Реферат на тему:

Галицька «весна народів» 1848 року в контексті історіографіі
українського відродження ХІХ ст.

За роки новітньої державної незалежності в історичній науці України
відбувалися суттєві зрушення в розвитку наукових досліджень, передусім у
тематичному та в теоретико-методологічному плані. З одного боку,
повертаються й активно переосмилюються, дискутуються схеми та
періодизації класичної української історіографії, де особливе місце
належить історії XIX століття, яке називають добою «українського
національного відродження». З іншого боку, посилюється інтерес до
історико-соціологічних теорій і методів дослідження, поширених у
західній науці, які закономірно, але не завжди обґрунтовано намагаються
прилаштувати до вивчення нашого минулого. Зрештою, в такому контексті, а
здебільшого як до окремої наукової проблеми, посилився інтерес до
вивчення феномену української «Весни народів» 1848 р. у Галичині, яка,
ввібравши ідеї європейської демократії, стала знаковою подією
української історії XIX ст.

Вказані аспекти значною мірою визначають актуальність і
науково-теоретичну значущість теми статті. Її мета полягає в тому, щоб,
проаналізувавши існуючі в українській історіографії методологічні
підходи, схеми та періодизації до вивчення національного відродження XIX
ст., з’ясувати роль і місце в цьому процесі галицької «Весни народів»
1848 р. Досягненню цього сприятиме використання структурно-аналітичного
та порівняльного методів наукового пізнання. Об’єктом дослідження є
історичні праці українських учених, що стосуються цієї теми. Предметом
дослідження виступають їх концептуальні теоретичні напрацювання з
означеної проблеми.

З часів М.Грушевського серед істориків не припиняються дискусії щодо
визначення суті та змісту українського відродження XIX ст. Сучасні
дослідники [напр.: 3; 4; 12; 18; 22, с.18-28] показали місце і роль
цього феномену в українській історіографії кінця XIX — 30-х років XX
ст., а також у радянських, діаспорних і новочасних студіях. Це дозволяє,
обмежившись деяким загальним поглядом на цю проблему, зосередитися на
вирішенні нашого головного завдання.

Простежується тенденція вивчення сукупності проблем національного
відродження XIX ст. з різних методологічних позицій: класичної
(здебільшого позитивістської) української історіографії, представленої
М.Грушевським, Д.Багалієм, Д.Дорошенком, І.Крип’якевичем, та західної
історико-соціологічної течії (П.Магочий, О.Пріцак, І-П.Химка, Д.Решетар
та ін.). Між ними фактично немає принципових суперечностей, однак
існують розбіжності у визначенні етапності цього процесу й оцінках
окремих його аспектів. Зрештою, дедалі посилюється тенденція до
врахування та поєднання теоретико-методологічних напрацювань класичної
української та західної соціологічних традицій (І.Лисяк- Рудницький,
Я.Грицак, Ф.Стеблій та ін.). Свої оригінальні погляди на цю проблему
висловлюють Я.Дашкевич, Я.Ісаєвич, О.Реєнт, О. Стеблій та інші історики.

Визначальний вплив на українську історичну думку мав М.Грушевський, який
другу половину XVI — початок XVII ст. визначив як «перше» українське
відродження, а період формування української спільноти в модерну націю —
як «друге» національне відродження. Чимало прихильників має і
запропонована ним тристадійна періодизація «українського XIX століття»
(охоплює кінець XVІІІ ст. — початок XX ст.), в основу якої покладено
такий критерій, як розвиток «ідей націоналізму». Для нас важливо, що
межею між першою (характеризується посиленним інтересом української
інтелігенції до історії, традицій, побуту свого народу) та другою
(визначається розробкою стратегічних завдань розвитку українського
суспільства) стадіями визначено кінець 1840-х років, що пов’язано з
діяльністю Кирило-Мефодіївського братства [7, с. 111-114].

