Реферат на тему:

“Вчення про державу і право Німеччини”

ПЛАН

1. Держава і право середньовічної Німеччини

2. Держава і право Німеччини в Новий і Новітній час

Висновок

Список використаної літератури

1. Держава і право середньовічної Німеччини

В Німеччині з XII-XIII ст. не існувало «загальнонімецького права», якщо
не вважати імператорського законодавства по окремих питаннях, а було
право різних територіальних утворень, включаючи право міст.

Крім того, німецька середньовічна правова система відрізнялася виразним
відокремленням комплексу правових норм, що стосується вищого феодального
стану, так званого ленного права. Якщо в Англії й у визначеній мірі у
Франції з XIII ст. норми права, що регулюють васально-ленні відносини,
діяли в тісному взаємозв’язку з іншими нормами феодальної правової
системи, то в Німеччині традиційним став розподіл права на земське
(право землі, території — Landrecht) і ленне (Lehn-recht). Ленне,
земське, міське, канонічне право в Німеччині регулювало ті самі
відносини (поземельні, майнові, шлюбно-сімейні, спадкоємні) по-різному,
у залежності від станової приналежності суб’єкта права і місцевості,
території, право якої на нього поширювалося. Найчастіше визначити його
«власне» право міг тільки суд.

Цікавим є і вивчення джерел права феодальної Німеччини, так, для
прикладу, «Саксонське зерцало», написане в 1220-і роки шеффеном Ейке фон
Репгау, об’єднало найбільш розповсюджені норми звичайного права і
судової практики північно-східної Німеччини і одержало визнання в
багатьох німецьких землях і містах, де на нього нерідко продовжували
посилатися аж до 1900 року.

Високий ступінь однаковості складався в німецькому феодальному міському
праві. Тут право декількох ведучих міст широко запозичалося іншими.
Наприклад, закони Магдебурга діяли в більш ніж 80 містах. Навіть на
території України є чимало міст, де діяло магдебурзьке право.

Особливе місце в праві феодальної Німеччини посідає кодекс “Кароліна”.

Видана як загальний імперський закон, «Кароліна» проголошувала
верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування
«нерозумних і дурних» звичаїв у карному судочинстві в «місцях і краях».
Кодекс був загальновизнаним як джерело права у всіх землях. На основі
«Кароліни» утворилося загальне німецьке кримінальне право.

У період з V по XI ст. архаїчне «народне» право східних франків мало
племінний характер, і в його основі лежали такі принципи, як святість
звичаю, колективна «совість» і відповідальність родичів, кревна помста
(з поступовим витисненням її композицією — грошовими відшкодуваннями),
колективне правосуддя із застосуванням «божого суду» (ордалії) та інших
символічних обрядів.

Середньовічне право взагалі, і німецьке право зокрема, демонструє
особливу прихильність до судових процедур, у ході яких людина могла
«шукати своє право».

Проте не можна заперечувати той факт, що в Німеччині були вироблені
деякі загальні правові принципи й інститути, що, будучи добровільно
визнаними різними політичними одиницями, склали основу «загального
права» Німеччини. Такі принципи формувалися як на базі універсальних
норм звичайного права германців, так і на законотворчій діяльності
німецьких імператорів у XII — першої третини XIII ст., що потім фактично
припинилася й активізувалася тільки в XVI ст. Так називані «статути
миру», які періодично видавалися імператором і рейхстагом у XII-XIII
ст., містили загальні норми, що відносяться до охорони власності і життю
й загрожуючи викрадачам, паліям, вбивцям і іншим «порушникам миру»
різними покараннями. У період з 1103 по 1235 р. таких «статутів миру»
було видано близько 20. Серед них найбільш відомим був Майнцський статут
1235 року, що неодноразово підтверджувався згодом. Він проголошував
деякі загальні принципи «установленого права» для жителів усієї
Німеччини, включаючи принцип обов’язкового судового розгляду з метою
«захисту тіла і майна» замість помсти і самосуду.

