КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни

“Історія економічних вчень”

на тему:

Економічне вчення Д.Рікардо. Математична школа: В.Парето, Л.Вальрас.
Соціально-правовий інституціоналізм Дж.Колюнса

ПЛАН

1. Економічне вчення Д.Рікардо

2. Математична школа: В.Парето, Л.Вальрас

3. Соціально-правовий інституціоналізм Дж.Колюнса

Список використаної літератури

1. Економічне вчення Д.Рікардо

Давид Рікардо (1772- 1823) — видатний представник класичної буржуазної
політичної економії. Йін народився в сім») лондонського біржового
маклера. Два роки навчався торговій школі в Амстердамі. Повернувшись до
Лондона, допомагає батькові в його біржових операціях. Згодом він
займається біржовими операціями самостійно і наживає велике багатство.

Рікардо не одержав систематичної освіти і самостійно вивчав математику,
фізику, хімію, геологію, теологію, літературу. Якийсь час він працював
викладачем математики, двічі обирався шерифом, аз 1819 до 1823 р. був
членом англійського парламенту. Рікардо активно працює в парламентських
комісіях, часто виступає з промовами з економічних питань. Його перші
економічні праці були присвячені проблемам грошового обігу. В 1817 р.
була опублікована його головна праця «Начала політичної економії і
оподаткування».

У цій праці, як і в інших, Рікардо виступає як ідеолог промислової
буржуазії. Причому він не лчше розробляє економічну програму буржуазного
розвитку, а й бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії з
землевласниками.

Як і Сміт, Рікардо розглядає капіталістичні відносини як природні й
вічні. Він розвиває смітівську ідею про особистий інтерес як основну
рушійну силу суспільного розвитку в умовах повної свободи дій. Але у
нього не всякий егоїстичний інтерес є рівноцінним. На перше місце він
ставить інтереси промислової буржуазії Н рішуче виступає проти
лендлордів.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів
розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства — тобто
економічного зростання,— то Рікардо розглядає розподіл як фактор
зростання. У передмові до першого видання своєї праці він пише:
«Визначити закони, які керують цим розподілом (на прибуток, ренту і
заробітну плату.— Л. К.),— головне завдання політичної економії»^ В
передмові до третього видання

Рікардо підкреслює намагання більш повно, ніж у попередньому виданні,
викласти свої погляди на цінність.

Теорія вартості. Рікардо, як і Сміт, розрізняє споживну і мінову
цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом
мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою
мінову цінність черпають з двох джерел — рідкості і кількості праці, що
необхідна для їх добування. Існують товари, цінність яких визначається
виключно їх рідкістю (статуї, картини, раритетні книги, монети).
Цінність цих товарів не визначається кількістю праці, витраченої на їх
виготовлення, і змінюється залежно від багатства і смаків споживача.
Проте їх кількість у загальній масі товарів незначна. Мінова цінність
переважної кількості товарів визначається працею.

Оскільки мінова цінність — категорія відносна, яка знаходить свій прояв
у певній кількості іншого товару, Рікардо виявляє й абсолютну цінність,
субстанцію якої становить праця. Проте він не розвиває цю ідею, а
зосереджує основну увагу на дослідженні саме мінової цінності.

Рікардо підтримує Сміта в його трактуванні цінності працею і критикує за
її визначення працею, що купується. Не сприймає Рікардо й смітівського
тлумачення цінності як суми доходів. У Рікардо цінність виступає як
первинна величина, що визначається працею і розподіляється на доходи.

На цінність товарів, підкреслював Рікардо, впливає не лише праця,
безпосередньо витрачена на їх виробництво, а й капітал, тобто праця,
витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у
виробництві.

Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Але якщо
Сміт цю категорію пов’язував з капіталістичним способом виробництва,
існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. У нього
все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини,
становить капітал. А звідси висновок про правомірність прибутку на
капітал. Решта цінності йде на оплату праці.

У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він
заявляє, що зміни в заробітній платі не ведуть до відповідних змін
цінності товару. «Цінність товару,— писав він,— або кількість якогось
іншого товару, на яку він обмінюється, залежить від відносної кількості
праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої
винагороди, яка виплачується за цю працюй. Зміни в заробітній платі
позначаються лише на величині прибутку. Рікардо критикує Сміта за його
твердження про те, що зростання ціни праці веде до підвищення цін
товарів.

