Реферат на тему:
Французька класична буржуазна політекономія
Київ 2016
У рефераті розглянуто зародження класичної буржуазної політекономії у
Франції та економічні погляди П. Буагільбера
Перша наукова школа впродовж 15-16 століть під назвою “меркантилізм”,
основою якої були гроші і якомога більше. Солідарними у своїх поглядах
були різні вчені багатьох країн світу. Заслуговують на увагу такі вченні
як Скаруффі (Італія), Стаффорд (Англія), Монкретьєн (Франція). Ці вчені
вбачали суспільне багатство з кількості золота, а його джерело у
зовнішній торгівлі. Тому у своїх працях рекомендували монархам вести
активну зовнішньоекономічну діяльність. За золото можна було придбати
все, що було необхідно державі, головне тільки те, щоб його було
достатньо.
Другою науковою школою була “фізіократия” (влада природи),
представниками якої були Буагільбер, Кене, Тюрго. Це були французькі
вчені, лікарі 17-18 століття. Представники другої школи вбачали
суспільне багатство не в кількості золота та грошей самих по собі, а в
товарах та продукції, яку потрібно було отримати при виробництві. Але
виробництвом вони вважали продукцію сільського господарства, а
виробництво інших товарів вважалася другорядною сферою.
Слід зазначити, що термін “політична економія” ужив французький вчений
А. Монкретьєн у 1615 році і означав мистецтво державного управління
господарством. Великої уваги заслуговує інший французький вчений, який
залишив також помітний слід у своїй діяльності
П’єр де Буагільбер (1646 – 1714) – засновник класичної політичної
економії у Франції — народився в м. Руані в дворянській сім’ї, здобув
юридичну освіту, займався певний час літературною діяльністю, потім
юриспруденцією. Але велика жага до економічних вчень та розвитку
економічної теорії заставляли його працювати за сумісництвом. У свій
вільний від основної роботи час, він займався економікою. З 1689 року і
до останніх днів свого життя він займає посаду судді в Руані.
Але впродовж 15 років свого життя він поряд з посадою судді він не
покидав вивчення економічних процесів. Був людиною широкої доброзичливої
справедливої душі, енергія та працьовитість не давала йому спокою, він
постійно знаходив собі масу роботи, яка йому приносила задоволення.
Особливості економічного розвитку Франції позначилися на формуванні
економічних поглядів П’єра Буагільбера. У працях “Докладний опис
становища Франції…” (1696), “Роздрібна торгівля Франції” (1699),
“Міркування про природу багатства, грошей і податків” (1707) та інших
Буагільбер виступає з гострою критикою меркантилізму. Всупереч
останньому він джерелом багатства вважає не обіг грошей та золота, а
виробництво, зокрема сільське господарство. Він оголошує себе “адвокатом
сільського господарства” і вимагає від уряду всілякого сприяння
аграріям. Виробництво засобів праці, інструментів, господарчого
інвентарю, одежі, взуття, тощо він вважав справою другорядною. Це було
його помилкою. Але в інших справах він зробив багато корисного.
Буагільбер виступає за реформування податкової системи, проти державного
регулювання цін на зерно. Свої економічні ідеї, спрямовані на
реформування державної економічної політики, він викладає в досить
різкій формі, не уникаючи політичних випадів проти уряду, що накликало
на нього навіть репресії. Але великі зв’язки у судових та
юридично-адвокатських органах робили його не таким вразливим. Кар’єра
судді допомагала йому боротися з державними органами, які надмірно
намагалися впливати на цінову політику.
Теоретично обґрунтовуючи питання реформування економічної політики,
Буагільбер, як і Вільям Петті, ставить кілька проблем: чим визначається
економічне зростання країни, дією яких законів забезпечується зростання
виробництва, що є джерелом багатства, що лежить в основі ціни. Він
вбачав ціну головним чинником у збуті продукції.
Буагільбер розуміє об’єктивну суть економічних законів, які діють як
закони природи. Природу він ототожнює з Провидінням, тобто з Богом.. Він
виступає проти втручання держави в економічне життя. Природа, наголошує
він, сама встановить порядок, пропорційність та рівень цін, відновить
торгівлю.
