Реферат на тему:
Неолібералізм: лондонська, фрейбурзька, паризька, чиказька школи
Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на
неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки,
вільної конкуренції та економічної свободи) Ринок розглядається як
ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і
забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль
держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на
класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для
конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції
держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі
способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від
успіхів економіки і сприяє її розвитку.
Неолібералізм репрезентований багатьма школами, що з них відомішими є
лондонська (Ф. Хайєк), чиказька (М. Фрідмен), фрей-бурзька (В. Ойкен та
Л. Ерхард), паризька (М. Алле).
[Англійський неолібералізм. Одним з основоположників і головних
теоретиків неолібералізму вважають Фрідріха фон Хайєка (1899—1992),
лауреата Нобелівської премії за праці з теорії грошей і кон’юнктурних
коливань, а також взаємовпливу економічних, соціальних та
інституціональних процесів. Австрієць з походження, у 20-х pp. він
навчається у Віденському університеті, після закінчення якого, отримавши
дипломи юриста й економіста, обіймає посаду директора Австрійського
центру економічних досліджень. 1931 p. виїжджає до Лондона, де засновує
власну економічну школу, спрямовану проти етатизму (ідей державництва,
державного втручання). Його перші праці «Ціни й виробництво» (1929),
«Грошова теорія і економічний цикл» (1933) зазнали нищівної критики з
боку Кейнса та Сраффи, оскільки пропагували монетарні методи управління
економікою, суперечили доктрині державного втручання. Згодом у його
працях проблеми економічного розвитку вирішуються з неокласичних та
інституціоналістських позицій. Найвідомішими з них є книжки «Дорога до
рабства» (1944), «Індивідуалізм і суспільний лад» (1948), «Прибуток,
процент і інвестиції» (1949), «Конституція свободи» (1960), «Закон,
законодавство і свобода» (1973—1979), «Роздержавлення грошей» (1976) та
багато інших. Він був людиною високоінтелігентною, освіченою —
економістом, філософом, психо-гологом, юристом. Усі аспекти його освіти
знайшли відображення в його економічній теорії, набагато випереджали
свій час.
Провідною складовою методології Хайєка ef’ідея «спонтанного порядку»!
Хайєк фактично відмовляється від неокласичної доктрини економічної
рівноваги, стверджуючи, що такого стану реально не існує. Хайєк замінює
її теорією «спонтанного порядку», заснованого на індивідуальній свободі.
Він виходить з того, що соціальний порядок, організація, взаємодія в
суспільстві формуються позапланове, стихійно, але у визначених
особливостями розвитку даного суспільства межах і напрямках. Історія
цивілізації— це спонтанне виникнення (в межах існуючих традицій, моралі
та права) певних утворень — від окремих господарських одиниць до свідомо
керованих господарств. Їхні форми не залежать від людини, а є наслідком
збігу обставин. На думку Хайєка, спонтанний порядок можливий за двох
умов — відмови від привласнення чужого та виконання добровільно взятих
на себе зобов’язань.
У своїх працях Хайєк захищає право максимальної свободи людини як
визначальну складову спонтанного економічного порядку. Поведінка окремої
людини, підприємця, фірми визначається їхніми економічними інтересами з
приводу конкретних економічних подій, що дають підстави сподіватися
зиску. Вона передбачувана лише на невеликому відрізку часу і
регламентується різноманітними обставинами, що їх не можна пояснити з
традиційно раціональних позицій. Але зіткнення цих інтересів, їхнє
розмаїття народжує раціональний соціальний порядок, в основі якого
завжди лежить принцип індивідуальної свободи.
Хайєк негативно ставиться до макроекономічного аналізу, визнаючи лише
мікроекономічний рівень досліджень, результати яких можуть бути
застосовними за конкретних обставин. Можна частково пізнати зв’язок між
явищами, але неможливо управляти ними. Економічна наука лише описує
типові явища, виявляє тенденції, але не може давати точних
довгострокових прогнозів. Закономірності, що характерні для розвитку
окремої господарської одиниці, можна умовно поширити на все суспільство,
пояснюючи функціонування економіки в цілому, але не можна використати,
формуючи економічну політику.
На відміну від багатьох економістів Хайєк не ставить собі за мету
обгрунтувати негативний вплив на економічну рівновагу процесу
монополізації виробництва. На його думку, конкуренція — багатогранне
явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує
конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й
монополіям. Монополізація не спотворює економічної інформації і дає
поштовх до пошуку нових форм економічної поведінки в межах ринку,
породжує конкурентні інновації.
Система приватної власності — головна умова економічної свободи й
конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма,
незалежними один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й
держава, не матиме над ними абсолютної влади. Боротьба держави з
монопольними утвореннями — це не що інше, як зазіхання не лише на
конкурентні форми організації підприємництва, а й на права власників.
Функція держави, за Хайєком, полягає в охороні природного соціального
порядку — свободи конкуренції, свободи монополії, свободи вибору,
свободи розвитку. Ця функція має здійснюватися через законотворчість,
формування суспільних моральних норм, ідеологічне виховання, охорону
усталених традицій.
Хайєк заперечує будь-який примус, зовнішнє втручання з боку держави. Це
стосується й перерозподілу доходів, оскільки нерівність у доходах є
ефективною формою примусу до праці, а отже, до розвитку суспільного
виробництва.
Соціальна справедливість, на думку Хайєка, є суто моральною категорією.
Вона може існувати лише за умов примусової економіки, «адміністративного
деспотизму», що об’єктивно порушує природний соціальний порядок. З
погляду ринкової економіки забезпечення соціальної справедливості торує
шлях свавіллю, блокує економічну свободу, спотворює ринкові сигнали.
Держава не повинна займатись питаннями соціального страхування, освітою,
охороною здоров’я, визначати ставки квартплати чи рівень цін, не повинна
надавати соціальних гарантій (максимум, що можна допустити, — це пенсії
по старості та допомогу по безробіттю). Людина сама мусить дбати про
свій економічний та соціальний добробут.
Координація економічної діяльності, на думку Хайєка, — це проблема
вірогідної інформації, і, оскільки інформацію надає ринок через
ціноутворення, координація з боку держави призведе до спотворення
природної інформації, тим самим провокуючи ірраціональні економічні дії
відособлених суб’єктів господарювання.
Хайєк зазначає, що чим більше регулюється суспільство, тим більша
кількість людей у ньому користується привілеями гарантованого доходу, що
призводить до зміни суспільних цінностей: суспільний статус людини
починає визначатися не її працьовитістю і здібностями, а належністю до
певної групи забезпечуваних. Стимули активної економічної діяльності
будуть підірвані.
Таким чином, економічну концепцію Хайєка побудовано на принципі
економічної свободи та невтручання держави в економіку. Економічна роль
держави, за Хайєком, полягає в перерозподілі тих засобів, які надано їй
у розпорядження. Він рішуче виступає проти бюджетних методів втручання,
що призводять до дефіциту, проти розширювальної грошової політики з
метою фінансування державних витрат.
Більше того, Хайєк наполягає на обмеженні впливу держави на грошову
сферу, а як потужний засіб впливу на економіку пропонує скасувати
приватну монополію держави на випуск грошей. Виходячи з класичного
визначення функцій грошей, він обґрунтовує ідею випуску цього виду
комерційного товару на конкурентних засадах, що, на його думку,
уможливить регулювання співвідношення грошей і товарів, обмін яких ці
гроші обслуговують. Валюти конкуруватимуть між собою за купівельною
спроможністю та паритетом, що й визначатиме обсяги їхньої емісії.
Конкуренція емітентів забезпечить становище, за якого гроші будуть
реальним мірилом величини вартості товарів, і закони грошового обігу не
порушуватимуться. На грошовому ринку виживатиме лише та валюта, яка
найліпше виконуватиме всі функції грошей.
Хайєк сподівається, що в багатовалютній грошовій системі не існуватиме
такого явища, як попит на гроші, оскільки валюти не будуть
взаємозамінними, а їхні курси не будуть стійкими. Кількісна теорія
грошей утратить своє значення, а грошове регулювання — свої засади.
Теорія ділового циклу Хайєка грунтується на постулаті, що ціни на товари
в період економічного піднесення зростають швидше, ніж заробітна плата,
у зв’язку з чим реальна заробітна плата зменшується. Це створює умови
для зростання зайнятості: підприємці віддають перевагу суб’єктивному
фактору, замінюючи машини й механізми робочою силою. Попит на
інвестиційні ресурси знижується, що призводить до спаду виробництва.
Навпаки, за умов спаду рівень реальної заробітної плати зростає
(номінальна заробітна плата скорочується повільніше, ніж зменшуються
ціни), попит на робочу силу спадає, а відтак зростає інвестиційна
активність. І хоч в основу ділового циклу Хайєк покладає інвестиції, він
уважає, що саме грошовий фактор визначає інвестиційну політику
підприємців. Багато-валютна грошова система, на його думку, зможе стати
природним регулятором інвестиційної діяльності, уможливить пом’якшення
коливань інвестиційної активності, яка значною мірою залежить від
неринкових чинників — політики держави.
Критикуючи концепцію Кейнса, Хайєк зазначає, що політика грошових
імпульсів (у Хайєка розширювальна грошова політика) може стимулювати
виробництво, оскільки за рахунок помірної інфляції створюється ілюзія
зростання доходів. Але це триватиме лише доти, доки безперервне
зростання цін залишатиметься для всіх неочікуваним. Однак із часом
інфляційні очікування остаточно знищать стимулюючу роль грошових шоків.
У цьому разі держава змушена буде нарощувати темпи інфляції з усіма
негативними наслідками останньої.
Хайєк наголошує, що коли суспільство хоче мати ефективну економіку —
воно мусить розірвати зв’язок між фіскальною і грошовою політикою,
зробити незалежними витрати бюджету і грошову масу, позбавити державу
права здійснювати емісію грошей та регулювати грошові ринки.