Низку важливих методологічних зауважень з даної проблеми зробив
Я.Ісаєвич, який, до того ж, відзначив існуючу розбіжність у поглядах
істориків на періодизацію українського відродження: одні датують цей
процес другою половиною XVIII — 40-ми роками XIX ст., інші вважають, що
справжнє відродження розпочинається лише з середини XIX ст. Говорячи про
його поступальність, учений указав, що кожен етап
національно-культурного руху характеризується специфікою соціальної бази
та ідеологічної спрямованості, а також вносить щось нове, відмежовуючись
від попереднього. Але це «нове», як правило, проголошувалося
відновленням занедбаних і знехтуваних цінностей. Тому найчастіше робився
наголос на тому, чим новий етап відрізнявся від попереднього, а не на
тому, що було чинником тяглості [11, с.15-16].

Національне відродження, за М.Грушевським, розгорталося більш-менш
висхідною лінією. З його класичних праць випливає регіональна
синхронність цього процесу. В «Нарисі історії українського народу» він
спочатку показується в межах Росії, потім — Австро-Угорщини [5,
с.306-331]. А в «Ілюстрованій історії України» [6, с.471-499]
Грушевський починає з Галичини, відтак звертає погляд на Східну Україну,
потім знову повертається до її західної частини. Початок відродження в
Галичині він пов’язував з абсолютистськими реформами в галузі освіти,
потому через І.Могильницького, Перемишльський гурток і «Руську трійцю»
учений доводить його до 1848 р. — апогея піднесення національного життя.
Події 1848 р. в Галичині, Буковині, на Закарпатті розглядаються фактично
в одному контексті і через порівняння [6, с.497- 498].

М.Грушевський зробив два принципово важливі висновки, що істотно
вплинули на подальше осмислення цієї проблеми. Перший стосується того,
що для Галичини «жвавий рух» 1848 р. став не початком нової епохи, а
вступом до «темної реакційної доби». Тільки згодом українська
суспільність повернулася до тих домагань, справ, задач, що ставилися в
1848 р. і вже тоді були близькими до реалізації [6, с.498]. Другий
полягає в тому, що як в Росії після розгрому Кирило-Мефодіївського
братства, так і в Австрії після революції 1848 року кінець 40-х — 50-ті
роки XIX ст. стали «часами глухої реакції, де притихло і зникло і
українське житє» [6, с.499]. Спираючись і розвиваючи цей погляд, частина
істориків активно обстоює думку про спільність і синхронність процесів
національного відродження, недооцінюючи при цьому відмінностей
національно-політичного розвитку українців у складі Австрійської та
Російської імперій.

Тут корисними будуть зауваження двох відомих учених. Зокрема О.Оглоблин
указував, що «українське відродження» XIX ст. М.Грушевський розумів
передусім як «культурно-національне відродження українського народу», а
політичні аспекти цього процесу відсував на другий план (Український
історик, 1964, ч.2-З, с.5). Проаналізувавши його погляди на події 1848
р., Ф.Стеблій дійшов висновку: «урок», який патріарх української
історичної науки бачив у тих подіях, полягає у необхідності орієнтації
національного руху на демократичні ідеали та власні сили, тобто на
продовження традиції, що йшла від «Руської трійці» [24, с.30].

Схожої з М.Грушевським схеми дотримувалися І.Крип’якевич [14, с.253-299]
та інші представники української класичної історіографії. Так,
Д.Дорошенко національне пробудження українців Галичини показував у
контексті (як окреме відгалуження) процесів національного відродження на
українських землях у складі Російської імперії [10, с.268-311]. Таким
чином, йому приділено відносно небагато уваги [10, с.298-306], тож,
попри відзначення головних подій революційного 1848 року, його загальне
історичне значення, по суті, залишилося нез’ясованим.