Рікардо, як і Сміт, зіткнувся з труднощами, коли вирішував проблему
цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал
визначається розмірами капіталу, що норма прибутку має тенденцію до
вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише
відповідно до витрат живої праці. В такому разі галузі, де основний
капітал займає незначне місце або швидко обертається, мали б переваги
перед галузями, в яких основний капітал займає більшу долю або повільно
обертається.

Перша група галузей продавала б товари дорожче, тому що у неї були б
більші витрати праці і відповідно з трудовою теорією цінності
створювалась би більша цінність. Але тоді відбувався б перелив капіталів
у ці галузі, а решта галузей не змогла б розвиватись.

Щоб подолати цю суперечність, Рікардо модифікує свою теорію цінності.
Він відмовляється від заяви про те, що заробітна плата не впливає на
ціни і розглядає її вплив на ціни в результаті різних змін стану та
співвідношення основного і оборотного капіталу. Рікардо робить висновок,
що зростання номінальної заробітної плати збільшить цінність благ,
виготовлених за допомогою капіталу з коротким строком служби, або малої
кількості техніки відносно благ, виготовлених за допомогою
«довговічного» капіталу, або великої кількості техніки. Саме таким
шляхом буде урівнена норма прибутку незалежно від статей витрат.

Проте Рікардо заявляє, що ця причина зміни цінності товарів діє
порівняно слабо і її можна не враховувати. Значно важливішою причиною
Рікардо називає збільшення або зменшення кількості праці. Такий його
підхід до визначення цінності став предметом гострої критики з боку
буржуазних економістів.

Рікардо розрізняє природну й ринкову ціни. Під природною він фактично
розуміє цінність, під ринковою — ціну. Ринкові ціни підлягають
випадковим і тимчасовим коливанням. Короткочасний вплив на відхилення
ринкових цін від природних має попит і пропозиція. Проте в умовах
вільної конкуренції і переливу капіталів ринкові ціни не можуть надовго
відхилятись від природних. У довготривалому аспекті зміна цін
пояснюється зміною витрат виробництва.

Гроші. Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошового обігу.
Це не випадково. Досконало володіючи правилами біржової гри, він
намагається теоретично обгрунтувати проблему грошового обігу. Крім того,
це питання було надзвичайно актуальним на той час у зв’язку з
припиненням Англійським банком у 1797 р. обміну банкнот на золото, що
зумовило їх обезцінення. Рікардо бере активну участь у полеміці, що
точилася з цього приводу.

Теорію грошей Рікардо будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він
розглядає як товар, що має цінність. Основу грошової системи у нього
становить золото. Цінність золота і срібла, як і всякого товару,
визначається витратами праці. При данній цінності грошей їх кількість в
обігу залежить від суми товарних цін. Проте використання золота в обігу
Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє проект системи
паперового грошового обігу.

Паперові гроші, писав Рікардо, не мають внутрішньої цінності. Для
забезпечення їх цінності необхідно, щоб їх кількість «регулювалась у
відповідності з

цінністю металу, який служить грошовою одиницею». Проте Рікардо відійшов
від цієї правильної концепції і виступив як прихильник кількісної
теорії» грошей. Він заявив, що в обіг може влитись будь-яка кількість не
лише паперових знаків, а й золотих монет, якій протистоїть сукупна маса
товарів. Співвідношення цих величин і визначає як рівень цін, так і
цінність грошей.

Теорія розподілу. Основною проблемою політичної економії Рікардо називав
розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної
плати, прибутку і ренти. Ці категорії він розглядає з точки зору їх
величини і співвідношення.

Заробітна плата у Рікардо це — доход робітника, плата за працю. Праця як
товар має природну й ринкову ціни. «Природною ціною праці є та, яка
необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій
рід без збільшення або зменшення їх кількості»^ Отже, природна ціна
праці визначається у Рікардо цінністю засобів споживання робітника і
йосо сімї. Природна ціна не є незмінною, нерухомою. «Вона,— писав
Рікардо,— змінюється в різні часи в одній і тій же країні і суттєво
відрізняється в різних країнах»^. Хоча Рікардо й розумів, що вміст
засобів існування визначається історично і залежить від традицій і рівня
розвитку продуктивних сил, проте у нього виявляється тенденція зводити
природну ціну до мінімуму засобів існування.

