Українська держава у 1654—1659 pp.

За Березневими статтями навесні 1654 p. Б.Хмельницький вже в союзі з
Росією розпочинає війну з Польщею, щоб завершити об’єднання українських
земель в етнічних межах, аж до Вісли й угорського кордону. Разом з тим,
гетьман наполегливо зміцнює вже існуючу незалежну українську державу.

Територія незалежної України. Договір 1654 р. не торкався
територіального складу української держави. Малося на увазі, що у
підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали
українці, що звільнилися з-під влади Польщі. Це був великий простір: на
лівому березі Дніпра — Чернігівщина і Полтавщина, на правому — Київщина,
східна Подолія, частина Волині. Вже після січня 1654 р. у Польщі була
відвойована частина Білорусії, яка приєднувалася до України як
Білоруський полк. Запорізька Січ також входила «під високу руку»
російського монарха, оскільки складала невід’ємну частину України, хоча
й мала автономне становище.

Суспільний устрій. Звільнення з-під влади Польщі, формування самостійної
національної держави створили сприятливі умови для піднесення виробничих
сил України. Цьому сприяло вигнання польських феодалів та виключення їх
з економічного життя України, зменшення магнатсько-шляхетського
землеволодіння, збільшення дрібної козацької власності на землю, а,
отже, і виробників, що працювали на ринок з послабленням тиску
феодальної експлуатації.

Феодали. Основна маса земель вигнаних польських феодалів була передана
до скарбниці, а також дісталася козацькій старшині. У такий спосіб клас
феодалів поповнився козацькою старшиною. Було встановлено, що кожний
обраний на посаду в один із трьох урядів, діставав шляхетні права,
старшина ставала пануючим кла сом. Феодали (старшина та шляхта)
привласнили також привілеї вигнаних з України польських феодалів — за
ними закріплювалося виключне право на зайняття промислами (поташним,
пивоварним. млиновим), а також оптовою торгівлею. Б.Хмельницький надавав
феодалам захисні універсали, що підтверджували їх привілеї.

Духовенство. Змінився і статус православного духовенства. За договором
1654 p. православна церква в Україні була відновлена в своїх правах.
Царський уряд підтвердив права та привілеї православного духовенства та
пообіцяв не порушувати їх. Привілейоване становище православного
духовенства визначалося роллю, яку церква відігравала в ідеологічному та
політичному житті України. Правове становище духовенства наближалося до
статусу шляхти.

Реєстрове козацтво. Уточнюється правовий статус такої групи населення,
як реєстрове козацтво. За Березневими статтями з останнього мало бути
сформовано військо України. Тому після 1654 p. реєстровими стали вважати
усіх, хто служив у війську. Звідки, мабуть, і з’явилася нова назва
реєстрового козака — «воинского звания человек».

Як відомо, реєстр був оголошений в 60 000 козаків. Проте Б.Хмельницький,
щоб зменшити соціальну напруженість, залишив у складі реєстру додатково
ще значну кількість осіб. Реєстровці були майнове заможними, інакше вони
не могли б нести службу. Цар не давав їм платні, а служба потребувала
витрат. Реєстровці були власниками землі. Джерелом земельних володінь
більшості з них було захоплення земель, які стали безхазяйними у
1648—1654 pp. Рядові реєстрові козаки несли військову службу (бойову і
похідну), яка була досить важкою та підлягала тільки своїй козацькій
адміністрації.

Селяни-посполиті. Основну масу економічно підлеглого населення, як і
раніше, складали селяни (посполиті). «После войны Богдана Хмельницкого,
як осели люди, тогда можайные пописались в казаки, а бедные остались в
мужиках», тобто посполитими і феодально залежними. Це становище
відповідало інтересам і наполяганням козацької старшини, які були чітко
відображені у статтях Б.Хмельницького.

Разом з тим слід відмітити таке нове явище як збільшення прошарку
вільних селян. Це сталося внаслідок скасування польського землеволодіння
та зменшення землеволодіння української шляхти. До того ж, значна маса
селян, яка брала участь у війні, спроміглася увійти до розряду вільних
жителів військових поселень, де вони покозачилися. Ці покозачені селяни
набули право на володіння землею і на особисту свободу.