Важливу роль у розвитку німецького права зіграли місцеві систематизації
норм звичайного права, що включали в себе також положення імперського
законодавства і судову практику («Саксонське зерцало», «Швабське
зерцало», «Франконське зерцало» і т.п.). Дія норм і принципів цих
збірників виходило далеко за межі місць, де вони були видані, і сприяло
визначеної уніфікації права.

«Саксонське зерцало», написане в 1220-і роки шеффеном Ейке фон Репгау,
об’єднало найбільш розповсюджені норми звичайного права і судової
практики північно-східної Німеччини. Трактат був розділений на дві
частини: перша була присвячена земському праву, інша — ленному праву.
«Право землі» містило норми як звичайного права, так і імператорського
законодавства, що застосовувалися в земських судах по відношенню
«неблагородних» вільних. Ленне право регулювало вузьке коло
васально-ленних відносин між «шляхетними» вільними. У роботі практично
не містилося посилань на римське, міське чи торгове право і малися рідкі
згадування норм канонічного права і права інших земель .

«Саксонське зерцало» одержало визнання в багатьох німецьких землях і
містах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 року.

Високий ступінь однаковості склався в німецькому міському праві. Тут
право декількох ведучих міст широко запозичалося іншими. Наприклад,
закони Магдебурга діяли в більш ніж 80 містах, Франкфурта — у 49, Любека
— у 43, Мюнхена —у 13, оскільки норми права «материнського» чи міста
рішення його судів направлялися в суди дочірніх міст на їхнє прохання.
Так, у Німеччині утворилися дві основних «родини» міського права —
любекського і магдебурзького. Право Любека поширилося в містах
Північного і Балтійського регіону, у тому числі в Новгороді і Таллінні,
і було визначальним у рамках ганцейського союзу. Магдебурзьке міське
право діяло на великій території східних земель, що включали Східну
Саксонію, Бранденбург, окремі області Польщі.

Найбільшу популярність одержали норми магдебурзького права, послані в
Бреслау в 1261 році (64 статті) і в Герліц у 1304 році (140 статей). У
XIV ст. систематизоване магдебурзько-бреслауське право було видано в
п’ятьох книгах, які містили біля п’ятисот статей. Перша книга була
присвячена міським суддям, по порядку їхнього введення в посаду, їхньої
компетенції, правам і обов’язкам. Друга книга охоплювала питання
судочинства, третя відносилася до різних позовів, четверта була
присвячена сімейному і спадкоємному праву, п’ята (незавершена) — різним
рішенням, що не розглядалися в інших книгах.

У рамках міського права поступово виділяється ще більш універсальна
система — торгове право, чи «право купців», що із самого початку здобуло
національний характер. Значна кількість норм торгового права містилося в
статутах міського права XIII ст. м. Любека, Брюгге, інших німецьких міст
— учасників Ганзи. Широкий авторитет у всіх країнах Балтії придбали
закони Вісбі (близько 1350 року) — порту на острові Готланд у
Балтійському морі, у яких регулювалися питання морського перевезення і
морської торгівлі. У цьому портовому місті свої асоціації мали німецькі,
шведські, латиські, новгородські купці, але найбільший вплив на розвиток
права Вісбі зробили міські статути Гамбургу і Любека.

Значний розвиток торгове право одержало у північноіталійських землях
Німецької імперії, де утворилися міські комуни, об’єднані в так звану
Ломбардську лігу (Верона, Венеція, Бергамо, Мілан, Парма, Болонья й
ін.). Тут уперше була проведена систематизація торговельних порядків
(«Книга звичаїв» Мілана 1216 року), здійснювався запис рішень торгових
судів різних видів (морських, ярмаркових і т.п.).

Важливим джерелом німецького торгового права стали і міжнародні договори
з іншими містами, їхніми союзами і навіть іноземними монархами для
надання режиму «найбільшого сприяння» у торгівлі. Відомий, наприклад,
подібний договір між м. Кельном і англійським королем Генріхом II, у
якому король обіцяв купцям Кельна аналогічне Відношення (тобто надавав
їм «національний режим»).