На противагу меркантилістам, які багатство ототожнювали тільки з
грошима, Буагільбер доводить, що справжнє багатство нації — це різні
корисні речі, які допомагали б розвивати сільське господарство, а
передовсім продукти землеробства. Джерелом багатства є праця людини.
Теорію вартості П. Буагільбера, як і В. Петті, Карл Маркс називає
засновником трудової теорії вартості. Буагільбер виділяє ринкову ціну і
“істинну”, або “справедливу” вартість товару.
Величину останньої він визначає витратами праці на створення нового
товару. Буагільбер виходить з того, що всі економічні зв’язки між людьми
ґрунтуються на обміні продуктами праці та їх споживанні. Цей обмін,
підкреслює він, має відбуватися згідно із витратами праці. А це означає,
що Буагільбер стоїть на позиціях еквівалентного обміну, тобто за якийсь
один товар можна виміняти інший або кілька товарів, що дорівнюють
кількості затраченої на них праці.
Для нормального економічного розвитку країни, за Буагільбером, потрібен
вільний обмін між галузями виробництва й відшкодовування витрат
виробників. Ці проблеми можуть бути вирішені міжгалузевим поділом праці
за умов вільної конкуренції. Робочий час, який припадає на одну одиницю
товару за умов такого поділу, і становить, на думку Буагільбера, його
“істинну вартість”.
Метою товарного виробництва Буагільбер вважає споживання. Основну увагу
він звертає на споживну вартість.
Заслуговує на увагу думка Буагільбера про необхідність рівноваги в
ринковій економіці. Порушення рівноваги, підкреслював він, задушить усе
в державі. Він розумів, що кількість вироблених товарів повинна
дорівнювати кількості грошей
Теорія грошей по Буагільберу не збігалася з іншими вченими. Відсутність
у Буагільбера чіткого розуміння природи товарного виробництва виявилась
у трактуванні ним самого поняття “гроші”. Якщо в В. Петті вартість
проявляється у грошах, то Буагільбер бере за основу прямий товарообмін.
Він вважає, що гроші взагалі порушують природну рівновагу товарного
обміну відповідно до “істинної вартості”.
значення, який товар виконує функцію засобу обігу. Отже, золото і
срібло можна замінити паперовими грішми.
Економічні ідеї Буагільбера сприйняли й розвинули далі фізіократи.
Фізіократи — французькі економісти другої половини XVIII ст.,
представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи
походить від грецьких слів “фізіс” – природа і “кратос” – влада. Поява
школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної
Франції. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії.
Відмирання феодалізму було повільним, особливо на селі, а розвиток
капіталізму в містах не сприяв належному розвитку.
У Франції в ті часи переважало сільське населення, яке було переобтяжене
величезними феодальними податками, які були спричиненні непомірною
розкішшю королівського двору і дійшло до межі масового зубожіння.
Після війни Франція втрачає свою військову могутність, а разом з цим і
позиції у зовнішній торгівлі. Панування меркантилізму послабилось також,
але було ще досить міцним.
У другій половині XVIII ст. наближалась до революції. А в економічній
політиці Франції неподільно панував меркантилізм.
На цей час чітко визначилися дві проблеми, що гальмували економічний
розвиток: панування меркантилізму і збереження феодального режиму на
селі. Фізіократи, виступаючи проти меркантилізму, висували на перший
план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у
фізіократів аграрного характеру. На відміну від меркантилістів
фізіократи були прихильниками економічного лібералізму.
Ідеї, які проголошували фізіократи, у загальних рисах були сформульовані
ще їхніми попередниками, зокрема П. Буагільбером. Проте не можна
говорити про їхню цілковиту тотожність. Фізіократи розробили основи,
хоча й суперечливої, проте прогресивної реформи, суть якої полягала в
капіталістичній реорганізації сільського господарства.
Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. її
представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мірабо, Мерсьє
де Ла Рів’єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.
Кене. Центром, де регулярно збирались фізіократи, став салон маркіза
Мірабо. Школа мала великий успіх, її представники опублікували багато
праць, видавали журнал. Проте проіснувала школа недовго. Наприкінці 70-х
років вона припинила своє існування. Однією з причин цього була
неможливість здійснення програм фізіократів за умов абсолютизму.
