.

1.“Теорія ощадливості” Н.Сеніора. 2.Наукові новаторства М.Туган-Барановського та їх вплив на світову економічну науку. 3. Інституціоналізм як ідейно-т

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
0 4726
Скачать документ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ІСТОРІЇ ЕКОНОМІЧНИХ ВЧЕНЬ

План

“Теорія ощадливості” Н.Сеніора

Наукові новаторства М.Туган-Барановського та їх вплив на світову
економічну науку

Інституціоналізм як ідейно-теоретична база ліберального реформізму

Список використаної літератури

1. “Теорія ощадливості” Н.Сеніора

Сеніор (1790—1864) підтримував класичну традицію і водночас мав власний
погляд на природу деяких економічних явищ. На відміну від Сміта він не
ставив перед собою завдання побудови повної соціальної філософії, а
обмежував предмет політичної економії як науки вивченням природи
виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та
Мальтуса.

Теорію політичної економії викладено, головне, у його книжці «Політична
економія» (1850), яка спочатку (в 1836 p.) була видана у вигляді статей
в енциклопедії.

Об’єктом дослідження політекономії, на погляд Сеніора, є багатство, що
виступає у вигляді речей, які можуть обмінюватись, або мають вартість.
На його думку, обмінюватись або передаватись з рук у руки можуть речі,
які є в обмеженій кількості (до них не належать, наприклад, сонце,
повітря тощо), і мають властивість бути корисними, тобто «властивість
прямо чи побічно давати задоволення чи тамувати біль»’.

Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність та обсяг
пропозиції. За відповідних обставин кожна з цих властивостей відіграє
власну роль, по-різному впливаючи на процес обміну, але в сукупності
вони визначають цінність багатства.

Капітал у Сеніора — це поєднання трьох факторів: землі, праці та
заощадження. Природні ресурси — це матеріальне його наповнення, а
заощадження — це відмова від його невиробничого використання, праця ж —
спосіб його зберігання і формування.

Визначивши капітал як єдність трьох факторів, Сеніор сформулював підходи
до аналізу суті доходів.

Основним напрямком політекономічного дослідження Сеніора була проблема
розподілу суспільного багатства. Він, як і інші тогочасні економісти,
вирішував її з допомогою теоретичних обгрунтувань правомірності тих чи
інших видів доходу: заробітної плати, прибутку, ренти, процента. Ця
складова його теорії була найбільш слабкою і зумовила критичне ставлення
до його вчення в цілому.

До Сеніора з усіх категорій доходу дохід на капітал був найменше
обгрунтованим. Рікардо розглядав його лише як залишок після вилучення
величини заробітної плати з ціни товару. Адже капітал трактували як
продукт землі та праці, а не як самостійний фактор. Сеніор побачив
підстави для особливої винагороди капіталіста — винагороди за
заощадження від споживання капіталу в розрахунку на майбутнє. Хто
утримується, зазначає він, «той і є капіталістом, і винагородою за його
дії є прибуток» .

Але капіталіст не лише утримується від споживання, а й працює,
організовує підприємство, керує ним. Отже, прибуток включає два види
винагороди, і Сеніор розрізняє два види доходу капіталіста—
підприємницький дохід ( плата за працю ) і процент (плата за капітал).

З цієї позиції легко було пояснити природу процента на позичковий
капітал. Та природу ренти пояснити було важче. З одного боку, не можна
було залишити поза увагою роль землі як фактора виробництва, з іншого —
її не можна було віднести й до витрат виробництва, розмежувати роль
капіталу і землі в цьому процесі.

Сеніор указував на те, що капітал втрачає свої властивості, коли його
вкладають у нерухомість, а земля від інших факторів саме й відрізняється
своєю нерухомістю. Іншим ресурсам притаманна обмеженість пропозиції,
обмінюваність, що зумовлює їхню товарність і участь у виробництві у
якості витрат. Землю з цієї позиції охарактеризувати важко. Тому землю
як об’єкт власності він відносить до капіталу, що потребує особливого
виду заощадження, зв’язаного з монополією на володіння землею.

