Реферат на тему:

Загальне вчення про демократію. Поняття і ознаки демократії

Слово «демократія» відоме ще від часів Давньої Греції і у перекладі з
грецької означає «владу народу». У ранній період свого існування в
Давній Греції демократія розумілася як особлива форма або різновид
організації держави, при якому владою володіє не одна особа (як при
монархії, тиранії), і не група осіб (як при аристократії, олігархії), а
всі громадяни, що користуються рівними правами на управління державою.

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах свободи і
рівності, зверталися кращі уми людства, збагачуючи і розвиваючи це
поняття: Перикл (Давня Греція), Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.),
Ж.-Ж.Руссо (Франція, XVIII ст.), Т. Джеф-ферсон (США, XVIII ст.), I.
Франко (Україна, кінець XIX -початок XX ст.), В. Гавел (Чехія, XX ст.),
А. Сахаров (Росія, XX ст.) та ін. Багато хто з них (наприклад, А.
Токвіль) акцентували увагу на необхідності «вчитися демократії». Гете
писав: «Лиш той є гідним щастя і свободи, хто що не день іде за них на
бій».

Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і
розставляла свої акценти на їх значущості.

Слово «демократія» вживається в різному значенні:

• як форма держави;

• як політичний режим;

• як принцип організації та діяльності державних органів і громадських
організацій.

Коли про державу кажуть, що вона — демократична, то мають на увазі
наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в
країнах із демократичним режимом, а відтак, із демократичним принципом
організації та діяльності всіх суб’єктів політичної системи суспільства
(органи держави, державні організації, громадські об’єднання, трудові
колективи), котрі одночасно є й суб’єктами демократії. Зрозуміло, що
суб’єктами демократії є насамперед громадянин і народ.

Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є
формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими
ознаками:

1) визнанням народу вищим джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;

4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті
рішень.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних
ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демократизація
суспільства — це тривалий безперервний процес, що потребує не лише
внутрішньодержавних, але й міжнародних гарантій.

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є
престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:

(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;

(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;

(4) верховенство закону;

(5) поділ влади та ін.

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом,
можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть
цивілізовані держави. •

Демократія — політична організація влади народу, при якій
забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і
суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у
функціонуванні всіх суб’єктів політичної системи суспільства;
забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних
стандартів.

Розглянемо ознаки демократії.

1. Демократія має державний характер:

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним
органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі
як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи.
Він не може здійснювати сам належну йому владу і делегує державним
органам частину своїх повноважень;

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною
процедурою організації органів держави в результаті конкурентних,
вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та
діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними
справами.

2. Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова
економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і
плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що
демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за
володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття
політичних думок партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення
суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та
ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів,
якими має гарантуватися політичний плюралізм: 1) загальне право голосу;
2) рівність при виборах; 3) таємне голосування; 4) прямі вибори тощо.
Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя
в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної
багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як
обов’язкова. Цензура заборонена;

б) ґрунтується па політичній рівноправності громадян на участь в
управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності
виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними
політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку.

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення
прав громадян — економічних, політичних, громадянських, соціальних,
культурних, а так само — й їх обов’язків відповідно до міжнародних
стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав
людини 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966
р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966
p., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України
від 10 грудня 1991 р. «Про дію міжнародних договорів на території
України» встановлено порядок застосування міжнародних норм про права
людини.

4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного
життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до
всього суспільства — до всіх суб’єктів політичної системи (вони ж — і
суб’єкти демократії) і, насамперед, до державних органів — засновуватися
і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових
норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки
повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав
людини, їх охорони і захисту.

5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина,
що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх
взаємні права і обов’язки. У Конституції України наголошено: «Держава
відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави» (ст. 3). Арбітром у
можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і
демократичний суд (див. главу 9 § 3).

Функції і принципи демократії

Функції демократії — основні напрямки її впливу на суспільні відносини,
метою яких є підвищення соціально-політичної активності громадян в
управлінні суспільством і державою.

Оскільки демократія — не статичний, а динамічний стан суспільства, її
функції в різні історичні періоди змінювалися, збагачувалися,
поглиблювалися.

Функції демократії можна поділити на дві групи:

• що розкривають зв’язок із суспільними відносинами;

• що виражають внутрішні функції діяльності держави.

До числа найзагальніших функцій демократії можна віднести такі.

1. Організаційно-політичну — організація політичної влади на
демократичних засадах. Вона містить у собі підфункцію самоорганізації
народу (самоврядування) як джерело державної влади і виражається у
наявності організаційних зв’язків між суб’єктами демократії: органами
держави, державними організаціями, громадськими об’єднаннями, трудовими
колективами.

2. Регулятивно-компромісну — забезпечення плюралізму діяльності
суб’єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і
компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо
інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобом
забезпечення даної функції є врегульованість правових статусів суб’єктів
демократії.

3. Суспільно-стимулюючу — забезпечення оптимального служіння держави
суспільству, стимулювання, урахування і використання громадської думки і
активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв
тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.

4. Установчу — формування органів державної влади і органів місцевого
самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).

5. Контрольну — забезпечення діяльності органів держави в межах їх
компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів;
підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату
(наприклад, контроль представницьких органів за виконавчими органами,
звіт останніх перед першими).

6. Охоронну — забезпечення державними органами безпеки честі і гідності
кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм
власності, запобігання правопорушенням і припинення їх.

Останні три функції демократії виражають внутрішні функції держави.

Принципи демократії — незаперечні вихідні вимоги, які ставляться до всіх
учасників політичної діяльності, тобто до суб’єктів демократії.

Визнання міжнародною спільнотою основних принципів демократії
пояснюється прагненням зміцнити міжнародну анти-тоталітарну політику.

Основні принципи демократії:

• 1) політична свобода — свобода вибору суспільного ладу і форми
правління, право народу визначати і змінювати конституційний лад (ст. 5
Конституції України), забезпечення захисту прав людини. Свобода має
первинне призначення — на її основі може виникнути рівність і
нерівність, але вона допускає рівноправність;

2) рівноправність громадян — означає рівність усіх перед законом, рівну
відповідальність за скоєне правопорушення, право на рівний захист перед
судом. Дотримання рівноправності гарантується: не може бути привілеїв
або обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та
інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового
становища, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Найважливіший аспект рівноправності — рівність прав і свобод чоловіка і
жінки, що мають однакові можливості для їх реалізації;

3) виборність органів держави і постійний контакт із ними населення —
допускає формування органів влади і місцевого самоврядування шляхом
народного волевиявлення, забезпечує їх змінюваність, підконтрольність і
взаємоконтроль, рівну можливість кожного реалізувати свої виборчі права.
У демократичній державі ті самі люди не повинні тривалий час безперервно
обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян,
призводить до втрати легітимності цих органів;

4) поділ влади — означає взаємозалежність і взаємне обмеження різних
гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової, що служить перешкодою
для перетворення влади на засіб придушення свободи і рівності;

5) прийняття рішень за волею більшості при обов’язковому дотриманні прав
меншості — означає поєднання волі більшості з гарантіями прав особи, яка
перебуває в меншості — етнічній, релігійній, політичній; відсутність
дискримінації, придушення прав особи, яка не є у більшості при прийнятті
рішень;

6) плюралізм — означає багатоманітність суспільних явищ, розширює коло
політичного вибору, допускає не лише плюралізм думок, але й політичний
плюралізм — множинність партій, суспільних об’єднань тощо с різними
програмами та статутами, що діють у рамках конституції. Демократія
можлива в тому разі, коли в її основі полягає принцип плюралізму, проте
не всякий плюралізм є неодмінно демократичним. Лише у сукупності з
іншими принципами плюралізм набуває універсального значення для сучасної
демократії

Форми та інститути демократії

Функції демократії реалізуються через її форми та інститути. Форма
демократії — це її зовнішнє вираження. Форм демократії можна назвати
чимало, але основні з них такі:

1. Участь народу в управлінні державними і суспільними справами
(народовладдя) — здійснюється у двох формах: прямій та непрямій:

Пряма — представницька демократія

Непряма — безпосередня демократія

— форма народовладдя, при якій влада здійснюється через виявлення волі
представників народу у виборних органах (парламенти, органи місцевого
самоврядування)

— форма народовладдя, при якій влада здійснюється через безпосереднє
виявлення волі народу чи певних соціальних груп (референдум, вибори)

2. Формування та функціонування системи органів держави на основі
демократичних принципів законності, гласності, виборності, змінюваності,
поділі компетенції, які запобігають зловживанню службовим становищем і
суспільним авторитетом:

3. Юридичне (насамперед конституційне) закріплення системи прав, свобод
і обов’язків людини і громадянина, їх охорона і захист відповідно до
міжнародних стандартів.

