КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ІСТОРІЇ ЕКОНОМІЧНИХ ВЧЕНЬ

1. Маржиналістська революція:

характерні риси, етапи формування нової парадигми

У середині XIX ст. класична школа політичної економії виявилася в стані
кризи, тому що її теорія базувалася на витратному трактуванні цінності і
не могла пояснити ряду гострих проблем економіки. Самим слабким місцем
класичної школи було те, що вона слабко була зорієнтована на
суб’єкта-споживача, заради якого здійснюється виробництво. Погляд
класичної школи був прикутий до виробника.

Вихід із кризи знайшли маржиналісти. Це напрямок економічної думки виник
в останній третині XIX ст. У центрі даної системи стоїть суб’єкт із його
потребами. У ній споживач — всьому голова.

Маржиналістська революція проходила в два етапи. Перший етап охоплює
70-80-і роки XIX ст., другий етап (1890-і рр.) одержав назву
неокласичної школи. Багато вчених починали маржиналістську революцію, а
потім сприяли створенню більш глибокої неокласичної теорії.

Маржиналістську революцію здійснила блискуча плеяда таких учених, як
Карл Менгер (1840-1921), Фрідріх фон Візер (1851-1926), Ейген фон
Бем-Баверк (1851-1914), Вільям Стенлі Джевонс (1835-1882), Френсіс
Еджуорт (1845-1926), Леон Вальрас (1834-1910), Джон Бейтс Кларк
(1847-1938), Альфред Маршалл (1842-1924) та ін.

У маржиналістів були свої попередники. Першим з основоположників
граничного аналізу був Іоган фон Тюнен (1783-1850), що розробив теорію
граничної продуктивності. Піонерами граничного аналізу були Антуан
Огюстен Курно (1801-1877), що написав книгу «Математичні основи теорії
багатства»; Жуль Дюпюї, що займався проблемою виміру корисності
суспільних послуг; Герман Госсен (1810-1858), що сформулював закони
граничної корисності. Однак праці зачинателів граничного аналізу
залишилися незатребуваними суспільством. Усе добуте ними довелося
відкривати знову, але їхнього досягнення ввійшли в сучасну економічну
теорію.

Об’єктивна зумовленість маржиналізму полягала в глибоких змінах, що
стались у цю добу в суспільно-економічному житті розвинутих країн Заходу
під впливом науково-технічного прогресу, а саме: перехід економіки в
монополістичну стадію розвитку, формування складніших форм
господарювання та взаємовідносин між виробником і споживачем,
інтенсивний процес розширення ринку поза національні межі. Якісні
зрушення, що мали місце в характері та структурі виробництва, методах
управління економічною діяльністю на мікро- та макрорівнях, у сфері
споживання, потребували переоцінювання багатьох теоретичних положень
«класичної школи», формування нової парадигми для пояснення процесів та
явищ суспільно-економічної практики.

Цю функцію в певній мірі виконав маржиналізм (marginal — граничний),
який досить швидко набув широкого визнання у світовій науці, хоча і не
був позбавлений певної однобічності. Основна його ідея — дослідження
граничних економічних величин як взаємозв’язаних явищ економічної
системи на різних рівнях — фірми, галузі, національної економіки. Такий
підхід уможливив застосування нових методів аналізу, які дали змогу
визначити граничні величини для характеристики змін, що відбуваються в
економічному житті.

Виникнення теорії граничних величин було визнано «маржинальною
революцією» в економічній науці.

Історичні відомості про зародження маржиналізму свідчать, що піонерами у
формуванні категорії «граничної корисності», яка використовується в
процесі аналізу поведінки споживача й математичного аналізу
функціональних залежностей для виявлення рівноваги в господарській
системі, були німецькі дослідники Г. Госен і Й. фон Тюнен, а також
французи — Ж. Дюпю та О. Курно.