У XIV-XVI ст. установленню визначеної правової єдності в Німеччині стали
сприяти рецепції римського права. Наприкінці XV ст. Дігести Юстиніана,
оброблені з урахуванням потреб часу, були визнані керівним джерелом
права для заснованого в 1495 році Вищого імперського суду. У XVI ст.
римське пандектне право одержує авторитет імперського закону і продовжує
діяти в якості «загального права» Німеччини аж до прийняття Німецького
цивільного укладення 1900 року.

Важливий внесок у створення загальнонімецьких принципів карного права
був внесений у 1532 році виданням карного і карно-процесуального
укладення Карла V («Кароліни»). Видана як загальний імперський закон,
«Кароліна» проголошувала верховенство імперського права над правом
окремих земель, скасування «нерозумних і дурних» звичаїв у карному
судочинстві в «місцях і краях». Разом з тим вона допускала збереження
для курфюрстів, князів і станів їхній «споконвічних і справедливих
звичаїв». Однак оскільки укладення цілком відповідало як політичним
інтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам карного права і
процесу, воно було загальновизнано як джерело права у всіх землях. На
основі «Кароліни» утворилося загальне німецьке кримінальне право.

Незважаючи на зазначений процес уніфікації німецького права, норми
«загального німецького права» мали в основному рекомендаційний характер
і залежали від ступеня їхній «визнання» у німецькій землі. Правові
системи складалися переважно по окремих територіях-державах Німеччини.

З XIII ст. у землях Німеччини активно розвивається князівське
законодавство, що обмежує використання звичаю й утримуюче нові норми
карного, спадкоємного і торгового права, що поширюються на усіх вільних
підданих. Завершення процесу оформлення власних правових систем у
князівствах зв’язано з кодификацією місцевого права в XVII-XVIII ст., в
епоху твердження «князівського абсолютизму». Так, у середині XVIII ст.
видаються карний кодекс і Цивільний кодекс у Баварії, у 1768 році в
Австрії видається карний кодекс «Терезіана», а в 1787 році там же —
новий карний кодекс.

Особливо широку популярність одержало Прусський земський збірник ,
виданий в 1784 році. Його джерелами послужили «Саксонське зерцало»,
римське право, Магдебурзьке л Любекське право, практика берлінського
верховного суду. Укладення складалося з двох частин. Перша була
присвячена цивільному праву. В другій частині містилися головним чином
норми державного і карного права, а також норми про положення станів,
про школи і церкву. Як данина «просвященному абсолютизму» кодекс містив
деякі елементи сучасної йому трактування власності і «природних прав»
людини. Однак у прусському праві на ділі домінували інші принципи, такі,
як необмежена влада прусського короля, дріб’язкова регламентація всіх
сторін суспільного і приватного життя, безправ’я кріпаків і
привілейоване положення дворянства. Кодекс відрізнявся достатком
положень, що моралізують, невизначеністю юридичних формулювань і
застарілими мірами покарання типу кийових ударів.

Як відзначалося, постанови центральних органів імперії в XII-XIII ст.
мали своєю основною функцією підтримку «земського миру». Відповідно
загальноімперське право традиційне містило в основному
кримінально-правові норми.

Спочатку механізм підтримки миру полягав у тому, щоб зв’язати
безстроковим зобов’язанням (присягою) не робити насильства в його
будь-якій формі всім підданим імперії. У пізніших статутах норми про
охорону життя і власності придбали імперативний, незалежний від присяги
характер і стали охоплювати досить широкий спектр відносин. Так, у
Майнцському статуті порушеннями світу визнавалися і підлягали покаранню
непокора церковної юрисдикції, незаконне стягування дорожніх і інших мит
і зборів за охорону і супровід, які перешкоджали вільному і безпечному
пересуванню німців і іноземців, незаконну заяву претензій, що ущемляють
різні права громадян (про патронат і т.п.). Підлягали покаранню і
«класичні» злочини, серед яких особливо відзначалися підробка грошей,
захоплення заручників, убивство (особливе батьковбивство), державна
зрада.

Статути миру вимагали, щоб потерпілі не вершили самосуду, а зверталися в
суд для дозволу справ «по справедливості відповідно до розумних звичаїв
земель». Порушення цього принципу як з боку потерпілих, так і з боку
суддів карався як мінімум штрафом, тому що «де кінчається влада права,
панує жорстока сваволя». Незаконна помста без звертання в суд, порушення
перемир’я, укладеного перед судом, захоплення майна в забезпечення боргу
без дозволу судді могли привести до оголошення винного «поза законом».
Разом з тим самосуд (з дотриманням визначених правил) вважався законним,
якщо сторони не були задоволені судовим рішенням.