Отже, неоліберальна спрямованість теорії Хайєка полягає в тім, що він
пропонує обмежити роль держави виконанням інституціональних
(законодавчої, виховної тощо) та охоронної функцій, спрямованих на
відновлення дії ринкових механізмів. Соціальні проблеми та їх вирішення
державою допускаються лише в тих межах, що визначаються розмірами
витратної частини бюджету. Усі члени суспільства мають отримувати лише
зароблені доходи, а не очікувати допомоги від суспільства. Соціальна
нерівність, на думку Хайєка, є закономірним явищем, яке сприяє
розвиткові суспільства. У суспільстві відбувається спонтанний відбір за
ознаками життєздатності. Будь-яка форма розподілу доходів є
справедливою, якщо вона сприяє розвитку виробництва.
Абсолютизація Хайєком багатьох аспектів лібералізму є скрай-нім проявом
неокласичних тенденцій в економічній теорії. ^”Неолібералізм у
Німеччині. Теорія соціально-ринкового гос-подарства.Юсобливостями
німецького неолібералізму є те, що представники “цієї течії не
обмежуються методологією неокласиків, а застосовують також
інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою. Німецька
неоліберальна теорія поєднує ідеї сильної держави, що виконує
інституціональні, організаторські та виховні функції, і має на меті
свідомо створити сильну конкурентну економіку, спираючись на особливий
менталітет нації, здатної до самоорганізації і самопожертви, та на
неокласичні ідеї саморегулювання економіки.
Основоположником неоліберального напрямку німецької економічної теорії
по праву вважають Вальтера Ойкена, який у повоєнні роки заснував цілу
школу, що займалась проблемами впровадження в життя неоліберальних ідей.
Вона отримала назву фрейбурзької. До цієї школи належать такі відомі
теоретики, як А. Мюллер-Армак, Ф. Бем, А. Рюстов, швейцарський професор
Репке, Л. Ерхард та інші.
Фрейбурзька школа сформувалася на базі критики деяких теоретичних
положень німецької історичної школи. Ойкен уважав помилкою те, що
історична школа залишала поза увагою домінуючу роль економіки,
зосереджуючись на виховній та інституціональній функціях держави, які в
кінцевому рахунку були поставлені на службу диктатурі. Коли після війни
в країні розгорнулась дискусія щодо використання кейнсіанських методів
управління економікою, представники фрейбурзької школи виступили проти.
Вони вважали, що кейнсіанство сприятиме формуванню авторитаризму, до
якого завжди була схильна німецька нація. Методом запобігання диктатурі
представники фрейбурзької школи вважали встановлення конкурентного ладу
та обмеження втручання держави в економіку, і протиставляли як
кейнсіанству, так і ортодоксальному неокласицизму власну модель
«соціально-ринкового господарства».
Німецький неолібералізм часто називають «ордолібералізмом» за назвою
щорічного видання фрейбурзької школи — журналу «Ордо»1, заснованого 1948
р. Ойкеном і Бемом.
Вальтер Ойкен (1891—1950) вивчав політекономію, історію, філософію в
університетах Кіля, Бонна, Йєни. 1913 року отримує вчений ступінь
кандидата наук. З 1914р. і до закінчення першої світової війни був на
фронті. 1921 р. в Берлінському університеті здобуває ступінь доктора
наук. З цього часу основним об’єктом його дослідження стають економічні
проблеми розвитку суспільства.
З 1925 р. В. Ойкен є професором університету в Тюбінгені, а з 1927 p. —
у Фрейбурзі. Там він заснував економічну школу, основною ідеєю якої було
створення теорії майбутнього суспільства, побудованого на принципі
свободи та достойного людини економічного й суспільного порядку.
Його перу належить багато економічних праць, найвідоміші з яких
«Критичні нотатки з проблеми грошей в Німеччині» (1923), «Міжнародна
валютна проблема» (1925), «Теоретичні дослідження капіталу» (1934 і
друге, доповнене визначенням функцій політичної економії, видання —
1954), «Основні принципи національної економії» (1940), яка витримала
багато видань, а також «Основні принципи економічної політики», що
вийшла вже після його смерті, 1952 p. Усі його праці грунтувалися на
класичних підходах до аналізу, усупереч історико-націоналістичній
спрямованості німецької економічної науки.
У сучасній економічній теорії праця В. Ойкена «Основні принципи
національної економіки» вважається однією з найвидатніших щодо
методології економічного аналізу типів суспільного ладу.
Немарксистські погляди на будову соціалістичного суспільства сьогодні
інтерпретуються згідно з основними положеннями, викладеними у цій праці.
Методологія аналізу. В основу поглядів В. Ойкена покладено веберівську
теорію «ідеальних типів». На цій базі він сформулював поняття
«ідеального типу господарства» як моделі, котра передає лише основні
закономірності суспільно-економічного розвитку і не описує другорядних
економічних явищ, що завжди супроводжують будь-яку економіку, ї
Господарські системи, на думку Ойкена, ніколи не існують у чистому
вигляді. Вони являють собою комбінацію різноманітних господарських форм.
Від того, які форми переважають у системі, залежить її тип, об’єктом
дослідження можуть бути лише «ідеальні типи», «очищені» від несуттєвого.
Аналіз розвитку економічної дійсності, на його думку, без урахування
сталого в економічних явищах є неможливим, оскільки кожна економічна
форма функціонує за принципом «ідеального типу», тобто в кожній є стале,
суттєве і другорядне, несуттєве. Суттєве визначає економічну поведінку
суб’єктів господарської діяльності на мікро- і макрорівні. Але, на думку
Ойкена, суттєве зароджується на рівні індивідуального господарства
(мікрорівні). Тому «єдиний шлях, який обіцяє успіх, — писав він, —
проходить через дослідження конкретних підприємств, домашніх господарств
та планових органів».
[Ойкен розрізняв два «ідеальні типи» господарських систем —
центрально-кероване господарство та вільне ринкове господарство. Він
класифікував їх, виходячи зі способу управління господарським процесом,
форм координації діяльності окремих господарських одиниць, і
підкреслював, що ринкове господарство управляється ринком, є
господарством відносин обміну, а центрально-кероване виключає вільний
ринковий обмін і управляється центральним керуючим органом.
”(Центрально-кероване господарство, за визначенням Ойкена,
характеризується таким рівнем планування] за якого всі економічні
зв’язки між економічними суб’єктами заміщено адміністративними
вертикальними зв’язками центру з підприємствами. Централізоване
планування він розглядає виключно як економічну політику, наводячи
історичні приклади її реалізації в стародавньому світі та вказуючи на
сучасні її форми— економічну політику соціалізму в СРСР та
централізоване керування у фашистській Німеччині.
Економічна політика надцентралізації управління передбачає такий ступінь
розвитку планування,Іколи з одного центру визначаються обсяги та якість
створюваних продуктів до найменших деталей. Така форма розподілу
суперечить принципу вільного вибору! Тому центрально-керованому
господарству властиві постійна відсутність рівноваги, інфляція та
хронічний дефіцит.
Ойкен уважав, що така централізація суперечить самій природі економіки і
поступово руйнує її.
Але в межах централізованих форм управління він розрізняв цілий ряд
варіантів: тоталітарне центрально-кероване господарство;
центрально-кероване господарство з вільним обміном споживчих товарів;
центрально-кероване господарство з вільним вибором для споживача;
центрально-кероване господарство з вільним вибором професії та робочого
місця. Екстремальною (очищеною, ідеальною) формою, на його думку, є
тоталітарна, в якій уособлено всі недоліки та ознаки
центрально-керованого господарства. Однак іншим формам централізації
можуть бути притаманні ознаки економіки ринкового типу.
Вільне ринкове господарство, побудоване на конкуренції та приватній
власності, є природною основою економічного порядку, оскільки забезпечує
підприємницьку ініціативу, розвиток економіки, та встановлення рівноваги
завдяки дії конкурентних сил. Воно базується на принципі свободи вибору:
рівня споживання, професії та робочого місця, економічних відносин.
Вирішальним чинником економічного розвитку він називав потреби, які
вільно формуються і потребують негайної реакції з боку виробника.
Виробник має бути заінтересованим у тім, щоб задовольнити будь-які
потреби споживача. Таку заінтересованість можна реалізувати тільки за
умови, що виробник отримуватиме прибуток і вільно ним
розпоряджатиметься.
Економічна свобода виробника, як і споживача, зв’язується Ой-кеном з
приватною власністю, котра забезпечує споживачеві право вільного вибору
благ, а виробнику — право вільного вибору роду діяльності та отримання
доходів. Конкуренція між виробниками створює умови, коли на ринку
вирішується проблема визначення необхідних обсягів виробництва, його
структури та рівня цін.
Однак, на його думку, абсолютизація принципу свободи може призвести до
анархії, надмонополізації, тоталітаризму та соціальних потрясінь і також
підриватиме основи господарювання.
Щодо «справедливості» такого господарства, то Ойкен визнає, що ринкова
економіка, побудована за принципами індивідуалізму та конкурентності,
хоч і сприяє економічному прогресу суспільства, суперечить принципу
соціальної справедливості, який може забезпечити лише
центрально-керована система, побудована на суспільній власності.
Неоліберальна методологія Ойкена є спорідненою з методологією
неокласиків, оскільки засуджує центрально-кероване господарство. Але
Ойкен, на відміну від неокласиків, завжди підкреслював, що не лише
центрально-кероване господарство, а й децентралізована ринкова економіка
виникає не стихійно, а формується свідомо державою.
Раціональний «господарський лад» він визначає як оптимальну комбінацію
обох типів господарства. Він зазначає, що історія розвитку суспільства
завжди супроводжувалась пошуком господарського ладу, який найбільшою
мірою відповідав би природній суті людей та явищ, тобто встановлював
порядок, котрий забезпечував би справедливість та економічну рівновагу.