Ринкова ціна праці та, що виплачується робітникам. Рікардо ставить її’ в
залежність від попиту й пропозиції, а це значить, що рух заробітної
плати залежить від руху народонаселення. В умовах швидкого зростання
населення попит на робочі руки відстає від пропозиції і заробітна плата
знижується. Якщо ж внаслідок уповільнення приросту населення на ринку
буде відчуватися нестача робочих рук — заробітна плата зростатиме. Отже,
під впливом руху народонаселення ринкова заробітна плата має тенденцію
до зближення з природною.

Рікардо, на відміну від Сміта, вважав, що становище робітників з
розвитком суспільства буде погіршуватись. Цю думку він пояснював тим, що
ніби із зростанням населення і збільшенням потреби в продуктах
сільського господарства, буде зростати їх цінність. Грошова заробітна
плата якщо й буде зростати, то повільніше від зростання цін на
продовольчі товари. Отже, реальна заробітна плата буде зменшуватись.
Рікардо, солідаризуючись з Мальтусом, зазначає, що робітники не повинні
претендувати на більшу долю в суспільному продукті, їх заробітна плата
повинна регулюватись законом попиту й пропозиції. Рікардо виступає проти
втручання держави в функціонування ринку праці й наполягає на
необхідності відміни законів про бідних.

Прибуток. Цінність у Рікардо, як уже зазначалось, складається із
заробітної плати і прибутку. Прибуток у Рікардо — це надлишок цінності
над заробітною платою. У нього не викликає ніяких сумнівів, що робітник
створює своєю працею цінність більшу, ніж одержує у вигляді заробітної
плати. Головне, що цікавить Рікардо,— це проблема величини прибутку і
його співвідношення із заробітною платою.

Рікардо підкреслював, що рівновеликі капітали приносять однакові
прибутки незалежно від того, яку кількість праці вони приводять у дію.
Але разом з тим писав, що на величину прибутку впливає зростання
продуктивності праці. Отже, прибуток у нього виступає то як породження
капіталу, то як породження праці. Цю суперечність Рікардо навіть не
помітив.

Він детально аналізує питання співвідношення заробітної плати і прибутку
як двох складових цінності. Якщо зростає заробітна плата, зазначає
Рікардо, то відповідно зменшується прибуток капіталіста. Цю думку він
проводить досить послідовно. Крім того, він підкреслює, що рух
заробітної плати є визначальним у співвідношенні заробітної плати і
прибутку. Це зумовлено тим, що праця виступає джерелом цінності, а її
функціонування потребує витрат на утримання робітника і його сім’ї.
Проте заробітна плата, підкреслює Рікардо, не може піднятись так високо,
щоб нічого не лишилось на прибуток.

Велику увагу приділяє Рікардо проблемі зниження норми прибутку. З
розвитком суспільства, зазначав він, норма прибутку має тенденцію до
зниження. Вона зумовлена, на думку Рікардо, тим, що продуктивність праці
в сільському господарстві зменшується (дія закону спадаючої родючості
грунту), а це веде до зростання цін на продукти харчування, отже, і до
зростання заробітної плати і відповідного зниження прибутку. Фактором,
що протидіє падінню норми прибутку, Рікардо вважає розвиток продуктивних
сил.

Зменшення прибутку в зв’язку із зростанням заробітної плати Рікардо
розглядає як надзвичайно складну проблему, що загрожує нагромадженню
капіталу, тому що зменшується джерело нагромадження і зникають «стимули
до нагромадження».

Рікардо підкреслює, що він аналізує «прибуток взагалі», тобто йдеться
про прибуток як економічну категорію. Що ж до величини прибутку в
окремих галузях чи в окремих капіталістів, то вона може перевищувати
середню норму. Такий прибуток Рікардо називає «незвичним». Але це явище
буде тимчасовим. У результаті переливу капіталів норма прибутку
вирівнюється.

Суперечливим є висловлювання Рікардо щодо маси прибутку. Він заявляє, що
маса прибутку, а отже, й норма прибутку будуть знижуватись. Водночас він
твердить, що нагромадження капіталу веде до зростання маси прибутку.
Проте це зростання у нього має певну межу, зумовлену зниженням норми
прибутку.

