Реферат на тему:

Виникнення та загальна характеристика неолібералізму: В.Ойкен, Л.Ерхард

Основоположником неоліберального напрямку німецької економічної теорії
по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу
школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей.

Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в
університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь
кандидата наук. З 1914р. і до закінчення першої світової війни був на
фронті. 1921 р. в Берлінському університеті здобуває ступінь доктора
наук. З цього часу основним об’єктом його дослідження стають економічні
проблеми розвитку суспільства.

З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927 p. —
у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основною ідеєю якої було
створення теорії майбутнього суспільства, побудованого на принципі
свободи та достойного людини економічного й суспільного порядку.

Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких
«Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна
валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і
друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання —
1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала
багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що
вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на
класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній
спрямованості німецької економічної науки.

У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи
національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо
методології економічного аналізу типів суспільного ладу.

Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні
інтерпретуються згідно з основними положеннями, викладеними у цій праці.

В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську теорію «ідеальних
типів». На цій базі він сформулював поняття «ідеального типу
господарства» як моделі, котра передає лише основні закономірності
суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних економічних
явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку, ї

Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чистому
вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних господарських форм.
Від того, які форми переважають у системі, залежить її тип, об’єктом
дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого.
Аналіз розвитку економічної дійсності, на його думку, без урахування
сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна
форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале,
суттєве і другорядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку
суб’єктів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку
Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства
(мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, —
проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств
та планових органів».

Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем —
центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він
класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом,
форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і
підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є
господарством відносин обміну, а центрально-кероване виключає вільний
ринковий обмін і управляється центральним керуючим органом.

Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена,
характеризується таким рівнем планування] за якого всі економічні
зв’язки між економічними суб’єктами заміщено адміністративними
вертикальними зв’язками центру з підприємствами. Централізоване
планування він розглядає виключно як економічну політику, наводячи
історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вказуючи на
сучасні її форми— економічну політику соціалізму в СРСР та
централізоване керування у фашистській Німеччині.

Економічна політика надцентралізації управління передбачає такий ступінь
розвитку планування, коли з одного центру визначаються обсяги та якість
створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу
суперечить принципу вільного вибору. Тому центрально-керованому
господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та
хронічний дефіцит. Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій
природі економіки і поступово руйнує її.

Але в межах централізованих форм управління він розрізняв цілий ряд
варіантів: тоталітарне центрально-кероване господарство;

центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів;
центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача;
центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого
місця. Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є
тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки
центрально-керованого господарства. Однак іншим формам централізації
можуть бути притаманні ознаки економіки ринкового типу.

Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній
власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує
підприємницьку ініціативу, розвиток економіки, та встановлення рівноваги
завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору:
рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.

Вирішальним чинником економічного розвитку він називав потреби, які
вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника.
Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задовольнити будь-які
потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за
умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним
розпоряджатиметься.

Економічна свобода виробника, як і споживача, зв’язується Ой-кеном з
приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору
благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання
доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку
вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його
структури та рівня цін.

Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до
анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також
підриватиме основи господарювання.

Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова
економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності,
хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу
соціальної справедливості, який може забезпечити лише
центрально-керована система, побудована на суспільній власності.

Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методологією
неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господарство. Але
Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише
центрально-кероване господарство, а й децентралізована ринкова економіка
виникає не стихійно, а формується свідомо державою.

Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію
обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку суспільства
завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою
мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював
порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну рівновагу.
На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох
«ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на
економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих,
звичайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги.
Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального
поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну
систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того,
який тип господарства в системі переважатиме, суспільство, на його
думку, має свідомо визначитись з комбінацією господарських форм. Він
уважав, на відміну від інших нео-лібералів, що за реальних цих умов
тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним.
Навпаки, воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок
може встановити лише сильна держава.

В «Основних принципах економічної політики» Ойкен формулює підходи до
визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім,
полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні
конкурентного господарства; обмеженні економічної влади монополістичних
угруповань, тобто захисті конкуренції з боку держави; інтеграції у
світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань,
зміцнювану за рахунок протекціонізму. Держава повинна проводити активну
грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон’юнктури —
обов’язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізуватись
«грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторканність
приватної власності, держава має запобігати надмірному розриву у
розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл
сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави
визначається можливостями економіки і має обмежуватися заходами, що
сприяють її зміцненню.

Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в ЗО— 40-х pp.,
підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала
засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного
порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне
спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до
визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком
було розвинуто не лише Ойке-ном, а і його сучасниками та послідовниками.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихідним пунктом
протиставлення ринкового господарства центрально-керованому
господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству,
побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому
економічними угрупованнями (олігополія, монополія). Це була теорія
«третього шляху» розвитку.

Людвіг Ерхард (1897—1977) народився у Фюрті (Баварія), де закінчив
реальне училище. Після першої світової війни вивчав
виробничо-господарські проблеми у Вищій комерційній школі в Нюрнберзі.
Захистив докторську дисертацію у Франкфуртському університеті, став
директором інституту проблем споживання Нюрнберзької вищої комерційної
школи, але на вимогу нацистського уряду був звільнений за «нелояльну
поведінку».