Глибокий оригінальний погляд на цю проблему виклав І.Франко у класичній
праці «Ukrаіnа іrrеdеntа» (1895 р.). Формулюючи низку концептуальних
положень з історії Галичини австрійського періоду, одним із головних
переломних моментів розвитку краю він вважав 1848 р. Каменяр доводив, що
історики переоцінюють «політичне значення» факту переходу Галичини до
складу Австрії, щоб «допекти полякам», бо впродовж першого півстолітття
вона не поліпшила політичного, освітнього, соціального та економічного
становища українського народу, не дала йому жодної «свободи, якої він не
мав би і за часів Польщі», не дозволила йому зробити жодного «кроку
вперед в цивілізації та піднятися до розуміння власних інтересів» [25,
с.61]. Тому лише в 1848 р. «починається нова доба в житті галицької
Руси», бо раніше були лише «проби відродження, були мрії, бажання».
Тільки ліквідація панщини та надання політичних свобод дали можливість
«дійсного життя для нації», основу якого становило селянство. Саме події
1848 р. створили підвалини для формування «народної свідомості», яка з
того часу «вже не переривається», а дедалі міцнішає. При цьому
підкреслювалося, що галицько-українське відродження стало можливим
завдяки впливу «оживлюючих ідей» з України, хоча й її національні
здобутки не були використані повною мірою: через австрійську бюрократію
галичани не знали ідей Кирило-Мефодіївського братства та поезії
Т.Шевченка [25, с.60-63].

З позицій класичної української історіографії до трактування процесу
національного відродження та місця в ньому галицької «Весни народів»
1848 р. підходив В.Сарбей, а І.Лисяк-Рудницький, Я.Грицак, Ф.Стеблій,
поряд з цим, активніше використовували і доробок західних дослідників.

Запропонована І.Лисяком-Рудницьким «хронологічна схема» «українського
XIX століття» (яке він також розумів «не календарне, але як історичну
добу» від 1780-х до 1914 років [15, с.197]) базується на такому
критерії, як «внутрішній переворот у світогляді тогочасної української
провідної верстви» (тобто майже так, що й у М.Грушевського). Хоча, за
словами ученого, вона побудована на основі розвитку Наддніпрянщини (його
періодизація мало чим відрізняється від схеми класичної історіографії. —
Авт.), її можна «прикласти, в основних рисах, і до Галичини». Утім, «цей
паралелізм» не абсолютний: Галичина проходила ті ж самі ступені
розвитку, однак вони не відмежовуються чіткими гранями, а «зливаються в
одну тяглу лінію». Межею між першою «шляхетською» та другою
«народницькою» фазами розвитку стали 1840-і роки, зокрема поява
Кирило-Мефодіївського братства, яке знаменувало «оформлення новітнього
українського визвольного руху». Той погляд, що революція 1848-1849 рр. у
Галичині «творить зовсім новий етап у житті галицьких українців», на
думку І. Лисяка-Рудницького, лише «частково правдивий», бо тоді на чолі
українського руху не виступила нова суспільна група. Лідери Головної
руської ради (ГРР) представляли «попівську аристократію», а австрійська
революція, що докотилася до Галичини, тільки «розрухала» цю «тверду
Русь» і дала їй нагоду себе політично виявити. Тому паралелі між
київським братством та львівською ГРР «поверхові»: перше висувало нові
соціальні та ідейні завдання, а друга — ні. Врешті, резюмує дослідник,
про паралелі можна було б говорити, якби в Наддніпрянщині існувала
організація, що відстоювала шляхетсько-дворянські інтереси, але її не
було [15, с.197-201].

Погляди В.Сарбея та Я.Грицака, викладені в їхніх працях [3; 4; 21; 22],
детально проаналізовані в окремому розділі колективної монографії
«Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і
проблеми» (2004 р.) [12]. Тож обмежимося кількома думками щодо їхнього
доробку в розрізі нашої проблеми. Учені дали періодизацію національного
відродження українців у складі Австрійської та Російської імперій, яка в
загальних рисах майже збігається з концепцією М.Грушевського та
І.Лисяка-Рудницького. Зокрема, його перший етап визначався кінцем XVІІІ
ст. — серединою 1840-х років. Однак причини розгортання цього процесу в
Галичині В.Сарбей убачав у колоніально-асиміляторській політиці
австрійського уряду та протидії греко-католицького духовенства наступу
полонізації, тоді як Я.Грицак наголошував на позитивному впливі як
реформ австрійського абсолютизму, так і польського підпільного
революційного руху.

