Реферат на тему:

Економічна інтеграція та глобалізація у світовій економічній думці

План реферату

сторінка

Вступ 3

Основні підходи до вивчення глобалізації 3

Тенденції розвитку людства, визначені Питиримом Сорокіним 7

Погляди Мануеля Кастельса на інформаційне суспільство 11

Погляд на конфлікт цивілізацій, спрогнозований С.Хантінгтоном 13

Додатки 15

Перелік використаних джерел 15

Вступ

Метою цього реферату не було дати визначення таким процесам сучасного
життя, як економічна інтеграція та глобалізація. Тут навіть не
розглядається детальна їхня сутність і можливі наслідки для людства. Цей
реферат — спроба ознайомитися із доробками вчених, котрі займалися
питаннями світового розвитку. Деякі з них не використовують термінів
глобалізація чи економічна інтеграція, але вони описують передумови
зародження і розвитку цих процесів.

Основні підходи до вивчення глобалізації

Використано матеріали джерел 1, 3

Для того, щоб визначити місце глобалізації в еволюції соціально-

економічної думки, звернемося до чотирьох основних періодів другої
половини ХХ століття, які визначили чотири основні підходи до
досліджуваної проблеми.

Перший — модернізаційний — підхід домінував на Заході у 50 — 60-их
роках. Він базувався на солідному ідейному багажі, накопичення якого
почалося ще в епоху Просвітництва. Активними прихильниками
модернізаційного підходу були Т.Парсонс, А.Нікельс, У.Ростоу, К.Кер,
Л.Лернер, Д.Аптер, С.Айзенштадт. Вони розділяли декілька базових
цінностей: світ являє собою єдину систему, спрямовану у єдине майбутнє.
Серед когорти держав у процесі глобалізації ці учені виділили два типи —
традиційні, у котрих переважають традиційні цінності, і модернізовані,
тобто держави, що відійшли від традицій у бік модерністської уніфікації
(у ті роки — лише Захід). Модернізованими вважалися ті соціальні
організації та культурні установи, які виробив саме Захід і які
характеризувалися індивідуалізмом, прихильністю до демократії,
капіталізму, секуляризацією релігійних традицій, прихильністю до науки.
Остання не знає кордонів і космополітизує еліти усіх країн, створюючи
планетарну свідомість, спільні соціальні і моральні цінності та «спільну
мову».

Модерністи вважали, що кожна держава (навіть нещодавно утворена) має
достатній потенціал для стрибка у модерністське майбутнє, для впевненого
підключення до світової економіки, для введення у свою соціальну
практику найбільш передової демократії, для створення царства закону і
загальної творчої революції, що залишає традиційність музеям, а
релігійні переконання — церковним установам.

Теоретики модерністської школи не вважали незахідні суспільства
безнадійно відсталими. Молоді держави подавалися ними як внутрішньо
цілісні, гомогенні, самодостатні. А у західного світу вони не знаходили
ніяких унікальних особливостей. Національні особливості вважалися менш
важливими, ніж те, що внутрішньо об’єднує держави із Заходом.

Головна слабина модернізму полягала у визначенні мотивацій дій окремих
суспільств. Модерністи заходили у глухий кут, коли намагалися пояснити
внутрішні суперечності світу, загіпнотизованого прикладом Заходу і
натиском його цінностей.

Але у процесі накопичення невдач розвитку не приєднаного до Заходу світу
по переконаності у цілющому ефекті поступових модернізаційних зусиль
було завдано серйозного удару. Лінійна «прогресивна модернізація»
виявилася нездійсненною. Країни Азії, Африки, Латинської Америки так і
не змогли прокласти шлях до прогресу. Модернізм як теорія пояснення
теперішнього і майбутнього, як інтерпретація модернізації в середині і
другій половині 1960-х років поступився ідеям більш молодого покоління
західних інтелектуалів. Вперше за багато століть ідеологами,
інтерпретаторами глобального матеріального розвитку був зроблений
висновок про недостатність західних рецептів для більшості країн світу.
Нові критики модернізації, як сліпого наслідування західних схем,
визначили ідеологію як «культурну систему», як сукупність
модернізаційних ідей, застосовних тільки до окремої культури та окремого
досвіду групи країн. Було зроблено висновки, що не можна усі
модернізаційні ідеї черпати із західного джерела, що потрібно
враховувати різноманітність світу і наявність незахідних способів
розв’язання проблем матеріального розвитку. Суттєвим було те, що на
самому Заході підпали під сумнів можливості світової модернізації, якщо
будуть ігноруватися факти специфічного історичного розвитку, настанови
релігії, культурна своєрідність, особливості менталітету. Вперше
категорії культури і соціальної структури розглядалися не як деякий
додаток до індустріалізації і демократизації у західному розумінні, а як
базові особливості розвитку окремих регіонів, оригінальних цівілізацій.