Земельна рента. Ренту Рікардо визначає як «долю продукту землі, яка
виплачується землевласнику за користування першопочатковими і
не-зруйнівними силами грунту»^ Він відрізняє ренту від тієї частини
орендної плати, яка виплачується за користування капіталом, витраченим
на підвищення родючості землі, будівництво господарських приміщень тощо.
Аналізуючи ренту, Рікардо ставить завдання дослідити її природу і
виявити закономірності її’ динаміки.

Виникнення ренти Рікардо пов’язує з утвердженням приватної власності на
землю. Основна теза Рікардо полягала в тому, що рента виплачується за
користування землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її’
якість неоднакова. Із зростанням населення обробляються менш родючі або
гірш розташовані ділянки землі. В такому разі на кращих землях виникне
рента, а її величина буде залежати від різниці якості цих ділянок.
Мінова цінність всіх товарів (в тому числі і промислових) у Рікардо
регулюється найбільшими витратами праці, необхідними для їх виробництва.
За цих умов на кращих землях, де витрати на одиницю продукції менші,
утворюється додатковий доход. Під впливом конкуренції фермери
задовольняються середнім прибутком, а додатковий доход привласнюється
власниками землі як рента. Отже, рента в розумінні Рікардо — це надлишок
цінності над середнім прибутком.

На відміну від Сміта, який розглядав ренту як одне з джерел цінності,
щоправда своєрідне, Рікардо твердить, що рента не впливає на рівень цін
на хліб. Ціна не залежить від ренти, а навпаки, рента залежить від ціни.
«Не тому хліб дорогий,— пише Рікардо,— що платиться рента, а рента
платиться тому, що хліб дорогий»^ Рікардо аналізує диференційну ренту.
Щодо абсолютної рентні, Рікардо її’ не визначав. Він заявляв, що на
гірших ділянках фермер одержує лише середній прибуток, що надлишок тут
не виникає. Отже, виходить, що з гірших ділянок землі рента не
виплачується.

Критикував Рікардо і смі-гівське фізіократичне розуміння дії сил
природи. Він підкреслював, що ці сили діють і в промисловості. І разом з
тим він вважав, що основою всякого економічного розвитку, матеріального
достатку і навіть росту промисловості є додатковий продукт землі.

Динаміку ренти Рікардо правильно пов’язував з нагромадженням капіталу,
розвитком продуктивних сил, зростанням міського населення. Але і в цьому
питанні він був непослідовним, а його погляди суперечливі.

Рікардо пов’язував ренту з законом спадаючої родючості грунту. Він
писав, що порівняльна цінність сирих продуктів підвищується тому, що на
виробництво їх останньої добутої долі витрачається більше праці, ніж на
попередні. Це веде до підвищення цін, отже, й до зростання ренти. Так
діє і зростання капіталу. Зростання капіталу також буде збільшувати
ренту, тому що буде збільшуватись різниця в продуктивності ділянок.
Зменшення капіталу приведе до зменшення ренти, оскільки будуть
послідовно вилучатись з обробітку найменш родючі землі і відповідно
зменшиться рента з кращих ділянок. Що ж до зростання населення, то воно,
за теорією Рікардо, неможливе в умовах підвищення цін на продовольчі
товари.

Теорія ренти Рікардо відіграла велику роль у боротьбі промислової
буржуазії проти землевласників. Буржуазії імпонував висновок Рікардо про
те, що у підтриманні високих цін на хліб зацікавлені лише землевласники,
тому що це

забезпечує їм високу ренту. Промислова буржуазія використала теорію
Рікардо для обгрунтування вимоги про скасування хлібних законів.

Проблема відтворення і криз. Як ідеолог промислової буржуазії Рікардо
був зацікавлений у зростанні її прибутків. Враховуючи корисливі
прагнення буржуазії, досліджуючи валовий і чистий доход, він, на відміну
від Сміта, надає перевагу останньому. Сміт виходив з того, що зростання
валового доходу збільшує зайнятість, забезпечує зростання могутності
країни. Рікардо підкреслював, що податкова спроможність країни
пропорційна не валовому, а чистому доходу. Саме з нього виплачуються всі
податки. Економічною метою суспільства у Рікардо виступають не
народногосподарські проблеми, як у Сміта (зростання зайнятості), а
збільшення прибутків капіталістів.

Аналізуючи процес нагромадження капіталу, Рікардо помилково зводив його
до перетворення доходу лише в змінний капітал, в заробітну плату.
Ігноруючи суперечності капіталізму, він твердив, що застосування нового
капіталу не може зустріти ринкових труднощів. Рікардо стояв на позиціях
Сея, який заперечував можливість надвиробництва і криз.

