Реферат на тему:

“Встановлення державності України 1991 року”

Нова політика — гласність була проголошена в січні 1987 р. на пленумі
ЦК КПРС. Спочатку нерішуче, але згодом усе сміливіше в пресі, інших
засобах масової інформації стали лунати критичні мотиви. У цей час
лейтмотивом стало повернення «до ленінських норм» — надміфологізованої,
ідеальної моделі соціалізму.В Україні, як і в інших республіках СРСР,
після 1985 p. зажевріла надія на остаточний злам тоталітарного устрою,
виникла можливість національного відродження.

Творча енергія мас після початку перебудови активізувалася. Повсюдно
зростали рівень громадської свідомості людей, прагнення до пошуку нових
шляхів розв’язання найрізноманітніших політичних проблем. Керівники
партійних і радянських органів, які не виправдовували довір’я людей,
потрапляли під вогонь критики. Саме під тиском невдоволення мас у ряді
областей республіки були змушені піти у відставку перші секретарі
обкомів партії, керівники деяких державних установ і великих
підприємств.

Одним з основних напрямків демократизації суспільства було визнано
принципове поліпшення діяльності Рад народних депутатів, які поєднували
в собі функції законодавства, управління і контролю. Найважливішими
етапами цього процесу стали вибори народних депутатів СРСР, Верховних
Рад союзних республік та місцевих Рад народних депутатів.

На І з’їзді народних депутатів СРСР, який розпочав свою роботу 25 травня
1989 p., розгорнулася запекла боротьба думок, не раз виникали
протистояння, емоційні вибухи, давалася взнаки відсутність
парламентських традицій. На з’їзді були сформульовані різні підходи щодо
характеру, темпів і цілей «перебудовчого» процесу, виникли перші ознаки
майбутньої багатопартійності. У своїх виступах учасники з’їзду ставили
найгостріші питання, з якими зіткнулося суспільство: політичні,
економічні, соціальні, екологічні, духовні. Уже з самого початку роботи
з’їзду стали створюватися депутатські групи, які з багатьох проблем
дотримувалися протилежних позицій. Першою заявила про себе
міжрегіональна депутатська група, яка виступала з позицій радикального
прискорення політичних і економічних реформ. Діяльність групи, критична
спрямованість виступів її лідерів поставили її в становище фактичної
парламентської опозиції.

В засобах масової інформації почала обговорюватися ідея про введення
посади президента. Проте у 1989 p. ця пропозиція ше не сприймалася як
така, що може бути здійсненою найближчим часом. На думку частини членів
політбюро ЦК КПРС, більшості народних депутатів, президентство несумісне
з принципом організації держави на базі Рад, з їх поєднанням
законодавчої і виконавчої влади та принципом колективного керівництва.
Але після того, як М. Горбачев підтримав ідею президентства, його
вчорашні опоненти зняли свої пропозиції. Значною мірою це пояснювалося
тим, що були вирішені два питання: про спосіб обрання президента і про
кандидатуру на цей пост. В країнах з президентською формою правління
президент традиційно обирається громадянами, які мають право голосу.
Саме такий порядок спочатку і був запропонований для включення в
Конституцію СРСР. Однак напередодні III з’їзду народних депутатів СРСР
(березень 1990 p.) була підготовлена пропозиція, щоб саме з’їзд,
здійснивши зміни в Конституції, зробив виняток для першого президента і
обрав його безпосередньо на з’їзді. Тоді будь-яких сумнівів щодо
персональної кандидатури (М. Горбачева) не було.

Політичні процеси, які відбувалися в центрі, неминуче впливали й на
політичний розвиток України. В реформі політичної системи велику роль
відіграв політичний плюралізм, який набув розвитку ще до заборони
компартії.

З метою активізації реформістських демократичних процесів в Україні у
вересні 1989 р. за ініціативою Київської організації Спілки письменників
та Інституту літератури АН УРСР утворено масову суспільно-політичну
організацію — Народний Рух України за перебудову (НРУ), який протягом
короткого часу набув авторитету у значної кількості людей. Головою НРУ
було обрано відомого поета І.Драча.