Критикуючи марксистський підхід до висвітлення української історії,
П.Магочий запропонував свою періодизацію національного відродження XIX
ст., яке, на його думку, розгорталося десинхронно на українських землях,
що перебували у складі Російської та Австрійської імперій. Для першого
випадку він виділив такі етапи: 1) збирання спадщини, 1780-1840 рр.; 2)
організаційний, 1840-1900 рр.; 3) політичний, 1900-1917 рр. На
західноукраїнських землях ці ж етапи протікали у таких хронологічних
відрізках: 1) 1816-1847 рр.; 2) 1848-1860 рр.; 3) 1861-1918 рр. Другий,
або організаційний, етап для українців Австрії «почався раптово 1848 р.
і був спричинений зовнішніми подіями». За півтора року вони здійснили
значний поступ, проте політичні здобутки (виникнення ГРР тощо) були
скасовані наприкінці 1849 р., а культурні затрималися і зростали
протягом наступних десятиріч. В іншому місці дослідник відзначив, що
національне відродження галицьких українців під впливом австрійських
реформ кінця XVIII ст. увійшло в організаційну фазу перед тим, як
завершило фазу «збирання спадщини». Однак через незавершеність реформ
«збирання спадщини» довелося починати наново, і цей процес завершився
революцією 1848 р. [17, 97, 102-107].

Ці погляди канадського ученого, висловлені в «Українському історичному
журналі» (1991 р.), викликали неоднозначну, здебільшого негативну
реакцію з боку українських вітчизняних дослідників. Опоненти П. Магочого
наголошували на тому, що не можна розривати, а тим більше протиставляти
процеси національного відродження українців в обох імперіях, та
доводили, що визначальні процеси формування національної свідомості
відбувалися в Наддніпрянщині, а не в Галичині (див, напр.: В. Сарбей
[20, с.15-16] та ін.).

Утім, упродовж 90-х років у XX ст. в українській історіографії
продовжував утверджуватися побутуючий у зарубіжній науці підхід, згідно
з яким вирізнялися три етапи національного відродження народів Східної
Європи, що перебували під імперським пануванням: науковий (збирання
культурної спадщини про минуле); організаційний (створення
культурно-освітніх об’єднань для формування національної свідомості й
розширення соціальної бази національного руху); політичний (виникнення
національних організацій, які поряд з культурницькими висувають
політичні вимоги). Прикладом цьому є популярний підручник О.Бойка
«Історія України» (К., 1999, с. 198-205) та ін.

Авторитетним популяризатором західних теорій виступив І.П. Химка, на
праці якого активно посилаються сучасні вітчизняні історики. Він один з
перших прилаштував поширену в західній соціології трифазну типологію
еволюції національного руху М.Гроха (фаза А — суто культурна, фази В і С
— здебільшого політичні) стосовно Галичини. Науковець вважає, що для
національного руху галицьких українців, як і для інших
східноєвропейських народів, «вирішальним моментом» переходу від фази до
А до фази В була революція 1848 р., коли з утворенням першої політичної
організації вони сформулювали далекосяжну політичну мету — поділ
Галичини на дві провінції. Аналізуючи ці процеси, Химка зауважив, що
завдяки розвинутій історіографії та тематичній різноманітності
національний рух галицьких українців становить «чудову лабораторію» для
досліджень динаміки націоналізму [26, с.219-220].