Йоган фон Тюнен (1783—1850) — один із перших сформулював закони
граничного аналізу в «економічній системі з метою досягнення максимуму
значень функції з багатьма змінними». Як дослідник і практик Й. Тюнен у
своїй книжці «Ізольована держава», перший том якої вийшов у світ 1826
р., дав на підставі власних теоретичних опрацювань) ряд практичних
рекомендацій щодо раціонального і прибуткового ведення сільського
господарства. Основна ідея полягала в тім, що максимальний чистий дохід
землевласник може отримати за умови, коли сукупність граничних витрат на
фактори виробництва буде тотожною граничній корисності продукту.
Обґрунтовуючи свою тезу, Тюнен виходив із аналізу взаємодії факторів
виробництва, змінюючи почергово величину як окремих факторів, так і ціни
кожного з них.

Заслугою Тюнена є також розкриття механізму формування рівня земельної
ренти залежно від якості землі та її віддаленості від ринків збуту
сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801—1877) є не тільки одним із попередників
маржиналізму, а й засновником нового — математичного напрямку в
економічній теорії. У книжці «Дослідження математичних принципів у
теорії багатства» він, спираючись на аналіз функціональних залежностей,
сформулював поняття економічної рівноваги, увів у науковий обіг поняття
функції попиту, еластичності попиту, які й нині широко використовуються.
Крім того, його аналіз ринку й ринкових відносин уточнив такі категорії,
як конкуренція, монополія, олі-гополія. А.Курно застосовує функції
попиту і пропозиції для пояс-нення»формування ціни за ринкових умов, її
еволюції, починаючи від чистої конкуренції до монополії. Основна ідея
його концепції полягала в тім, що економічні системи слід розглядати як
замкнуті системи ринкових взаємозалежностей (виражених категоріями
попиту і пропозиції), що перебувають у рівновазі. Ціна розглядається при
цьому як грошове вираження стану рівноваги попиту і пропозиції.

У центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми, яка є
виробником товарів і реалізує їх на ринку, тобто він аналізував
економіку на мікрорівні, не цікавлячись економікою країни в цілому. У
побудованій ним економічній моделі ціни диктують покупці, а продавці
визначають обсяги виробництва продукції залежно від рівня ціни та попиту
на товар.

Проте Курно вважав, що дослідження проблеми загальної економічної
рівноваги неможливе за допомогою математичного аналізу, що згодом
спростував Вальрас.

Жюль Дюпюї (1804—1866) 1844 p. написав статтю «Про виміри корисності
громадських робіт», в якій також знайшла відображення ідея граничного
аналізу. Сформулював він цю ідею на підставі поняття «ціновий надлишок»,
тобто грошовий вимір максимально можливого доходу, який виникає
внаслідок можливості споживача купувати кожну одиницю товару за
незмінної ціни.

Герман Госсен (1810—1858) хоча і не був за фахом економістом, але дуже
цікавився суспільними проблемами й опублікував 1854 p. книжку під назвою
«Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з
них випливають», в якій сформулював ряд важливих теоретичних положень,
котрі увійшли в економічну науку під назвою першого і другого законів
Госсена. Перший закон стверджує, що зі збільшенням кількості даного
блага гранична корисність його зменшується, а за умови повного
задоволення потреб споживача вона дорівнюватиме нулю.

Творчо підійшов Госсен і до трактування категорії обміну. Він розглядав
цей процес як джерело приросту корисності для його учасників,
аргументуючи це тим, що в процесі обміну кожний віддає те, що для нього
менш корисне, замість ціннішого блага. Коли блага є рівнозначними, то
втрачає сенс і сам обмін.

Згідно з другим законом Госсена оптимальна структура споживання (попиту)
досягається за умов однакових граничних корисностей усіх благ, що
споживаються. Кожний суб’єкт максимізує сумарну корисність для себе,
якщо розподіляє ресурси між різними благами так, що від останньої
одиниці ресурсу, витраченої на кожне благо, досягається однакове
задоволення. Інакше кажучи, якщо запасів благ недостатньо для повного
задоволення людини, то сукупне найбільше задоволення від них досягається
тоді, коли приріст насолоди від кожного блага стає однаковим (тобто коли
тотожні граничні корисності кожного блага).

