Історія економічних вчень

Курсова робота

Соціально-економічні погляди М. Бухаріна: нові підходи до проблеми.

Зміст

Вступ 3

Розділ 1. Джерела та історіографія проблеми 5

Розділ 2. Життєвий і творчий шлях М.Бухаріна 20

Розділ 3. Розробка М.Бухаріним соціально – економічних питань
42

Висновки 57

Список використаних джерел та літератури 59

Вступ

Автор роботи зацікавився сторінками життя і діяльності Миколи Івановича
Бухаріна, чия доля виявилась нерозривно зв’язаною з майбутньою
історичною долею СРСР. Бухарін протиставив сталінській концепції
примусової колективізації і форсованої індустріалізації свою, яка
передбачала рух до соціалізму на шляху нової економічної політики. Він
виступав за дотримання економічних законів.

Життєвий шлях Миколи Бухаріна – шлях комуніста, до кінця життя вірного
своїм ідеалам. Навіть смертельний вирок неправедного сталінського суду
не міг захитати цієї віри. Якби не намагались дослідники зробити
М.Бухаріна прихильником ринкової економіки, він був ортодоксальним
комуністом і відстоював свої погляди.

Актуальність теми полягає в тому, що вона охоплює ряд важливих проблем
політичного розвитку СРСР новітнього періоду, пов’язаних з діяльністю
М.Бухаріна, розуміння яких допоможе нам об’єктивно осмислити ті процеси,
які відбувались у СРСР і мали вирішальне значення для дальшої його долі.
Ця тема має велике значення, як спроба усвідомлення ролі економічних
концепцій М.Бухаріна у соціально-економічному житті СРСР 20-х років
минулого ХХ ст.

Об’єктом дипломного дослідження є висвітлення життя та діяльності
М.Бухаріна, його соціально – економічні погляди.

Предметом даного дослідження є закономірності формування і розвитку
соціально — економічних поглядів М.Бухаріна.

Хронологічними рамками являється період, який охоплює час з 1888 по
1935 рр. – від народження до смерті М.Бухаріна.

Метою нашого дослідження є об’єктивне і всебічне висвітлення в
історичному аспекті життя та діяльності М.Бухаріна, розкриття його
соціально – економічних поглядів.

Не претендуючи на вичерпність проблеми, автор дипломної роботи,

поставив перед собою відповідно до мети, по мірі можливості, розв’язати
такі

завдання:

охарактеризувати джерела та історіографію проблеми;

простежити життєвий і творчий шлях М.Бухаріна;

проаналізувати процес розробки М.Бухаріним соціально – економічних
питань.

Методологічною основою дослідження є принцип об’єктивності та

історизму, достовірність, доказовість у висвітленні поставлених питань.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вона є комплексним
дослідженням соціально – економічної концепції М.Бухаріна та її сильних
і слабких сторін.

Структура дипломної роботи складається із вступу, трьох розділів,
висновку і списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Джерела та історіографія проблеми

Важливе місце при висвітленні життя та діяльності М.Бухаріна, його
соціально – політичних поглядів займають джерела, які допомагають глибше
вникнути у поставлену проблему.

Джерела з даної проблеми можна поділити на такі групи:

збірники праць самого Миколи Бухаріна;

праці більшовицьких лідерів, зокрема, В.Леніна, Л.Троцького та інших, де
подані характеристики М.Бухаріна;

мемуари. До них відносяться спогади дружини М.Бухаріна Анни Ларіної та
письменника Іллі Еренбурга;

постанови і розпорядження партійних і державних органів, що стосуються
М.Бухаріна.

Почнемо аналіз джерел з першої групи – збірників праць М.Бухаріна.

В СРСР вони виходили в кінці 80-х років. Зокрема, у 1988 році вийшли

“Избранные произведения” М.Бухаріна. Цей збірник укладений
співробітниками Інституту марксизму – ленінізму при ЦК КПРС.

У це видання включено 16 праць М.Бухаріна. Вони охоплюють близько 10
років його творчої діяльності (з 1919 по 1929 рік). Тут вміщені газетні
статті, доповіді, виступи, праці, присвячені теоретичним проблемам.
Особливу цінність представляють праці М.Бухаріна, у яких розкривалась
сутність нової економічної політики, досліджувалась аграрно – селянська
тематика. До числа таких праць відносяться “О новой экономической
политике и наших задачах” (1925 року); ”Путь к социализму и рабоче –
крестьянский союз”; “Заметки экономиста” (1928 року). У них міститься
положення про поєднання особистих і суспільних інтересів, про значення
товарно – грошових відносин, про необхідність рахуватись з економічними
законами (8, с.20(.

У статті “Новый курс экономической политики” М.Бухарін визначив

загальний зміст непу, його причини, мету і значення (8, с.24-32(.
Основним

завданням непу він вважав ріст великої соціалізованої індустрії.

У статті “Новое откровение о советской экономике или как можно погубить
рабоче – крестьянский блок” М .Бухарін веде полеміку з Преображенським,
який виступав за форсовану індустріалізацію.

Цікавою статтею є “Заметки экономиста”, написані у 1928 році. У ній
М.Бухарін гостро критикував троцкістську концепцію індустріалізації,
виступив за рівномірний розвиток промисловості та сільського
господарства.

Збірник праць М.Бухаріна “Проблемы теории и практики социализма”
побачив світ у 1989 році. Він включає в себе 8 праць М.Бухаріна періоду
з 1915 по 1933 рік.

У цей збірник увійшли праці М.Бухаріна “Мировое хозяйство и
империализм”, що стала помітним внеском у розвиток марксистської
економічної теорії. Було висвітлено питання суспільного поділу праці,
розглянуто фактори розвитку світових економічних зв’язків, роль держави
в економіці. Дана характеристика імперіалістичної війни. Імперіалізм
розглядався М.Бухаріним як комплекс тенденцій розвитку світового
господарства, характерний для нової фази капіталізму (9, с.12(.

До числа праць М.Бухаріна з економічної проблематики відноситься і
“Экономика переходного периода”. Праця написана у травні 1920 року, в
період “воєнного комунізму”. У цій праці відображені “ліві настрої”
М.Бухаріна (9, с.54(.

У збірнику праць М.Бухаріна “Проблемы теории и практики социализма”
вміщено також його виступ на Об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) 18
квітня 1929 року. У цій промові М.Бухарін виступив проти політики
сталінського керівництва і відстоював концепцію поступового переходу
селянства до суспільного господарства з врахуванням його особистої
зацікавленості. М.Бухарін у цьому виступі рішуче засудив політику
надзвичайних заходів і тезу Й.Сталіна про загострення класової боротьби
в період будівництва соціалізму (9, с.260(. Тому М.Бухарін наголосив на
необхідності побудови соціалізму лише за допомогою ринкових зв’язків,
через ринковий товарообіг між містом і селом (9, с.270(.

Після розгрому “правого ухилу” М.Бухарін став працювати у ВРНГ.
Відображенням цієї діяльності є вміщена у вище названому виданні праця
М.Бухаріна “Социалистическая реконструкция и борьба за технику”. У ній
піднімалось питання про значення технічного прогресу, висловлювались
практичні рекомендації з постановки технічної пропаганди, ставились
проблеми технічної культури (9, с. 319(.

У 1990 році вийшов збірник праць М.Бухаріна “Путь к социализму”. У цей
збірник увійшли праці 1925-1928 років. На наш погляд, це – ключовий
період з точки зору розкриття творчого потенціалу М. Бухаріна, що став у
той час провідним теоретиком та ідеологом партії.

Серед праць, присвячених соціально – економічній проблематиці, слід
відзначити доповідь “Уроки хлебозаготовок, шахтинского дела и задачи
партии” та “Заметки экономиста”.

У цій останній статті М.Бухарін під виглядом критики троцькізму піддав
критиці сталінську політику. У цій статті розкрито характерні риси
ідеології і практики сталінізму, показано можливі наслідки
некомпетентного втручання в хід соціально – економічного розвитку
суспільства (10, с.336-366(. М.Бухарін обґрунтував можливість
продовження будівництва соціалізму на шляху нової економічної політики.

Слід виділити також збірку праць М.Бухаріна “Этюды”, видану у 1932
році і репринтно перевидану у 1988 році. У ній містяться праці,
присвячені розвитку науки, техніки, літератури і мистецтва (12, с. 20
-30(.

Заслуговують на увагу також “Тюремные рукописи” М.Бухаріна, опубліковані
у 1996 році. Вони були написані М.Бухаріним під час перебування у
слідчому ізоляторі в 1936 – 1937 роках.

Рукописи М.Бухаріна виявив у Президентському архіві американський вчений
С.Коен. Праця видана у двох томах. Том 1 — “Социализм и его культура”.
У ньому автор протиставляє соціалістичний гуманізм тоталітарним режимам,
як фашизму, так і сталінізму, і виступає за гармонійний розвиток
особистості (11, с. 44-70(. Том 2 – “Философские арабески” присвячений
проблемам філософії. На думку російського дослідника А.Огурцова, це
остання спроба створити несталінський образ марксистської філософії (50,
с. 7(.

Другою групою джерел є праці партійних діячів, присвячені М.Бухаріну.
Серед них варто відзначити праці В.І.Леніна. Це статті “Криза партії”,
“Ще раз про профспілки, про поточний момент і про помилки тт. Троцького
і Бухаріна”. Написані вони під час профспілкової дискусії 1921 року.
В.І.Ленін дав різко негативну характеристику позиції М.Бухаріна під час
профспілкової дискусії , назвавши її “верхом розпаду ідейного” і “повним
розривом з комунізмом” (15, с. 230(. Ці статті носять полемічний
характер.

У відомому “Листі до з’їзду” Ленін більш об’єктивно підійшов до
характеристики М.Бухаріна як політичного діяча. Він вказував позитивні
риси і заслуги Бухаріна, але водночас звертав увагу і на недоліки, яких
йому слід позбуватися (13, с. 327-338(. В.Ленін назвав Бухаріна
найціннішим теоретиком партії, але разом з тим зазначав, що його
теоретичні погляди з дуже великим сумнівом можуть бути віднесені до
цілком марксистських, бо в ньому є щось схоластичне (13, с.330(. Однак,
зважаючи на молодий вік М.Бухаріна, ці недоліки можуть бути подолані.

Своєрідним джерелом з проблеми є праця іншого більшовицького вождя –
Л.Троцького “Портреты революционеров”. Троцький був ідеологічним
противником Бухаріна, тому його твір носить необ’єктивний, упереджений
характер. Зокрема, у цьому творі зазначено: “Розвертаючись у зворотньому
напрямі, зліва направо, Бухарін весь час знаходиться у стані тривоги,
котра є результатом нечистої теоретичної совісті” (16, с. 174(.

Наступною групою джерел є мемуари. Зокрема, спогади дружини

М.Бухаріна Анни Ларіної були опубліковані в журналі “Знамя” під назвою

“Незабываемое”. Вона торкається в основному періоду 30-х років. У творі
подано детальний опис закордонного відрядження М.Бухаріна у 1936 році і
подій, пов’язаних з його арештом у 1937 році. Анна Ларіна була свідком
цих подій, тому її свідсення заслуговують на увагу (18, с. 109 -164(.

Досить цікавим, на наш погляд, джерелом з проблеми є мемуари відомого
письменника Іллі Еренбурга “Люди, годы, жизнь”. Автор ще з шкільних
років був добре знайомий з М.Бухаріним. Автор звернув увагу на період
навчання М.Бухаріна в гімназії, його діяльність у 30-х роках, подав опис
судового процесу 1938 року над М.Бухаріним, на якому був особисто
присутнім (19, с. 166 -167(.

Наступною групою джерел є постанови партійних органів, що стосуються
М.Бухаріна. Вони вміщені у збірнику документів “Коммунистическая Партия
Советского Союза в резолюциях и решениях съездов, конференций и Пленумов
ЦК”.

У документах, вміщених у цьому збірнику, відображено перипетії
внутріпартійної боротьби, у яких брав участь М.Бухарін, та його
переміщення по службі.

Особливої уваги заслуговують матеріали лютнево-березневого Пленуму ЦК
ВКП(б) 1937 року, надруковані в журналі “Вопросы истории” 1992 року. Тут
відображено хід Пленуму, виступи М.Бухаріна та його противників (1, с.3
-37(. Цей Пленум прийняв рішення про виключення М.Бухаріна з ВКП(б).

Таким чином, далеко неповний аналіз документів і матеріалів дає
підстави стверджувати про те, що в них досить повно та різносторонньо
відображено життя та діяльність М.Бухаріна, його різноманітні погляди, а
особливо у сфері соціально–економічного розвитку СРСР.

Багатогранна історіографія життя і діяльності М.Бухаріна, на нашу

думку, може бути поділена на такі два етапи: по-перше, це торкається
періоду з

кінця 30-х до кінця 80-х років; по-друге, з кінця 80-х років до наших
днів.

Варто зазначити, що радянські історики 30-х початку 80-х років багато

вилили бруду, засуджували діяльність і соціально-економічні погляди
М.Бухаріна. Вони вважали, що Бухарін утворив так званий “правий ухил”,
протиставляючи себе “генеральній лінії” партії.

Праць, спеціально присвячених М.Бухаріну, у вище вказаний період в
радянській історіографії не було. Були тільки згадки в енциклопедіях,
узагальнюючих працях. Так, радянські історики кінця 30-х-50-х років
зараховували М.Бухаріна до ворогів радянської влади і Комуністичної
партії.

Вслід за сумнозвісним “Коротким курсом історії ВКП(б)”, радянські
історики повторювали, що вже з 1918 року М.Бухарін був запеклим ворогом
Радянської влади і займався шкідництвом у 20-х роках. Зокрема, у
“Большой советской энциклопедии”, в томі 34 наголошується, що “М.Бухарін
утворив “правий ухил” з метою повалення Радянської влади і реставрації
капіталізму, діючи як агент іноземних розвідок “ (20, с. 365(.

Варто відзначити, що під час “хрущовської відлиги” з’явилась надія на
реабілітацію М.Бухаріна. Однак цього не сталося. М.Хрущов у доповіді про
культ особи Сталіна засудив погляди М.Бухаріна та його прихильників:
”Політична лінія бухарінців … по суті вела до реставрації капіталізму,
до капітуляції перед світовою буржуазією” (3, с. 14(.

Після цього в узагальнюючих працях, хоча і давались характеристики
М.Бухаріна як прихильника куркульства та противника індустріалізації,
але він вже не обвинувачувався в тероризмі і шпигунстві. Ім’я Бухаріна
продовжує залишатись об’єктом офіційного посоромлення.

Так, у багатотомному виданні “Всемирная история” у томі ІХ зазначалось:
“Проти політики партії і уряду виступила антипартійна група М.Бухаріна і
О.Рикова. ЇЇ учасники заявили, що вихід з труднощів хлібозаготівлі
потрібно шукати на шляхах розвитку куркульського господарства та
згортання індустріалізації” (25, с. 48(.

Необхідно підкреслити, що й в “Советской исторической энциклопедии” (том
11) зазначено: “Праві, особливо Бухарін, настоювали на посиленні
одноосібних, особливо куркульських господарств. Розцінюючи куркульські
господарства як силу, здатну забезпечити підйом сільськогосподарського
виробництва, Бухарін пропонував надати капіталістичним елементам повну
свободу” (22, с. 510(.

Подібна оцінка М.Бухаріна подана і в VII томі “Истории СССР с древнейших
времён до наших дней”, де наголошується: “Права опозиція все більше
схилялась до політики угоди з капіталістичними елементами міста і села.
Один з лідерів правої опозиції Бухарін твердив, що перетворення села
буде здійснюватись шляхом кооперування селян по лінії товарообігу” (30,
с. 456(.

Отже, у працях радянських істориків 30-х –початку 80-х років діяльності
М Бухаріна давалась негативна оцінка. Якщо у 30-50х роках радянські
історики зображували М.Бухаріна як терориста і шпигуна, то пізніше ці
оцінки були дещо пом’якшені. У працях 60-80-х років підкреслено, що М
Бухарін утворив “правий ухил” в партії, був противником
індустріалізації і колективізації, робив ставку на куркуля.

В часи перебудови, після приходу до влади М.Горбачова ,стало можливим
об’єктивно, неупереджено розглянути по-новому питання життя та
діяльності М.Бухаріна. Початок цьому поклала доповідь М.С.Горбачова
2Жовтень і перебудова: революція продовжується”, виголошена ним на
урочистому засіданні, присвяченому 70-річчю Жовтневої революції.
М.Горбачов навів ленінську характеристику Бухаріна, а також зазначив, що
останній недооцінив значення фактора часу в будівництві соціалізму (27,
с. 16(. Ця доповідь поклала початок радянському “бухарінознавству”.

Перші радянські публікації, присвячені М.Бухаріну, з’явились у
періодичній пресі в кінці 1987 року. Серед них можна назвати статтю
Ф.Медведєва в журналі “Огонёк” “Он хотел переделать жизнь, потому, что
её любил”. Ця стаття представляє собою захоплюючу бесіду автора з
дружиною М.Бухаріна Анною Ларіною. М.Бухарін тут охарактеризований як
людина гуманна, співчутлива, але одночасно він був і полемістом, який
накидався на свого противника з шаленою енергією (48, с. 29(. У
1988 році, за висловом істориків І.Бордюгова і В.Козлова, наступив вал
публікацій про М.Бухаріна (39, с. 52(. З’явилась і його біографія,
написана істориком Г. Горєловим.

30 вересня 1988 року в Інституті марксизму – ленінізму при ЦК КПРС
відбулась наукова конференція, присвячена 100-річчю з дня народження
М.Бухаріна. У ній взяли участь наукові співробітники Інституту, а також
рідні М.Бухаріна: його дружина Анна Михайлівна, дочка Світлана
Миколаївна, син Юрій Миколайович. Матеріали конференції послужили
основою книги “Бухарин: человек, политик, учёный”, яка була видана у
1990 році. Статті, включені в цю книгу, присвячені різним аспектам життя
і діяльності М.Бухаріна, його економічним поглядам, суті “бухарінської
альтернативи” (40, с. 122(.

10-14 жовтня 1988 року відбулась міжнародна конференція у Вупперталі
(ФРН), присвячена 100-річчю з дня народження М.Бухаріна (40, с. 85(.
Вона була приурочена в основному економічним поглядам М.Бухаріна та його
ролі в політиці СРСР.

У жовтні 1988 року у газеті “Правда” з’явилась ювілейна стаття
В.Журавльова і В.Наумова під назвою “Возвращение к правде”. У цій статті
дано об’єктивну характеристику М.Бухаріну як видатному теоретику партії.
Автори статті зазначали, що основну небезпеку для соціалізму Бухарін
бачив у рості бюрократичного переродження апарату (43(.

Серед праць про М.Бухаріна, опублікованих у 1988 році, слід відзначити
статтю В.Д.Єсакова “Бухарин Н.И. и Академия наук”, вміщену в журналі
“Природа”. У ній дана характеристика діяльності М.Бухаріна в Академії
наук СРСР на початку 30-х років, підкреслено його роль у вивченні
історії науки і техніки (42, с. 85 – 92(.

Слід відзначити також статтю В.Амлінського “На заброшенных гробницах”,
вміщену у збірнику “Возвращённые имена”. У цій статті автор зазначив, що
М.Бухарін один з перших помітив небезпеку колосального адміністративного
апарату. Він також вказував на доцільність ринкових відносин при
соціалізмі (37, с. 4(. Автор також подав опис арешту та судового процесу
над М.Бухаріним. У даній статті наведено також уривок із стенограми
судового засідання у справі “правотроцкістського блоку”.

У монографії В.П.Бокарьова “VIII съезд РКП(б)” відображено участь
М.Бухаріна у роботі VIII з’їзду, що проходив з 18 по 23 березня 1919
року. У цій праці подана також доповідь, виголошена М.Бухаріним на
з’їзді 19 березня 1919 року (38, с. 90(.

Заслуговує уваги, на наш погляд, і стаття “Вокруг раскрестьянивания”,
вміщена у збірнику “В человеческом измерении”, яка висвітлює погляди
М.Бухаріна на селянську проблему. Автори статті зазначають, що М.Бухарін
негативно відносився до колективізації як магістрального шляху до
соціалізму. Таким шляхом, на думку М.Бухаріна було кооперування (41, с.
131(.

Досить цікавою є монографія Я.І.Потеряйка “Н.И.Бухарин – штрихи к
политическому портрету”, де висвітлено діяльність М.Бухаріна у 20-х
роках. Автор звернув увагу на боротьбу М.Бухаріна проти Троцького і
троцькістів. Висвітлено також стосунки В.Леніна та М.Бухаріна на початку
20-х років. Автор також зазначив, що у 1925 році М.Бухарін розділяв
антиленінські погляди на кооперацію, а також проявляв симпатії до
куркульства (50, с. 28(. Тут автор повторив старі оцінки М.Бухаріна.

У статті С.Цакупова “Н.И.Бухарин о нэпе”, вміщеній в журналі
“Экономические науки”, ведеться мова про розробку М.Бухаріним нової
економічної політики. У статті підкреслюється, що М.Бухарін в 1925 –
1928 роках розробляв розгорнутий план перетворення Росії непівської в
Росію соціалістичну, С.Цакупов зазначає, що М.Бухарін прийшов до
розуміння непу як особливої, досить довгої фази перехідного періоду,
через котру в тій чи іншій мірі повинні пройти багато країн і котрій
властивий ряд перехідних ступенів (53, с. 91-97(.

Необхідно відзначити також працю відомого радянського дослідника Отто
Лациса “Перелом: опыт прочтения несекретных документов”. При написані
цієї праці автор користувався лише документами, котрі були
загальновідомі і опублікованні. У цій праці є розділ, присвячений
М.Бухаріну. Автор простежив еволюцію поглядів М.Бухаріна від “лівого
комунізму” до так званого “правого ухилу”. О. Лацис відзначає, що коли
М.Бухарін був “лівим”, то вважав, що при соціалізмі зникнуть всі основні
проблеми політичної економії (48, с. 122(. Однак, незабаром Бухарін
позбувся “лівих помилок”. О.Лацис відзначив також статтю М.Бухаріна
“Заметки экономиста”, де той виступив проти форсованої індустріалізації.
О.Лацис підкреслював, що М.Бухарін відійшов від своїх попередніх
поглядів, виступив сам проти себе, але на відміну від інших, його рух
був природнім – від помилок молодості до зрілих поглядів, перевірених
досвідом (48, с. 154(.

Серед праць зарубіжних істориків з даної проблеми слід відзначити
дослідження відомого американського радянолога С.Коена. Його статті
з’явились на сторінках радянських журналів у кінці 80-х років минулого
століття.

Зокрема, у статті С.Коена “Бухарин, нэп и альтернатива сталинизму”
відзначено, що Бухарін виступав за продовження розвитку радянської
економіки на шляху нової економічної політики (44, с. 156-167(.
Концепція М.Бухаріна тут розглядається як альтернатива сталінізму.

У статті “Дуумвират – Бухарин и Сталин” Коен приходить до висновку, що
Сталін і Бухарін у 1925 – 1927 роках фактично керували СРСР. Автор
вважає, що у цей період М.Бухарін мав вирішальний вплив на політику
партії, що соціалізм цього періоду був в основному “бухарінським” (46,
с. 22-31(.

Наприкінці 1988 року в Москві вийшла монографія С.Коена “Бухарин:
Политическая биография. 1888 – 1938”. Для цієї праці характерна
“вписаність” біографії М.Бухаріна в найширший історичний контекст, тобто
біографія М.Бухаріна пов’язується з найважливішими тогочасними
історичними подіями (45, с. 120(. В той час ще зберігався ідеологічний
контроль над пресою. Лише академізм, виваженість праць С.Коена допомогли
йому пробитись крізь це “сито”. Праця носить біографічний характер.
Особливу увагу автор звернув на економічні погляди М.Бухаріна, зокрема,
на його концепцію непу. Коен вважає програму Бухаріна альтернативою
сталінізму, У даній праці висвітлено також обставини арешту і судовий
процес над М.Бухаріним.

У праці іншого американського історика Р.Такера “Сталин. Путь к власти,
1879 – 1929” є розділ “Сталін і Бухарін”. Автор протиставляє сталінську
концепцію бухарінській. Якщо Бухарін вважав, що просування Росії до
соціалізму піде черепашачим кроком, то Сталін пропагував більш швидкі
темпи (36, с. 359(. Причина поразки бухарінців, на думку Такера –
перевага політичного механізму, створеного Сталіним (36, с. 371(.

Англійський історик Е.Карр у праці “Русская революция от Ленина до
Сталина, 1917 — 1929” вважає, що Бухарін робив ставку на куркулів (31,
с. 92(. Це, на наш погляд, невірно.

Італійський історик Дж.Боффа у першому томі своєї праці “История
Советского Союза” аналізує внутріпартійну боротьбу в СРСР у 1928-1929
роках і приходить до висновку, що бухарінці не були об’єднані і у
1928-1929 роках не виступили єдиним фронтом (23 с. 308(. Сам Бухарін, на
думку Боффа, не мав хватки вождя і не представляв себе в цій ролі.

Із узагальнюючих праць варто відзначити навчальний підручник “История
КПСС: курс лекций”. Тут подана виважена оцінка діяльності М.Бухаріна.
Однак в ньому зазначається, що М.Бухарін не врахував “фактор часу” в
будівництві соціалізму (28, с. 272(.

Праця відомого радянського військового діяча та історика Д.Волкогонова
“Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й.В.Сталіна” висвітлює в
основному життя та діяльність Сталіна, і показує його стосунки з
М.Бухаріним. Волкогонов назвав М.Бухаріна “наївним ідеалістом” (24, с.
296(. Аналізуючи економічні погляди М.Бухаріна, автор наголошує, що він
упускав дві речі:

повільні темпи кооперації, розраховані на десятиліття, ставили під
загрозу саме існування соціалізму в Росії;

індустріалізація країни вимагала величезних коштів, а джерелом їх могло
бути лише село (24, с. 303(.

У цій праці висвітлено також суд над М.Бухаріним у 1938 році та
опубліковано його листи до К.Ворошилова, написані в 1936 році.

Праця відомого радянського історика та філософа Р.Медведєва “О Сталине
и сталинизме” присвячена загальним проблемам сталінізму, однак в ній
відведено місце і М.Бухаріну. Р.Медведєв починає свою розповідь про
М.Бухаріна з опису поїздки останнього за кордон 1911 році і зустрічі
його з В.Леніним. Р.Медведєв відзначив еволюцію поглядів М.Бухаріна від
“лівизни” у 1918 році до обстоювання курсу непу в 1929 році, а також
звернув увагу на конфлікт між Й.Сталіним та М.Бухаріним в 1929 році (32,
с.166-183(. Р.Медведєв також висвітлив хід судового процесу у справі
“правотроцкістського блоку” у 1938 році, показавши його фальшивий
характер.

У колективній монографії “Реабилитация: Политические процессы 30-50-х
годов” показано хід судового процесу у справі “правотроцкістського
блоку”, по якому проходив М.Бухарін наведено уривки із стенограм судових
засідань і промов М.Бухаріна (33, с. 250-255(.

Досить цікавою, на наш погляд, є праця радянських істориків
Г.А.Бордюгова та В.А.Козлова “История и конъюнктура”. М.Бухаріну
присвячені розділи книги “Поворот 1929 года и альтернатива Бухарина”,
“Николай Бухарин: эпизоды политической биографии”. Автори зазначають, що
група Бухаріна у 1928-1929 роках виконувала функції свого роду
противаги, котра в певній мірі утримувала Сталіна від лівацького
радикалізму (39, с. 81(.

Автори вважають, що в 1929 році Бухарін зрозумів, що цілий ряд його
ідей не працює, що свою позицію треба змінювати (39, с. 110(. Автори
також вважають, що єдине, що могли б зробити М.Бухарін і його
прихильники в тих умовах – це надати адміністративно-командній системі
цивілізований вигляд, що потім зробив Хрущов (39, с. 128(.

Відомий російський письменник О.Солженіцин у романі “Архипелаг ГУЛАГ”
згадує про останні роки життя Бухаріна. Автор вважає, що в середині

30-х років Сталін грався з Бухаріним, як з мишеням (35, с. 371(.
Солженіцин також прийшов до висновку, що у своєму “Заповіті” Бухарін
схвалював усю попередню політику сталінського керівництва (35, с. 376(.

Таким чином, основна кількість праць про М.Бухаріна припадає на період
з кінця 1987 до початку 19991 року. На думку істориків І.А.Бордюгова та
В.А.Козлова, постать Бухаріна була в цей час ідеалізована (39, с. 91(.
“Добрий” Бухарін був у кінці 80-х років протиставлений “злому” Сталіну.

Для прихильників оновлення соціалізму було характерно прагнення підняти
М.Бухаріна, бо разом з ним на поверхні політичного життя виявлявся цілий
пласт ідей і концепцій, здатних підкреслити ідею переходу до ринкових
відносин, створення соціалізму з людським обличчям (39, с. 91(.

Тому закономірно, що з розпадом СРСР та крахом комуністичної ідеології
інтерес до постаті М.Бухаріна знижується. Однак, саме на початку 90-х
років у Президентському архіві Росії американський дослідник С.Коен
виявив тюремні рукописи М.Бухаріна. Тому в журналі “Вопросы философии”
за 1993 рік з’явилась стаття А.Огурцова “Неизвестный Бухарин”. У ній
автор досліджує “Философские арабески” М.Бухарина. Автор у цій статті в
основному висвітлює філософські погляди М.Бухаріна та аналізує його
працю “Философские арабески”.

Як вважає А. Огурцов, думка Бухаріна рухалась паралельно і в тому ж
напрямі, що і думка найбільш видатних марксистів –А.Грамші і Д.Лукача
(50, с. 5(. Автор статті прийшов до висновку, що “Философские арабески”
М.Бухарина — остання спроба створити інший, несталінський образ
марксистської філософії (50, с. 7(.

В узагальнюючих працях, що виходили в 90-х роках, теж висвітлювалась
діяльність М.Бухаріна. Зокрема, у підручнику “История России ХХ век”
зазначено, що М.Бухарін був представником чисто більшовицького
менталітету. Однак і до сьогодні залишається загадкою його трансформація
із головного ідеолога “воєнного комунізму” у рішучого прихильника непу
(29, с. 250(. Автори підручника припускають, що це пов’язано із
психологічними особливостями М.Бухаріна, його нестійкістю.

Треба відзначити також узагальнюючу працю М.Геллера та А.Некрича
“История России, 1917-1995”, том перший “Утопия у власти”. У цій праці
висвітлена зустріч М.Бухаріна із Л.Каменєвим 11 липня 1929 року, де вони
домовились про спільну боротьбу із Сталіним (26, с. 219(. М.Геллер та
А.Некрич звернули також увагу на поїздку М.Бухаріна за кордон у 1936
році. Автори зупиняються на висвітленні розмови М.Бухаріна із меншовиком
М.Ніколаєвським і пишуть: “Розмови, котрі вів М.Бухарін із Ніколаєвським
у Парижі, носять патетичний і жалюгідний характер. Один з керівників
Жовтня, революції, той, хто найбільше сприяв сходженню Сталіна, мріє про
якусь “другу партію” інтелігентів, котра б давала поради першій” (26, с.
304(.

Цікавою і змістовною є праця відомого українського історика
С.Кульчицького “Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)”. У
ній зазначено, що М.Бухарін не розгледів у змісті статті В.Леніна “Про
кооперацію” нової концепції, альтернативної комуністичній доктрині (47,
с. 317(. С.Кульчицький, порівнюючи концепції економічного розвитку
Й.Сталіна та М.Бухаріна, також зазначив, що обидва вони вважали неп
перехідним періодом. Однак, якщо для Й.Сталіна цей період був коротким,
то для М.Бухаріна він був розтягнутим в часі (47, с. 317(.

У 1996 році було видано “Тюремные рукописи” М.Бухаріна із передмовою
американського вченого С.Коена. Після цього праці, присвячені
М.Бухаріну, перестали виходити . Це пов’язано, на нашу думку, із
зниженням інтересу до комуністичного минулого після 1991 року.

Таким чином, історіографію життя та діяльності М.Бухаріна можна поділити
на такі етапи: по-перше, це період з кінця 30-х до середини 80-х років;
по-друге, з кінця 80-х років до наших днів. Історики сталінського
періоду характеризували Бухаріна як злочинця і шпигуна. У 60-80 роках
його вважали прихильником куркулів і противником індустріалізації.
Після 1987 року М.Бухаріна стали оцінювати позитивно і навіть
ідеалізувати. На період 1987 –1990 років припадає найбільша кількість
праць про Бухаріна. Це пов’язано із економічними реформами в СРСР і
“ринковим соціалізмом”.

Розділ 2. Життєвий і творчий шлях М.Бухаріна

Микола Іванович Бухарін народився 9 жовтня 1888 року в Москві у сім’ї
вчителів (9, с. 5(. Саме в сім’ї були закладені інтелектуальні якості
Бухаріна. Малий Микола вже в 4,5 роки вмів читати і писати.

У 1900 році М.Бухарін закінчив початкову школу і поступив у гімназію
(21, с. 489(. Там юний Микола познайомився з Іллею Еренбургом, майбутнім
російським письменником. Сам Еренбург у своїх спогадах так згадує про
юного Бухаріна: “Про нього я згадую з хвилюванням, з ніжністю, з
вдячністю…Він допоміг мені стати самим собою” (19, с. 163(.

Ще під час навчання в гімназії, у 1906 році М.Бухарін вступив у
РСДРП(б), зробивши це під впливом революції 1905-1907 років. Йому була
доручена пропагандистська робота у двох районах Москви.

У 1907 році Микола Бухарін поступив у московський університет на
юридичний факультет, не полишаючи і роботу в партії. Він був призначений
відповідальним організатором Замоскворіцького району.

Незабаром Микола Бухарін став відповідальним партійним працівником. “В
1908 році мене кооптували в Московський комітет партії. В 1908 році я по
виборах пройшов у його наступний склад” – так згадував про це Микола
Іванович в “Автобіографії” (21, с. 490(.

Партійна діяльність М.Бухаріна привела до його переслідувань царськими
властями. Вперше він був заарештований 23 травня 1909 року, але
незабаром його було випущено на короткий час, а потім знову
заарештовано. 20 грудня 1910 року Микола Бухарін при розгромі
Московської партійної організації був втретє заарештований. Утримувався
в Бутирській і Сущевській тюрмах Москви і потім відправлений на заслання
в м.Онегу. 30 серпня 1911 року він втік із заслання в Москву, а в жовтні
того ж року емігрував до Німеччини в Ганновер (8, с. 490(.

Варто підкреслити, що саме перебуваючи в еміграції у вересні 1912 року

в Кракові М.Бухарін зустрівся з В.Леніним. Ця зустріч поклала початок
дружнім стосункам між ними. Тоді ж Ленін залучив Бухаріна до роботи в
газеті “Правда” і в журналі “Просвещение”.

Водночас Микола Бухарін використав своє перебування за кордоном для
поповнення своєї освіти. Він працював у бібліотеках і слухав лекції
відомих вчених Європи, зокрема, австрійського економіста Бем-Баверка.

Час перебування в еміграції був і часом важких випробувань.

Так старий більшовик А. Шляпников згадував, що Бухарін не кожний день
мав гроші на харчування. За кордоном Бухарін дістав знання європейських
мов і практики європейського робітничого руху (21, с. 82(

За кордоном Микола Бухарін теж терпів переслідування від офіційних
властей. Він двічі був заарештований, перший раз в Австро-Угорщині, у м.
Лінц, у зв’язку з початком Першої світової війни. Після цього М.Бухарін
був висланий у Швейцарію. Вдруге його заарештували влітку 1916 року у
Швеції за антивоєнну пропаганду.

В жовтні 1916 року Микола Бухарін виїхав у США. В Нью-Йорку він
незабаром став одним з редакторів газети “Новый мир” (40, с. 16(.

В часи еміграції виходять перші праці Бухаріна. Це стаття “Карл Маркс и
современная политическая экономия буржуазии” (1913 року), “Теория
субъективной ценности Бем-Баверка” (1914 року), “Мировое хазяйство и
империализм” (1915 року).

Після Лютневої революції 1917 року Микола Бухарін приїхав через Японію
в Росію. В Челябінську він був заарештований меншовиками за агітацію
серед солдатів (8, с. 82(. На початку червня 1917 року М.Бухарін приїхав
у Москву, де увійшов до складу Московського комітету партії. Його обрали
членом виконкому Мосради, міської думи, а також членом бюро
більшовицької фракції установчих зборів (9, с. 491(

З 26 липня по 3 серпня 1917 року відбувся VІ з’їзд РСДРП(б), в якому

взяв участь і Микола Бухарін. Він запропонував з’їздові прийняти
резолюцію про неявку Леніна на суд. На цьому з’їзді Микола Іванович був
обраний членом ЦК РСДРП(б).

У листопаді-грудні 1917 року М.Бухарін бере участь у збройному
повстанні в Москві. В грудні 1917 року він призначений редактором газети
“Правда”.

Коли стало питання про Брестський мир, М.Бухарін був проти його
заключення. Незабаром він вийшов з редакції “Правди”. В кінці грудня
1917 року Бухарін очолив групу “лівих комуністів”. До цієї групи входили
І.Арманд, А.С.Бубнов, М.Бухарін, Е.Преображенський, І.Л.П’ятаков,
К.Радек, М.Савельєв, Т.Сафронов (28, с. 260(.

Необхідно наголосити, що з приводу підписання Брестського миру між
М.Бухаріним і В.Леніним почались суперечки. Микола Іванович відстоював у
цій суперечці свої принципи, своє розуміння ситуації, що склалася, свій
погляд на спільну революційну перспективу для Росії і Європи (48, с.
18(.

В підписанні Брестського миру з Німеччиною Бухарін і його прихильники
бачили зраду інтересів революційного пролетаріату на Заході.

11 січня 1918 року відбулося засідання ЦК. Під впливом В.Леніна було
відкинуто точку зору про революційну війну. Зазнавши поразки, М.Бухарін
і його прихильники об’єднались на платформі Л.Троцького (30, с. 338(.

23 лютого 1918 року відбулось нове засідання ЦК, де було прийнято
рішення про підписання сепаратного миру з Німеччиною. Проти цього
рішення голосувало лише 4 чоловіки, серед них був і М.Бухарін.

Однак, незабаром Микола Іванович сам визнав, що зробив найбільшу
політичну помилку. Його помилка полягала в тому, що Росія була виснажена
війною і не могла вести боротьбу з німцями. Тому в цих умовах необхідним
було підписання Брестського миру.

Весь наступний період, за визнанням самого Бухаріна, пройшов під все
зростаючим впливом В.Леніна, котрий допоміг йому позбутись лівацьких
помилок. Але це не означало, що Микола Іванович у всьому цілком
погоджувався з Леніним. Так, на VIII з’їзді партії він, сперечаючись з
Леніним, відстоював свою позицію при обговоренні питання про право нації
на самовизначення (38, с. 20(.

Стосунки Леніна з Бухаріним складались по різному. Були і періоди
гострих суперечок, і періоди плідної співпраці. Бухарін виступав проти
Ленінської лінії у 1918 році з питань заключення Брестського миру, в
1920-1921 роках під час дискусії про профспілки.

Суть цієї дискусії полягала в тому, що учасники V Всеросійської
конференції профспілок (2-6 листопада 1920 року) вимагали негайно
перейти до демократичних методів керівництва профспілками. Л.Троцький
виступив за “одержавлення” і “перетрушування” профспілок. В.Ленін
виступив проти Л.Троцького і підтримав профспілкового лідера
М.Томського.

М.Бухарін створив свою “буферну” групу, що стояла посередині

між В.Леніним і Л.Троцьким. До неї входили: Ю.Ларін (М.А.Лур’є),
Є.Преображенський, Є.Серебряков, І.Є.Сокольніков, В.Н.Яковлєв (28, с.
262(.

В.Ленін різко критикував позицію Бухаріна. У статті “Ще раз про
профспілки, про поточний момент і про помилки тт. Троцького і Бухаріна”
Ленін писав: “Бухарін вже 9 листопада виступив як “буферник”, що наочно
викриває справжню роль групи Бухаріна як посібника найгіршої і
найшкідливішої фракційності” (15, с. 257(.

У іншій статті “Криза партії” Ленін назвав позицію Бухаріна “верхом
розпаду ідейного”: “Тут здійснено поворот з тих, про які марксисти в
давні часи глузували: “поворот не стільки історичний, скільки
істеричний”. Це – повний розрив з комунізмом і перехід на позиції
синдикалізму. Це повторення Шляпниковського лозунгу “оспілчанити
державу”(15, с. 257(.

Незабаром, М.Бухарін став підтримувати троцькістську ідею “одержавлення
профспілок”. Англійський вчений Е.Карр зазначає, що троцькістська
платформа була підтримана Бухаріним не без вагань (31, с. 41(.

Кінець “профспілкової дискусії” поклав Х з’їзд РКП(б), що проходив з 8

по 16 березня 1921 року. Цей з’їзд прийняв резолюцію про єдність партії
і засудив анархо-синдикалістський ухил. М.Бухарін визнав свою попередню
позицію помилковою.

У 1920-1924 роках М.Бухарін взяв участь у конгресах Комінтерну як
представник РКП(б). В цей час М.Бухарін видав свої праці “Теория
исторического материализма” і “Новый курс экономической политики”.

Після 1921 року у М.Бухаріна покращились стосунки із В.Леніним. Будучи
важко хворим, В.Ленін диктує свої записки, відомі і як “Лист до з’їзду”.
У ньому він дає характеристики відомих більшовицьких діячів: Й.Сталіна,
Г.Зинов’єва, Л.Каменєва, М.Бухаріна.

Зокрема, у цьому листі, Ленін дає таку характеристику М.І.Бухаріна:
“Бухарін – не тільки найцінніший і найбільший теоретик партії, він також
законно вважається улюбленцем всієї партії, але його теоретичні погляди
з дуже великим сумнівом можуть бути віднесені до цілком марксистських,
бо в ньому є щось схоластичне (він ніколи не вчився, і думаю, ніколи не
розумів цілком діалектики)” (13, с. 330(.

Цим тезам Леніна можна дати таке пояснення. теоретичні погляди
М.Бухаріна В.Ленін розглядав не лише у зв’язку з його працями, а в першу
чергу у зв’язку з його діяльністю як політика. Ленін вказував на такі
хиби Бухаріна, як схиляння перед формальною логікою замість діалектики,
невміння виділити специфічні особливості моменту з усієї сукупності
подій (51, с. 27(.

Ленін розумів, що Бухарін був у той час молодим, одним з наймолодших
партійних функціонерів (йому тоді не було і 35 років), і тому додав, що
ці недоліки можуть бути подолані шляхом поповнення знань і подолання
однобокостей.

Як зазначає дослідник Я.Потеряйко, Ленін у “Листі до з’їзду” створив
об’єктивний образ одного з найбільших діячів більшовицької партії,
близького особистого друга і соратника (51, с. 17(.

Різко критикуючи Бухаріна за його помилки, Ленін, разом з тим ніколи

не вважав його ворогом революції. Після профспілкової дискусії Ленін
просив якнайдовше затримати в Криму Бухаріна і потурбуватись про його
відпочинок (51, с. 18(.

Отже, ленінські характеристики Бухаріна досить точно відображали не
лише сам його характер, а й політичну діяльність. Поряд з негативними
особливостями вказані й позитивні.

24 січня 1924 року помер Ленін. При його смерті був присутній Бухарін.
Як зазначає Ілля Еренбург, після смерті Леніна Бухарін сидів на ліжку,
обнявши руками голову і плакав (19, с. 165(.

Друга половина 20-х років була апогеєм політичної діяльності, наукової
творчості, теоретичних пошуків Бухаріна. Він був одним із ведучих діячів
ЦК та Політбюро, Виконавчого Комітету Комінтерну. На Бухаріна було
покладено керівництво ідеологічною діяльністю партії. Він виявляв
великий вплив на визначення партійної лінії і організацію роботи
закладів, зайнятих розробкою політичних, економічних, соціальних,
культурних і наукових питань, видавництв, засобів масової інформації.
Всі ці роки Бухарін залишався на посаді головного редактора “Правди”
(40, с. 47(.

У квітні 1924 року М.Бухарін був затверджений редактором нового
політико-економічного журналу ЦК РКП(б) “Большевик”.

2 червня 1924 року Пленум ЦК РКП(б) обрав М.І.Бухаріна членом Політбюро
ЦК РКП(б). 17 червня-8 липня 1924 року М.І.Бухарін у складі делегації
РКП(б) взяв участь у роботі V Конгресу Комінтерну.

У 1925 році М.І.Бухарін взяв участь у роботі ІІІ з’їзду Рад, ХІV
конференції РКП(б) і ХІV з’їзду РКП(б). У тому ж році він опублікував
праці “Некоторые вопросы экономической политики” та “Путь к социализму и

рабоче-крестьянский союз”.

М.Бухарін брав активну участь у боротьбі проти троцькістів і
зінов’євців. 10-26 лютого 1926 року М.Бухарін виїхав у Ленінград за
направленням ХІV з’їзду, щоб довести його рішення до ленінградської
партійної організації, яка була оплотом зінов’євців. 22 листопада-16
грудня 1926 року Бухарін взяв участь в роботі VІІ розширеного Пленуму
Виконкому Комінтерну.

Як зазначає американський вчений С.Коен, з 1925 року в ЦК склався
дуумвірат Бухарін — Сталін (46, с. 29(. Це був тимчасовий взаємовигідний
союз, а не угрупування однодумців. Навколо Сталіна і Бухаріна
об’єднувалась більшість ЦК, що пояснювалось спільною небезпекою, що
походила від спільних противників – троцькістів і зінов’євців. Після
організаційного розгрому лівих на ХV з’їзді в грудні 1927 року коаліція
розпалась.

В цей час Бухарін, як теоретик, відіграв важливу роль в розгромі
троцькістів і зінов’євців. Він розробляв і формулював економічну
політику та ідеологію керівництва в період між 1925 і 1927 роками. Він
зіграв ведучу роль у рішенні розширяти неп.

Його теоретичні пропозиції із спірних питань, зокрема, про селянство,
про характер промисловості та її стосунки із сільським господарством
складали проголошену партією ідеологію. З цього приводу, на нашу думку,
досить вдало зазначає американський вчений С.Коен, офіційний більшовизм
1925-1926 років був в основному бухарінським (45, с. 120(.

Між Сталіним і Бухаріним існував приблизний розподіл праці: один
керував організаційним механізмом, а другий займався формулюванням
питань політики і теорії (46, с. 29(.

Після зняття Зінов’єва Бухарін став Генеральним секретарем Комінтерну,
що підвищило його особистий престиж.

Тільки Бухарін боровся з опозиціонерами на рівних. Його ерудиція

теоретика, ораторське мистецтво, вміння бути безжалісним полемістом,
дали більшовикам видатного оратора.

М.Бухарін мав величезний авторитет серед партійної молоді. Тому навколо
нього сформувалась так звана “Школа Бухаріна”, яку складали випускники
інституту червоної професури. “Школа Бухаріна” нараховувала близько 15
чоловік. Найбільш відомі: А.Слепков, Д.Марецький, В.Астров, А.Стецький,
П.Петровський, А.Айхенвальд, Д.Розит, Е.Гольденберг, Є.Цетлін, А.Зайцев
(46, с. 30(.

Як зазначає С.Коен, ніхто із інших лідерів партії не мав свого
“агітпропа”, котрий можна було б порівняти з Бухарінським за кількістю і
якістю. Ця когорта талановитих людей дозволила Бухаріну посадити своїх
людей там, де формувалась політика та ідеологія і готувались майбутні
кадри (45, с. 115(.

Вирішальну роль відіграв М.Бухарін у розгромі троцькістів і
зінов’євців. Троцький та його прихильники звинувачували Бухаріна у
правому ухилі. Це звинувачення пізніше підхопили сталіністи.

У своїй праці “Портреты революционеров” Л.Троцький писав:
“Розвертаючись у зворотному напрямі – зліва направо, Бухарін весь час
знаходиться у стані тривоги, котра є результат нечистої теоретичної
совісті. Наклеп у Бухаріна відіграє тут таку ж роль, як у інших
алкоголь” (16, с. 174(.

Далі Троцький зазначив, що Бухарін і Сталін мали можливість
користуватись чужими невиправленими стенограмами.

Л.Троцький робить висновок, що все нещастя т. Бухаріна полягає в тому,
що він з допомогою хитрощів, софістики і схоластики шукає те, чого
немає, і з усіх сил прагне не бачити того, що є (16, с. 177(.

Неважко помітити, що вище вказані положення є суб’єктивними і не
відображають реальної дійсності.

Після перемоги над троцькістами і зинов’євцями авторитет Бухаріна як

партійного теоретика значно зріс. 6-18 грудня 1926 року М.Бухарін взяв
участь

у роботі VII з’їзду профспілок СРСР. У грудні 1926 року він увійшов до
складу політсекретаріату Комінтерну.

21 січня 1928 року М.Бухарін виступив з доповіддю на об’єднаному
засіданні ЦК, ЦКК, МК, МКК ВКП(б), ЦК і МКК ВЛКСМ, Інституту Леніна, ЦВК
СРСР та інших організацій, присвячених четвертій річниці смерті Леніна
(8, с. 496(.

В квітні 1928 року Бухарін направив В.Молотову, О.Рикову, Й.Сталіну
лист, приклавши до нього новий варіант програми Комінтерну.

З 17 липня по 1 вересня 1928 року М.Бухарін взяв участь у роботі VI
Конгресу Комінтерну. На ньому він виступив з вступним словом, з
доповіддю про діяльність Комінтерну, і з доповіддю про проект програми
Комінтерну.

У 1928 році почався конфлікт між сталінським керівництвом і М.Бухаріним
та його однодумцями. Причиною став взятий сталінським керівництвом курс
форсованої індустріалізації і колективізації, а також згортання непу.
Бухарін же відстоював непівський шлях розвитку СРСР.

У 1925 році, як зазначає російський вчений О.Лацис, Сталін ще не міг
підняти руку на Бухаріна, а надавав право іншим “кусати” його (48, с.
228(. У 1928 році ситуація змінилась. Допомігши Сталіну перемогти
опозиціонерів, Бухарін був уже тепер йому не потрібний. Сталін йшов до
одноособової влади.

Радянський історик Волкогонов вказував на такі причини відвернення
Сталіна і Бухаріна у 1928 році:

Сталіна непокоїла зростаюча в народі і партії популярність Бухаріна як
теоретика, політичного діяча;

Сталіна непокоїло, що у Бухаріна з’явилось немало здібних учнів, які
почали заявляти про себе в пресі, вузах, партійному апараті (24, с.
304(.

Крім того, шлях тиску, на думку Сталіна, обіцяв швидше подолання

зернової кризи. Прихильники Бухаріна були теж за колективізацію, але без

експропріації і насильства (24, с. 305(.

Розв’язка наступила на об’єднаному Пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) 16-23 квітня
1929 року, де перемогли прихильники Сталіна. Звинувачений у “Правому
ухилі”, Бухарін був відсторонений від роботи в газеті “Правда” і
Комінтерні.

У червні 1929 року Х Пленум Комінтерну звільнив Бухаріна з посади

члена Президії Виконкому Комінтерну. У постанові Пленуму говорилось:
“Недооцінюючи проведення в СРСР соціалістичного наступу як фактора
підриву капіталістичної стабілізації, Бухарін … проводить
ідейно-політичне обґрунтування під політику правих елементів у всьому
Комінтерні. В протилежність лінії партії Бухарін скочується до
опортуністичного відкидання факту все більшого розхитування
капіталістичної стабілізації” (2, с. 145(. Пленум постановив звільнити
Бухаріна з посади члена Президії Комінтерну.

10-17 листопада 1929 року Пленум ЦК ВКП(б) прийняв постанову про
виведення М.І.Бухаріна із складу Політбюро ЦК ВКП(б).

Після своєї поразки у 1929 році М.Бухарін почав орієнтуватись на
наукову роботу в Академії наук СРСР.

12 січня 1929 року на загальних зборах Академії наук було обрано 39
академіків, серед яких був і М.Бухарін (42, с. 88(.

Вперше М.Бухарін був присутній як повноправний член на екстраординарних
загальних зборах Академії наук СРСР 13 лютого 1929 року. Він був єдиним
із видатних політичних діячів, що балотувались і були обрані на перших
радянських виборах в Академію наук. він став і наймолодшим серед дійсних
членів Академії (40, с. 377(.

В Академії наук СРСР Бухарін думав зосередити свою увагу на подальшому
вивченні загальних проблем політичної економії, на аналізі
соціально-економічного розвитку суспільства і основних проблемах
перехідної від капіталізму до соціалізму економіки (40, с. 379(.

Практично, одночасно з обранням в Академію Наук СРСР М.Бухарін
призначається завідуючим науково-технічним управлінням ВГНІ СРСР (40, с.
380(. Очоливши НТУ ВГНІ, Бухарін взяв активну участь у реорганізації
управління промисловістю, яка була здійснена в 1929-1930 роках. В той
час замість НТУ було утворено науково-дослідний сектор (НДС). В 1930
році за

ініціативою М.Бухаріна була створена Центральна науково-дослідна рада
промисловості. Бухарін у цей час звертав велику увагу на підготовку до
другого міжнародного конгресу з історії науки і техніки, що проходив у
Лондоні з 25 червня по 3 липня 1931 року. Він очолював радянську
делегацію (42, с. 92(. М.Бухарін виступив з доповіддю “Теорія і практика
з точки зору діалектичного матеріалізму”.

На початку 1930 року Бухарін був змушений примиритись із Сталіним. Як
зазначає радянський дослідник Р.Медведєв, в ніч на 1 січня 1930 року до
Сталіна прийшли Бухарін, Риков і Томський з пляшками вина (32, с. 178(.
Вони прийшли миритись. Формально примирення відбулось. XVI з’їзд 1930
року обрав Бухаріна членом ЦК. Після XVIІ з’їзду 1934 року Бухарін був
переведений в кандидати в члени ЦК ВКП(б).

В цей час Бухарін опублікував серію нарисів на теми науки, культури і
літератури, що увійшли у збірник “Этюды”.

В березні 1932 року М.Бухарін став директором інституту історії науки і
техніки (40, с. 389(.

В квітні 1932 року М.Бухаріна призначили членом колегії Наркомату
важкої промисловості і комісії з розробки нового п’ятирічного плану. Із
С.Орджонікідзе, який очолював Наркомважпром, у М.Бухаріна склались
хороші і дружні відносини.

В цей час М.Бухарін займався також проблемами літератури та мистецтва.
У 1933 році вийшла його книжка “Этюды”, присвячена питанням літератури
та мистецтва. Зокрема, у цій книжці М.Бухарін досить гостро виступив
проти Сергія Єсеніна та його творчості (12, с. 208(.

Як зазначає американський вчений С.Коен, М.Бухарін у цей час став
неофіційним, але помітним виразником поглядів радянських наукових кіл
(45, с. 419(. Однак, не дивлячись на те, що М.Бухарін залишався у складі
ЦК, його нинішні заняття не йшли в порівняння з попередніми.

В цей час М.Бухарін вирішував і свої сімейні проблеми. Ще в 1920 році

він розлучився із своєю першою дружиною Надією Лукіною, його другою
дружиною в 1920-1929 роках була Есфір Гурвіч, від якої у Бухаріна
народилась дочка Світлана. На початку 1934 року М.Бухарін одружився на
Анні Ларіній, дочці відомого партійного діяча Юрія Ларіна. В 1936 році в
них народився син Юрій (45, с. 420(.

На початку 30-х років в СРСР відбулись драматичні родії: розкуркулення,
колективізація, голод 1933 року на Україні. Бухарін уже не міг
протестувати. Як зазначає Д.Волкогонов, Бухарін у цей час, навіть
“покаявшись”, мучився від своєї непослідовності (24, с. 311(. Він не міг
погодитись із методами тотального насильства, застосованими до
селянства. Як згадує Анна Ларіна, М.Бухарін, проїжджаючи через Україну,
бачив опухлих від голоду дітей. Він тоді сказав: “Якщо більш ніж через
десять років після революції можна спостерігати таке, то як це можна?” і
впав на диван у істеричних риданнях (49, с. 29(.

Сталінське керівництво вимагало від М.Бухаріна “покаяння” і визнання
своїх помилок. Зокрема, Г.Петровський на XVI з’їзді ВКП(б) у 1930 році
сказав, що Бухарін був ідеологом правого ухилу і його теоретиком, тому
Бухарін повинен виступити, подати свій голос (17, с. 229(.

М.Бухарін був змушений виступити із засудженням своєї “правої”
платформи на січневому Пленумі ЦК ВКП(б) 1933 року (32, с. 255(.

27 лютого 1934 року М.Бухарін був призначений відповідальним редактором
газети “Известия”.

М.Бухарін брав участь у роботі першого Всесоюзного з’їзду радянських
письменників, що проходив з 17 серпня по 1 вересня 1934 року і виступив
з доповіддю “Поезія, поетика і завдання поетичної творчості в СРСР”. Як
зазначає американський дослідник Коен, М.Бухарін говорив про небезпеку
партійної диктатури в літературі, що може привести до бюрократизації
творчих

процесів (45, с. 423(.

Як зазначає радянський письменник І.Еренбург, доповідь Бухаріна була
захистом поезії від риторів і вульгаризаторів (19, с. 165(. Інший
радянський

дослідник Амлінський зазначав, що доповідь Бухаріна була зроблена не на
вузькокласовому, а на загальнолюдському рівні (37, с. 51(. Хоча
радянські письменники, зокрема Дем’ян Бідний, критикували цю доповідь,
проте Сталін поставився до неї прихильно і навіть поздоровив Бухаріна.

Але це не означало, що Сталін забув про помилки М.Бухаріна. Як згадує
дружина Миколи Івановича, Анна Ларіна, його було вирішено піддати
партійній чистці (18, с. 109(. Сталін у той час час грав у любов до
Бухаріна. У 1935 році він навіть виголосив тост за Бухаріна (49, с. 26(.

На початку 30-х років у філософських статтях М.Бухаріна виникає тема
“соціалістичного гуманізму”. Цей поворот у поглядах М.Бухаріна
відображений у доповіді “Основні проблеми сучасної культури”,
виголошеній у Парижі у 1936 році і у праці “Філософські арабески”,
написаній в тюрмі НКВД у 1937 році. На противагу авторитаризму і фашизму
М.Бухарін твердить, що соціалізм не протистоїть розквіту особистості, а
утверджує її. На думку російського вченого А. Огурцова, це була програма
протилежна сталінській моделі (50, с. 10(.

Бухарін виступив і з критикою фашизму з його культом вождя, що мимоволі
викликало у читача порівняння із сталінізмом (50, с. 11(.

7 лютого 1935 року М.Бухарін був введений в Конституційну комісію. До
свого від’їзду за кордон він встиг написати правову частину Конституції.
Вона була чинна в СРСР до кінця 70-х років. Як зазначає російський
вчений Геллер, М.Бухарін не розумів, що написав Конституцію тоталітарної
держави (26, с. 304(.

В лютому 1936 року Бухарін був відправлений до Парижу для купівлі

архіву К.Маркса та Ф.Енгельса. Йому дали завдання зустрітися з
австрійським

соціал-демократом Отто Бауером, секретарем ІІ Інтернаціоналу Фрідріхом
Адлером, а також російськими меншовиками Даном та Ніколаєвським

(18,с. 110(.

Це відрядження було влаштоване Сталіним лише з метою компрометації
М.Бухаріна. Сама комісія з пошуку архівів складалась з трьох чоловік –
А.Аросєва, В.Адоратського і М.Бухаріна. Комісія побувала в Парижі,
Амстердамі і Відні, де зберігались документи К.Маркса і Ф.Енгельса.

Німецькі соціал-демократи назвали дуже високу ціну за архів. М.Бухарін
подзвонив Й.Сталіну. Сталін наказав не відступати в ціні. Дан і
Ніколаєвський збили ціну так, що різниця між їх ціною і ціною Сталіна
була мінімальною. Сталін відмовився відступати в ціні (18, с. 113(.
Архів так і не було придбано.

Перебуваючи в Парижі, Бухарін виступив з доповіддю “Основні проблеми
сучасної культури”. Це озлобило французьких фашистів, які готували замах
на Бухаріна, тому готель “Лютеція”, де він знаходився, охороняла
поліція.

Під час закордонного відрядження М.Бухарін мав необережність зустрітись
сам на сам з Ніколаєвським. Той попросив передати О.Рикову пакет з
голландськими тюльпанами (18, с. 116(.

Як згадують російські історики М.Геллер і А.Некрич, розмови, котрі вів
Бухарін з Ніколаєвським, носять патетичний і жалюгідний характер.
М.Бухарін туманно і вагаючись, мріяв про так звану “другу партію
інтелігентів, котра б давала поради першій” (26, с. 304(.

Під час розмови з подружжям Ф.І. та Л.О. Дан, Бухарін назвав Сталіна
маленьким злобним чоловіком, навіть не людиною, а дияволом (26, с. 305(.

Робота комісії закінчилась безрезультатно, тому вона одержала вказівку
повернутись в Москву.

Тут очікували на М.Бухаріна перші неприємності. 21 серпня 1936 року

було опубліковано заяву Прокуратури СРСР про початок слідства в справі

М.Бухаріна, О.Рикова, М. Томського, К.Радека (33, с. 242(.

10 вересня 1936 року в газетах опубліковано заяву Прокуратури СРСР, що
слідство по справі М.Бухаріна та О.Рикова призупинено за відсутністю
підстав притягнення до кримінальної відповідальності. М.Бухаріну було
важко це перенести. Як зазначає російський дослідник А.Огурцов, Сталін
методично піддавав М.Бухаріна моральним і психологічним тортурам (50, с.
7(.

Російський письменник О.Солженіцин пише: “Бухаріна … Сталін бачив
наскрізь і довго мертвою хваткою тримав, і навіть, як з мишеням, грався,
трішки відпускаючи” (35, с. 37(.

В грудні 1936 року на Пленумі ЦК ВКП(б) Бухаріну пред’явлено
обвинувачення в тероризмі та контрреволюційній діяльності.

В той же час починають поступати добуті під тортурами свідчення проти
Бухаріна. У відчаї він писав листи до Сталіна. Однак, він уже готував
арешт М.Бухаріна. Тепер, під хмарами чорних обвинувачень, почався довгий
безкінечний період, виснажливе домашнє томління, яке краще руйнувало
волю жертви, ніж прямий тиск Луб’янки (35, с. 373(.

Перебуваючи у такому важкому становищі, М.Бухарін писав листи до
К.Ворошилова. Так, у листі від 1 вересня 1936 року зазначалось: “А я
хочу правди: вона на моєму боці. Я багато свого часу грішив перед
партією і багато за це і в зв’язку з цим страждав, та ще і ще раз
заявляю, що з великим внутрішнім переконанням я захищав усі роки
політику партії і керівництво Коби, хоч і не займався підлабузництвом”
(24, с. 312(.

У листі відповіді К.Ворошилов звинуватив Бухаріна у мерзенних витівках
проти парткерівництва і заявив, що буде триматись від нього подалі (24,
с. 314(.

Бухарін опинився у дуже важкому стані. Від нього відвернулись майже

всі видатні діячі партії.

Хоча до 16 січня 1937 року Бухарін рахувався редактором “Известий”,

він втратив контроль над газетою приблизно в серпні 1936 року, і
повернути

його собі вже не міг (45, с. 437(.

Почав готуватись процес проти друзів М.Бухаріна – Р.П’ятакова і
К.Радека.

Під час демонстрації 7 листопада 1936 року М.Бухарін знаходився на
лавці для глядачів, а не на трибуні Кремля. До нього підійшов вартовий.
Дружина Бухаріна подумала, що він попросить Миколу Івановичі піти з
цього місця (18, с. 111(. Вартовий віддав честь і сказав: ”Товариш
Сталін дивується, чому Ви тут. Він просить зайняти своє місце на
Мавзолеї” (35, с. 374(.

Однак, через місяць Бухаріна не включили до складу комісії з розробки
кінцевого варіанту Конституції, і преса знову почала натякати “на його
зв’язки

з ворогами народу”.

Питання про Бухаріна було винесено на Пленум ЦК, який відбувся 4-7
грудня 1936 року.

На цьому Пленумі Єжов виступив з доповіддю “Про антирадянські,
троцькістські і праві організації”. Оперуючи фальшивими свідченнями
заарештованих Л.Сосновського, А.Куликова, І.Котова, М.Єжов обвинуватив
М.Бухаріна і О.Рикова в блокуванні з троцькістами (33, с. 249(. Бухарін
у своєму виступі на цьому Пленумі відкинув усі пред’явлені
обвинувачення. Він сказав: “ Я ніколи не заперечував, що в 1928-1929
роках вів опозиційну боротьбу проти партії. Але я не знаю, чим завірити
вас, що в подальшому я ні про які “платформи”, ні про які “центри” ні
одного атома уявлення не мав” (33, с. 250(.

7 грудня 1936 року, в дні роботи Пленуму ЦК, Бухарін направив Сталіну
заяву, в якій обурювався жахливістю пред’явлених обвинувачень.

Під час перерв у засіданнях Пленуму Бухаріну влаштовували очні ставки з
А.Куликовим, Л.Сосновським і Г.П’ятаковим (32, с. 251(.

В кінці 1936 – початку 1937 років було заарештовано ряд осіб, в тому

числі — К.Радек, В.Астров, П.Нестеров. К.Радек дав покази про зв’язок
лідерів

“правої опозиції” з троцькістами і про причетність М.Бухаріна до
вбивства С.Кірова.

Розуміючи, що кінець неминучий, М.Бухарін склав лист до майбутнього
покоління керівників партії і заставив дружину вивчити його напам’ять.
Цей лист його дружина пронесла крізь усі важкі випробування, крізь тюрми
і етапи (37, с. 49(.

Цей лист починається словами: “Іду з життя. Опускаю голову не перед
пролетарською сокирою…Відчуваю свою безпомічність перед пекельною
машиною, котра, вірогідно, користуючись методами середньовіччя, має
велетенську силу, фабрикує наклепи “ (7, с. 609(. Далі Бухарін заявляє,
що уже 7 років у нього немає і тіні розбіжностей з партією, і що він
нічого не затівав проти Сталіна.

Цей лист, як зазначає Р.Медведєв, не заповіт досвідченого політичного
діяча, а крик відчаю (32, с. 329(.

З 23лютого по 5 березня 1937 року проходив сумнозвісний
лютнево-березневий Пленум ЦК ВКП(б), який поклав початок масовим
репресіям. М.Бухарін в цей час оголосив голодування. Під час Пленуму
Сталін Бухаріну сказав: “Кому ти оголосив голодування? ЦК партії? Проси
вибачення за своє голодування” (18, с. 161(. Бухарін знову повірив
Сталіну і попросив вибачення.

Потім на Пленумі виступив Єжов. Він обвинуватив М.Бухаріна і О.Рикова в
утворенні організації “правих”, що ставила за мету розпуск колгоспів,
відмову від ліквідації куркульства, прагнула поразки СРСР у війні (1, с.
9(. Далі Єжов сказав, що Бухарін дав установку на терор з метою
завоювання більшості у ВКП(б) (1, с. 11(. Єжов також наголошував, що
праві стали на шлях зради Батьківщини і терору проти керівників партії і
уряду (1, с. 4(.

Потім виступив А.Мікоян, який зазначив, що М.Бухарін у створену ним

школу запровадив антипартійну ідеологію, що вела до реставрації
капіталізму

(1, с. 21(.

Головуючий В.Молотов надав слово М.Бухаріну. Його промову багато разів
перебивали образливими репліками. М.Бухарін просив присутніх зрозуміти
його, оскільки йому зараз дуже важко говорити. Микола Іванович сказав,
що не може застрелитись із револьвера, бо “якщо я помру, як від хвороби,
то що ви від цього втрачаєте?” Ворошилов з місця кинув репліку
“Підлість. Тіпун тобі на язик. Підло. Ти подумай, що говориш” (1, с.
24(.

Далі М.Бухарін сказав, що змінив свою позицію і стосовно
індустріалізації, і стосовно колективізації (1, с. 25(.

Микола Іванович викривав усю фальш сталінської репресивної системи.

Розбираючи в своїй промові покази Сокольникова, Куликова, Цетліна,
М.Бухарін показав їх суперечливість.

Далі Микола Іванович говорив, що не знав ні про існування
троцькістсько-зінов’євського блоку, ні про терористичний паралельний
центр.

Сталін задав питання: “А про терористичні настрої правих молодих не
чули?” (1, с. 30(. Отже, стало ясно, що готувалось обвинувачення
М.Бухаріна в терорі.

Микола Іванович сказав, що ніякого відношення до терору не має (1, с.
31(. Він сказав, що зображати з себе шкідника, терориста, зрадника не
буде (1, с. 37(. Сталін заявив, що Троцький із своїми учнями Зинов’євим
і Каменєвим теж колись працювали з Леніним, а тепер ці люди договорились
до згоди з А.Гітлером.

У справі Бухаріна і О.Рикова Пленум утворив спеціальну комісію. До її
складу входили: А.Андреєв, Й.Сталін, В.Молотов, Л.Каганович,
К.Ворошилов, М.Калінін, М.Ульянова, Н.Крупська, Я.Гамарник. Спочатку
члени комісії висловлювались за віддання М.Бухаріна під суд і його
розстріл. Сталін сказав направити справу в НКВС .

Комісія постановила виключити з кандидатів у члени ЦК і членів ВКП(б)
М.Бухаріна і О.Рикова і направити їх справу в НКВС. На наступний день
згідно доповіді Сталіна Пленум прийняв ту ж саму постанову, що і
комісія. “Пленум ЦК … постановляє: 1) виключити тт. Бухаріна і Рикова
із складу кандидатів у члени ЦК і з рядів ВКП(б); 2) справу передати в
НКВС (4, с. 378(.

27 лютого 1937 року М.Бухарін і О.Риков були заарештовані. Як зазначає
радянський дослідник В.Т. Сироткін, долю Бухаріна і Рикова вирішували
ті, кого потім торкнеться дихання смерті (34, с. 196(. Із 35 членів
комісії Мікояна половина буде репресована як “вороги народу”.

Згідно Сталінського плану, Бухарін мав зіграти ведучу роль у
представленні доказів обвинувачення проти старих більшовиків.

На протязі року, проведеного Бухаріним в тюрмі, слідчі НКВС вимагали у
нього признання і участі в судовому засідання (44, с. 160(.

До Бухаріна спочатку тортур не застосовували, використовуючи погрози
розправи з дружиною та сином (45, с. 444(. Однак, лише 2 червня він
уступив після погрози слідчого знищити дружину і сина. Незабаром дружина
Анна Ларіна теж була заарештована, а новонароджений син жив у прийомних
батьків і в дитбудинках.

Бухарін з в’язниці весь час писав листи Сталіну, прагнучи добитись
справедливості.

Навіть перебуваючи в умовах слідчого ізолятора, Микола Бухарін написав
праці “Соціалізм та його культура” і “Філософські арабески”. У цих
творах він вказував на загрозу фашизму і протиставляв йому
соціалістичний гуманізм, який сприяє всебічному розвитку особистості
(11, с. 125(.

Ядром іншої праці М.Бухаріна “Філософські арабески” стає марксистська
ідея практики. Автор підкреслює діяльнісний характер суб’єкта і об’єкта
“оволодіння”, усвідомлює практичну спрямованість сучасної науки. На
думку російського дослідника Огурцова, думка Бухаріна рухалась в тому ж

напрямі, що і в А.Грамші та Д.Лукача (50, с. 5(. “Філософські арабески”

остання спроба створити інший, несталінський образ марксистської
філософії (50, с. 70(.

Судовий процес у справі “право-троцькістського блоку”, по якій
проходив М.Бухарін, почався 2 березня 1938 року. Головою Військової
колегії був В.Ульріх, державним обвинувачем – А.Вишинський.

Крім М.Бухаріна, на лаві підсудних опинились О.Риков, що довгі роки
очолював РНК СРСР, а також партійні та державні діячі А.Розенгольц,
М.Чернов, Г.Гринько, В.Іванов, Г.Ягода, М.Крестинський. Підсудні були
обвинувачені у вбивстві С.Кірова, підготовці вбивства Сталіна, а також у
вбивстві М.Горького, В.Куйбишева і В.Менжинського, в прагненні передати
імперіалістам Україну, Білорусію, Далекий Схід, Закавказзя, Середню Азію
(32, с. 330(.

На цьому процесі був присутній, і пізніше описав його в своїх мемуарах
радянський письменник І.Еренбург, якому видали перепустку на процес за
особистим розпорядженням Сталіна. І.Еренбург писав, що підсудні
розповідали жахливі речі, їх жести, інтонація були незвичними (19, с.
167(.

М.Бухарін, розуміючи, що приречений, намагався на суді поставити під
сумнів достовірність обвинувачення. Можливо, прощаючись з життям, він
думав про майбутнє (24, с. 486(.

Визнаючи свою належність до “право-троцькістського блоку”, М.Бухарін
тут же говорив, що ця організація недостатньо усвідомлювала свою мету.
Визнаючи себе керівником “блоку”, Бухарін зазначав, що саме як керівник
він не знав, чим конкретно займались учасники блоку. Заявивши, що блок
прагнув реставрації капіталізму, Бухарін відкинув обвинувачення в
конкретних злочинах – вбивстві С.Кірова, В.Менжинського, М.Горького.

Вишинський навіть обвинуватив М.Бухаріна в тому, що він ще під час
еміграції був завербований австрійською, американською розвідками.

Вишинський запитав М.Бухаріна: “Факт чи не факт, що група ваших

спільників на Північному Кавказі була пов’язана з білоемігрантськими
козацькими колами “(24, с. 490(. Бухарін відповів, “що не може сказати
“ні” і не може відкидати, що це було“ (32, с. 335(.

Обвинувачення має навести факти. Знаючи, що у Вишинського їх немає, а у
підсудних вони вибиті, Бухарін назвав визнання обвинувачених
середньовічним юридичним принципом. Цим він виявив суть цього судилища.
Зафіксувавши порушення формальної логіки А.Вишинським (тавтологія,
підміна понять), Бухарін розкрив софістичність аргументів А.Вишинського
(50, 14(.

У своєму останньому слові М.Бухарін непрямо звинуватив сталінське
керівництво. Він сказав: “Гола логіка боротьби супроводжувалась
переродженням ідей, переродженням психології, переродженням нас самих
(24, с. 487(.

Наприкінці М.Бухарін зазначив: “Жахливість моїх злочинів безмірна,
особливо на новому етапі боротьби СРСР. З цим усвідомленням я чекаю
вироку. Справа не в особистих переживаннях розкаяного ворога, а в
розквіті СРСР, в його міжнародному значенні” (32, с. 337(.

Пізно ввечері 12 березня 1938 року суд пішов на нараду. В 4 годині
ранку 13 березня було оголошено вирок. Бухарін і Риков були засуджені до
розстрілу. В ніч на 15 березня 1938 року Микола Бухарін був
розстріляний. В часи перебудови було поставлено питання про реабілітацію
М.Бухаріна та інших репресованих діячів. За постановою Пленуму
Верховного Суду СРСР від 4 лютого 1988 року вирок військової колегії
Верховного Суду СРСР щодо Бухаріна та інших осіб, що проходили по так
званому “антирадянському право-троцькістському блоку”, було скасовано.

Таким чином, М.Бухарін пройшов життєвий шлях, типовий для багатьох
інших більшовицьких діячів того часу.

Важливо наголосити про те, що ще з молодих років М.Бухарін захоплювався
марксизмом, рано вступив у РСД РП. Були в його житті і переслідування, і
арешти, і еміграція.

Після приходу більшовиків до влади М.Бухарін став відомим політичним
діячем. Після 1924 року він відіграв важливу роль у радянському
керівництві. Ним було сформовано радянську економічну політику,
відстоювання продовження непу. Коли з 1928 року сталінське керівництво
вдалось до надзвичайних мір, М.Бухарін різко виступив проти них. Він
виступив проти форсованої колективізації і розкуркулення, за розвиток
непу і товарно-грошових відносин.

Однак, переміг Сталін та його прихильники. У 30-х роках М.Бухарін вже
не відігравав помітної ролі в радянському керівництві. Він зосередився
на науковій роботі. У трагічних 1937- 1938 роках М.Бухарін був
репресований разом з тисячами інших радянських людей.

Розділ ІІІ. Розробка М.Бухаріним

соціально-політичних питань

Першою працею М.Бухаріна з економічної проблематики була велика стаття
“Мировое хозяйство и империализм”, написана в 1915 році. У ній
розглянуто утворення великих монополій (картелів і трестів) та їх роль в
політичному та економічному житті західних країн.

М.Бухарін прийшов до висновку, що вся структура світового господарства
штовхає буржуазію на імперіалістичну політику (9, с. 92(. Всяка
капіталістична експансія приводить рано чи пізно до кривавої розв’язки.
В кінці М.Бухарін зазначив, що ряд війн, що йдуть одна за одною,
неминуче повинні привести в рух революційну енергію пролетаріату (9, с.
93(.

У даній праці наведено також цифрові показники і таблиці.

Наступна праця М.Бухаріна, присвячена економічним проблемам, вийшла в
1920 році під назвою “Экономика переходного периода”. У ній

зазначено, що побудова соціалізму в умовах розрухи починається із
трудової мобілізації, яка складає основний момент соціалістичного
початкового нагромадження (9, с. 134(. Далі М.Бухарін акцентує увагу, що
ліквідація приватної власності на засоби виробництва, скасування
патентного права і комерційної таємниці, єдність плану роблять можливим
перехід на електроенергію. М.Бухарін також вважав, що не може бути і
мови про який-небудь “державний капіталізм” за пролетарської держави (9,
с. 137(. М.Бухарін підкреслював, що під час перехідного періоду старі
категорії політичної економії перестають відображати економічну ситуацію
(9, с. 151(.

В перехідний період, під час знищення товарної системи, гроші
перестають бути всезагальним еквівалентом, стаючи умовним знаком обігу
продуктів (9, с. 159(. Під час соціалізму зникають також категорії
прибутку і додаткової вартості (9, с. 159(. Отже, при соціалізмі, згідно
М.Бухаріна, зникають об’єктивні закони економіки. Як зазначає радянський
дослідник О.Лацис, в такому випадку можна діяти в економіці, як душу
забажає (9,с. 122(.

Зовсім інший характер має стаття “Новый курс экономической политики”
(1921 року). У ній Бухарін писав, що для підняття економіки необхідно
запровадити капіталістичну оренду і концесії. В оренду будуть здавати
головним чином підприємства недіючі або погано працюючі, у вигляді
орендної плати держава буде мати додаткові кошти, які будуть направлені
на індустріалізацію (8, с. 39(.

Коли ж визріють необхідні для цього умови, слід “повернути кермо”. це
буде виявлятись у поступовій економічній ліквідації великого приватного
господарства і в економічному підпорядкуванні дрібного виробника
керівництву великої промисловості (8, с. 30(.

Отже, на прикладі цих двох статей ми можемо простежити еволюцію
поглядів М.Бухаріна від обстоювання “воєнного комунізму” до
обґрунтування непу. Якщо у першій статті він виступав за запровадження
трудової повинності з метою виходу з кризи, то в другій – за
капіталістичну оренду і концесії. Такі зміни в економічних поглядах
Бухаріна були викликані зміною економічного курсу більшовицького
керівництва – відмовою його від “воєнного комунізму” і переходом до
нової економічної політики.

Після смерті Леніна Бухарін взяв участь у дискусіях в середині партії.
У центрі цих дискусій була проблема визначення шляху до соціалізму і
сама концепція соціалізму. Спочатку М.Бухарін став на боці більшості ЦК
проти Троцького, який висунув концепцію “закручування гайок”,
надіндустріалізації за рахунок пограбування села.

Боротьба з “троцькізмом” привела до усунення Троцького та деякого
коректування курсу по відношенню до селянства. Головним теоретиком
заходів, що проводились, був М.Бухарін (29, с. 250(.

Як відзначив американський вчений С.Коен, М.Бухарін поступово разом

із Й.Сталіним очолив нове керівництво більшості ЦК. Коен говорить навіть
про

дуумвірат Бухарін — Сталін (46, с. 29(.

Утворення сталінсько-бухарінської більшості можна пояснити небезпекою,
що походила від спільних противників, а не лише спільними переконаннями.

В ході дискусій М.Бухарін розробляв і формулював економічну політику та
ідеологію керівництва в період 1925-1927 років. Він зіграв вирішальну
роль у рішенні продовжити нову економічну політику (46, с. 25(.

В той час М.Бухарін закликав керівництво країни, не дивлячись ні на які
труднощі, твердо стояти на позиціях економічних методів управління
народним господарством. У розробці своєї економічної теорії М.Бухарін
більше всіх виступав за союз із наукою, і не випадково більшість серед
його прихильників становили вчені – економісти (29, с. 251(.

Бухарін один із перших заявив про можливість побудови соціалізму в
одній країні. На думку М.Бухаріна, на будівництво соціалізму в СРСР
треба буде витратити десятиліття (29, с. 251(.

Це будівництво соціалізму, на погляд М.Бухаріна, слід проводити з
допомогою нової економічної політики. Її М.Бухарін оцінював як
універсальну за значенням економічну політику, що забезпечує розвиток
продуктивних сил і ріст виробництва. М.Бухарін проводив думку про єдину
можливість будівництва соціалізму в СРСР на шляху нової економічної
політики (40, с. 35(.

Визначальним моментом непу Бухарін вважав ринкові відносини. Приватна
ініціатива ставиться на службу державної промисловості і всього
господарства в цілому.

Важка промисловість і транспорт не повинні передаватись приватним
власникам. Вони повинні залишатись в руках держави.

На думку М.Бухаріна, між державним і приватним секторами економіки буде
конкурентна боротьба, у якій в кінцевому підсумку переможе державний
сектор. Перемогу він здобуде внаслідок економічної боротьби, а не
репресивних мір. М.Бухарін вважав, що економіка СРСР прийде до планового
господарства в результаті важкої економічної боротьби із залишками
приватного капіталу (8, с. 128(.

У 1922 році на IV Конгресі Комінтерну М.Бухарін висунув ряд нових
положень щодо непу. Процес змін, що проходив у рамках непу, одержав
назву вростання у соціалізм.

Бухарін вважав, що період розвитку буде довгим, на протязі якого
соціалістичні форми виробництва будуть все більше поширюватись. В
доповідях на IV і VІ Конгресах Комінтерну Бухарін намагався
охарактеризувати неп як явище міжнародного характеру, як стадію, через
яку повинно пройти соціалістичне будівництво у будь-якій країні (53, с.
93(.

Таким чином, М.Бухарін прийшов до розуміння непу як особливої і досить
довгої фази перехідного періоду, через котру в тій чи іншій мірі повинні
перейти багато країн і котрій властивий ряд перехідних ступенів (52, с.
78(.

Поступово М.Бухарін став відокремлювати теорію непу як вчення про
перехід до соціалізму від конкретної політики, котра лише реалізує
основні принципи непу в певних історичних умовах (53, с. 94(.

Варто зазначити, що свої роздуми над шляхами дальшого розвитку непу в
середині 20-х років Бухарін узагальнив у праці “Путь к социализму и
рабоче-крестьянский союз” (1925 рік). Її економічна частина майже
повністю присвячувалась обґрунтуванню необхідності дальшого укріплення
союзу робітничого класу і селянства через розгорнуте кооперативне
будівництво на селі (47, с. 316(.

Рух до соціалізму як в промисловості, так і в сільському господарстві
розглядався М.Бухаріним як механічний ріст об’ємів господарської
діяльності і поступове злиття їх в одне величезне ціле (8, с. 175(.
М.Бухарін вважав, що нагромадження в промисловості йде швидше, ніж в
сільському господарстві (8, с. 177(.

Велике значення мала доповідь М.Бухаріна “Ленин как марксист”,

проголошена ним на траурному засіданні Академії Наук 17 лютого 1924
року.

В якості вихідних положень для дальшого розвитку ленінських поглядів на
соціалізм і шляхи переходу до нього Бухарін сформулював у доповіді 5
основних теоретичних проблем, котрі намітив Ленін і котрі необхідно було
розробити. Це вчення про вростання в соціалізм після переможної
революції; питання про різні типи соціалізму, теоретичний аналіз
двохкласового суспільства, питання про суперечності, що виникають в ході
суспільного розвитку, зокрема, про тенденції до переродження робітничого
класу (8, с. 78(.

М.Бухарін у цій доповіді вважав неп тимчасовим, перехідним періодом,
який можна подолати не розгромом крамниць, а зростаючою. потужністю
державної промисловості (8, с. 79(.

У цій доповіді М.Бухарін сформулював питання про різні типи соціалізму
(8, с. 80(. Тут було враховано національні особливості різних країн.
тому і відправні пункти розвитку соціалізму різні, і проміжні форми,
через котрі пройде розвиток соціалізму аж до перетворення його в світову
комуністичну систему, теж будуть дуже різноманітні (8, с. 81(. Отже,
Бухарін вважав, що існують різні шляхи побудови соціалізму у різних
країнах.

Щодо СРСР, то М.Бухарін виходив із того, що програма соціалістичного
будівництва повинна бути єдиною для всіх частин народного господарства.
Поскільки він трактував соціалізм у місті як зростаючий автоматично
через державну промисловість, постільки основної уваги вимагав розвиток
непу в селі, що йшов через укріплення взаємозв’язку промисловості із
сільським господарством на базі ринку, кооперації і економічного
змагання з капіталістичним укладом (53, с. 95(.

У статті “Новое откровение о советской экономике или как можно погубить
рабоче-крестьянский блок. К вопросу об экономическом обосновании
троцкизма” (1925 року), М.Бухарін піддав критиці економіста
Преображенського, який був прихильником троцкізму. Бухарін довів, що з
позицій Преображенського витікає підрив і розорення соціалістичної

промисловості і всього народного господарства в цілому (8, с. 103(.

Преображенський пропонував викачування коштів із сільського
господарства. М.Бухарін зазначав, що він пропонує зарізати курку, що
несе золоті яйця (8, с. 103(. М.Бухарін довів, що троцькістські теорії
тиску на селянство і викачування коштів із села можуть привести до
розриву з селянством.

Слід звернути увагу також на доповідь М.Бухаріна “О новой экономической
политике и наших задачах”, виголошену на зборах активу Московської
парторганізації 17 квітня 1925 року. У ній поставлено питання про
співвідношення між робітничим класом і селянством, між державною
промисловістю і сільським господарством (8, с. 122(. У ній Бухарін
зазначав, що смисл непу полягає у вивільненні тих господарських
факторів, які раніше не могли діяти, бо були закриті на ключ “воєнного
комунізму” (8, с. 125(. Так, у селянина раніше всі лишки відбирали, його
особистий стимул господарювання був підрізаний. Тому зупинився і
товарообіг. Отже, неминуче повинна була стояти і промисловість. У
промисловості було відкрито фактор особистої зацікавленості, коли
перейшли до відрядної оплати праці (8, с. 126(.

М.Бухарін вважав, що найбільш глибокий смисл нової економічної політики
заключається в тому, що вперше було відкрито можливість взаємодії різних
господарських сил, різних господарських факторів, на основі чого і
виходить господарський ріст (8, с. 126(.

Отже, при непі Радянська влада використовувала господарську ініціативу
селян, дрібних виробників і навіть буржуа і разом з тим ставила їх на
службу соціалістичної промисловості. Шляхом введення відрядної оплати
праці було поставлено на службу соціалізму індивідуалістичні стимули
відсталих прошарків робітників (48, с. 317(.

М.Бухарін зазначав, що якщо раніше вважалось, що можна зразу досягти
планового господарства, то тепер ці уявлення змінились (8, с. 128(.
Тепер державне господарство різними шляхами, конкуруючи із залишками
приватного капіталу через ринкові відносини, поступово збільшувало свою
економічну потужність і поступово, через ринок, втягувало
приватновласницькі елементи у свою власну організацію (8, с. 128(.
Приватних капіталістів слід витісняти конкуренцією, економічною
боротьбою (52, с. 77(.

М.Бухарін зробив висновок, що перехід до планового господарства буде
тривалим процесом (8, с. 128(. Він наступить лише в результаті тривалої
економічної боротьби із залишками приватного капіталу (52, с. 78(.

Однак, як зазначали радянські історики, тут М.Бухарін не враховував
фактор часу при будівництві соціалізму. Його концепція була розрахована
на тривалий період мирного розвитку. Але, як відомо історія не відвела
СРСР багато часу мирного розвитку. Треба було швидкими темпами будувати
промисловість, налагоджувати випуск озброєнь, бо наближалась війна. В
цьому і полягає помилка М.Бухаріна.

Далі М.Бухарін зазначає, що основна мета – планове господарство.
Потрібно зробити ряд поступок селянству. Але головний ворог
–дрібнобуржуазна стихія, яку можна подолати в союзі із концесійним
капіталом

(8, с. 103(. Кооперація є найважливішою ланкою.

Розглянемо таке важливе питання, як ставлення М.Бухаріна до селянства.
Він вважав, що хоча селянське господарство є індивідуалістичне і
дрібнобуржуазне, але без його посилення не обійтись. Навпаки. його
підйом є необхідною умовою зростання індустрії (8, с. 27(.

Ця теза висунута М.Бухаріним у статті “Новый курс экономической
политики” (1929 року). Обов’язковою умовою переходу селянства до
соціалізму у відповідності з ленінським кооперативним планом був підйом
рівня культури селянських мас, їх свідомості, здійснення цілої
культурної революції, без котрої, ну думку В.Леніна, не було б можливим
повне кооперування.

Бухарін вважав, що дрібне селянське господарство слід залучити до

соціалізму лише еволюційним шляхом на основі економічної зацікавленості
(40, с. 66(.

Програма М.Бухаріна, підтримана Сталіним, говорила, що війна з
селянством приведе до негативних як економічних, так і політичних
наслідків. Тому розвиток економіки країни необхідно базувати на союзі з
селянством, забезпечуючи селянам можливість підвищення продуктивності
(26, с. 200(.

Будучи раніше запеклим прибічником чистоти “пролетарської диктатури,
М.Бухарін став у своїх працях вживати терміни “робітничо-селянська
влада”, “робітничо-селянський союз”. Він же разом з М. Калініним був
ініціатором кампанії по оживленню діяльності сільських Рад, що проходила
в середині 20-х років (29, с. 252(.

Разом з тим Бухарін підкреслював, що “диктатура пролетаріату”
супроводжується прихованою або більш-менш відкритою боротьбою між
організуючою тенденцією пролетаріату та товарно-анархічними тенденціями
селянства (9, с. 120(. Тобто селянське господарство, що носило
дрібнотоварний індивідуальний характер, погано вписувалось у радянську
планову економіку.

А тому рівновага між містом і селом, на думку М.Бухаріна, можлива лише
за умови, якщо державний примус (вилучення хлібних залишків, натуральний
податок) фундований економічно: держава поставляє селу
сільськогосподарські машини, штучні добрива, електричну енергію, отже,
мова йде про еквівалентний обмін між селом і містом.

Великого значення М.Бухарін надавав технічній революції, котра змінить
консервативні форми господарства і дасть потужний поштовх до оновлення
сільськогосподарського виробництва (9, с. 122(. Тобто, електрифікація
промисловості, створення могутньої транспортної мережі в корені
перевернуть співвідношення між містом і селом (9, с. 135(. Примітивні
знаряддя праці селян заміняться машинною технікою. Це сприятиме
перетворенню дрібних власників у суспільних працівників (9, с. 133(.
Протилежність між містом і селом поступово буде зникати, а разом з нею
зникне “ідіотизм сільського життя”. Ці положення М.Бухаріна здаються нам
дещо наївними. Виходить, що досить провести електрифікацію і запровадити
техніку в село, то протилежність між містом і селом буде зникати.

М.Бухарін зробив висновок про необхідність взаємодопомоги промисловості
і сільського господарства, котрі залежать одне від одного (10, с. 37(.
Радянська промисловість орієнтувалась у 20-і роки передусім на
селянський ринок. Розвиток промисловості залежав від платоспроможного
попиту з боку селянства. Отже, чим швидше селянське господарство
виходить із злиднів, чим швидше воно багатіє, тим більше воно купує
промислових виробів (10, с. 38(.

М.Бухарін прийшов до висновку, що промисловість має потребу в сільському
господарстві, і навпаки, сільське господарство потребує розвитку
промисловості (10, с. 39(. Ця залежність і повинна визначати політику
партії щодо селянства.

Головним шляхом розвитку сільського господарства Бухарін вважав
кооперацію. У своїх творах він досить жорстко поєднував різні прошарки
селян з певними видами кооперативів. Так, колгоспи він пов’язував з
бідняками. Середняки, котрі є основною масою селянства, будуть займатись
закупками і збутом. Куркулі теж будуть намагатись створювати свої
кооперативні організації, в тому числі і кредитні, і будуть старатись
робити ці організації своїми опорними пунктами (10, с. 44(.

Чим швидше буде рухатись вперед народне господарство, чим більше буде
зростати державна промисловість, тим більше буде зростати рівень життя
бідняка і середняка, котрі за рівнем свого життя будуть доганяти заможну
сільську верхівку. Далі цей процес, згідно М.Бухаріна, буде розвиватись
так: “Основна мережа наших кооперативних селянських осередків буде
складатись із кооперативних осередків не куркульського, а трудового
типу, що вростають в систему наших загальнодержавних органів і стають
таким шляхом ланками одного ланцюга соціалістичного господарства ” (10,
с. 45(.

В подальшому бідняк і середняк все більше будуть вилазити із злиднів з
допомогою своїх кооперативних організацій, котрі будуть користуватись
підтримкою держави. Куркульські кооперативні гнізда будуть через банки
вростати в соціалістичну систему, але вони до певної міри будуть
чужорідним тілом, подібно до концесійних підприємств (10, с. 45(.

Стало знаменним гасло М.Бухаріна “Збагачуйтесь!”, звернене до всіх
прошарків селянства, передусім до середняків та бідняків (41, с. 132(.
Як зазначають М.Геллер та А.Некрич, програма Бухаріна, сконцентрована у
гаслі ”збагачуйтесь”, означала розвиток мирний, традиційний (26, с.
213(.

Варто сказати, що у 1924-1925 роках М.Бухарін чітко сформулював
заперечення колективізації як магістрального шляху до соціалізму.
Зокрема, на його думку, головною дорогою до соціалізму є кооперування, а
колгоспи – шлях побічний і головним чином для бідноти. Розвиток
кооперації М.Бухарін пов’язував з планом ГОЕЛРО, що дало б можливість
збільшити технічну оснащеність сільського господарства (41, с. 131(.

Як собі уявляв М.Бухарін, в перспективі колгоспний і кооперативний шлях
зіллються в одне ціле колективне землеробство.

М.Бухарін займався і розробкою актуального в той час питання
індустріалізації. В якості джерел індустріалізації країни він називав
чисто економічні засоби, засновані ним на застосуванні ідеї розширення
селянського ринку, збалансованому розвитку промисловості і сільського
господарства і поступового збільшення темпу нагромадження. М.Бухарін
вважав, що промисловість могла добитись керівної господарської ролі,
лише спираючись на селянський ринок (40, с. 317(.

М.Бухарін виділяв такі джерела індустріалізації. Зокрема, в державному
секторі – це ріст рентабельності промислових підприємств, прискорення
обороту та інтенсивності використання капіталу, зниження собівартості
продукції.

Джерелом доходів був і прогресивний податок на капіталістичні прошарки.
Великі надії М.Бухарін покладав і на вклади громадян (9, с. 90(.

Всі ці фактори в кінцевому підсумку дозволяють одержати швидкий темп
приросту.

У статті “Заметки экономиста” Бухарін зазначав, що найбільший темп буде
тоді, коли індустрія підніметься на швидко зростаючому сільському
господарстві (10, с. 345(.

У промові “Партия и оппозиция на пороге VI партсъезда” Бухарін висловив
думку, що поряд із важкою промисловістю потрібно розвивати і легку (8,
с. 324(.

Отже, Бухарін виступав за помірковані темпи індустріалізації. Але в
кінці 20-х — на початку 30-х років у партії переважала думка, що
форсування темпів індустріалізації було правильним, а випливаючі з
подібного курсу заходи – необхідними і виправданими. А тому варіант
Бухаріна засуджувався як такий, що веде до реставрації капіталізму.

Такої ж позиції дотримувались і пізніші радянські історики. В кінці 80-х
років вчені глянули на цю проблему під іншим кутом зору. Так, автори
підручника “История КПСС: Курс лекций” вважали, що М.Бухарін стояв на
помилкових позиціях, він недооцінював фактор часу у будівництві
соціалізму (28, с. 261(.

Позиція Бухаріна у відношенні темпів соціалістичних перетворень
базувалась на уявленні, що СРСР зможе у майбутньому розвиватись в умовах
тривалого миру, що робило б невигідним високі темпи індустріалізації.

Д.Волкогонов вважав, що Бухарін недооцінив фактор часу, так як вважав,
що СРСР буде розвиватись у мирних умовах (24, с. 19(.

У 1928-1929 роках сталінське керівництво взяло курс на форсовану

індустріалізацію і колективізацію. Це було пов’язано з
хлібозаготівельною

кризою 1928 року.

У вересні 1928 року в газеті “Правда” було надруковано статтю М.Бухаріна
“Заметки экономиста”, де він відстоював непівський курс.

У цій статті Бухарін на прикладах США, Німеччини і Росії показував, що
чим більш розвинуте сільське господарство, тим більш розвинута
промисловість. І розвиток промисловості залежить від сільського
господарства, і, навпаки, розвиток сільського господарства залежить від
промисловості (10, с. 345(.

М.Бухарін зазначив, що троцькісти хотіли б помістити СРСР “за” старою
Росією, в той час як його потрібно помістити за США.

Причиною хлібозаготівельної кризи М.Бухарін вважав те, що при
бурхливому рості індустрії, при значному зростанні населення, кількість
хліба в країні не зростає. Тому, як вважає М.Бухарін, троцькістські
плани примусового вилучення зерна призвели б до цілковитого краху (10,
с. 351(. Бухарін наводив ще такі приклади хлібозаготівельної кризи:
диспропорція цін на зерно, з одного боку і на технічні культури – з
іншого; недостатнє постачання села промисловими товарами; зростання
господарського впливу куркульства у селі (10, с. 351(. М.Бухарін теж
говорив про небезпеку з боку куркульства, однак, він не перебільшував її
масштабів, як це робив Сталін.

М.Бухарін у цій статті також зазначив, що криза була пов’язана із
неправильною політикою цін, із величезним розривом цін на зерно (10, с.
352(.

Далі М.Бухарін зазначав, що народне господарство СРСР занадто
централізоване (10, с. 365(. Це часто приводить до бюрократичних
перепон.

М.Бухарін у статті “Заметки экономиста” вказував також на небезпеку
бюрократичного переродження гігантського апарату, що призведе до його
відчуження від народних мас (10, с. 366(.

У цій статті Бухарін критикував з великою пристрастю троцькістські

перегини. В той час троцькізм був уже розгромлений . Як зазначає
О.Лаціс,

“троцькісти” – лише псевдонім, прийом автора статті. Справжній його
противник – Сталін (48, с. 142(.

Після публікації статті “Заметки экономиста” на сторінках газет
розгорнулась кампанія боротьби з “правим ухилом”. Сталін, зокрема так
висловився про цю статтю: “Для нас … не підлягає сумніву, що “Заметки
экономиста” є антипартійна еклектична стаття, розрахована на
уповільнення темпу розвитку індустрії (48, с. 59(.

Проти “правого ухилу” розгорнула широку кампанію преса. Повсюди
організовувались збори і мітинги із засудженням його прихильників (29,
с. 272(.

М.Бухарін направив у Політбюро дві замітки, в котрих відмічав, що нові
заходи означають нову лінію, відмінну від лінії ХV з’їзду (29, с. 170(.

Чутки про суперечки в Політбюро поширились в партії і за її межами.
Сталін прийняв заходи для ослаблення позицій Бухаріна. Розгорнута в
Комінтерні боротьба проти “правих” була направлена проти нього.

М.Бухарін у свою чергу вів переговори з одним із лідерів “лівої
опозиції” Каменєвим про спільну боротьбу проти Сталіна. Ці переговори ні
до чого не привели. Троцькісти опублікували запис розмови Бухаріна з
Каменєвим. Тому про цю розмову стало відомо Й.Сталіну. 3 лютого 1929
року відбулось об’єднане засідання Політбюро ЦК і Президії ЦКК. У
резолюції , прийнятій на засіданні, засуджувалась поведінка М.Бухаріна.
як фракційний акт: “Тепер ясно для всіх, що т. Бухарін і його
прихильники не відмовились від своїх розбіжностей з ЦК партії (5, с.
446(. Боротьба, що не вийшла за апаратні рамки, наближалась до
розв’язки. Цією розв’язкою став Квітневий 1929 року об’єднаний Пленум ЦК
і ЦКК. Цей Пленум проходив з 13 по 23 квітня 1929 року. Пленум був
присвячений “правому ухилу” у ВКП(б).

У своїй промові на Пленумі Бухарін відкинув звинувачення в організації
“правої опозиції”: “Ви нової опозиції не одержите! Ви її мати не будете!
І ні один з нас ніякої “нової” опозиції очолювати не буде!” (8, с. 254(.

Окрім цього, М.Бухарін зазначав також, що сталінське керівництво
відступило від рішень XV з’їзду ВКП(б) і тепер проводить зовсім інший
курс, спрямований на розрив з селянством.

Слід зауважити, що у “правому” ухилі обвинувачувалась Голова Ради
Народних Комісарів О.Риков і профспілковий лідер Томський. Під тиском
Сталіна Пленум засудив Бухаріна і Томського. У резолюції Пленуму
говориться: “Засудити погляди групи Бухаріна, Рикова. Томського … як
несумісні з генеральною лінією партії і співпадаючи в основному з
позицією правого ухилу. Зняти тт. Бухаріна і Томського із займаних ними
посад (“Правда”. Комінтерн, ВЦРСПС і попередити їх, що у випадку
найменшої спроби з їх боку порушити постанови ЦК … вони будуть
негайно виведені із складу Політбюро” (6, с. 436(.

Група Бухаріна одержала поразку і була змушена примиритись з
“генеральною лінією”. Аналізуючи причини поразки Бухаріна, американський
історик С.Коен зазначав, що впливові партійні діячі надали перевагу
“практичному політику” Сталіну перед м’яким, зануреним в теорію
Бухаріним (45, с. 393(.

Італійський історик Боффа наголошував, що бухарінці були політично
слабкими, вони не були об’єднані і навіть у вирішальні місяці 1928-1929
років не виступали єдиним фронтом (23, с. 308(. Сам Бухарін не мав
хватки вождя і не представляв себе в цій ролі.

Таким чином, економічні погляди М.Бухаріна пройшли еволюцію від “лівого
комунізму”, який він сповідував у 1919-1920 роках,до обстоювання ідей
непу. Основою непу М.Бухарін рахував ринкові відносини, на яких і мала
базуватись радянська економіка. М.Бухарін виступав за збалансований
розвиток сільського господарства і промисловості.

Щодо сільського господарства, то М.Бухарін говорив, що магістральним
шляхом його розвитку є кооперація. Він виступав проти форсованої
колективізації, за розвиток індивідуального селянського господарства.
М.Бухарін вважав неп тимчасовою, перехідною стадією, яка, проте,
триватиме довгий час. Перехід до планової економіки, на думку
М.Бухаріна, буде тривалим процесом і йтиме “черепашачим” темпом.

Сталінське керівництво в кінці 20-х років взяло курс на форсовану
індустріалізацію і колективізацію. У протистоянні 1929 року між
бухарінцями і сталіністами перемогли останні.

Висновки

Вивчення літератури і узагальнення матеріалу дало нам змогу показати
об’єктивний, цілісний, правдоподібний портрет Миколи Івановича Бухаріна
і висвітлити його соціально-економічні погляди.

Бухарін був комуністом. Ще навчаючись у гімназії, він ступив у РСДРП.
Брав участь у нелегальній роботі. За це М.Бухарін був тричі
заарештований, і протягом 1911-1917 років перебував за кордоном. Брав
також активну участь у грудневому збройному повстанні 1917 року в
Москві. Після приходу більшовиків до влади займав відповідальні посади
в партійному апараті.

М.Бухарін розвивав ленінське вчення про перехід до соціалізму через нову
економічну політику. Він вважав неп універсальною стадією, через котру
повинні пройти усі соціалістичні країни.

Сталінській концепції форсованої індустріалізації, колективізації і
пограбування селянства Бухарін протиставив свою. Її суть полягала в
тому, що в економіці повинен панувати ринок і його закони.
Індустріалізацію слід починати з легкої промисловості і проводити її
еволюційним способом, але не стрибкоподібно. Важливо також розвивати
сільське господарство, бо, як підкреслював Бухарін, розвиток
промисловості залежить від сільського господарства і навпаки.

Магістральним напрямком розвитку сільського господарства М.Бухарін
вважав кооперацію. Однак, він мав на увазі, що держава повинна сприяти
також і розвитку індивідуального селянського господарства, від якого
залежить постачання країни зерном.

М.Бухарін виступав проти репресивних заходів у сільському господарстві.
Він рахував, що куркулів треба витісняти за допомогою економічних
методів, а не засобами силового тиску.

Як вважав М.Бухарін, у кінцевому підсумку переможе соціалістична
планова економіка. Однак, шлях до неї буде тривалим і важким.

У кінці 20-х років сталінське керівництво взяло курс на форсовану

індустріалізацію і колективізацію.

М.Бухарін та його прихильники потерпіли поразку. Перемогла сталінська
концепція. Бухарін змушений був примиритись з нею і публічно
“покаятись”. В кінці 30-х років він потрапив під прес сталінських
репресій.

Варто зазначити, що правдивість діяльності М.Бухаріна у 20-х – 30-х
роках ХХ ст., особливо під час тоталітарного режиму, подавалась
сфальсифіковано і перекручено. І тільки під час перебудови в СРСР стало
можливим неупереджено і об’єктивно оцінити діяльність М.Бухаріна.
Значення його економічної концепції полягає в тому, що в ній було
поєднано планування з ринковою економікою. М.Бухарін протиставив
сталінізму свою концепцію гуманного, демократичного соціалізму.

Не претендуючи на вичерпність проблеми, автор дипломної роботи вважає,
що зібраний матеріал може бути використаний учнями, студентами,
вчителями, аспірантами і всіма тими, хто цікавиться життям і діяльністю
Миколи Івановича Бухаріна.

Список використаних джерел та літератури

І. Опубліковані документи і матеріали

а) Документи опубліковані в збірниках

Материалы февральско-мартовского Пленума ЦК ВКП (б)/ 1937 года //
Вопросы истории. – 1992. — №4-5. – С.3-37.

Из резолюции о Бухарине (Принята Х Пленумом ИККИ) // Хрестоматия по
новейшей истории.-Т.1.1917 – 1939. – М.: Соцэкгиз, 1960. – С.145-146.

О культе личности и его последствиях. Доклад Н.С. Хрущева ХХ съезду КПСС
25 декабря 1956 года // Реабилитация: Политические процессы 30-50-х
годов / Под ред. А.Н. Яковлева. – М.: Политиздат, 1991. – С.19-68.

Пленум ЦК ВКП (б) 23 февраля-5 марта 1937 года. Информационное сообщение
// Коммунистическая партия Советского Союза в решениях съездов,
конференций и пленумов ЦК. – Т.6. – М.: Политиздат, 1985. – с.378. (Далі
– КПСС в резолюціях…).

Резолюция объединенного заседания Политбюро ЦК и Президиума ЦКК по
внутрипартийным делам от 3 февраля 1929 года // КПСС в резолюциях. –
Т.4. – С.436-446.

Резолюция объединенного заседания Политбюро ЦК и ЦКК ВКП (б) 6-23 апреля
1929 года по внутрипартийным делам // КПСС в резолюциях. – Т.4. –
С.429-436.

б) Праці М. Бухаріна

Бухарин Н.И. Будущему поколению руководителей партии // Осмыслить культ
Сталина. – М.: Прогресс, 1989.- С.609-610.

Бухарин Н.И. Избранные произведения. – М.: Политиздат, 1988. – 499с.

Бухарин Н.И. Проблемы теории и практики социализма (сборник). – М.:

Политиздат, 1989. – 311с.

Бухарин Н.И. Путь к социализму: Избр. произведения. – Новосибирск:
Наука, 1990. – 493 с.

Бухарин Н.И. Тюремные рукописи / Под ред. Н. Бордюгова. В 2-х т. – М.:
АИРО ХХ, 1996. – 258 с.

Бухарин Н.И. Этюды. – М.: Книга, 1988. – 357 с.

в) Праці В.Леніна та інших діячів ВКП(б)

Ленін В.І. Лист до з’їзду // Повне зібрання творів. – Т. 45. – К.:
Політвидав, 1975. – С.327-338.

Ленін В.І. Криза партії // Повне зібрання творів. – Т.42. – К.:
Політвидав, 1974. – С.226-294.

Ленін В.І. Ще раз про профспілки, про поточний момент і про помилки тт.
Троцького і Бухаріна // Повне зібрання творів. – Т.42. – К.: Політвидав,
– 1974. – С.255-294.

Троцкий Л. Портреты революционеров: Сборник / Ред.-сост.
Ю.Г.Фельштинский. – М.: Моск. рабочий, 1991. – С.172-180.

Петровский Г.И. Избранные произведения. – М.: Политиздат, 1987. –
С.229-230.

г) Мемуари

Ларина А.И. Незабываемое // Знамя. – 1988. – декабрь. – С.109-164.

Эренбург И. Люди, годы, жизнь. Воспоминания. В 3-х т. – Т.1 – М.: Сов.
писатель, 1990. – С.130-164.

ІІ. Довідкові видання

Большая Советская энциклопедия / Глав. ред. Б.А. Введенский. – Т.34. –
М.: Изд-во БСЭ, 1955. – С.365-366.

Деятели СССР и революционного движения России: Энциклопедический словарь
Гранат. – М.: Сов. энциклопедия, 1989. – С.372-374.

Советская историческая энциклопедия. – Т.11. – М.: Сов. энциклопедия,
1968. – С.510.

ІІІ. Узагальнюючі праці.

Боффа Дж. История Советского Союза. В 2-х томах. – Т.1. – М.: Междунар.
отношения, 1990. – С.300-309.

Волкогонов Д.А. Тріумф і трагедія. Політичний портрет Й.В.Сталіна. В
2-х книгах. – Книга І. – К.: Політвидав, 1989. – С.313-475.

Всемирная история. – В 13-ти т. Т.ІХ / Под ред. И.И. Зубока. – М.:
Соц.-экиз, 1962. – С.47-48.

Геллер М., Некрич А. История России, 1917-1995. В 4-х т. – Т.1., Кн.І.
Утопия у власти, 1917-1945. – М.: МИК: Агар, 1996. – С.300-304.

Горбачов М.С. Жовтень і перебудова: революція продовжується. Доповідь
на урочистому засіданні 2 листопада 1987 року. – К.: Політвидав, 1987. –
С.16.

История КПСС: курс лекций. – К.: Вища школа, 1988. – С.260-273.

История России ХХ века / Отв. ред. В.П. Дмитренко. – М.: АСТ, 1996. –
С.250-251.

История СССР. С древнейших времен до наших дней. в двух сериях, 12-ти
т. – Т.8 / Отв. ред. Ю.А. Поляков. – М.: Наука, 1967. – С.456.

Карр Э. Русская революция от Ленина до Сталина. 1917-1929. – М.:
Интер-Версо, 1990. – С.91-92.

Медведев Р.А. О Сталине и сталинизме. – М.: Прогресс, 1990.- С.326-338.

Реабилитация: Политические процессы 30-50-х годов / Под. ред. А.Н.
Яковлева. – М.: Политиздат, 1991. – С.241-255.

Сироткин В.Г. Вехи отечественной истории. Очерки и публицистика. – М.:
Междунар. отношения, 1991. – С.194-196.

Солженицын А. Архипелаг ГУЛАГ. – Т.1. – М.: Инком-НВ. – 1991. –
С.371-376.

Такер Р. Сталин. Путь к власти, 1879-1929: История и личность: Пер. с
англ. – М.: Прогресс, 1991. – С.359-371.

IV. Монографії та статті.

Амлинский В. На заброшенных гробницах // Возвращённие имена: Сборник
публицистических статей. В 2-х книгах. – Книга І. – М.: Издательство
АПН, 1989. – С.3-15.

Бокарев В.П. VIII съезд РКП(б). – М.: Политиздат, 1990. – С.12-14.

Бордюгов Г.А., Козлов В.А. История и конъюнктура: Субъективные заметки
об истории сов. общества. – М.: Политиздат, 1991. – С.51-122.

Бухарин: человек, политик, ученый [Сб. ст. / Сост. А. Соколов]. – М.:
Политиздат, 1990. – 412 с.

Вокруг раскрестьянивания // В человеческом измерении / Под ред. А.Г.
Вишневского. – М.: Прогресс, 1989. – С.129-137.

Есаков В.Д. Бухарин Н.И. и Академия наук // Природа. – 1988. — №9. –
С.85-92.

Журавлев В., Наумов В. Возвращение к правде // Правда. – 1988. – 9 опт.

Коэн Ст. Бухарин, нэп и альтернатива сталинизма. // Экономика и
организация промышленного производства. – 1988. — №9. – С.156-167.

Коэн Ст. Бухарин: Политическая биография, 1988-1938. / Пер. с англ.
Е.Четвергова. – М.: Прогресс, 1988. – 570 с.

Коэн Ст. Дуумвират-Бухарин и Сталин // Огонек. -1988. — №45. – С.29-31.

Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928). – К.:
Основи, 1996. – С.316-317.

Лацис О.Г. Перелом: Опыт прочтения несекретных документов. – М.:
Политиздат, 1990. – С.112-178.

Медведев Ф. Он хотел переделать жизнь, потому, что ее любил // Огонек.
– 1987. — №48. – С.26-30.

Огурцов А.П. Неизвестный Н.И. Бухарин // Вопросы философии. – 1993. —
№6. – С.3-19.

Потеряйко Я.И. Н.И. Бухарин: Штрихи к политическому портрету. – К.:
Знания УССР, 1988. – 32 с.

Сушко О. Державне регулювання приватного підприємництва в Україні в
період непу // Пам’ять століть. – 2001. — №6. – С.76-87.

Цакупов С. Н.И. Бухарин о непе// Экономические науки. – 1989. — №11.-
С.91-97.

PAGE

PAGE 6

Похожие записи