Відзначаючи це, слід пам’ятати, що книга Рікардо була опублікована за
вісім років до першої кризи, яка охопила економіку Англії в 1825 році.

Посилаючись на Сея, Рікардо твердить, що попит обмежується лише
виробництвом. Кожна людина виготовляє продукцію або для власного
споживання, або на продаж з метою купівлі. Отже, продукти завжди
купуються за продукти або послуги. Гроші слугують лише «мірилом, за
допомогою якого відбувається обмін».

Рікардо писав про можливість виготовлення будь-якого товару в кількості,
що значно перевищить попит. Але це явище він вважав тимчасовим і таким,
що «не може трапитись одночасно з усіма товарами»^. Він заперечував
висновок Мальтуса про вирішення проблеми відтворення за рахунок
споживання непродуктивних верств (чиновників, духовенства,
землевласників).

Єдину причину застою торгівлі в окремі періоди він пов’язував з
прора-хунками підприємців у виробництві товарів. Але це ускладнення, на
думку Рікардо, вирішувалось швидко і ефективно шляхом перенесення на
виробництво інших товарів.

Велика заслуга Рікардо полягає в розробці теорії порівняльних витрат як
основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Про причини
спеціалізації писав і Сміт, проте Рікардо розробив цю теорію
грунтовніше. Він будує її на трудовій теорії вартості і робить наголос
на національних відмінностях у величині вартості, що зумовлені витратами
праці. Зазнавши певних змін і модифікацій, теорія порівняльних витрат
трансформувалась у теорію порівняльних переваг, яка тепер будується на
теорії факторів виробництва і врахуванні попиту й пропозиції.

2. Математична школа: В.Парето, Л.Вальрас

Математичні концепції політекономії беруть початок у працях Курно і
спираються, переважно, на теорії суб’єктивної корисності та
продуктивності факторів виробництва. Виникнення математичної концепції
економічної рівноваги зумовлене перетворенням капіталізму на розвинуту
господарську систему з високим рівнем взаємозв’язку та однорідності всіх
її частин і елементів, а також розвитком математики.

Самостійність і конструктивність математичного методу полягає в тім, що
це не тільки метод описування, а й метод дослідження, причому не лише
кількісного, а і якісного.

У цілісному вигляді математичну теорію економічної рівноваги
репрезентують праці великого французького економіста-математика,
основоположника лозаннської школи Леона Вальраса (1834 — 1916).

Головним у творчості Вальраса було опрацювання теорії макро-економічної
рівноваги. Рівновагу Вальрас характеризував як «стан, за якого
ефективний попит і пропозиція виробничих послуг є рівними, існує
постійна стійка ціна на ринку продуктів і, нарешті, продажна ціна
продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші
умови належать до рівноваги обміну, третя — до рівноваги виробництва».
Ці умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаємозв’язаних систем
рівнянь.

Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий спосіб. Людина приходить
на ринок з певною кількістю товарів і з певним бажанням реалізувати їх
за різними цінами. Якщо всі товари пощастило реалізувати за цими цінами,
то попит і пропозиція є рівними, а на ринку існує рівновага. Але якщо
попит і пропозиція різні, то ціни будуть змінюватися, аж поки не буде
досягнуто певної рівноваги. Це і є загальна теорія рівноваги обміну,
завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії.

1874 p. він опублікував свою головну працю «Елементи чистої політичної
економії», в якій намагався описати замкнену математичну модель
загальної економічної рівноваги. Вона претендувала на те, щоб об’єднати
всі категорії економіки на грунті принципу суб’єктивної корисності.
Вальрас не визнавав трудової теорії вартості й поділяв усіх агентів
виробництва на дві групи: власників виробничих послуг (землі, праці й
капіталу) та підприємців. Щодо держави, то він визначив їй функції
гаранта безпеки громадян, захисника їх соціальних інтересів, здатного
створити умови для ефективної конкуренції в суспільстві й забезпечити
всім однакові права.

У Вальраса власники виробничих послуг є продавцями цих послуг і
одночасно покупцями предметів споживання. Підприємці, навпаки, є
покупцями виробничих послуг і продавцями споживчих продуктів.
Виробництво й споживання виявляються зв’язаними за допомогою ринків
виробничих послуг та споживчих продуктів.

Отже, в основу математичної моделі Вальраса покладено ринковий підхід до
економічних явищ. Рівновага в економіці не зводиться до ринкової
рівноваги, але її можна досягнути тільки через ринковий механізм, через
обмін.

Основний інструмент у цьому механізмі — ціна. Вирівнювання попиту і
пропозиції товарів відбувається за допомогою пошуку взаємоприйнятних
цін, які є цінами рівноваги.

Рівноважна ціна встановлюється у точці рівноваги між корисністю товарів
і витратами на їх виробництво. Ціна є регулятором пропорцій обміну. Вона
забезпечує сполучення ступеня корисності споживної вартості з рівнем
витрат. Для покупця ціна — критерій оцінки корисності даного товару щодо
корисності інших товарів. Для продавця корисність ціни визначається
співвідношенням прибутку і витрат, необхідних для виробництва товару.

Концепція маржинальної корисності була тільки першим кроком у розвитку
теорії, відомої як Вальрасова система загальної рівноваги. Його система,
на відміну від систем, опрацьованих його попередниками, включає всю
сферу прояву вартості й ціни.

Вальрас допускав досконалу конкуренцію та однакові ціни за умов даного
ринку. Він, використовуючи математичні методи, показав, що досягнення
загальної рівноваги за даних умов ринку потребує виконання певних
правил. По-перше, для будь-якого індивідуума існує крива корисності
кожного товару або послуги, наданих на ринку. По-друге, індивідуум
максимізує корисність товару або послуги шляхом обміну. По-третє, він
має отримати максимальне задоволення, якщо ціна, сплачена за обміну,
пропорційна маржинальній корисності купленого товару. По-четверте,
пропозиція кожного товару й послуги має дорівнювати попиту на них, а
відтак ціна кожного товару або послуги — дорівнювати змінним витратам,
які зроблено в процесі довготривалого виробництва.

Основні закони, дотримування яких забезпечує рівновагу:

1) товари одного класу на ринку повинні мати тільки одну ціну;

2) ціна товару зрівнює кількість запропоновану і кількість споживану;

3) ціна має забезпечувати максимальне задоволення і покупцеві, і
продавцю.

Дія цих законів забезпечить рівновагу. Їх можна застосувати до товару
або послуг не лише на споживчому рівні, а й на виробничому.

Треба, проте, зауважити, що теорія Вальраса — це теорія економічної
статики, яка не враховує факторів ризику та невизначеності, циклічних
коливань, технічних нововведень тощо.

Вільфредо Парето (1848—1923) — італійський економіст і соціаліст, що
також зробив великий внесок в економічну науку. Головна ідея, яку він
пропагував, полягала у створенні економічної теорії, «очищеної» від
понять цінності й корисності.

На його думку, політична економія має вивчати механізм встановлення
рівноваги між потребами людей та обмеженими ресурсами для їхнього
задоволення. Намагаючись теоретично обгрунтувати модель взаємозалежності
всіх економічних факторів, що впливають на суспільне виробництво і
споживання, він широко користувався математичними методами аналізу.

Парето розвинув теорію добробуту або, як її інакше називають, теорію
економічного оптимуму, суть якої полягає в оптимальному розподілі
економічних ресурсів і благ, що виробляються. За Вальра-сом, як відомо,
в результаті еквівалентного обміну кожен його учасник отримує максимум
корисності. Удосконалюючи теорію загальної економічної рівноваги
Вальраса, Парето уточнив критерії стійкої рівноваги, сформулював її
умови, що отримали назву «оптимуму Парето». Рівновага трактувалася ним
як економічний стан, за якого неможливо поліпшити становище когось з
учасників обміну, не погіршивши становища хоча б одного з них. Рівновага
настає тоді, коли діаметрально протилежні сили та бажання й усі численні
перешкоди буде збалансовано.

На відміну від Вальраса, він розглядав стан рівноваги в часі, а також
допускав коливання коефіцієнтів виробничої функції залежно від розмірів
випуску продукції, намагався «очистити» теорію рівноваги від
«психології», виключивши етичні мотиви економічної поведінки суб’єктів
господарювання.

Парето обгрунтував неправомірність визначення сукупної корисності як
суми індивідуальних корисностей. Корисність можна виміряти, але не
кількісно, а шляхом оцінювання ступеня пріоритетності для покупця. Це
означає, що споживчі вартості («корисності») ранжуються за критерієм
переваги, за рівнем пріоритетності. Корисність для окремої особи чи
фірми не рівнозначна корисності для всього суспільства.

За споживацькими перевагами здійснюється й порівнювання результатів і
витрат. Коли економіка досягає оптимуму, то дальше поліпшення будь-яких
важливих показників, за Парето, можливе лише внаслідок глибоких
структурних зрушень. На підставі цього він зробив важливий соціальний
висновок. Для того щоб підняти рівень мінімального доходу або зменшити
розрив у доходах, необхідно забезпечити прискорене збільшення багатства
порівняно з кількістю населення. Отже, стверджував Парето, проблема
поліпшення умов життя найбідніших верств населення є насамперед
проблемою створення багатства.

3. Соціально-правовий інституціоналізм Дж.Колюнса

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Його
своєрідність полягає насамперед у тому, що прихильники інституціоналізму
в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв’язують їх з
проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.
Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони
критикували класиків за те, що останні відмовились від аналізу поведінки
людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному
середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від
реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в
економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику.
Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи,
інституціоналізм набрав нових рис, змінилося його місце, у науці ідеї
інституціоналізму позначилися на поглядах багатьох економістів. Можливо,
саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно.

Джон Роджерс Коммонс 1862—1945). Систему його поглядів викладено в таких
працях, як «Розподіл багатства» (1893), «Правові основи капіталізму»
(1924), «Інституціональна економіка. Її місце в політичній економії»
(1934), «Економічна теорія колективних дій» (1950).

На формування світогляду Коммонса великий вплив справила його практична
діяльність. Він здобув університетську освіту, працював у кількох
американських університетах, в урядових установах, певний час був
фактично одним із ідеологів Американської федерації праці, брав участь у
розробці низки законопроектів.

За його участю було підготовлено такі фундаментальні наукові праці, як
«Документована історія промислового суспільства» у десяти томах (1911)
та «Історія робітничого класу в США» (1918— 1935). Як і Веблен, Коммонс
в основу аналізу бере позаекономічні інститути. Проте якщо Веблен на
перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Коммонса
такими є юридичні, правові норми. Він досліджує дію колективних
інститутів: сім’я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо;
досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій
індивідуальних. У праці «Інституціональна економіка» він писав, що
колективні дії є єдиним способом примирення суперечливих інтересів. Він
дійшов висновку, що прагнення в економіці виявляються через суди. Суди
він розглядає як важливий фактор економічного розвитку. В основу
вирішення економічних проблем мають бути покладені рішення Верховного
суду. Наголошування на приматі права зумовлювалося особливостями його
розвитку в США, зокрема відсутністю кодифікації (відповідних кодексів)
так званого загального права. За цих умов рішення судових органів,
особливо Верховного суду, мали обов’язкову силу щодо всіх аналогічних
справ. Отже, суди були тлумачами права.

І Коммонс формулює «юридично-мінову концепцію» суспільного розвитку. Її
суть полягає в тім, що в основу розвитку він покладає мінові відносини,
зображуючи їх як юридичні. Вихідною економічною категорією він оголошує
юридичне поняття угоди. Учасниками угоди можуть бути всі інститути
суспільства: сім’я, тред-юніони, акціонерні компанії і навіть держава.
Відносини між капіталістом і робітником теж є угодою рівноправних членів
суспільства.

Сама угода, яка становить основний елемент кожного економічного
інституту, включає в себе три моменти: конфлікт, взаємодію, вирішення.
Це має означати, що всі суспільні конфлікти, усі суперечності можна
розв’язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил «угоди».
Коммонс допускає не лише мирне врегулювання конфлікту, а й примусове. Як
приклад він наводить діяльність великих холдингових компаній, котрі є
провідними колективних інститутів і найбільш визначними учасниками угод.
Як однією з форм регулювання діяльності вони широко користуються методом
фінансового контролю, фінансового примусу.

Конфлікт може і мусить розв’язувати також держава, зокрема через
встановлення судовими органами так званої розумної цінності. У концепції
Коммонса категорія «розумної цінності» посідає велике місце. Він навіть
заявляє, що політична економія — це наука про процеси, які ведуть до
встановлення «розумної цінності». Економічна наука повинна займатися
аналізом мети, якої, шукаючи добробуту, прагне людина. Уся економічна
діяльність пояснюється, кінець-кінцем, бажанням людей домогтися ліпшого
життя. Саме тому слід встановити такий юридичний і економічний порядок,
який забезпечив би сталу основу, гарантії для чекання. «Без цієї
гарантії очікувань, — зазначав він, — не може бути вартості,
підприємництва, угод і зайнятості тепер, або всього цього буде менше.
Вартість є сучасною оцінкою майбутнього блага».