Види демократії класифікують за сферами суспільного життя:

— економічна;

— соціальна; — політична;

— культурно-духовна та ін.

Наприклад, про значення економічної і соціальної демократії в розвитку
соціальної правової держави говориться в програмному документі
Соціалістичного Інтернаціоналу «Декларація принципів» (1989 p.).

Форми демократії знаходять свій прояв у її інститутах (референдум,
громадська думка, комісії Верховної Ради та ін.).

Інститути демократії — це легітимні і легальні елементи політичної
системи суспільства, які безпосередньо створюють демократичний режим у
державі через втілення в них принципів демократії.

Передумовою легітимності інституту демократії є його організаційне
оформлення і визнання громадськістю; передумовою легальності — його
юридичне оформлення, узаконення.

За вихідним призначенням у вирішенні завдань політики, влади та
управління відрізняють інститути демократії:

Структурні

Функціональні

— сесії парламентів — депутатські комісії — народні контролери тощо

— депутатські запити — накази виборців — громадська думка тощо

За юридичною значущістю прийнятих рішень відрізняють інститути
демократії:

Імперативні

Консультативні

• мають остаточне загальнообов’язкове значення для державних органів,
посадових осіб, громадян: — референдум конституційний та законодавчий; —
вибори; — накази виборців та ін.

• мають дорадче, консультативне значення для державних органів,
посадових осіб, громадян:

— референдум консультативний; — всенародне обговорення законопроектів; —
мітинги; — анкетування та ін.

У системі інститутів безпосередньої демократії найважливіше місце
належить виборам.

Вибори — форма безпосередньої участі громадян в управлінні державою
шляхом формування вищих представницьких органів, органів місцевого
самоврядування, їх персонального складу.

Громадяни демократичної держави мають право вільно обирати і бути
обраними до органів державної влади і органів місцевого самоврядування.
Громадянин може виражати свою волю свободно при додержанні рівності.
Свобода виборця реалізується за допомогою таємного голосування і
потребує встановлення гарантій проти тиску на нього.

На основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного
голосування в Україні обираються населенням: Президент, Верховна Рада,
Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого
самоврядування (сільської, селищної, міської ради та їх голови).

Виборча система може бути мажоритарною, пропорційною та змішаною
(мажоритарно-пропорційною). Мажоритарна система — система визначення
результатів виборів, відповідно до якої депутатські мандати від
виборчого округу отримують лише кандидати, що одержали встановлену
більшість голосів. Відповідно до пропорційної системи депутатські
мандати розподіляються між партіями пропорційно кількості голосів,
відданих за партію в межах виборчого округи.

Так, вибори депутатів Верховної Ради України в 1998 р. проводилися за
змішаною системою: із 450 депутатів — 225 обиралося в одномандатних
виборчих округах на основі відносної більшості (мажоритарна система), а
225 — за списками кандидатів у депутати від політичних партій, виборчих
блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на
основі пропорційного представництва (пропорційна система).

Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів
демократичного управління державними справами.

Референдум (лат. — те, що повинно бути повідомленим) — засіб вирішення
шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і
місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або
внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань).
Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії,
проводиться з метою забезпечення народовладдя — безпосередньої участі
громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми за предметом проведення:

• конституційний — на всенародне голосування виноситься проект
конституції або конституційні поправки;

• законодавчі — на всенародне голосування виносяться проект закону або
чинний закон;

• консультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо
принципового питанню державного життя.

Референдуми за ступенем обов’язковості проведення:

• обов’язковий — предметом референдуму є питання, віднесені Конституцією
до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад,
відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським
референдумом вирішуються питання про зміну території України);

• факультативний — проводиться з метою виявлення громадської думки щодо
конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону
(наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській
області).

Предметом референдуму можуть бути питання:

— що мають істотне значення для визначення політики держави ззовні
(міжнародні-правові питання) — входження країни до певних міждержавних
структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському
Співтоваристві;

— що мають істотне значення для вдосконалення системи управління

усередині (адміністративно-правові питання) — вирішення питань
управлінського характеру, наприклад, зміна
адміністративно-територіального поділу.

Юридичні наслідки зазначених референдумів — різні:

1. Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу
юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов’язковими
для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і
правозастосовної діяльності.

2. Результати консультативного референдуму не є обов’язковими для
винесення адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий
характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними
державними органами.

За територією проведення референдум може бути:

(1) Загальнонаціональним — проводиться в масштабах усієї країни.
Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське
обговорення питань, що вирішуються референдумом.

Відповідно до Конституції України (ст. 72) загальнонаціональний,
усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом.
Призначення всеукраїнського референдуму відбувається відповідно до
народної ініціативи за вимогою не менш як 3 мільйонів громадян України,
які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення
референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по
100 тисяч підписів у кожній області.

Референдум в Україні не допускається щодо законопроектів з питань
податків, бюджету та амністії. Як уже зазначалося, виключно
всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території
України.

(2) Місцевим — проводиться в межах окремих суб’єктів федерації (у
федеративній державі) або адміністративно-територіальних одиниць (в
унітарній та федеративній державах) із метою вирішення найважливіших
питань місцевого значення.

Прийняті рішення на місцевому референдумі (наприклад, перейменування
сіл, міст або дострокове припинення повноважень місцевої Ради, її
голови) мають вишу юридичну силу щодо рішень відповідних місцевих Рад
народних депутатів.

Новий усеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на
референдум, може бути проведений через 5 років, а місцевий референдум —
через 1 рік від дня проведення попереднього референдуму з цих самих
питань.

У виборах і референдумах мають право брати участь громадяни України, які
досягли на день їх проведення 18 років. Гарантується вільне
волевиявлення. Голосування під час виборів і референдумів є таємним:
контроль за волевиявленням громадян не допускається.

У Швейцарії, крім референдуму, інститутами безпосередньої демократії є
народне віче, народна законодавча ініціатива. У США референдум
застосовується нарівні з законодавчою ініціативою. У Франції через три
роки після проведення першого референдуму в 1789 р. почали
практикуватися плебісцити — всенародні опитування, які розглядаються як
синоніми референдумів.

Демократія і самоврядування

Самоврядування народу — вид соціального управління, який ґрунтується на
самоорганізації, саморегулюванні та самодіяльності учасників суспільних
відносин. Самоорганізація — самостійне здійснення організаційних дій.
Саморегулювання — самостійне встановлення норм, правил поведінки.
Самодіяльність самостійна діяльність з прийняття рішень та їх
реалізації. При самоврядуванні об’єкт і суб’єкт управління збігаються,
тобто люди самі управляють своїми справами, приймають спільні рішення і
спільно діють із метою реалізації прийнятих рішень. В умовах
самоврядування його учасники визнають над собою владу лише свого
об’єднання.

Отже, ознаки самоврядування:

1) це різновид соціального управління;

2) влада належить усьому колективу;

3) влада здійснюється колективом безпосередньо або через виборні органи;

4) суб’єкт і об’єкт управління єдині, збігаються;

5) саморегулювання відбувається за допомогою разом прийнятих соціальних
норм;

6) загальні справи ведуться спільно, разом приймаються рішення;

7) інтереси співтовариства відстоюються і захищаються на основі
самодіяльності.

Самоврядування як одна з форм організації людського гуртожитку
ґрунтується на принципах свободи, рівності та безпосередньої участі
(прямого волевиявлення) в управлінні. Термін «самоврядування» зазвичай
вживається стосовно кількох рівнів об’єднання людей:

— усього суспільства: суспільне самоврядування;

— окремих територій: регіональне і місцеве самоврядування;

— управління виробництвом: виробниче самоврядування (приміром,
самоврядування установ освіти);

— управління громадських об’єднань та ін.

Яке співвідношення демократії від самоврядування?

Чи можна їх ототожнювати ?

Не можна ставити знак рівності між демократією І самоврядуванням,
оскільки самоврядування — об’ємніше поняття 1 триваліше явище, ніж
демократія: воно передує їй і переживає її.