Особлива увага приділялася в статутах принципам організації і діяльності
судів. Проголошувалася необхідність заміщення посади судді тільки
гідними людьми, затверджувався принцип суду рівних, за участю вищих по
положенню чи рівних свідків. Судове засідання випливало проводити щодня,
крім неділь і свят, у відношенні «прав і власності» підданих, за
винятком князів і інших «високих осіб». Найбільш важливі справи
залишалися на розгляд імператора. При юстиціарії передбачалася посада
спеціального нотаріуса з мирян, що відав би прийомом і збереженням заяв
і скарг, веденням протоколів і записами рішень в імператорському суді.
Особливо рекомендувалося записувати спірні справи з указівкою
місцевості, відповідно до звичаїв якої було винесене рішення .

Статути миру були частиною імператорського права, призначеного для
власне німецьких територій імперії. Для Італії ж видавалися набагато
більш великі і розроблені зводи законів, що могли спиратися на
централізовані установи нормандського сицилійського королівства.

2. Держава і право Німеччини в Новий і Новітній час

До початку XIX ст. Німеччина все ще залишалася — хоча номінально —
«Священною римською імперією німецької нації», що мала у своєму складі
більше 300 держав. Більшість їх було нечисленним по населенню. Однак
серед німецьких князівств виділялися Пруссія, Саксонія, Баварія,
Вюртемберг і Австрія.

Усі ці держави були в номінальному підпорядкуванні імператора й
імперського сейму, але на практиці мали повну незалежність. Дворянство
знаходилося в ленній залежності від чи князів від імператора; міське
населення складалося з так званих патриціанських родин, що заправляли в
міських представницьких установах; міських бюргерів; підмайстер’їв і
учнів, залежних від цехової системи.

Селяни були по більшій частині кріпаками. У порівнянні з Англією і
Францією Німеччина знаходилася на крайній ступіні економічної і
соціальної відсталості. Для подолання цього стану необхідно було
об’єднання країни.

Першою спробою реорганізації розрізненої імперії став т.зв. «Рейнський
союз», що знаходився під протекторатом Наполеона. Тут було ліквідовано
кріпосне право, упорядкована адміністрація, скасовані феодальні
привілеї, уведений Цивільний кодекс Франції.

Після поразки Наполеона Віденський конгрес, скликаний у 1815 р., ухвалив
заснувати новий Німецький союз. У його склад увійшли 34
держави-королівства, князівства, герцогства — 4 вільні міста (Франкфурт,
Гамбург, Бремен і Любен).

Верховним органом влади німецького союзу вважався Союзний сейм, що
складався з представників окремих держав. Органів, що забезпечували б
реальне виконання прийнятих сеймом рішень, не було створено. Таким
чином, політична роздробленість німецьких держав була збережена. Між
членами союзу і навіть усередині окремих держав, його що складали,
збереглися численні митні перешкоди, що затримували економічний розвиток
Німеччини. Керівництво справами німецького союзу зосередилося в руках
всесильного австрійського міністра Метерниха.

Новий етап у боротьбі за об’єднання Німеччини зв’язаний з посиленням
Пруссії, що претендує на роль об’єднавчої сили — замість Австрії.
Висуванні Пруссії сприяла її промислова міць, що збільшується з кожним
роком. Внутрішні митні перешкоди були знищені в Пруссії в 1818 році. Їй
удалося укласти договори про єдність митній політиці з Баварією,
Саксонією і деякими іншими державами й утворити «Митний союз». Митним
трактатом 1833 року було встановлене безперешкодне транспортування
товарів між членами митного союзу, єдність їхньої митної політики
стосовно інших держав і створений єдиний керівний орган — Рада
уповноважених. У митний союз увійшли 18 держав з 38.

