.

Соціально-економічний розвиток України на рубежі століть (XIX-XX ст.) (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 8597
Скачать документ

Реферат на тему:

Соціально-економічний розвиток України на рубежі століть (XIX-XX ст.)

Економіка України, як і Росії, кінця XIX ст.-початку XX
характеризувалась періодами злету і занепаду, але в цілому її розвиток
відбувався по висхідній. Особливо бурхливе зростання припадає на період
1893-1899 років, перш за все в галузях важкої промисловості, де
виробництво зросло у 2 рази. Швидкими темпами розвивались гірничодобувна
і металургійна промисловість, машинобудування.

1900-1908 рр. можна охарактеризувати як період деякого занепаду. При
цьому обсяги промислового виробництва зростали, але це відбувалось дуже
нерівномірно. Зокрема, виплавка чавуну зменшилась, а видобуток вугілля
зріс. Зростає кількість зайнятих робочих рук, загальний випуск
промислової продукції.

В 1909-1913 рр. відбувається процес економічного зростання, який охопив
практично всі галузі господарства України. Особливо швидкими темпами
йшло зростання промислової продукції.

Циклічність розвитку економіки на початку XX ст. привела до посилення
процесу монополізації. Відбувався процес концентрації виробництва на
найбільших підприємствах. Так 75% чавуну виплавлялось на 9 металургійних
заводах, на яких працювало до 80% всіх парових двигунів і робітників
металургійних підприємств. В першому десятилітті XX ст. на базі цих
великих підприємств створюються монополії.

В 1902 році було засновано могутній синдикат “Товариство для продажу
виробів російських металургійних заводів” (“Продамет”), його акціонерний
капітал становив 900 тис. крб. Спочатку тут об’єднались 14 заводів для
продажу листового і широкополосного заліза, пізніше синдикат почав
реалізовувати вироби прокату.

На початку століття утворились такі могутні синдикати, як “Продпаровоз”
(Рада паровозобудівних заводів, 1901 р.); “Цвях” (1903 р.); “Продвагон”
(1904 р.); “Продвугілля” (1904 р.), на частку якого в 1909 р. припадало
60% добутку вугілля Донбасу.

Одним із методів панування монополії початку XX ст. було стримування
об’ємів виробництва і підвищення цін на продукцію. Перший синдикатний
договір в системі “Продамет” сприяв підвищенню цін на залізо. Пізніше
“Продамет” увів у практику виплату премій тим підприємствам, які не
повністю виконували визначену їм норму виробництва продукції металургії.
В 1911 р. підприємства Півдня України, що входили в “Продамет”,
скоротили виробництво рейок на 20%, а ціни при цьому зросли на 40% .

На рубежі двох століть значну роль в багатьох галузях господарства почав
відігравати іноземний капітал. За останнє десятиліття XIX ст. об’єм
іноземних інвестицій в промисловість і банківську систему Росії зріс з
214,7 до 911 млн. крб. До 96% всіх іноземних капіталів припадало на
чотири європейські країни: Францію, Англію, Німеччину і Бельгію, при
цьому кожна із цих країн мала свої галузеві орієнтації. Так, Франція і
Бельгія проявляли особливий інтерес до металургії, машинобудування,
банківської системи. Англія свої інвестиції направляла у вугільну
промисловість Донбасу. На початку XX ст. частка Франції складала 31% в
загальному об’ємі іноземного капіталу, Англії – 24%, Німеччини – 20%,
Бельгії – 13% .

При участі європейських бізнесменів в Донбасі і Криворіжжі були
побудовані металургійні заводи, що обладнувались за останнім словом
техніки.

Значних успіхів було досягнуто в галузі внутрішньої і зовнішньої
торгівлі: об’єм внутрішньої торгівлі Росії в 1913 р. складав 18 млрд.
крб.; зовнішньоторговий обіг в 1913 р. становив 2,6 млрд. крб, що в 1,5
рази більше, ніж в 1909 році. Структура експорту традиційно складалась
із сировини сільськогосподарської продукції, а імпорту — із товарів
виробничого призначення: машин, обладнання, напівфабрикатів. Прибутки
від продажу хліба складали 44% вартості всіх експортних надходжень в
державний бюджет, а прибутки від продукції тваринництва – до 22%. Перед
першою світовою війною Росія була однією з основних країн — експортерів
хліба в світі. Із усього об’єму хліба, що вивозився, приблизно 30%
експортувалось до Німеччини, 20% – до Англії.