Нову групу інтерпретаторів — противників модернізму — не задовольняло
зведення світового розвитку до простого протистояння традиціоналізму та
модернізму. Прихильники нової — антимодерністської — теорії звернули
увагу перш за все на особливості розвитку незахідних регіонів, де логіка
західного підключення до процесу розвитку розбивалася об незахідний
менталітет місцевого населення, об інші уявлення, об відмінні від
західних цінності. Модерністський постулат «всесвітньої єдності»
поступився новим думкам, що базувалися на більш складному розгляді
світового розвитку. Перш за все, було висунуто тезу про необхідність
відділити лідерів індустріального розвитку від нових учасників прогресу,
котрі шукають свій оптимальний шлях розвитку, часто відмінний від
західного модернізму, а інколи зовсім йому протилежний. Н.Смелзер, Дж.
Нетл, Р.Робертсон, Дж.Гуефілд, А.Голдторп саме із позицій необхідності
врахування місцевих особливостей почали розглядати шляхи виходу бідного
світу на орбіту розвитку і зближення із групою найбільш розвинутих країн
Заходу. Вони запропонували нове трактування проблеми, згідно з якою
світова історія у цілому є не еволюцією, а сукупністю жорстоких
катаклізмів, де незахідні регіони не плавно входять у динамічний ареал
Заходу, а рвуться у майбутнє крізь трагедії воєн і революцій.

Прихильників цих поглядів об’єднав антимодернізм, критичне ставлення до
спрощених схем загальносвітового розвитку. У результаті значних
інтелектуальних зусиль була створена нова — антимодерністська —
парадигма наукового знання. Багаторічну стійкість нової парадигми
(приблизно десятиріччя — із 1965 до 1975 р.) забезпечив реалізм
сприйняття історико-психологічної різноманітності світу, більш уважне
ставлення до страждань країн та народів.

Антимодерністи вказали на те, що у світі відбувається величезна
селянська революція, зростає протистояння світового села та світового
міста. Починається відновлення глобальних позицій Азії, відбувається
зростання жовтої та чорної рас, їхнє протистояння Зоходу. Захід породив
масову культуру, поширену по всьому світі, що знайшла прихильників у
містах незахідного світу, звільнила частину молоді Заходу і решти світу
від колишньої взаємної недовіри, заснованої на ідеології. Але одночасно
із цим стала реальною можливість реваншу місцевих культур.

У результаті ідеологи глобального розвитку більше, ніж раніше, стали
визнавати відмінності Заходу та його східних сусідів. Була піддана
сумнівам паралельність розвитку багатого та бідного світів. Дихотомію
традиціоналізму (як синоніма відсталості) і модернізму замінила більш
складна картина, що охопила і соціальні особливості, і культурні
суперечності.

Капіталістичний Захід втратив статус носія безумовної раціональності,
генератора пафосу звільнення людства. Антимодерністи побачили Захід
жорстоким, скупим, він несе сусіднім регіонам біди, стимулює анархічний
розвиток.

Із кінця 70-х до початку 90-х років на Заході панував третій за
післявоєнний період напрям у поясненні процесу світового розвитку —
постмодернізм. Постмодерністи не звинувачували Захід в усіх бідах світу
і намагались дивитися на світ під новим кутом зору — менш
ідеологізовано, більш об’єктивно. Навідміну від модернізму постмодернізм
не мав футурологічних фантазій і не захоплювався простими схемами
економіко-технічного виховання людства, нагородженням його чудесами
науки. Постмодернізм навідміну від модернізму не ділив світ на «сучасну»
та «архаїчну» частини, не протиставляв модернізм і традиціоналізм,
наполягав на тому, що існують універсальні цінності, але не лише
західні, а загальнолюдські. Таким чином, постмодернізм «зв’язав»
розламаний за соціальною ознакою світ, відмовившись дивитися на Захід,
як на особливий регіон, що веде решту країн до змін.

Навідміну від антимодернізму постмодернізм не мав ілюзій стосовно
радикальних соціальних експериментів, не захоплювався критикою
буржуазного світу. Постмодерністи навідріз відмовилися бачити в
незахідному шляху розвитку переконливий чи достойний наслідування
приклад.

Провідниками постмодернізму в економічній теорії були С.Леш, Д.Харві, в
теорії культурного розвитку світу — Ж.-Ф.Ліотар, М.Фуко. постмодерністи
вважали найважливішим фактором культурного і матеріального життя
здійснений Заходом «новий і небачений стрибок», і поки що ніхто не зумів
повторити пройдений Заходом шлях, не зміг перевершити його досягнення.
Еліта західної думки дійшла висновку, що Росія і соціалізм не можуть
дати технологічного чи соціального прикладу, переконливого для широко
критикованого Заходу. Особливо привабливим у західному світі була
можливість для окремо взятої незалежної особистості заглибитися в
приватне життя, вибрати будь-який шлях, будь-які найоригінальніші ідеї
як найголовніші.