vU|,‘6?®cO¦?®f?EµO·-?aeAenA(E?NbUdUfUoooooooooooooooooooooooaeO

З таких же методологічних позицій (схема Гроха), але в ширшому ракурсі
до цієї проблеми підійшов А.Каппелер. Порівнюючи розгортання
національного руху українців в Австріїї та Росії, він зробив цікаві
зауваження щодо впливу на нього революції 1848 р. Для українців
Наддніпрянщини, як і для багатьох інших етнічних груп Європи, фаза А
почалася наприкінці XVIII ст. проявами наукового зацікавлення мовою,
фольклором, літературою, історією рідного народу. Хоча, на думку
вченого, національний рух українців Галичини розпочався кількома
десятками років пізніше, це відставання було ліквідовано вже на початку
фази Б. Він поставив під сумнів те, що за її початок в Наддніпрянщині
можна прийняти повстання 1846 р. Кирило-Мефодіївського братства, бо вже
наступного року його викрили, а членів заарештували. Тож якщо у Східній
Україні фаза Б не дістала розвитку, то в Галичині революція 1848 р.
стала коротким підготовчим етапом національно-культурного відродження та
динамічного політичного руху, що розпочався невдовзі. Вказавши на ознаки
«політизування широких верств населення» (виникнення ГРР і української
преси, парламентські вибори, петеційна кампанія, боротьба за поділ
краю), Каппелер відзначив, що «ця динамічна фаза тривала лише 277 днів»,
так що в умовах неоабсолютизму національні політичні організації зійшли
зі сцени, а репрезентований клерикалами та русофілами національний рух
повернувся знову до фази А [13, с.105-106].

Вказавши на загальне перебільшення значення періодизацій в
історіографії, з науковою критикою таких неомарксистських теорій, що
викликали резонанс в Україні, виступив Я.Дашкевич. Він вважав, що
намагання регламентувати національне відродження т. зв. малих націй з
докладним переліком стадій і етапів цього процесу на підставі
соціологічно-історичного дослідження М.Гроха ігнорує ту обставину, що
поступальний розвиток кожної окремої нації різний, тому їх можна лише
порівнювати, а виводити з аналогій соціальні закони для цілої групи
націй — некоректно. Всупереч примітивним уявленням історія ніколи не
повторюється і не уподібнюється. Помилки Гроха та його послідовників —
зазначає Я. Дашкевич — зумовлюються і тим, що процеси їх національного
розвитку аналізуються на основі обмеженого фактологічного матеріалу,
тому висновки щодо розвитку окремих невеликих націй Австро-Угорської
монархії переносилися на інші пригноблені спільноти. Концепція Гроха,
вказав історик, будується на теорії еліт, згідно з якою «ініціатива і
виконання національного відродження» приписується виключно
інтелігентам-будителям. Її прихильники не розуміють, що такі ідеологи не
могли виростати на голому місці: якби в народі не зберігалася
національна свідомість, то жодні будителі нічого не могли б удіяти.
Отже, резюмує вчений, постмодерністські експериментування та висміювання
«традиційної» історіографії є безплідними [9, с.7-8 ].

Відмінні науково-теоретичні трактування, погляди на роль і місце
галицької «Весни народів» 1848 р. в українському відродженні XIX ст.
зумовлються як різними методологічними підходами (позитивізм,
соціологічна школа тощо) до її вивчення, так і світоглядними установками
дослідників. Однак українська історична наука ними не обмежується, бо
містить широке розмаїття підходів до цієї проблеми та оцінок окремих її
аспектів. При осмисленні даного феномену в загальноісторичному контексті
акцентується увага передусім на його впливах (наслідках) на розвиток
українського народу. При цьому не припиняються дискусії (вони пасивні,
не мають цілеспрямованого характеру) щодо визначення характеру
національного руху галицьких українців у період революції 1848-1849 рр.,
зокрема якісних (трансформаційних) змін, яких він зазнав у цей час.

Найпоширенішим є погляд, що тоді український національний рух переріс з
літературного в політичний. Він мав найбільше прихильників за довоєнного
періоду, а також переважає серед сучасних дослідників, що, безумовно, не
виключає різних акцентів і відмінних трактувань окремих аспектів даної
позиції. Одним із перших, хто послідовно її обстоював, був М.Лозинський,
який ще в працях 1908-1909 рр. вказував, що від літературної діяльності
«Руської трійці» пройшла «наша народна свідомість» до політичних вимог
ГРР 1848 року [16, с.6].