Активне зовнішньоторгове сальдо сприяло посиленню державного бюджету.
Крім прибутків від зовнішньої торгівлі, важливим джерелом поповнення
державного бюджету були прибутки від горілчаної монополії і відкупної
системи, від казенних залізниць, а також від непрямих податків.

Державні доходи збільшились з 1,4 млрд. крб. в 1897 р. до 3,1 млрд. крб.
у 1912 році. Російський карбованець стає однією із основних валют світу.
Загальна сума податків на одного мешканця країни була в два рази нижчою,
ніж в Австро-Угорщині, Франції, Німеччині, в чотири рази нижчою, ніж в
Англії.

Як і в попередні роки, велике значення мала кредитна система на чолі з
Державним банком. Він зберігав золотий запас країни, здійснював грошову
емісію і основні розрахункові операції. Навколо Державного банку
сформувалась велика кількість акціонерних комерційних банків, основним
завданням яких було фінансування всього господарства країни.

Особливе місце серед них займали банки земельного (іпотечного) кредиту,
два з них були державними: Дворянський земельний і Селянський
поземельний, а десять – приватні. Ці банки видавали субсидії
землевласникам, виступали посередниками в процесі купівлі — продажу
земельних ділянок.

Слід підкреслити, що підприємництво російської імперії початку XX ст.
перебувало на стадії зростання, творення. В економіці Росії
спостерігались високі темпи виробництва інвестиційних товарів — майже в
два рази вищі, ніж темпи виробництва споживчих товарів. Темпи росту
промислової продукції і продуктивності праці були найвищими в світі і
складали в середньому 9% в рік (в період з 1880 по 1913 р.), однак за
багатьма показниками економіка Російської імперії відставала від інших
країн. Росія змушена була закупати за кордоном велику кількість
промислового обладнання, майже половину сільськогосподарської техніки.
Не дивлячись на значні темпи росту продуктивності праці, за цим
показником Росія відставала від США в 10 разів.

На початку XX ст. сільське господарство України продовжувало розвиватися
капіталістичним шляхом за умов збереження залишків феодалізму, передусім
великого поміщицького землеволодіння. В цей період існувало чимало
поміщицьких латифундій, площа яких сягала десятків тисяч десятин землі.
Напередодні соціального вибуху 1905 р. в Україні налічувалося 35,2 тис.
поміщицьких господарств. У маєтках площею понад 500 десятин
зосереджувалося майже 9 млн. десятин землі, тобто 20% місцевого
земельного фонду. На відміну від інших регіонів Російської імперії
господарство було більш розвинутим. Як і всюди, сільськогосподарське
виробництво в Україні розвивалося нерівномірно, циклічно: періоди
піднесення змінювалися кризами, депресіями, потім знову деяким
пожвавленням. Там, де пережитки кріпаччини були найбільш поширені,
переважав прусський шлях еволюції землеробства. І навпаки, в місцевостях
із слабкими пережитками кріпаччини переважала тенденція до
американського шляху розвитку.

Масові виступи селян в революції 1905-1907 рр. змусили уряд переглянути
підходи до вирішення аграрного питання в Росії. Безпосереднє здійснення
аграрної реформи розпочалось згідно з указом “Про доповнення деяких
постанов діючого закону, що торкається селянського землеволодіння й
землекористування” від 9 листопада 1906 р., проект якого розробив О.А.
Столипін. Реформа передбачала здійснення трьох груп заходів: 1)
виділення селян з общини і закріплення за ними землі у приватну
власність; 2) створення хутірського та відрубного господарства; 3)
переселенська політика. Найголовніша умова – це вихід селян з общини і
закріплення за ними землі у приватну власність. Указ 9 листопада 1906 р.
вніс корективи в законодавство 1861 р. щодо общини і общинної власності.
Якщо до 1906 р. община вважалася власником надільної землі і право
користуватися нею належало всім її членам, то з 1906 р. селяни могли
виділити із общини землю, якою користувалися, не рахуючись з волею
общини. Земельний наділ ставав власністю окремого селянина – господаря.
Внаслідок цього на Правобережжі і в Полтавській губернії общинне
землеволодіння майже зовсім зникло, а на Півдні і Харківщині воно
охопило близько половини селянських дворів. Характерно, що 57% селян,
котрі вийшли з общини в усій імперії і закріпили землю у приватну
власність, були українські землероби.