Саме в цьому полягає серцевина постмодерністського бачення світу, його
принципова особливість в оцінці дихотомії Захід — не-Захід. Переносячи
фокус уваги на особистість, постмодерністи висунули принцип
універсальності світу. Цей постулат ніби нівелював відмінності між
Заходом та іншими країнами. Ці ідеологи надавали перевагу не
захоплюватися геополітикою, їх менше, ніж компактні державні
угруповання, цікавили індивідуальності, персональні долі, які можуть
бути принципово схожими у представників усіх «трьох» світів незалежно
від кількості споживаних калорій, власності.

Але постмодернізм не зміг відповісти на запитання, що виникли у
результаті епохальних світових зрушень 1989 — 1991 рр., які порушили
сталу картину світу, помістили протистояння Росія — Захід у зовсім іншу
площину, а потім ліквідували це протистояння. Зближення «першого» і
«другого» світів дискредитувало постмодерністський нігілізм і вимаголо
нового осмислення новоутвореної ситуації.

Швидка руйнація соціалістичного світу, який ще зовсім не давно
розглядався як реальна — у процесі модернізації — альтернатива Заходу,
викликала шок серед теоретиків. Концептуалізація основної лінії
світового розвитку стала головним завданням для усіх спраглих до нового
осмислення світового розвитку.

У результаті перемоги Заходу на зміну постмодернізму прийшло нове
осмислення проблем глобального розвитку, яке було назване
неомодернізмом, оскільки відроджувало віру у прогрес, характерну для
50-х рр. ХХ ст., і засновувалось на прив’язаності до науки та
традиційних цінностей. Деякі теоретики надають перевагу визначенню
неолібералізм, оскільки він протиставив себе державному втручанню у
суспільні справи. Таким чином мова йшла про четверту інтерпретацію
процесу розвитку західними теретиками.

Передова група теоретиків дійшла висновку, що оскільки відновлення ринку
та демократії відбулося у світовому масштабі, і демократія, і ринок є
абстрактними і всезагальними ідеями, універсалізм знову став живильним
джерелом соціальної теорії. Про ринок почали говорити як про інструмент
прогресу, об’єднавчу світову силу, раціональний інструмент стосунків
Заходу зі східними та іншими сусідами. Захід знову почали називати
локомотивом світового розвитку.

Після 1945 р. західні ідеологи почали переосмислення ідей
загальносвітового порядку (створення ООН), у 60-ті роки критично
проаналізували світовий оптимізм, потім змирилися із великою кількістю
постмодерністських конструкцій і завершили коло гімном демократії та
ринку. Тепер не було тиску конкурентних ідей — цифри та факти були
промовистими, оскільки вказували на джерела та умови прогресу, на ті
риси, які разом забезпечують глобальне лідерство. Глобалізація із
початку 90-х років є головною теоретичною схемою, що панує у сучасному
мисленні.

Використано матеріали джерел 1, 3 Тенденції розвитку людства, визначені
Питиримом Сорокіним

Використано матеріали джерела 2

Питирим Сорокін виділив такі три тенденції розвитку людства:

переміщення центру творчого лідерства людства з Європи, де воно було
зосереджене протягом останніх п’яти століть, у район Тихого океану й
Атлантики, особливо до Америки, Азії, Африки;

дезінтеграція переважно чуттєвого типу людини, культури, суспільства і
системи цінностей, поступова їх заміна інтегральним соціокультурним
устроєм;

взаємна конвергенція капіталізму і комунізму, переростання їх в
інтегральне суспільство, яке істотно відрізнятиметься від
капіталістичних та комуністичних зразків.

Розглянемо у зворотній послідовності, як здійснюються накреслені
Питиримом Сорокіним тенденції.

Перехід від пізньоіндустріального суспільства (у капіталістичному і
соціалістичному його варіантах) до постіндустріального стає сьогодні
загальновизнаною реальністю. Те, що соціалізм в СРСР та європейських
країнах зазнав краху, важко заперечувати. Проте соціальний експеримент
не був марним: багато досягнень соціалізму запозичені країнами, що
формують підвалини постіндустріального суспільства. Але хибним був би і
висновок про перемогу капіталістичного ладу: двічі протягом півстоліття
він увергнув людство у руйнівні світові війни, збільшивши прірву між
багатою меншістю та злиденною більшістю планети, породивши на схилі
свого віку панування ТНК та мафіозних структур, наркоманію та масову
антикультуру. Капіталізм переконливо продемонстрував свою
безперспективність.

Підтверджуються висновки Питирима Сорокіна про те, що і капіталізм, і
соціалізм (в їхньому реальному, а не ідеологізованому вигляді) є
недосконалими і не в змозі задовольнити потребу майбутнього людства у
достойному творчому житті; що обидва устрої працюють лише в особливих
умовах, в особливі періоди, а в інших умовах та за інших часів вони не
працюють і тому не потрібні; що обидва устрої дедалі більше втрачали
свої специфічні риси, запозичували і поєднували характеристики один
одного; що обидва типи перебувають у процесі конвергенції, злиття у
проміжний тип, відмінний від комунізму і капіталізму, який зрештою
утворить єдиний соціальний, культурний та особистісний устрій у
людському всесвіті.

