КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з економічної історії

на тему:

Соціально-економічні передумови та наслідки війни північноамериканських
колоній за незалежність. Перебудова господарства найважливіших країн
світу на передодні другої світової війни на військовий лад. Загальна
характеристика господарства воюючих країн

ПЛАН

Соціально-економічні передумови та наслідки війни північноамериканських
колоній за незалежність

Перебудова господарства найважливіших країн світу на передодні другої
світової війни на військовий лад. Загальна характеристика господарства
воюючих країн

1) Політика Великобританії суперечила об’єктивному ходу розвитку колоній
і складанню нової нації. Метрополія планомірно придушувала розвиток в
колоніях промисловості і торгівлі, прагнула зберегти їх як джерело
дешевої сировини і ринок збуту промислових товарів. Наростаючий опір
викликали дії Великобританії по оподаткуванню колоній: Акт про гербовий
збір 1765, Акти Таумшенда 1767 р. Економічне пригнічення сусідствувати з
політичними. Так, Акт про верховенство 1766 р. затверджував практично
необмежену владу британського парламенту над колоніями. Підйом
визвольного рушення сприяв політизації колоністів, створенню
патріотичних організацій, найбільшу популярність серед яких отримали
«Сини свободи». Конфлікт загострювався, кроком на шляху до більш
активного опору стала «бостонська бійня» 1770 р. Згуртуванню сил в
колоніях сприяли «комітети зв’язку», що очолили перехід від бойкоту
британських товарів до актів активного опору. Одним з таких актів стало
«бостонське чаювання» 1773 , на яке британський парламент відповів
прийняттям серії «Репресивних актів» 1774. Усвідомлення необхідності
спільних дій призвело до скликання I-го Континентального конгресу, що
засідав з 5 вересня по 26 жовтня 1774 в Філадельфії і що прийняв
«Декларацію прав і скарг», а також «Асоціацію», що санкціонувала
припинення торгових відносин з Великобританією. Критична ситуація, що
склалася в колоніях, спонукала Великобританію до рішучих дій проти
бунтівників. 19 квітня 1775 при Лексингтоне і Конкорде пролилася перша
кров — почався новий, озброєний етап визвольного рушення.

У цій обстановці Континентальний конгрес, що поновив свою роботу 10
травня 1775, прийняв на себе функції центрального уряду колоній,
об’єднавши в одній особі законодавчу і виконавчу владу. Одним з перших
його рішень було створення регулярної армії і обрання її
головнокомандуючим Дж. Вашингтона. Вже 17 червня 1775 р. американці
продемонстрували можливість протидії британської регулярної армії,
завдавши їй чутливу утрату при Банкер-Хіллє. Розрив з метрополією
здавався неминучим, але пройшов рік, перш ніж конгрес зважився на
остаточний крок. Рішучий перелом в настроях на користь незалежності
зробив памфлет Т. Пейна «Здоровий глузд» (1776). Спираючись на ідеї
французьких просвітників (Ж.-А. Кондорсе, Ш. Монтеськье, Ж.-Же. Руссо) і
англійських філософів (Ф. Бекон, Д. Локк, Д. Мільтон), лідери
американських патріотів виробили ідейні установки, сприйняті більшістю
їх співгромадян. На цій основі в колоніях приймалися нові демократичні
конституції, створювалися власні органи влади. 15 травня 1776 р. конгрес
постановив перетворити колонії в незалежні від метрополії
республіки-штати. 7 червня Р. Г. Лі вніс «резолюцію незалежності», на
основі якій була складена Декларація незалежності, прийнята 4 липня 1776
р. Дві інші резолюції Р. Г. Лі призвели до складання «Плану договорів» з
іноземними державами і проекту першої американської конституції «Статей
Конфедерації і вічного союзу».