Такої ж точки зору дотримувалися авторитетні історики 1930-х років, що
відповідним чином вплинуло на її подальше утвердження в історичній
науці. Зокрема М. Голубець у «Великій історії України» (1935 р.), яка
значною мірою репрезентувала українську історичну думку під Польщею,
безапеляційно стверджував: завдяки тому, що Галичина опинилася під
австрійською владою, вона стала «П’ємонтом» для всієї України [1,
с.236]. Відтак «Русалка Дністрова» знаменувала літературне відродження,
а 1848 рік — політичне пробудження українського народу. Більше того,
початок «нашого політичного відродження» історик пов’язав з конкретною
датою — відомим епізодом 19 березня, коли при обговоренні «адреса» до
цісаря поляки відмовилися згадати в ньому про українців [1, с.245-246].
В іншому місці (1936 р.), покликаючись на австрійського історика,
Голубець доводив, що українська справа існувала ще перед 1848 р., тому
тодішнє пожвавлення національного руху було цілком природним,
передбачуваним [2].

Не був оригінальним у цьому відношенні й І.Крип’якевич (1938 р.), який
відзначав, що розбуджена «Руською трійцею» національна свідомість не
занепала: 1848 рік прискорив внутрішні зміни у галицькому суспільстві,
тож молодий національний рух з літературного поля перейшов на політичне
[14, с.283]. Отже, маємо чіткий і ясний підхід до проблеми: галицькі
«будителі» репрезентували «літетатурну» стадію українського
національного руху, який за доби «Весни народів» 1848 р. набрав
політичного характеру.

Обстоюючи такі погляди, сучасні дослідники висувають різну аргументацію.
В переростанні в середині XIX ст. українського національного руху з
культурно-просвітницького у політичний О. Реєнт вбачав закономірний
результат його розвитку в 1830-1848 рр. Таким чином, усвідомлення
власної мети та самодостатності диктувало українським діячам
необхідність вироблення самостійного, відокремленого від польських
впливів курсу [19, с. 92-93].

Перехід українського національного руху в Галичині від культурно-
просвітницької до політичної фази розвитку О.Турій пов’язує передусім з
виникненням ГРР. В цьому він вбачає закономірний наслідок еволюції
самого українського суспільства [27, с. X; 28, с. 163].

Утім, існує підхід, прихильники якого не схильні вважати 1848 рік тим
рубіконом, що знаменував якісний стрибок до такої різкої зміни характеру
українського національного руху. Заслуговує на увагу думка М.Данилака
(1972 р.), який, порівнюючи національний рух закарпатських і галицьких
українців, зазначив, що останні в процесі революції 1848-1849 рр. були
змушені, з одного боку, розв’язувати проблеми першого етапу
«національно-відродженецького процесу» (кодифікація літературної мови,
заснування національно-культурних товариств, видання власної преси
тощо), а з іншого, створювати національне представництво і вирішувати
поставлені революцією політичні проблеми. Розмах, цілі, методи
національно-визвольного руху під час революції 1848-1849 рр. були
обумовлені нерозвинутістю українського суспільства в Галичині [8, с.61,
142]. Вірогідно, що така позиція має право на існування, хоча вона
потребує глибшого наукового обґрунтування.

Так само цікавим і корисним для подальших історіографічних досліджень є
погляд на це питання Ф.Стеблія (1995 р.). Творчо застосувавши типології
І-П.Химки і П.Магочого, що розглядають український рух в
загальноєвропейському контексті, він дійшов висновку, що саме середина
40-х років XIX ст. стала тією межею, яка відділяє наукову стадію
національного руху в Галичині від двох інших — організаційної
(культурної) та політичної. З цього випливає, що вже за кілька років до
революції 1848 р. цей рух, представлений насамперед діячами «Руської
трійці», висунув на порядок денний питання, які вирішувалися, як
правило, на наступних (організаційній і політичній) стадіях його
розвитку [23, с.69]. Схожі погляди обстоює і Я.Ісаєвич [11, с.19-20].