Звичайно, це лише загальні контури руху до майбутнього суспільства. Шлях
цей є складним і суперечливим. Але попри все стає очевидним, що саме цей
шлях відбиває об’єктивну логіку історичного прогресу, з усією його
складністю, суперечливістю.

Але ж яким буде суспільство, що до нього прямує людство у ХХІ столітті,
ще не зрозуміло. Прагнучи розгадати таїну, вчені дають різні назви
майбутньому суспільству: постіндустріальне, постекономічне, інформаційне
та ін.

Питирим Сорокін пропонує термін «інтегральний соціокультурний устрій»,
який показує, що майбутнє суспільство, на противагу чуттєвому чи
ідеаціональному (надчуттєвому) капіталізму або соціалізму вбирає в себе,
інтегрує те позитивне, що було вироблене на попередніх стадіях розвитку
суспільства, творчо трансформувавши його і підпорядкувавши інтересам
звільнення людини, поєднуючи дуалістичні засади, притаманні її
біосоціальному генотипу, її розуму та інтуїції. Інтегральний
соціокультурний устрій — це творчий (креативний) гуманізм, котрий
відкриває простір для розквіту розбудовчих сил не тільки перед вузькою
інтелектуальною елітою, а й перед більшістю населення, вириваючи його з
невмолимого машинного ритму (індустріальної, економічної, політичної,
ідеологічної машини, в якій окрема людина є лише ґвинтиком, підкоряється
зовнішній логіці, що обмежує її індивідуальність).

Відтак, і ця тенденція, зазначена Питиримом Сорокіним, здійснюється,
хоча й у більш складному, модифікованому, проте у ближчому до реальності
вигляді.

Менш очевидним і визнаним є вчення Сорокіна про творчу альтруїстичну
любов як головний рушій творення нового суспільства, про завдання
альтруїстичної трансформації людства й усього людського універсуму.
Вчений переконливо довів, що саме ця сила лежить в основі великих
світових релігій, звершень людського духу, запропонував своє «ноу-хау»
вимірювання енергії любові, збільшення виробництва, накопичення та
розподілу любові-енергії. Але реалізація цього незвичайного
передбачення, яке суперечить нагромадженій упродовж віків величезній
енергії ворожнечі, ненависті, боротьби всіх проти всіх, у жорстокий
перехідний період, що рясніє конфліктами, війнами, революціями,
кровопролиттям, вимагатиме докорінної зміни менталітету і можлива лише
після зміни ряду поколінь як результат зростання кількості прихильників
благородної ідеї альтруїстичної любові, котрі невтомно примножують лави
своїх однодумців. Проте інший шлях — продовження та посилення ворожнечі,
ненависті, нетолерантності і фанатизму — неминуче веде до прірви
саморуйнації.

На початку ХХІ століття людина зіткнулася з проблемою зміни
цивілізаційних циклів (світових цивілізацій), обтяженою переходом до
чергового історичного суперциклу. Історичний розлом тільки-но
розпочався, триватиме він, мабуть, не менше за століття, і період цей не
обіцяє бути легким та безхмарним, навпаки, він буде багатий на
катаклізми та несподівані повороти. Тільки через декілька поколінь, у
другій половині ХХІ століття, в авангардних країнах (ними не обов’язково
будуть нинішні розвинуті країни, які обстоюють цивілізацію, що йде геть)
сформуються адекватні утворюваному суспільству ідеологія, мораль,
культура, а слідом за ними утвердяться економічні, соціальні, політичні
основи майбутнього інтегрального гуманістичного суспільства. Таким уже
досить ясно окреслюється перебіг історичного прогресу, такою вбачається
логіка його трансформації.

Не менш звивистим є також шлях здійснення зазначеної Питиримом Сорокіним
третьої історичної тенденції — зсуву центру творчого лідерства із Заходу
на Схід. Це проблема взаємодії локальних цивілізацій, яка набирає на
наших очах принципово нового, ключового значення у долі всього людства.

Життєві цикли і взаємодія цивілізацій пронизують усю історію людства
протягом шести тисячоліть і слугують, як це показав Тойнбі, її стрижнем.

ХХ століття довело суперечності у світовому цивілізаційному просторі до
небезпечної межі. Дві світові війни і розпад колоніальної системи
перекроїли політичну карту планети, змінили співвідношення економічних
сил; це засвідчують дані вміщеної у додатках таблиці.

Трансформації ХХ століття сильно підірвали політичний вплив західної
цивілізвції, — частка населення, що перебувала під її безпосереднім
контролем, зменшилася у 3,4 раза. Проте Захід зберіг свою економічну
міць, виробляючи близько половини світового продукту; породжені ним
монополії і ТНК визначають «погоду» на світовому ринку, перекачують на
свою користь значну частку національного багатства відсталих країн.