У березні 1990 р. на засіданні Великої Ради Руху було повідомлено про
створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДПУ). У
прийнятому маніфесті проголошувалося, що головною метою ДПУ є побудова
незалежної «Самостійної Соборної Української Держави». Будь-яка форма
федеративного устрою в рамках СРСР відкидалася. На установчому з’їзді
ДПУ, який відбувся 15—16 грудня 1990 p., були прийняті програмні
принципи та статут, обрані її керівні органи. Головою партії на
альтернативній основі був обраний колишній політв’язень Ю.Бадзьо.
Парламентським лідером став відомий поет Д.Павличко. За два тижні раніш
у Києві відбувся установчий з’їзд Партії демократи ч ного відродження
України (ПДВУ), яка була утворена на базі демократичної платформи в
Компартії України. Більшість членів ПДВУ склали колишні комуністи, що
вийшли з лав К.ПРС після її XXVIII з’їзду. ПДВУ проголосила курс на
відстоювання пріоритету загальнолюдських цінностей, захист прав й свобод
людини, викриття тоталітаризму. У червні 1991 p. відбувся II з’їзд ПДВУ.
Партія виступила ініціатором проведення (січень 1992 p.) установчих
зборів, на яких було проголошено утворення об’єднання «Нова Україна».

Відродження незалежної демократичної правової Української держави було
також проголошено головною метою Української народно-демократичної
партії (УНДП), установчий з’їзд якої відбувся 16—17 червня 1990 р. УНДП
вважала незаконною союзну угоду 1922 p.

Українська національна партія (УНП) розпочала свою діяльність з жовтня
1989 p. Під егідою УНП організована молодіжна сгруктура «Січ». УНП не
визнавала існуючу тоді державність в Україні, домагалася демократії й
плюралізму, приватної власності, скасування договору про створення СРСР
та Конституції УРСР, виведення «окупаційних збройних сил» з усіх
українських земель.

У листопаді 1990 p. відбувся установчий з’їзд Ліберально-демократичної
партії України (ЛДПУ). Свою головну мету ліберали вбачають у
забезпеченні прав та свобод людини, захисті особи й сім’ї як вищих
цінностей суспільства, рішучому повороті до роздержавлення засобів
виробництва. Партія виступила за створення вільної та незалежної
Української держави, яка лише за результатами референдуму може укласти
конфедеративний договір з іншими республіками. Поряд з ЛДПУ заявила про
себе Ліберальна партія України (ЛПУ), в лавах якої об’єдналися переважно
підприємці.

Установчий з’їзд Народної партії України (НПУ) відбувся у вересні 1990
р. НПУ проголосила своєю метою побудову мирним шляхом самостійної
парламентської республіки, досягнення соціальної справедливості,
втілення в життя принципу: «Кожна людина має право на щастя».

У травні 1990 p. відбувся установчий з’їзд Об’єднаної
соціал-демократичної партії України. На думку ініціаторів з’їзду, слово
«об’єднана» в назві партії мало підкреслити, що во’на прагне поєднати
традиції західної і східноукраїнської соціал- демократії, що партія
матиме федеративну побудову. Проте результатом з’їзду, внаслідок
розколу, стало проголошення двох партій — Соціал-де-мократичної партії
України (СДПУ) та Об’єднаної соціал-демокра-тичної партії України
(ОСДПУ).

У жовтні 1989 p. відбувся Всеукраїнський з’їзд екологічної асоціації
«Зелений світ». Через кілька місяців розгорнула свою роботу ініціативна
група по створенню «партії зелених» України. Установчий з’їзд партії
працював 28—30 вересня 1990 p. Метою «зелених» є духовне й фізичне
відродження українського народу, забезпечення йому права на життя в
екологічно чистому середовищі.

Голосно заявила про себе Українська республіканська партія (УРП) на чолі
з Л.Лук’яненком, відомим політв’язнем, народним депутатом України.
Основи УРП заклала Українська Гельсінська спілка. Головною метою УРП є
створення «Української Незалежної Соборної держави». Серед засобів,
якими партія намагається досягти поставленої мети, є не тільки
парламентські, а й позапарламентські — бойкотування рішень уряду,
організація страйків та акцій громадської непокори.

