Реферат на тему:

ГОСПОДАРСТВО УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

у ХVІ-ХVІІІ СТ.

План

Еволюція аграрних відносин.

Мануфактурний період української промисловості.

Внутрішня і зовнішня торгівля. Формування українського національного
ринку.

Еволюція аграрних відносин.

Аграрні відносини на українських землях в ХVІ-ХVПІ ст. пройшли складну
еволюцію, їх розвиток був зумовлений ходом економічного життя,
бездержавним статусом України, її перебуванням у складі сусідніх держав:
Великого Литовського князівства, Королівства Польського, з 1569 р.— Речі
Посполитої. Значний вплив на аграрні відносини в Україні мала
національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького,
становлення Козацько-Гетьманської республіки, а згодом її занепад та
приєднання до Російської імперії.

У польсько-литовські часи аграрні відносини визначалися наближеністю
українських земель до країн Центральної та Західної Європи, в яких
формувалися нові індустріальні суспільства.

Становлення економічних основ новоєвропейської християнської цивілізації
втягувало економіку багатьох країн, в т. ч. й Королівства Польського,
Великого Литовського князівства у загальноєвропейський ринок,
прискорювало процес феодалізації земельної власності, розвиток ремесла,
промислів, мануфактур на українських землях.

Суспільно-економічний розвиток Західної Європи вимагав постачання
багатьох видів сировини і готових товарів. Вони надходили з різних
регіонів та країн світу. Благородні метали, наприклад, з країн
Центральної та Латинської Америки. Сільськогосподарська продукція дедалі
активніше надходила з українських земель. Західноєвропейський попит
породжував відповідну пропозицію, стимулював відповідні галузі
виробництва — так само, як і прагнення панівних верств Польщі та Литви
користуватися престижними західноєвропейськими промисловими
товарами, предметами розкоші, книгами, напоями тощо. Це спонукало
збільшувати видобуток чи виробництво продукції і призводило до посилення
експлуатації аграрно-сировинних придатків новоєвропейської цивілізації,
одним із яких були українські землі у польсько-литовську добу і,
пізніше, у складі Російської імперії.

Процес феодалізації земельної власності полягав у розподілі землі та її
юридичному закріпленні за власниками. Земельна власність зосереджувалася
в основному у руках королів, магнатів, шляхти, церкви, а з середини XVI
ст. почало формуватися козацьке землеволодіння.

Значна частина земель була державною чи королівською і об’єднувалась у
староства — великі господарські комплекси, які складалися із
адміністративне сполучених фільварків і окремих груп поселень. У першій
половині XVII ст. в Речі Посполитій на королівські маєтки припадало
майже 10% від усіх посе^нь. Королівська земля орендувалася шляхтою та
магнатами на вигідних для них умовах. Саме вони були її фактичними
власниками.

Найбільше землі було сконцентровано в руках магнатів, серед яких
виділялися роди Замойських, Потоцьких, Жолкевських, Конецпольських та
ін. На початку XVII ст. нараховувалося майже 250 магнатських маєтків.
Серед них було чимало магнатів українсько-литовського походження:
Острозькі, Вишневецькі, Чарторийські, Корецькі та ін. Магнатське
землеволодіння швидко збільшується після Люблінської унії (1569 р.) та
сеймової постанови 1590 р., за якими магнатам відкривалися простори
Наддніпрянщини.

У 30-их роках XVII ст. у володіннях князя Вишневецького було 50 міст і
містечок, 40 тис. селянських дворів, майже 230 тис. селян.

Певну роль в господарському житті відігравало шляхетське землеволодіння.
У 1522 р. сейм Королівства Польського прийняв ухвалу «Про вивід
шляхетства», за якою було визначено, хто належить до стану шляхти. У
1528 р. було проведено перепис шляхти. На початку XVII ст. в Україні
налічувалося майже тисяча шляхетських маєтків. Часто шляхтичі виступали
орендарями державної чи магнатської землі. Переважна їх більшість — це
дрібнота середні власники. Були серед них шляхтичі українського (із
бояр) походження: Кульчицькі, Крушельницькі, Витвицькі, Чайковські,
Попелі та ін.

В даний період продовжувало зростати церковно-монастирське
землеволодіння. До кінця XVI ст. великим землевласником в Україні
залишалася православна церква та її монастирі. Однак після підписання
Брестської унії у 1596 р. її володіння поступово зменшуються. Натомість
зростає земельна власність уніатської і особливо католицької церкви.
Напередодні Хмельниччини на Волині, Брацлавщині та Київщині майже 50
маєтків належало католицькій церкві та монастирям.