Західному диктату кинула виклик наймолодша та найагресивніша
мусульманська цивілізація, частка якої у світовому економічному продукті
за 42 роки зросла у 3,4 раза. Стрімко набирає темпів за останні два
десятиріччя китайська цивілізація, частка якої у світовому економічному
продукті зросла втричі; згідно з прогнозами китайських фахівців, до 2030
р. Китай стане першою державою світу за обсягом ВВП, обігнавши США.
Японія, завершивши економічний стрибок у 50 — 60-ті роки, опинилися в
стані стагнації у 90-ті роки. Повільно набирають економічної ваги
латиноамериканська та африканська (південніше від Сахари) цивілізації;
остання займає найнижчий щабель за виробництвом ВВП на душу населення,
голод щороку забирає мільйони життів. Приблизно однакові із
середньосвітовими темпи економічного піднесення спостерігаються в Індії
за порівняно низького рівня життя, який не набагато переважає рівень
країн Центральної Африки.

У кінці ХХ — на початку ХХІ ст. спостерігається чергова перебудова
світового цивілізаційного простору; є підстава говорити про формування
четвертого покоління локальних цивілізацій. Це дістає свій прояв у
посиленні диференціації та протистояння цивілізацій. Якщо А.Тойнбі
говорив про п’ять цивілізацій третього покоління (західну, православну,
ісламську, індуїстську, далекосхідну), то С.Хантингтон поділяє
далекосхідну на китайську та японську, а також додатково виокремлює
латиноамериканську й африканську (на південь від Сахари). Можливим є
поділ західної цивілізації на західноєвропейську (материнську) та
дочірню північноамериканську, яка претендує на встановлення цілковитого
панування у постіндустріальному суспільстві; проте у перспективі
розбіжність інтересів і культур між ними, мабуть, наростатиме. Не
виключається і відокремлення дочірньої цивілізації на чолі з Австралією.

Здавалось би, крах біполярного світу, посилення домінування Заходу
спростовують прогнози Питирима Сорокіна про тенденцію переміщення центру
творчого лідерства на Схід; посилаються також на розпад СРСР,
загальмування прогресу Японії, азіатську фінансову кризу. Але це лише
короткочасні коливання. Коли враховувати довгострокові тенденції, то
передбачення Сорокіна має повноцінні шанси на здійснення. Агресивна
політика Заходу, яка дістала особливо виразний прояв на Балканах,
початок воєнної операції в Іраку, не може не викликати відповідної
реакції з боку інших цивілізацій, що поступово набирають економічної та
воєнної могутності і політичного впливу, — насамперед ісламської та
китайської, а згодом також індійської і, слід сподіватися, православної.

З кінця ХХ ст., по закінченні протистояння двох світових систем,
розмежованих за ідеологічною ознакою, на перший план у геополітиці
виходить міжцивілізаційна взаємодія, що розвивається у різних формах —
від різнобічного співробітництва і партнерства до протистояння та
збройних конфліктів. Це тонко відчув С.Хантингтон, що порушив проблему
зіткнення цивілізацій, маючи для цього достатні підстави, оскільки
локальні міжцивілізаційні конфлікти точаться вже давно. Особливо чітко
це проявилося під час зіткнення навколо Косова, де західна й ісламська
цивілізації виступили єдиним фронтом, не рахуючися з наслідками, проти
православної цивілізації. Це поворотний пункт у сучасній історії, який
може призвести до нової хвилі протистояння цивілізацій та невтримної
гонки озброєнь. Постає питання: чи не є напад США на Ірак її початком?

На сьогодні окреслюються три сценарії міжцивілізаційних відносин:

підтримання нинішнього ненадійного миру і хисткої рівноваги з локальними
міжцивілізаційними конфліктами, що спалахують час від часу;

переростання цих конфліктів у глобальне зіткнення, яке може призвести до
самознищення людства (тим більше, що вже шість локальних цивілізацій
мають ядерну зброю, а решта — на підході до цього);

вироблення спільними зусиллями механізму рівноправного співробітництва,
партнерства і взаємодопомоги цивілізацій, подолання тяжкого спадку
індустріальної ери — прірви між багатими та бідними народами,
утвердження в глобальних масштабах нового гуманізму та світового
правопорядку. Цей сценарій є найважчим для реалізації і може видатися
утопічним, проте лише він гарантує людству виживання та процвітання,
здійснення зазначених Питиримом Сорокіним глобальних тенденцій.

Боротьба за перерозподіл сфер впливу йде головним чином між західною
(північноамериканською та західноєвропейською) і найагресивнішою
ісламською цивілізаціями. Проте основним об’єктом суперництва між ними
стала православна цивілізація, яка раптово ослабла, перебуває у процесі
саморозпаду, втратила єдність, дороговказні цілі та здатність до
самозбереження. По суті, православна цивілізація пережила дві стадії
розпаду (розпад РЕВ та Варшавського договору, а потім СРСР) і увійшла в
третю стадію, започатковану війною у Чечні, де вже реально вирішують
питання конституції.

Трагічна альтернатива полягає у тому, чи завершиться цей процес
розпадом, а чи відродженням тисячолітньої цивілізації (як це
неодноразово траплялося після попередніх національних катастроф).

