.

Зростання феодально-земельної власності, її форми та характер, феодальна ієрархія та васалітет при останніх меролінгах та перших Каролінгах (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
13 7972
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

“Зростання феодально-земельної власності,

її форми та характер, феодальна ієрархія та васалітет при останніх
меролінгах та перших Каролінгах”

ПЛАН

Вступ

1. Особливості землеволодіння франків

2. Земельна власність і зростання класового розшарування

3. Феодальна ієрархія у франків при Меролінгах і Каролінгах

Висновки

Література

Вступ

Господарство епохи середньовіччя характеризується перш за все пануванням
приватної власності на землю. Основний дохід, а відтак і можливість
вижити, люди отримували від землі, яка вважалася головним багатством.
Люди, які нею володіли, як правило, панували в суспільстві. Ієрархічна
структура земельної власності, що грунтувалася на васальних зв’язках,
призводила до протиріччя між великою власністю на землю і дрібним
селянським володінням, яке зберігалося. Селяни знаходилися в особистій.
поземельній, судово-адміністративній і військово-політичній залежності
від землевласників.

Становлення середньовічного господарства яскраво простежується на
прикладі Королівства франків (V-ІХ ст.), яке було створене германськими
племенами франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з
VIII ст. опанувало більшу частину Західної Європи.

Головною і домінуючою галуззю феодальної економіки є сільське
господарство. Тому панівним класом у феодальному суспільстві є клас,
який зосереджує у своїх руках право власності на землю – клас
землевласників. Визначальними ознаками феодалізму є: панування
натурального господарства, наділення безпосереднього виробника засобами
виробництва взагалі і землею зокрема, особиста залежність селянина від
землевласника.

1. Особливості землеволодіння франків

Після падіння Римської імперії салічні франки на чолі з Королем
Хлодвігом (481-511 рр.) на початку VI ст. захопили майже всю територію
колишньої римської провінції Галлії. Під кінець VIIІ ст. вони підкорили
інші германські племена: аллеманів, тюрингів, саксів, баварів, захопили
землі лангобардів в Італії. Завоювання Галії та інших земель було для
франків досить легкою справою тому, що вони не відбирали землю у
місцевих власників, а тому останні їх і підтримували. Окрім цього,
франки уклали союз з римською церквою, що завершився прийняттям
Хлодвігом та його оточенням християнства.

Головним ресурсом королівської влади були до певного часу її земельні
володіння. Поступово цей фонд зменшувався. Королі роздавали землі
церкві, наділяли земельними наділами своїх наближених з тим, щоб вони
могли відбувати королівську службу.

Велике землеволодіння поступово вело до нових форм владарювання.
Землевласницька знать починає займати панівне становище як у
центральному, так і місцевому управлінні королівства. Без згоди знаті
король, по суті не міг зробити якогось важливого розпорядження. Вже з
середини VII ст. значення королівської влади зменшується: наступає
період так званих “ледачих королів”. Представники роду Арнульфінгів
заволоділи найважливішою посадою франкського королівства – палатного
мера, або майордома, і фактично почали садити певних осіб на
королівський трон.

Більшість дослідників вважають, що франки у період завоювання ними Галії
(V ст.) жили у сільських громадах (марках), які складалися із вільних
людей, що спільно володіли землею та угіддями. Процес феодалізації
призводив до появи великої земельної власності, в тому числі і за
рахунок дрібної земельної власності, володільці якої розорялися із-за
воєн, великих податей та інших повинностей.

Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало
особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної
від обмежень стосовно розпорядження нею договорами і заповітами, і
володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби.

Центром управління був королівський двір, до складу якого входили
королівські слуги і наближені короля. Із королівського середовища
поступово висувається один, який займає перше місце. Це був майордом –
головний управляючий королівськими маєтностями, а потім і глава
королівської адміністрації.