Це явище великого значення — воно на той час послабило систему
феодального гноблення в Україні. М.Драгоманов зазначав, що після 1654 p.
сільське населення України здебільшого було вільним. Вільні селяни
підлягали козацькій адміністрації. Тих селян, які не покозачилися, було
повернуто феодалам, проте режим експлуатації був пом’якшений. Як і
раніше, Хмельницький закликав феодалів поводитися скромно з підлеглими,
не переобтяжувати їх феодальними повинностями.

Приватновласницькі селяни зберігали право переходу. Проте українські
феодали користувалися будь-якою нагодою, щоб це право обмежити. Особливо
вони старалися не допустити переходів селян у козаки. Чіткого правового
відмежування козацтва від селянства Хмельницький так і не зробив.

Міське населення. Після 1654 p. кількість міського населення України, а
головне — його роль в економіці, зростає. З вигнанням польської шляхти
багато міст вийшло з-під її феодальної влади і більшість городян
одержали особисту волю. Основну частину населення міста складали міщани.
«Ті, що не пристали до козаків, пішли у міщани». Тому часто термін
«городяни» визначає саме цю частину населення міста. Термін «міщани»
поширився й на усіх жителів полкових і сотенних міст. Провідна роль у
житті міст перейшла до українського населення. Б.Хмельницький збільшив
число міст, що управлялися за магдебурзьким правом. Він звільнив ці
міста від постоїв та інших військових обов’язків, надавав купцям і
ремісникам різні пільги.

Політичний устрій. Згідно з Березневими статтями в Україні зберігався
апарат влади та управління — військово-адміністративна,
військово-козацька і полково-сотенна система, яка склалася у 1648—1654
pp. Гетьман Б.Хмельницький твердо і впевнено очолив цю систему.

За наявності великих повноважень та впливу гетьман не був єдиновладним
правителем. Як такий, він, перш за все, був важливою складовою частиною
військово-адміністративної і полково-со-тенної організації, яка (і,
насамперед, генеральний уряд) визначала його політику, спрямовувала його
дії. Козацька старшина, шляхта, військо були опорою гетьмана.

Після 1654 p. полковий устрій поширюється й на Слобожанщину. З введенням
полкового та сотенного територіального поділу тут засновується полкова
та сотенна адміністрація. У 1652 p. створюється Острозький полк, потім
Ьюмський, Охтирський, Сумський та Харківський. Острозький полк заснували
переселенці-козаки та селяни Чернігівського полку, чим встановлювалася
спадковість між полковою організацією України та Слобожанщини.
Організація на цій території відрізнялася лише тим, що в
адміністративних і військових справах вона була підпорядкована
безпосередньо білгородському воєводі, а через нього — Розрядному
приказу. Харківський полк був підлеглий харківському воєводі.

Влада полкової організації поширювалася й на, так звані, ратушні міста.
Це були міста, що знаходилися на території полку і не мали привілеїв
щодо управління за магдебурзьким правом.

Але у привілейованих містах, що не підлягали безпосередньо полковій
адміністрації, їх органи самоврядування входили до сфери влади гетьмана,
яку вони визнавали.

Реєстрове військо. Стрижнем, основою військово-адміністративної
організації були власні збройні сили, військо України.

За Березневими статтями чисельність реєстрового війська складала 60 000
чоловік. Це була постійна професійна армія, що виділилася з 300-тисячної
маси українців-патріотів, які билися за

визволення своєї землі. Ця особливість є досить примітною, якщо
врахувати, що у той час основу армій більшості країн Європи складали
королівські навербовані частини і найманці-чужинці.

Назву збройних сил України після 1654 p. було уточнено — вони стали
називатися «Войско его царского величества Запорожское».

Відповідно до договору 1654 р. Україна мала подавати воєнну допомогу
Росії, тому війська України і Росії брали участь в усіх воєнних діях,
які розпочинала Російська держава. Вже у 1654 p. реєстровці разом із
російською армією пішли походом проти Польщі за визволення земель
України, Білорусії, Росії.