На думку Ойкена, вирішення проблеми оптимального поєднання форм двох
«ідеальних типів» має взяти на себе держава, яка може впливати на
економіку й соціальну сферу, перерозподіляючи суспільний продукт у тих,
звичайно, межах, що не призводять до порушення економічної рівноваги.
Головним завданням такої діяльності держави є забезпечення оптимального
поєднання переваг двох різних типів господарств в єдину економічну
систему. Ураховуючи, що характер суспільного ладу залежить від того,
який тип господарства в системі переважатиме, суспільство, на його
думку, має свідомо визначитись з комбінацією господарських форм. Він
уважав, на відміну від інших нео-лібералів, що за реальних цих умов
тогочасної Німеччини втручання держави не може бути мінімальним.
Навпаки, воно має бути визначальним, адже необхідний економічний порядок
може встановити лише сильна держава.
В «Основних принципах економічної політики» Ойкен формулює підходи до
визначення «політики порядків», яка, на його погляд, має, передовсім,
полягати у створенні державою умов для розвитку економіки: формуванні
конкурентного господарства; обмеженні економічної влади монополістичних
угруповань, тобто захисті конкуренції з боку держави; інтеграції у
світове господарство, що також підриває могутність цих угруповань,
зміцнювану за рахунок протекціонізму. Держава повинна проводити активну
грошову політику, бо циклічні коливання економічної кон’юнктури —
обов’язковий елемент ринкової економіки — можуть нейтралізуватись
«грошовим стабілізатором». По-друге, оберігаючи недоторканність
приватної власності, держава має запобігати надмірному розриву у
розмірах доходів різних соціальних груп і здійснювати перерозподіл
сукупних надходжень на користь соціальної сфери. Вплив держави
визначається можливостями економіки і має обмежуватися заходами, що
сприяють її зміцненню.
Класифікація економічних систем, яку дав Ойкен ще в ЗО— 40-х pp.,
підбивала підсумок розвитку німецької ліберальної ідеї, формулювала
засади теорії «соціального ринкового господарства» як економічного
порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціальне
спрямованим втручанням сильної держави. Ці методологічні підходи до
визначення ролі держави в суспільстві з ринковим економічним порядком
було розвинуто не лише Ойке-ном, а і його сучасниками та послідовниками.
Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихідним пунктом
протиставлення ринкового господарства центрально-керованому
господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству,
побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому
економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія
«третього шляху» розвитку,
В. Репке та О. Рюстов, що з 20-х pp. вивчали проблеми суспільного ладу,
продовжували теоретичні пошуки під час другої світової війни,
перебуваючи в еміграції. Вони намагалися визначити принципи свідомої
побудови суспільного ладу через поєднання традицій класичного
лібералізму, ідеї природного економічного порядку та керівної ролі
держави.
За визначенням Репке, роль держави має обмежуватися створенням такої
економічної атмосфери, яка б найбільшою мірою сприяла підтримуванню
господарського порядку, за якого спрацьовували б економічні стимули до
праці та стихійно визначались пропорції виробництва. Тобто економічна
політика держави має гарантувати свободу, під якою слід розуміти суворий
порядок в економічній діяльності, що забезпечується через ринок, вільну
конкуренцію і вільне ціноутворення. Такий господарський порядок учений
називає «ринковим господарством», принциповою основою якого є приватна
власність та егоїстичний інтерес окремого виробника, якому протистоїть
споживач.
Розвиток неоліберальної теорії вільного ринкового господарства
зв’язується також з ім’ям А. Мюллера-Армака, який уперше сформулював
ідею створення «соціально-ринкової» економіки — такої економічної
системи, у межах котрої «принцип свободи ринку поєднується з принципом
соціальної рівності»’, коли досягнення ринкового господарства доступні
для всіх членів суспільства. Економічна політика держави має полягати в
тім, що вона оберігатиме конкуренцію та забезпечуватиме вирівнювання
доходів громадян за допомогою раціональної фіскальної політики.
Мюллер-Армак указував на те, що під соціально-ринковим господарством він
розуміє не впровадження природного економічного порядку, тобто
абсолютизацію ринкових відносин, а свідомий синтез, коли створюване
ринковим господарством багатство розподіляється під контролем держави.
Цей контроль здійснюється через економічні механізми.
‘ Отже, складовими соціально-ринкового господарства є: конкурентна
ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з
допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з
метою забезпечення соціальної справедливості, і
Найважливішим інструментом державного втручання в процес перерозподілу,
на думку Мюллера-Армака, є оподаткування, яке регулюється відповідно до
економічної ситуації: для стимулювання чи стримування ініціативи,
урівноважування попиту та пропозиції згідно з рівнем доходу та з
урахуванням його джерел, а також із національною структурною політикою
держави. Усе це має бути спрямоване на досягнення основної мети
державного управління — проведення соціальне орієнтованої політики.
Важливим принципом податкової політики він уважає стимулювання індивідів
у їхній діяльності з підвищення добробуту за рахунок власних сил. Таким
може бути, наприклад, установлення пільгових податків на час, коли
організується нове підприємство, чи на доходи, які використовуються для
будівництва житла.
Податки є основою формування державного бюджету, а отже, матеріальною
основою виконання соціальних програм держави. Мюллер-Армак особливо
наголошує на тім, що коли податкова система шкодитиме ринковому
господарству, то усе це передовсім відіб’ється на доходах держави.
Витрати держави на соціальні потреби також мають бути цілеспрямованими,
тобто мають відповідати двом вимогам — соціального вирівнювання (не
зрівнялівки!) та стимулювання ініціативи. Асигнування коштів на
соціальні цілі відбувається у кількох напрямах:
наприклад, забезпечення груп населення, що зазнали збитків унаслідок
війни, тих, що були на державній службі; виплати та дотації соціальне
незахищеним прошаркам населення; дотації багатодітним сім’ям (з метою
стимулювання народжуваності); дотації та виплати у вигляді допомоги із
фондів соціального страхування; підтримка різних форм заощаджень;
дотації та поручительство держави для отримання цільових кредитів;
надання пільгових позичок; підтримування певного рівня цін на окремі
види товарів; дотації в митній сфері тощо. Ці прямі витрати здійснюються
в межах затверджених соціальних програм.
Важливого значення Мюллер-Армак, як і Ойкен, надавав державній
структурній політиці у сфері відносин власності. Він уважав, що держава
має сприяти розширенню приватного сектора, підтримувати процес
демонополізації власності, заохочуючи населення інвестувати заощадження
у виробництво (надавати кредити для придбання акцій, відкриття нових
підприємств, будівництва тощо).
Та чи не найважливішим інструментом державного регулювання, за
Мюллером-Армаком, є політика стабілізації грошової маси як головної
умови безінфляційного розвитку.
Усі ці принципи, що лежать в основі перерозподілу національного доходу
на користь соціальної сфери, виключають безпосереднє втручання держави в
економіку чи реалізацію таких заходів, що завадили б
приватнопідприємницькій ініціативі, наприклад, необгрунтовану соціальну
допомогу, яка не виключає зловживань, чи створення сектора громадських
робіт (штучні робочі місця), фіксацію певного рівня заробітної плати чи
цін і т.
Ідею свідомо створюваного соціально-ринкового порядку, розвинуту в
працях найвідоміших представників фрейбурзької школи, було апробовано у
надзвичайно сприятливих для цього умовах післявоєнної Німеччини, країни
зі зруйнованим господарством та відсутністю будь-якого економічного
ладу.
Після об’єднання трьох окупаційних зон в одну економічну зону було
створено Економічну раду, до якої ввійшли видатні політики та
вчені-економісти ринкової орієнтації. Напрям розвитку Німеччини
визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з
яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Німеччина стала
перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною
спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги,
кредитів для відновлення економічної структури).
Одним з директорів Економічної ради був Людвіг Ерхард. Його уявлення про
економічний устрій держави відповідало ідеям фрейбурзької школи.
Людвіг Ерхард (1897—1977) народився у Фюрті (Баварія), де закінчив
реальне училище. Після першої світової війни вивчав
виробничо-господарські проблеми у Вищій комерційній школі в Нюрнберзі.
Захистив докторську дисертацію у Франкфуртському університеті, став
директором інституту проблем споживання Нюрнберзької вищої комерційної
школи, але на вимогу нацистського уряду був звільнений за «нелояльну
поведінку».
Після війни (з 1945 по 1946 pp.) був міністром господарства Баварії, з
1947 p. — професором Мюнхенського університету, керівником особливого
відділу «Гроші та кредит», що готував проект грошової реформи. Як
відомого спеціаліста зі структурної політики 1948 р. Л. Ерхарда було
призначено на посаду директора управління господарства Економічної ради
об’єднаної західної окупаційної зони. З 1949 по 1963 р. Л. Ерхард —
міністр народного господарства ФРН, з 1963 по 1966 p. — канцлер ФРН.
Професор, політик-практик, учений-економіст був автором багатьох праць з
проблем кон’юнктури, книжки «Добробут для всіх», що в ній підбито
підсумки економічної реформи у ФРН, спрямованої на свідоме створення
нового економічного ладу — соціально-ринкового господарства.
Перші кроки Ерхарда як директора Економічної ради наразилися на протести
окупаційних властей і політичних партій країни, оскільки він вимагав
скасування всіх дій держави, що регламентували економіку.
Л. Ерхард розпочав з проведення конфіскаційної грошової реформи, яка
мала справити стимулюючий вплив на економіку та забезпечити створення
засад ринкового механізму саморегуляції.
Зміст реформи полягав у вилученні з обігу старої грошової одиниці,
блокуванні рахунків, які згодом розблоковувались за умови часткового
інвестування у виробництво та повного виведення з обороту решти
безготівкових грошей, погашенні регулярних платежів (заробітна плата,
пенсії, квартплата та ін.) за пільговим курсом, тобто грошову масу в
обігу було скорочено до мінімуму^ Крім того, було створено нову
фінансову мережу на чолі з Центральним федеральним банком, незалежним
від уряду.