Коммонс критикує класиків і неокласиків за їх визначення вартості і
зазначає, що воно могло бути придатним колись. З розвитком «банкірського
капіталізму» поняття вартості випливає з угоди про виконання в
майбутньому певного контракту2. Така теорія виводить вартість із
переговорів, її остаточне встановлення завершується в судах. На думку
Коммонса, юридичний підхід до визначення вартості є прагматичнішим. Він
не заперечує необхідності врахування і витрат виробництва. Проте самі ці
витрати він розглядає із суб’єктивно-психологічних позицій як притаманну
людині внутрішню психологічну протидію стимулам до дій (протидія ризику,
передачі власності в наймання на невигідних умовах тощо). Саме в
результаті такої протидії і виникає «розумна вартість». Таким чином,
«розумна вартість» у Коммонса є не тільки результатом випадкового
втручання судових органів у вирішення конфліктів між окремим
підприємцями, а загальним принципом регулювання ними економічного життя,
тобто «торжеством колективного розуму» над індивідуальним. Інакше
кажучи, Коммонс розглядає вартість як очікуване право на майбутні блага
й послуги.

Визначаючи економічні критерії як юридичні відносини з приводу цих
категорій, Коммонс і власність трактує не як економічну категорію, а як
юридичний «титул власності». У нього власність поділяється на три
категорії: речову, неречову (борги і боргові зобов’язання) і невідчутну
(цінні папери). Саме в купівлі і продажу цінних паперів виступає в
чистому вигляді «угода з титулом власності», Ці угоди у Коммонса є
головною ознакою капіталістичної економіки, а фіктивний капітал —
основною економічною категорією.

Відтак у Коммонса капіталістична економіка набирає якогось нереального,
містичного характеру. З аналізу випадає не лише виробництво, а й ринок,
обмін. Усе це підмінюється лише «очікуванням майбутніх сприятливих
угод».

«Інституціональна економіка» в Коммонса — це економіка «регульованого
капіталізму», «адміністративного капіталізму», або, як він інколи
висловлювався, «розумного капіталізму». Ці характеристики зв’язані з
визначенням ролі держави в капіталістичному суспільстві. Держава має
забезпечити управління розвитком капіталістичної економіки, регулювати
конфлікти не лише між окремими капіталістами, а й між капіталістами і
робітниками.

Коммонс визнавав неминучість конфліктів у сфері трудових відносин.
Марксистському вченню про класову боротьбу він протиставив теорію
«соціального конфлікту». Соціальні конфлікти не мають антагоністичного
характеру. Уся проблема полягає лише в тім, щоб опрацювати задовільні
правила регламентації. Велику роль у цій справі він відводив
профспілкам, які мають забезпечувати «загальні інтереси», а не підривати
капіталістичну систему.

Хоч Коммонс у молоді роки і набув репутації радикала, насправді він не
домагався зміни капіталістичних відносин. Він прагнув лише «розумного»,
правового вирішення суперечностей, конфліктів у суспільстві. Він
опинився, як писав американський дослідник економічної думки Селігмен, у
полоні американського прагматичного міфу, згідно з яким людський розум
здатний вирішити всі актуальні проблеми, коли тільки спрямувати його на
правильний шлях.

Список використаної літератури

Білоконенко О.В. Історія економічних вчень. — К., 1998.

Історія економічних учень. Підручник / Л. Я. Корнійчук, H. О. Татаренко,
А. M. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, H. 0. Татаренко. — К.:
КНЕУ, 1999.

Мешко І.М. Історія економічних учень. — К., 1994.

Мешко І.М. Історія економічних вчень. Основні течії західноєвропейської
та американської думки: Навч. посібник.- К.: Вища школа, 1994.

Несторенко О.П. Історія економічних вчень. — К., 2000.

Юхименко П.І., Леоненко П.М. Історія економічних вчень. – Навч.
посібник. – К.: Знання – Прес, 2001.

Эспинас А. История экономических учений.- С.Пб., 1998.

PAGE

PAGE 14

Похожие записи