Упродовж XVI ст. виникає і розвивається козацьке землеволодіння. Воно
поділялося на маєтки реєстрових і запорозьких козаків. Реєстрові козаки
отримували земельні наділи за службу королю, а запорожці, що також були
на службі, освоювали степи за дніпровськими порогами. Поступово їх
земельна власність зростає, особливо під час Хмельниччини.

Зберігалася тривалий час селянська земельна власність. З розвитком
внутрішнього і зовнішнього ринків, ростом попиту на сільськогосподарську
продукцію в Західній Європі відбувався поступовий процес обезземелення
селян та їх закріпачення.

Аграрні відносини польсько-литовської доби регулювалися правовими
актами: Литовськими статутами та іншими, які поширювалися й на
українські землі. Литовський статут 1529 р. встановлював, що шляхтич мав
право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на основі військової
служби магнатові. Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда 11 Августа
гарантував недоторканість шляхетських володінь на державних землях, якщо
їх власники не були феодально-службово залежними від великого князя чи
магната. Перший Литовський статут вводив ряд обмежень для селян: їх
заборонялося без дозволу панів купувати або брати землю у заставу.

Литовський статут 1566 р. скасував основне обмеження щодо шляхетської
земельної власності. Так, шляхетська вотчина могла відчужуватися
(продаватися, обмінюватися тощо) без дозволу великого князя. Деякі
обмеження зберігалися щодо земель, наданих за службу. Однак вже
Люблінська унія 1569 р. підтвердила звільнення шляхетського
землеволодіння від усіх обмежень. Литовський статут 1566 р. визнавав за
селянами право лише на рухому власність, а продаж селянської землі
дозволяв лише в межах одного маєтку.

Важливу роль у розвитку аграрних відносин польсько-литовської доби
відіграла «Устава на волоки» 1557 р. Під такою назвою відома аграрна
реформа польського короля і великого князя литовського Сигізмунда II
Августа, яка проводилася початкове лише у його маєтках, а згодом
поширилася на всю державу. Згідно з «Уставою», всі землі (дворові та
селянські) перемірювали і ділили на волоки. Кожне селянське тяглове
господарство отримало (за точно встановлену ренту) волоку землі.
Категорію тяглових селян було збільшено за рахунок селян-данників,
службових та челяді. Селянські наділи вважалися спадковими, але
купівля-продаж їх була заборонена. Крім того, селяни отримали землю на
окраїні маєтків і гіршої якості. Волочний переділ зруйнував громадські
порядки, що перед тим існували в Україні (кругова порука, спільні
відробітки тощо). Він юридичне закріпив належність селян феодалам. Для
тяглових селян встановлювалася панщина (2 дні на тиждень), крім цьо^Ь,
вони повинні були виконувати різні повинності (шарварки, толоки тощо) та
платити грошові і натуральні податки.

«Устава на волоки» створила найнесприятливіші умови для розвитку
фільваркових господарств. Фільварок — це багатогалузеве товарне
господарство, в якому, крім землеробства, займалися також різними
промислами. Продукція фільварків була орієнтована на ринок — внутрішній
і зовнішній. Саме на фільварках вироблялася чи вирощувалася основна маса
продуктів і товарів держави. «Устава на волоки» закріпила за фільварками
кращі землі, створила умови для ефективного використання на них праці
селян.

«Артикули» польського короля Генріха Валуа 1573 р. і третій Литовський
статут 1588 р. остаточно закріпачили селян. Їм заборонялося самостійно
брати участь у судочинстві, свідчити щодо своїх панів. Унеможливився
перехід від одного до іншого маєтку. Селяни втрачали право
розпоряджатися своїм майном. У першій половині XVII ст. у Галичині, на
Волині і на Поділлі для багатьох категорій селян стала нормою щоденна
панщина. Обтяжливими були різні повинності.

Отже, внаслідок розширення внутрішнього та зовнішнього ринків на
уіфаїнських землях ускладнилися аграрні відносини, почала формуватися і
утверджуватися фільваркова система господарства. Зросло
магнатсько-шляхетське землеволодіння. Звершилося юридичне закріпачення
селян, зросла їх експлуатація.

