КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Сучасний монетаризм. Економічне вчення М.Фрідмена. Внесок радянських
вчених у розвиток економічноі теорії ХХ ст. (Кондратьєв, Канторович)

План

1. Сучасний монетаризм. Економічне вчення М.Фрідмена

2. Внесок радянських вчених у розвиток економічноі теорії ХХ ст.
(Кондратьєв, Канторович)

СУЧАСНИЙ МОНЕТАРИЗМ.

ЕКОНОМІЧНЕ ВЧЕННЯ М. ФРІДМЕНА

Поєднання підходів і монетарної концепції державного регулювання
характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що згодом отримав
назву монетаризму.

Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських
економістів 20 — 40-х рр. Г. Саймонса, І. Фішера, Ф. Найта. Та
особливого поширення монетаризм як варіант неолібералізму набув у США
наприкінці 40-х — початку 50-х рр. Він став реакцією на тривале
ігнорування економічною наукою Цей період характеризувався виникненням
низки монетарних теорій, що. пояснювали природу циклічного розвитку та
пропонували монетарні рецепти стабілізації. Але найбільш обгрунтованою
та переконливою була теорія чиказької («нової монетаристської») школи
М.Фрідмена.

Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передовсім в теорію
грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу
грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної
(грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції
стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим
важелем державного регулювання.

Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати
суб’єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та статистичних
узагальненнях.

Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком
орієнтовано на практичне застосування.

Суб’єктивізм Фрідмена (як одна з ознак належності до неокласичного
напрямку в економічній теорії) проявляється в тім, що він ураховує дію
психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних
ситуаціях, .наприклад у ситуації.«інфляційного очікування». Психологічні
фактори, на, його думку, — це рівноправні складові врівноважування
економічної системи.

Багато положень його теорії, було викладено у вигляді гіпотез, які
доводяться на базі припущень, порівнянь та аналізу статичного в
економічних явищах. Він використовує абстрактні визначення, дані ще
класичною політекономією. Його монетаризм — це, власне, сукупність
кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але
об’єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрідмен розглядав не як
теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує
як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей».

Важливим принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку
сучасного капіталізму, за Фрідменом, є визнання необхідності економічної
свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспільстві. Економічна свобода,
завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід’ємною від
ринкової системи, що перебуває в процесі постійного розвитку. Основною
та визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція,
яка має пронизувати всі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови
автоматичного саморегулювання економіки.

Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена, невтручанням
держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що
становить доходи держави і є матеріальною основою державних «вмонтованих
стабілізаторів».

Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що альтернативи
ринковому механізму не існує.

Економічні ідеї М. Фрідмена. У середині 50-х рр. Фрідмен виступає з
ініціативою перегляду підходів до економічного аналізу. Він та його
послідовники, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден та інші, запропонували
протилежний кейнсіанському погляд на природу розвитку капіталістичної
економіки, оптимістично оцінивши її перспективи.

Теорія монетаристів починає привертати до себе все більшу увагу і в 70-х
рр. (під час світової стагфляції) набуває широкого визнання.

Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить,
що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання
грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція
грошей мають бути основними об’єктами державного контролю.

Монетаристи на чолі з Фрідменом уважали, що, використовуючи модель
Кейнса, держава може впливати лише на сукупний попит, фінансуючи його за
рахунок власних доходів, які покриваються за рахунок інфляції.

Зростання грошової маси в обігу понад потреби ринку породжує
невідповідність між попитом на гроші та їх пропозицією, і як наслідок,
негативно впливає на цінову кон’юнктуру, заробітну плату й зайнятість.
Держава не може вплинути на обсяги товарної пропозиції, а тому не може
забезпечити рівноваги між попитом і пропозицією. Проблеми, які виникають
під час інфляції, розладнують ринковий механізм, і держава вже не може
регулювати суспільне виробництво інакше, ніж застосовуючи надзвичайні
заходи.

Отже, на думку Фрідмена, першопричиною інфляції є форсована емісія
грошей, яка ініціює процес її розгортання. Інфляція є явищем грошового
порядку, і боротьба з нею можлива лише у сфері грошового обігу.

Він розробляє теоретичні підходи до формування економічної політики
державного регулювання грошового обігу.

Виходячи з того, що недостатня кількість грошей у обігу призводить до
кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції, Фрідмен запропонував
визначати оптимально необхідну кількість грошей, яка б не впливала на
їхню вартість і ціни, тоді не існуватиме загрози інфляції.

Оптимальну кількість грошей у обігу він пропонує визначати за допомогою
рівняння обміну, відповідно до якого загальна ціна створеного в межах
країни продукту має дорівнювати розмірам грошової маси, помноженої на
швидкість обороту. Вартісну оцінку обсягів виробництва відображено у
валовому національному продукті. Фрідмен доводить, що між динамікою
грошової маси і динамікою національного продукту існує стійкий
кореляційний зв’язок, Тому грошова емісія має бути орієнтованою на
приріст ВНП.

Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту грошової маси: готівки
(чеки, банкноти, вклади до запитання і т.ін.)— на рівні 3-х % на рік;
потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) — на
1 %. У цілому приріст не може бути більшим за 4—5 % щорічно, виходячи з
тенденції до сповільнення швидкості обороту грошової одиниці та
стабільності приросту національного продукту в США за тривалий період.
Темпи середньорічної інфляції не повинні перевищувати цих показників,
оскільки можливе розкручування інфляційної спіралі.

Такий підхід забезпечуватиме стабільну грошову кон’юнктуру.

На думку Фрідмена, регулювання ставки процента є використанням
інфляційних процесів на користь держави для покриття її витрат. Адже
регулювання ставки процента зв’язане з грошовою емісією.

Фрідмен уважав, що норма процента як ціна кредитних грошей визначається
співвідношенням попиту на них і їхньою пропозицією. Він стверджував, що
попит на гроші є об’єктивно стабільним і зв’язаним із динамікою основних
економічних показників — валового національного продукту, національного
доходу, реальних доходів на душу населення, зайнятості та ін., тобто
зв’язок між ВНП і грошовою масою є тіснішим, .ніж між ВНП і ставкою
процента.

Якщо пропозиція грошей (а не попит на них) буде регулюватись державою і
якщо вона також буде орієнтованою на основні економічні показники, то
ставка процента встановлюватиметься ринком і сприятиме активізації
механізмів саморегулювання економіки.

Фрідмен формулює концепцію «об’єктивного, природного безробіття». Він
робить висновок, що зайнятості, як і виробництву, притаманна
циклічність. Її природа криється в недостатній пропозиції грошової маси.
Зменшення грошової маси — ознака криз та застою, воно обов’язково
супроводжується зміною кон’юнктури на ринку праці. Тобто безробіття він
зв’язує з існуванням «об’єктивного» грошового попиту на робочу силу,
розміри якого залежать від обсягів виробництва. Якщо намагатись
стимулювати цей попит з допомогою штучного впливу, то відповіддю стане
зростання цін, а не зайнятості.

Фрідмен доходить висновку, що немає потреби в регулюванні рівня
зайнятості. Інфляційно-бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської
політики стимулювання зайнятості призводить до витискування ринкової
економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на
користь соціальної сфери, а головне, не сприяє вирішенню проблеми
зайнятості. Тому слід допустити такий рівень безробіття, який
забезпечуватиме використання ринку праці як стабілізатора кон’юнктури,
забезпечуватиме оптимальний рівень заробітної плати.

На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає
державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок залежно від
кон’юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну
плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У
періоди криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні
зі зростанням безробіття сприятиме зниженню цін і стимулюватиме вихід із
кризи. Отже, заробітна плата також стане своєрідним стабілізатором
ринкової рівноваги.

Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату,
що подолати інфляцію можна лише з допомогою політики стримування —
«реструктивної політики». Зменшення державних витрат сприятиме
скороченню дефіциту державного бюджету, обмежить приріст грошової маси,
уповільнить темпи інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже, зросте
безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні
очікування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне
знижуватись.

На думку Фрідмена, функції держави не повинні обмежуватися «швидким
реагуванням» з допомогою ставки процента та дотацій на прояви
дестабілізації, оскільки дефіцитне фінансування та штучне стимулювання
попиту розбалансовує фінансову систему. Стратегічною лінією має бути
курс на скорочення державної участі в перерозподілі національного
продукту. Основне завдання держави — не допускати коливань грошової
маси, підтримувати стабільний темп її приросту.

Отже, основним фактором економічної рівноваги в суспільстві, за
Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції грошей. Цей
фактор розглядається як основа внутрішньоекономічної політики.
Дослідження національної економіки як ланцюга світової господарської
системи М. Фрідмен здійснював з позиції визнання її «самонастроюваною»
системою, якій потрібний часовий та економічний простір.

Фрідмен виходив з концепції відкритості економіки, що реалізується через
торгівлю, інвестування, обмін технологіями та інші напрямки зовнішньої
діяльності, обстоював принцип застосовності законів національного ринку
до міжнародного середовища.

Відтак можна сказати, що Мілтон Фрідмен екстраполював висновки своєї
монетарної доктрини на всі складові економічного розвитку, доводячи, що
закони грошового обігу не визнають кордонів, діють в усьому ринковому
просторі.

Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом
діяльності держави. Індивідуалізм і свобода передбачають нерівність.
Фрідмен захищає індивідуалізм і засуджує «соціальний компроміс»,
«колективне планування» та інші форми «сповзання до соціалізму» .

Він підкреслює, що стабільна економіка забезпечує високий рівень життя,
у суспільстві, але кожен громадянин повинен сам дбати про те, щоб
одержати свою частку суспільного продукту.

Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях
нового напрямку сучасної економічної думки — «раціональних очікувань» та
«економіки пропозиції. ВНЕСОК РАДЯНСЬКИХ ВЧЕНИХ У РОЗВИТОК

ЕКОНОМІЧНОІ ТЕОРІІ ХХ ст. (КОНДРАТЬЄВ, КАНТОРОВИЧ)

На рубежі 20 – 30 років почала формуватись ідея про необхідність
роз-робки політичної економії соціалізму, а у другій половині 30 – х і
далі вона набула все більш конкретних обрісів. Предметом дослідження
політичної екномії соціалізму була дійсно важлива теоретична проблема,
якій приділя-ли велику увагу в 20 – 30 –х роках і багато західних
економістів. Суть її по-лягала в з`ясуванні того, чи може ефективно
функціонувати центрально-керована система і, якщо це можливо, в яких
конкретних формах економіч-них відносин ця система мала бути втілена.

Майже в цей період почав працювати Микола Дмитрович Кондратьєв

(1892 –1938) р.р.

Світову славу і визнання принесли йому праці “До питання про поняття
економічної статики, динаміки і кон`юктури”, “Великі цикли економічної
кон`юктури”, “План і передбачення”.

У коли интересів М.Кондратьєва є проблема економічної динаміки. Він
висунув вимоги ринкової перевірки методів державної політики. Його
програ-ма була зорієнтована на підтримку міцних сімейних трудових
господарств, здатних стати основою економічного підйому в країні.

У праці “До питання про поняття економічної статики, динаміки і
кон`юктури”(1924 р.) М. Кондратьєв сформулював принципи нового на той
час напряму дослідження – економічної динаміки, визначив її зміст.

У цій праці Кондратьєв формулює свій план дослідження, який грунтується
на виділенні двох якісно різнорядних груп процесів: з одного боку –
зворот-них, хвилеподібних, з іншого – незворотних, еволюційних. Виділив
періоди коливань економічної активності: сезонні (три с половиною роки),
торго-вельно – промислові (7 – 11 років), а також великі цикли
кон`юктури (50 – 60 років). Така класифікація, яка сьогодні є
загальноприйнятою, у той час ще тількі здобувала визнання.

М.Кондратьєв побудував односекторну модель економічного росту,
призначену для аналізу і прогнозування довгострокової динаміки
макро-показників.

Таким чином, заслугою Кондратьєва є те, що він застосував у своїх працях
методологічні прийоми економіко – математичного аналізу.

Проблеми, порушені у працях Кондратьєва щодо планування є не меньш
актуальними нині, ніж у 20 – ті рокі. І хоч наука про планування
просунулась уперед,проте основи закладені у працях Кондратьєвапро
створення макро-економічної теорії наукового планування і прогнозування,
є життєвими і нині.

Великий внесок в економічну науку зробив також Канторович Леонід
Віталієвич , який народився у 1912 році в Петербурзі. Ще в далекі 30 –
ті ро-ки він розпочинав свій шлях економіста.

Першим і разом з тим етапним науковим результатом була розробка у 1938
році. Він запропонував новий метод, який пов`язаний із застосуванням
“розв`язувальних множників”.

У відомій книзі “Математичні методи організації планування виробниц-тва”
(1939 р.) він заклав основи теорії оптимального виробничого плануван-ня
і лінійного програмування. Саме у той час учений вперше сформулював
задачу складання плану і системи цін як взаємолежних компонентів
неде-лимої двоєдності.

Оригинальний підхід вченого залишився майже непоміченим, але у 50-х
роках він надрукував книгу “Економічний розрахунок найкращого
використан-ня ресурсів”. Він застосував свою теорію лінійного
програмування для дос-лідження широкого кола проблем планування.

Ще у 50 – х роках Л.Канторович пропонував оптимальну оцінку
капита-ловкладеньдля планового періоду розраховувути з позицій теорії
двоєдності. Він дав ЇЇ економічне пояснення і показав значення у
господарському управ-лінні. Це був науково обгрунтований підхід до
визначення єдиного народогос-подарського економічного нормативу
ефективности використання капіталь-них вкладень, який набагато випередив
свій час. У 1964 році Канторович був обраний дійсним членом академії
наук СРСР.

У своїх працях Л.Канторович дав перші формулювання і виклав метод
розв`язання задач оптимального конструювання виробничо – технічної
частини економічної системи. З часом ним була розроблена теорія
розв`язання таких задач.

ЛІТЕРАТУРА

1. Архипов Б.В. , Романова О.Н.

Історія економічних вчень М. Союз 1998 р.

2. Корнійчук Л.Я. , Титаренко Н.О.

Історія економічних вчень

3. Мешко І.М.

Історія економічних вчень. Основні течії західноєвропейської та

американської економічної думки Київ. Вища школа. 1994 р.

4. Юхименко П.І., Леоненко П.М.

Історія економічних учень Київ. Знання – Прес 2000 р.

PAGE 1

Похожие записи