Із закону обміну споживних вартостей випливає і закон єдності ціни на
ринку. Для покупця існує ціна, вище за яку він товару не купить. Для
продавця існує ціна, нижче за яку він товару не продасть. Десь на
перетині інтересів обох сторін буде та ціна, яка задовольнить і покупця
і продавця. Вона є наслідком порівнювання граничних корисностей різних
товарів.

Стенлі Джевонс (1835—1882) — англійський економіст, який (незалежно від
інших авторів) розробив теорію, згідно з якою співвідношення між
товарами, що обмінюються, дорівнює оберненому відношенню їхніх
(граничних) корисностей. Праця, на думку Дже-вонса, впливає на мінові
пропорції благ опосередковано — збільшення затрат праці збільшує
кількість даного блага і тим самим зменшує його граничну корисність.
Коли затрати праці стають значними, тоді сама праця набуває негативної
корисності. Тому тривалість процесу праці є доцільною доти, доки її
негативна корисність менша (за абсолютною величиною), ніж корисність
продукту, створеного цією працею. Після встановлення рівноваги процес
виробництва даного блага припиняється.

У праці «Теорія політичної економії» Джевонс сформулював теорему, суть
якої полягає в тім, що за раціонального споживання міри корисності
придбаних товарів пропорційні їхнім цінам. С. Джевонс увів також в
економічну науку поняття «економіко» (економічна теорія), яке стали
відтоді використовувати на Заході замість поняття «політична економія».

Теорія граничної корисності, напрямок політекономії, що виникнуло в
останній третині 19 в. Розробляли представники австрійської школи: У.
Джевонс, Л. Вальрас, К. Менгер, Э. Бем-Баверк і ін. Відповідно до
теорії граничної корисності, цінність товарів визначається їх «граничною
корисністю» на базі суб’єктивних оцінок людських потреб. Гранична
корисність якогось блага позначає ту користь, що приносить остання
одиниця цього блага; причому останнє благо повинно задовольняти самі
маловажні потреби. При цьому рідкість товару об’являється чинником
вартості. Суб’єктивна вартість — це особиста оцінка товару споживачем і
продавцем; об’єктивна ж цінність — це мінові пропорції, ціни, що
формуються в ході конкуренції на ринку. В міру поступового насичення
потреб суб’єкта корисність речі падає. Теорія граничної корисності
намагається дати відповідь, як щонайкраще розподілити засоби для
задоволення потреб при обмеженості ресурсів. Сучасні економісти
використовують теорія граничної корисності, акцентуючи увагу на вивченні
закономірностей споживчого попиту, аналізі пропозиції, дослідженні
ринків і ціноутворення на мікроекономічному рівні.

2. Економічні погляди М.Зібера

Особливе місце серед представників політичної економії в Україні
належить професору Київського університету М. Зіберу. Він був першим
популяризатором економічного вчення К. Маркса в Росії» і Україні,
захищав трудову теорію вартості. Професор Київського (згодом
Харківського) університету Г. Цехановецький у рецензії на магістерську
дисертацію М. Зібера писав, що той «поставив своїм завданням відновити
… значення Рікардо».

М. Зібер захистив магістерську дисертацію «Теорія цінності й капіталу Д.
Рікардо у зв’язку з пізнішими доповненнями та роз’ясненнями». Саме на цю
працю посилається К. Маркс у післямові до другого видання «Капіталу»,
називаючи її «цінною книгою»: «Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор
політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія
цінності й капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія цінності грошей і
капіталу в її основних рисах є необхідним дальшим розвитком учення
Сміта—Рікардо. При читанні цієї цінної книги західноєвропейського читача
особливо вражає послідовне’проведення раз прийнятого суто теоретичного
погляду»2.

1876—1878 pp. М. Зібер публікує в журналах «Знание» і «Слово» кілька
статей під назвою «Економічна теорія К. Маркса», що в них викладає зміст
першого тому «Капіталу». У цей же час він пише критичні статті,
спрямовані проти Ю. Жуковського та Б. Чичеріна, які виступили проти
економічного вчення К. Маркса. Він відхиляє як безпідставне намагання
буржуазних критиків звинуватити К. Маркса в метафізичному підході до
дослідження цінності.

Полемізуючи з Ю. Жуковським та Б. Чичеріним, які особливо гостро
критикували теорію К. Маркса про додаткову вартість, М. Зібер не лише
прагне спростувати аргументацію її критиків, а й викладає й роз’яснює
суть цієї теорії.

Як коментатор і популяризатор економічного вчення К. Маркса М. Зібер
показує суперечності капіталістичного виробництва й привертає до них
увагу читачів, глибоко аналізує становище робітничого класу, прямо
переказуючи деякі місця з «Капіталу».

Захищаючи трудову теорію цінності, М. Зібер критикує теорії цінності Г.
Маклеода, Дж. Мілля, Т. Мальтуса, Н. Сеніора та інших економістів. Він
високо оцінює вчення К. Маркса про двоїстий характер праці. Детально
аналізує проблему форм вартості, повторюючи навіть заголовки з
відповідних розділів «Капіталу». На підставі цього аналізу він простежує
процес виникнення грошей, аналізує їхні функції. М. Зібер називає
великою заслугою К. Маркса розробку ним теорії грошей. Як відомо,
попередники К. Маркса виникнення грошей зв’язували переважно зі свідомою
діяльністю людей. Заслуга К. Маркса, на думку М. Зібера, полягає у
вирішенні двох питань: з’ясуванні генетичного розвитку грошового обміну
й чіткого визначення різних грошових функцій .

Значну увагу М. Зібер приділяє аналізу категорій капіталу та прибутку.
Він докладно висвітлює теорію додаткової вартості, яку називає ядром
«Капіталу».

Теорію додаткової вартості К. Маркса він розглядає як вище досягнення
економічної теорії, оцінюючи вчення К. Маркса як дальший історичний
розвиток тих основних засад науки, які було сформульовано ще класичними
економістами і збагачено успіхами новітніх суспільно-економічних учень.
Виклавши вчення Д. Рікардо про чистий прибуток, М. Зібер пише: «Що ж
лишалось авторові «Капіталу» додати до цього, крім точнішого,
докладнішого й зрозу-мілішого формулювання?» Сам М. Зібер залишається у
розумінні прибутку на позиціях Д. Рікардо.

Значний інтерес становить розуміння М. Зібером закономірностей
суспільного розвитку. Він поділяв думку К. Маркса про закономірний
характер зміни суспільних формацій, проте заперечував революційні
висновки марксизму. Доводячи прогресивний характер капіталістичного
виробництва, указував на його скороминущий характер. Що ж до нового
суспільного ладу, то, на думку М. Зібера, він має виникнути як наслідок
плавного, еволюційного розвитку капіталізму, який зазнає соціалізації
виробництва. Приватну монополію замінить монополія державна. Цей новий,
колективістський соціальний лад буде створений, за словами М. Зібера,
унаслідок міжнародної угоди буржуазних урядів.

Погляди М. Зібера на закономірності суспільного розвитку заслуговують на
додаткове вивчення. М. Зібер зробив значний внесок у опрацювання
багатьох суспільно-економічних проблем. Він досліджував питання розвитку
первісного суспільства, виникнення різних форм власності, великого й
дрібного виробництва в землеробстві та ін.

Велике значення мали праці М. Зібера, що заперечували народницьку тезу
про особливий шлях економічного розвитку Росії. Спираючись на економічну
теорію К. Маркса, М. Зібер зазначав, що економічний розвиток Росії
відбувається за об’єктивними економічними законами і неминуче приведе до
капіталізму, що його М. Зібер розглядав як історично минущий лад.

Список використаної літератури:

Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе. М.: Дело ЛТД, 1994.

Історія економічних учень. Підручник / Л. Я. Корнійчук, H. О. Татаренко,
А. M. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук, H. 0. Татаренко. — К.:
КНЕУ, 1999. — 564 с.

История экономических учений. М.: Высшая школа, 1983.

Зибер Н. И. Избранные экономические произведения. 331
-М..1989.—Т.1.—С.73.

Такаши Негиши. История экономической теории: Учебник. М.: Аспект Пресс,
1995.

Экономическая энциклопедия. М.: изд-во Института Экономики РАН, 1999.

Похожие записи