Самоврядування склалося в період родового ладу. В умовах первісного роду
публічна влада здійснювалася самим населенням через загальні збори
членів роду, Тут фактично збігалося управління і самоврядування,
оскільки всі члени роду брали участь в управлінні його справами,

З виникненням держави на зміну самоврядуванню прийшло управління:
державний апарат зосередив у своїх руках владу, використовуючи її з
метою управління справами суспільства. Самоврядування не зникло. Воно
набуло локального характеру, Воно «пішло собі» у певні структури і сфери
життя (далекі від центру) — селянські общини, робітники артілі. У
середні століття воно виявилося у самоврядуванні міст (магдебурзьке
право), козацьких об’єднаннях (наприклад, в Україні); за нових часів —у
земському самоврядуванні, автономії університетів (наприклад, у
дореволюційній Росії).

Не можна протиставляти демократію і самоврядування, оскільки демократія
допускає самоврядування, тоді як самоврядування може існувати і без
демократії як форми політичної влади народу.

На ранніх стадіях суспільного розвитку системи самоврядування нерідко
конфліктували з недемократичною формою держави (наприклад, Запорізька
Січ в Україні — із монархічною формою правління в Росії). В міру
розвитку демократії — від часу виникнення буржуазних держав, що
проголосили джерелом влади народ, — самоврядування знаходить у
демократії гаранта своєї ефективності.

Спільне у самоврядуванні і демократії:

• будуються на однакових принципах свободи, рівності, гласності;

• є формами здійснення влади;

• реалізуються безпосередньо і через виборні органи;

• можуть здійснюватися з використанням загальної нормативної бази.

Проте між ними є й певні відмінності, які не дозволяють їх ототожнювати.

Основні ознаки, що відрізняють самоврядування від демократії

Самоврядування

Демократія

1. Виникає за часом раніше демократії. 2. Може існувати без демократії,
3, Не мас політичного характеру, але може набувати його, 4. У
суспільстві може бути кілька систем самоврядування (у різних сферах
життя і різних масштабів — переважно локальних). 5. Самоврядні
організації діють у рамках закону, але самі встановлюють норми в межах
своїх об’єднань.

1. Виникає за часом пізніше самоврядування. 2. Допускає наявність систем
самоврядування. 3. Мас лише політичний характер, 4, У суспільстві існує
лише одна загальнодержавна система демократії. 5. Основні форми та
інститути демократії закріплені в законі, що обумовлює їх юридичну
обов’язковість для всіх.

Державне управління і самоврядування —не альтернативні. У рамках
демократії вони діють паралельно на основі взаємодії і взаємного
доповнення. Демократія є умовою розвитку самоврядування. Самоврядування
є ядром демократії. Елементи самоврядування використовуються при
здійсненні політичної влади. В моменти участі у вирішенні державних
справ системи самоврядування набувають політичного характеру, який
визначається конкретною мірою цієї участі.

Самоврядування у сфері виробництва проявляється в економіці багатьох
країн, де існує самоврядний сектор, до якого входять підприємства,
викуплені трудовими колективами, якими трудові колективи управляють. Тут
виробнича демократія виражається у співучасті робітників в управлінні
підприємствами разом із адміністрацією. На засадах самоврядування діють
кооперативи, індивідуальні та сімейні підприємства.

Особливим різновидом самоврядування є місцеве самоврядування (див. §
«Управління в адміністративно-територіальних одиницях. Місцеве
самоврядування»).

Демократія як загальнолюдська цінність

Незважаючи на те, що за всіх часів демократія розумілася і трактувалася
по-різному, безсумнівним є одне: вона як політична і правова цінність
стала невід’ємним елементом свідомості людей усього світу. Але практично
немає такої остаточної стадії демократії, яка б задовольняла усіх.
Зазнаючи обмежень, людина вступає в конфлікт із державою, коли не
знаходить у законах ту справедливість, покладену нею в основу свого
існування, коли не береться до уваги нерівність природних здібностей і
заслуг, коли відсутнє визнання в залежності від політичної зрілості,
уміння, досвіду тощо. Воля до справедливості (а її значимість є великою
для демократії) ніколи не буває цілком задоволена, а демократія (не
формальна) у жодній державі не може бути досягнута цілком і остаточно.
До демократії потрібно постійно прилучатися, будити свою волю, виражати
погляди, виявляти політичну активність, тобто ставати більш зрілим для
демократичної діяльності. Демократія — благо лише тоді, коли вона
відповідає культурі та менталітету народу.

Розглянемо основні цінності демократії як громадсько-політичного явища.