^Суть господарської реформи, що почалась одночасно із грошовою, полягала
в лібералізації економічного життя. Було відновлено вільне
ціноутворення, знято обмеження із заробітної плати і квартплати,
відмінено нормування споживання та централізований розподіл. Одночасно
було прийнято закон, спрямований проти монополізації виробництва, тобто
проти обмеження конкуренції.
Особливого значення Л. Ерхард надавав вільному конкурентному
ціноутворенню, що забезпечувало раціональний перерозподіл ресурсів,
відновлення повноцінного обміну, стимулювання виробництва товарів, на
які існує попит, урівноважування кон’юнктури, а також самоокупність та
прибутковість виробництва, тобто створення умов для його дальшого
розвитку.
Державна підтримка підприємництва полягала в пільговому оподаткуванні та
кредитуванні малоприбуткових виробництв базових галузей (вуглевидобувні,
сталеплавильні тощо), підприємств, що реінвестували прибуток у
виробництво, а також підприємств, котрі виготовляли експортні товари,
залучаючи іноземні капітали.
Зрозуміло, що реформування економіки полегшувалося надходженням
матеріальної допомоги за планом Маршалла, однак отримувані суми не були
такими вже значними, щоб вирішити проблеми зруйнованої економіки.
Першими наслідками реформ було те, що різко впала реальна заробітна
плата, зросли ціни та рівень безробіття. Але водночас поліпшилась
ситуація з пропозицією товарів, а досить швидко стабілізувались і
економічні процеси.
Соціальна політика будувалася за принципами фрейбурзької школи і була
спрямована на підтримку економічного курсу держави. Вона виходила з
ідеї, що соціальний добробут будується на міцній економіці, тому все, що
перешкоджає розвитку економіки, навіть коли воно є соціальне
справедливим, не може братися до уваги.
Проведення економічної реформи натрапило на сильний опір спочатку
окупаційної влади, яка нав’язувала власну економічну політику, що мала б
сприяти поглибленню економічної залежності Німеччини від
країн-переможниць, потім на опір профспілок і політичних партій, не
згодних із жорсткою соціальною політикою, і, врешті-решт, на опір
підприємців, котрим дуже не до смаку були прийняті 1947 p. закони про
декартелізацію та демонополізацію.
Крім того, згідно із міграційним законодавством стимулювався приплив
робочої сили з-за кордону, що створювало умови для стабілізації ринку
робочої сили, скорочувало її дефіцит. Одночасно в країну прибуло чимало
емігрантів-підприємців, яких приваблювала висока норма прибутку, високий
рівень попиту на товари, можливості інвестиційної діяльності. Вони мали
конкурентні переваги перед місцевими підприємцями, і це викликало
протест останніх. Л. Ерхард зумів витримати й ці протести.
Наступним випробуванням для нового курсу були наслідки корейської кризи
(1951), що призвела до зростання цін, інфляційних процесів. Закінчувався
термін дії «плану Маршалла», у зв’язку з чим постала проблема дефіциту
торгового балансу. Усі політичні партії та угруповання почали вимагати
прямого втручання держави в економіку. Однак і в цьому разі Ерхард
відповів відмовою. За кілька років навіть найбільш упереджені противники
Л. Ерхарда не могли не визнати, що він переміг.
У країні швидкими темпами відновлювалось виробництво (вже у кінці 1949
p. було досягнуто його довоєнного рівня), бурхливо розвивалося житлове
будівництво, зменшувалося безробіття (до кінця 50-х pp. воно
стабілізувалось і щорічно знижувалося майже на 5%), почали зростати
витрати держави на соціальні потреби.
Економіка ФРН швидко інтегрувалась у світове господарство, оскільки
лібералізувався зовнішньоекономічний обмін, за рахунок пільг та кредитів
на виробництво експортних товарів зросли обсяги експорту та його
конкурентоспроможність.
Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регулюванням та
непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма
участь держави в суспільному житті не виходила за межі соціальної сфери.
Становлення соціально-ринкової економіки відбулось у дуже стислі строки.
Уже 1957 р. на з’їзді Християнсько-демократичного союзу Л. Ерхард
проголосив початок нового етапу розвитку «соціально-ринкового
господарства». Він підкреслив, що перший етап, тобто пошук найліпшого
«природного економічного порядку», завершився утворенням «сформованого
суспільства», яке досягло високого рівня добробуту та економічної
стабільності. Другу стадію розвитку Ерхард зв’язував з дальшим
удосконаленням соціальної функції держави, зростанням витрат держави на
соціальну сферу й розвитком соціальної інфраструктури.
Французька школа неолібералізму. Виникнення французького неолібералізму
датується 20—30-ми pp. XX ст. і зв’язане з ім’ям Жака-Леона Рюефа. Він
рішуче захищав принципи неокласичного лібералізму, виступаючи проти
будь-якого втручання держави в суспільне життя. У понад 130 працях з
проблем економічного розвитку, грошового обігу, кредиту, платіжного
балансу Рюеф захищав ідеальний, об’єктивно зумовлений «соціальний
порядок», заснований на «ринковій цивілізації». Суть ринкової
цивілізації, за Рюефом, полягає у саморегулюючому потенціалі ринку,
зумовленому процесом урівноважування цін у середовищі вільної
конкуренції.
У повоєнні роки Ж.-Л. Рюеф брав участь у розробці теоретичних засад
економічної політики де Голля, але його неокласичні погляди не знайшли
визнання, оскільки де Голль дотримувався ідеї сильної держави.
Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 60-х pp. Якщо
раніше ідеї Рюефа підтримували тільки дрібні підприємці, що не були
заінтересовані в державному втручанні, то з формуванням монополістичних
об’єднань проти «засилля держави» в економіці починають виступати
значніші суспільні сили. Група експертів на чолі з Ж.-Л. Рюефом та Л.
Арманом (директором державних залізниць) підготувала доповідь «Про
перешкоди економічній експансії» (1960), в якій обгрунтувала
необхідність створення й захисту державою механізмів ринкової
саморегуляції. У ролі провідних суб’єктів економічного протистояння, на
їхню думку, виступатимуть не середні та дрібні підприємці, а монополії,
які забезпечать формування конкурентного середовища.
Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лібералів і
поклала початок формуванню нової французької (паризької) школи (Е.
Малінво, Т. Монбріаль, Л. Столерю, С. Кольм і М. Алле). Засадна позиція
цієї школи полягала у визнанні пріоритетності ринкового саморегулювання.
Метою економічних досліджень, що проводились нею, було визначення
особливостей урівноважування економіки та дії чинників економічного
зростання за умов панування державно-монополістичної форми власності.
Але представники нової школи (і сам Рюеф) на той час уже не були такими
категоричними щодо невтручання держави в економічні процеси. По-перше,
тому, що таке втручання в післявоєнні роки мало позитивні наслідки,
забезпечило модернізацію економіки, і, по-друге, тому, що значна частка
засобів виробництва у визначальних галузях була націоналізованою. Крім
того, французька економіка стала (в значній мірі) плановою. Планування
було директивним у державному секторі та індикативним щодо приватного.
Державне планування пом’якшувало кон’юнктурні коливання, запобігало
кризам виробництва та збуту. Останнє влаштовувало не лише дрібних та
середніх підприємців, а й великих монополістів.
Однак під впливом цієї школи характер планування французької економіки
змінився. Воно стало договірним, здійснювалось на підставі угод між
державою та приватними підприємцями, хоч французькі неоліберали не
ігнорували й індикативного планування, допускаючи існування
індикативного плану як додаткового інструмента економічної рівноваги.
Його об’єктом залишається господарська кон’юнктура, але воно
орієнтується на ринкові механізми.
Дирижизм та державне планування економіки справили свій вплив на
неоліберальну теорію. Проблеми циклічності, економічного зростання,
інвестицій, інфляції і зайнятості в працях французьких неолібералів
набувають особливих рис: їх вирішення зв’язується з активною роллю
держави. Крім того, високі темпи економічного зростання не розглядались
як самоціль. Кінцевою метою дирижизму було вирішення соціальних проблем,
передовсім — проблеми безробіття.
Представники неоліберальної школи заперечували необхідність
перерозподілу національного доходу на користь безробітних. Вони вважали
абсурдним твердження, що безробітні є резервом для поповнення армії
зайнятих, і наголошували, що надлишок робочої сили є наслідком порушення
економічної рівноваги. Вирішення цієї проблеми зв’язувалось ними зі
структурною перебудовою виробництва, пожвавленням інвестиційних
процесів.
Особливих успіхів в аналізі ринкових відносин, які формуються за умов
дирижизму та планування, досяг представник французької неоліберальної
школи М. Алле, якого П. Самуельсон назвав «учителем усіх повоєнних
економістів і першовідкривачем істин, що після війни подавались як
досягнення інших авторів».
Моріс Фелікс Шарль Алле (1911) народився в Парижі в сім’ї комерсанта.
Після закінчення Політехнічної школи продовжив освіту у Вищій
національній гірничій школі. Працював інженером, згодом був на високих
адміністративних посадах. З 1940 p. адміністративну діяльність поєднує з
науковою. 1944р. отримує звання професора економічного аналізу Вищої
національної гірничої школи, займається викладацькою діяльністю, читає
лекції з економічної теорії в Інституті статистики Паризького
університету і водночас очолює Національний центр наукових досліджень (з
1946), Групу соціально-економічних досліджень. Лауреат Нобелівської
премії 1988 p., наданої йому за поглиблену розробку теорії економічної
рівноваги, раціонального використання ресурсів, аналіз взаємовпливу
економічного зростання, інвестицій і процентних ставок.
Творчість М. Алле була багатогранною. Ним написано низку праць із
соціології, історії цивілізацій, теоретичної й практичної економіки і
навіть фізики. У кожній з цих галузей він сформулював кілька власних
теорій, що визначають напрями сучасних досліджень. Серед них: теорії
максимальної ефективності, основ економічних розрахунків, міжчасових
процесів, максимальної ефективності інвестицій, невизначеності, грошей,
кредиту і грошової динаміки, ризиків та корисності, випадковостей та
екзогенного фізичного впливу й інші.
Але головним об’єктом його досліджень була економіка: він намагався
зрозуміти фундаментальну структуру економіки, визначити чинники її
розвитку. Праці М. Алле «У пошуках економічної дисципліни» (1943),
«Економіка і процент» (1946), «Податок на капітал і грошова реформа»
(1976), «Загальна теорія надлишків» (1981) присвячено проблемам
макроекономічного регулювання, грошової політики, регулювання доходів та
оподаткування.
Понад усе його цікавили проблеми максимальної ефективності і соціальної
справедливості, а також умови врівноважування економічної системи.
Метод дослідження. Алле — яскравий представник ринково-інституціональної
школи. Використовуючи методи економіко-теоретичного та
порівняльно-історичного аналізу, він змальовує загальну картину розвитку
суспільств, що в них раціональність економічних відносин забезпечується,
на його думку, приватною власністю з притаманною їй свободою
господарського управління.
Його дослідження в галузі економіки не вичерпуються пошуком об’єктивних
закономірностей і чинників суспільного розвитку, хоча і в цьому він
досяг значного успіху. Алле вивчає суспільне господарство на макро- і
мікрорівні. Він виходить з того, що економіка в цілому є сукупністю
локальних економік.
Теорія економічної рівноваги обґрунтовується ним з урахуванням
соціальних, інституціональних, суб’єктивних, міжнародних, природних та
інших факторів впливу. Основний напрям його досліджень — намагання
знайти раціональні, з погляду суспільства, теоретично обгрунтовані (на
абстрактному рівні) й практично застосовні економічні рішення.
Прикладний аналіз він здійснює, користуючись економіко-математичними та
статистичними методами дослідження.
Економічну модель суспільства (як і інші неоліберали) Алле зводить до
саморегульованої ринкової економіки. Держава в суспільстві, побудованому
на ринкових засадах, відіграє активну роль. По-перше, вона є гарантом
збереження основи ринкової економіки — приватної власності. По-друге,
жорстко контролює грошово-кредитну сферу. По-третє, здійснює
антициклічне регулювання через договірне планування. По-четверте,
держава забезпечує розвиток соціальної сфери. Основною ідеєю,
декларованою в усіх працях Алле, є та, що «ефективність економіки не
лише зумовлює реалізацію різноманітних соціальних цілей, але водночас є
необхідною умовою розквіту культури і цивілізації», «…ефективність
сама зумовлена наявністю економіки ринків, що базується на
децентралізації рішень, і така економіка може реально функціонувати лише
тоді, коли вона в значній своїй частині спирається на приватну власність
з притаманною їй свободою господарського управління»’.
Алле зробив значний внесок у розвиток теоретичної моделі ринкової
економіки, що формується за умов активної ролі держави. Він відмовився
від моделі ринкової економіки Л. Вальраса, згідно з якою в суспільстві
існує єдиний ринок з єдиною системою цін, однаковою для всіх економічних
суб’єктів (незалежно від того, чи існує економічна рівновага). Зміна цін
на ресурси одночасно призведе до пропорційної зміни цін на споживчі
товари, зростання доходів — до пропорційного зростання цін, що вплине
лише на обсяги грошової маси, але не змінить пропорцій обміну, а отже,
не впливатиме на рівновагу та стабільність економічної системи. Тому, на
думку Вальраса, обсяги грошової маси, яка обслуговує обмін, не мають
значення. Економічна рівновага досягається тоді, коли сукупний попит
дорівнює сукупній пропозиції.
Алле вважає, що ця гіпотеза нереалістична. Замість неї він запропонував
теорію загальної економічної рівноваги і максимальної ефективності, що
базувалась на теорії «економіки ринків».
Категорію «економіка ринків» було запроваджено М. Алле з метою визначити
власну макроекономічну модель, згідно з якою суспільне господарство є
сукупністю локальних ринків, для яких характерні власні замкнуті системи
ціноутворення. Тому в межах локального ринку ціни можуть змінюватись
незалежно, спричиняючи до утворення цінових диспропорцій у суспільній
економіці.
Загальноекономічна рівновага, на його думку, залежить від співвідношення
попиту та пропозиції грошової маси, тоді як рівновага на локальному
ринку залежить від співвідношення попиту та пропозиції товарів. Відтак
економічна рівновага всієї системи залежить від стану окремих, локальних
ринків. Алле будує економіко-мате-матичну залежність, котра дає змогу
прогнозувати вплив окремого ринку на суспільну економіку, а також
показати рівень залежності локального ринку від системи національних та
міжнародного ринків у цілому.
На підставі гіпотези «економіки ринків» Алле формулює кілька правил, що
мають значення для формування економічної політики в галузі структурної
перебудови економіки. Серед них правило, яке стало основою «політики
оборонної стратегії у новому міжнародному поділі праці». Згідно з ним
Франція як неконкурентоспроможна на окремих ринках країна, мусить
згортати слабкі галузі виробництва і розвивати ті, що гарантують
зростання експорту. Держава має відігравати активну роль у нарощуванні
потенціалу внутрішнього ринку, забезпечуючи приплив інвестицій у
конкурентоспроможні галузі.
Причини коливання загального рівня цін Алле вбачав у функціонуванні
грошової сфери, тому він робить висновок про те, що циклічне коливання
має грошову природу. У зв’язку з цим Алле наполягає на монетарному
регулюванні економіки як універсальному засобі. Суть його практичних
рекомендацій зводилась до кредитного контролю. Він наполягав на
жорсткому регулюванні державою грошової маси та ставки npoifeuma. На
його думку, економіка, побудована на інфляційних шоках та бюджетному
втручанні держави, з часом стане розбалансованою і механізми ринкового
саморегулювання буде зупинено остаточно. Алле зауважував, що державне
втручання в економіку за кейнсіанською схемою може мати лише тимчасовий
ефект. Бюджетні витрати з часом припинять виконання стимулюючої та
стабілізуючої функцій. Навпаки, у межах суворої монетарної політики
проблема інвестування може розв’язуватись державою з допомогою
договірного планування: добре знаючи скільки і чого необхідно виробляти,
підприємець без зайвого ризику інвестуватиме капітали у виробництво.
Теорія інвестицій, яку формулює Алле, зводиться до попиту і пропозиції
грошових капіталів за умов стабільного грошового обігу. Ці питання
займають значне місце в його теорії економічної рівноваги. Він уважає,
що інвестиційна кон’юнктура залежить від факторів ризиків, найбільше—
від інфляційного. На противагу кейнсіанській моделі, у котрій зростання
інвестицій зв’язується зі зростанням доходів і зниженням ставки
процента, він формулює «золоте правило», згідно з яким за нульової
банківської процентної ставки можна досягти максимального рівня
споживання, а не нагромадження. Природним стабілізатором коливань
інвестиційних потоків, на його думку, є не рівень доходів, а обсяги
неспожитих засобів («теорема залишків»). Якщо держава забезпечує
безризико-вість інвестицій, відбувається поступове й раціональне
нагромадження коштів. Підприємці самі вирішують, які обсяги капіталів їм
необхідні для інвестування, і визначають галузі застосування капіталів.
Це забезпечує рівномірний розподіл капіталів між галузями і формування
раціональної структури суспільного виробництва.
Планування економіки Алле оцінює, виходячи з «теореми еквівалентності»,
сформульованої ним у книжці «У пошуках економічної дисципліни»: будь-яка
ситуація врівноваження (навіть окремий випадок) економіки є ситуацією
максимальної ефективності, і навпаки, будь-яка ситуація максимальної
ефективності є ситуацією, що свідчить про врівноваження ринкової
економіки. Він наголошує, що планування слід розглядати як свідоме
створення ситуації врівноваження економіки, однак обмежує планове
втручання держави тільки індикативною діяльністю, яка запобігає
кон’юнктурним коливанням, порушенням економічної рівноваги, але не
перешкоджає вільному вибору. Регламентуючу і контролюючу функції”
держави він заперечує, надаючи останній роль статиста, що на підставі
даних про розвиток економіки формує основні планові показники.
Контроль Алле вважає не дуже дійовим інструментом. Єдиний об’єктивний і
ефективний контролер — це ринок. На його думку, об’єктом контролю мають
бути тільки державні витрати та грошовий обіг.
На відміну від інших економістів, Алле не відносить соціальної сфери до
другорядних, похідних від рівня розвитку економіки, а розглядає її як
чинник і водночас наслідок економічного зростання. На його думку, можна
гармонізувати економічне зростання й соціальні відносини, не узалежнюючи
ці відносини лише від успіхів економіки. Вирішення соціальних проблем
він зв’язував з активністю самих суб’єктів, але цю активність трактував
у контексті виникнення нових інституціональних утворень, тобто розвитку
«системи участі в прибутках», «системи соціального партнерства» за
сприяння держави. Зважаючи на те, що приватна власність зумовлює
соціальну нерівність, держава, котра захищає приватну власність як
основу ефективної економіки, зобов’язана створювати інституціональні
умови для вирівнювання доходів, гарантувати їх певний рівень і розвивати
соціальну сферу.
У цілому економічні ідеї Моріса Алле є поєднанням неокласичних підходів
до аналізу ринкових відносин з інституціоналістським розумінням ролі
держави.
Американський неолібералізм. Монетаризм. Кейнсіанський варіант
управління економікою методом грошової емісії та бюджетного дефіциту хоч
і сприяв швидкому економічному зростанню, але не міг забезпечити
безкризового розвитку, повної зайнятості, подолання інфляції. Задовго до
початку 70-х pp., коли світ зазнав чергової глобальної кризи,
представники неокласичної школи прогнозували її. Вони доводили, що
«Велика депресія» 1929—1933 pp. була не результатом вільного
підприємництва, як стверджував Кейнс, а наслідком провалів у тій сфері
діяльності, за яку були відповідальні уряди: грошова політика (емісія
грошей) та надмірні державні витрати, що призвели до розладу фінансової
системи, до кризи, інфляції і безробіття.
На підставі свого переконання, що цикли мають грошовий
характер,/неокласики пропонували обмежити державне регулювання економіки
контролюванням грошової маси, емісії грошей, кількості грошей, що
перебувають в обігу і в запасах, а також забезпечити збалансування
державного бюджету та встановити високий банківський процент?; На думку
представників неоліберальної опозиції кейнсіанству, контроль за грошовою
масою має підпорядковуватись основному закону грошового обігу. В основі
його дії лежить кількісна теорія грошей, започаткована А. Смітом і
остаточно сформульована Д. Рікардо.
Поєднання неокласичних підходів і монетарної концепції державного
регулювання характеризувало особливий напрям неоліберальної школи, що
згодом отримав назву монетаризму.:
Значний вплив на формування монетаризму справили теорії американських
економістів 20—40-х pp. Г. Саймонса, I. Фішера, Ф. Найта. Та особливого
поширення монетаризм як варіант неолібералізму набув у США наприкінці
40-х—початку 50-х pp. Він став реакцією на тривале ігнорування
економічною наукою грошових факторів і їхнього впливу на розвиток
інфляційних процесів.
Цей період характеризувався виникненням низки монетарних теорій, що
пояснювали природу циклічного розвитку та пропонували монетарні рецепти
стабілізації. Але найбільш обгрунтованою та переконливою була теорія
чиказької («нової монетаристської») школи М. Фрідмена.
Позитивний внесок монетаризму в економічну теорію, і передовсім в теорію
грошей, полягав у ретельному дослідженні механізму зворотного впливу
грошового світу на товарний світ, монетарних інструментів і монетарної
(грошової, валютної) політики на розвиток економіки. Монетарні концепції
стали основою грошово-кредитної політики, яка нині є найважливішим
важелем державного регулювання.
Мілтон Фрідмен (1912) народився у Брукліні в сім’ї вихідців з України.
1932 року закінчує навчання в університеті Ратгерса, де опанував дві
науки — математику та економіку. Його вчителями з економічних дисциплін
були лауреати Нобелівської премії, — С. Кузнєц та Дж. Стіглер, а також
майбутній президент Федеральної резервної системи США А. Бьорнс. Це
сприяло формуванню інтересів Фрідмена і вплинуло на його рішення про
продовження вивчення економічних дисциплін. Він вступає до Чиказького
університету, де 1933 p. отримує ступінь магістра. Великий вплив на
формування неокласичних поглядів Фрідмена мали викладачі цього
університету Г. Саймон, Ф. Найт та Дж. Вінер, що займалися визначенням
шляхів виходу економіки з кризи з допомогою неокласичних підходів.
Згодом Мілтон Фрідмен переходить до Колумбійського університету, де має
змогу отримувати стипендію. Тут він співпрацює з автором теорії ділових
циклів Мітчеллом. 1937 p. під керівництвом Кузнєца бере участь у
розробці наукового проекту Національного бюро економічних досліджень.
Під час війни працював у державному казначействі, потім у відділі
військових досліджень Колумбійського університету. 1946 p. захистив
докторську дисертацію з проблем філософії.
З 1948 p. М. Фрідмен працює в Чиказькому університеті, де займається
методологічними проблемами суспільних наук, проблемами правових відносин
(захистив докторську дисертацію), грошей і ціноутворення. Він був
президентом Американської економічної асоціації, радником президента з
економічних питань, членом редколегій багатьох економічних видань.
Йому належить понад 250 праць, серед них 27 книжок. Основні— «Нариси
позитивної теорії» (1953), «Кількісна теорія грошей» (1956), «Теорія
функції споживання» (1957), «Програма монетарної стабілізації» (1959),
«Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи» (1970), «Гроші й
економічний розвиток» (1973), «Безробіття проти інфляції? Оцінка кривої
Філліпса» (1975), «Теорія цін» (1978), «Монетарна історія США,
1867—1960» (1981) (у співавторстві), «Нариси позитивної економіки»
(1975) , «Вільні вибирати» (1980), «Особистий погляд» (1981). Саме в цих
працях сформульовано основні теоретичні положення монетаризму.
Фрідмен брав участь у розробці програми Республіканської партії, був
автором та ведучим популярної телепрограми «Свобода вибору».
Його широкому кругозору, надзвичайному інтелекту завдячує своїм
відродженням неокласичний напрямок в економічній теорії.
Шлях Мілтона Фрідмена від академічного вченого до засновника чиказької
монетаристської школи, лауреата Нобелівської премії 1976 p., був
зв’язаний із розробкою теорії капіталізму як саморегулювальної системи,
з формулюванням монетаристської доктрини, котру було визнано антиподом
кейнсіанської системи державного втручання в економіку
Метод теоретичних досліджень Фрідмена можна назвати
суб’єктивно-позитивістським, заснованим на емпіричних та статистичних
узагальненнях.
Позитивізм теорії Мілтона Фрідмена полягає в тім, що її цілком
орієнтовано на практичне застосування.
Суб’єктивізм Фрідмена (як одна з ознак належності до неокласичного
напрямку в економічній теорії”) проявляється в тім, що він ураховує дію
психологічного фактора (мотивів поведінки людини) в різних економічних
ситуаціях, наприклад у ситуації «інфляційного очікування». Психологічні
фактори, на його думку, — це рівноправні складові врівноважування
економічної системи.
Багато положень його теорії було викладено у вигляді гіпотез, які
доводяться на базі припущень, порівнянь та аналізу статичного в
економічних явищах. Він використовує абстрактні визначення, дані ще
класичною політекономією. Його монетаризм — це, власне, сукупність
кількох неокласичних теорій, які мають самостійне значення, але
об’єднуються кількісною теорією грошей, яку Фрідмен розглядав не як
теорію, а як загальний принцип аналізу. Свою концепцію він характеризує
як «теоретичний підхід, що стверджує важливість грошей»’.
Важливим принциповим підходом до дослідження механізмів розвитку
сучасного капіталізму, за Фрідменом, є визнання необхідності економічної
свободи, що зумовлює всі інші свободи в суспільстві. Економічна свобода,
завдяки якій реалізується ідея суспільної рівноваги, є невід’ємною від
ринкової системи, що перебуває в процесі постійного розвитку. Основною
та визначальною рисою ринкової системи залишається вільна конкуренція,
яка має пронизувати всі сфери суспільного життя, щоб забезпечувати умови
автоматичного саморегулювання економіки.
Ідея економічної свободи реалізується, на думку Фрідмена. невтручанням
держави в економіку та зменшенням тієї частки національного продукту, що
становить доходи держави і є матеріальною основою державних «вмонтованих
стабілізаторів».
Державне втручання в економіку, підкреслює Фрідмен, блокує дію стихійних
регуляторів, що сприяють встановленню рівноваги, воно орієнтоване на
короткострокову перспективу: будь-які непередбачені зовнішні чинники
можуть спричинити відхилення від вибраного напрямку.
Отже, основний принцип монетаризму полягає в тім, що альтернативи
ринковому механізму не існує.
Економічні ідеї М. Фрідмена. У середині 50-х pp. Фрідмен виступає з
ініціативою перегляду підходів до економічного аналізу. Він та його
послідовники, Р. Кейган, Д. Фенд, Р. Селден та інші, запропонували
протилежний кейнсіанському погляд на природу розвитку капіталістичної
економіки, оптимістично оцінивши її перспективи.
Нове вчення було спочатку негативно сприйняте академічними колами,
оскільки монетаристи піддали сумніву основні положення та висновки Дж.
М. Кейнса про необхідність державного регулювання процесу розширеного
відтворення методом грошових шоків, тобто фактично заперечили
доцільність використання кейнсіансь-ких форм активного втручання держави
в економіку, які добре зарекомендували себе на практиці. Однак коли
централізм в обох системах — капіталістичній та соціалістичній — почав
виявляти свої недоліки та суперечності, теорія монетаристів починає
привертати до себе все більшу увагу і в 70-х pp. (під час світової
стагфляції) набуває широкого визнання.
Ідеї Кейнса про те, що основним завданням економічного розвитку є
забезпечення максимального рівня зайнятості, монетаристи на чолі з
Фрідменом протиставляють ідею забезпечення стабільності економіки.
Іще в ранніх працях Фрідмен виступав проти кейнсіанського розуміння
основ циклічного розвитку та динаміки національного доходу, яке
базувалось на ідеї стабілізуючого впливу інвестиційних процесів та
споживання (ефективного попиту).
Кейнс стверджував, що циклічність зумовлюється недостатнім сукупним
попитом, і для стабільного розвитку має значення лише стійкий попит на
гроші. Державне регулювання полягає в стимулюванні сукупного попиту,
який зростатиме разом із випереджаючим зростанням грошової маси
(контрольована інфляція). Нарощування державою грошової маси збуджує
процеси інвестування, сприяє зростанню обсягів виробництва, забезпечує
максимальну зайнятість.
Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить,
що циклічність економічного розвитку має грошову природу: саме зростання
грошової маси в обігу провокує інфляцію^^ Тому грошова сфера, пропозиція
грошей мають бути основними об’єктами державного контролю.
Інфляція. За Кейнсом, кількість грошей у обігу не впливає на механізми
цінового ринкового саморегулювання. Тому для Кейнса інфляція не
становила суттєвої проблеми. Вона розглядалась ним як прийнятна плата за
зайнятість. За визначенням Кейнса, спровокована емісією інфляція навіть
необхідна як додатковий генератор ефективного попиту, і лише тоді коли
виробництво сягає критичних меж розвитку, інфляція може перетворитись на
справжню, але держава завжди може контролювати цей процес.
Монетаристи на чолі з Фрідменом уважали, що, використовуючи модель
Кейнса, держава може впливати лише на сукупний попит, фінансуючи його за
рахунок власних доходів, які покриваються за рахунок інфляції.
Зростання грошової маси в обігу понад потреби ринку породжує
невідповідність між попитом на гроші та їх пропозицією, і як наслідок,
негативно впливає на цінову кон’юнктуру, заробітну плату й зайнятість.
Держава не може вплинути на обсяги товарної пропозиції, а тому не може
забезпечити рівноваги між попитом і пропозицією. Проблеми, які виникають
під час інфляції, розладнують ринковий механізм, і держава вже не може
регулювати суспільне виробництво інакше, ніж застосовуючи надзвичайні
заходи.
Отже, на думку Фрідмена, першопричиною інфляції є форсована емісія
грошей^, яка ініціює процес її розгортання. Інфляція є явищем грошового
порядку, і боротьба з нею можлива лише у сфері грошового обігу.
Серед інших причин інфляції Фрідмен називає і політику дефіцитного
бюджетного фінансування, і контроль за ставкою процента, і кредитну
експансію, і заходи держави щодо соціального забезпечення за рахунок
прогресивного оподаткування. Та всі ці чинники є, на його думку, або
похідними від емісії грошей, або такими, що потребують додаткової
емісії.
Він розробляє теоретичні підходи до формування економічної політики
державного регулювання грошового обігу.
Кількісна теорія грошей Держава, яка має на меті сприяння ринковій
стабілізації, на думку Фрідмена, може скористатись лише одним
інструментом впливу на економіку — грошовою емісією.
Ще в ранніх працях Фрідмена було сформульовано «грошове правило»
збалансованої довгострокової монетарної політики держави, згідно з яким
збільшення грошової маси має бути систематичним, стабільним і планованим
процесом/незалежним від кон’юнктури та циклічних коливань.
ГВиходячи з того, що недостатня кількість грошей у обігу призводить до
кризи виробництва, а надлишкова — до інфляції, Фрідмен запропонував
визначати оптимально необхідну кількість грошей, яка б не впливала на
їхню вартість і ціни, тоді не існуватиме загрози інфляції.
Оптимальну кількість грошей у обігу він пропонує визначати за допомогою
рівняння обміну, відповідно до якого загальна ціна створеного в межах
країни продукту має дорівнювати розмірам грошової маси, помноженої на
швидкість обороту. Вартісну оцінку обсягів виробництва відображено у
валовому національному продукті. Фрідмен доводить, що між динамікою
грошової маси і динамікою національного продукту існує стійкий
кореляційний зв’язок. Тому грошова емісія має бути орієнтованою на
приріст ВНП.
Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту грошової маси:
готівки (чеки, банкноти, вклади до запитання і т. ін.) — на рівні 3-х %
на ріі^ потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних
Позик) — на 1 %. У цілому приріст не може бути більшим за 4—5% щорічно,
виходячи з тенденції до сповільнення швидкості обороту грошової одиниці
та стабільності приросту національного продукту в США за тривалий
період. Темпи середньорічної інфляції не повинні перевищувати цих
показників, оскільки можливе розкручування інфляційної спіралі.
Такий підхід забезпечуватиме стабільну грошову кон’юнктуру.
Ставка процента. Фрідмен вказує, що в центрі кейнсіанської моделі
перебувають інвестиції як стабілізатор циклічного розвитку. Тому ця
модель передбачає регулюючий вплив держави на норму процента за кредит з
метою стимулювання інвестиційних процесів.
На думку Фрідмена, регулювання ставки процента є використанням
інфляційних процесів на користь держави для покриття її витрат. Адже
регулювання ставки процента зв’язане з грошовою емісією.
За наростання кризових явищ Центральний банк збільшує грошову пропозицію
і знижує ставку процента, стимулюючи інвестування. Зростання інвестицій
веде до підвищення зайнятості, збільшення ВНП та доходів, проте
призводить до нового збільшення попиту на гроші, тобто проблема
задоволення грошового попиту залишається невирішеною.
Фрідмен бачить цей недолік кейнсіанської схеми і зауважує, що саме
завдяки регулюванню ставки процента грошовий попит ніколи не буде
стабільним. За цих умов зростання грошової пропозиції спричинятиме
негайну реакцію ринку: відбудеться зростання цін на товари та послуги.
Така політика регулювання попиту на гроші в довгостроковому періоді
призведе до того, що держава буде змушена здійснювати фактично
інфляційне фінансування. Тому держава має контролювати пропозицію
грошей, а не попит на них, і необхідність у регулюванні кредитної ставки
відпаде.
Фрідмен уважав, що норма процента як ціна кредитних грошей визначається
співвідношенням попиту на них і їхньою пропозицією. Він стверджував, що
попит на гроші є об’єктивно стабільним і зв’язаним із динамікою основних
економічних показників — валового національного продукту, національного
доходу, реальних доходів на душу населення, зайнятості та ін., тобто
зв’язок між ВНП і грошовою масою є тіснішим, ніж між ВНП і ставкою
процента.
Якщо пропозиція грошей (а не попит на них) буде регулюватись державою і
якщо вона також буде орієнтованою на основні економічні показники, то
ставка процента встановлюватиметься ринком і сприятиме активізації
механізмів саморегулювання економіки.
Звичайно, суттєвий вплив на ставку процента справляють і інші чинники,
зокрема співвідношення кількості грошей, що перебувають у сфері обігу,
та грошей, які зберігаються на рахунках (відкладений попит) і потенційно
є джерелом кредитування і неконтрольо-ваного збільшення кількості грошей
у обігу. Але ринок може регулювати і цю проблему. Більше того,
відкладений попит може відігравати роль «вбудованого» стабілізатора, за
необхідності забезпечуючи поповнення каналів грошового обігу.
Проблема зайнятості. Основним завданням державного втручання в
економіку, на думку Кейнса, є вирішення проблеми зростання ділової
активності, а відтак, зниження рівня безробіття.
Аналізуючи залежність між зайнятістю та інфляцією, кейнсіанці посилались
на «криву Філліпса», яка ілюструвала існування зворотного зв’язку між
заробітною платою, цінами та рівнем безробіття, між інфляцією та
безробіттям. Виходячи з того, що зайнятість залежить від рівня
заробітної плати, вони робили висновок, що проблему зайнятості можна
вирішити за допомогою помірної інфляції, яка допомагає створити ілюзію
зростання заробітної плати, а насправді заморожує її на певному
мінімальному рівні.
Фрідмен доводить, що інфляція не забезпечує зростання зайнятості.
Критикуючи висновок про те, що з допомогою політики стимулювання попиту,
тобто інфляції, можна «купити» постійно низький рівень безробіття, він
стверджував: довготривалої залежності між рівнем інфляції та зайнятістю
не існує. Робітники з часом зрозуміють, що мають інфляційний приріст
заробітної плати, і сформулюють нові вимоги до її рівня. З іншого боку,
підприємець теж швидко збагне, що підвищення попиту — наслідок інфляції,
а не реальний приріст купівельної спроможності. Він скоротить
виробництво й попит на робочу силу. Якщо темпи інфляції випереджатимуть
зростання вимог до заробітної плати, то безробіття може певний час
утримуватись на низькому рівні. Але постійно підтримувати певний рівень
зайнятості можна лише ціною галопуючої інфляції, коли «інфляційне
очікування» не встигає за її темпами.
Отже, прискорення інфляції позитивно впливає на безробіття лише
тимчасово, головним її підсумком є скорочення зайнятості. Тому, на думку
Фрідмена, слід боротись не з безробіттям, а з інфляцією.
Фрідмен формулює концепцію «об’єктивного, природного безробіття». Він
робить висновок, що зайнятості, як і виробництву, притаманна
циклічність. Її природа криється в недостатній пропозиції грошової маси.
Зменшення грошової маси — ознака криз та застою, воно обов’язково
супроводжується зміною кон’юнктури на ринку праці. Тобто безробіття він
зв’язує з існуванням «об’єктивного» грошового попиту на робочу силу,
розміри якого залежать від обсягів виробництва. Якщо намагатись
стимулювати цей попит з допомогою штучного впливу, то відповіддю стане
зростання цін, а не зайнятості.
Найкращим регулятором зайнятості є ринок. Фрідмен наголошує, що резерв
робочої сили забезпечує рівновагу, дозволяє швидко збільшувати
зайнятість за умов пожвавлення виробництва, повніше використовувати
виробничі ресурси, швидко нарощувати товарну пропозицію і запобігати
значному зростанню заробітної плати. Він уважає економічно виправданим
4—5 % рівень безробіття, оскільки соціальне забезпечення такої кількості
безробітних не становить проблеми для держави.
Фрідмен доходить висновку, що немає потреби в регулюванні рівня
зайнятості. Інфляційно-бюджетна та фіскальна спрямованість кейнсіанської
політики стимулювання зайнятості призводить до витискування ринкової
економіки, скорочення приватного сектора, перерозподілу доходів на
користь соціальної сфери, а головне, не сприяє вирішенню проблеми
зайнятості. Тому слід допустити такий рівень безробіття, який
забезпечуватиме використання ринку праці як стабілізатора кон’юнктури,
забезпечуватиме оптимальний рівень заробітної плати.
Рівень заробітної плати. Коливання рівня безробіття Кейнс зв’язував із
коливанням рівня заробітної плати: зростання реальної заробітної плати
веде до зменшення зайнятості. Тому він пропонував визначати мінімальну
заробітну плату й фіксувати її, а також заморожувати зростання
заробітної плати з допомогою інфляції.