У 60-х роках ХIХ ст. Пруссія стає самою сильною державою Німеччини. Це
дозволяє їй завершити процес об’єднання країни. Ведучу роль при цьому
зіграв Отто Бісмарк, прусский поміщик, призначений на посаду
міністра-президента Пруссії в жовтні 1862 р. Уряд Бісмарка
використовувало ля посилення Пруссії протиріччя між Австрією і Росією,
Австрією і Францією. Бісмарк вважав, що об’єднання Німеччини може бути
здійснено тільки шляхом насильства «залізом і кров’ю».

По Конституції 1850 р. у Пруссії була введена загальна військова
повинність. Не звертаючи уваги на опозицію з боку ліберальної буржуазії,
що виступала проти збільшення військового бюджету, Бісмарк систематично
підсилював армію, а потім розв’язав одну за іншої війни з Австрією,
Данією і Францією.

Перемога Пруссії у війні з Австрією в 1868 р. означала витиснення
Австрії з Німецького союзу. До Пруссії були приєднані північно-німецькі
держави: Гановер, Гессен-кастель, Франфурт-на-Майне, Нассау. Ще раніш до
війни з Данією Пруссія підкорила Шлезвіг і Голштейн. Своє панування над
цими державами Пруссія забезпечила у формі «Північнонімецького союзу»,
оформленого договором від 21.08.1866 р., а потім конституцією цього
союзу від 16.04.1867 р.

Розгромом Франції у франко-прусській війні 1870-1871 р. був довершений
політичний курс Бісмарка на об’єднання Німеччини. До Пруссії приєдналися
південно-німецькі держави: Баварія, Саксонія й ін. Прусский король був
коронований як імператор об’єднаної Німеччини. Таким чином, у центрі
Європи виникла нова держава — Німецька імперія.

Поразка Німеччини в 1-ої світовій війні привело до загострення
внутрішніх протиріч і створило революційну ситуацію в країні. Революція
почалася повстанням військових моряків у м. Кілеві на початку листопада
1918 р. Найбільші міста Німеччини — Гамбург, Лейпциг, Мюнхен, Бремен —
приєдналися до неї. Під впливом жовтневої революції 1917 р. у Росії
повсюдно виникали ради робочих і солдатських депутатів, що брали владу у
свої руки. 9 листопада революція перемогла в Берліні. Кайзер Вільгельм
біг у Голландію.

В обстановці, що створилася, імператорський уряд рахувало за краще
передати влада в руки соціал-демократичної партії, поклавши на неї
«порятунок батьківщини». В основі програм соціал-демократів була ідея
поступового, реформістського просування до соціальної держави загального
благополуччя і соціальної захищеності. Теоретики соціал-демократії (Е.
Бернштейн, Н. Каутський і д.р.) пророкували успішний, мирний шлях
розвитку країни через різного роду реформи, можливі при неухильному
зростанні виробництва, а виходить, і життєвого рівня трудящих. Вони
вважали за можливе мирне вростання робітниче клас у суспільство
загального благоденства, без класової боротьби і соціальної революції.

Одержавши визнання Берлінської ради депутатів трудящих, Тимчасовий
соціал-демократичний уряд на чолі з Максом Ебертом початок підготовку до
скликання Установчих зборів, що повинний було вирішити питання про
майбутній державний устрій Німеччини.

Вибори в Установчі збори відбулися в січні 1919 р. Буржуазні партії
одержали близько 16 млн. голосів, соціал-демократична — 13,5 млн. Збори
були скликані в м. Веймарі, невеликому культурному центрі Німеччини,
позбавленому промислових підприємств. Звідси і назва виробленої тут
конституції — Веймарська.

У знак довіри і вдячності соціал-демократам Установчі збори обрали
тимчасовим президентом Німеччини Макса Еберта, що били з 1916 р.
керівником соціал-демократичної партії в рейхстазі, а потім призначеного
канцлером (по указі принца Макса Баденського).

Коаліція трьох партій — соціал-демократичної, демократичної, партії
Центра — склало уряд Німеччини на чолі із соціал-демократом Шейдеманом.
Воно вирішило питання про підписання Версальського мирного договору,
затвердило бюджет і прийняло нову конституцію Німеччини. Її авторство
належить юристу ліберального напрямку, міністру внутрішніх справ Гуго
Прейсу. При голосуванні за конституцію було подано 262 голосу, проти —
75.