Воєнні дії в 1775-76 рр. проходили із змінним успіхом. Вашингтон, що
прийняв 3 липня 1775 р. командування армією, очолив облогу Бостона, що
завершилася перемогою в березні 1776. Зроблене американцями вторгнення в
Канаду ознаменувалося взяттям 13 листопада 1775 р. Монреаля. Однак
оволодіти Квебеком не вдалося і до кінця 1776 р. експедиція провалилася.
Командуючий британськими силами генерал У. Хау (Гоу) вирішив використати
стратегічне положення Нью-Йорка. Підтриманий кораблями ескадри під
прапором свого брата адмірала Р. Хау, він в серпні 1776 висадив на
Лонг-Айленді більше за 20 тис. солдат і, завдавши поразки американцям
важку поразку біля Брукліну, 5 вересня зайняв місто. На рубежі 1776-77
рр. Вашингтон зазнав ряд поразок, але взяв реванш при Трентоні і
Прінстоні. Його успіх підвищив моральний дух американської армії. Армія,
створена на основі загонів міліції різних штатів, постійно випробовувала
складності з комплектуванням, навчанням і постачанням. Її козирем стала
тактика розсипного ладу, що успішно застосовувалася проти класичної
лінійної побудови англійської армії. Практично таку ж тактику раптових
нападів на британські судна демонстрували і капітани американських
кораблів, що виходили в Атлантіку і що крейсували навіть у берегів
Брітанії.

У кампанії 1777 основний удар британське командування планувало нанести
по Новій Англії. Війська генерала Дж. Бургойна, виступивши в середині
червня з Канади, захопили стратегічно важливий форт Тайкондерога і,
завдавши удару по американському ар’єргарду у Хаббартону, примусили його
до відступу. Американці, зібравшись з силами, нанесли противнику 13
серпня поразку при Беннігтоні. Генерал Хау в порушення усього
стратегічного задуму рушив не на північ, а на південь. У серпні флот
доставив його загони в Чесапікський затоку і висадив в 54 милях від
американської столиці. Розбивши американців 11 вересня у
Брендивайн-Крік, англійські війська 26 вересня вступили в Філадельфію. 4
жовтня Вашингтон зазнав важкої поразки біля Джермантауну і в грудні 1777
відвів армію на зимові квартири в Веллі-Форд, мужність, що стала
символом і витримки американського солдата.

Інакше складалася ситуація на півночі країни. Тут частини американської
армії під командуванням генерала Г. Гейтса оточили у Саратоги і 17
жовтня 1777 р. примусили капітулювати війська генерала Бургойна.
Кампанія 1777 р. завершилася катастрофою планів британських стратегів,
майже всі центральні штати були звільнені, а англійці втримували тільки
міста Філадельфію, Нью-Йорк і Ньюпорт.

Перемога при Саратозі зміцнила позиції США на міжнародній арені.
Американські дипломати на чолі з Б. Франкліном змогли 6 лютого 1778 р.
підписати з Францією договору про дружбу і оборонний союз. Сприяла США і
позиція Росії, що проголосила в 1780 р. принципи озброєного
нейтралітету. Внутрішнє положення США протягом всьому Війни за
незалежність залишалося надто напруженим. Тягар фінансового положення
посилювався інфляцією, штати були наповнені знеціненими паперовими
грошима, конгрес повністю залежав від зовнішніх позик. Демократичні
перетворення на місцях просувалися насилу. Спільно з британськими
військами билися лоялісти, що зберегли вірність британській короні.
«Статті Конфедерації», прийняті в 1777 р. і ратифіковані штатами до 1781
р., зберегли суверенітет штатів, обмежуючи прерогативи центральної
влади.

У 1778 р. новий англійський командуючий генерал Г. Клінтон був вимушений
залишити Філадельфію і зосередити сили в Нью-Йорку. У кінці 1778 р.
англійці зупинилися на «південному» варіанті, вирішивши завдати удару по
Джорджії і Південній Кароліні. Зайнявши 29 грудня Савану, а через місяць
Огасту англійці незабаром окупували всю Джорджію. Деякою утіхою для
американців послужили їх перемоги в липні і серпні у Пойнт і у
Паулюс-Хук, що перешкодили англійцям встановити контроль над рікою
Ґудзон. У самому кінці 1779 з Нью-Йорка в Південну Кароліну відплила
8-тисячна армія Клінтона. Разом з підкріпленням вона становила 14 тис.
чоловік і після місячної облоги 12 травня зайняла Чарлстон, захопивши в
полон 5,4 тис. американських солдат і 300 знарядь. Клінтон повернувся в
Нью-Йорк, а в серпні англійці під командуванням генерала Ч. Корнуолліса
завдали нищівну поразку військам генерала Гейтса в битві біля Камдену,
встановивши контроль і над Північною Кароліною. Подальше просування
англійців було припинене перемогою, отриманою американцями 7 листопада у
Кінгз-Маунтін, однак кампанія 1780 р. була така, що програлася
безповоротно. Гейтс був замінений генералом Н. Гріном і вже 17 січня
1781 р. англійці зазнали важку поразку в битві при Каупенсе. Битва при
Гілфорд-Корт-Хауз 15 березня закінчилося перемогою Корноуолліса, але
ціною значних втрат, що знекровили його армію. Тактика Гріна дозволила
йому заманити Корноуолліса в Віргинію, де британська армія залишилася
без надійних баз постачання. Англійці втрачали контроль над півднем,
зберігаючи в своїх руках до кінця 1782 р. тільки Чарлстон. Корнуолліс,
об’єднавшись з англійськими частинами, що знаходилися в Віргинії,
розташовував більш ніж 7,5 тис. солдат і до серпня закріпився біля
Йорктауну. Саме сюди рухав Вашингтон об’єднану франко-американську
армію, що оточила Йорктаун. Ще раніше місто було блоковане з моря
французькою ескадрою адмірала де Грасса. Битва біля Йорктауну
завершилася 19 листопада 1781 р., після чого воєнні дії на території США
практично припинилися. У Парижі почалися мирні переговори, в ході яких
американська дипломатична місія в складі Б. Франкліна, Дж. Адамса і Дж.
Джея, використавши англо-французькі протиріччя, уклала 30 листопада 1782
р. попередню мирну угоду з Великобританією. Цей документ, 1-я стаття
якого визнавала незалежність США і запропоновані американською стороною
кордони, був укладений на вигідних для американців умовах і 3 вересня
1783 р. увійшов складовою частиною в Паризький мирний договір.

Війна за незалежність була революцією, яка скинула колоніальне панування
Великобританії і призвела до створення нової незалежної держави,
заснованої на республіканських початках. Американська демократія, що
перемогла, заклала передумови для успішного розвитку США, вплинула на
Велику французьку революцію і визвольне рушення в Латинській Америці.

2) Економічна криза 1929—1933 pp. виявилася світовою. Вона порушила всі
міжнародні економічні зв’язки, призвівши до масового скорочення
промислового виробництва, інших галузей економіки майже всіх держав.
Почалася вона в США восени 1929 p., далі в Латинській Америці, Західній
Європі, інших країнах Азії та Африки.

Першою ознакою економічної кризи прийнято вважати різке падіння цін на
акції Нью-Йоркської біржі 24 жовтня 1929 p. Якщо до 1 жовтня їх вартість
становила майже 90 млрд дол., то в березні 1933 p. — лише 19 млрд дол.,
знизившись у 5 разів. Криза охопила насамперед важку індустрію. Випуск
автомобілів, виплавлення чавуну і сталі скоротилися на 80 %. Все
промислове виробництво, національний доход, роздрібна торгівля знизилися
вдвічі, імпорт і експорт — на 75%. За роки Великої депресії
збанкрутували 130 тис. фірм, 19 залізничних компаній, 5760 банків.
Внаслідок цього мільйони громадян, втративши своє майно, робочі місця,
залишились без збережень, стали безробітними, жебраками. Таких у 1933 p.
налічувалося понад 17 млн. Промисловість США була відкинута назад на 17
років до рівня 1911 p. Що стосується зовнішньої сторони депресії, то
вона виявилася у перевиробництві товарів. Щоб стримати падіння цін,
скоротити запаси товарів по всій країні, було вжито заходи щодо
фізичного знищення їх. Спалювали пшеницю, каву, бавовну, молоко виливали
в річки. Внутрішня причина кризи — відсутність будь-якого контролю
державою за промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Сільське
господарство США в 1929—1933 pp. зазнало тяжких втрат. Близько 1 млн
фермерів збанкрутували. З того часу вони ставали орендарями на чужій
землі або поповнюі вали ряди міських промислових робітників. Катастрофа
в в аграрному секторі США полягала в тому, що ціни на пшеницю,
кукурудзу, бавовну знизилися більше ніж в 3 рази. Економічна криза в США
поглиблювалася й невпевненими діями уряду. Президент Г. К. Гувер, його
адміністрація, керуючись старими догмами, вперто відмовлялися від
будь-якого втручання в справи економіки, приватного бізнесу. Натомість в
країні було введено «сухий» закон, який нібито мав підвищувати
купівельну спроможність американців, а отже, пом’якшити дію великої
депресії. Цей захід мав протилежний наслідок — в США випивали за рік
удвічі більше спиртних напоїв, ніж до прийняття «сухого» закону. Гувер
виявився рішучим противником введення державної допомоги безробітним.
Свої міркування він обґрунтовував тим, що такий крок принизить
«стійкість американського характеру». Лише в 1931 p. почали
застосовувати в США невпевнені спроби державного регулювання
промисловістю, банками, транспортом, торговими підприємствами, рятуючи
їх від банкрутства. Невмілі дії адміністрації Гувера спровокували
соціальний вибух — масові страйки, «голодні» походи безробітних на
Вашингтон. Соціальне та економічне становище країни стало критичним.
Правлячі кола США нарешті зрозуміли, що потрібна термінова ефективна
антикризова програма, її здійснив новообраний у 1932 p. президент Ф. Д.
Рузвельт. Вже в ході виборчої кампанії він пообіцяв вивести США з
економічної кризи. Його «новий курс» на оздоровлення країни був
підтриманий всіма верствами населення. У плані Рузвельта основна увага
була приділена сфері торгівлі та кредиту. Для того щоб вирішити проблему
реалізації товарів, президент постановив скоротити надмірне їх
виробництво. Одночасно підвищили ціни на виготовлену промислову і
сільськогосподарську продукцію. «Новий курс» передбачав ліквідувати
безробіття за рахунок «повної зайнятості працездатного населення». За
допомогою позик і державних субсидій були оздоровлені
банківсько-фінансова система та ослаблені кризою підприємства. Вперше в
історії США було прийнято широкомасштабні акції державного контролю над
економікою країни, зокрема Закон про відновлення національної
промисловості та Закон про регулювання сільського господарства.
Відповідно до цих документів на найвищому урядовому рівні відбувалося
обов’язкове контролювання галузевих промислових підприємств, які
погоджувалися на обмежений випуск своєї продукції. Усі галузі
промисловості було поділено на 17 груп. Вони прийняли «кодекс чесної
конкуренції», згідно з яким партнери встановлювали розмір виробництва,
ціну, ділили між собою ринки збуту, визначали рівень заробітної плати
робітникам та службовцям. У сфері сільського господарства «новий курс»
був спрямований на припинення процесу розорення дрібних фермерів. Крім
того, планувалося підвищити ціни на сільськогосподарську продукцію,
скоротивши виробництво та площі посівів. За тимчасові збитки фермери США
одержували від держави відповідну компенсацію. За допомогою цих субсидій
вони, закупивши новітні сільськогосподарські машини, на значно менших
площах вирощували такі самі врожай зернових, бавовни, як і в докризовий
період. Адміністрація Рузвельта вирішила важливу соціальну програму.
Поступово 17 мільйонів безробітних отримали роботу: на будівництві
автострад, мостів, інших державних споруд. Була введена мінімальна
заробітна плата, безробітним почали видавати регулярну (стабільну)
фінансову допомогу. Отже, вперше в мирних умовах держава почала
відігравати важливу роль регулятора і координатора госг подарського
життя країни. Все це й допомогло США вже в і 1934 p. подолати наслідки
Великої депресії. У Великобританії економічна криза почалася наприкінці
1929 p. Вперше з’явилися труднощі в одержанні кредитів, все важче
проходив процес реалізації промислової та сільськогосподарської
продукції. Як наслідок — на ринках нагромаджувалися непродані товари,
ціна на які різко знизилася. Зупинилися тисячі підприємств, зростало
безробіття. Хоч у Великобританії Велика депресія не була такою
катастрофічною, як в США чи інших країнах, однак її удар все ж був дуже
відчутний. У 1932 p. промислове виробництво скоротилося на 25% порівняно
з 1929 p., виплавлення чавуну — на 53 %, ціни на сільськогосподарську
(продукцію знизилися на 34%. Занепад господарського життя Великобританії
тривав до 1933 p. Англійський уряд вчасно вжив заходів, спрямованих на
ліквідацію наслідків економічної кризи. Він всіляко підтримував процес
концентрації виробництва, встановлення галузевих єдиних цін на товари.
Послідовно проводячи курс на об’єднання підприємців, держава намагалася
контролювати випуск продукції, її реалізацію за допомогою примусових
санкцій, кредитних привілеїв, різного роду гарантій. Вже в 1930 p. в
країні діяли монопольні об’єднання у вугільній промисловості, бавовняній
(Лондонська бавовняна корпорація). Остання, спираючись на державні
субсидії, скупила 139 підприємств. У роки кризи виникли і успішно діяли
тільки змішані державно-приватні підприємства, серед них
«Англо-голландський нафтовий трест», «Англоіранська нафтова компанія».
Проводячи оздоровлення економіки, уряд відмовився від неконтрольованої
політики заохочення іноземних інвестицій. У вересні 1931 p. ліквідував
золотий стандарт фунта стерлінгів. Курс девуальованої національної
валюти знизився на 1/3 по відношенню до інших іноземних валют. Цей захід
автоматично підвищив конкурентоспроможність англійських товарів як на
світових, так і на місцевих ринках. Підвищилося мито на ввезення
іноземних товарів на 10, 331100%. У 1931 p. змінилася
зовнішньоекономічна позиція Великобританії у зв’язку з створенням
«стерлінгового блоку» 25 держав, до якого входили англійські колонії,
домініони (крім Канади), країни Скандинавії, Португалія, Голландія,
Бразилія, Аргентина та ін. Саме вони допомогли Великобританії прискорити
вихід з економічної кризи. Країни «стерлінгового блоку» зберігали свої
золоті резерви в лондонських банках. Вони намагалися ввезти у
Великобританію якнайбільше власних (переважно сировинних і харчових)
товарів. Водночас там закуповували високоякісну готову машинну
продукцію. Оскільки під час кризи ціни на сировину знижувалися значно
швидше, ніж на промислові вироби, це полегшило вихід Великобританії з
тяжкої економічної кризи. Британська колоніальна імперія в роки кризи
надала метрополії неоціненну допомогу. Однак за цю послугу вона змушена
була визнати самостійність домініонів у зовнішній і внутрішній політиці.
На початку 30-х років колоніальну систему офіційно почали іменувати
Британським співтовариством націй. Ця спільнота в 1932 p. на конференції
в Оттаві (Канада) утворила регіональний закритий митний союз. Щоб
вивести метрополію з депресії, застосовували пільгові тарифи на експорт
англійських товарів в Австралію, Нову Зеландію, Канаду,
Південно-Африканський Союз, Індію. Отже, Великобританія усунула
затовареність промисловою продукцією, прискоривши стабілізацію
національної економіки. Англійський уряд зі свого боку дав змогу
безмитне експортувати з країн «Співдружності націй» продукцію добувних
галузей та сільського господарства. Завдяки цим заходам наприкінці 1933
— на початку 1934 p. з економічною кризою у Великобританії було
покінчено. Рівень її промислового виробництва сягнув довоєнного рівня. У
1929 p. Франція уникнула руйнівної дії світової економічної. кризи.
Однак наступного 1930 p. країна відчула на собі симптоми великої
депресії. Спочатку її стримували значні державні субсидії, що
витрачалися на відбудову зруйнованих війною департаментів. Найбільше
капіталовкладень пішло на спорудження «лінії Мажіно». Інтенсивні роботи
провадилися в 1929—1934 pp. на 750 км прикордонної лінії між Францією та
Німеччиною. (Відомо, що мільярдні капіталовкладення було викинуто на
вітер. Гітлерівські війська, обійшовши залізобетонну фортецю з флангів,
захопили її без бою.) Безробіття не було таким масовим, як у США,
Великобританії чи Німеччині, не перевищувало 1 млн безробітних. У
багатьох галузях криза затягнулася до 1936 p. У ці роки випуск
промислової продукції знизився на 1/3, сільськогосподарської продукції —
вдвічі, збанкрутувало понад 10 тис. підприємств, 100 тис. торгових фірм,
чимало великих монополій. Рівень життя народу знизився втроє. 3 великими
труднощами уряд Франції ліквідував наслідки затяжної депресії. Йому
довелося встановити король над Французьким банком, націоналізувати ряд
галузей промисловості, в тому числі воєнну. Під тиском «голодних
походів» страйкарів, демонстрацій державна адміністрація підвищила
заробітну плату робітникам і службовцям, ввела 40-годинний робочий
тиждень, двотижневі щорічні відпустки. Велике значення для виходу
Франції з економічної кризи мали колонії, де вона могла збувати в обмін
на дешеву сировину і сільськогосподарську продукцію свої нереалізовані
промислові товари. Хоча державна адміністрація доклала немало зусиль для
подолання економічних труднощів, проте їй не вдалося підняти
промисловість до рівня 1929 p. Для Німеччини, як і для США, економічна
криза 1929 —1933 pp. була катастрофічною. Досягнувши за допомогою плану
Дауеса в промисловому виробництві довоєнного рівня, країна знову
опинилася в глибокій господарській розрусі. Вже в 1932 p. виробництво
скоротилося на 50%. Банкрутами стали понад 30 тис. дрібних виробників.
Половина невеликих підприємств не працювала. Лише на 25 % були
завантажені автомобільна, машинобудівна, на 20 % — будівельна,
металургійна галузі. Одночасно криза руйнувала сільське господарство.
Розорялися малі та великі ферми, їхні доходи не досягали й ЗО % від
рівня 1929 p. В 1928 —1932 pp. було продано з торгів 560 тис. га
селянської землі. У країні налічувалося майже 8 млн безробітних.
Назрівав соціальний вибух. Німеччина не мала змоги сплачувати репарації.
План Дауеса у цих умовах виявився неефективним. Стурбовані економічним і
політичним становищем Німеччини, уряди США, Великобританії, Франції та
інших країн вирі» шили надати їй допомогу. Під керівництвом
американського банкіра Юнга був, вироблений новий репараційний план для
Німеччини. Його було затверджено на Гаазькій конференції в січні 1930 p.
Згідно з «планом Юнга» передбачалось зниження розмірів щорічних
репарацій та платежів, скасування всіх форм і видів контролю над
економікою і фінансами Німеччини. План дав змогу достроково припинити
окупацію Рейнського регіону в 1930 p. Розмір щорічних репараційних
платежів з Німеччини зменшувався порівняно з планом Дауеса на 20 % і
встановлювався на найближчі 37 років у сумі 2 млрд марок. У 1931 p.
Німеччина, підтримана американським президентом Г. К. Гувером,
посилаючись на труднощі, пов’язані з великою депресією 1929—1933 pp.,
відмовилася від сплати воєнних репарацій. З того часу «план Юнга»
практично припинив своє існування, а в 1932 p. його було остаточно
скасовано на Лозанській конференції. Господарська розруха тривала. Лише
наприкінці 1933 — на початку 1934 p. почалася помітна стабілізація
економіки Німеччини. Японія в середині 1929 p. опинилася в епіцентрі
світової економічної кризи. Найрозвиненіша галузь господарства країни —
торгівля — зазнала найтяжчого удару. Експорт товарів скоротився більше
ніж у 2 рази. На 50% знизилось виробництво сільськогосподарської, на 32
% — промислової продукції. У тяжкому становищі опинились суднобудівна,
текстильна, металургійна, -машинобудівна галузі. виробництво шовкових
тканин зменшилося в 4 рази. У роки економічної кризи налічувалося до 10
млн безробітних. У середині 30-х років в Японії виплавляли сталі менше,
ніж у Бельгії, чавуну дещо більше, ніж у Люксембургу. Японський уряд
вирішив вихилити з кризи шляхом мілітаризації країни та воєнної агресії.
Вже в 1931 p. японська армія захопила північно-східну частину Китаю,
утворивши там маріонеткову Маньчжурську державу. Капіталовкладення
направлялися переважно в ті галузі економіки, які були пов’язані з
воєнною промисловістю. На сході Євроазійського континенту спалахнула
пожежа великої війни. США, подолавши економічну кризу завдяки «новому
курсу» Ф. Д. Рузвельта, в 1936—1937 pp. у промисловому |виробництві
досягли рівня 1929 p. Цей процес не відбувався успішно. Спостерігалися
етапи спаду, застою та піднесення. Проте справно працював механізм
державного контролю над господарством країни, впроваджений президентом.
30-ті роки — це період подальшого поглиблення монополізації економіки.
Вона панувала у всіх галузях господарства. Таким чином підприємці
страхували від можливих криз свої фабрики і заводи. Хоча частка США в ці
роки у світовому промисловому виробництві дещо знизилася, однак в цілому
економіка стабілізувалася. У деяких районах світу монополії США успішно
конкурували зі своїми суперниками (Японією, Великобританією, Італією,
Німеччиною). Відчутними стала присутність корпорацій США в Латинській
Америці, Африці, Західній Європі, на Близькому Сході. У ці райони
американці вкладали свої капітали, вивозили промислову продукцію. У 1939
p. США, як і у минулому, знову по праву зайняли перше місце у світі з
випуску індустріальних товарів. Оздоровилися фінансовокредитна система,
сільське господарство, торгівля. Все це свідчило про зростаючу
економічну могутність цієї держави. Індекс промислового виробництва
порівняно з 1932 p. підвищився в 1939 p. на 90%. Діяли закони державного
регулювання економіки країни. Великобританія, як і США, подолала
наслідки економічної кризи. Проте виходила вона з неї дуже повільно.
Наприкінці 30-х років у країні панувало значне безробіття. Англійська
промисловість залишалася на рівні 1929 p. У багатьох галузях депресію не
було ліквідовано, спостерігалися суперечливі тенденції розвитку старих і
нових галузей. Так, у вугільній, металургійній, текстильній галузях був
застій, а в автомобільній, хімічній, енергетичній, верстатобудівній —
прогрес, значний приріст продукції. В 1938 p. у Великобританії
виплавляли сталі у 2, 1 раза менше, ніж у Німеччині, і в 2, 8 раза
менше, ніж в США. Виробництво англійської електроенергії становило 56 %
рівня Німеччини і 20 % рівня США. У Великобританії, щоб уникнути
негативних наслідків економічної кризи, посилився процес концентрації
виробництва. Великі монополії «Віккерс», «Імперський хімічний трест»
поширили свій вплив не лише на вітчизняні та європейські підприємства, а
й на всіх континентах земної кулі. Сільське господарство Великобританії
у 30-х роках відставало від промисловості, ніяких ознак прогресу не
спостерігалося. Воно перебувало у стані застою і лише на 35 %
задовольняло потреби населення в сільськогосподарській продукції. За її
імпорт держава розплачувалася золотом або дефіцитними товарами. Дрібні
господарства розорялися, великі змінювали своє становище, застосовуючи
найновішу агротехніку, хімічні добрива. Однак навіть такі
високорозвинені ферми суттєво відставали від своїх американських
конкурентів. Англійські хлібороби були не самостійними господарями, а
лише орендарями. Вони платили лендлордам, власникам землі, ренту, яка
становила 20 % валового врожаю. Вартість їх продукції була значно вищою,
ніж у американських фермерів, які нікому не сплачували ренту, оскільки
були незалежними господарями на своїй землі. Якщо внутрішня торгівля
нормалізувалася, то зовнішня переживала певні труднощі. На світовому
ринку Великобританія зіткнулася з грізними конкурентами — СЩА,
Німеччиною та Японією. Передбачаючи небезпеку виникнення другої світової
війни, Великобританія наприкінці 30-х років налагодила випуск
високоякісних бойових літаків, кораблів, артилерії, інших видів зброї та
боєприпасів до неї. Розвиток економіки Франції у 30-х роках не був
схожий на поступ англійської, німецької, американської. Він виявився
особливо повільним, затяжним. Застій у головних галузях був тривалішим
порівняно з іншими країнами. Збереглося дрібне виробництво, де працювало
40% робітників та службовців. Це були в основному висококваліфіковані
фахівці найрізноманітніших професій (парфюмери, ювеліри, дегустатори
тощо). У Франції найсильнішим був процес концентрації
фінансово-кредитних установ. До 1939 p. 6 найбільших банків контролювали
86% усіх капіталів країни. Французькі монополії підтримували
взаємовигідні відносини з іноземними корпораціями. Банки охоче вкладали
капітали в промисловість. До початку другої світової війни успішно діяли
десятки франко-німецьких картелів. Під час першої світової війни та в
роки економічної кризи зовнішні економічні зв’язки Франції із
зарубіжними країнами були значно послаблені. Проте наприкінці 30-х років
становище змінилося. Французький капітал експортували в Центральну і
Південно-Східну Європу, значну частину направляли в колонії. З 4, 2 млрд
франків іноземних інвестицій 500 млн надійшло у французькі колонії.
Частка Франції у випуску промислової продукції скорочувалася. До першої
світової війни вона становила 7 %, у 1937 p. знизилась до 4%. Це
пов’язано з повільним оновленням обладнання, технічною відсталістю
економіки. Наприклад, заміна обладнання в США відбувалася кожні 5 — 7
років, у Німеччині — 3—4, Великобританії — 7—8, а у Франції — кожні 25
років. Похитнулася національна валюта — франк. Його золотий вміст
нестримно знижувався. Не останньою причиною такого становища була так
звана втеча капіталів з країни. Лише в 1936—1938 pp. з Франції вивезли
100 млрд франків. Внаслідок цього вдвічі скоротився національний золотий
запас Французького банку. Зразу ж знизився курс продажу акцій на біржах,
здійснювалась емісія облігацій, інших цінних паперів, скоротилися вклади
громадян у банки. У 30-х роках сільське господарство також не
модернізувалося. Хоч обсяг його виробництва порівняно з 1913 p. зріс на
10 %, однак цього було замало, щоб забезпечити країну харчовими
продуктами. Франція почала ввозити їх з-за кордону. Німеччина обрала
свій шлях розвитку економіки в 30-40-х роках — мілітаристський. 30 січня
1933 p. уряд Німеччини очолив А. Гітлер. Він та його оточення взяли курс
на мілітаризацію країни. Такими заходами нацисти обіцяли вивести
Німеччину з економічної кризи. У 1936 p. був узаконений чотирирічний
план мобілізації економічних ресурсів, масового виробництва озброєння,
нагромадження дефіцитних матеріалів. Робилося все можливе для того, щоб
за чотири роки армія «була готова до дій». Американо-німецькі заводи з
виготовлення синтетичного каучуку і бензину працювали на повну
потужність. За кордоном Німеччина закуповувала стратегічну сировину і
метали. Лозунг «гармати замість масла» став наріжним каменем внутрішньої
політики фашистської Німеччини. За так зване працевлаштування робітники
і службовці мали працювати по 10—14 годин на день, переважно без
відпусток. Вони оголошувалися «солдатами праці» на чолі з керівниками
(фюрерами), що одержали диктаторські повноваження. За найменший прогул,
брак, непослух працівників суворо карали, в тому. числі вивозили до
концтаборів. Врахувавши сумний досвід першої світової війни, коли
Німеччина вже в 1916 p. голодувала, гітлерівці провели роботу в
аграрному секторі. Земля законодавче була закріплена за поміщиками
(юнкерами) та заможними селянами (гросбауерами). Найменший наділ
дорівнював 7, 5 га, найбільший — 125 га. Будь-який перерозподіл землі
був суворо заборонений. Ферми за спадковим правом передавалися, як
правило, найстаршому синові. На господарство накладалися примусові
натуральні повинності щодо поставок певної кількості
сільськогосподарської продукції. Нацистська держава не шкодувала щедрих
асигнувань тим галузям, які випускали військову техніку, а також
металургійній, гірничодобувній, кам’яновугільній. Ці галузі були основою
гітлерівського воєнного арсеналу. Німеччина охоче приймала іноземну
фінансову допомогу. Так, у 1940 p. її борги іноземним кредиторам
становили 15 млрд марок. Відбулася повна картелізація промисловості,
причому значна частка акцій належала главарям нацистської партії.
Heкоронованим королем німецького фінансово-промислового комплексу став
Герінг — перший заступник Гітлера. 205

Підготовлюючи пресловутий «дранг нах обтен», завоювання світу, Німеччина
в 1939 p. стала ініціатором другої світової війни. Вже в 1938—1941 pp.
вона окупувала майже всю Європу. Господарство континенту, переведене на
військові рейки, зумовило тимчасову перевагу нацистів над СРСР і його
союзниками. Проте в ході жорстоких боїв німецька армія була вщент
розгромлена. Таким чином, фашистська військова економіка зазнала
нищівного краху. Японія, як і Німеччина, виходила з економічної кризи
1929—1933 pp. шляхом мілітаризації. Після встановлення окупаційної влади
в Маньчжурії вона розпочала загарбання китайських територій. У 1937 p.
їй вдалося захопити деякі провінції на півночі, а згодом — і в інших
частинах Китаю. Війна набула затяжного характеру. На неї Японія
витрачала понад 80 % державного бюджету, що покривався за рахунок емісії
паперових грошей. Щоб випустити десятки тисяч літаків, танків, гармат,
суден, інших видів зброї, потрібен був метал. Тільки за 1931—1938 pp.
його виплавили більше у 10 разів. Зростали потужності інших галузей, що
працювали на війну: хімічної — у 2 рази, електротехнічної — у 3,
виробництва зброї — у 5 разів. Автомобілебудівна галузь забезпечувала
армію вантажівками. Закон про загальну мобілізацію нації фактично довів
робітників і службовців до становища кріпаків. Профспілки було
розігнано, робочий день подовжено до 14—16 год, заробітну плату зведено
до мінімуму. Налагоджене в 30-х роках виробництво високоякісних
годинників, радіоприймачів, велосипедів, парасольок, швейних машин також
працювало на війну. В обмін на ці конкурентоспроможні товари Японія
імпортувала необхідну сировину, стратегічні матеріали, ліцензії.

Використана література:

Всесвітня історія. Посібник. – К., 2001.

Економічна історія України і, світу: Підручник/ За ред. Б. Д. Лановика.
— К.: Вікар, 1999. — 737 с.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи