Реферат на тему:

Застосування правових норм

План

1. Поняття та основні риси застосування юридичних норм.

2. Акти застосування юридичних норм: поняття, ознаки, види.

3. Загальні вимоги правильного застосування правових норм.

4. Основні стадії застосування правових норм.

5. Застосування правових норм за аналогією.

1. Поняття та основні риси застосування

юридичних норм.

Застосування правових норм — це здійснювана компетентними державними
органами або уповноваженими на те громадськими об’єднаннями
організаційно-правова діяльність, яка полягає у встановленні формально
обов’язкових правил поведінки індивідуального характеру з метою
забезпечення необхідних умов для належної реалізації юридичних норм.

Застосування правових норм — це специфічна форма реалізації правових
норм. Ця специфіка полягає у тому, що, по-перше, це діяльність тільки
компетентних органів держави або уповноважених на це громадських
організацій. Громадяни не можуть бути суб’єктами застосування норм
права. Навіть, якщо суб’єктом застосування норми права виступає окрема
особа (суддя, прокурор, інша посадова особа), то вона виступає не як
окремий громадянин, а як орган держави або як представник відповідного
державного органу. По-друге, застосування норм права має
державно-владний характер. Тобто, застосування — це один з видів
державної діяльності, воно здійснюється від імені держави і є
обов’язковим для тих, кому адресовані акти застосування права. По-третє,
на відміну від інших форм реалізації права, застосування правової норми
є такою формою її реалізації, за якої дії суб’єкта спрямовані не на
себе, а на інших суб’єктів. Тобто, це діяльність з вирішення юридичних
справ шляхом винесення, на основі норм права і відповідно до конкретних
життєвихх ситуацій, стосовно персонально визначених суб’єктів
індивідуальних державно-владних велінь (приписів). Ці приписи створюють,
змінюють, підтверджують або припиняють права і обов’язки суб’єктів, яким
вони адресовані.

Характерними рисами застосування правових норм є також те, що: 1) воно
здійснюється у певних процесуальних формах. Так, у певних випадках
норми, які закріплюють відповідну процесуальну форму, є грунтовно
деталізовані і утворюють окремі самостійні процесуальні галузі права
(кримінально-процесуальне, цивільно-процесуальне), в інших —
передбачають тільки загальну форму правозастосувального акту; 2) процес
застосування правової норми складається з ряду чітко визначених стадій і
завершується виданням передбаченого законодавством правозастосувального
акту, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи; 3)
правозастосувальна діяльність базується на чітко визначених принципах
законності, обгрунтованості, доцільності, що забезпечує її
правомірність, справедливість та ефективність.

2. Акти застосування юридичних норм:

поняття, ознаки, види.

Акт застосування права — це індивідуальний правовий акт державновладного
характеру, прийнятий компетентним органом у встановленій законодавством
формі, з конкретної справи, стосовно конкретного суб’єкта, і
підтверджує, встановлює, змінює або припиняє його права чи обов’язки.
Акти застосування права поділяються за наступними критеріями:

1) За суб’єктами прийняття: правозастосувальні акти органів державної
влади та управління, правозастосувальні акти судових органів,
правозастосувальні акти контрольно-наглядових органів тощо.

2) За галуззю права: цивільно-правові, кримінально-правові та ін. акти
застосування права.

3) За формою зовнішнього виразу: письмові, усні, конклюдентні.

4) За характером індивідуальних приписів: уповноважуючі, зобов’язуючі,
забороняючі.

5) За юридичними наслідками: правоконстатуючі, правовстановлюючі,
правозмінюючі, правоприпиняючі. Можливі також інші критерії поділу актів
застосування права.

3. Загальні вимоги правильного

застосування правових норм.

Загальними вимогами, або принципами застосування правових норм є
законність, обгрунтованість та доцільність. Суть законності полягає у
тому, що застосування правових норм повинно мати місце тільки: 1) в
межах компетенції, повноважень певного державного органу, закріплених в
законодавстві; 2) на підставах, передбачених у гіпотезі правової норми,
що застосовується; 3) у точній відповідності і за процедурою,
встановленою законом; 4) у точній відповідності зі змістом закону; 5) у
формі, передбаченій законом. Обгрунтованість при застосуванні правових
норм полягає у тому, що прийняття правозастосувального рішення повинно
базуватися на основі таких знань про юридично значущі факти, передбачені
гіпотезою застосовуваної норми, які є об’єктивно істинними, правильними,
вірогідними.

Доцільність при застосуванні правових норм полягає у тому, що, коли
застосовувана норма дає можливість обрати в її межах один з кількох
варіантів поведінки, то у правозастосувальному рішенні має бути
закріплений саме такий, який дозволяє найкращим, найефективнішим,
оптимальним способом досягти мети, яку ставив законодавець перед даною
правовою нормою.

4. Основні стадії застосування правових норм.

Процес застосування норм права може починатися з ініціативи органу чи
особи, уповноваженої застосовувати правові норми, а також за вказівкою
вищестоящого органу чи за заявою зацікавлених осіб, і являє собою
систему послідовних дій, які називаються стадіями процесу застосування
правових норм. Цих стадій є, на думку різних дослідників, від трьох до
п’яти.

Першою стадією процесу застосування правової норми є встановлення та
аналіз фактичних обставин справи, що потребує застосування правової
норми. На цій стадії встановлюються всі необхідні дані про дію чи подію
яка мала, має чи буде мати місце та відбувається їхнє вивчення,
пізнання. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, що:

його предмет формально обмежений, визначений гіпотезою юридичної норми;

порядок цього пізнання визначений, окреслений процедурно-процесуальним
законодавством;

знання, здобуті в результаті цього пізнання, мають бути абсолютною
об’єктивною істиною;

Всю сукупність обставин, що підлягають встановленню на цій стадії
застосування юридичної норми, можна поділити на три групи:

фактичні обставини, з виникненням, існуванням та припиненням яких
юридичні норми пов’язують виникнення юридичних наслідків;

дані, що характеризують правовий статус суб’єктів, що стосуються
розгляду даної справи;

причини та обставини, що обумовили виникнення, існування та припинення
певних обставин та поведінку зацікавлених суб’єктів за цих обставин.

Перша стадія — це вихідна стадія процесу правозастосування, оскільки
уточнення, оцінка фактичних обставин справи, що мають юридичне значення,
тягне за собою юридичну оцінку фактів, що встановлюються. Метою цієї
стадії є встановлення об’єктивної істини у даній справі.

Друга стадія — це вибір норми права та її аналіз — перевірка
достовірності та правильності тексту норми права, її аналіз щодо меж дії
у часі, просторі та за колом осіб. До цієї ж стадії можна віднести і
тлумачення правової норми, тобто з’ясування її змісту, хоча тлумачення
можна вважати і окремою стадією застосування правової норми. Таким
чином, на другій стадії відбувається юридична кваліфікація певного факту
(дії чи події), тобто поширення правозастосувальним суб’єктом
законодавчої (нормативно-правової) оцінки певного виду фактів на
встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми.
Тобто, юридична кваліфікація — це встановлення тотожності ознак
конкретної поведінки суб’єктів тим ознакам, які зафіксовані у нормі
права. При виборі норми права, перш за все, встановлюється, чи
знаходиться даний факт у сфері правового регулювання та до якої галузі
та інституту права належить норма права, яка регулює відповідні
суспільні відносини. При визначенні конкретної правової норми
встановлюється відповідність її гіпотези встановлюваним фактам. Якщо
ознаки фактів, передбачені в гіпотезі правової норми, повністю
збігаються з ознаками відповідного реального факту, то саме ця норма
повинна бути застосована в даному випадку.

Наступними діями, в рамках даної стадії, є встановлення аутентичності
правової норми. Це означає, що необхідно встановити, що текст норми,
який використовується, не змінювався правотворчим органом у
встановленому порядку і що ця норма діє в даний момент і її дія
поширюється на розглядуваний факт. Для цього перевіряється дія даної
норми у часі, просторі та за колом осіб. Тому, для встановлення
аутентичності правової норми необхідно вдаватися до офіційного
опублікування нормативно-правового акту, в якому міститься вказана
норма. При визначенні конкретної норми, яка підлягає застосуванню в
даній конкретній справі відбувається з’ясування або пізнання її змісту,
тобто тлумачення норми права. Оскільки правильне застосування норми
права неможливе без з’ясування точного змісту кожного з елементів її
структури, без розуміння всіх понять, які містить дана норма, тлумачення
є неодмінним атрибутом правозастосувальної діяльності. При тлумаченні
встановлюється воля законодавця, закріплена у конкретній нормі права.
Тлумачення права означає переклад його абстрактних велінь на більш
зрозумілу і доступну мову конкретних понять і висновків.