Веймарська республіка проіснувала 14 років. Уся її історія — це боротьба
промислово-фінансової монополії — з одного боку, і робітничого класу — з
іншої. У 1923 р. Німеччина знову переживає революційну ситуацію. У
Саксонії і Тюрінгії виникають робочі уряди, у Гамбурзі спалахує збройне
повстання під керівництвом комуністів.

Положення ледь стабілізувалася, як вибухнула світова економічна криза
1929 р. Рівень промислового виробництва знизилася майже в 2 рази,
безробіття досягла 9 млн. чіл. Робітники переходили на сторону
компартії. На виборах 1930 р. вона одержала 4,5 млн. голосів.

Погроза нової революції змусила буржуазний уряд Німеччини шукати опору у
фашистській партії Гітлера. Гітлерівська «націонал-соціалістська робоча
партія» виникла в 1919 р. Її програма сповіщала створення нового
німецького «рейха», великої імперії, побудованої за рахунок поневолення
всіх інших націй, викорінювання марксизму і комунізму; фізичне
винищування євреїв. Рішення економічних проблем фашисти бачили в
мілітаризації економіки. Вони обіцяли робітником знищення безробіття,
селянам — підвищення цін с/г продукції, крамарям — ліквідацію великих
магазинів.

Непримиренна боротьба КПГ із соціал-демократами, що піддається
просталінськими рішеннями Комінтерну, стала причиною розколу двох
робочих партій Німеччини, що повинні були б виступити єдиним
антифашистським фронтом.

30 листопада 1933 р. президент Німеччини фельдмаршал Гіндесбург
призначив Адольфа Гітлера на посаду імператорського канцлера
(рейхсканцлера).

Після поразки Німеччини в другій світовій війні і капітуляції
гітлерівської армії територія країни була окупована військами союзних
держав: СРСР, США, Англії і Франції. Відповідно до рішення Потсдамської
конференції (17 липня — 2 серпня 1945р.) Німеччина була розділена на 4
окупаційні зони. Загальне керування зосередилося в Союзній контрольній
раді.

Наприкінці 1946р. було створено сепаратне керування трьома західними
зонами. Логічним наслідком цього став поділ Німеччини й утворення двох
самостійних держав. Рішення про це було прийнято в 1948 р. на
Лондонській конференції шести західний держав: США, Англії, Франції,
Бельгії, Голландії і Люксембургу. На підставі рішень конференції
військові губернатори США, Великобританії і Франції в окупованих зонах
уповноважили прем’єр-міністрів урядів німецьких земель переступити до
розробки проекту конституції майбутньої держави — ФРН. Проект був
підготовлений і обговорений у Парламентській Раді. Ця рада складалася з
65 депутатів, обраних ландтагами земель, і 5 представників з дорадчим
голосом від Західного Берліна.

8 травня 1949 р. Парламентська рада яка засідала у Бонні прийняв проект
основного закону і передав його на ратифікацію в ландтаги земель. У
період з 18 по 21 травня 1949р. парламенти всіх земель, крім Баварії,
схвалили проект конституції.

Відповідно до Потсдамської угоди СРСР окупував східну частину Німеччини:
землі Бранденбург, Мекленбург, Тюрінгію, Саксонію, Саксонію-Ангальт. Був
створений спеціальний орган радянської військової адміністрації в
Німеччині — СВАГ. Незабаром до урядової діяльності була притягнута
Соціалістична єдина партія Німеччини (СЕПГ). Вона утворилася в квітні
1946р. у результаті злиття комуністичної і соціал-демократичний
партійних організацій. У вересні-жовтні 1946р. по всій Східній Німеччині
були проведені вибори в органи місцевого самоврядування і земельні
парламенти-ландтаги. СЕПГ одержала більш 50 % голосів на общинних
виборах і 47 % — на виборах у ландтаги.

Разом з тим пішли реформи соціалістичного характеру. Було конфісковане
майно монополій, проведена аграрна реформа. Була узята орієнтація на
колективізацію сільського господарства.