У червні 1990 p. була створена Українська селянське- демократична партія
(УСДП). В її програмних документах підкріслюється, що вона покликана
організувати потужний механізм захисту соціально-політичних інтересів
селянства, сприяти поглибленню прогресивних процесів відродження
селянського господарства. УСДП виступає за побудову незалежної
самостійної Української народної держави, де загальнолюдські цінності
переважатимуть над класовими.

У квітні 1990 р. у Львові на базі Українського
християнсько-демократичного фронту організовано Українську
християнсько-демократичну партію (УХДП). її основна мета — проголошення
утворення демократичної Української держави європейського взірця.

7 серпня 1990 p. заявив про себе ініціативний комітет зі створення
Партії слов’янського відродження (ПСВ). Своєю найпершою метою партія
проголосила досягнення повної державної незалежності України.
Перспективна ж мета ПСВ — утворення міжнародної організації слов’янських
держав, побудова «спільного слов’янського дому».

У жовтні 1991 p. відбувся установчий з’їзд Соціалістичної партії України
(СПУ). З’їзд проголосив, що СПУ «сповідуватиме ідею побудови
справедливого соціалістичного суспільства, в якому праця й талант людини
будуть оцінкою і мірилом її добробуту та суспільного авторитету». СПУ
виступає за національне відродження, за суверенну Україну, в економічній
сфері — за пріоритет суспільних форм власності. Лідером СПУ став
народний депутат України О. Мороз.

Поряд з цими партіями заявили про себе Українська христи-янстька партія
жінок. Українська націонал-ліберальна партія, партія «Третя республіка»
та ін.

У вересні 1990 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Селянської спілки
України. Ця самоврядовна, масова громадсько-політична організація
об’єднує на добровільних засадах представників усіх верств селянства,
працівників народної освіти, науки й культури, охорони здоров’я й
побуту. Головною метою спілки є захист інтересів селянства, піднесення
його добробуту, культурно-освітнього й духовного рівня, забезпечення
пріоритетності соціального розвитку села. На базі спілки у січні 1992 p.
була створена Селянська партія України.

Набували розвитку й робітничі організації: Всеукраїнське об’єднання
солідарності трудящих (ВОСТ), Українське товариство робітників (УТР),
Вільні профспілки трудящих, Регіональний союз страйкових комітетів
Донбасу та ін.

Виникли організації й національних меншостей, які компактно проживають у
республіці. Найбільш активно проявили себе Організація
кримсько-татарського національного руху та Національний рух
кримсько-татарського народу. Вони виступають за утворення в Криму
національної автономії.

Самодіяльні угруповання, громадсько-політичні організації та рухи
активно створювалися молоддю України. Перш за все слід відзначити Спілку
незалежної української молоді. Українську студентську спілку,
Студентське братство.