До прихильників погляду, що український національний рух у Галичині

досягнув стадії політичної зрізлості задовго до 1848 р., слід зарахувати
і Я.Дашкевича. Цю думку вчений сформулював образно й метафорично: якщо
уявити західну гілку українського народу у вигляді живого дерева, то
різні напрями і течії української історіографії під різними приводами
намагалися обрубати його гілки, залишаючи лише одну з етикеткою «Русалка
Дністрова», «Руська трійця», народна мова. Тож не зрозуміло, як на цьому
обрубкові міг з’явитися не зелений пагінець, а дуже «живий і жвавий
вершок» у вигляді українського політичного національного руху доби
«Весни народів». Отже, підсумовує вчений, український 1848 рік
знаменував не початок політичного руху, а його завершення і результат
певного етапу розвитку [9, с.7-8 ].

Роблячи прикінцевий висновок, відзначимо, що в сучасній суспільній думці
проглядається виразна тенденція щодо актуалізації й екстраполяції
історичного досвіду української «Весни народів» 1848 р. на наше
сьогодення. Зокрема часто акцентується на євроцивілізаційних апектах
цього явища: потрапивши в орбіту «Відня», галицькі українці зебезпечили
сталість зв’язків з Європою, прилучилися до її порядків, адже після 1848
р. й аж до падіння монархії вони «знали владу закону», могли вільно
розбудовувати свої громадські організації та політичні партії, брати
участь у політичному житті на місцевому, провінційному та
загальнодержавному рівнях, а держава визнавала їхню мову в освітніх
установах, адміністрації та судах. Тож для них Європа означала не тільки
абстрактні та шляхетні ідеали, але була реальною життєвою практикою [29,
с.25].

Крім суспільно-практичної, ця проблема має й чималу науково-теоретичну
значущість, тож потребує подальшого неупередженого вивчення.
Національно-патріотичні почування і соборницькі прагнення не повинні
перешкоджати визнанню того факту, що українці з обох боків
австро-російського кордону надто довго розвивалися в різних
суспільно-політичних умовах, тому намагання за будь-яку ціну узгодити й
синхронізувати етапність процесів їх національного відродження
наприкінці XVIII — на початку XX ст. часто здійснюються з «натяжкою»,
без врахування суспільно-політичних реалій. Доробок українських
істориків не піддає сумніву те, що «Весна народів» 1848 року стала
однією з переломних віх розвитку всього українського національного руху,
проте залишається дискусійним питання щодо характеру спричинених нею
трансформаційних процесів. Вірогідно, всі представлені нами погляди на
цю проблему мають право на існування, однак жоден з них не має
достатньої аргументації, щоб здобути загальне визнання.

Література:

1. Велика Історія України: У 2-х томах. — Т.ІІ / Передм. д-ра І. П.
Крип’якевича; Зладив М. Голубець. — К.: Глобус, 1993. — 400 с.

2. Голубець М. З-поза куліс минулого (Польсько-українські взаємини на
пробному камені недотриманих пактів) // Калєндар для всіх на 1937 рік. —
Львів, 1936. — С. 133-140.

3. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української
нації ХІХ-ХХ століття. — К.: Генеза. 1996. — 360 с.

4. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української
нації ХІХ-ХХ століття. — К.: 2000.

5. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. — К.: Лыбидь,
1990. — 398 с.

6. Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Київ — Львів, 1913 (К.,
1990). — 524с.

7. Грушевський М. На українські теми: «О любви к отечеству и народной
гордости» // Літературно-науковий вістник. — 1907. — Т. XXXVIII. — С.
111-114.

8. Данилак М. Галицькі, буковинські, закарпатські українці в революції
1848-1849 років. — Пряшів, 1972. — 214 с.