Хмельницький значно збільшив чисельність реєстру до 80— 100 тисяч вояків
проти визначених 60 тисяч, що виправдовувалося потребами війни. Армія
України стає однією з сильніших армій Європи. Реєстровці мали кінноту,
піхоту, артилерію, річково-морські підрозділи.

Незабаром після березня 1654 p. уряд Росії відмовився сплачувати козакам
платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України і що
його казна несе великі витрати. Крім того, царські урядовці нагадали
Б.Хмельницькому про його минулі обіцянки: «…хотя число войска
запорожского и велико будет, а государю в том убытка не будет, потому,
что они жалованье у государя просить не учнут». Відмова виплатити
рядовим козакам 42 тис. золотих рублів потягла скорочення українського
війська, оскільки служба вимагала чималих витрат і була під силу лише
заможним.

Церква. У суспільно-політичному житті України після 1654 p. відбувається
зростання значення православної церкви. Зміцнення єдиної православної
віри було ідеологічним обгрунтуванням народно-визвольної війни.

Судові органи. Під час народно-визвольної війни в Україні почала
формуватися власна судова система, яку визнав царський уряд. У царевій
грамоті від 27 березня 1654 р. за Україною визнавалося право мати власні
суди та судитися «по своїм попереднім правам».

Спочатку судові функції виконували уряди різних рівнів, однак незабаром
в їх складі стали виділятися колегії, а також окремі урядовці, яким
доручалося постійно виконувати судові функції. Цей процес свідчить про
поступову диференціацію органів публічної влади в Україні, тобто
утвердження української національної держави, що випереджало розвиток
судової системи як самостійного інституту і в Росії, і у Речі
Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд. До
нього входили генеральний суддя (у 1654 p. їх було три, згодом — два,
потім — один) і генеральна старшина.

Міжнародний статус України. Б.Хмельницький не підкорився обмеженням
Березневих статтей. Україна вдається до активних дипломатичних зв’язків,
про які Росія не повідомлялася. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави
підтримували з Україною відносини як з самостійною державою. У
документах, адресованих гетьману Б.Хмельницькому, до нього зверталися як
до глави держави, називаючи приятелем, другом, братом. У договорі зі
Швецією, що був підписаний у 1657 p., зазначалося, що українці народ
вільний і нікому не підлеглий. Туреччина-Порта пропонувала Україні
протекцію. А Польща, з якою Україна воювала, лякала своїх сусідів
могутністю України і закликала повернути її у підданство Речі
Посполитої.

Взаємини України і Росії. Найважливіші для України положення договору
1654 p. — невтручання Росії в її внутрішні справи спочатку
додержувалися, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління
Україною. Відносини Росії та України регулював, як і з іншими державами,
Посольський приказ. Це ще один важливий доказ того, що при укладенні
договору 1654 р. та в наступні роки Україна не входила до складу
Російської держави, а залишалася суверенною. Україна і Росія вирішували
нагальні питання шляхом постійного обміну посольствами. Україна мала
власний митний кордон з Росією.

Збройні сили Росії в Україні. За договором 1654 p. Росія зобов’язувалася
не вступати на територію України, не втручатися в її внутрішні справи,
але незабаром ці зобов’язання були порушені. У січні 1654 p. один із
військових підрозділів Росії — загін чисельністю 3 тис. чоловік, який
прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і
розташувався там. Воєводами у Києві посіли князі Куракін і Волконський.
А втім, це трапилося не без відома Б.Хмельницького. Він у 1653 p.,
передбачаючи війну з Польщею, просив у царя військо для захисту Києва
від ворога. З цього приводу цар писав Куракіну: «По челобитью гетмана
велел государь быть в Киеве ратным людям для бережения отъ приходу
поляковъ и всякихъ воинских людей».

У 1654—1656 pp. під час спільних воєнних дій Росії та України проти
Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі
з воєводами. Вони залишалися на території України й після укладення
Віденського перемир’я всупереч умовам договору 1654 p. та протестам з
боку Б.Хмельницького. Але у червні 1657 p. Хмельницький заборонив
царським воєводам бути у Києві, Ніжині, Переяславі та Чернігові та
заборонив надавати землю в Україні російським стрільцям, що прибули
разом з воєводами.