Зміни, що відбувалися в країні, основним змістом котрих була
демократизація суспільного життя, зокрема розвиток гласності і
політичного плюралізму, а також послаблення влади КПРС — стрижня
адміністративно-командної системи управління, обумовили необхідність
реформування державного апарату як в центрі, так і на місцях. Ця робота
почала розгортатись перш за все на союзному рівні. Досить радикальним
кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. Ill
з’їздом народних депутатів СРСР постанови про обрання М.Горбачева
Президентом СРСР. М.Горбачев став президентом країни, одержавши лише
59,2% від списочного складу з’їзду народних депутатів СРСР.
Запровадження інституту президентства в країні було логічним втіленням у
практику державного будівництва теорії розподілу влади, що передбачало
функціонування трьох самостійних гілок влади, в тому числі й
виконавчоїЗамітною подією в державно-правовому житті УРСР було прийняття
Верховною Радою республіки 27 жовтня 1989 p. Закону «Про зміни і
доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР». У преамбулі
цього Закону зазначалося, що зміни до Конституції УРСР вносяться з метою
розвитку демократії, самоврядування народу, удосконалення виборчої
системи, структури, діяльності Рад народних депутатів, органів
правосуддя та відповідно до Закону СРСР «Про зміни і доповнення
Конституції (Основного Закону) СРСР». Прийняття Закону від 27 жовтня
1989 p. означало певне зрушення у бік розвитку представницької
демократії в Україні. Це було пов’язано у першу чергу з демократизацією
виборчої системи. Закон, зокрема, забезпечував перехід до реальної, а не
тільки проголошеної альтернативності висування кандидатів у депутати.
Істотні зміни було внесено в розділ 12 Конституції УРСР, що
регламентував організацію і діяльність Верховної Ради республіки.
Чіткіше визначалась компетенція Верховної Ради, предмети виключного
відання цього вищого органу влади УРСР. Робота по удосконаленню
держапарату України тривала й у 1991 р. Так, Законом від 21 травня 1991
p. були змінені і доповнені статті Конституції про структуру вищої
виконавчої влади республіки. Посада голови Ради Міністрів замінялась
посадою прем’єр-міністра, Рада Міністрів стала називатися Кабінетом
Міністрів — урядом України — найвищим органом державного управління
республіки. 13 травня 1991 p. був прийнятий Закон «Про перелік
міністерств та інших центральних органів державного управління
Української РСР». Значною подією стало запровадження в Україні поста
Президента УРСР. З цього приводу Верховна Рада УРСР прийняла 5 липня
1991 p. такі закони: «Про заснування поста Президента Української РСР і
внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української
РСР», «Про Президента Української РСР», «Про вибори Президента
Української РСР». Вибори Президента України призначалися на 1 грудня
1991 p. Таким чином, запровадження поста Президента УРСР було новим
кроком по створенню в республіці державного апарату, побудованого на
принципах розподілу влади.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада У РСР, з огляду на небезпеку, яка
створилася у зв’язку з державним переворотом, прийняла постанову і Акт
проголошення незалежності. Україна ставала незалежною демократичною
державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території
України залишалися тільки її конституція, закони, постанови уряду та
інші законодавчі акти республіки. На 1 грудня 1991 р. було призначено
проведення республіканського референдуму щодо підтвердження Акту
проголошення незалежності, а також всенародні вибори Президента України.

Референдум і вибори відбулися. Понад 90% його учасників продемонстрували
прагнення населення України жити в незалежній державі, що є історичною
віхою в національному відродженні України. Першим всенародно обраним
Президентом став Л.М.Кравчук.

7—8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі керівники України, Росії, Біларусі
підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Цей
документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього
СРСР. 10 грудня Верховна Рада України прийняла постанову «Про
ратифікацію Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав». 21
грудня 1991 р. на зустрічі в Алмаати керівники Азербайджану, Біларусі,
Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану,
Туркменистану, Узбекистану, України підписали Декларацію про
Співдружність Незалежних Держав. Це означало, що Союз РСР як суб’єкт
міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати.

На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні
події. В умовах глибокої соціально-економічної і політичної кризи в
республіці розпочався і одержав подальший розвиток процес руйнування
тоталітарної більшовицької системи і демократизації
соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився
перш за все в утвердженні гласності і політичного плюралізму, ліквідації
ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70
років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи
державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з
величезним бюрократичним управлінським апаратом в центрі і на місцях.
Розпочався процес згортання командно-адміністративної системи,
ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до
ринкових економічних відносин.

Конкретним, реальним змістом наповнювався суверенітет України, що у
кінцевому рахунку призвело до проголошення у серпні 1991 p. незалежності
України.

Здобувши незалежність, народ України розпочав активну діяльність по
створенню своєї демократичної правової держави. Ця розбудова
розпочиналась в дуже складних умовах. Необхідно було перш за все
здійснити перехід від статусу союзної республіки з обмеженим
суверенітетом до статусу самостійної держави. Тому законом Верховної
Ради УРСР від 17 вересня 1991 р. до Конституції були внесені зміни і
доповнення, які мали на меті зміцнити державний суверенітет республіки.
У тексті Конституції слова «Українська Радянська Соціалістична
Республіка» і «Українська РСР» були змінені на споконвічну назву нашої
держави — «Україна». В розділі Конституції про зовнішньополітичну
діяльність і захист Вітчизни розвивалися положення про підвищення ролі
України як рівноправного учасника міжнародних відносин. Міжнародне
співтовариство з розумінням поставилося до виникнення нової незалежної
держави. Україну визнали понад 130 країн світу.

Проголошення України незалежною державою обумовило настійну необхідність
визначити правовий статус її населення. Він регулювався Конституцією, а
також Законом «Про громадянство України» від 8 жовтня 1991 р. та
прийнятими відповідно до них іншими законодавчими актами. Ці правові
акти передбачали: які особи визнаються громадянами України; порядок
набуття українського громадянства; внаслідок яких юридичних фактів може
бути втрачено українське громадянство; як визначається громадянство
Дітей при зміні громадянства батьків і при усиновленні; які органи
держави є правомочними вирішувати питання громадянства і порядок його
оформлення; як виконуються рішення з питань громадянства і порядок їх
оскарження.

Незалежність України відкрила широкі можливості для створення власного
демократичного державного апарату, без втручання в цей процес сторонніх
сил, з усуненням залишків командно-адміністративної системи управління.

До 1996 року розбудова державного апарату першу стадію практично
пройшла. Її можна умовно визначити такими подіями:

проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 p., підписанням 8
червня 1995 p. Президентом України Л.Кучмою і головою Верховної Ради
України О.Морозом Конституційного договору, покликаного усунути кризовий
стан влади в країні.

На першій стадії створення нового державного апарату України одним з
важливих моментів стало прийняття Закону від 14 лютого 1992 р. про
внесення змін і доповнень у Конституцію України. Було зроблено спробу
більш чітко розмежувати повноваження між законодавчою, виконавчою і
судовою владою. Були також затверджені символи України як незалежної
держави: Державний герб, Державний прапор і Державний гімн.

За Конституцією єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна
Рада — представницький орган, депутати якого обираються населенням на
основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному
голосуванні. Верховна Рада правомочна розглядати і вирішувати будь-які
питання, не віднесені до компетенції органів державної виконавчої або
судової влади. Ті ж них які не є такими, вирішуються виключно
всеукраїнським референдумом. Порядок призначення, підготовки, проведення
референдуму, порядок визначення його результатів передбачено Законом
України від 3 липня 1991 р. «Про всеукраїнський і місцеві референдуми».

Склад Верховної Ради — 450 народних депутатів, правовий статус яких
визначався Законом України «Про статус народного депутата України».

Порядок роботи Верховної Ради України визначався її регламентом,
прийнятим українським парламентом 27 липня 1994 p. Верховна Рада
працювала сесійно. Для організації її роботи утворювалась Президія.
З метою здійснення законопроектної роботи,
попередньог. розгляду і підготовки питань, віднесених до відання
Верховий Ради, а також сприяння втіленню в життя законів та підзаконних
актів, контролю за діяльністю державних органів і організацій Верховна
Рада обирала з числа народних депутатів постійні комісії. їх організацію
і діяльність регламентував Закон «Про постійні комісії Верховної Ради
України».

Уособленням виконавчої влади стали Президент і Кабінет Міністрів.
Президент — главою держави і виконавчої влади в республіці. Його
повноваження визначили Конституція і закон «Про Президента України».
Президент обирався на основі загального, рівного і прямого виборчого
права при таємному голосуванні строком на 5 років.

Невід’ємною умовою побудови демократичної правової держави, втілення в
життя верховенства права є проведення судово-правової реформи, головне
завдання якої — становлення сильної, незалежної при здійсненні своїх
функцій судової влади. У квітні. 1992 p. Верховна Рада схвалила
Концепцію судово-правової реформи. Незабаром після її схвалення Верховна
Рада прийняла закони «Про Конституційний Суд України», «Про статус
суддів», «Про організацію судового самоврядування». Судове
самоврядування розглядається як одна з найважливіших гарантій
забезпечення незалежності судів і суддів. Отже, в Україні було зроблено
певні кроки в напрямі становлення судової влади.

Найважливою умовою досягнення мети судово-правової реформи є й також
удосконалення організації та діяльності попереднього слідства,
прокуратури, адвокатури, чітке визначення компетенції Міністерства
юстиції, Міністерства внутрішніх справ. Служби безпеки та їх органів на
місцях. Цьому завданню підпорядковано, зокрема, закони: від 5 листопада
1991 р. «Про прокуратуру», від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру», від
25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України», від 18 лютого 1992 р.
«Про оперативно-розшукову діяльність».

У процесі розбудови державного апарату створювалась правова база
реформування місцевої влади. У березні 1992 p. був прийнятий Закон «Про
місцеві Ради народних депутатів, місцеве і регіональне самоврядування».
Ним діяльність Рад обмежувалася здійсненням функцій місцевого та
регіонального самоврядування, а виконавчі функції передавалися
представникам Президента України в областях і районах, а також у містах
Києві і Севастополі.

Таким чином, за відносно короткий проміжок часу в основно-‘»у була
створена правова база для забезпечення організації та діяльності
державного апарату України. Цей апарат активно працював. Проте
безконфліктного функціонування усіх гілок влади, всього державного
механізму як у центрі, так і на місцях, на жаль, досягти не вдалось. В
діяльності Верховної Ради теж поставало чимало проблем. Практика, що
склалася протягом останніх майже п’яти років в організації законодавчого
процесу у Верховній Раді, потребувала корінних перетворень. Найбільше
проблем виявилося в організації й діяльності виконавчої влади. І це
закономірно. Адже інститут президентства як складової частини виконавчої
влади є новим для України. Заснування місцевої адміністрації як одного з
елементів виконавчої влади було тісно пов’язано з впровадженням в 1992
p. інституту представників Президента України в областях і районах. Але
реформування місцевої влади було припинено 3 лютого 1994 p., коли
Верховна Рада прийняла Закон «Про формування місцевих органів влади і
самоврядування!’ і повернула владу на місцях Радам народних депутатів та
їх виконкомам. Фактично це означало контрреформу у питаннях місцевої
влади. Чимало проблем виникало й при реалізації Концепції
судово-правової реформи. Все практично звелося до демократизації статусу
суддів, а також до розвитку елементів інфраструктури судової влади.

Причин такого ненормального стану в організації та діяльності державного
апарату України чимало. Однією з них було те, що реформування системи
державної влади і місцевого самоврядування відбувалося нерівномірно,
нерідко без певної програми.

У середині 1995 p. склалася небезпечна ситуація — різко загострилося
протистояння владних структур, перш за все суб’єктів конституційного
права України — Верховної Ради і Президента. Такий стан взаємовідносин
державних органів негативно впливав на всі сторони життя республіки,
породивши економічну і політичну кризу і соціальне напруження в
суспільстві. Однією з головних причин такого становища була відсутність
нової демократичної конституції України.

Враховуючи ситуацію, що склалася. Верховна Рада як єдиний законодавчий
орган, з одного боку, та Президент,як глава держави і виконавчої влади —
з другого, тобто сторони, які одержали свої повноваження безпосередньо
від народу, уклали Конституційний договір «Про основні засади
організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування
в Україні на період до прийняття нової Конституції України». Цей договір
набрав чинності з моменту підписання його Президентом та Головою
Верховної Ради України 8 червня 1995 р. В ст. 61 договору йшлося, що він
діє до прийняття нової Конституції. Щодо положень чинної Конституції
України 1978 р., то, згідно з Конституційним договором, вони визнані
чинними лише в частині, що узгоджується із зазначеним договором. Таким
чином, Конституційний договір був основним правовим актом, який на той
час мав забезпечити організацію і діяльність державного апарату України
в період дії цього акта.

Отже, процес створення державного апарату незалежної України є складним
і тривалим. Багато проблем у цій справі вирішує нова Конституція
України, прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p.

Проголошення незалежності України відкрило реальну можливість створення
розгалуженої законодавчої системи. У реформуванні законодавства
намітилися три основні напрямки. По-перше, здійснювався і здійснюється
процес змін і пристосування чинних правових норм 60—70-х років до
ринкової економіки і плюралістичної демократії. По-друге, приймалися і
приймаються нові правові акти, також покликані забезпечити їх
функціонування. По-третє, в Україні активно проводиться робота по
підготовці проектів нових кодексів. Реформуванню піддано усі галузі
права.