Росію та інші країни колишнього СРСР охопила небачено тривала й глибока
цивілізаційна криза — економічна, політична, соціокультурна,
ефективність економіки впала, реальний рівень життя знизився у 2-3 рази.
Цим негайно скористалися інші цивілізації (у першу чергу, західна й
ісламська), енергійно витісняючи ослаблого сусіда з геополітичного
простору, із світових та внутрішніх ринків.

Щоб врятуватися та відродитися, православна цивілізація потребує певного
сполучення факторів історичного прогресу.

Необхідно позбавитися міражів та хибних поглядів і змінити стратегічний
курс, орієнтуючись на соціально-ринкову економіку, посилення
державності, технологічний переворот, реінтеграцію складових елементів
локальної цивілізації та її відродження, усвідомлюючи та обстоюючи
власні інтереси у світовому цивілізаційному просторі.

Потрібно, щоб змінилися покоління інтелектуальних, політичних, ділових
лідерів, пішли геть зі сцени егоїстичні, користолюбні й обмежені ділки
та політики, щоб їхнє місце зайняли відповідальні перед народом
харизматичні лідери, здатні стратегічно мислити і повести за собою
більшість.

Процес позитивної моральної, політичної, релігійної поляризації має
подолати байдужість і підштовхнути до усвідомлених активних дій
«мовчазну більшість», щоб вона наполегливо перетворювала суспільство і
водночас не вдавалася до крайнощів революційного насильства,
міжнаціональних чи громадянськиї воєн.

Використано матеріали джерела 2

Погляди Мануеля Кастельса на інформаційне суспільство

Використано матеріали джерела 4

Як теоретик М.Кастельс починав із використання марксистського підходу до
питань урбанізації («The Urban Quеstion» (1977)). Потім були книги «The
City and the Grassroots» (1983), «The Informational City» (1989), «The
Collaps of Soviet Communism: a View from the Information Society» (1995)
та інші. Поступово предметом наукового інтересу М.Кастельса ставали
глобальні процеси, що відбуваються у сучасному світі під впливом
швидкого розвитку усіх видів інформаційних технологій. Результатом цієї
зацікавленості і стало фундаментальне дослідження «Information Age:
Economy, Society and Culture» Vol. I-III. Oxford: Blackwell Publishers,
1996-1998. Ціллю книги є спостереження та аналіз процесу переходу
людства в інформаційну епоху. Цей перехід заснований на революції
інформаційних технологій, яка у 1970-х роках заклала основу для нової
технологічної системи, що поширилася по всьому світі. Одночасно зі
змінами в матеріальній технології революційні зміни відбулися і в
соціальній та економічній структурі: відносно жорсткі та вертикально
орієнтовані інститути замінюються гнучкими і горизонтально орієнтованими
мережами, через які здійснюється влада та обмін ресурсами. Для
М.Кастельса формування міжнародних ділових і культурних мереж і розвиток
інформаційної технології — явища нерозривно пов’язані і взаємозалежні.
Усі сфери життя, починаючи з геополітики крупних національних держав і
закінчуючи повсякденням звичайних людей, змінюються, виявляючись
поміщеними в інформаційний простір і глобальні мережі. Революція в
інформаційній технології є відправним пунктом при аналізі труднощів
становлення нової економіки, суспільства та культури.

У сучасному суспільстві інформаційні технології на невідому досі висоту
піднімають значення знання та інформаційних потоків. Зростання ролі
знання у свій час зазначали Д.Белл, А.Турен, Е.Тоффлер та інші теоретики
постіндустріального суспільства. М.Кастельс розмежовує відомі концепції
«інформаційного суспільства» (information society) і власне концепцію
«інформаціонального суспільства» (informational society). У концепціях
інформаціонального суспільства підкреслюється визначальна роль
інформації у суспільстві. На думку М.Кастельса, інформація та обмін
інформацією супроводжували розвиток цивілізації протягом усієї історії
людства і були критично важливими у всіх суспільствах. У той же час
«інформаціанальне суспільство» будується таким чином, що генерування
обробка та передача інформації стали фундаментальними джерелами
продуктивності та влади. Однією із визначних рис інформаціонального
суспільства є мережева логіка її базової структури. До того ж
інформаційне суспільство розвивається на фоні прискорення та протиріч
процесів глобалізації, процесів, що зачіпають усі точки земної кулі.

М.Кастельс твердить, що ядро трансформацій, які переживає сучасний світ,
пов’язане з технологіями обробки інформації і комунікацією. М.Кастельс
пропонує соціологічний опис і розуміння основних моментів історії
становлення таких технологій, приділяючи багато увани Силіконовій долині
у розвитку комп’ютерної індустрії. Дух вільного підприємництва,
університетсикий інтелектуалізм і урядові замовлення зробили Силіконову
долину лідером у комп’ютерній сфері. Спираючись на роботи ряду
теоретиків, М.Кастельс окреслює межі інформаційно-технологічної
парадигми, що має декілька головних рис. По-перше, інформація у рамках
пропонованої парадигми є сировиною технології і, відповідно, у першу
чергу технологія впливає на інформацію, але аж ніяк не навпаки.
По-друге, ефекти нових технологій охоплюють усі сфери людської
діяльності. По-третє, інформаційна технологія ініціює мережеву логіку
змін соціальної системи. По-четверте, інформаційно-технологічна
парадигма заснована на гнучкості, коли здатність до реконфігурації стає
вирішальною рисою суспільства. По-п’яте, важливою характеристикою
інформаційно-технологічної парадигми стає конвергенція конкретних
технологій у високоінтегрованій системі, коли, наприклад,
мікроелектроніка, телекомунікації, оптична електроніка та комп’ютери
інтегровані в інформаційні системи. Узяті усі разом характеристики
інформаційно-технологічної парадигми є фундаментом інформаційного
суспільства. Так само як книга М.Кастельса не є книгою про книги, так
само ця книга не є книгою про глобалізацію. Однак розгляд процесу
глобалізації і його впливу на суспільство стає найважливішим сюжетом
роботи. Для М.Кастельса глобалізація пов’язана, перш за все, із
глобалізацією економіки. Поняття «глобальна економіка» у трактуванні
М.Кастельса означає, що основні види економічної діяльності
(виробництво, споживання і циркуляція товарів та послуг), а також їхні
складові (капітал, праця, сировина, управління, інформація, технологія,
ринки) організуються у глобальному масштабі, безпосередньо або ж із
використанням розгалуженої мережі, що пов’язує економічних агентів.
Глобальна економіка — це економіка, здатна працювати як єдина система в
режимі реального часу у масштабі усієї планети. М.Кастельс досліджує
причини виникнення, перспективи та обмеження розвитку глобальної
економіки. У своєму дослідженні процесу глобалізації теоретик
звертається до соціо-економічного аналізу місця різних регіонів у
глобальному економічному та інформаційному просторі. Згідно із
М.Кастельсом, процес глобалізації не є однозначним: деякі регіони
(наприклад, Тихоокеанський) активно залучаються у глобальний економічний
обмін, і одночасно інші великі регіони (Африка) виключаються із
глобальної системи. Ділове підприємство, включене у мережеві обміни,
стає основним фактором інформаційної економіки. М.Кастельс детально
досліджує трансформації організаційної структури капіталістичного
підприємства. М.Кастельс вважає, що у 1970-х роках почалися якісні зміни
в організації виробництва і ринків у глобальній економіці. Ці зміни
відбувалися під впливом як мінімум трьох факторів. Звичайно, першим
фактором соціолог вважає досягнення інформаційної технології, другим —
необхідність ділових організацій реагувати на все більш невизначене
швидкоплинне зовнішнє середовище, а третім фактором є перегляд трудових
відносин, що передбачає економію трудових затрат і введення
автоматизованих робочих місць. М.Кастельс розглядає зміни у виробництві
і управлінні підприємством, спрямовані на створення гнучкої
організаційної структури, здатної брати участь у мережевих міжфірмових
обмінах. У зв’язку з цим для М.Кастельса важливим є огляд організаційної
структури бізнесу в Південно-Східній Азії. Корпоративні конгломерати
Японії, Південної Кореї, Китаю є прикладом ефективної роботи міжфірмових
ділових мереж. М.Кастельс робить висновок про те, що традиційний підхід
до організації як до автономного агента ринкової економіки повинен бути
заміненим концепцією виникнення міжнародних мереж фірм і субодиниць фірм
як базової організаційної форми інформаціонально-глобальної економіки.

Використовуючи широкий статистичний та історіографічний матеріал,
М.Кастельс робить деякі узагальнення, які стосуються трансформації
зайнятості на порозі інформаційного суспільства. Він вважає, що не існує
систематичного структурного співвідношення між поширенням інформаційних
технологій та еволюцією рівня зайнятості у цілому в економіці. Також
традиційна форма роботи (повний робочий день, чітко визначені посадові
обов’язки) повільно, але розмиваються. Таким чином відбувається
індивідуалізація праці у трудовому процесі.

Використано матеріали джерела 4

Погляд на конфлікт цивілізацій, спрогнозований С.Хантінгтоном

Використано матеріали джерела 5

Доробок С.Хантінгтона є актуальним для теми реферату, тому що цей вчений
досліджує принципи та шляхи взаємодії цивілізацій, народів у сучасному
світі. Його твердження про можливий конфлікт цивілізацій є спірним, хоча
група науковців погоджується із таким варіантом розвитку подій.

Головна ідея С.Хантінгтона містить деякі неоднозначності. Ніде не
стверджуючи, що світ у майбутньому очікує якесь згуртування країн і
народів за цивілізаційнною (культурною) ознакою, С.Хантінгтон, проте,
заявляє, що протиріччя і конфлікти між цивілізаціями приходять на зміну
старим видам протиріч і конфліктів. Водночас, акцентуючи увагу на нових,
цивілізаційних коріннях майбутніх конфліктів, американський професор не
відмовляється й від їхніх старих коренів: «Найпростіше двопідхідне
розмежування країн, які є найбільш впливовими в світових справах та
найбільш суттєвими для розуміння і наділення сенсом світової політики,
на бідні й багаті або демократичні і недемократичні може частково
допомогти, але лише частково… Я … висуваю гіпотезу про те, що …
конфлікт між цивілізаціями прийде на зміну ідеологічним та іншим формам
конфліктів в якості форми глобального конфлікту, що переважає… Лінії
розлому між цивілізаціями це і є лінії майбутніх фронтів».

Отже, твердження С.Хантінгтона виразно вказують, що він розглядає
цивілізації як сторони майбутніх протиріч і конфліктів. А протиріччя,
конфлікти між цивілізаціями як сторонами можуть бути, якщо тільки
охоплюється вся сукупність аспектів культури. Бо, якщо має місце
конфлікт, мотивований одним чи лише декількома цивілізаційними
розходженнями (з усієї великої множини таких розходжень), то, як показує
історичний досвід, це не є конфлікт між цивілізаціями, тому його слід
кваліфікувати як такий, що має лише цивілізаційне »підфарбування».

Звернемося тепер до причин, які на доказ своєї теорії наводить
С.Хантінгтон. Відмінності між цивілізаціями він називає не просто
реальними, а найбільш суттєвими. Американський учений вважає, що
внаслідок посилення взаємодії між народами різних цивілізацій
відбувається піднесення цивілізаційної самосвідомості, поглиблення
розуміння відмінностей між цивілізаціями та суспільством у рамках
цивілізацій, а також загострення розбіжностей і ворожості, що входять
углиб історії або, принаймні, сприймаються як такі. Це є другою причиною
конфліктів.

Третю причину конфліктів американський учений вбачає у послабленні
держави як джерела ідентифікації людей. Роздвоєння ролі Заходу у
світовій історії С.Хантінгтон вважає четвертою причиною майбутнього
протистояння цивілізацій. На його думку, Захід перебуває на піку своєї
могутності, а незахідні цивілізації повертаються до власних коренів.

Менша підлеглість змінам культурних розходжень в порівнянні з
економічними та політичними розглядається С.Хантінгтоном як п’ята
причина того, що конфліктогенність набуває цивілізаційного обличчя. Адже
внаслідок цього конфлікти, обумовлені культурними розходженнями,
складніше розв’язати чи звести до компромісу. Шостою причиною еволюції
конфліктогенності С.Хантінгтон вважає посилення економічного
регіоналізму. Він наводить приклади цього явища для Європи, Південної та
Центральної Америки, Середнього та Далекого Сходу. Згідно з його
міркуваннями, успіх економічного регіоналізму закріплює усвідомлення
належності до однієї цивілізації. Причому економічний регіоналізм може
бути успішним тільки в разі, якщо він корениться в спільності
цивілізації.

Хоча глобалізація і покликана об’єднувати народи і цивілізації, доведена
можливість виникнення зовсім протилежної ситуації, коли інтеграційні
процеси спричинять конфлікти між окремими цивілізаціями або їхніми
угрупованнями.

Використано матеріали джерела 5

Додатки

Динаміка частки локальних цивілізацій у населенні

світу і у світовому економічному продукті*

Цивілізації Частка населення світу під політичним контролем цивілізації
Частка цивілізації у світовому економічному продукті

1900 р. 1920 р. 1970 р. 1995 р. 1950 р. 1970 р. 1992 р.

Західна

Православна

Ісламська

Китайська

Індійська

Японська

Латиноамериканська

Африканська

Інші

44,3

8,5

4,2

19,3

0,3

3,5

3,2

0,4

16,3

48,1

13,9

2,4

17,3

0,3

4,1

4,6

0,7

8,6

14,4

10,0

13,0

22,8

15,2

2,8

8,4

5,6

5,5

13,1

6,1

15,9

24,0

16,4

2,2

9,3

9,5

3,5

64,1

16,0

2,9

3,3

3,8

3,1

5,6

0,2

1,0

53,4

17,4

4,6

4,8

3,0

7,8

6,2

1,7

1,1

48,9

6,2

11,0

10,0

3,5

8,0

8,3

2,1

2,0

*Тойнби А. Постижение истории, с. 411

Перелік використаних джерел

Уткин А.И. Глобализация: процесс и осмысление. — М.: Логос, 2002.-254с.

Ю.Яковець. Глобальні тенденції соціокультурної динаміки і перспективи
взаємодії цивілізацій у ХХІ столітті// Економіка України,-2000, -№3, с.
8-17.

Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы. — М.: Рефл-бук, К.:
Ваклер, 2002. — 480.

http://www.sociology.ru/forum/00-3-4abramov-eng.html

http://www.niss.gov.ua/book/Goncharenko/Nadia.htm

PAGE 1

PAGE 15

Похожие записи