництво” та “державництво” в
українській історіографії: проблеми змістовного наповнення понять //
Молода нація. — №4. – 2001. – С.22.

Похожие записи