У ранній період існування франкської держави судочинство здійснювалось
на зборах вільних людей округу (сотні). На зборах головував виборний
сотник – тунгін. Рішення або вирок здійснювались виборними засідателями
– рахімбургами.

З посиленням королівської влади судочинство здійснює граф разом із
рахімбургами. Пізніше рахімбургів було замінено скабінами, які обиралися
графом із середовища “кращих” людей округу. Вищою судовою інстанцією був
король.

Салічна правда свідчить про достатню міцність общинних порядків, про
общинну власність на полючи, лугу, лісу, пустища, про рівні права
общинників-селян на общинний земельний наділ. Саме поняття приватної
власності на землю в Салічній правді відсутнє. Вона лише фіксує
зародження аллода, передбачаючи право передачі надягла в спадщину по
чоловічій лінії. Подальше поглиблення соціально-класових розходжень у
франків і було безпосередньо зв’язане з перетворенням аллода в первісну
форму приватної феодальної земельної власності. Аллод — відчужуване,
перехідне в спадщину землеволодіння вільних франків — склався в процесі
розкладання общинної власності на землю. Він лежав в основі виникнення,
з одного боку, вотчинного землеволодіння феодалів, а з іншого боку —
земельного тримання залежних від них селян.

Процеси феодалізації у франків одержують могутній імпульс у ході
завойовницьких воєн VI-VII ст., коли в руки франкських королів, служивої
аристократії, королівських дружинників переходить значна частина
галло-римських маєтків у Північній Галлії. Служива знать, зв’язана тією
чи іншою мірою васальною залежністю від короля, що захопив право
розпорядження завойованою землею, стає великим власником земель, худоби,
рабів, колонів. Вона поповнюється частиною галло-римської аристократії,
що переходить на службу до франкських королів.

Зіткнення общинних порядків франків і пізньоримських приватновласницьких
порядків галло-римлян, співіснування і взаємодія настільки різних по
характері суспільних укладів і прискорило створення нових, феодальних
відносин. Вже в середині VII ст. у Північній Галлії починає складатися
феодальна вотчина з характерним для неї поділом землі на панську (домен)
і селянську (тримання). Розшарування “рядових вільних” у період
завоювання Галлії відбувалося й у силу перетворення общинної верхівки в
дрібних вітчинників за рахунок присвоєння общинної землі.

У Салічній Правді нічого не говориться про купівлю-продаж землі.
Інститут спадкування землі тільки зароджувався. Земля передавалася в
спадщину чоловічим нащадкам померлого.

Про існування у франків общинної власності на землю свідчать і інші
титулі Салічної Правди, зокрема “про переселенців”. Переселитися на
територію общини “чужому” можна було лише за згодою всіх членів общини.
Якщо хоча б один із них висловлювався проти, переселенець повинен був
покинути общину.

Генеза та розвиток нових господарських форм в середньовічній Європі мали
універсальні ознаки. Вони формувалися в основному на
соціально-економічній спадщині Римської імперії та господарських
досягненнях германських племен.

У V-VІ ст. у Франкському королівстві відбувався процес трансформації
родової землеробської громади на сусідську, в якій переважало
індивідуальне сімейне господарство — основна виробнича ланка франкської
общини. Вся земля знаходилася у колективній власності громади. У спадок
(синам, братам померлого) передавалися наділи орної землі, сади,
виноградники, ділянки лісу, луки та пасовища. Мала місце приватна
власність, яка поширювалася на будинок з присадибною ділянкою землі та
рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів громади.
Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали.

Майнова та соціальна диференціація, яка мала місце у франків раніше,
значно посилилася після завоювання та колонізації Галлії. Значну частину
землі та інших багатств отримали королі, знать, дружинники. Одночасно
відбувалося розорення господарства тих членів громади, які загинули на
війні, а також внаслідок хвороб, епідемій та інших причин. Посилювався
дуалізм між колективною власністю та парцелярними (індивідуальними)
господарствами. Поступово спадкові наділи збільшувалися і
перетворювалися на приватну сімейну власність, яка вільно відчужувалася
— продавалася, обмінювалася, заповідалася і дарувалася без дозволу
громади (марки). Марка базувалася, таким чином, на приватній власності
на орні землі, колективній власності на угіддя, на вільній праці її
членів. Одночасно зберігалася земельна власність галло-римського
населення та церкви. Продовжувало діяти римське законодавство, яке
оберігало цю власність. Разом з тим зростало землеволодіння франкських
королів та знаті.

У VІІІ-ІХ ст. у Королівстві франків аграрні відносини пройшли складну
еволюцію, каталізатором якої стали постійні війни та посилення ролі
держави в економічному житті. Оскільки війни та військова служба були
надто обтяжливими для селянства і призводили до їх розорення, всенародне
ополчення втратило своє значення. Основою тогочасного війська, служба в
якому була престижною, стали важкоозброені кінні воїни-рицарі. Карп
Мартелл, король Франкської держави (714-751 рр.) провів
військово-аграрну реформу. Суть її полягала у наданні воїнам-рицарям
пожиттевих земельних наділів — бенефіціїв —за умови виконання ними
військової служби і васальної присяги на вірність королеві-сеньйорові.
Частину отриманих земель власники-бенефіціарії віддавали своїм васалам.
Так склалося бенефіціальне—умовно-службове, тимчасове землеволодіння,
яке грунтувалося на сеньйоріально-васальних відносинах. Право власності
на землю зберігалося за сеньйором, який надавав її і міг відібрати у
випадку відмови від служби чи зради.

Водночас реформа підготувала умови для розпаду громади, обмежуючи права
і обов’язки її членів: звільняла від військової служби, участі в суді, в
місцевому управлінні. В часи правління династії Каролінгів (з 751 р.)
надання бенефіціїв стало системою. В IХ ст. васальна служба стала
спадковою. Бенефіцій перетворився на феод (лен) – основну, найпоширенішу
форму землеволодіння доби середньовіччя. Феодальне господарство
утверджувалося і розвивалося в межах маєтку-сеньйорії. Земля поділялася
на домен, де господарював сам землевласник, та селянські наділи.
Сеньйорії звичайного типу мали значні розміри (кілька сотень гектарів).
Орні землі домену із зерновим виробництвом становили майже третину його
загальної площі. Монополія феодалів на землю зростала, що виражалося у
принципі «немає землі без сеньйора».

2. Земельна власність і зростання класового розшарування

Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди отримували від землі,
яка вважалася головним багатством. Люди, які нею володіли, як правило,
панували в суспільстві. Ієрархічна структура земельної власності, що
грунтувалася на васальних зв’язках, призводила до протиріччя між великою
власністю на землю і дрібним селянським володінням, яке зберігалося.
Селяни знаходилися в особистій. поземельній, судово-адміністративній і
військово-політичній залежності від землевласників.

Одночасно із зростанням великого землеволодіння селянство потрапляло у
все більшу залежність від феодалів, як і рівень їх залежності від
сеньйорів. До нього належали серви (нащадки колишніх рабів, колонів),
які перебували в особистій спадковій залежності від сеньйорів. У стан
селян поступово перейшли вільні франкські солдати та дрібні
галло-римські землевласники, їх дцрехід був зумовлений різними
обставинами — великими додатками, боргами, війнами та усобицями,
стихією, натуральним характером господарства, яке ставило людей у
залежність від природних умов та унеможливлювало інші заняття. Були
поширеними прекарні угоди, відомі з римських часів, згідно з якими аллод
вільного дрібного землевласника відчужувався на користь сеньйора чи
церкви, а потім повертався селянинові в пожиттеве користування як
прекарій (земля, видана на прохання). Поступово прекарії стали
спадковими, взаємовідносини селян і землевласників обумовлювалися
сплатою натуральної чи грошової ренти, виконанням селянином повинностей
на користь феодала та обов’язків сеньйорів по відношенню до селян.
Існували інші шляхи переходу у селянський стан та форми їх залежності.
Селяни різних категорій, походження та залежності відрізнялися
забезпеченням землею, обов’язками щодо землевласника. Більшість селян не
були спадково залежними. Їх обов’язки зберігалися доти, доки вони
користувалися наділом у цій сеньйорії. Селяни не були прикріплені до
землі, а спроби Карла Великого (768-814рр.) заборонити відхід селян від
землі не мали успіху.

Феодальному способові виробництва властиві низький стан техніки,
незначний розподіл праці, слабкий розвиток обміну, а також поєднання
сільськогосподарського виробництва з домашнім ремеслом.

3. Феодальна ієрархія у франків при Меролінгах і Каролінгах

Феодальний порядок характеризується злиттям поняття власності з
верховною владою (суверенітетом): власник землі має всі, або частину
прав, сукупність яких складає суверенітет, який у даний час належить
державі. Територія розділена на володіння, які називають по різному
(сеньйорії – у Франкції, менор – в Англії). У кожному з них править свій
сеньйор, лорд, якому підкоряється населення його володіння. На користь
цього ж володільця (а не короля) населення відбуває різного роду
повинності. Основною формою повинностей є феодальна рента, яка
складається із трьох видів: відробітної ренти (панщини), продуктової
ренти (або натурального оброку) і грошової ренти (грошового оброку).

Феодальні власники (сеньйори, лорди) залежать не тільки від короля, але
й один від одного. Така залежність наступає тому, що кожен земле
володілець одержував своє володіння від іншого, а тому залежав від
останнього.

Зберігаючи свої загальні риси, феодалізм проте, набував в окремих
країнах Європи особливих рис у залежності від місцевих умов його
розвитку.

Не дивлячись на ієрархічну феодальну залежність усього населення,
власне, у середньовіччі розвинулась свобода у повному розумінні цього
слова.

Реальна свобода – це одночасно свобода і соціальна, і особиста.
Особиста свобода – це свобода від суспільства, точніше від держави і
подібних їй примусових, громадських об’єднань. Проте свобода людини є
відносною, адже не існує абсолютної свободи. Разом з тим, головним у
свободі людини, є свобода переконань – релігійних, моральних, наукових,
політичних та їх політичного вираження у слові, друці, в організованій
громадській діяльності.

У феодальному суспільстві зародилася свобода тіла. Адже барони не
тільки пани, але й одночасно васали. Їх стосунки із сюзерном
визначаються договором і звичаєм, а не волею монарха. На своїй території
вони самі здійснюють права монарха над своїми кріпаками і, навіть,
вільним населенням. Їх особистість захищена від волі монарха, їх не
можна ображати. Вони, навіть, мають право вести війну проти монарха. Під
час коронації, наприклад, англійських королів, коли монарх надягає на
свою голову корону, всі пери і переси, що присутні у Вестмінстерському
абатстві, теж надягають свої корони. Вони теж можновладці, спадкові
князі Англії.

Процеси феодалізації в VI-VII ст. на півдні Галлії не одержали настільки
бурхливого розвитку, як на півночі. У цей час розміри франкської
колонізації тут були незначні, зберігалися великі маєтки галло-римської
знаті, продовжував широко використовуватися працю рабів і колонів, але
глибокі соціальні зміни відбувалися і тут, головним чином за рахунок
повсюдного росту великого церковного землеволодіння.

V-VI ст. у Західній Європі були відзначені початком могутнього
ідеологічного настання християнської церкви. Служителі десятками знову
виникаючих монастирів, храмів виступали з проповідями про людське
братерство, про допомогу бідним і стражденної, про інші моральні
цінності.

Населення Галлії під духовним впливом священнослужителів, очолюваних
єпископами, стало сприймати усе більше християнські догмати, ідею
спокути, покладаючись на заступництво святих батьків заради знаходження
прощення при переході в інший світ. В епоху нескінченних воєн,
руйнувань, повсюдного насильства, хвороб, в умовах домінування
релігійної свідомості увага людей природно концентрувалося на таких
питаннях, як смерть, посмертний суд, пекло і рай. Страх перед чистилищем
і пеклом церква стало використовувати у своїх корисливих інтересах,
збираючи і накопичуючи за рахунок і правителів, і простих людей численні
пожертвування, у тому числі і земельні. Ріст церковного землеволодіння
почався з земельних відмовлень церкви від Хлодвіга.

Зростаюча ідеологічна й економічна роль церкви не могла рано чи пізно не
проявитися в її владних домаганнях. Однак церква в цей час не була ще
політичним утворенням, не мала єдиної організації, представляючи собою
деяке духовне співтовариство людей, кероване єпископами, з яких за
традицією найважливішим вважався єпископ Рима, що одержав згодом звання
папи римського.

Феодальні відносини у Франції, як і в інших країнах Європи. досягли
зрілості в ХІ-ХV ст. В ХІ-ІХ ст. панувала феодальна земельна власність
трьох типів — королівська, світська, церковна. Ієрархічна структура
землеволодіння (власність верховна. сеньйоріальна і васальна) обмежувала
права окремого феодала на землю. Однак в період політичної
роздрібненості менші володіння стали відчужуватися. Зросли значення та
розміри сеньйоріальної власності, перш за все за рахунок лісів, луків,
пасовищ. Розширилися і зміцніли сеньйоріальні права. У ХІV-ХV ст.
феодальні господарства все більше втягуються у товарно-грошові
відносини. Одночасно змінюється правовий та майновий статус селян, які
поступово виходять з-під юрисдикції феодалів, зростає їхня земельна
власність. З’являються нові економічно-правові форми взаємовідносин між
феодалами і селянами – оренда, найм тощо, орієнтовані на ринок. З
допомогою податків, інших засобів, посилює свої економічні позиції
держава.

Висновки

Головною і домінуючою галуззю феодальної економіки є сільське
господарство. Тому панівним класом у феодальному суспільстві є клас,
який зосереджує у своїх руках право власності на землю – клас
землевласників. Визначальними ознаками феодалізму є: панування
натурального господарства, наділення безпосереднього виробника засобами
виробництва взагалі і землею зокрема, особиста залежність селянина від
землевласника.

Основний дохід, а відтак і можливість вижити, люди отримували від землі,
яка вважалася головним багатством. Люди, які нею володіли, як правило,
панували в суспільстві. Ієрархічна структура земельної власності, що
грунтувалася на васальних зв’язках, призводила до протиріччя між великою
власністю на землю і дрібним селянським володінням, яке зберігалося.
Селяни знаходилися в особистій. поземельній, судово-адміністративній і
військово-політичній залежності від землевласників.

Велике землеволодіння поступово вело до нових форм владарювання.
Землевласницька знать починає займати панівне становище як у
центральному, так і місцевому управлінні королівства. Без згоди знаті
король, по суті не міг зробити якогось важливого розпорядження. Вже з
середини VII ст. значення королівської влади зменшується: наступає
період так званих “ледачих королів”. Представники роду Арнульфінгів
заволоділи найважливішою посадою франкського королівства – палатного
мера, або майордома, і фактично почали садити певних осіб на
королівський трон.

Література:

Історія держави і права зарубіжних країн / Під ред. Жукова О.А.,
Крашенинникової Н.А. – М., 1996

Загальна історія держави і права / Під ред. Батиря К.И. – М., 1993

Черниловський З. М. Всесвітня історія. – М., 1995

Хрестоматія по загальній історії. / Під ред. З.М.Черниловского. – М.,
1998

Хрестоматія по історії середніх століть. / Під ред. Граціанського і
Сказкіна. – М., 1993

PAGE

PAGE 14

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020