В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військовими загонами
закріпилися під час заселення цієї території переселенцями з Росії для
їх захисту та управління ними. У 1654—1656 pp. воєводою усіх російських
військ в Слобідській Україні був боярин І.Ромодановський. Він
затверджував полковників, обраних старшиною, очолював Білгородський
приказ і підлягав Розрядному приказу в Москві.

В 1656 p. цар порушив свій союзницький обов’язок, уклавши у жовтні
перемир’я з Польщею. Про його зміст Україну повідомили лише на початку
грудня. Цей вчинок завдав Хмельницькому великого смутку, але не зменшив
його рішучості продовжувати боротьбу за зміцнення незалежності України.
Хмельницький сміливо засудив політику Росії, звернув увагу царя на
ненадійність укладеного перемир’я, почав активніше проводити самостійну
політику України, спрямовану на розширення її дружніх зв’язків з іншими
державами.

Занепокоєний майбутнім Української держави, яке він вважав справою свого
життя, прагнучи посилити гетьманську владу, він у цей час добивається
здійснення свого давнього наміру — зробити посаду гетьмана спадковою. За
його бажанням і наполяганням генеральна рада у квітні 1657 р. в Чигирині
назвала наступником гетьмана його молодшого сина 16-річного Юрія,
незважаючи на те, що той був слабкий на здоров’я і не мав здібностей до
управління.

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня 1657 p. призупинила
державотворчі процеси в країні, що у подальшому негативно відбилося на
розбудові Української національної державно-правової системи.

Після смерті Б.Хмельницького в Україні настали тяжкі часи, які тривали
багато років. Дослідники називають цей період руїною, анархією,
міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. З втратою вождя, здатного
об’єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, всі його
верстви, процес політичної та економічної модернізації був
загальмований. Посилюється боротьба за владу між старшинськими
угрупованнями.

Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа — генеральний
писар І.Виговський, який зрадив пам’яті свого благодійника. Він почав з
того, що відібрав гетьманство у Юрія і тим завдав удару по спадкоємності
гетьманської влади, яка не встигла ще реалізуватися.

Виговський виявився не тільки зрадником, а й невдалим гетьманом, хоча,
до речі, був одним з найосвіченіших людей свого часу, професійним
юристом. Він не зумів порозумітися ні з старшинськими колами, ні з
іншими станами, не знайшов підтримки у Росії, нарешті уклав з Польщею
Гадяцький договір (сейм затвердив його 16 вересня 1658 р.) За ним
Україна втрачала незалежність і поверталася до Речі Посполитої як
автономія під назвою Руське князівство, яке, крім іншого, втратило право
на міжнародні зносини із зарубіжними країнами. Воно складалося лише з
Брацлавщини та Київщини. Інші українські землі ставали польськими
територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний
поділ, встановлювалися форми землеволодіння, що існували до 1648 p.,
поверталися польські землевласники.

Отже, це був погіршений Зборівський договір, тому він став мертвим
документом.

Гетьманування І.Виговського викликало обурення у народі, призвело до
громадянської війни. В цих умовах гетьманом став Юрій Хмельницький, який
вирішив укласти новий договір з Мос-ковією. На скликаній у Жердовій
Долині раді було вироблено статті, спрямовані на збереження суверенітету
України при конфедеративному зв’язку з Росією. Вони передбачали
включення до складу Української держави північної Чернігівщини й частини
Білорусії; вільне обрання козаками єдиного гетьмана; право на
зовнішньополітичну діяльність забороняли перебування на її території
московського війська і воєвод та ін.

Однак О.Трубецькой — командувач російськими військами, вдавшись до
шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній 27 жовтня 1659 p.
раді ухвалення нового Переяславського договору. Він складався з
підроблених московським урядом умов договору 1654 р. та додаткових
статей. Його зміст істотно змінював характер українсько-російських
взаємовідносин, переносячи їх зі сфери конфедеративного зв’язку у
площину обмеженої автономії України в складі Московії.

Похожие записи