На думку Фрідмена, рівень заробітної плати взагалі не підлягає
державному регулюванню. Її розміри має встановлювати ринок залежно від
кон’юнктури. Відтак необхідно скасувати закони про мінімальну заробітну
плату і заборонити профспілкам втручатися в процес її формування. У
періоди криз відбуватиметься скорочення заробітної плати, що у поєднанні
зі зростанням безробіття сприятиме зниженню цін і стимулюватиме вихід із
кризи. Отже, заробітна плата також стане своєрідним стабілізатором
ринкової рівноваги.
Фінансова політика. Важливу причину інфляції Фрідмен убачає і в політиці
дефіцитного бюджетного фінансування. Для покриття дефіциту бюджету
держава здійснює додаткову емісію інфляційних грошей, і цей процес
згодом стає неконтрольованим.
Він звертається також до питання фіскальної політики, зазначаючи, що
держава намагається вирішити проблеми, які сама і створює, за рахунок
прогресивного оподаткування, перекладаючи їх на плечі високорентабельних
підприємств, підриваючи основи економіки.
Фрідмен виступає з різкою критикою політики незбалансованого державного
бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів
ринкового саморегулювання, постійно діючим фактором інфляції.
Водночас він рекомендує утримуватись від неконтрольованої, спонтанної
грошової емісії, яка також є джерелом покриття бюджетного дефіциту та
чинником інфляції. Федеральна резервна система, яка акумулює резервні
фонди комерційних банків і, регулюючи норму резерву, може впливати на
їхню кредитну експансію, має припинити регулювання кредитної політики
комерційних банків, що полягає у частковому покритті емісії комерційних
банків за рахунок резервів і призводить до спонтанного збільшення
грошової маси в обігу.
Таким чином, основні рекомендації Фрідмена випливають з його постулату,
що подолати інфляцію можна лише з допомогою політики стримування —
«рестриктивної політики». Зменшення державних витрат сприятиме
скороченню дефіциту державного бюджету, обмежить приріст грошової маси,
уповільнить темпи інфляції. Це призведе до звуження попиту, отже, зросте
безробіття. Однак постійне затухання темпів інфляції зменшить інфляційні
очікування, пожвавить ділову активність і рівень безробіття почне
знижуватись.
На думку Фрідмена, функції держави не повинні обмежуватися «швидким
реагуванням» з допомогою ставки процента та дотацій на прояви
дестабілізації, оскільки дефіцитне фінансування та штучне стимулювання
попиту розбалансовує фінансову систему. Стратегічною лінією має бути
курс на скорочення державної участі в перерозподілі національного
продукту. Основне завдання держави — не допускати коливань грошової
маси, підтримувати стабільний темп її приросту.
Поєднання автономної і стабільної динаміки грошової маси, що не
залежатиме від циклічних коливань, із стабілізацією бюджетних видатків,
коли податки, соціальні виплати не будуть використовуватись для
регулювання кон’юнктури, забезпечить економічну рівновагу.
Отже, основним фактором економічної рівноваги в суспільстві, за
Фрідменом, є стабільна, контрольована динаміка пропозиції грошей. Цей
фактор розглядається як основа внутрішньоекономічної політики.
Дослідження національної економіки як ланцюга світової господарської
системи М. Фрідмен здійснював з позиції визнання її «самонастроюваною»
системою, якій потрібний часовий та економічний простір.
Фрідмен виходив з концепції відкритості економіки, що реалізується через
торгівлю, інвестування, обмін технологіями та інші напрямки зовнішньої
діяльності, обстоював принцип застосовності законів національного ринку
до міжнародного середовища.
Послідовники Кейнса зосередили свою увагу на дослідженні платіжного
балансу з метою визначення впливу експортно-імпортних операцій на
забезпечення економічної рівноваги. Визнаючи позитивну залежність
ефективного попиту від експорту і негативну — від імпорту, вони
розробляють моделі, що демонструють залежність установлення рівноваги
від втручання держави в зовнішньоекономічну сферу методами прямого
регулювання, бюджетного фінансування та позаекономічного впливу.
Економічні важелі впливу, за кейнсіанською доктриною, були зв’язані з
платіжним балансом, що залежав від валютного курсу. Тому вихідною у
моделях економічного регулювання була система фіксованих валютних
курсів, яка підтримувалась Центральним банком. Штучне регулювання курсів
за допомогою процентних ставок давало змогу через девальвацію чи
ревальвацію валют стимулювати чи стримувати експортно-імпортні операції.
Мілтон Фрідмен обстоював принципи самозабезпечення валютної рівноваги за
рахунок вільної гри ринкових сил. Він стверджував, що втручання держави
у валютне середовище може спричинити дестабілізацію валютних відносин,
відплив національної валюти з усіма похідними економічними наслідками.
Валютна рівновага може забезпечуватись за рахунок сталої довгострокової
кредитно-грошової політики.
Цікаво, що міркування кейнсіанців та монетаристів стосовно ролі
процентної ставки як регулятора переливання капіталів з країни в країну
збігаються, але, за Фрідменом, ця роль є лише допоміжною.
Фрідмен виходив з того, що за умов ринкової економіки існує зворотний
зв’язок між валютними резервами та розмірами внутрішньої грошової маси,
що в сумі становить величину, яка необхідна для товарообігу. Саме через
цей зворотний зв’язок забезпечується рівновага, тоді як система,
створена на основі кейн-сіанської моделі (Бреттон-Вуд), блокує дію
адаптаційних механізмів ринку. Тобто ідея стихійного вирівнювання
грошового обігу і платіжних балансів протиставляється використанню
епізодичних девальвації Адже після девальвацій зростають внутрішні ціни,
спричиняючи інфляцію, що знову призводить до дефіциту платіжного
балансу.
Очевидно, що Фрідмен розглядав економічну діяльність суспільства як
органічну єдність внутрішньої та зовнішньої економік і в цьому вбачав
суть відкритості економіки.
Наслідком дії психологічних факторів та державного втручання в економіку
вважав Фрідмен і передачу шокового стану з країни в країну — імпорт
інфляції. Якщо в країні індекс зростання внутрішніх цін вищий, ніж у
партнерів, то за валютної конвертованості ринок насичується імпортними
товарами, а в країні-партнері, орієнтованій на експорт, зростають ціни,
прискорюються інфляційні процеси, які передаються через зростання
експортних цін. Лише ринковий механізм може своєчасно відреагувати на
цей процес. Тому ідею плаваючого (а не жорстко фіксованого) валютного
курсу Фрідмен обстоює в контексті кредитно-грошової політики.
Досліджуючи взаємозв’язок валютного курсу й інфляції, Фрідмен указує, що
коли золото перестає бути мірою цінності національних валют, інфляційні
процеси безпосередньо впливають на пониження курсу цих валют, а низький
курс призводить до зростання внутрішніх цін. Сама інфляція хоч і є
наслідком внутрішніх мак-роекономічних процесів (зростання грошової
маси, зменшення ВНП), але зв’язана з динамікою курсу валют.
Фрідмен зазначає, що попит на імпортні товари є вищим там, де вони
відносно дешевші, це веде до урівнювання цін. Тому паритетність валют
виводиться з їхньої купівельної спроможності. Теорія паритету
купівельної спроможності валют орієнтує, як мають змінюватися ціни, щоб
забезпечувати рівновагу валютного курсу.
Фрідмен та його послідовники негативно ставилися до державного
регулювання валютного курсу, яке забезпечувалося за рахунок валютної
інтервенції з метою підтримування курсу власної країни, квотування
попиту на валюту, маніпулювання процентними ставками та депозитами.
Особливо засуджувались валютні інтервенції (збільшення обсягів
пропозиції валюти на внутрішньому ринку за рахунок валютного резерву
країни), оскільки це призводить до тих самих наслідків, що й
безконтрольна емісія грошей, та зумовлює остаточне падіння валютного
курсу.
Відтак можна сказати, що Мілтон Фрідмен екстраполював висновки своєї
монетарної доктрини на всі складові економічного розвитку, доводячи, що
закони грошового обігу не визнають кордонів, діють в усьому ринковому
просторі.
Економічна модель капіталістичного суспільства Фрідмена має всі ознаки
неолібералізму. Діяльність держави обмежується, по-перше, створенням
умов для вільного функціонування ринку, а не для його регламентації;
по-друге, забезпеченням безпеки громадян; по-третє, законодавчою
функцією та контролем за дотриманням законодавства.
Фрідмен, як і інші неоліберали, визнає, що ринкове господарство має
великий внутрішній потенціал самоврівноважування, саморегулювання. Коли
в ринковому механізмі й виникають диспропорції, то тільки через надмірне
зовнішнє втручання. Тому втручання в економіку необхідно обмежити
макроекономічною сферою, зокрема контролем за грошовим обігом.
Кількість інструментів державного регулювання (так званих
адміністративних методів впливу) необхідно скоротити, відмовившись від
бюджетних засобів впливу на економіку, від спроб перерозподілу доходів,
у тім числі через прогресивне оподаткування.
Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бути пріоритетним напрямом
діяльності держави. Індивідуалізм і свобода передбачають нерівність.
Фрідмен захищає індивідуалізм і засуджує «соціальний компроміс»,
«колективне планування» та інші форми «сповзання до соціалізму».
Він підкреслює, що стабільна економіка забезпечує високий рівень життя у
суспільстві, але кожен громадянин повинен сам дбати про те, щоб одержати
свою частку суспільного продукту.
Таким чином, монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового
лібералізму, відкинув гасла соціальної справедливості, у тім числі й
підтримки повної зайнятості, як такі, що не можуть бути проблемою
держави, оскільки їхня реалізація зв’язана з дестабілізацією економічних
процесів. Натомість заходи щодо жорсткої грошової і стабільної
фіскальної політики, підтримки бюджетної рівноваги та забезпечення
законності і порядку монетаризм визнав важливими умовами функціонування
вільної ринкової економіки.
На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що
дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до
сучасних вимог.
Монетаристська теоретична конструкція знайшла відображення в теоріях
нового напрямку сучасної економічної думки — «раціональних очікувань» та
«економіки пропозиції».
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