Поняття тлумачення права охоплює єдність двох процесів: усвідомлення
(з’ясування) і роз’яснення змісту правової норми. Усвідомлення, або
з’ясування — це внутрішній інтелектуальний процес суб’єкта зі
встановлення змісту правової норми, що не виходить поза межі його
свідомості, тобто тлумачення, з’ясування змісту норми для себе.
Роз’яснення — це з’ясування змісту правової норми для інших осіб, тобто
тлумачення, виражене назовні вербально або документально (письмово).

Необхідність тлумачення правових норм на практиці обумовлена наступними
причинами:

невідповідність юридичних норм фактичним обставинам життя або високий
рівень абстракції юридичної норми. Наприклад, можливе виникнення
відносин, які не існували або не були помітними на момент видання певної
правової норми, але при потребі правового регулювання вони підпадають
під дію такої норми. Так, в актах тлумачення правової норми її дія
поширюється на певні дії або конкретизуються щодо застосування до певних
дій;

юридичні норми нерідко містять спеціальні правові поняття, визначення,
які мають багатозначний або спеціальноюридичний характер. Наприклад,
“джерело підвищеної небезпеки”, “юридична особа” тощо;

в нормах права нерідко використовуються оціночні поняття, що виражають
лише соціальне значення тих чи інших явищ. Тому, при застосуванні норми
права необхідне з’ясування змісту таких понять, як “тяжкі наслідки”,
“особливо злісне хуліганство”, “істотна шкода” тощо;

необхідність тлумачення норм права обумовлюється іноді самим змістом
правової норми. Так, в нормі можуть використовуватися вирази “і т.д.”,
“інші”, “тощо”. Встановлення їхнього змісту та значення можливе лише за
допомогою тлумачення.

Залежно від різних критеріїв розрізняють різні види та способи
тлумачення.

За суб’єктами тлумачення поділяються на офіційне і неофіційне. Офіційне
тлумачення — це тлумачення правової норми, яке здійснюється
компетентними органами і є формально обов’язковим для всіх суб’єктів її
застосування і реалізації.

Офіційне тлумачення, у свою чергу, поділяється на нормативне і
казуальне. Нормативне тлумачення норми права характеризується
загальнообов’язковістю, поширенням дії на всі випадки застосування,
реалізації роз’яснюваної норми.

Існують два види нормативного тлумачення:

аутентичне, тобто тлумачення, здійснене тим самим органом, що встановив
дану норму;

легальне, або делеговане, тобто тлумачення органу, який не приймав дану
норму, але спеціально уповноважений законом давати її
загальнообов’язкове роз’яснення. Наприклад, постанови Пленуму Верховного
Суду України.

Казуальне тлумачення — це таке тлумачення, яке розраховане і стосується
конкретного випадку, з приводу якого і дається роз’яснення даної
правової норми.

Казуальне тлумачення буває:

судове, тобто тлумачення судом правової норми, у зв’язку з розглядом
конкретної справи, яке знаходить своє закріплення в рішенні чи вироку
суду з конкретної справи;

адміністративне — це тлумачення, яке здійснюється вищими
адміністративними органами (міністерствами, відомствами) при розгляді
конкретного питання, пов’язаного з адміністративною діяльністю.

Неофіційне тлумачення — це тлумачення правової норми, що здійснюється
будь-яким суб’єктом і не є формально обов’язковим.

Види неофіційного тлумачення:

доктринальне — це тлумачення норм права вченими правниками. Воно
знаходить своє закріплення у статтях, монографіях, наукових коментаріях
практики, усних та письмових обговореннях проектів законодавчих актів та
правової практики. Воно не має загальнообов’язкової сили і його
переконливість базується на авторитеті вчених, глибокій науковій
аргументації та обгрунтованості. Цей вид тлумачення має суттєвий вплив
на правотворчу та правозастосувальну діяльність;

професійне, або компетентне тлумачення — це тлумачення, яке здійснюється
юристами-практиками — адвокатами, прокурорами, юристконсультами тощо;

буденне, або повсякденне тлумачення — це тлумачення правових норм всіма
іншими суб’єктами правовідносин. Значення цього виду неофіційного
тлумачення полягає у виявленні рівня правової свідомості учасників
правовідносин.

Вказані види тлумачення належать до роз’яснення правових норм. До видів
з’ясування, або усвідомлення правових норм належать:

1) виявлення співвідношення між текстуальним виразом правової норми і її
дійсним змістом, тобто тлумачення норми права з точки зору обсягу її
змісту. Воно поділяється на:

буквальне, або адекватне — це тлумачення, при якому дійсний зміст
правової норми розуміється у повній відповідності з її текстуальним
виразом;

розширене, або поширювальне — це тлумачення, при якому дійсний зміст
правової норми розуміється ширше його буквального текстуального виразу;

обмежувальне — це тлумачення, при якому дійсний зміст правової норми
розуміється вужче його текстуального виразу.

2) застосування певних прийомів і засобів, які допомогають розуміти
дійсний зміст правової норми, зокрема:

граматичне, або філологічне тлумачення — це усвідомлення дійсного змісту
правової норми, шляхом його дослідження з точки зору значення тих чи
інших слів, правил граматики і синтаксису;

логічне тлумачення — це усвідомлення змісту норми права, шляхом
безпосереднього використання законів формальної логіки, тобто з’ясування
логічної структури правової норми;

систематичне тлумачення — це з’ясування змісту правової норми на основі
встановлення її системних зв’язків з іншими правовими нормами,
інститутами, галузями права, місце у системі права в цілому;

історичне тлумачення — це з’ясування змісту правової норми на основі
дослідження історичного контексту, в якому вона була прийнята, які цілі
на той час ставилися перед нею;

цільове, або телеологічне тлумачення — це з’ясування її цілей на основі
виявлення її завдань, мети.

Третя стадія процесу застосування правової норми — це прийняття рішення
у справі. Це заключна частина застосування правової норми. Вона
базується на результатах, досягнутих на попередніх стадіях застосування
правової норми. Результатом цієї стадії є прийняття рішення, яке
знаходить своє закріплення в акті застосування права, тобто у виданні
індивідуального акту владного характеру, що встановлює права і обов’язки
конкретних суб’єктів. Акт застосування права характеризується такими
ознаками:

індивідуальний характер, тобто акт адресований конкретному суб’єкту
правовідносин;

видається відповідним (компетентним) органом держави;

завжди має визначену нормативно-правовим актом форму зовнішнього виразу
(об’єктивізації) та необхідні елементи (реквізити);

має обов’язковий характер не тільки для суб’єкта, якого він стосується,
але й для всіх інших суб’єктів правовідносин.

5. Застосування правових норм за аналогією.

За необхідності врегулювати певні суспільні відносини, які, очевидно,
для їхніх учасників повинні бути врегульовані правом, може виявитися, що
в законодавстві відсутня відповідна правова норма, яка б врегульовувала
дані відносини. В даному випадку говорять про прогалину в законодавстві.

Прогалина в законодавстві — це відсутність нормативно-правової
регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового
регулювання, окреслюваній основними принципами права. Або, іншими
словами, це відсутність правової норми, яка б регулювала суспільні
відносини даного виду, які потребують правового врегулювання.

Найбільш ефективним шляхом усунення прогалин в законодавстві є прийняття
відповідних змін і доповнень до певного нормативно-правового акту, яким
вводиться нова норма права. Але в деяких випадках, зокрема, коли дані
суспільні відносини є нетиповими чи потрібно оперативно врегулювати
спір, що виник, прогалина в законодавстві усувається за допомогою
аналогії закону та аналогії права.

Аналогія закону — це застосування для врегулювання певних відносин, за
наявності прогалини в законодавстві, правових норм, які регулюють
найбільш подібні, схожі суспільні відносини. Аналогія права — це
застосування для врегулювання певних відносин, за наявності прогалини в
законодавстві та за відсутності можливості застосування аналогії закону,
загальних принципів відповідної галузі права або законодавства в цілому.

Похожие записи