Зміни в аграрних відносинах в Україні козацько-гетьманської доби. У
процесі національно-визвольної війни відбулися величезні зміни у
соціально- економічному житті України. Внаслідок селянських повстань і
воєнних успіхів Війська Запорозького магнати і значна частина шляхти
були змушені залишити Наддніпрянщину. Разом з ними відступав також і
державний апарат шляхетської Польщі. У 1652 р. Правобережжя та
Лівобережжя остаточно були очищені від польських панів. Феодальне
землеволодіння зберігалося за православними монастирями та дрібною
шляхтою. Таким чином було ліквідоване велике і середнє землеволодіння на
території, підлеглій Війську Запорозькому. Величезні земельні простори.
маєтності магнатів Потоцьких, Вишневецьких та ін. переходять у
користування нових власників: козацької старшини, козаків, селян, міщан.
На зміну великому феодальному землеволодінню приходить дрібне, вільне
землеволодіння фермерського типу, яке домінувало у козацько-гетьманський
періоді

Характерною стала займанщина з боку козаків і селян, покинутих
польськими землевласниками земель. Середня селянська власність зросла,
значно перевищивши передвоєнну норму (четвертина лану). Найбільше зросли
господарства заможних козаків та селян, які володіли господарським
реманентом, худобою тощо. Насамперед такі можливості мала сільська
старшина (отаман, осавул, писар, хорунжий, війт, сотник). Селяни
ділилися на «пашенних», які обробляли землю власною робочою худобою, і
«бобилів», що не мали робочої худоби. «Бобилів» було менше 20 відсотків.
За свідченнями очевидців та багатьох джерел, українське козацьке село
відзначалося заможністю і добробутом населення.

Під час війни деякі монастирі були зруйновані, але вони першими
повернули свою земельну власність. Гетьман Б.Хмельницький ревно захищав
православні монастирі, видав щодо них ряд універсалів, пам’ятаючи їх
заслуги перед православною вірою та Україною. 16 універсалів одержав
Густинський монастир на Лівобережній Україні. Універсали захищали
монастир від сваволі козаків та селян, обороняли його маєтки, дарували
села, млини і т. ін. Це ж стосується Михайлівського Золотоверхого,
Печорського, Межигірського, Видубицького та ін. монастирів. Величезними
маєтностями володіло світське духовенство. Київська митрополія була
одним із найбільших землевласників. В Україні залишилася значна
кількість української православної шляхти, яка в Речі Посполитій
зазнавала утисків і переслідувань з боку польських магнатів та
адміністрації. Вона взяла участь у визвольній війні і будівництві
Української державності. Є дані, що у складі козацько-селянського
війська було 6 тис. українських шляхтичів. Б.Хмельницький видавав
шляхтичам оборонні універсали. Деякі з них стали козацькими отаманами,
сотниками, полковниками. Шляхта володіла значними земельними наділами,
які поступово збільшувалися. Юридичною основою для існування
шляхетського землеволодіння були гетьманські універсали та пізніші
договори гетьманів України з московськими царями.

Козацька старшина перед 1648 р. володіла в основному хуторами, невеликою
кількістю орної землі та сіножатями, лісами, ставами та іншими угіддями.
Ці землі заможні козаки здобували займанщиною неосвоєних грунтів або
купівлею, збільшували їх, розорюючи «дикі поля», вирубуючи ліси і
засновуючи нові хутори. Національно-визвольна війна створила вигідні
умови для ведення великого господарства. Займаючи вищі
військово-адміністративні посади, козацька старшина розпоряджалася
величезним майном, яке залишила польська шляхта і магнати. Старшинське
землеволодіння зростало шляхом купівлі землі, гетьманських надань і
царських привілеїв. Гетьманські надання земель були не вельми щедрими.
Саме тому, на думку деяких істориків, козацька старшина зверталася за
землею до царя, минаючи гетьмана, що згодом принесло негативні для
України наслідки. Старшинські володіння охоплювали найбільше
Чернігівщину і Київщину.

На роль, яку відігравала старшина в усьому феодальному землеволодінні,
вказує кількісне порівняння гетьманських і полковницьких надань окремим
групам власників: монастирі одержали понад 80 маєтків, шляхта — майже
50, старшина — біля 20. Магнатсько-шляхетське землеволодіння збереглося
на території західноукраїнських земель.