1) Власна цінність розкривається через її соціальне призначення —
служити на користь особі, суспільству, державі:

а) встановити відповідність між формально проголошеними і реально
діючими принципами свободи, рівності, справедливості, реально втілити їх
в особисте, суспільне і державне життя;

б) поєднати державні і громадські засади в системі демократії як форми
держави;

в) створити атмосферу гармонії інтересів особи та держави, консенсусу і
компромісу між усіма суб’єктами демократії. При демократії суспільство
усвідомить переваги соціального партнерства і солідарності,
громадянського миру та злагоди.

Власна цінність демократії виражається в усіх її елементах, принципах,
формах, інститутах.

2) Інструментальна цінність — через її функціональне призначення —
служити інструментом у руках людини для вирішення суспільних і державних
справ:

а) брати участь у формуванні органів держави та органів місцевого
самоврядування;

б) самоорганізовуватися в партії, профспілки, рухи тощо;

в) захищати суспільство і державу від протиправних дій, відкіля б вони
не виходили;

г) здійснювати контроль за діяльністю обраних органів влади та інших
суб’єктів політичної системи суспільства. Інструментальна цінність
демократії реалізується через її функції та функціональні інститути.

3) Особиста цінність розкривається через визнання прав особи:

а) їх формального закріплення;

б) реального забезпечення за допомогою створення загально-соціальних
(матеріальних, політичних, духовно-культурних) і спеціально-соціальних
(юридичних) гарантій;

в) дії ефективного механізму їхнього захисту;

г) встановлення відповідальності за невиконання обов’язків, оскільки
демократія —не засіб для досягнення честолюбних особистих цілей за
рахунок приниження прав, свобод і законних інтересів іншої особи або
будь-якого суб’єкта демократії (див. § «Особа і держава»).

В Україні взято курс на розвиток демократії. В Європейській комісії «За
демократію через право» (Венеціанська комісія) Україна має свого
представника. Проте для створення розвинутої системи демократії зробити
ще слід чимало. Необхідною умовою для цього є наявність у суспільстві
консенсусу з основних питань спільного проживання в державі, визнання
переважною більшістю громадян «демократичних правил гри». Важлива
тенденція до гармонії суспільних, групових та індивідуальних інтересів
за наявності ціннісного пріоритету особи щодо колективу, моральної
готовності до компромісів, самообмеження і самодисципліни, поваги до
інших людей, закону, думки більшості.

Тим народам, які готові до визнання автономії особи та її
відповідальності, демократія створює найкращі можливості для реалізації
гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості,
соціальної творчості.

Демократія і права соціальних меншостей (меншин)

Усі демократії є політичними системами, у яких громадяни вільно
приймають політичні рішення відповідно до волі більшості, тобто
більшістю голосів. Проте підкорення меншості більшості (перших останнім)
не завжди буває демократичним. У демократичному суспільстві воля
більшості повинна поєднуватися з гарантіями прав особи, які у свою чергу
служать захисту прав меншості — чи то етнічна меншина, релігійна чи
політична меншість. Права меншості не залежать від доброї волі більшості
і не можуть бути скасовані більшістю голосів.

Вже демократії минулого знали принцип більшості і провадили його в
життя. Але лише з розвитком буржуазного суспільства, появою теорій
природного права і поділу влади співвідношення між більшістю і меншістю
у їхніх правах набуло політичної принциповості. Деякі мислителі
(Ж.-Ж.Руссо) вважали, що рішення більшості обов’язкові для меншості.
Інші (Дж. Мілль, Б.Констан, Г.Спенсер, О.Токвіль) вимагали, щоб волі
більшості були поставлені межі, оскільки повне панування більшості шлях
до гноблення, тиранії. Межею волі більшості покликані були стати права
окремого індивіда. Формами захисту індивіда і меншості називалися
незалежний суд, адміністративна юстиція, представництво меншості в
парламенті та ін.

Розглянемо право меншості в парламенті.

Основою демократії є розвинутий публічний діалог (комунікація)
представників різної політичної орієнтації. Такий діалог відбувається у
суспільстві та зосереджується в парламенті. Важливим чинником у
діяльності багатьох парламентів є опозиція (від лат. oppositio —
протиставлення), до якої належать депутати парламентської меншості, що
розходиться з певних питань з політикою парламентської більшості й
урядів. Опозиція критикує діяльність уряду, користається з нагоди
порушити питання про довіру уряду.