У період, що розглядається, одним з найважливіших правових актів у
галузі цивільного права залишається Цивільний кодекс України,
затверджений Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 p. Але до нього останнім
часом внесені зміни і доповнення відповідно до нового цивільного
законодавства України, в тому числі законами України від 7 лютого 1991
p. «Про власність», від 2 жовтня 1992 p. «Про заставу», від 4 лютого
1994 р. «Про авторське право і суміжні права», від 16 червня 1992 р.
«Про об’єднання громадян» та інші. 11 липня 1995 p. Верховна Рада внесла
істотні зміни до ст. 71 ЦК України, яка визначала загальні строки
позовної давності (для громадян — 3 роки, для юридичних осіб — 1 рік).
Тепер загальний строк позовної давності встановлений тривалістю 3 роки
незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа),
юридична особа чи держава. Оновлення ЦК України дає можливість
пристосувати його для регламентації майнових відносин в умовах
становлення ринкової економіки в Україні. У 1993 p. був прийнятий
Повітряний кодекс України, в якому поряд з іншими галузевими нормами
містяться цивільно-правові норми, втому числі про страхування цивільної
відповідальності повітряного перевізника. Цивільно-правові норми
містяться також в окремих указах Президента України, зокрема указ «Про
обов’язкове страхування цивільної відповідальності власників
транспортних засобів». Значну роль у регулюванні майнових відносин
відіграли декрети і постанови Кабінету Міністрів України, наприклад,
декрет від 31 грудня 1992 p. «Про перелік майнових комплексів державних
підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного
виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається». У
сфері цивільного законодавства діє чимало відомчих нормативних актів,
деякі з них прийняті останнім часом. Елементами системи цивільного
законодавства є також примірні статути кооперативних і громадських
організацій, схвалені органами державного управління або прийняті вищими
органами кооперативних та інших структур.

Триває розвиток законодавства про підприємництво. Правове регулювання в
сфері бізнесу здійснювалось шляхом застосування норм у таких
найважливіших актах, як закони України від 19 вересня 1991 p. «Про
господарські товариства», від 22 квітня 1993 p. «Про аудиторську
діяльність», від 14 жовтня 1992 р. «Про банкрутство» та ін.

Не залишилось без змін й трудове законодавство. Тут чимало зроблено в
галузі захисту трудових прав працівників. Так, були прийняті закони від
14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці», від 16 грудня 1993 р. «Про
основні принципи соціального захисту ветеранів праці та інших громадян
похилого віку». 23 червня 1993 p. Кабінет Міністрів України затвердив
Правила відшкодування власником підприємства, установи, організації або
уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням
здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків. Законом від
19 грудня 1993 р. до Кодексу законів про працю України були внесені
зміни і доповнення, які стосувалися охорони праці. Одержав подальший
розвиток інститут контракту. У березні 1993 p. Кабінет Міністрів України
затвердив Положення про порядок укладення контрактів керівником
підприємства, що є у загальнодержавній власності, при наймі на роботу, а
19 березня 1994 p.— Положення про порядок укладення контрактів при
прийнятті (найманні) на роботу працівника.

Певні зрушення сталися і в аграрному законодавстві України. Зокрема були
прийняті закони від 14 лютого 1992 р. «Про колективне
сільськогосподарське підприємство» і від 20 грудня 1992 p. «Про
селянське (фермерське) господарство».

Дещо було зроблено й в законодавстві про соціальне забезпечення. Були
прийняті закони України, які визначали статус ветеранів війни, громадян,
які постраждали в результаті чорнобильської катастрофи, Закон від 21
листопада 1992 р. «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» та ін.

Вносилися зміни і в кримінальне законодавство, причому досить
радикальні. У січні 1992 p. Президія Верховної Ради України прийняла
Указ про кримінальну відповідальність за підроблення купонів —
української валюти перехідного періоду. В березні цього ж року з КК
України були вилучені такі види покарання, як заслання і вислання. 17
червня 1992 p. був прийнятий Закон «Про внесення змін і доповнень до
Кримінального, Кримінально-процесуального кодексів Української РСР,
Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення і Митного
кодексу України», де було викладено нову редакцію першої глави Особливої
частини КК, в якій визначалися склади державних злочинів. Істотним
нововведенням було різке скорочення випадків можливого застосування
виключної міри покарання — смертної кари шляхом розстрілу. У період, що
розглядається, декриміналізувалося багато складів злочинів. В той же час
підвищувалась відповідальність за дії, спрямовані проти конституційного
ладу, суверенітету, територіальної цілісності, економіки та екологічної
безпеки України.

Істотні зміни і доповнення були внесені до кримінально-процесуального
законодавства. Змінені строки попереднього слідства і тримання осіб під
вартою. Був прийнятий Закон «Про оперативно-розшукову діяльність», який
посилював гарантії громадян. Законом України від 15 грудня 1992 р. «Про
внесення доповнень і змін до деяких законодавчих актів України» КПК
України був доповнений рядом статей, які також посилювали гарантії
громадян при зверненні їх до суду, Зокрема, заарештований, його захисник
тепер мали право звертатися до суду з оскарженням санкції прокурора на
арешт. 23 грудня 1993 p. був прийнятий Закон про внесення змін і
доповнень до окремих статей КПК України, які розширювали права
підозрюваного, обвинуваченого і підсудного на захист.

Розробка законодавчих актів та внесення до них змін іноді здійснювались
на недостатньому науковому і юридично-технічному рівні, з багатьма
неузгодженостями. Мали місце численні факти дублювання та суперечностей
між окремими правовими нормами тощо. Оскільки кількість законодавчих
актів, прийнятих останнім часом, невпинно зростала, зазначені недоліки
не лише створювали небезпеку руйнування існуючої законодавчої бази, а й
значно ускладнювали формування нової законодавчої системи, яка б
грунтувалася на реформованих економічних, соціальних та
політико-пра-вових відносинах. Нерідко приймалися правові акти, які
викликають здивування, наприклад, ситуація з пенсійним законодавством,
де повністю знівельовано значення стажу і якості роботи, її шкідливості.

У багатьох галузях права продовжують діяти законодавчі акти і правові
інститути, далекі від світових стандартів. Наприклад, в незалежній
Україні продовжує діяти КК (з наступними змінами й доповненнями), який
відбиває погляди, що охорона держави, власності останньої та інтересів
її установ є найважливішим призначенням кримінального права. Можна
навести й такий приклад. В українському цивільному судочинстві існує
здебільшого «слідчий» тип цивільного процесу, який характеризується тим,
що сам суд за власною ініціативою може збирати докази і готувати весь
процесуальний матеріал до судового розгляду. Часто це робиться незалежно
від бажання сторін, під приводом захисту Їх прав. Наближення цивільного
судочинства до загального типу цивільного процесу надасть більше
реальних прав сторонам у процесі і звільнить суд від виконання зайвих
функцій.

Отже, є настійна необхідність корінної реформи правової системи України.
Робота в цьому напрямку триває.

Висновки

Розбудова Української незалежної держави, створення її розгалуженої
правової системи — складний і тривалий процес, який вимагає великого
напруження та зусиль з боку як державних структур, так і іромадськості.
Уже багато зроблено. Зрушено з місця і розпочато здійснення економічних
реформ. Чималими є здобутки у сфері утвердження демократії. Україна
стала повноправним членом світового співтовариства. Найважливішим кроком
у майбетнє є входження її до Ради Європи. В той же час в процесі
державно-правового будівництва існує чимало проблем. Виникали
ускладнення у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками
влади. Не менш проблемним виявилось й питання про ефективність
реалізації чинного законодавства, що істотно відбилося на темпах
формування правової держави. Відчувалася нагальна потреба у посиленні
контролю з боку судової влади за реалізацією чинного законодавства.

Велику роль в розбудові Української правової держави повинна відіграти
нова Конституція, яка була прийнята Верховною Радою 28 червня 1996 p. Ця
історична подія посідає одне з головних місць у новітній історії
України, яка віднині міцно стоятиме на грунті демократії і
парламентаризму на фундаменті власної Конституції.

PAGE 1

PAGE 1

Похожие записи