Після війни (з 1945 по 1946 pp.) був міністром господарства Баварії, з
1947 p. — професором Мюнхенського університету, керівником особливого
відділу «Гроші та кредит», що готував проект грошової реформи. Як
відомого спеціаліста зі структурної політики 1948 р. Л. Ерхарда було
призначено на посаду директора управління господарства Економічної ради
об’єднаної західної окупаційної зони. З 1949 по 1963 р. Л. Ерхард —
міністр народного господарства ФРН, з 1963 по 1966 p. — канцлер ФРН.

Професор, політик-практик, учений-економіст був автором багатьох праць з
проблем кон’юнктури, книжки «Добробут для всіх», що в ній підбито
підсумки економічної реформи у ФРН, спрямованої на свідоме створення
нового економічного ладу — соціально-ринкового господарства.

Перші кроки Ерхарда як директора Економічної ради наразилися на протести
окупаційних властей і політичних партій країни, оскільки він вимагав
скасування всіх дій держави, що регламентували економіку.

Л. Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової реформи, яка
мала справити стимулюючий вплив на економіку та забезпечити створення
засад ринкового механізму саморегуляції.

Зміст реформи полягав у вилученні з обігу старої грошової одиниці,
блокуванні рахунків, які згодом розблоковувались за умови часткового
інвестування у виробництво та повного виведення з обороту решти
безготівкових грошей, погашенні регулярних платежів (заробітна плата,
пенсії, квартплата та ін.) за пільговим курсом, тобто грошову масу в
обігу було скорочено до мінімуму^ Крім того, було створено нову
фінансову мережу на чолі з Центральним федеральним банком, незалежним
від уряду.

Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошовою, полягала
в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне
ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і квартплати,
відмінено нормування споживання та централізований розподіл. Одночасно
було прийнято закон, спрямований проти монополізації виробництва, тобто
проти обмеження конкуренції.

Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентному
ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів,
відновлення повноцінного обміну, стимулювання виробництва товарів, на
які існує попит, урівноважування кон’юнктури, а також самоокупність та
прибутковість виробництва, тобто створення умов для його дальшого
розвитку.

Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому оподаткуванні та
кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні,
сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у
виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари,
залучаючи іноземні капітали.

Зрозуміло, що реформування економіки полегшувалося надходженням
матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отримувані суми не були
такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки.

Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна заробітна
плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас поліпшилась
ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізувались і
економічні процеси.

Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була
спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з
ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що
перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціальне
справедливим, не може братися до уваги.

Проведення економічної реформи натрапило на сильний опір спочатку
окупаційної влади, яка нав’язувала власну економічну політику, що мала б
сприяти поглибленню економічної залежності Німеччини від
країн-переможниць, потім на опір профспілок і політичних партій, не
згодних із жорсткою соціальною політикою, і, врешті-решт, на опір
підприємців, котрим дуже не до смаку були прийняті 1947 p. закони про
декартелізацію та демонополізацію.

Крім того, згідно із міграційним законодавством стимулювався приплив
робочої сили з-за кордону, що створювало умови для стабілізації ринку
робочої сили, скорочувало її дефіцит. Одночасно в країну прибуло чимало
емігрантів-підприємців, яких приваблювала висока норма прибутку, високий
рівень попиту на товари, можливості інвестиційної діяльності. Вони мали
конкурентні переваги перед місцевими підприємцями, і це викликало
протест останніх. Л. Ерхард зумів витримати й ці протести.

Наступним випробуванням для нового курсу були наслідки корейської кризи
(1951), що призвела до зростання цін, інфляційних процесів. Закінчувався
термін дії «плану Маршалла», у зв’язку з чим постала проблема дефіциту
торгового балансу. Усі політичні партії та угруповання почали вимагати
прямого втручання держави в економіку. Однак і в цьому разі Ерхард
відповів відмовою. За кілька років навіть найбільш упереджені противники
Л. Ерхарда не могли не визнати, що він переміг.

У країні швидкими темпами відновлювалось виробництво (вже у кінці 1949
p. було досягнуто його довоєнного рівня), бурхливо розвивалося житлове
будівництво, зменшувалося безробіття (до кінця 50-х pp. воно
стабілізувалось і щорічно знижувалося майже на 5%), почали зростати
витрати держави на соціальні потреби.

Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки
лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів
на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його
конкурентоспроможність.

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та
непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма
участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери.

Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки.
Уже 1957 р. на з’їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард
проголосив початок нового етапу розвитку «соціально-ринкового
господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого
«природного економічного порядку», завершився утворенням «сформованого
суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної
стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв’язував з дальшим
удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на
соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.

Література

Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. — К., 1999 .

История экономических учений. — ч.1. / ред. В.А.Жамин. — М., 1989.

Несторенко О.П. Історія економічних вчень. — К., 2000.

Ойкен В. Основные принципы економической политики. — М., 1995.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи