Реферат
на тему:
Посткейнсіанство
Розроблені в теорії Кейнса та його послідовників різноманітні практичні
рекомендації після другої світової війни активно втілювалися в
економічній політиці західних країн. Цей напрямок, зазнавши значної
еволюції, стає панівним у західній економічній теорії 50—60-х pp.
Проте вже в другій половині 60-х pp. і особливо в 70-ті pp. рецепти
неокейнсіанської моделі почали все більше суперечити об’єктивним законам
розвитку і, більше того, вони навіть сприяли загостренню окремих
проблем. Так, найбільш гострими проблемами для тогочасної економіки
стають інфляція, дефіцит державного бюджету і особливо — циклічність
розвитку. Соціально-економічний і політичний розвиток західних країн
після другої світової війни з усією наочністю довів, що державне
регулювання економіки не спроможне забезпечити повної зайнятості і
рівноваги. На базі кейн-сіанських концепцій і моделей не вдалося
розв’язати проблем реалізації і безкризового розвитку.
Ініціаторами критики кейнсіанства стали передовсім його традиційні
супротивники з неокласичної школи, зокрема монетаристи, прихильники
теорії пропозиції, теорії раціональних очікувань та ін. За цих умов
дальший розвиток кейнсіанства здійснюється під гаслом його нового
реформування, появи нових шкіл та напрямків. Ще у 60—70-х pp. у
науковому світі стає відомим так зване посткейн-сіанство.
Історично посткейнсіанство сформувалося злиттям двох наукових напрямків:
англійського лівого кейнсіанства з центром у Кемб-ріджі, де тривалий час
жила і працювала Дж. Робінсон — загальновизнаний лідер цієї течії, і
американської групи економістів (Р. Клауер, П. Девідсон, А. Лейонхуфвуд,
С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). Американці ще із середини 60-х pp.
виступили з критикою кейнсіанської ортодоксії як теорії «рівноваги з
неповною зайнятістю». Вони стверджували, що версія кейнсіанства, що
розроблена Е. Хансеном, П. Самуельсоном, Дж. Хіксом, спотворила справжню
суть теорії Кейнса.
Ліві кейнсіанці, найбільш яскравим представником яких була Джоан Вайолет
Робінсон (1903—1983), а також Н. Калдор, П. Сраффа, продовжили критику
неокласицизму, а особливо його методологічної основи — маржиналізму.
Основним своїм завданням вони вважали оновлення вчення Кейнса та
доведення до логічного кінця заперечення неокласичної системи. Саме тому
за об’єкт своєї критики ліві кейнсіанці взяли методологічні принципи не
тільки неокласичних, а й неокейнсіанських теорій. Так, наприклад, вони
категорично відмовляються від моделі Хікса—Хансена, трактуючи її як
«незаконнонароджене кейнсіанство». Джоан Робінсон однією з перших
визнала кризу ортодоксального кейнсіанства.
Оголошуючи себе послідовниками Кейнса, ліві кейнсіанці, проте, не
обмежувалися тільки його теоретичними постулатами. У своїй концепції
вони еклектично синтезували ідеї Д.Рікардо (зокрема про протилежність
прибутку та зарплати, окремі аспекти теорії вартості), Кейнса,
інституціоналізм, учення радикалів і поряд з цим запозичили деякі
марксистські ідеї (наприклад, щодо реалізації сукупного суспільного
продукту).
Ліве кейнсіанство — реформістський, дрібнобуржуазний варіант
кейнсіанської теорії, спрямований на захист інтересів
немонополіс-тичного капіталу, фермерів, інтелігенції, службовців та
робітників. Ліві кейнсіанці висувають свої варіанти реформування
капіталізму, прагнучи підкріпити їх реалістичнішою економічною теорією.
Саме цьому служать їхні інтерпретації проблем ефективного попиту,
економічного зростання та розподілу продукту, питань мікроекономіки
(теорія вартості, ціноутворення). Корінь зла представники цього напрямку
бачать у недостатності «ефективного попиту», наслідком чого є безробіття
та кризи. Проте (на відміну від традиційного кейнсіанства) головною
причиною недостатнього попиту вони вважають нерівномірність і
несправедливість розподілу національного доходу. Джоан Робінсон,
зокрема, зробила спробу зв’язати теорію Кейнса з марксизмом і включити в
неї соціально-економічні фактори, у тім числі розподіл національного
доходу. На її думку, збалансоване зростання можливе за умови, що частка
заробітної плати у національному доході є достатньо високою і
відповідним чином балансується з прибутком. Тому проблему «ефективного
попиту» Дж. Робінсон зв’язує зі здійсненням деяких соціальних реформ, з
підвищенням заробітної плати і визнанням права профспілок на боротьбу за
її збільшення, з радикальнішими програмами державного перерозподілу
доходів, зі скороченням військових витрат, обмеженням влади монополій.
Концепція лівих кейнсіанців є прогресивною, бо, по-перше, вона критикує
засилля монополій, пікреслюючи небезпеку надмірної концентрації
економічної могутності в їхніх руках. Ліві кейнсіанці висувають ряд
антимонопольних вимог, що зумовило їх підтримку прогресивними силами
західних країн, зокрема робітничим рухом. По-друге, прихильники цієї
концепції наполягають на розв’язанні певних соціальних проблем, зокрема
ліквідації нерівності в розподілі доходів і збільшенні купівельної
спроможності населення, переорієнтуванні військових витрат на житлове
будівництво, охорону здоров’я, соціальне страхування і т. ін.
З іменами Дж. Робінсон та Н. Калдора зв’язано розробку концепції
розподілу, яка спирається на теорію відтворення та зростання Дж. М.
Кейнса. Основні елементи посткейнсіанського підходу до цієї проблеми
можна сформулювати так. По-перше, формування доходів не зв’язане з
граничною продуктивністю агентів виробництва, а отже, нерівність у
розподілі не можна пояснити різними рівнями продуктивності цих агентів.
Причини різниці в доходах посткейнсі-анці вбачають, з одного боку, у
соціальних та політичних традиціях і рішеннях, а з іншого — у дії
ринкових сил.
По-друге, рівні заробітної плати та прибутку, а також співвідношення між
ними визначаються одночасно з іншими макроекономічними змінними, а саме:
темпом зростання національного продукту, темпом розширення зайнятості,
динамікою цін і т. ін.
По-третє, визначальною детермінантою процесу нагромадження є
інвестиційна діяльність. Зрушення в економічній кон’юнктурі, спричинені
підвищенням або зниженням обсягів капіталовкладень, впливають на процес
економічного зростання і розподілу значно більше аніж зміни відносних
цін.
По-четверте, гранична схильність до заощадження у власників капіталу
вища, ніж у тих, хто отримує заробітну плату. Проте, на думку
посткейнсіанців, інтенсивність процесу інвестування залежить не від
граничної схильності до заощадження з прибутку, а від комплексної оцінки
підприємцями перспектив економічного розвитку.
У посткейнсіанських теоріях розподілу розвинуто далі кейнсіан-ський
постулат про рівність чистих інвестицій та добровільних заощаджень. Але,
на відміну від Кейнса, посткейнсіанці, аналізуючи механізм, що
забезпечує вирівнювання очікуваних заощаджень та інвестицій, особливо
наголошують на потребі змін у системі розподілу, хоч і не дають
ґрунтовного аналізу закономірностей формування доходів різних класів та
соціальних груп. Так, система розподілу за Калдором має забезпечувати
відповідний рівень заощаджень. А оскільки величина норми заощадження
значною мірою є функцією соціально-економічного статусу одержувачів
доходу, то вирішення проблеми розподілу в Калдора в кінцевому підсумку
можна зобразити у вигляді достатньо простої схеми: якщо заощаджень
недостатньо, то треба збільшити доходи тих, хто більше заощаджує.
Н. Калдор уважав, що в сучасній західній економіці рівень виробництва
обмежений не ефективним попитом, а обсягом наявних виробничих ресурсів,
отже проблема реалізації, на відміну від теорії Кейнса, визначає і
характер спрямованості причинних залежностей у моделі Калдора. Головним
фактором, що формує характер взаємозв’язків між економічними змінними,
є, за Калдором, технологічні умови виробництва. Саме ці умови впливають
і на величину капітального коефіцієнта, і на необхідний для його
підтримування обсяг інвестицій.
Важливу роль у формуванні теоретичної концепції лівого кейнсі-анства,
яке виступає під гаслом «антимаржиналістської революції», крім Дж.
Робінсон, відіграв один із представників кембріджської школи П’єро
Сраффа. Його концепцію, викладену у книжці «Виробництво товарів за
допомогою товарів» (1960) прихильники лівого кейнсіанства оцінюють як
логічну підставу для побудови нової теорії розподілу. Сраффа відкидає
неокласичну теорію формування вартості й розподілу, пориває з
концепціями “граничної корисності” і “граничної продуктивності”,
повертаючись до теорії вартості Д. Рікардо. Майже ніхто, крім Мілля та
Маркса, навіть не зрозумів, що мав на увазі Рікардо, шукаючи «незмінне
мірило вартості», котре буде незалежним від змін як у зарплаті, так і в
нормі прибутку. Сраффа ж прагнув довести, що мета Рікардо насправді може
бути досягнутою і її досягнення зв’язане з глибокими висновками для
сучасної економічної теорії. Вартість у Сраффи — це суто фізіологічні
витрати праці на виробництво товару. Для обгрунтування своєї концепції
він використовує пропорції простого і розширеного відтворення.
Сраффа піддав гострій критиці розподільчу функцію вільної конкуренції,
яка, за твердженням класиків, стихійно забезпечує одержання кожним із
факторів виробництва (праця, земля, капітал) своєї частки у створеному
доході відповідно до граничної продуктивності. Конкуренцію в сучасній
економіці західних країн Сраффа визнає за недосконалу. По-перше, на його
думку, криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху граничної
продуктивності, тобто не забезпечують однакових умов виробникам. Так,
наприклад, на великих монополістичних підприємствах гранична величина
витрат виробництва завжди є меншою, а отже, розмір отримуваного ними
доходу більший. Це додатково посилює монополістичні тенденції, що
призводять до захоплення ринку окремими підприємствами.
По-друге, межами дальшого розширення виробництва для підприємця є
проблеми реалізації виробленого товару, у результаті чого знижуються
ціни і зростають витрати обігу. Якщо існує можливість зниження цін
окремими продавцями, підкреслює Сраффа, то нема мови про жодну вільну
конкуренцію.
По-третє, згідно з класичною теорією ціна є основною умовою вільної
конкуренції. Сраффа, проте, вважає, що ціна на товари є не єдиним
привілеєм для покупців. Факторами, що зумовлюють вибір ними того чи
іншого товару, є його якість, торговельна марка тощо. Це означає, що
окремі покупці готові купувати товар певної фірми навіть за вищу ціну,
оскільки він найбільше відповідає їхнім потребам. За таких умов ринок
окремих товарів розпадається на кілька ринків тих самих товарів, але на
кожному з них існуватимуть різні ціни. Для того, щоб проникнути на інші
ринки, кожному окремому продавцю необхідно збільшити витрати обігу, а
відтак на власному ринку вони мають привілейоване становище, що зрівнює
їх із монополіями.
Сраффа, а також Дж. Чемберлін наголошують, що у сучасній економіці чиста
конкуренція є лише дефініцією, але такою є й чиста монополія. А отже, в
реальній економіці ці дві тенденції тісно переплітаються, породжуючи
одна одну. Робінсон і Чемберлін зазначають, що монополістична
конкуренція — це конкуренція, за якої покупці можуть чітко відрізнити
товари один від одного. Робін-сон називає таку конкуренцію недосконалою,
Чемберлін — монопольною.
Критика ортодоксального кейнсіанства у США ведеться за такими основними
напрямками. По-перше, «ортодокси» не розробляли теорії інфляції,
відірвавши реальні процеси від процесів ціноутворення. У результаті
цього їхні теорії циклу та рецепти антициклічної політики виявилися
неспроможними за умов стагфляції. По-друге, вони ігнорували роль
грошово-кредитних факторів та фінансової системи в цілому як причин, що
породжували і стимулювали економічну нестабільність. Саме на цих
проблемах зосереджує свою увагу нове кейнсіанство.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