В цілому варто зазначити, що національно-визвольна війна українського
народу під проводом Б.Хмельницького внесла кардинальні зміни в аграрні
відносини. Було ліквідовано велике магнатське землеволодіння на більшій
території сучасної У країни, знищено панщину. Оформилася і домінувала
індивідуально-приватна козацько-селянська власність на землю. Були
створені умови для прискореного розвитку аграрних відносин. Проте у
складі феодально-кріпосницької Російської імперії економічний розвиток
Української держави був позбавлений цих перспектив.

Зміни у поземельних відносинах наступили, коли Гетьманщина і Слобідська
Україна остаточно ввійшли у склад Російської держави, а їх автономія
ліквідувалась.

У другій половині XVII і особливо у XVIII ст. зростало старшинське
землеволодіння. Цьому сприяла політика гетьманського уряду і російських
царів. Старшинське землеволодіння поділялося на спадкове і рангове.
Останнє надавалося за службу гетьманові чи цареві згідно з рангом.

Великими землевласниками були миргородські, чернігівські, ніжинські
полковники, посади яких ставали спадковими. Чималі маєтності були у
родин Кочубеїв, Золотаренків, Маркевичів та ін. Згодом відмінність між
спадковим і тимчасовим землеволодінням зникла. Гетьмани України
(І.Мазепа, І.Скоропадський, К.Розумовський) також володіли величезними
земельними площами і маєтками.

Із занепадом автономії в Україні збільшується російська дворянська
земельна власність. Вже у другій половині XVII ст. на Слобожанщині
поселяються російські дворяни, духовенство та ін. Після Полтавської
катастрофи маєтності російських вельмож в Україні збільшуються. Великі
земельні наділи отримали члени Малоросійської колегії та «Правління
гетьманського уряду». Після ліквідації Гетьманату значні рангові
володіння перейшли до рук російських можновладців. Після зруйнування
Запорозької Січі їхні землі були передані російським дворянам. Ще раніше
почалася, а після ліквідації Запорозької Січі посилилася колонізація
півдня України іноземцями: греками, татарами, сербами, болгарами.
Найбільшим був наплив німецьких колоністів.

Становище селянства України поступово погіршувалося, а у 80-х роках
XVIII ст. було повторно введене кріпосне право. Вчорашні козаки
переводилися, як правило, у ранг державних селян. Козацька старшина
отримала або викупила дворянські звання та привілеї, поступово втрачала
національний український характер. Отже, земельні відносини ІІ половини
XVII—XVIII ст. розвивалися під визначальним впливом економіки Росії.
Знищувалось землеволодіння селян, вони перетворювалися на кріпаків.
Козацька старшина добилася зрівняння з російським дворянством і
поступово денаціоналізувалася. Визначний історик сучасності Михайло
Брайчевський вважає, що приєднання України до Росії зумовило
«реставрацію феодалізму, причому в його найжорстокішій, найбрутальнішій,
напівазіатській формі».

Мануфактурний період української промисловості.

Економіка українських земель впродовж ХVІ-ХVПІ ст. залишалася
аграрно-ремісничою. Промисловість, виражена в основному ремеслами та
промислами, була слаборозвиненою. У XVI ст. з’являються складніші
виробництва мануфактурного типу, яких, однак, було небагато. Їх
виникнення та розвиток були пов’язані із становленням індустріальних
суспільств у Західній Європі, формуванням національного ринку.

Міста. Важливу роль у господарському житті України XVI-XVIII ст.
відігравали міста, які були центрами товарного виробництва й обміну.
Міста були носіями суспільно-економічного прогресу. У даний період
зростає значення старих міст України, відбудованих після
монголо-татарської навали. Процеси прискореної урбанізації проявилися
спочатку на Заході — в Червоній Русі, на Волині. Так, у Червоній Русі
число міст за період з 1500 до 1648 рр. зросло в 2,5 раза. Всього міст
тут у 1648 р. нараховувалось 253.

Значна частина міст України виникла у другій половині XVI ст., коли
відбувалася колонізація та заселення Наддніпрянщини і з’явилася потреба
у зміцненні кордону перед татарськими нападниками. Більшість міст та
містечок виросли на південних окраїнах заселеної території, на краю
«дикого поля» — на Брацлавщині, Уманьщині, Полтавщині. Часто у створенні
міст ініціатива належала польським магнатам, але будували і проживали у
містах переважно українці. У 40-их роках XVII ст. в Україні було майже
тисяча міст і містечок. Більшість з них були невеликими, число їх
мешканців становило від 600 до 3 тис. чоловік. Найбільшими були Львів
(більше 20 тис. жителів), Кам’янець-Подільський, Умань, Біла Церква,
Острог, Меджибіж (кожне з них налічувало майже 10 тис. мешканців), а
також Луцьк, Кременець, Перемишль, Самбір, Житомир, Ярослав та ін.
Важливішу роль починає відігравати Київ.

