Загальна теорія зайнятості Кейнса
Кейнсіанство — одна з провідних течій сучасної економічної думки. Свою
назву отримала від автора основних її концепцій — Джона Мейнарда Кейнса
(1883 — 1946), англійського економіста, державного й політичного діяча.
У своїх наукових творах він розглядає широке коло проблем, зокрема,
проблеми теорії ймовірності, монетарної економіки, наслідки мирної
угоди, укладеної після першої світової війни. Проте його головною працею
є «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936 p.), про яку Дж.
Гелбрейт у свій час писав, що «вона є абсолютно незрозумілою, погано
написаною та передчасно опублікованою».
Однак ідеї цієї книжки були із захопленням сприйняті в колах великої
буржуазії. Книжку назвали «біблією кейнсіанства». Західні економісти
навіть проголосили «кейнсіанську революцію», яка нарешті переможе
марксизм. А американський історик економічної думки Селігмен поставив
книжку Кейнса поряд з «Багатством народів» Сміта та «Капіталом» К.
Маркса.
Учення Кейнса стало своєрідною реакцією на неокласичну школу й
маржиналізм, які панували в економічній науці до нього і до яких колись
належав і він сам як учень А. Маршалла і кембріджської школи. Економічна
криза 1929—1933 pp. різко змінила погляди Кейнса, він рішуче й
безоглядно пориває з поглядами А. Маршалла, його ідеями фритредерства й
висловлює думку про те, що капіталізм доби вільної конкуренції вичерпав
свої можливості та пішов у непам’ять.
Попередниками Кейнса, які розробляли ті чи інші функціональні зв’язки
процесу відтворення і положення яких він розвиває далі, можна вважати
так звану стокгольмську школу — Б. Умена, Е. Ліндаля; Ф. Кана у
Великобританії та А.Ханта у Німеччині. Однак тільки Кейнс чітко
сформулював новий напрям економічної теорії — теорію державного
регулювання економіки.
На відміну від інших буржуазних економістів, які зосереджували свою
увагу на діяльності окремих господарських одиниць, Кейнс значно розширив
рамки дослідження, роблячи спробу розглянути національне капіталістичне
господарство в цілому, оперувати переважно агрегатними категоріями —
споживання, нагромадження, заощадження, інвестиції, зайнятість, тобто
величинами, котрі визначають рівень та темпи зростання національного
доходу. Та головним у методі дослідження Кейнса було те, що, аналізуючи
сукупні народногосподарські величини, він прагнув встановити
причинно-наслідкові зв’язки, залежності та пропорції між ними. Це
поклало початок такому напрямку економічної науки, який сьогодні
називають макроекономічним. «Кейнс, мабуть, повинен посісти постійне
місце в історії економічної думки як перша особа, котра розробила
повністю обґрунтовану теорію того, що ми називаємо зараз
макроекономікою» .
У докейнсіанській політекономії панував мікроекономічний підхід, тобто
аналіз економіки з погляду окремих економічних одиниць. Умови
процвітання окремої фірми ототожнювалися з умовами процвітання нації в
цілому, примноження її національного багатства, Тому у центрі аналізу
була окрема фірма, проблеми мінімізації її витрат та максимізації
прибутку як джерела нагромадження капіталу. Головна відмінність між
макро- та мікроекономічним підходами полягає не в тім, що перший ігнорує
інтереси окремих фірм, а другий — національну економіку. Відмінність
зв’язана з тим, якому фактору — інтересам окремої фірми чи загальним
умовам відтворення — надається вирішального значення для економічного
зростання країни. Кейнс віддав перевагу загальноекономічним факторам.
Кейнсіанська теорія зайнятості дуже відрізняється від класичного
підходу, за яким існує рівноважна ціна для будь-якого виду товару, у тім
числі товару робоча сила: якщо починає бракувати або створюється
надлишок будь-яких товарів, то достатньо відповідно підвищити або
знизити ціни на них, для того щоб знову настала рівновага.
На відміну від неокласиків, Кейнс поставив безробіття в залежність не
від заробітної плати, а від браку «ефективного попиту». При цьому він не
спростовує повністю неокласичної теорії, погоджуючись з тим, що за умов
рівноваги, коли всі трудові ресурси залучено у виробництво, заробітна
плата визначається «граничною складністю праці». Кейнс не заперечує, що
заробітна плата «перебуває у цілком визначеній (оберненій) кореляції з
обсягом зайнятості» . Проте обсяг зайнятості Кейнс узалежнює не від руху
заробітної плати, а від рівня виробництва «національного доходу», тобто
від сукупного ефективного попиту на споживчі та капітальні блага.
Останній же має тенденцію до відставання, до неврівноваженості, що
робить повну зайнятість за умов капіталізму явищем винятковим.
Чимало попрацював Кейнс, щоб довести помилковість використання
заробітної плати як засобу лікування безробіття. Стосовно економічних
наслідків скорочення заробітної плати Кейнс міркував так: по-перше,
попит на працю і рівень зайнятості визначаються реальною, а не
номінальною заробітною платою, як учили економісти-класики; по-друге,
зниження номінальної заробітної плати завжди супроводжується
еквівалентним зниженням реальної, оскільки ціни за умов конкуренції
визначаються прямими граничними витратами, котрі в короткостроковому
періоді складаються виключно з трудових витрат; по-третє, оскільки
реальне споживання є функцією самого тільки реального доходу і реальна
схильність до споживання у працівників менша за одиницю, вони після
зниження заробітної плати витрачатимуть на споживання менше ніж раніше;
по-четверте, хоча трудові витрати й ціни знизилися, наступне зниження
ставки процента буде нездатним стимулювати інвестиції, відтак зниження
заробітної плати призведе тільки до зниження сукупного попиту, а
безробіття або збільшиться, або, у ліпшому випадку, залишиться на тому
самому рівні. Ось чому, стверджує Кейнс, зменшення заробітної плати,
навіть якщо це можна зробити, не здатне зменшити безробіття. Практично
така ситуація неможлива, оскільки працівники не будуть жертвувати
власною заробітною платою заради працевлаштування якогось невідомого
безробітного. «Найрозумніша політика, — пише Кейнс, — полягає, зрештою,
у підтримуванні стійкого загального рівня грошової заробітної плати»’ .
Убивчий висновок кейнсіанської теорії полягає в тім, що за капіталізму
не існує жодного механізму, який гарантував би повну зайнятість. Кейнс
стверджує, що економіка може бути збалансованою, тобто може досягти
рівноваги сукупного обсягу виробництва за високого рівня безробіття та
інфляції. Кейнс визнає, що безробіття — органічно притаманне капіталізму
явище, яке «неминуче супроводжує сучасний капіталістичний
індивідуалізм»2 та зумовлюється органічними вадами системи вільної
конкуренції.
Повна зайнятість (скоріше, випадкова, аніж закономірна) не
забезпечується автоматично. «Ефективний попит, що поєднується з повною
зайнятістю, — це поодинокий випадок, що настає тільки тоді, коли
схильність до споживання і спонукання інвестувати перебувають у певному
відношенні одне до одного… Таке може існувати лише за умови, якщо
випадково або навмисно поточні інвестиції зумовлюють попит, що дорівнює
надлишкові сукупної ціни пропозиції продукції над тим, що суспільство
бажає витрачати на споживання, коли в ньому панує повна зайнятість».
У своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, процента та грошей» Кейнс
відкинув класичну кількісну теорію попиту на гроші, віддавши перевагу
власним теоретичним побудовам, в яких головну роль відіграє поняття
норми процента. Він розглядав гроші як один з типів багатства і
стверджував, що та частина портфелів активів, яку економічні агенти
бажають зберігати у вигляді грошей, залежить від того, наскільки високо
вони оцінюють вищезгадану властивість ліквідності. Тому й кейнсіанську
теорію попиту на гроші називають теорією «переваги ліквідності».
Ліквідність у Кейнса— це можливість продати за одиницю часу за
максимальною ціною будь-яке майно. Економічні агенти, купуючи активи,
віддають перевагу більш ліквідним, тому що побоюються значних фінансових
втрат за зниження ділової активності.
Уже було названо три причини, які, на думку Кейнса, спонукають людей
зберігати хоча б частину їхнього багатства у вигляді ліквідних грошових
активів, таких як готівка, поточні рахунки до запитання, а не у вигляді
активів менш ліквідних, але таких, що дають дохід (наприклад облігації).
І саме цей спекулятивний мотив формує зворотний зв’язок між величиною
попиту на гроші та нормою позичкового процента: попит на гроші поступово
зростає з падінням норми позичкового процента на ринку цінних паперів.
Таким чином, Кейнс розглядає попит на гроші як функцію двох змінних
величин. За інших однакових умов збільшення номінального доходу породжує
збільшення попиту на гроші, що зумовлено існуванням трансакційного
мотиву та мотиву обережності. Зниження норми позичкового процента також
збільшує попит на гроші через спекулятивні мотиви.
Кейнс був прихильником наявності великої кількості грошей в обігу, що,
на його думку, мало впливати на зниження процентної ставки. Це, у свою
чергу, стимулювало б зменшення «обережності ліквідності» та зростання
інвестицій. На думку Кейнса, високий процент є перешкодою для
перетворення грошових ресурсів на інвестиції, тобто він захищав
необхідність максимального зниження рівня процента як засобу заохочення
використання нагромаджень на виробничі цілі.
Використана література
Селигмеч Б. Основные течения современной экономической мысли. — М.,
1998. — С.494. 341
Осадчая И. Современное кейнсианство. — М., 1991. —С. 18.
Кейнс Д. Общая теория занятости, процента и денег. — М., 1996. — С. 16.
Історія економічних вчень. Підручник / За ред. Корнійчук Л.Я. – К.,
2000.
Ойкен В. Основные принципы економической политики. — М., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