Наявність опозиції вважається невід’ємним компонентом демократичного
суспільства, правової держави. Доки в суспільстві існує різниця
інтересів, буде існувати й опозиція.

Один із фундаторів США Т. Джефферсон зазначав, що «воля більшості
повинна в усіх випадках домінувати, але, щоб ця воля була правомірною,
вона має бути розумною, щоб меншість мала рівні права, порушувати які
було б гнобленням». Конституція США містить форми захисту парламентської
меншості, якій надане право протесту проти проектованих змін Основного
Закону. Ці права меншості настільки значні, що протягом більш нЬк
200-літнього існування США були ратифіковані тільки 26 поправок до
Конституції, і американська Конституція є найбільш стійкою з усіх
існуючих.

Конституції, що створювалися в Нідерландах, Бельгії, Норвегії, Швейцарії
та інших країнах у XIX ~ XX ст.ст., містили ідею захисту прав меншості.
Меншість отримала можливість дійсної парламентської боротьби з
безтурботним ставленням більшості до законодавчої праці, що мало місце в
минулому. У наші дні конституції Франції, ФРН, Іспанії, Японії та інших
країн передбачають гарантії прав людини та меншості. В Англії опозиція
(меншість) складає неодмінну частину державного механізму. Починаючи від
1800 p., лідер опозиції «його (її) величності» одержує платню, однакову
з платнею прем’єр-міністра. У ФРН право парламентських розслідувань, яке
полягає у забезпеченні парламенту інформацією про роботу уряду і
здійсненні контролю за урядом, — одне з прав меншості. Воно вперше було
закріплено в одній із статей Веймарської Конституції (за пропозиціею
Макса Вебера), і дотепер збереглася ця первісна функція права меншості.

Сутність і форми діяльності опозиції залежать від конкретних історичних
умов. Можлива нелегальна (діюча в підпіллі) і легальна опозиції.
Легальна опозиція існує у формі опозиційних партій або інших політичних
інститутів, які публічно виступають проти влади, за зсув (у рамках
закону) правлячих політичних сил. Легальна опозиція може бути лояльною і
нелояльною. Лояльна опозиція бореться за владу в рамках існуючих
законів, використовує методи чесної конкурентної політичної боротьби.
Нелояльна опозиція ставиться до існуючої влади як до ворога і діє «на її
знищення».

Парламентська меншість покликана відбивати реально існуючі в суспільстві
інтереси груп, що мають не домінуючі, але солідарні, політичні настанови
(рухи, партії) або не мають ідеологічно виражених позицій (позапартійні,
професійні та інші групи). Так, у Франції, класичній країні партійного
плюралізму, діють численні політичні об’єднання, які не визначають
партійної системи країни, і їхні представники в парламенті складають
меншість.

Слід зважити на те, що меншість, яка твердо відстоює свої позиції, є
впливовішою за меншість, що коливається. Відчуття сильної і непохитної
переконаності меншості підштовхує більшість до того, щоб переглянути
свою позицію. Важливо, щоб опозиція в парламенті була конструктивною, а
не деструктивною. Позаяк деструктивна опозиція обмежується критикою
існуючої влади без пропозицій щодо програми дій; конструктивна опозиція
спроможна висунути, обґрунтувати і боротися за здійснення програми, яка
відрізняється від офіційної програми, є її альтернативою.

Отже, демократія — це не тільки прояв волі більшості, але і гарантія
права меншості на критику і вільне вираження своїх поглядів —
конструктивних, а не руйнівних. Право говорити та бути почутим. Право
бути заперечуваним, але не пригнобленим. Влада може стояти міцно лише
тоді, коли вона відчуває опір з боку опозиції — політичної меншості. Це
змушує її постійно підтверджувати своє право управляти суспільством і
державою.

Парламент України прагне дотримуватися співвідношення: домінування волі
більшості при урахуванні прав меншості; визнавати, що кожна група має
свої інтереси, які вправі проводити в життя лише в рамках закону.
Найвище право меншості і ЇЇ представників у парламенті полягає у тому,
що вона може робити спроби стати більшістю. Від цього права меншості в
демократичному суспільстві не захищена ніяка більшість, тому що в неї
немає ніяких засобів надовго придушити меншість. Важливо не дати
розвинутися тенденції в демократії, ніколи цілком невикорінної — підняти
більшість до значення виключно вирішального чинника, до всесилля
більшості, і зберегти нерушимі межі, які дійсна демократія покликана
протиставити волі більшості. Наявність активної легальної опозиції —
найважливіша риса демократії як «поліархії» (багатовладдя).