Французький лікар Кене також займався економікою, написав багато
наукових праць, правда уже в 60 років і він фактично визнає, що розвиток
суспільства відбувається за об’єктивними законами. У цьому – велика
заслуга фізіократів. Проте вони ототожнювали закони природи й закони
суспільства, а під “природним порядком” фактично розуміли капіталістичне
виробництво, розглядаючи його як вічне, незмінне.
Економічна програма фізіократів формувалась у боротьбі проти
меркантилістів. Якщо останні всю увагу концентрували на аналізі явищ у
сфері обігу, то фізіократи перенесли свої дослідження у сферу
виробництва. Кене висунув ідею щодо еквівалентності обміну за умов
природного порядку.
Він вважав, що товари вступають в обмін з наперед заданою ціною. Проте,
що саме лежить в її основі, він не розумів. Кене розглядав лише “ринкову
ціну”, яка, на його думку, створилася між продавцями та покупцями і
залежить від наявності на ринку товарів, попиту і пропозиції за умов
вільної конкуренції.
Якщо обмін є еквівалентним, то він, робив висновок Кене, нічого не
виробляє, отже, не породжує багатства. А прибуток, який одержує
торговець, не є прибутком держави. Такий висновок спонукав фізіократів
шукати інших джерел збагачення держави. На думку Кене, збагачення країни
зв’язане з матеріальним виробництвом і передовсім із сільським
господарством. Саме тому фізіократи переносять свої дослідження у сферу
безпосереднього виробництва, а саме — в сільське господарство.
Чистий продукт по Кене – це надлишок продукції, одержаний у сільському
господарстві, над витратами виробництва. Створюється він, на думку Кене,
лише в сільському господарстві, оскільки тут діє природа, здатна
збільшувати споживні вартості. У промисловості відбувається не
збільшення споживних вартостей, а лише їх складання, комбінування або
зміна форм.
Отже, “чистий продукт” у Кене має натуральну форму, він є даром природи.
Це означало, що Кене, як і всі фізіократи, не розумів суті вартості і
зводив її до споживної вартості. Помилка фізіократів полягала в тім, що
вони плутали процес зростання матеріальних благ, який найбільш наочно
проявляється в сільському господарстві, зі збільшенням вартості.
Водночас у Кене спостерігаємо й інший підхід до визначення “чистого
продукту”. Оцінюючи величину “чистого продукту”, він стверджує, що вона
є точно визначеною і залежить від витрат виробництва, тобто витрат на
сировину, матеріали й заробітну плату. Заробітну плату теж визначено —
це мінімум засобів існування. Витрати на сировину і матеріали також
відомі — це витрати капіталу. Відтак “чистий продукт” – це не дар
природи, а результат додаткової праці землероба.
“Чистий продукт” у фізіократів ототожнюється із земельною рентою, яку
одержують землевласники. Саме тому фізіократи виступали за проведення
податкової реформи з наміром усі види податків замінити одним –
земельним.
Продуктивна й непродуктивна праця виходила з поняття “чистого продукту”
У фізіократів продуктивною є праця, що створює “чистий продукт”, тобто
праця в сільському господарстві. Інші види праці другорядні та великого
інтересу фізіократи цьому не приділяли.
Список джерел та використаної літератури
Економіка: теоретичні основи. Підручниук. Частина 1. / Редакція і
підготовка до друку – канд. екон. наук, доцент Ковальчук В. М. –
Тернопіль: Астон, 1997. – 204 с.
Економіка: теоретичні основи. Підручник. Частина 2. / Редакція і
підготовка до друку – канд. екон. наук, доцент Ковальчук В. М.. –
Тернопіль: Астон, 1997. – 152 с.
Історія економічних учень: Підручник / Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко,
А. М. Поручник та інші; За редакцією Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко. –
К.: КНЕУ, 1999. – 564 с.
Макконелл К. Р., Брю С. Л. Экономикс: принципы, проблеми и политика.
Пер. с анг. 11-го изд. К, ХАГАР-Демос, 1993. – 785 с.
Основи економічної теорії / С. В. Мочерний, С. А. Єрохін, Л. О.
Каніщенко та інші. За редакцією С. В. мочерного. – К.: Вц “Академія”,
1997. – 464 с.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