Значне місце у проведенні аграрної реформи належало Селянському
поземельному банку. У 1906-1913 рр. селяни Російської імперії одержали
за сприяння Селянського банку 8 млн. 460,4 тис. десятин землі.

Важливою ланкою земельного реформування було виділення селян на хутори і
відруби. На початку 1916 р. в українських селах функціонувало 440 тис.
хутірських і відрубних господарств (13% загальної кількості селянських
дворів). Більшість з них припадала на степові губернії: Таврійську,
Херсонську, Катеринославську. Чимало хуторів і відрубів було на
Правобережжі, зокрема у Волинській та Київській губерніях. Завдяки
виділенню селян з общини на хутори та відруби розширилися посівні площі
в Україні та збільшилися валові збори сільськогосподарської продукції.
Висока товарність господарювання в Україні дозволяла їй за обсягами
продажу продукції землеробства тримати першість серед інших
землеробських регіонів російської імперії. Із загального експорту
пшениці, що здійснювався імперією, на Україну припадало 90%. На
світовому ринку користувалася попитом така сільськогосподарська
продукція, як м’ясо, олія, масло, цукор, домашня птиця, вовна тощо.

Важливою складовою частиною столипінської аграрної реформи була
переселенська політика. Суть її полягала в тому, щоб задовольнити
бажання тих селян, які прагнули збільшити свої земельні володіння. З
боку держави переселенцям надавалася матеріальна допомога для заведення
господарства на новому місці, на соціальні потреби, забезпечувалось
безкоштовне медичне обслуговування. Найбільше переселенців до Сибіру
дала Україна. За 1906-1912 рр. виїхало близько 1 млн. українських
землеробів.

За роки проведення реформи було досягнуто суттєвих успіхів в розвитку
аграрного сектора. Сільське господарство почало переходити до
інтенсивного способу виробництва. В цей час кількість використаних
мінеральних добрив збільшилась в два рази. Однак в цілому не було
вирішено проблему голоду і відносного аграрного переселення. Сільське
господарство залишалось в основному екстенсивним, його ефективність була
низькою.

Хоча капіталізм в Росії на початку XX ст. був розвинутий значно більше,
ніж у західноєвропейських країнах епохи буржуазних революцій, суто
капіталістичні протиріччя тут перемежовувалися з протиріччями феодалізму
і кріпацтва. Дворянство в соціально-економічному плані було
неоднорідним. Дворянські господарства, які зберігали феодальні засади,
розкладались, втрачали панівні економічні позиції. Частина дворянства
набувала рис буржуазії, переводила на капіталістичні рейки
сільськогосподарське виробництво.

Буржуазія в Росії, незважаючи на те, що вона посідала в економіці
панівні висоти і фінансова залежність царату від неї зростала,
політичних прав не мала і до участі у вищих органах влади і управління
допущена не була. Однак класова організованість буржуазії сильно зросла.

Серед селянства на початку XX століття відбувався процес глибокої
класової диференціації, в ході якої більшість селян розорялася.
Становлячи 80% населення країни, селянство перебувало у найбільш
безправному стані.

Важливі зміни в правове становище селянства внесла аграрна реформа П.
Столипіна. В умовах України, головним чином у зв’язку з переважанням не
громадської, а подвірної форми селянського землеволодіння, ця реформа
була проведена скоріше, ніж у центральних районах Росії.

Умови розвитку капіталізму в Російській імперії, в тому числі в Україні,
давали капіталістам можливість здійснювати більш жорстоку, порівняно з
іншими капіталістичними країнами, експлуатацію. Поряд з тим, до 1913 р.
по країні знизилась тривалість робочого дня з 11-12 до 9,5-10 годин.
Середня заробітна плата в галузях обробної промисловості за 1904-1913
рр. виросла з 205 до 264 крб. в рік.

На початку XX століття в Галичині, Буковині та Закарпатті капіталізм
переростав в монополістичну стадію. Тут діяли нафтовий, спиртовий,
залізничний, цукровий та інші картелі. Провідне місце в них займав
австрійський капітал. У промисловості зазначених регіонів України
особливо зросло значення банківського капіталу.