Прискореному розвитку міст України сприяло самоврядування, прийняте у
відповідності з магдебурзьким правом і яке отримали чимало міст.

Специфічною рисою українських міст був їх багато в чому аграрний
характер. У 1646 р. міста і містечка ділилися на 2 головні типи — міста
із землеробським характером господарства і міста із розвинутим ремеслом
і торгівлею. Але сільське господарство не було головним заняттям
міського населення.

Ремесло. Виробничу основу більшості міст складало ремесло — дрібне ручне
виробництво промислових товарів. Міський ремісник мав свої знаряддя
праці, самостійно вів власне господарство, що базувалося на особистій
праці з метою не одержання прибутків, а добуванням засобів для
існування. Міське ремесло, на відміну від сільського, мало професійний
характер. До провідних галузей ремісничого виробництва в Україні
належали ковальське, шевське, кравецьке, а також деревообробні та
харчові ремесла. В середині цих галузей поглиблювалася спеціалізація
ремісників за вужчими спеціальностями. Так, у харчовій галузі були:
різники, м’ясники, сальники, ковбасники; мельники, мірошники, крупники,
гречаники; олійники, маслянники; пекарі, перепічники; хлібники,
калачники, пирожники, сластьоники; пивовари, солодовники, винники,
бражники, медівники та ін. На думку дослідників, у містах України першої
половини XVI ст. існувало майже 120 ремісничих спеціальностей.

Цехи. Для міського ремесла України тривалий час була характерна цехова
організація — об’єднання ремісників однієї чи ряду професій в межах
міста у спілки — цехи. Поява цехів в Україні пов’язана із поширенням тут
магдебурзького права. Певна річ, мало місце і запозичення елементів
цехової організації в Західній Європі.

Наявність цехів в українських містах вперши документально засвідчено у
кінці XIV ст. Саме у цей час було даровано цехові права ремісничим
об’єднанням Львова та Перемишля. Перша половина XVI ст. ознаменувалася
створенням цехових організацій в більшості великих міст України. У
першій половині XVII ст. кількість цехів у Львові досягла вже ЗО, вони
об’єднували більше 500 майстрів 133 спеціальностей.

У тих містах, де ремесло було менше розвинутим, існували цехи
споріднених і навіть неспоріднених спеціальностей. Іноді, коли місто
було невеликим, тут існував всього один цех, що об’єднував усіх
ремісників. Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове
ремесло.

Мануфактури. Початок мануфактурного періоду промисловості в Україні
датується по-різному. Початкові форми мануфактури, на думку більшості
істориків, виникли ще в першій половині XVI ст. Основою появи мануфактур
були селянські та міські промисли і ремесла. Саме сільські та міські
промисли, де не було цехових обмежень, виявилися найпридатнішими для
технічних нововведень, нових форм організації виробництва і праці.
Технічною передумовою для створення мануфактур було широке використання
водяного колеса, що забезпечувало перехід від дрібного ручного
виробництва до великого механізованого. Водяні млини механізували
виробничі процеси не лише у борошномельній галузі промисловості, а й
використовувались у текстильній, деревообробній, металообробній та інших
гаоузях. Найкраще розвивалися борошномельні мануфактури, яким служили не
лише водяні, а й вітряні млини. У 1640 р., в маєтках Яреми Вишневецького
було 476 млинів. У Гетьманській державі на будівництво та використання
млинів видавалися спеціальні універсали, а їхніми власниками чи
орендарями були шляхта. старшина, козаки та селяни.

Успішно розвивалося ґуральництво, броварництво та медоваріння, які мали
добру сировинну базу в Україні і приносили великі прибутки своїм
власникам. Ґуральні та пивоварні були в кожному фільварку, маєтку, в
кожному селі України.

Розвивалося металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого була
рудня. Рудні складалися з млина, димарні, де з руди плавилося залізо, і
кузні. В кінці XVIII ст. з’явилися перші доменні мануфактури, на яких
спочатку виплавляли чавун, а потім сталь.

У першій половині XVI ст. в Україні почали виробляти папір. Найбільше
папірень було у Східній Галичині, основним центром українського
паперового виробництва вона залишалася впродовж ХVП-ХVШ ст. Папірні були
в основному власністю поміщиків, монастирів і козацької старшини. У XVI
ст. здобутки у паперовій промисловості України дозволили відкрити
добу книгодрукування, яке також здійснювалося у друкарнях мануфактурного
типу.

У Слобідській та Лівобережній Україні успішно розвивалося селітряне
виробництво, зосереджене в басейнах рік Псла, Ворскли, Орелі, нижнього
Дніпра та Бугу, в районі Чугуєва та Путивля. Ще до Хмельниччини в
Україні існувало 20 селітроварень, які були монополією держави.
Наприкінці XVIII ст. лише на Слобожанщині було 500 селітряних
мануфактур.

В Україні у ХVІ-ХVПІ ст. існувало багато інших видів мануфактур. Серед
них успішно розвивалися гути (виробництво скла), буди (виробництво
поташу), солеварні, пороховні. До мануфактур належали підприємства з
виробництва гармат і дзвонів, карбування монет, текстильні, суднобудівні
та інші підприємства.

Мануфактури являли собою відносно великі підприємства, на яких частково
застосовувалася механізована праця, хоча ручна праця все ж домінувала.
На мануфактурах існував поділ праці, використовувалася наймана праця.
Мануфактурне виробництво було в основному товарним і ринковим. З
виникненням мануфактур укрупнювалося виробництво.

У другій половині XVIII ст. в Україні було майже 40 централізованих
мануфактур, які виникли в текстильній галузі і які можна вважати
зародками великого капіталістичного виробництва, їх виникнення було
тісно пов’язане з військово-господарськими потребами держави. Подібні
мануфактури з’явилися в інших галузях промисловості. В цілому, XVIII ст.
— період розквіту мануфактурного виробництва в Україні.

Внутрішня і зовнішня торгівля. Формування українського національного
ринку.

Упродовж ХVІ-ХVПІ ст. в Україні відбувалося формування і становлення
національного ринку. Незважаючи на те, що українські землі перебували у
складі різних держав, торгівля, обмін між різними поселеннями і
регіонами поступово зростали. Свідченням цього була поява базарів,
торгів та ярмарок, а також постійної (стаціонарної) торгівлі.

Ріст обсягів виробництва, як сільськогосподарського, так і ремісничого,
зумовив появу базарів і торгів. Вони проводилися раз або двічі на
тиждень у визначені, як правило, святкові дні. Право на влаштування
торгів і базарів надавалося містам і містечкам спеціальними привілеями.
Торги відрізнялися від базарів тим, що на них продавались товари певного
виду. Асортимент товарів свідчив про господарську спеціалізацію окремих
регіонів. Міські власті здійснювали контроль за торгівлею і за якістю
продукції, здавали в оренду міри і ваги, які були їхньою власністю.

Ярмарки (дослівно — щорічний ринок) — регулярний торг широкого
значення; базар, регулярно, періодично організовуваний в традиційно
визначеному місці; сезонне розпродування товару одного чи кількох видів.
Ярмарки — це основні центри формування національного ринку, основна
ознака складання внутрішнього ринку. Торги і базари з’єднували в
основному виробників і споживачів міста і села. Ярмарки, на відміну від
них, зв’язували між собою різні регіони України.

Павло Алепський, арабський мандрівник, який побував в Україні у
1654-1656 рр., писав: «У козацькій країні ярмарки відбуваються
безперервно, від початку до кінця року, кожного свята, кожної пори року
буває ярмарок в тому чи іншому місті». За його словами, найбільший
ярмарок був у Печорському монастирі. Поступово склалася певна
періодичність ярмарків, вони проходили у різних містах впродовж року. На
ярмарках не тільки торгували, а й укладали угоди на виробництво окремих
товарів.

Ярмарки спочатку були універсальними, згодом посилювалася їх
спеціалізація. Так, відомо, що на ярмарках Тернополя і Бродів торгували
кіньми, у Станіславі та Чернівцях — полотном і худобою.

Ярмаркова торгівля, часті переїзди купців з одного міста в інше, —
пожвавлювали взаємообмін між різними регіонами України, торговельні
шляхи з’єднували найвіддаленіші території. Внутрішній ринок України
поступово набував загальнонаціонального характеру.

Похожие записи