Види правотворчості громадянського суспільства

Види правотворчості громадянського суспільства за суб’єктами:

1. Законотворчість громадянського суспільства (народу) — референдум. Це
засадна конституційно-правова форма прийняття законів громадянським
суспільством;

2. Підзаконна правотворчість:

а) органів місцевого самоврядування (представницьких органів — рад
народних депутатів, виконавчих органів і виборних посадових осіб);

б) громадських організацій (партій, профспілок та і їх посадових осіб);

в) комерційних організацій (акціонерних товариств відкритого і закритого
типу та ін., їх посадових осіб);

г) трудових колективів (колективні договори й угоди). Визнання
безпосередньої правотворчості громадянського суспільства (народу) як
самостійного виду правотворчості є умовним, оскільки референдум (народне
голосування) — лише заключний етап правотворчості, на якому відбувається
затвердження нормативно-правового акта. Процес його прийняття
(обговорення, доробки тощо) здійснюється, як правило, у представницькому
державному органі. Громадянам на референдумі пропонується лише сказати:
«так» чи «ні». Водночас завдяки референдуму громадянське суспільство
виступає самостійним суб’єктом правотворчості, надає законопроекту сили
закону, який за своєю юридичною чинністю не поступається законам
держави. Таким чином, у правотворчості виражається державна воля народу.
Факт участі громадян у референдумі є підставою для розгляду останнього
як особливого демократичного виду правотворчості громадянського
суспільства.

Рішення, ухвалені всеукраїнським референдумом (конституційним і
законодавчим), мають найвищу юридичну чинність і не потребують
будь-якого затвердження. Вони служать правовою підставою правотворчої та
правозастосовної діяльності державних органів (про референдуми див.
главу «Загальне вчення про демократію»).

Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до
правотворчості державних органів і водночас утворює особливий,
відокремлений від держави вид правотворчої діяльності. Право створювати
і приймати нормативно-правові акти (рішення) надається представницьким
органам місцевого самоврядування і посадовим особам муніципальних
утворень міста, селища, села. Органи місцевого самоврядування
(наприклад, Ради народних депутатів районів у містах) утворюються
населенням для вирішення завдань місцевого значення, їх рішення діють у
суворо визначених територіальних рамках.

Нормотворчість громадських об’єднань (організацій) виражається у
розробці та прийнятті статутів, у яких визначаються права і обов’язки
об’єднання або організації, порядок їхньої діяльності, реорганізації та
ліквідації. Нормативні акти видаються також їх керівниками. Такі
нормативні рішення мають силу остільки, оскільки відповідають чинним
нормативно-правовим актам, виданим державою, і приймаються в межах
повноважень фундаторів і керівництва об’єднання. На відміну від
правотворчих функцій державних органів, нормотворча діяльність
громадських організацій, як правило, виключає самостійне прийняття ними
норм права.

Нормотворчість комерційних корпорацій полягає у виданні корпоративних
норм, спрямованих на регулювання питань життя колективу (як
використовувати отриманий підприємством прибуток, у якому порядку
провадити розрахунки з контрагентами та ін.) і на деталізацію,
конкретизацію законодавчих розпоряджень (наприклад, інструкція про
порядок провадження претензійної та позовної роботи — корпоративний акт,
який регулює порядок пред’явлення претензій на конкретному підприємстві
та який деталізує і конкретизує законодавчі положення). Нормотворчість
корпорацій виражається в статутах підприємств, які є актами
фундаторського характеру, а також у положеннях, правилах, посадових
інструкціях та ін.

Нормотворчість трудових колективів (державних і комерційних підприємств,
установ, організацій) спрямована на розвиток норм трудового права, які
поширюють свою дію лише на відносини одного підприємства, установи або
організації, де їх прийнято. Правотворчість трудових колективів
виступає, як правило, у вигляді нормативних угод, що містять обов’язкові
до виконання правові розпорядження. Такою нормативною угодою є
колективний договір — консолідований акт у галузі праці.

Колективний договір — правовий акт, що регулює трудові,
соціально-економічні та виробничі відносини між роботодавцем і трудовим
колективом на підприємстві, в установі, організації. Він укладається —

з одного боку — трудовим колективом в особі однієї або кількох
профспілок, інших уповноважених трудовим колективом представницьких
органів;

з іншого боку — роботодавцем безпосередньо або уповноваженими ним
представниками.

Колективний договір укладається на підприємствах, в їх структурних
одиницях, наділених правами юридичної особи, незалежно від форми
власності, відомчої приналежності та кількості робітників; поширюється
на всіх робітників незалежно від того, чи є вони членами профспілки, і є
обов’язковим як для керівництва (власника), так і для робітників. Він
підлягає обов’язковому обговоренню і схваленню трудовим колективом на
загальних зборах (конференціях) робітників даного підприємства,
установи, організації.

У колективному договорі можна передбачити додаткові порівняно з чинним
законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги, як-от:
форма, система і розмір заробітної плати, умови і охорона праці
робітників, добровільне й обов’язкове медичне і соціальне страхування,
робочий час і час відпочинку та ін.

Завдяки колективним договорам і угодам членам громадянського
суспільства, роботодавцям і робітникам надається можливість самостійно
встановлювати права і обов’язки, обмежувати втручання держави у сферу,
що становить приватний інтерес. Проте держава не усувається повністю із
цієї сфери і має право застосовувати примусові заходи до осіб, що не
виконують своїх зобов’язань за колективними договорами і угодами.

Судова правотворчість — особливий вид правотворчості

Не можна обминути мовчанкою точку зору деяких учених проте, що особливим
видом правотворчості є судова правотворчість. У романс-германській сім’ї
правових систем діяльність верховних судів має конкретизуючий, а не
правотворчий характер: вони виносять провідні роз’яснення щодо
правильного застосування вже чинних правових норм і не містять нових
норм права. Відповідно до ст. 40 Закону України «Про судоустрій»
провідні роз’яснення Пленуму Верховного Суду є обов’язковими для судів,
інших органів і посадових осіб, які застосовують закон. Офіційно такі
роз’яснення не мають нормативно-правового характеру і не визнаються
джерелом права. Суд — правозастосовний, а не правотворчий орган.

Водночас слід визнати, що у певних ситуаціях у країнах
романс-германської правової системи судді «черпали» право безпосередньо
з життя, і навіть конкурували в цьому із законодавцем. Не виділяючи
судової правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах
континентального права, відзначимо, що в них (у тому числі в Україні) є
тенденції до розвитку, хоча і скромному, елементів судової
правотворчості.

Будь-яке судове рішення, що ґрунтується, наприклад, на аналогії закону
або на загальних принципах права, може сприйматися судами після
проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.

Французький дослідник Р. Давид говорить про так звані «вторинні правові
норми», утворювані суддями в процесі конкретизації норм права,
сформульованих законодавцем. Він підкреслює, що зміст положень закону
тлумачиться суддями у тому значенні, яке найбільшою мірою відповідає
вимогам справедливості в момент застосування ними закону.

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває новий
Цивільний кодекс (Загальна частина), що включає норму про обов’язок
судів під час вирішення цивільних справ застосовувати закони з
урахуванням звичаїв ділового обороту, засад сумлінності, розумності,
справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в
діяльності судів при відправленні ними правосуддя, але лише в рамках
права, забезпечуючи тим самим принцип верховенства права.

Останнім часом у наукових колах України активізувалося відстоювання ідеї
про судову нормотворчість. На думку його прихильників, судова
правотворчість має стати найефективнішим засобом для того, щоб,
по-перше, заповнювати прогалини в законодавстві; по-друге, покласти край
знеціненню підзаконних актів; по-третє, усунути суперечності в чинному
законодавстві.

З одного боку, визнання законодавчих повноважень у суду призводить до
ігнорування принципу поділу влади, з іншого — принцип поділу влади не
може виключати внесок суду до правотворчості, наявність у нього
специфічних нормотворчих функцій, зумовлених необхідністю постійно
враховувати поступ соціального життя.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в
Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді
юридичних актів судових органів. До них передусім належать рішення
Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру
і спричиняти юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд
здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише
скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні
розпорядження. Внаслідок цього Конституційний Суд перетворюється на
суб’єкта законодавчої діяльності.

У діяльності Пленуму Верховного Суду також убачаються своєрідні
«законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не лише як
коментарі (інтерпретації) закону, але й як нормативні акти. Можна
погодитися з тим, що деталізація правових норм, яка міститься в керівних
роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України, сприяє створенню нових
правоположень не лише правозастосовного, але й нормативного характеру.
Правда, форма вираження у керівних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду
України дещо інша, ніж у норм права. Проте в структурному відношенні
вони складаються з тих самих елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція, і
їх дія поширюється на невизначену кількість випадків, на персонально
необмежене коло суб’єктів. Постанови Пленуму Верховного Суду і судових
колегій (в їх принциповій частині — мотивувальній, яка відбиває юридичну
позицію суду в конкретній справі) є своєрідними прецедентами тлумачення
норм права.

Зауважимо, що в англійському праві прецедент розглядається не лише як
народження нової правової норми, але й як своєрідна конкретизація
відповідної правової норми, застосовуваної судом (так звана деклараторна
теорія судового прецеденту).

Таким чином, в Україні де-факто існує судовий прецедент, проте він не
має офіційного законодавчого визнання.

У перспективі конкретні судові рішення в Україні можуть одержати владні
функції і бути поширеними на широке коло аналогічних ситуацій, тобто
набути сили і авторитету норми права.

Юридичні джерела (форми) права

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею
офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які
надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.

Юридичні джерела (форми) права

Нормативно-правовий акт Правовий прецедент Нормативно-правовий договір
Правовий звичай Правова доктрина Релігійно-правова норма
Міжнародно-правовий акт

Загальносоціальні джерела права — економічні, соціальні, політичні,
морально-культурні та інші — породжують або об’єктивно зумовлюють
виникнення правових норм. Юридичні (спеціально-соціальні) джерела права
(нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий
звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-правовий
акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.

Розглянемо кожне з юридичних джерел (форм) права.

Нормативно-правовий акт:

— офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права,
забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови
та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо
романо-германського типу (сім’ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія,
Іспанія та ін.

Правовий прецедент:

— акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення
конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій
надається загальнообов’язкове значення при вирішенні подібних справ у
майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу
правових систем — Англія, США, Індія та ін.

Нормативно-правовий договір:

— спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються
за взаємною домовленістю між правотворчими суб’єктами (результат
двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної
життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від
договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер,
нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування:
його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру
(колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве
значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати
місце між суб’єктами федерації (наприклад. Федеративний договір
Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний-правовий
акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового
договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай:

— акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися
в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які
санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі
звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше
значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають
історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше
джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав
значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових
системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи
визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в
основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правова доктрина:

— акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї,
принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства,
усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення
наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання
визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є
важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню
нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій,
розвитку методології тлумачення законів.

Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в
англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді
посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій
системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила
загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

— акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка
санкціонується державою для надання їй загальнообов’язкового значення і
забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в
традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських
країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із
правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки,
Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт:

— спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права
про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних
відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її
територію, стає частиною внутрішньо національного законодавства. На
внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права:
загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти,
конвенції).

Похожие записи