На західноукраїнських землях діяла система жорстокої експлуатації.
Заробітна плата була надзвичайно низькою, а умови праці робітників дуже
важкими.

В цей період на західноукраїнських землях ще більше посилилась класова
диференціація селянства. Розвиток капіталізму в сільському господарстві
здійснювався тут прусським пі ляхом.

На початку XX століття в руках великих землевласників — поміщиків і
церкви зосередилося 44% всієї земельної площі західноукраїнських земель.
У той же час у сільському господарстві було зайнято 93,2% українського
населення Галичини, Буковини, Закарпаття.

Господарство України в роки першої світової війни

Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного
ведення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать
деякі статистичні дані: 33 країни, які брали участь у війні,
мобілізували 65 млн. солдатів, з них 10 млн. загинуло і 20 млн. було
поранено. Жертви серед мирного населення були майже такими ж. Війна
набрала не лише масового, а й тотального характеру. Щоб підтримати
величезні армії, що воювали на фронті, цілі суспільства з їхніми
економіками впрягалися в колісницю війни.

Величезні витрати призводили до страшного напруження сил на фронтах і в
тилу, проявляли й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні
вади старих імперських порядків Європи. В результаті для Німеччини,
Туреччини та Австро-Угорської імперії (так званих центральних держав), а
також Російської імперії, яка разом з Великобританією, Францією та
Сполученими Штатами входила до Антанти, війна зрештою стала змаганням на
самознищення. Першою під тиском війни розвалилася Російська імперія.

Україна входила до складу двох ворогуючих країн (Росії та
Австро-Угорщини) і з перших днів війни стала ареною бойових дій. Участь
Росії в цій війні мала тяжкі наслідки для економіки країни. За цей час
відбулося падіння виробництва у всіх галузях. Загальні посіви
сільськогосподарських культур скоротилися на 12%, виробництво зерна – на
20%, м’яса – в 4 рази.

Необхідність забезпечення армії зброєю та спорядженням змусила царський
уряд зайнятися проблемами перебудови господарства. У травні 1915 р. було
утворено Особливу нараду з артилерійського забезпечення армії на чолі з
військовим міністром, але її діяльність була малоефективною. Тож у
серпні 1915 року замість однієї Особливої наради було утворено чотири: з
оборони, палива, перевезень і продовольства. Наприкінці 1915 року
особливі наради об’єднували в Україні 1130 підприємств і майже 400 тис.
робітників, однак відчутних результатів це не дало.

Поряд з державними органами виникли громадські об’єднання промисловців і
великих землевласників, що ставили собі за мету сприяти забезпеченню
армії. Це були військово-промислові комітети. В Україні було створено
чотири обласних (Київський, Харківський, Катеринославський, Одеський) і
декілька місцевих комітетів. Вони намагалися розподіляти воєнні
замовлення серед малих і середніх підприємств, але дуже швидко вступили
в протиріччя з особливими нарадами та їх районними відділеннями.

На початку війни промислове виробництво в Україні зростає, оскільки
підприємства виконували замовлення для армії. Крім того, з районів
бойових дій (Прибалтики, Польщі) в Україну було евакуйовано багато
промислових підприємств. Видобуток кам’яного вугілля в Донбасі
збільшився з 1540 тис. пудів у 1913 р. до 1744 тис. пудів у 1916 році.
Нарощувала виробництво металургійна, машинобудівна, хімічна
промисловість за рахунок в основному перевантаження технічного
обладнання при структурній перебудові промисловості.

При загальному зростанні виробництва скорочувалися обсяги випуску
продукції легкої, харчової, будівельної і лісової промисловості,
посилилася концентрація виробництва, утворилися нові об’єднання і
товариства. Зменшилася загальна кількість підприємств: якщо в 1913 р. в
Україні діяло 3381 підприємство, то в 1915 р. – тільки 2849.

На початку 1917 р. стався раптовий спад (“обрив”) виробництва. Це було
зумовлено тим, що машинобудівні заводи нарощували виробництво озброєнь і
скорочували випуск засобів виробництва. Така ситуація призвела до
зношення обладнання і машин. Спроба обновити основний капітал за рахунок
іноземних інвестицій не дала бажаних результатів. У 1916-1917 рр. із 159
млн. крб. іноземного капіталу, вкладеного в кам’яновугільну
промисловість Російської імперії, 118,6 млн., або 74%, було вкладено в
підприємства Донбасу; з 258,4 млн. крб., вкладених у чорну металургію,
на Україну припадало 200 млн., або майже 80%.

Суттєво позначилася на виробництві нестача кваліфікованої робочої сили.
В перші дні війни було мобілізовано понад 30% довоєнної кількості
промислових робітників Донбасу. А в Катеринославській губернії не
вистачало майже 104 тис. робітників. Лише в Криворізькому залізорудному
районі в роки війни кількість працівників скоротилася вдвоє.

На відміну від промислового виробництва сільське господарство почало
скорочувати випуск продукції уже в перші дні війни внаслідок поголовної
мобілізації українських селян до російської армії. Нестачу робочих рук у
сільському господарстві намагалися компенсувати малопродуктивною працею
військовополонених і біженців. Великі господарства (поміщицькі) були
позбавлені права вільного найму працівників. У 1917 р. в Україні
залишилося 40% працездатних чоловіків, зайнятих у сільському
господарстві.

В 1916 р. розразилася хлібна криза. Вона мала для Росії трагічні
наслідки. У великих промислових центрах постачання продуктів харчування
різко скоротилось, що породило спекуляції, крадіжки, корупцію у
величезних розмірах. В листопаді 1916 р. була проведена продрозкладка,
тобто примусове вилучення продовольства (і перш за все зерна) у селян за
твердими цінами. Такі заходи були спрямовані на забезпечення армії і
міського населення продуктами харчування. Товарообмін між містом і селом
практично припинився, його місце зайняла держава, яка силою намагалася
вилучити зерно.

На початку 1916 р. в містах вводиться карткова система розподілу
продуктів. Така ініціатива виходила від місцевої влади (міських дум,
земств). Уряд контролював лише торгівлю цукром. Але оскільки
продрозкладка не мала успіху, то продуктів у містах не прибавлялося.

В цей час знизилося виробництво сільськогосподарських машин на
українських заводах, які перейшли на випуск зброї та іншого військового
спорядження. Суттєво позначився на виробництві сільськогосподарської
продукції закон про кінську повинність. До весни 1917 року було
реквізовано близько 2,6 млн. коней, що завдало непоправної шкоди дрібним
і середнім селянським господарствам.

Перша світова війна негативно вплинула на розвиток торгівлі та фінансову
систему країни. Загальні фінансові витрати на війну склали астрономічну
суму — 39 млрд. крб., які компенсувались за рахунок податків і
внутрішніх позичок. В 1914-1916 рр. втрати бюджету зросли з 4,86 млрд.
до 18,1 млрд. крб., що зумовило величезний бюджетний дефіцит. За 4 роки
війни він складав 49 млрд. крб. З метою оплати цих витрат уряд постійно
проводив внутрішні й зовнішні позики. З 1914 по 1917 роки сума кредитних
знаків, що знаходились в обігу, збільшилась до 9,1 млрд. крб., в той же
час золотий запас складав всього 1,5 млрд. крб.

Розпочалась безупинна емісія грошей. Уже в кінці 1915 р. десятирубльові
золоті монети продавались за 16-17 паперових карбованців. На початку
1917 року кількість грошей в обігу збільшилась в 6 разів, один
карбованець прирівнювався до 27 копійок довоєнного випуску. Основним
зовнішнім кредитором Росії була Англія, яка вимагала російське золото в
якості гарантій під кредити.

В Росії все більше незадоволення почала проявляти воєнно-промислова
буржуазія, яка вимагала надати їй особливих владних повноважень.
Наростала урядова криза: в 1915-1916 рр. змінились чотири Голови Ради
міністрів, чотири військових міністри, шість міністрів внутрішніх справ,
чотири – юстиції. Всі покладали надії на зміни в урядовому курсі, але ці
надії не виправдались. Тим часом в Росії назрівали революційні події,
які завершились 2 березня 1917 року відреченням Миколи II від престолу.

На початку XX століття під владою Австрійської імперії перебувало 4660,4
тис. українців, з них у Галичині – 3850 тис., на Закарпатті – 505,3
тис., на Буковині – 305,1 тис. чоловік.

Сільським господарством займалося приблизно 80-90% місцевого населення.
Близько 70% національного доходу Західної України надходило від
сільського господарства.

Значна частина сільськогосподарських угідь у Західній Україні належала,
як і раніше, поміщикам. У 1902 р. у Галичині 4084 поміщикам (0,68%)
належало 40,3% загальної земельної площі. Серед поміщицьких володінь
латифундії становили 85,1%. Найбільше земель зосереджувалось у руках
таких галицьких магнатів як брати Шептицькі, Й. Борискевич, Ю.
Лавринський. Великим землевласником була католицька церква.

За даними 1895 р. на Закарпатті 750 поміщиків, або 0,8% землевласників,
володіли 45% земельної площі. Лише в руках графа Ш. Бухгейма
зосереджувалося 203 тис.га., або 21% усіх угідь.

У 1902 р. на Буковині земельні володіння, зокрема орна земля і ліс, що
становили 60,1%, належали 578 поміщикам. Найбагатшими землевласниками
були брати фон Айвас, які володіли 25076 йохами (йох дорівнювався 0,43
га), барон Гуденце, брати фон Васильки. Майже чверть усієї земельної
площі Буковинського краю належала місцевому православному релігійному
фонду.

Незважаючи на те, що кріпосне право на західноукраїнських землях було
вже давно відмінене, на селі ще залишилися деякі кріпосницькі пережитки,
зокрема монопольне право поміщиків на полювання, рибальство. Селянські
господарства з ділянками до 2 га землі становили: в Галичині – 42,7%, на
Буковині – 56% і на Закарпатті — 51%. В середньому на бідняцьке
господарство припадало: в Галичині – 1 га, на Буковині — 1,5 га, на
Закарпатті – 0,75 га. Поглиблювалося соціальне розшарування селянства. У
Галичині 1902 р. заможні селяни становили 9,7% загальної кількості
господарств і володіли 20,7% всіх земельних угідь. На Буковині 21,3%
землі належало заможним господарствам, які становили 8% сільського
населення. Наприкінці XIX століття на Закарпатті заможних селян
налічувалось 9,93%, на їх частку припадало 23% усієї орної землі.

Західна Україна як прифронтовий регіон у роки першої світової війни
стала головною ареною кривавих битв армій ворогуючих держав. Криваві бої
між могутніми державами Східної і Західної Європи, що найбільше вирували
на західноукраїнських землях, спричинили значне скорочення трудових
ресурсів на селі. Це призвело до скорочення посівних площ, зменшення
виробництва сільськогосподарської продукції та зростання цін. Зростали
потреби армії в забезпеченні м’ясом, борошном, крупами та іншими
продуктами харчування, що вироблялися в аграрному секторі.
Селяни-виробники були доведені до крайнього зубожіння, що переповнювало
чашу терпіння, виливалось у виступи проти існуючих порядків.

На початку XX століття в Галичині, Буковині та Закарпатті капіталізм
переростав в монополістичну стадію. Тут діяли нафтовий, спиртовий,
залізничий, цукровий та інші картелі, провідне місце в них займав
австрійський капітал. Картелі гальмували промисловий розвиток
західноукраїнських земель, намагалися підпорядкувати собі або
ліквідувати ті галузі промисловості, що конкурували з ними. У
промисловості зазначених регіонів України особливо зросло значення
банківського капіталу.

На західноукраїнських землях діяла система жорстокої експлуатації.
Заробітна плата була надзвичайно низькою, а умови праці робітників дуже
важкими, зростало безробіття.

Таким чином, на зламі століть господарство провідних країн світу
вступило в якісно нову стадію свого розвитку — стадію монополістичного
капіталізму. Протиріччя між провідними країнами світу в епоху
монопольного господарювання призвели до виникнення першої світової
війни. Величезна за своїми масштабами і руйнівними наслідками, перша
світова війна спричинила цілу низку революцій в Європі. І першою
країною, яка не витримала напруги війни, була Росія, до складу якої
входила більша частина українських земель.

На рубежі ХІХ-ХХ століть економіка України пережила період зростання і
занепаду. В кінцевому підсумку господарство України стало визначальним
чинником економічного розвитку Російської імперії.

На початку XX ст. західноукраїнські землі залишались аграрно-сировинним
придатком Австрійської імперії. В роки першої світової війни
господарство Західної України зазнало тяжких руйнацій і знаходилось в
дуже скрутному становищі.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020