Розглянемо право етнічних (національних) меншин.

Взаємовідносини етносів усередині держави мають будуватися на засадах
консенсусу, порозуміння, тому першою умовою консолідації суспільства є
свобода особи і вільний розвиток етнічних груп (національних меншин).

Національні меншини можуть мешкати або компактно, або розкидано
(дисперсно) на території держави, утвореної «статусною» або «титульною»
нацією. У будь-якому разі вони мають усі права, які має нація, що дала
назву державі. Винятком (у ряді випадків) є право національних меншин на
політичне самовизначення. Проте права національних меншин потребують
спеціального механізму забезпечення, тому що в умовах інонаціонального
оточення набувають специфічного характеру.

Значну увагу правам національних меншин приділяє ООН. У преамбулі до
Статуту ООН відзначається «рівність прав великих і малих націй».
Відповідно до рішень ООН національні меншини мають:

— право проживати в місцях традиційного історичного поселення
(забороняються їх депортація, примусове переселення);

— право на неасиміляцію;

— право на одержання пропорційної частки централізованих державних
фондів, які виділяються для відповідних цілей;

— право на участь у прийнятті державних рішень, на представництво в
законодавчих та інших колегіальних органах держави;

— право на недискримінацію;

— право на захист з боку держави від будь-яких проявів ворожнечі,
погроз, приниження і обмеження.

Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав — учасниць
Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) від 15 грудня 1989
р. містить слова: держави — учасниці НБСЄ «вживатимуть усіх необхідних
законодавчих, адміністративних, юридичних та інших заходів, а також
застосовуватимуть відповідні міжнародні інструменти для забезпечення
захисту прав людини і основних свобод осіб, що належать до національних
меншин на їх території. Вони захищатимуть і створюватимуть умови для
заохочення етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності
національних меншин на своїй території. Вони поважатимуть вільне
здійснення прав особами, що належать до таких меншин, і
забезпечуватимуть їхню повну рівність з іншими». Верховний Комісар НБСЄ
у справах національних меншостей може послати в будь-яку країну своїх
спостерігачів — експертів із місією перевірки дотримання в ній прав
національних меншин.

Загальні положення про захист прав національних меншин містяться у
конституціях Данії, Португалії, Румунії, Чехії, Словаччини, Албанії,
Хорватії, Литви. В інших конституціях (Італія, Швейцарія, Росія,
Болгарія) йдеться про захист мовних меншин. Докладні положення щодо
захисту меншин є в конституції Угорщини. У конституціях Фінляндії,
Норвегії, Словенії передбачається безпосередній захист відповідних
меншин. Завдяки конституціям нещодавно утворених демократичних держав
Центральної та Східної Європи, які містять положення про захист
національних меншин, докорінно змінилося обличчя Європи та усього світу.

Додержуючись міжнародних зобов’язань щодо національних меншин, Верховна
Рада України 25 червня 1992 р. ухвалила Закон «Про національні меншини в
Україні» із метою забезпечення гарантій їх прав на вільний розвиток. До
національних меншин відповідно до цього Закону належать групи громадян
України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття
національної самосвідомості та спільності між собою. Забезпечуючи права
осіб, які належать до національних меншин, держава керується тим, що
права національних меншин є невід’ємною частиною загальновизнаних прав
людини.

У демократичній державі воля більшості і прав меншості є захищеними
законом і інститутами, що втілюють закони в життя.

Література

1. Абрамов А.И. «Слово о законе и благодати» киевского митрополита
Илариона как русская историософская реакция на
христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское
наследие Иллариона Киевского. — М., 1986. — 4.2. — 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. — Львів,
1992.-118 с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. —
Прага, 1941.-19 с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).
— Львів, 1998.-189 с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і
реальність.—К., 1994.—96 с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. — Нью-Йорк, 1961. — 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. —
Берлін, 1925.—48с.

9. Бачинський Ю. Україна irredenta. — Берлін, 1924. — 237 с.

10. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. — К., 2001.
— 256 с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині
Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової
діяльності. —Львів, 1998. —51с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за.ред. Юрія Книша.
— Вінніпег, 1993.- 166 с.

Похожие записи