У вересні 1947 р. відбувся 2-ий з’їзд СКПГ. Він запропонував скликати
Німецький народний конгрес для визначення подальших доль держави.
Народний конгрес Східної Німеччини (березень 1948 р.) обрав так називану
Німецьку народну раду і доручив йому розробити конституцію майбутньої
ГДР.

7.10.1949 р. Народна рада оголосила про введення в дію нової конституції
про створення Німецької Демократичної Республіки як самостійної держави.
Разом з тим Народна рада перетворила себе в Тимчасову народну палату
ГДР. Тимчасова народна палата прийняла закон про утворення тимчасового
уряду ГДР і доручила його формування Отто Гротенволю, висунутому на
посаду прем’єр-міністра фракцією СЕПГ.

Цивільний кодекс 1896 р. став першої в історії Німеччини єдиної для
всієї країни кодификацією цивільного права. Німецьке цивільне укладення
в значній мірі базується на римському праві. Кодекс побудований по так
називаній «пандектній» системі. Відповідно до неї загальні для всіх
інститутів норми містяться в загальній частині (першій книзі). Крім
того, кодекс містить ще 4 книги: друга присвячена зобов’язальним
відносинам, третя — речовому праву, четверта — сімейному і п’ята —
спадкоємному.

Відмітними рисами ГГУ є:

відсутність загальних юридичних визначень,

параграфи кодексу дуже докладні і носять описовий характер, містять
безліч спеціальних юридичних термінів.

Однієї з найбільш характерних рис ГГУ є наявність у ньому так званих
«каучукових» параграфів, що містять посилання на такі поняття, як «добра
совість», «добрі вдачі», що мають моральне, а не правовий зміст.

Німецьке цивільне укладення визнає як суб’єктів цивільного права
фізичних і юридичних осіб: ферейні (суспільства, союзи) і установи. Під
ферейнами розуміються союзи облич, з якими вхідні в їхній склад обличчя
зв’язані членськими правами й обов’язками. Ці союзи можуть бути або
господарськими (такими, котрі переслідують мети витягу прибутку), або
негосподарськими (такими, котрі переслідують культурні, наукові цілі).

Сімейне право

ГГУ визнало єдиною законною формою шлюбу цивільний шлюб.

Шлюбний вік для жінок — 16 років, для чоловіків — 21 рік. Перешкодами
для дійсності шлюбу можуть служити факт близького чи споріднення
властивості; не дозволялося вступати в новий шлюб жінці протягом 300
днів із дня припинення попереднього. Характерним тільки для німецького
законодавства є заборона «одружуватися розведеному по перелюбству
чоловіку з обличчям, з яким він зробив це перелюбство» (параграф 1312
ГГУ).

Висновку шлюбу передує заручення — договір, з якого випливає обопільний
обов’язок стримати своє слово й одружитися. Порушення цього договору
зобов’язує винного до відшкодування витрат, зроблених іншою стороною
через майбутній шлюбу, і відшкодування морального збитку.

Підставами для розводу ГГУ визнає:

перелюбство і деякі інші «противні моральності» провини (параграф 1565);

зазіхання на життя іншого чоловіка (параграф 1566);

зловмисне залишення (параграф 1567);

грубе порушення шлюбних чи обов’язків «безчесне поводження, що глибоко
розхитало подружні відносини» (параграф 1568);

«важку і безнадійну хворобу» (параграф 1569).

Особисті взаємини чоловіків випливають з параграфа 1354, що закріплює
чільне положення в родині. Однак ГГУ не проголошує влади чоловіка над
особистістю дружини: дружина може не коритися, якщо чоловік зловживає
подружнім правом. Замужня жінка дієздатна, хоча її дієздатність
обмежена. Їй належить право мати професійні чи заняття займатися
промислом, вести господарське підприємство, однак, на це потрібно згода
чоловіка. Майнові відносини чоловіків визначаються шлюбним договором.