9. Дашкевич Я. «Весна народів» 1848 року та її передісторія в Україні //
Вісник Львівської комерційної Академії: Серія гуманітарні науки. — Вип.
3. — Львів, 2000. — С. 5-13.

10. Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. II (Від половини XVII
століття). -Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966. — 349 с.

11. Ісаєвич Я. Українське національно-культурне відродження в XIX ст.:
передумови, контекст, значення // Шашкевичіана. 3 б. наук. праць. —
Львів, 2004. — Вип. 5-6. — С. 15-21.

12. Кондратюк К., Мандзяк В. Українське національне відродження XIX —
початку XX століть у сучасній вітчизняній історіографії // Українська
історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми- Кол.
монографія за ред. Л. Зашкільняка. -Львів: Львівський національний
ун-тет ім. І.Франка, 2004. — С. 154-157.

13. Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба
порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість,
державність. Міжвідомчий зб. наук. праць. Вип.1. — К.: Наукова думка. —
С. 104-119.

14. Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів: Світ, 1990. — 520 с.

15. Лисяк-Рудницький І. Структура української історії в XIX столітті //
Історичні есе. В 2 т. — К.: Основи, 1994. — Том І. — С. 194 — 202.

16. Лозинський М. Українство і москвофільство серед українського народу.
— Львів. 1909. — 95 с.

17. Магочий П. Українське національне відроження. Нова аналітична
структура // Український історичний журнал. — 1991. — № 3. — С. 97-107.

18. Райківський І. Українське національне відродження кінця XVIII —
початку XX ст. в європейському контексті: витоки, зміст, періодизація //
Галичина: науковий і культурно- просвітній краєзнавчий часопис. — 1999.
— Ч. 3. — С. 4-22.

19. Реєнт О. Українсько-польські відносини в XIX — на початку XX ст. //
Історіографічні дослідження в Україні. — К., 2003. — Вип. 13. У 2 ч.:
Україна — Польща: історія і сучасність: Зб. наук. праць і спогадів
пам’яті П.М. Калениченка (1923-1983). — Ч. 1. — С. 90-98.

20. Сарбей В. Г. Етапи формування української національної
самосвідомості // Український історичний журнал. — 1993. — № 7-8. — С.
6-17.

21. Сарбей В. Г. Нариси з історії українського національного руху. — К.,
1994.

22. Сарбей В. Г. Національне відроження України. — К.: Альтернативи,
1999. — 335 с.

23. Стеблій Ф. Початки українського національного руху в Галичині //
Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність.
Міжвідомчий збірник наукових праць. — Львів, 1995. — Вип. 2. — С. 59-70.

24. Стеблій Ф. «Руська трійця» в концепції українського національного
відродження М. Грушевського // Шашкевичіана. -Вип. 1-2. — Львів-Броди-
Вінніпег, 1996. — С. 26-32.

25. Франко І. Ukraina irredenta // Вивід прав України. — Львів: Слово,
1991. — С.59-70.

26. Химка І.П. Український національний рух у Галичині в світлі нових
теоретичних праць про націоналізм і національні рухи // Другий
міжнародний конгрес україністів. — Львів, 22-23 серпня 1993 р. Доп. і
повідомлення. Історія. — Ч. І. — Львів. 1994. — С. 215-220.

27. Турій О. Українська «Весна народів» // Головна Руська Рада
1848-1851. Протоколи засідань і книга кореспонденції. — За ред. О.
Турія. — Упор. У. Кришталович, І. Сварник. — Львів, 2002. — С. Х-ХХХІІ.

28. Турій О. «Українська ідея» в Галичині 1848-1849 рр.: проблема
національної та державної самостійності // Матеріали засідань історичної
та археографічної комісій НТШ в Україні. — Вип. 2. — Львів, 1999. — С.
418-433.

29. Шпорлюк Р. Творення модерної України: західний вимір // Критика. —
Липень — серпень 2004. — Ч. 7-8. — С. 25.

Похожие записи