Монополія у Сеніора, поряд з заощадженням, є основою для пояснення цілої
низки економічних явищ. Коли виникають труднощі з визначенням їх
природи, він використовує цю категорію. Так, Сеніор зазначає, що
монопольне володіння передовими досягненнями у виробництві зумовлює
існування надприбутку, як тимчасового явища. Існує монопольне володіння
привілеями, що дає можливість отримувати прибуток, коли заощадження
здійснювалось іншою особою (прибуток на успадкований капітал).

Виходячи з монополії земельної власності, він і пояснює природу ренти.
Оскільки Сеніор не розглядає землю як окремий фактор виробництва, він
уважає, що рента, яка не належить до витрат, не може впливати на ціну.
Рента — залишок, різниця між ціною і вартістю виробництва, яка
привласнюється завдяки повній або частковій монополії, і вона не
зв’язана з «жертовністю», тобто із власними зусиллями.

Прибуток, процент і заробітна плата, на думку Сеніора, за всіма
параметрами відрізняються від ренти.

Теорія прибутку й процента не була достатньо обгрунтованою. Ні в
«Політичній економії», ні в Оксфордських лекціях 1847—1852 pp. Сеніор не
спиняється на поясненні принципів і шляхів формування прибутку та його
розмірів, ставки процента, джерел їхнього забезпечення, мотивів
заощадження.

Він обмежується визначенням похідної природи прибутку на капітал як
плати за підприємництво та заощадження від негайного споживання грошей.

Але в теорії Сеніора уже містяться положення, що в них висвітлюються
взаємозв’язки прибутку, процента й заробітної плати. Він указує на те,
що основою зростання виробництва є прибуток, який перетворюється на
заощадження, а згодом — на витрати виробництва. Тому зростання прибутку
й заробітної плати залежить від заощадження капіталіста.

Визначенню поняття граничної (спадної”) корисності у праці Сеніора
належить значне місце. Він зазначає: «Існує межа задоволення потреб, що
її може забезпечити товар відповідного типу, і, більше того, задоволення
швидко зменшується задовго до досягнення цієї межі. Два предмети одного
типу рідко дають удвічі більше задоволення, ніж один, і ще рідше десять
дадуть уп’ятеро більше задоволення, ніж два. Отже, за наявності
достатньої кількості відповідних товарів великою буде й кількість людей,
що забезпечені ними, і які не бажають або виявляють лише слабке бажання
збільшувати свої запаси цього товару; для них додаткова пропозиція
втрачає всю, або майже всю свою корисність».

Щоб з’ясувати міру заощадження, Сеніору доводиться показати, як
відбувається реалізація товару, формується його ціна.

З одного боку, на думку Сеніора, витрати на виробництво є регулятором
ціноутворення, але таким, що лише окреслює приблизну ціну, а не визначає
її. На відміну від Рікардо, він уважає, що ціна товару дорівнює сумі
заощадження капіталіста та робітника, це сума капіталу та праці, або
сума заробітних плат та прибутків капіталіста, які треба сплатити, щоб
виробники продовжували свою діяльність.

З іншого боку, сума заробітних плат та прибутків у нього залежить від
цін, що визначаються співвідношенням попиту та пропозиції.

Теорія Сеніора зводить витрати виробництва до грошового вираження і
робить їх у такий спосіб порівнянними. Він стверджує, що витрати
виробництва є пише «регулятором» цін, а остаточне визначення їх залежить
від попиту та пропозиції.

Отже, ціноутворення, за Сеніором, є водночас і процесом оцінювання
вартості, тобто розміру пожертв капіталіста й робітника.

Відтак дослідженню закономірностей ціноутворення в доктрині Сеніора
належить значне місце.

У зв’язку з цим, він зробив ще одне відкриття, задовго до того, як воно
стало актуальним: підкреслюючи визначальну роль факторів попиту й
корисності для фіксування ціни порівняно з таким чинником, як витрати
виробництва, він звертає увагу на те, що ці чинники діють лише за умов
вільної конкуренції. Монополізація виробництва нівелює їхню дію.

Рівень монополізації виробництва, на думку Сеніора, визначає, який із
трьох факторів (витрати, попит чи пропозиція) більше впливає на ціну.
Він виокремлює п’ять різних умов виробництва, що визначають ступінь
їхнього впливу: 1) брак будь-якої монополії; 2) монополія, за якої
монополіст не є єдиним виробником на ринку, але має якісь виняткові
умови виробництва, що забезпечують збільшення або стабільність
прибутків; 3) монополія, за якої монополіст є єдиним виробником, але не
може збільшувати обсягів виробництва; 4) монополіст є єдиним виробником
і може нарощувати обсяги виробництва безмежно і з однаковою віддачею; 5)
монополіст не є єдиним виробником, але має особливі переваги, які
зменшуються або зникають за нарощування обсягів виробництва.

Усі ці випадки Сеніор ілюструє співвідношенням вартості й витрат
виробництва. Оскільки у випадках 2,3,4 не існує верхньої межі ціни, то
витрати виробництва будуть нижньою її межею. У випадку 5 виробництво
може відбуватися за умов обмеженої пропозиції факторів, а отже, і
монополія буде обмеженою, а витрати зростатимуть пропорційно збільшенню
обсягів виробництва й зумовлюватимуть таку саму ціну, як і в першому
випадку. Будь-який виробник з меншими витратами отримає надприбуток, або
ренту.

Визначена під впливом конкуренції між виробниками ціна, на його думку, є
базовою на ринку. Але в результаті протистояння виробника і споживача
ціна зафіксується на рівні вартості, чи, як розуміє її Сеніор, на рівні
витрат виробництва. Як бачимо, Сеніор впритул підійшов до визначення
вартості через витрати виробництва, які фіксуються в ціні завдяки
зіткненню двох суб’єктивних оцінок величини заощадження з боку споживача
та виробника.

Зрозуміло, що він не зовсім точно розрізняв категорії вартості (поняття
про яку запозичив у Сміта та Рікардо, точно наслідуючи їх щодо цього),
пропозиції та граничної корисності, а також не робив чіткої різниці між
ціною та вартістю. Але в його теорії наявні елементи майбутньої доктрини
граничної корисності, факторів виробництва та інших основ неокласичного
аналізу.

Теорія вартості (ціни) у Сеніора була похідною від його теорії
заощадження. Людську працю та природні ресурси (землю та ін.) він
розглядав як первинні фактори виробництва, третім (вторинним) фактором,
є, на його погляд, заощадження. Двох перших недостатньо для виробництва,
третя чинна сила — «поведінка людини, що утримується від невиробничого
використання того, що є в її розпорядженні, свідомо віддаючи перевагу
виробництву, яке має віддалені, а не негайні результати. …Цей фактор,
що відрізняється від праці і природних ресурсів, є необхідним для
існування капіталу і перебуває в такому самому відношенні до прибутку,
як праця до заробітної плати».

Стверджуючи, що ціна товару є сукупністю кількості праці і заощадження,
необхідного для продовження виробництва, Сеніор робить висновок, що
зростання (спадання) ціни має супроводжуватись зростанням (спаданням)
заробітної плати. З часом ціни зафіксуються на рівні витрат виробництва,
отже заробітна плата відповідатиме витратам праці.

2. Наукові новаторства М.Туган-Барановського

та їх вплив на світову економічну науку

Михайло Іванович Туган-Барановський (1865—1919) — учений зі світовим
ім’ям, який зробив величезний внесок у розвиток багатьох теоретичних
проблем економіки. Самий тільки перелік його праць і тих питань, які він
вивчав і дослідження котрих здобуло йому світове визнання, зайняв би
багато сторінок. Він народився в заможній дворянській сім’ї в
Харківській губернії. Закінчив 1889 p. фізико-математичний і екстерном —
юридичний факультети Харківського університету.

Під впливом прогресивної професури університету (К. Гаттенбергер, Г.
Цехановецький) М. Туган-Барановський сприймає ідеї класичної школи,
захоплюється марксизмом.

М. Туган-Барановський став першовідкривачем сучасної інвестиційної
теорії циклів. Ще 1894 p. він опублікував працю «Промислові кризи в
сучасній Англії, їх причини і вплив на народне життя”, яку захистив як
магістерську дисертацію у Московському університеті. Це дослідження
(доповнене й перероблене) було згодом видан® майже всіма європейськими і
навіть японською мовами.

Туган-Барановський критично проаналізував сучасні йому теорії ринку та
криз і високо оцінив теоретичні засади «теорії реалізації» Сея, яка
стверджувала, що пропозиція породжує попит.

Він підкреслював правильність думки Рікардо і Сея про те, «що межа
виробництва визначається продуктивними силами людства і аж ніяк не
розмірами його споживання’. Великого значення у проблемі відтворення він
надавав виробничому споживанню. Він писав, що «попит на товари
створюється самим виробництвом і жодних зовнішніх меж для розширеного
відтворення, крім браку продуктивних сил, не існує».

Як підставу для своєї теорії він бере ідею про зв’язок промислових
коливань з періодичним зростанням основного капіталу. Саме цю ідею
високо оцінив американський економіст Е. Хансен. М. Туган-Барановський
розглядає проблему криз, аналізуючи економічні коливання, рух
«економічної активності», а також фактори, що зумовлюють таку
активність. М. Туган-Барановський звертає увагу на виявлення головного
внутрішнього рушія «економічних активностей» і робить висновок, що таким
є рух інвестицій. Він першим сформулював основний закон інвестиційної
теорії циклів, відповідно до якого фази промислового циклу визначаються
активністю інвестування. Саме збільшення інвестицій у галузях, що
виготовляють засоби виробництва (за кейнсіанською термінологією —
«капітальні блага») породжує мультиплікаційний процес всіх елементів
економічної активності.

М. Туган-Барановський підкреслює анархічний характер капіталістичного
виробництва, диспропорційність у розміщенні вільних грошових капіталів у
різних сферах їх застосування, що й спричиняє кризи. Він писав, що
причина криз криється «у сфері нагромадження і витрачання суспільного
капіталу» за порушення пропорційності його розподілу в різних сферах
застосування капіталу.

Регулювання інвестицій, правильний їх розподіл хоча б тільки в галузях,
що виготовляють капітальні блага, на думку М. Туган-Барановського,
відкриває можливості для безмежного розширення капіталістичного
виробництва.

Інвестиційна теорія циклів М. Туган-Барановського мала величезний вплив
на розвиток політичної економії. На його праці не лише й досі
посилаються численні західноєвропейські та американські економісти, а й
плідно розвивають його ідеї. Схвально ставився до теорії М.
Туган-Барановського Кейнс. Зокрема він майже цілком сприйняв ідею М.
Туган-Барановського про «заощадження — інвестиції» як головну рушійну
силу економічних активностей.

Глибоко обізнаний із різними західноєвропейськими економічними школами,
М. Туган-Барановський, однак, не став прямим послідовником будь-якої з
них. Критичний аналіз політеко-номічних шкіл, і передовсім німецької
історичної та австрійської, а також марксистської теорії дав йому змогу
розробити власну економічну концепцію в дусі прогресивного розвитку
світової економічної думки.

Спочатку М. Туган-Барановський був прихильником Маркса. Але згодом в
його працях з’являються критичні нотки. Він не сприйняв трудової теорії
вартості, назвав «фікцією» трудову вартість і «малозначущою» категорію
додаткової вартості. М. Туган-Барановський заперечував марксистське
положення, що нова вартість створюється робочою силою. Джерелом прибутку
він називає весь капітал. Проте він не відкидає марксизм, а прагне
розвивати його наукові елементи.

Визнаючи методологію Маркса, його ідеї про визначальну роль економічних
явищ у розвитку суспільства, М. Туган-Барановський критикує Маркса за
економічний детермінізм, за ігнорування психології людей, їхньої моралі.

У багатьох дослідженнях: «Учення про граничну корисність господарських
благ» (1890), «Основна помилка абстрактної теорії капіталізму К. Маркса»
(1898), «Нариси з новітньої історії політичної економії і соціалізму»
(1903), «Теоретичні основи марксизму» (1905), «Основи політичної
економії» (1909) — учений намагався переорієнтувати політекономію в
Росії і в Україні на позиції суб’єктивно-психологічної школи та
неокласицизму. Уже 1890 р. у «Вченні про граничну корисність
господарських благ, як причину їхньої цінності» він зробив порівняльний
аналіз класичної та австрійської шкіл і заявив про можливість їхнього
синтезу. На Заході цю ідею здійснив Маршалл у праці «Принципи
економічної науки» (1890), що ознаменувала початок неокласичного
напрямку в політичній економії. Хоч підходи до такого синтезу в
Туган-Барановського і Маршалла не були цілком ідентичними, вони свідчили
про єдність наукового пошуку обох визначних економістів.

Велику увагу приділив М.Туган-Барановський питанню розвитку капіталізму
в Росії, що в останнє десятиріччя XIX ст. стало головним теоретичним
питанням у країні. У 1898 p. було опубліковано його докторську
дисертацію «Російська фабрика в минулому та сучасному.
Історико-економічне дослідження». Ця праця здобула високу оцінку
західноєвропейських економістів (зокрема І. Шумпетера).

Загальновизнаним у світовій економічній літературі є внесок
М.Туган-Барановського в розробку таких проблем, як теорія розподілу,
теорія кооперації, теорія соціалізму та ін.

3. Інституціоналізм як ідейно-теоретична база

ліберального реформізму

Інституціоналізм — своєрідний напрям в економічній науці. Його
своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму
в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв’язують їх з
проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналіти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони
критикували класиків за те, що останні відмовились від аналізу поведінки
людини, як особистості, котра перебуває в певному суспільному
середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від
реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в
економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику.
Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи,
інституціоналізм набрав нових рис, змінилося його місце, у науці ідеї
інституціоналізму позначилися на поглядах багатьох економістів. Можливо,
саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно.

Оскільки його адептам притаманні прагматизм і реалістичний підхід до
аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму постійно
зростає.

Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX
ст. Його ідейні основи було закладено американським економістом і
соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова
«institutio» (звичай, настанова) і близького до нього «інститут»
(зовнішнє втілення «інституцій», закріплення їх у вигляді законів).1Дуже
часто ці терміни вживаються як синоніми. Їх тлумачення є досить широким
і не надто чітким. Представник інституціоналізму і автор терміна
«інституціоналізм» У. Гамільтон писав: «Інститути — це словесний символ
для ліпшого описання низки суспільних звичаїв. Вони означають переважний
і постійний спосіб мислення, який став звичкою для групи або звичаєм для
народу звичаїв і звичок, що до нього ми пристосовуємо наше життя, є
сплетінням і безперервною основою інститутів». Як правило, «інститути»
визначають як форму прояву «інституцій». Так, «економічні інститути» —
приватна власність, гроші, конкуренція, торгівля, прибуток тощо є лише
формою прояву або втіленням «інституцій», тобто навичок, звичайно ставши
такими, вони організують і регулюють поведінку людей. Прихильники
інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме
цим інститутам. Відтак економічні процеси в інституціоналістів набувають
психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної
психології. Саме тому, щоб зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію,
необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі
особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналісти не
лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали,
по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку.

У формуванні філософських основ інституціоналізму велику роль відіграли
американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб — основоположники
прагматизму. Певний вплив на формування й розвиток інституціоналізму
справила німецька історична школа з її історичним методом, акцентуванням
уваги на правових нормах та політиці держави. В американській
економічній літературі навіть стверджувалося, що інституціоналізм є суто
американським різновидом історичної школи.

Американським напрямом історичної школи називає інституціоналізм також
всесвітньо визнаний авторитет у царині історії економічної думки
японський економіст Такаші Негіші. Але не заперечуючи певних спільних
рис, притаманних цим напрямам, їх не слід ототожнювати. Вони склались за
різних історичних умов і відображають різні історичні реалії.

Інституціоналізм виник і набув поширення в США за умов раннього періоду
імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і середньої буржуазії
та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у
гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його
реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну
спорідненість Інституціоналісти мають з англійськими соціологами й
економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж.
Гобсоном, який, на думку самих американських інституціоналістів, зробив
спробу теоретично обгрунтувати реформістські програми.

На відміну від психологічної школи граничної корисності
інституціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію
колективу, суспільства, а не окремих суб’єктів господарювання —
«робінзонів». Інституціоналісти піддали критиці неокласичну концепцію
конкурентної економіки з її основною ідеєю ринкової рівноваги, відкинули
постулат «гармонії інтересів».

Визначенню неокласиками ринку як універсального, високоефективного
механізму розподілу економічних ресурсів, а отже, як фактора ефективного
функціонування економіки в цілому, інституціоналісти протиставили
дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із
розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового
механізму регулювання економіки і виступали за впровадження суспільного
контролю над нею. Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька
етапів. Еклектизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили формування
в її рамках різноманітних напрямів Передовсім можна виділити ранній
інституціоналізм і неоінституціоналізм.

Батьком соціально-психологічного інституціоналізма можна вважати
Торстена Веблена (1857—1929). Веблен виступив з гострою критикою
капіталізму, що дало підставу колегам назвати його «американським
Марксом». Веблен і справді був добре обізнаний з «Капіталом» К. Маркса,
називав Маркса великим мислителем, який розвиває ідеї класичної школи.
Але сам Веблен стояв на інших позиціях. Він не був противником
капіталізму, заперечував революційні перетворення і виступав лише за
здійснення більш-менш радикальних реформ.

Критика капіталізму Вебленом стала своєрідним фундаментом
інституціональної теорії. Вона не була результатом, висновками
досліджень, а обмежувалась лише вихідними, оцінними судженнями, що
визначали підхід до розробки тих чи інших проблем. Веблену властивий
соціальний підхід до аналізу економічних процесів. Він розглядає
суспільство як цілісну систему, аналізує поведінку соціальних груп
людей, зумовлену соціальними мотивами, «соціальною психологією».

Веблен виступає як прихильник еволюціоналізму, що його він, однак,
поєднує із соціал-дарвінізмом, поширюючи поняття природного добору,
боротьби за існування на сферу суспільного життя («Теорія бездіяльного
класу»). Соціал-дарвінізм Веблена характеризується певною своєрідністю:
закономірності суспільного розвитку в нього психологічні,
інституціональні, і саме вони, на його думку, підлягають дії біологічних
законів.

Інституціоналістське пояснення дає Веблен також економічним кризам.
Промисловий процес сам собою не породжує криз. Першопричину таких треба
шукати у «психології бізнесу», яка охоплює рух цін, а згодом промисловий
процес і споживання.

Якщо джерело всіх суперечностей, усіх недоліків капіталізму перебуває у
сфері бізнесу, то і позбутись таких негараздів можна, звільнивши
індустрію від поневолення її бізнесом. Веблен виступає за реформування
капіталізму, рекомендуючи замінити бізнесменів промислово-технічною
інтелігенцією. Індустрією має керувати не бізнес, а інженери чи
технологи. Вони, стверджував Веблен, створюватимуть генеральний штаб
індустріальної системи, котрий візьме під контроль усе суспільство.

Панування техноструктури забезпечить ефективний і раціональний розподіл
ресурсів, ефективне функціонування економіки, спрямованої на задоволення
людських потреб. За цих умов виникнуть нові інститути, нові інстинкти.
Веблен став основоположником індустріально-технологічної концепції, яка
набрала розвитку у працях неоінституціоналістів.

Список використаної літератури

Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. – К., 1999 .

История экономических учений. – ч.1. / ред. В.А.Жамин. – М., 1989.

История экономических учений. – ч.2./ ред. А.Г.Худокормов.- М., 1994.

Майбурд Е.М. Введение в историю экономической мысли: От пророков до
профессоров. – М., 1996.

Мешко І.Н. Історія економічних учень. – К., 1994.

Несторенко О.П. Історія економічних вчень. – К., 2000.

PAGE

PAGE 13

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020