Взаємини між дітьми і батьками будуються на принципі здійснення
батьківської влади батьком. До матері батьківська влада переходить лише
після смерті чи батька позбавлення його батьківських прав. Але і тоді до
матері може бути призначений радник, що контролює її дії. Позашлюбні
діти стосовно матері і її родичів займають юридичне положення законних
дітей (параграф 1705 ГГУ). Незаконна дитина і його батько не визнавалися
такими що відбулися в спорідненні (параграф 1589 ГГУ). Правда,
позашлюбна дитина могла жадати від батька надання змісту відповідно
суспільному становищу матері до досягнення 16-літнього віку (параграф
1708). Однак такий обов’язок батька відпадав, якщо мати в період зачаття
знаходилася в близькості з іншим чоловіком.

Зі створенням єдиної Німеччини в 1871 р. на всій її території було
введено в дію Карний кодекс Північно-Німецького союзу 1870 р. Воно
складалося з трьох частин. У першій містилися положення про розмежуванні
злочинних діянь на злочини, провини і поліцейські порушення; про
відповідальність німецьких громадян у випадку здійснення правопорушень
за кордоном і деякі інші вступні постанови. В другій частині викладалися
загальні питання карного права: про стадії злочину, про співучасть, про
зм’якшуючі й обтяжуючих обставинах. Третя частина містила в собі норми,
що стосуються окремих видів злочинів, тобто являла собою особливу
частину кодексу.

Серед злочинів на першому місці стояли державні: образа імператора і
місцевих государів, підробка грошей, заклики до непокори державній владі
і т.п.

Кодекс називає також злочину проти суспільного порядку: підстава таємних
організацій, участь у союзі, метою якого була незаконна протидія
застосуванню чи законів заходів органів керування. Спеціальна глава
присвячена злочинам проти релігії. Значна увага кодекс приділяє злочинам
проти власності й особистості.

Карний кодекс містив особливий відділ, присвячений питанню про торгову
неспроможність. Тут мова йшла про банкрутів, що заподіяли шкоду своїм
кредиторам, що порушують порядок ведення справ.

Висновок

Історію розвитку Німецької держави можна представити як синусоїду: Крива
історія те неухильно рухається нагору, досягаючи вищої крапки, але потім
випливає період кризи і різкого спаду. Цей процес можна простежити на
етапах боротьби за об’єднання Німеччини. Вищою крапкою тут була
революція 1848р., що мала на меті об’єднання держави «знизу» шляхом
створення демократичної республіки. Але революція зазнає поразки і хвиля
демократичного підйому змінюється феодальною реакцією. Однак феодальні
елементи, зв’язані з капіталістичним способом виробництва, пішли на
угоду з буржуазією. При цьому монархічний лад держави і багато інших
феодальних інститутів залишилися недоторканими. Об’єднання Німеччини
насильницьким шляхом «зверху» і створенні імперії дало могутній поштовх
розвитку капіталістичних відносин. Німеччина різко виривається вперед у
порівнянні з іншими країнами.

Поразка в I-ій світовій війні нанесло важку втрату німецькій економіці.
Внутрішньополітична нестабільність, важка економічна криза 1929 р. стали
причиною недовговічності Веймарської республіки. Теорії «соціального
партнерства» і «народного капіталізму» не могли бути реалізовані в даній
ситуації. Мобілізаційною антикризовою структурою влади стала фашистська
диктатура.

Період після II-ої світової війни для Західної Німеччини — це період
відродження демократичних інститутів державної влади, створення постійно
діючих антикризових механізмів, державного регулювання економіки і
соціальних відносин. Це період створення гуманного суспільства,
капіталізму «з людським обличчям». Усвідомлення переваг цього ладу
привело до добровільного приєднання Східної Німеччини до ФРН. Це
остаточне возз’єднання Німецької держави стало найвищою точкою в історії
його розвитку.

Список використаної літератури

История государства и права зарубежных стран / Под ред.О.А.Жидкова и
И.А.Крашенинниковой. – Ч. 1, 2. – М., 1988.

Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К.,
2001.

Сборник документов по всеобщей истории государства и права / Сост.
К.Е.Ливанцева. – Л., 1987.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран / Под
ред.З.М.Черниловского. – М., 1984.

Хома Н.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник.
– К., 2003.

Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн: Практикум. –
Вид. 2-е. – К., 2003.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи