Цивільне право як галузь

П Л А Н

І. Вступ.

ІІ. Основні засади системи цивільного права України:

а) поняття інститутів права;

б) поняття системи цивільного права;

в) єдність і розмежування інститутів цивільного права.

ІІІ. Система цивільного права України:

а) загальна частина цивільного права;

б) спеціальна, особлива частина цивільного права;

в) завдання, що стоять перед наукою цивільного права України;

г) джерела цивільного права України.

ІV. Висновки.

V. Список нормативно-правових актів та літературних джерел.

Вступ

Право, як сукупність відомих загальнообов’язкових норм (право в
об’єктивному змісті), має своєю загальною задачею регулювання відносин
між людьми. Одні з цих відносин воно регулює примусовим чином, так що
окремі частки особи своєю волею, своїми частками угодами їх змінити не
можуть: усі визначення в цій області виходять з одного єдиного центра,
від однієї єдиної волі – волі держави. Так саме обстоїть справа в сфері
державного права, кримінально права і т.д. І в цьому змісті публічне
право може бути характеризоване як система юридичної централізації: усе
воно перейнято духом субординації, принципом влади і підпорядкування.

В інших сферах відносин держава застосовує інший прийом: вона не регулює
їх від себе і примусово, а передає їх регулювання приватній волі і
приватним угодам; сама ж займає позицію влади і тільки охороняє те, що
буде встановлено приватними особами – приватне право. Унаслідок цього
норми права в цих областях мають характер не примусовий (ius cogens), а
лише диспозитивний (ius dispositivum) і можуть бути приватною волею
відсторонені (pactis privatorum mutari possunt). Іншими словами, держава
не ставить себе в положення єдиного центра визначень, а, навпроти,
припускає наявність безлічі маленьких автономних центрів, що регулюють
свої відносини самі. Це і є область приватного чи цивільного права – ius
privatum. Саме цю думку власне, кажучи, мали на увазі і римські юристи,
коли говорили “publicung ius est quod ad statum rei romanae spectat,
privatum quod ad singulorum utilitatem”.

Цивільні права і обов’язки виникають з дій громадян і організацій, які в
силу загальних правил цивільного законодавства породжують цивільні
права і обов’язки.

Відповідно до цього цивільні права і обов’язки виникають:

з угод, передбачених законом, а також з угод, хоч і не
передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;

з адміністративних актів, у тому числі державних та інших
громадських організацій — з актів планування;

внаслідок заподіяння шкоди іншій особі, а так само внаслідок придбання
або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх
підстав;

внаслідок інших дій громадян і організацій.

Основні засади системи цивільного права України

Поняття інститутів права

Для того щоб охарактеризувати цивільне право, як самостійну галузь права
України, як галузь приватного права, необхідно визначити поняття та
ознаки цивільного права. Отже, цивільне право – це сукупність
цивільно-правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності
відносини власності в її різноманітних формах, товарно-грошові відносини
і деякі особисті немайнові відносини за участю громадян, організацій та
інших соціальних утворень із метою більш повного задоволення
матеріальних і духовних потреб громадян. В наведеному визначені
відображено загальні ознаки права, як суспільного явища і особливі
ознаки цивільного права, обумовлені змістом його предмета й методу. [3,
c. 21-24]

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, є сукупністю
юридичних норм. Разом з тим, йому властиві особливі ознаки, тісно
пов’язані із специфічними рисами предмета й методу.

1. Цивільне право, як сукупність юридичних норм регулює відносини
власності, товарно-грошові відносини і особисті немайнові відносин,
тобто певне коло суспільних відноси, що становлять предмет ці
вільно-правового регулювання.

2. Регламентація зазначених відносин здійснюється на засадах юридичної
рівності, яка є характерною рисою цивільно-правового регулювання
суспільних відносин.

3. Сторонами в цивільно-правових відносинах є громадяни, організації,
інші соціальні утворення, за певних умов релігійні організації.

4. Метою цивільно-правового регулювання є задоволення матеріальних і
духовних потреб громадян.

Оскільки цивільне право є самостійною галуззю сучасного права, то
закономірно поставити питання: чим викликана необхідність його виділення
у самостійну галузь?

Визначення ж кола цих відносин, у свою чергу, дозволить окреслити й
предмет цивільного права.

Отже, які ж суспільні відносини регулюються сучасним цивільним правом?

Цивільний кодекс України (ЦК України) визначає, що цивільне
законодавство регулює майнові відносини, зумовлені використанням
товарно-грошової форми в суспільстві, і пов’язані з ними особисті
немайнові відносини.

Отже, предметом цивільно-правового регулювання є:

а) майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в
суспільстві;

б) особисті немайнові відносини.

Як бачимо, цивільне законодавство регулює не всі майнові відносини, а
лише певну їх частину: майнові відносини, зумовлені використанням
товарно-грошової форми в суспільстві.

Система сучасного цивільного права — це структура галузі. Структура —
невід’ємний атрибут всіх реально існуючих систем. Цивільно-правова
структура — це будова й внутрішня форма організації системи цивільного
права, яка є єдністю взаємозв’язків між її елементами. Елементами
цивільно-правової структури є юридичні норми та інститути. Під юридичним
інститутом слід розуміти групу цивільно-правових норм, що регулюють
відповідні однорідні суспільні відносини. Наприклад, цивільно-правові
норми, які регулюють відносини, що виникають з договору купівлі-продажу,
складають інститут купівлі-продажу.

Отже, система сучасного цивільного права — це структура, елементами якої
є цивільно-правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності.

Тобто, виходячи з загальних ознак приватного права та визначивши
поняття та особливі ознаки цивільного права, ми можемо визначити
цивільне право як галузь приватного права.

Цивільне право, предметом цивільно-правового регулювання якого є:
майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в
суспільстві і особисті немайнові відносини, як галузь приватного права,
складає основу приватноправового регулювання. Тим самим визначається
його місце в правовій системі до основної, базової галузі, призначеної
для регулювання часток, насамперед майнових відносин. З цього випливає,
що загальні норми і принципи цивільного права можуть застосовуватися для
регулювання будь-яких відносин, що входять у приватноправову сферу, якщо
на цей рахунок відсутні прямі розпорядження спеціального законодавства.
Це стосується насамперед сфери сімейного права, де таке положення
одержало пряме законодавче закріплення, але також і приватноправових
відносин, що торкаються інститутами трудового, природноресурсового,
екологічного права. Саме на цьому, зокрема, базуються небезпідставні
спроби судової практики використовувати у відносинах, що виникають при
необґрунтованому розірванні чи зміні трудового договору,
цивільно-правові норми про відшкодування моральної шкоди.

Навпроти, норми трудового чи наприклад, сімейного права не можуть
використовуватися для заповнення пробілів у сфері цивільно-правового
регулювання ні при яких умовах.

В даний час відбувається розширення сфери дії цивільного права. Так, до
нього тепер відноситься ряд відносин землекористування і
природокористування, що змінили свою економічну і юридичну природу в
зв’язку з визнанням права приватної власності на деякі земельні ділянки
та інші природні об’єкти. Цивільно-правові відносини усе більше
проникають у сферу сімейних відносин. Усе це свідчить про зростання
соціальної цінності цивільного права як найбільш ефективного регулятора
ринкових відносин, що формуються.

Поняття системи цивільного права

До критеріїв поділу права на галузі належать предмет і метод правового
регулювання. Предметом цивільного права є: 1) майнові відносини; 2)
особисті немайнові відносини.

Майнові відносини – це конкретні вольові економічні відносини з приводу
належності, використання, переходу майна та майнових прав. Термін
особисті права вживається для визначення права на життя, здоров‘я, честь
та гідність, ім‘я, ділову репутацію, авторські права.[9, c. 33-35]

Методом цивільного права є метод рівності сторін. Це означає
горизонтальні відносини і рівність суб‘єктів.

Цивільне право – це сукупність правових норм, які регулюють на засадах
юридичної рівності відносини власності, товарно-грошові відносини і
особисті немайнові відносини за участю громадян, юридичних осіб і
держави з метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб
суспільства.

Система цивільного права – це структура, елементами якої є
цивільно-правові норми і інститути, розміщені в певній послідовності. До
загальних частин цивільного права відносяться поняття цивільного права
як галузі законодавства, як науки, як галузі права, норми про суб‘єкти і
об‘єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну
давність.

Особлива частина цивільного права складається з наступних інститутів –
права власності та інші речові права, зобов‘язальне право, авторське
право, право на відкриття і на винаходи, спадкове право, положення про
правоздатність іноземних громадян і юридичних осіб на території України,
застосування цивільних законів іноземних держав та міжнародних
договорів.

Цивільне законодавство складається з Конституцій України, ЦК України, ГК
України, Законів України «Про власність», «Про господарські товариства»,
«Про банки і банківську діяльність», «Про цінні папери і фондову біржу»
та ряду інших законів і підзаконних актів.

Цивільні правовідносини виникають також із дій, хоча і не врегульованих
законом, але таких, що не суперечать загальним засадам і змісту
цивільного законодавства. Якщо конкретні суспільні відносини не
врегульовані законом, до то цих відносин застосовуються норми, які
врегульовують подібні суспільні відносини. Наприклад, певний час
лізингові відносини регулювалися законом про оренду. Таке правове
регулювання називається аналогією закону. Коли відсутні також норми, що
регулюють подібні суспільні відносини, використовуються для регулювання
загальні засади і принципи цивільного права. Таке регулювання
називається аналогією права. Наприклад: врегулювання відносин,
пов‘язаних з застосуванням комп‘ютерних систем, авторських прав, захист
інформації, фінансові аспекти, якість продукції. Тут використовуються
аналогія права, застосовуються норми, які мають теоретично подібні
відношення. [13, c. 43-45]

Судова практика не є джерелом цивільного права. Верховний Суд України
узагальнює та аналізує судову практику і на цій основі приймає
постанови. Такі постанови є обов‘язковими для використання лише для
відповідних судів, це такі методичні рекомендації до вирішення
аналогічних питань.

Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права
майнові та особисті немайнові відносини між юридично рівними учасниками,
що є носіями цивільних прав і обов‘язків, які виникають, змінюються і
припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю
застосування засобів державного примусу. Елементами цивільних
правовідносин є: 1) суб‘єкти відносин; 2) об‘єкти відносин; 3) зміст
відносин, що складається зі конкретних прав і обов‘язків.

Цивільне право як наука – це система знань про цивільне право як галузі
права: про цивільно-правові норми, про цивільно-правові відносини, про
історію розвитку цивільного права, про склад і систему норм цивільного
права, їх зміст і ролі. З врахуванням змін, що відбулися у громадському
житті і законодавстві, система цивільного права може бути представлена у
такий спосіб.

Перша частина охоплює основи цивільного права:

n введення в цивільне право;

n цивільні правовідносини;

n здійснення і захист цивільних прав;

n право власності й інші речові права;

n особисті немайнові права;

n загальні положення про зобов’язання.

Друга частина розглядає окремі види зобов’язань і договорів:

n зобов’язання по передачу майна у власність або інше речове право;

n зобов’язання по передачі майна в користування;

n зобов’язання по виконанню робіт;

n зобов’язання по реалізації результатів творчої діяльності;

n зобов’язання по наданню послуг;

n спільна діяльність;

n зобов’язання з односторонніх угод;

n позадоговірні зобов’язання.

Цивільне право як галузь права – це сукупність цивільно-правових норм,
що регулюють майнові, особисті немайнові, пов’язані з майном і особисті
немайнові, не пов’язані з майном відношення.

Предмет цивільного права як галузі права – це регульовані галуззю
цивільного права майнові відносини (договір купівлі-продажу, міни,
поставки, підряду), учасниками яких виступають власники відособленого
майна, а також пов’язані з майном особисті немайнові відносини
(авторське право, право на відкриття), і, у випадках, передбачених
законом, особисті немайнові відносини, не пов’язані з майном (відносини
по захисті честі і гідності).

Метод цивільно-правового регулювання – це засіб впливу цивільно-правових
норм на регульовані цими нормами суспільні відносини. Особливості даного
методу :

1. Рівність сторін (випливає з відособленості майна учасників
цивільно-правових відносин);

2. Принцип «Дозволене усе, що прямо не заборонено законом»;

3. Множинність суб’єктів і об’єктів;

4. Захист порушеного права здійснюється шляхом подачі позову
(цивільно-правовий захист носить майновий, відтворювальний або
компенсаційний характер).

Цивільні правовідносини являють собою юридичний зв’язок між учасниками
врегульованого правом майнового або немайнового відношення, що
виражається в наявності в них взаємних суб’єктивних прав і обов’язків
(або тільки права і відповідного йому обов’язку). Термін «врегульовані
правом» означає не тільки конкретну регламентацію визначених відносин
спеціальними правовими нормами, але і поширення на них загальних норм
цивільного права, що регулюють дані відносини. У результаті
«врегулювання правом» суспільних відносин учасники цих суспільних
зношений несуть цивільні права й обов’язки.

Специфічною рисою цивільних правовідносин є юридична рівність учасників
цивільних правовідносин, тобто жодна зі сторін цивільних правовідносин
не наділена владними повноваженнями, вони не підпорядковані одне одному.

У цивільних правовідносинах розрізняють суб’єкти, зміст й об’єкт.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України,
громадяни інших держав, держава Україна, інші держави,
адміністративно-територіальні одиниці, юридичні особи, міжнародні
організації. Суб’єкт цивільного права має цивільну правоздатність.

Під змістом цивільних правовідносин слід розуміти його суб’єктивні права
й обов’язки. У кожних цивільних правовідносинах розрізняють дві сторони
– правомочну і зобов’язану. Правомочній стороні належить право, що
називається суб’єктивним правом. Цьому суб’єктивному праву відповідає
обов’язок іншої сторони. Під суб’єктивним цивільним правом слід розуміти
надану законом учаснику цивільних правовідносин можливість визначеного
власного поводження, а також можливість потребувати відповідної
поведінки від іншої особи або осіб із використанням у необхідних
випадках мір державного примусу. Під обов’язком розуміється міра
належної поведінки зобов’язаного суб’єкта. Суб’єктивне право й обов’язок
виникають одночасно.

Об’єкти цивільних правовідносин – речі, гроші, цінні папери, інше майно;
дії, результати інтелектуальної творчості; особисті немайнові блага.
Цивільні правовідносини бувають:

1. У залежності від предмета цивільно-правового регулювання:

– майнові;

– особисті немайнові, пов’язані з майном;

– особисті немайнові, не пов’язані з майном.

2. У залежності від суб’єктивного складу:

– абсолютні – право правомочної особи відповідає обов’язкам
невизначеного кола осіб (наприклад, право власності, авторства);

– відносні – право правомочної особи відповідає обов’язкам визначеного
кола осіб (будь-яке цивільно-правове зобов’язання, що виникло з
договорів, із заподіяння шкоди, наприклад, договір купівлі-продажу).

3. У залежності від засобу задоволення інтересу носія права:

– речові – правомочна особа реалізує своє суб’єктивне право самостійно
без допомоги третіх осіб (речові правовідносини є абсолютними);

– зобов’язальні – правомочна особа реалізує своє суб’єктивне право за
допомогою третіх осіб (зобов’язальні правовідносини є відносними).

Підставою виникнення цивільних правовідносин є юридичні факти.
Юридичними фактами називаються обставини, із якими закон пов’язує
виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Нерідко закон
пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин не з
одною обставиною, а із сукупністю юридичних фактів, що називається
юридичним складом.[7, c. 30-33]

Всі юридичні факти діляться на дії і події. Під дією розуміються
обставини, що настають з волі осіб, що їх вчинюють. Події – це
обставини, що настають незалежно від волі учасників правовідносин.
Юридичні дії можуть бути правомірними або неправомірними.

Серед правомірних юридичних дій особливе значення для виникнення
цивільних правовідносин мають угоди і юридичні вчинки. Угоди – це
вольові дії суб’єктів цивільного права, спрямовані на виникнення, зміну
або припинення цивільно-правових відносин. Юридичні вчинки – це
правомірні дії суб’єктів цивільного права, що самі по собі не спрямовані
на виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин, проте
породжують їх в силу прямої вказівки в законі (наприклад, знахідка,
скарб).

Здійснення цивільних прав – це реалізація суб’єктивного цивільного права
для задоволення інтересу, що охороняється законом. Здійснення
суб’єктивних цивільних прав нерозривно пов’язано з виконанням
обов’язків. Способи здійснення цивільних прав різноманітні і залежать,
насамперед, від їхнього призначення.

Особа, що володіє суб’єктивними правами, у процесі їх реалізації повинна
підкоритися вимогам закону, що встановлює визначені межі, у яких право
тільки і може здійснюватися. Цивільне право повинно здійснюватися
відповідно до його призначення і моральних принципів суспільства.
Здійснення прав не повинно виходити насамперед за межі їх призначення.
Під призначенням права розуміється ціль, заради досягнення якої
суб’єктивне право дається учасникам цивільних правовідносин. Призначення
суб’єктивних цивільних прав визначається цивільним законодавством.

Кожне цивільне право має свою ціль, що закріплена в законі і носить
об’єктивний характер, якщо право здійснюється відповідно до цілі, то
суб’єктивне право застосовується правильно. Під неналежним здійсненням
права розуміється використання права не у відповідності з його
призначенням або з моральними принципами. Такі права не підлягають
цивільно-правовому захисту. Існують такі наслідки неналежного здійснення
права:

1. Позбавлення самого суб’єктивного права;

2. Примусовий викуп права;

3. Самого майна не позбавляють, але позбавляють незаконно отриманого
прибутку;

4. Повернення сторін у початкове положення (двохстороння реституція).

Захист права – сукупність мір правоохоронного характеру, спрямованих на
застосування у відношенні правопорушника примусового впливу з метою
визнання або відновлення порушеного права, або того що оспорюється.
Право на захист – можливість застосування правомочною особою заходів
правоохоронного характеру. Способи захисту відповідають характеру
суб’єктивного права.

Порядок захисту може бути загальним (розгляд цивільних справ судами) і
спеціальним (у випадках прямо зазначених у законі розгляд цивільних
справ адміністративними органами і громадськими організаціями).

Засоби захисту – це те, яким чином здійснюється захист. Способи захисту
можуть бути загальними (визнання права, відновлення положення, що
існувало до порушення права, припинення дії права, що порушено,
присудження до виконання зобов’язання в натурі, припинення або зміна
правовідносин, відшкодування матеріального збитку, відшкодування
збитків) і спеціальними (застосовуються у випадках, передбачених у
законі або договорі (наприклад, стягнення неустойки, штрафу пені).

Цивільне законодавство України визначає цивільну правоздатність у такий
спосіб – суспільно юридична властивість, закріплена законами держави,
які передбачають можливість мати цивільні права і нести обов’язки.
Ознаками цивільної правоздатності є:

1. Формальна рівність правоздатності для усіх;

2. Сполучення прав і обов’язків;

3. Гарантування правоздатності.

Громадяни можуть відповідно до закону мати: майно на праві приватної
власності (у тому числі і землю), право користування житловими
помешканнями й іншим майном, обирати рід занять і місце проживання,
успадковувати і заповідати майно, займатися підприємницькою діяльністю,
разом з іншими громадянами або юридичними особами, створювати
господарські товариства, мати права автора твору науки, літератури і
мистецтва, відкриття, винаходу, раціоналізаторської пропозиції, а також
мати інші майнові і особисті немайнові права.[17, c. 51-53]

Ніхто не може бути обмежений у правоспроможності інакше, як у випадках і
порядку передбачених законом Угоди, спрямовані на обмеження
правоспроможності є недійсними. Проте закон вказує на те, що може
застосовуватися обмеження правоздатності, при застосуванні до особи
кримінального покарання.

Цивільна правоздатність має свій зміст – сукупність цивільних прав і
обов’язків, що може мати особа відповідно до чинного цивільного
законодавства. Зміст цивільної правоздатності визначається потребами
економічного і соціального розвитку. Відповідно до чинного законодавства
до змісту цивільної правоздатності можна віднести можливість мати майно
на праві власності, успадковувати майно, займатися підприємництвом і
будь-якою іншою не забороненою законом діяльністю, створювати самостійно
або разом з іншими громадянами й організаціями юридичні особи, укладати
будь-які, не заборонені законодавством угоди, брати участь у
зобов’язаннях, обирати місце проживання і рід занять, набувати права на
житло, мати права автора винаходу, твору науки, літератури, мистецтва
або іншого результату інтелектуальної діяльності, мати майнові і
немайнові права. У зміст цивільної правоздатності можуть входити також
права й обов’язки, не передбачені законом, але не суперечні йому.

Держава є специфічним суб’єктом цивільного права. У зв’язку з тим, що
держава має власність, у неї є визначене суб’єктивне цивільне право, що
може виникнути на підставі цивільної правоздатності, а цивільною
правоздатністю може володіти суб’єкт цивільного права. Особливість
держави полягає в тому, що вона, будучи носієм політичної влади і
суверенітету, визначає правосуб’єктність громадян і юридичних осіб.
Держава одержує для себе цивільні права і створює цивільні обов’язки
через свої органи. Але держава не виступає в якості єдиного суб’єкта
цивільних правовідносин. Навпроти, вона характеризується множинністю
суб’єктів.

Відповідно до законодавства України під об’єктом цивільних прав прийнято
розуміти те благо, на яке спрямовано суб’єктивне право, тобто усе те, із
приводу чого виникає визначений правовий зв’язок між особами і з приводу
чого виникають цивільні правовідносини. Об’єктами цивільних прав можуть
бути матеріальні і нематеріальні блага. У залежності від цього вони
звичайно поділяються на три основні групи:

1) речі (матеріальні явища, предмети природи, як у їх природному стані,
так і пристосовані людиною до її потреб, усякого роду предмети вжитку,
гроші і цінні папери);

2) діяльність (робота, послуги, результати творчої діяльності);

3) особисті майнові блага.

З прийняттям Закону України «Про власність» режим права власності
поширився не тільки на речі, але і на результати творчої діяльності, що
мають нематеріальну основу, правове регулювання яких здійснюється главою
6 Закону, «Право інтелектуальної власності». А оскільки і речі, і
об’єкти інтелектуальної власності знаходяться в єдиному правовому
режимі, то перші дві групи об’єктів цивільних прав вважається можливим
умовно об’єднати в одну групу «речей» із підрозділами на дві підгрупи –
речі матеріальні і речі нематеріальні.

Під матеріальними речами цивільне право розуміє всі предмети
матеріального світу, що призначені задовольняти визначені потреби і
можуть знаходиться у володінні суб’єктів цивільних правовідносин. Наука
і законодавство розмежовують ці речі по ряду ознак, пов’язуючи з
приналежністю речі до тієї або іншій групи.

У цивільному праві існує поняття «майно» як об’єкт цивільних прав. Воно
вживається як для позначення конкретних речей, так і при визначенні
сукупності майнових прав і обов’язків суб’єкта, зокрема, при спадкуванні
майна громадян, коли до складу спадкового майна включаються і борги
спадкодавця, або ж коли мова йде про майно, що знаходиться на балансі
підприємства, до складу якого входять не тільки будинки, спорудження,
устаткування, але і вимоги до боржників і обов’язки по виплаті сум, що
належать кредиторам. Таким чином, до складу майна входять приналежні
особі речі і права вимоги, що складають актив майна, а також борги
(обов’язки), що складають пасив майна. До складу майна можуть включатися
тільки об’єкти цивільних прав матеріального характеру.

Розрізняють майно в такому змісті:

– речі

– речі + права

– речі + права + обов’язки

Єдність і розмежування інститутів цивільного права

Цивільне і адміністративне право. Уявлення про цивільне право буде більш
повним і ясним у випадку його чіткого і послідовного розмежування з
пов’язаними з ним іншими галузями права. Будь-яка діяльність людини
вимагає певної організації. Тому в будь-якій сфері діяльності людини
неминуче складаються організаційні відносини. Ті організаційні
відносини, що виникають у сфері виробництва, розподілу, обміну чи
споживання, самим тісним образом зв’язані з виникаючими там же
майново-вартісними відносинами. Так, для заняття будівельною діяльністю
необхідно одержати ліцензію від компетентного органу державного
управління. Тому між будівельною організацією й органом державного
управління виникає організаційні відносини по одержанню ліцензії, тісно
пов’язані з майново-вартісними відносинами, у які вступає будівельна
організація в процесі виконання будівельних робіт. Однак природа
організаційних відносин визначає їхнє правове регулювання за допомогою
зобов’язуючих розпоряджень, що спираються на владні повноваження органу
державного управління. Тому складаються в різних сферах діяльності
людини організаційні відносини, як би тісно вони не були зв’язані з
майново-вартісними відносинами, регулюються нормами адміністративного
права, у якому застосовується метод влади-підпорядкування. Так, нормами
адміністративного права регулюються відносини між відповідними
комітетами з управління державним майном і державними установами по
наділенню останніх необхідним майном.[4, 17-19]

Цивільне і трудове право. Для розмежування цивільного і трудового права
принципове значення має та обставина, що у відповідності зі сформованою
в нашій країні традицією робоча сила не визнавалася, а найчастіше і
зараз не визнається товаром. У силу цього вважають, що майнові
відносини, що виникають у результаті наймання робочої сили, не носять
вартісного характеру. Тому їхнє правове регулювання повинне
здійснюватися особливою самостійною галуззю трудового права.

Однак у міру переходу до ринкової економіки і формування ринку праці усе
більш виразно проглядається товарний характер відносин, що виникають із
приводу трудової діяльності людини. Тому зазначені відносини повинні
входити в предмет цивільного права і регулюватися відповідним
структурним підрозділом цивільного законодавства.

В даний час у сфері правового регулювання трудових відносин
використовуються лише деякі цивільно-правові елементи і зберігається
історично сформована практика правового регулювання трудових відносин
без обліку їхнього вартісного характеру. Останнє є однією з причин
неефективності нашого виробництва. Незважаючи на це, практика правового
регулювання трудових відносин без обліку їхнього вартісного характеру
знаходить своє теоретичне обґрунтування в переважній більшості робіт
представників науки трудового права.

Цивільне і природоресурсне право. Оскільки земля, її надра, ліси, води й
інші природні об’єкти не створені працею людини, а дані йому самою
природою, довгий час вважалося, що виникаючі з приводу природних
об’єктів відносини також позбавлені вартісної ознаки і тому повинні
регулюватися нормами особливої галузі, іменованої природоресурсним
правом. В даний час земля й інші природні об’єкти втягуються в товарний
оборот і їх майнові відносини здобувають вартісний характер, включаючись
тим самим у предмет цивільного права.

Цивільне і фінансове право. Майнові відносини, що виникають у процесі
діяльності органів державного управління в зв’язку з нагромадженням
коштів і розподілом їх на загальнодержавні видадки, позбавлені вартісної
ознаки. У рамках зазначених відносин гроші не виступають як міра
вартості, а виконують функцію засіб нагромадження. Їхній рух
здійснюється по прямих безеквівалентних зв’язках, що не носять
взаємооціночного, а отже і вартісного характеру. Тому зазначені майнові
відносини регулюються нормами фінансового права. [8, c. 51-54]

Разом з тим між владним органом державного управління й учасником
цивільного обороту можуть складатися правовідносини, засновані не тільки
на владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, але і на юридичній
рівності сторін. В останньому випадку до зазначених правовідносин
застосовуються норми цивільного, а не податкового, фінансового чи іншого
адміністративного законодавства. Так, у випадку заподіяння шкоди майну
юридичної особи працівником податкової міліції при виконанні ним своїх
службових обов’язків між відповідним органом податкової міліції і
зазначеною юридичною особою складається майнові правовідносини, у рамках
яких орган податкової міліції не має владних повноважень і знаходиться в
юридично рівному положенні з організацією, якій була заподіяна майнова
шкода працівником податкової міліції.

Дискусія про сімейне право. Родина являє собою економічний осередок
суспільства. Тому між членами родини не можуть не встановлюватися
майнові відносини. Однак характер цих відносин одержав різну оцінку в
літературі. В умовах соціалістичного суспільства більшість авторів
прийшло до висновку про те, що майнові відносини, що складаються між
членами родини в силу їх сугубо особистого характеру втрачають вартісну
ознаку і тому повинні регулюватися не цивільним правом, а особливою
самостійною галуззю – сімейним правом.

Багато в чому даний висновок був визначений прагненням підкреслити
якісне розходження між сімейними відносинами в соціалістичному і
буржуазному суспільстві.

В міру переходу до ринкової економіки характер майнових відносин, що
виникають між членами родини, змінюється. В умовах ринкової економіки
майново-вартісні відносини встановлюються між всіма учасниками
цивільного обороту. Не складають виключення і майнові відносини між
членами родини. Особистий характер взаємин між членами родини дійсно
накладає особливий відбиток на виникаючі між ними майнові відносини, але
не змінює їхньої природи, визначеної товарним характером виробництва. У
іншому випадку родина не може виконувати функцію економічного осередку
суспільства, заснованого на товарному виробництві. Майнові відносини, що
складаються у середині економічного осередку суспільства, не можуть
якісно відрізнятися від майнових відносин, що панують у даному
суспільстві. Тому майнові відносини між членами родини в умовах ринкової
економіки неминуче здобувають вартісний характер. Підтвердженням тому
служать останні зміни в сімейному законодавстві, зв’язані з розширенням
сфери цивільно-правового інструментарію в регулюванні сімейних відносин.
Так, відповідно до нового Сімейного Кодексу України допускається
укладання шлюбного контракту, можливість переходу від спільної сумісної
до спільної часткової чи взагалі приватної власності кожного члена
подружжя і т.д. Вартісний характер майнових відносин між членами родини
обумовив також переклад цілого ряду правових норм, що традиційно
«прописувалися» в актах шлюбно-сімейного законодавства у Цивільний
Кодекс України. Взаємооціночний характер носять і особисті немайнові
відносини за участю членів родини. Наявність у відносинах між членами
родини і з їхньою участю предметної ознаки цивільного права
(взаємооціночний характер відносин) неминуче визначає необхідність
застосування до них загальних норм цивільного права.

З урахуванням викладеного переважає в даний час позиція тих авторів, що
розглядають сімейне право як внутрішній структурний підрозділ цивільного
права. При цьому по своєму логічному обсягу і специфіці сімейне право
утворить найбільш великий структурний підрозділ цивільного права,
іменований підгалуззю цивільного права.

Система цивільного права України

Загальна частина цивільного права

Дієздатність до 14 років – мінімальна, з 14 до 18 – часткова, з 18 –
повна (згідно Цивільного Кодексу України). Обмежену дієздатність мають
особи, що зловживають спиртними напоями та наркотичними засобами.

Підстави визнання громадянина безвісті відсутнім та оголошення
громадянина померлим та юридичні наслідки цих дій визначаються у
ст.43-48 ЦК. Визнання громадянина безвісті відсутнім настає в наступних
випадках: 1) відсутність громадянина місті постійного місця проживання
більш одного року; 2) відсутність відомостей про місцеперебування
громадянина; 3) всі заходи по виявленню місцезнаходження громадянина не
дали позитивних наслідків. В разі визнання судом особи без вісті
відсутньою над її майном встановлюється опіка, особа, яка управляє
майном, має право витрачати його лише на погашення боргів безвісті
відсутньої особи, строк погашення яких настав. Іншим правовим наслідком
визнання громадянина безвісті відсутнім є право на спрощений порядок
розірвання шлюбу.

Якщо особа відсутня більш трьох років за таких же обставин, вона
оголошується померлою з усіма правовими наслідками (спадщина і т.ін.).

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно,
можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав,
нести обов‘язки, бути позивачами і відповідачами в суді або третейському
суді. Істотними ознаками юридичної особи є: 1) організаційна єдність; 2)
наявність відокремленого майна; 3) участь у цивільному обігу від
власного імені; 4) здатність нести самостійну майнову відповідальність;
5) здатність бути позивачем та відповідачем в судах.[25, c. 35-37]

Класифікація юридичних осіб здійснюється відповідно до існуючих форм
власності. Види підприємницьких товариств визначені в главі 8 Цивільного
кодексу України.

Основними способами утворення юридичних осіб є розпорядчий,
нормативно-явочний, дозвільний і договірний. Розпорядчим способом
створюються державні і дочірні підприємства. За нормативно-явочним
способом юридичні особи виникають внаслідок державної реєстрації в
місцевих органах виконавчої влади. Дозвільний спосіб – утворення
політичних партій, громадських та благодійних організацій. Реєструються
в Міністерстві юстиції або в органах юстиції на місцях (управління
юстиції), в залежності від статусу організації, значення її для
громадськості. Договірний спосіб – укладення договору про спільну
діяльність між різними суб‘єктами (фізичними чи юридичними особами).
Установчий договір є різновидом договору про спільну діяльність.
Нормативно-явочним та договірним способом утворюються господарські
товариства.

Об‘єднання підприємств (консорціуми, асоціації, корпорації) створюються
у договірний спосіб. Об‘єднання є юридичними особами, що створюються
згідно законодавства. Члени об‘єднання підприємств продовжують своє
обокремлене існування. Асоціація – мінімальне делегування повноважень
керівному органу, концерн, консорціум – більше делегування.

Способами припинення діяльності юридичної особи є: 1) досягнення
поставлених цілей; 2) закінчення строку, на якій була розрахована
діяльність юридичної особи; 3) рішення власника юридичної особи; 4)
банкрутство юридичної особи; 5) припинення діяльності підприємства за
рішення суду на основі подання компетентних державних органів в разі
неодноразового порушення законодавства (зайняття недозволеними видами
діяльності, порушення санітарних норм, правил торгівлі тощо).

Існує дві правові форми припинення діяльності підприємства: 1)
ліквідація; 2) реорганізація.

Ліквідація – припинення діяльності юридичної особи за рішенням власника
або компетентного органа, при якому не відбувається правонаступництва.
Після прийняття рішення про ліквідацію підприємства, повноваження по
управлінню підприємством переходить до ліквідаційної комісії, яка
створюється власником або органом, що прийняв рішення про ліквідацію.

Існує 5 видів реорганізації юридичних осіб: 1) приєднання; 2) злиття
(об‘єднання); 3) виділення; 4) поділ; 5) перетворення. Приєднання – це
приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи.
При цьому ці особи припиняють своє існування, а їх права та обов‘язки
переходять до юридичної особи, до якої вони приєдналися. Злиття –
об‘єднання двох або більше юридичних осіб в одну нову юридичну особу,
при цьому ці юридичні особи припиняються своє існування і передаються
свої права та обов‘язки новоствореній юридичній особі. Виділення –
відокремлення однієї або більше юридичних осіб від однієї існуючої
юридичної особи (створення дочірніх підприємств, відокремлення
структурних підрозділів); новостворена юридична особа має ті ж самі
юридичні права і обов‘язки, що й головне підприємство. Поділ –
виникнення двох або більше нових юридичних осіб шляхом поділу існуючої
юридичної особи, яка припиняє своє існування; при цьому новостворені
юридичні особи є правонаступниками у частині, обумовленої їх статутними
фондами. Перетворення – зміна юридичною особою юридично-правової форми
без припинення існування. При реорганізації завжди має місце
правонаступництво.

Правосуб‘єктність = правоздатність + дієздатність.

Правові відносини – це відносини між суб‘єктами з приводу об‘єктів.
Об‘єкти цивільних прав поділяються на наступні види: 1) речі; 2) дії; 3)
продукти творчої діяльності; 4) особисті немайнові блага. Речі є
основним видом об‘єктів цивільних прав. В залежності від особливості їх
правового режиму речі поділяються на наступні види: 1) засоби
виробництва і предмети споживання; 2) речі, дозволені для цивільного
обігу, обмежені в обігу та заборонені для цивільного обігу (напр.: зброя
– заборонена для обігу, наркотичні засоби – деякі заборонені, деякі
обмежені – ліки за рецептом; разова, мисливська зброя – обмежена в
цивільного обігу); 3) рухомі і нерухомі речі (земля, споруди, насадження
на корінні – нерухомість, врожай – це вже рухомість); 4) родові речі та
індивідуально визначені речі. Родові речі – це речі, яки визначаються
кількістю, мірою, вагою. Родові речі є завжди замінними речами. Принцип
з часів римського права: «родова річ не гине», тобто вона замінна.
Наприклад: цемент, цукор, зерно та т.ін. Індивідуально визначені речі є
незамінними. Наприклад: антикваріат , предмети образотворчого мистецтва,
архітектура та іншим чином індивідуалізовані речі. Деяка категорія речей
може переходити із ряду родових до індивідуально визначених. 5) споживні
і неспоживчі речі. Споживні речі – які споживаються, тобто припиняють
своє існування в процесі одного виробничого циклу, напр. сировина,
матеріали; неспоживчі – припиняють своє існування після кількох
використань, тобто фонди; 6) подільні і неподільні речі (подільні –
такі, що в результаті їх поділу не втрачають функціональних
властивостей; неподільні – втрачають функціональні та споживчі
властивості після їх поділу, напр: 2 кімнатну квартиру можна поділити
між двома власниками, автомобіль – не можна); 7) головні і приналежні
речі (напр: автомобіль – головна річ, гараж – приналежна); 8) плоди і
доходи. Плоди – приплід худоби і урожай. Такими не можна вважати
вироблену продукцію. Доходи – матеріальні цінності, які набуває власник
плодів, або виробленої продукції в наслідок їх реалізації); 9) гроші і
цінні папери.

Дії як об‘єкти цивільних прав поділяються на роботи і послуги. Роботи –
це дії, результатом яких є створення матеріального об‘єкту. Послуги – це
дії, метою яких є не створення кінцевого матеріального об‘єкту, а
надання певної інформації, здійснення певних дій, які задовольняють
потреби кредитора (уповноваженої особи). В юридичній послугах, медичних
чи аудиторських нічого не створюється цінним є не результат, а сам
процес, в роботах цінним є саме результат, а не спосіб його досягнення.[
15, c. 20-22]

Продуктами творчої діяльності є твори науки, мистецтва, літератури,
незалежно від форми призначення, цінності, а також способу відтворення.
Вони стають об‘єктами цивільних прав лише при втіленні в певні речі
(рукопис, картина, фонограма тощо). Продуктами творчої діяльності є
також відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові
зразки. Ці продукти стають об‘єктами цивільних прав з моменту визнання
їх такими і цивільного оформлення (реєстрації в Держпатенті).

До особистих немайнових прав належать здоров‘я, особиста недоторканість,
честь і гідність громадянина, авторські права, не пов‘язані з майновими
правами, ділова репутація.

Юридичні особи мають наступні немайнові права: найменування юридичної
особи (захист імені), ділова репутація, товарний знак, права авторства.
На відміну від особистих немайнових прав фізичних осіб такі права
юридичних осіб можуть припинятися і відчужуватися.

Цивільні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на
підставі юридичних фактів. Юридичні факти – це факти, які мають юридичне
значення і породжують юридичні наслідки. У ЦК міститься наступний
загальний перелік юридичних фактів: 1) угоди; 2) адміністративні акти;
3) створення об‘єктів інтелектуальної власності; 4)заподіяння шкоди; 5)
події, з якими закон пов‘язує настання цивільно-правових наслідків.

Юридичні факти поділяються на дії і події. Події – юридичні факти,
настання яких не залежить від волі людини (землетрус, повінь, стихійне
лихо). Дії (бездіяльність) – юридичні факти, які залежать від волі
людей.

Дії поділяються на правомірні і неправомірні.

Під здійсненням суб‘єктивного права слід розуміти реалізацію його змісту
шляхом вчинення уповноважених дій, які охоплюються можливістю певної
поведінки. Виконання юридичних обов‘язків є правовою гарантією
здійснення прав. Межі свободи вибору способу здійснення прав залежать
від характеру правової норми (імперативна, диспозитивна…). Носій права
може також обрати спосіб реалізації прав – реалізувати їх самостійно,
або через представника.

Представництвом називаються такі відносини, за яких угода, укладена
однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють)
створює права і обов‘язки безпосередньо для особи, яку представляють.
Повноваження представника можуть бути оформлені договором доручення або
довіреністю. Умови укладення договору доручення визначаються в ЦК.
Договір доручення – це договір, за яким одна особа (повірений) виступає
від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя), створюючи права і
обов‘язки для довірителя. Договір доручення як правило є безоплатним.
Повірений не може вчиняти дії від імені довірителя по відношенню до
самого себе.

Довіреність – письмове повноваження на вчинення певних дій. Довіреності
поділяються на 3 види: генеральні, спеціальні і разові. Генеральна
довіреність – довіреність на вчинення ряду неодноразових дій. Спеціальна
довіреність – довіреність на вчинення однорідних дій. (Генеральна
довіреність на управління майном, машиною, інше; спеціальна – отримання
матеріальних цінностей, з/п за іншу особу, один вид дій, разова – на
вчинення однієї дії). Довіреності, що видаються юридичними особами,
посвідчуються підписом керівника та печаткою. Довіреності, які видаються
фізичним особам, можуть бути посвідчені за місцем роботи довірителя.
Довіреності, якими особи уповноважуються на укладення угод, що
підлягають обов‘язковому нотаріальному оформленню, також підлягають
нотаріальному оформленню (тут має місце колізія закону: довіреність
юридичних осіб не оформлюється нотаріально, але довіреність має бути
нотаріально посвідченою для подальшого укладення угод, які оформлюються
нотаріально. Або продаж нерухомості між двома юридичними особами, який
має бути оформлений нотаріально, але підпис керівника вже посвідчений
печаткою юридичної особи).

Суб‘єктивне право на захист складається з 3 елементів: 1) вид і міри
дозволеної поведінки уповноваженого суб‘єкта (повноваження суб‘єкта щодо
своїх правомірних дій); 2) можливість вимагати відповідної поведінки від
інших зобов‘язаних осіб (повноваження на чужі дії); 3) можливість
застосування суб‘єктом засобів правоохоронного характеру. В ЦК
визначаються наступні засоби захисту цивільних прав: 1) визнання права;
2) відновлення становища, яке існувало до порушення права; 3)
присудження до виконання обов‘язку в натурі; 4) припинення або зміна
правовідношення; 5) стягнення з особи, що порушила право, завданих
збитків, а у випадках, передбачених законом або договором – неустойки.
Вищезгадані способи захисту цивільних прав є позовними способами
захисту. У відповідних випадках до правопорушників може бути застосовано
заходи державного примусу: штраф, матеріальна відповідальність тощо.
Вказані способи захисту цивільних прав є спеціальними (без подання
позову до суду уповноваженими держаними органами). До виключних способів
захисту цивільних прав належать необхідна оборона і крайня необхідність.
Необхідна оборона – це нанесення шкоди іншим особам або майну в ході
захисту своєї честі, гідності, життя, здоров‘я, якщо особі загрожує
небезпека. Крайня необхідність – це нанесення шкоди майну з метою
попередження більших негативних наслідків. Захист цивільних прав
здійснюється у встановленому порядку судовими органами, а також в
адміністративному порядку (тобто коли справа до суду не попадає, а
вирішується податковим, іншим державним органом).

Цивільно-правова відповідальність – це невигідні майнові наслідки,
встановлені законом або договором на випадок на випадок невиконання
абсолютних обов‘язків, а також невиконання або неналежного виконання
боржником зобов‘язання.

Умови цивільно-правової відповідальності: 1) наявність майнової шкоди;
2) протиправність дії, якою заподіяно шкоду; 3) причинний зв‘язок між
протиправною дією і шкодою; 4) вина особи, яка заподіяла шкоду. Цивільна
відповідальність настає при наявності всіх 4х умов одночасно.

Підставами звільнення боржника від відповідальності є випадок і
непереборна сила. Залежно від підстав виникнення правовідносин, за
порушення яких виникає відповідальність, вона поділяється на договірну і
позадоговірну. Договірна відповідальність виникає внаслідок порушення
умов договору. Позадоговірна відповідальність виникає з позадоговірних
зобов‘язань. Позадоговірні зобов‘язання виникають внаслідок нанесення
шкоди, з оголошення конкурсу та публічного обіцяння винагороди, із
збереження чужого майна. Види позадоговірних зобов‘язань детально
регламентуються ЦК. Якщо у зобов‘язанні є декілька зобов‘язаних осіб, їх
відповідальність може бути часткова, солідарною або субсидіарною. При
частковій відповідальності співборжники мають виконати зобов‘язання
відповідно до своїх часток. Часткова відповідальність застосовується у
всіх випадках, якщо в законі або в договорі для конкретних правовідносин
не встановлюється солідарна або субсидіарна відповідальність. При
солідарній відповідальності кредитор може звернутися з вимогою до
будь-кого із співборжників як в частині, так і в повному обсязі боргу.
При цьому співборжник, який повністю виконав зобов‘язання, має право
вимагати від інших співборжників відповідного відшкодування. Таке право
називається правом регресної вимоги. При субсидіарній відповідальності
існує головний боржник і додатковий (субсидіарний) боржник. Кредитор має
право звернути стягнення до субсидіарного боржника лише в тому випадку,
коли у головного боржника не вистачає власних коштів для виконання
зобов‘язання (напр.: батьки за неповнолітніх від 14 до 18 років).

2.2. Спеціальна, особлива частина цивільного права

Спеціальна, особлива частина Цивільного права розглядає такі відносини.

Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з
приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова
категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності.
Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо
володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право
власності в об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні. В об‘єктивному
розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини
власності. В суб‘єктивному розуміння це юридична можливість конкретного
власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном
на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний
характер. Це означає, що перед власником зобов‘язаними виступають всі,
хто його оточує. Суб‘єктами права власності можуть бути будь-які фізичні
і юридичні особи, а також народ України і держава. Об‘єктом права
власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права
власності полягає у праві власника володіти, користуватися і
розпоряджатися своїм майном.

Володіння – це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ
своєю.[20, c. 11-14 ]

1) Право володіння – суб‘єктивний елемент – особа вважає річ своєю,
об‘єктивний – наявність речі у власника.

2) Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.

3) Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю
майна.

Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь-яким
законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може
передавати іншим особам всі три елементи права власності.

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні.
Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає
вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності
виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на
безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право
власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації,
націоналізації, реквізиції майна. Конфіскація – примусове безоплатне
вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти
правопорушника. Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на
користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або
частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової
політики. Процес, протилежний приватизації. Реквізиція – це примусове
оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха,
великих аварій, епідемій тощо.

Всі цивільно-правові відносини можна поділити на майнові і
зобов‘язальні. Майнові відносини – це відносини з приводу належності
майна суб‘єктам цивільних правовідносин. Зобов‘язальні відносини – це
відносини, пов‘язані з виникненням, зміною та припиненням взаємних прав
та обов‘язків. Зобов‘язальне право – це сукупність правових норм, які
регулюють відносини, пов‘язані із передачею майна від однієї особи до
іншої, наданням майна в тимчасове користування або з виконанням робіт та
наданням послуг. Зобов‘язання – це правовідношення, в силу якого одна
сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника)
що-небудь передати у власність, надати у тимчасове користування або
зробити, а боржник зобов‘язаний виконати таку вимогу кредитора.
Зобов‘язання складається з декількох елементів: 1) суб‘єкти
зобов‘язання; 2) вид правовідношення між ними (вид зобов‘язання); 3)
зміст правовідношення між ними (зміст зобов‘язання, права та обов‘язки
сторін).

Речові відносин і зобов‘язальні відносини відрізняються тим, що речові
відносини мають абсолютний характер, а зобов‘язальні відносини мають
відносний характер. Абсолютний характер речових відносин полягає в тому,
що всі без виключення особи зобов‘язані дотримуватись прав власника або
користувача майна і можуть бути притягнути до відповідальності за їх
порушення. Відносний характер зобов‘язальних відносин полягає в тому, що
відповідальність за порушення умов зобов‘язання несуть сторони
конкретного зобов‘язання., тобто до відповідальності притягують лише
сторони зобов‘язання.

Зобов‘язання поділяються за підставами виникнення на договірні і
позадоговірні. Договірні зобов‘язання – це зобов‘язання, які виникають з
договору. Позадоговірні зобов‘язання виникають з наступних юридичних
фактів: 1) адміністративних актів; 2) із нанесення шкоди; 3) із
рятування або збереження чужого майна; 4) з публічного обіцяння
винагороди та оголошення конкурсу; 5) з інших правомірних і
неправомірних дій.

Договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і
припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є: 1)
законність дії; 2) волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін; 3)
дотримання встановленої законом форми договору; 4) правоздатність і
дієздатність сторін.

Договори поділяються на наступні види: 1) планові (державні замовлення)
і регульовані (договірні); 2) односторонні (одна сторона має тільки
права, інша – тільки обов‘язки, напр.: договір позики, дарування, схову)
і двосторонні (обидві сторони мають права і обов‘язки: купівля-продаж –
сторони одночасно виступають і кредитором і боржником в різних частинах)
договори; 3) оплатні і безоплатні договори; 4) реальні і конценсуальні.
Змістом будь-якого договору є права і обов‘язки сторін.

Розрізняють істотні, звичайні і випадкові умови договору. Істотними
умовами визнаються такі умови, без яких договір не може вважатися
укладеним. Істотними умовами є предмет і ціна договору. До звичайних
умов договору відносяться такі, які передбачаються в законодавстві і
можуть не включатися до змісту договору. Напр.: місце виконання
зобов‘язання, строк (час) виконання зобов‘язання. Це не означає, що
сторони не можуть встановити свої вимоги до цих пунктів. Це ж саме
стосується якості продукції. Випадкові умови договору, які звичайно в
договорах конкретного виду не передбачаються, але можуть бути
встановлені угодою сторін. Правила щодо форми договору – ті ж правила що
і форми угоди, за певними виключеннями. Зобов‘язання за однією з
класифікацій поділяються на: 1) зобов‘язання із множинністю сторін; 2)
зобов‘язання із множинністю осіб. Із множинністю сторін – на боці кожної
із сторін виступає одна особа. Із множинністю осіб – на боці однієї чи
декількох сторін виступає декілька осіб. Тут має місце колективна вимога
або колективне зобов‘язання. Колективна вимога – часткова або солідарна
вимога кредиторів, співкредиторів, а колективна відповідальність –
часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність співборжників.

Формами заміни сторін в зобов‘язанні є уступка вимоги і переведення
боргу. Уступка вимоги – це заміна кредитора у зобов‘язанні. Вона
відбувається у формі цесії (укладення нового договору між боржником і
новим кредитором). Згоди боржника на уступку вимоги не вимагається. Якщо
попередній кредитор вчасно не повідомив боржника про появу нового
кредитора, і боржник виконав зобов‘язання попередньому кредитору, то
вважається, що він виконав зобов‘язання належному кредитору. Переведення
боргу – це заміна боржника в зобов‘язанні. На це вимагається згода
кредитора. Положення про уступку вимоги та переведення боргу містяться в
ЦК України.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всім
істотним умовам і належним чином її оформили. Для ряду договорів їх
істотні умови визначені законодавством України, зокрема це договір
лізингу (ЗУ «Про лізинг») договір оренди (ЗУ «Про оренду державного та
комунального майна», приватне майно – у вільному режимі). У процесі
укладення договору відрізняються дві послідовні стадії: 1) пропозиція
укласти договір (оферта); 2) прийняття пропозиції (акцепт).[20, c.
19-21]

До позадоговірних зобов‘язань згідно ЦК відносяться: 1) зобов‘язання, що
виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу); 2)
зобов‘язання, що виникають внаслідок рятування чужого майна; 3)
зобов‘язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за
рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; 4) зобов‘язання, що
виникають із заподіяння шкоди. Позадоговірні зобов‘язання виникають без
взаємної згоди сторін, між якими складаються вказані правовідносини.
Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад
зобов‘язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або рятування
чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов‘язань є не
договір, а юридично значимі дії. Такі дії можуть бути як правомірними
так і неправомірними. Напр.: зобов‘язання із публічного обіцяння
винагороди виникають із правомірних дій, а з приводу нанесення шкоди – з
неправомірних дій.

Завдання, що стоять перед наукою цивільного права України

Сучасна Україна відновлює і розвиває приватно-правові традиції,
засновані на положеннях римського права з урахуванням сучасного
світового досвіду. Яскраве тому свідчення – новий Цивільний кодекс
України, що закріпив і розвив у своїх правилах найбільш прогресивні
постулати цивілістики.

Також нова система права – система права України, у більшій мірі
відповідає задачам формування правової держави і цивільного суспільства,
що не повинне більш знаходитися під постійним і всеосяжним державним
впливом. Єдність і погодженість цієї системи забезпечуються не
ієрархічною підпорядкованістю її елементів, а єдністю загальних правових
принципів, що лежать у її основі а також критеріїв виділення
(відокремлення) правових галузей, що визначають функціональні
особливості кожної з цих підсистем. Соціально-економічну базу такого
положення складають визнання ключової ролі невід’ємних прав і свобод
особи, федеративна система державного устрою, заснована на зростаючій
ролі регіонів і місцевого самоврядування, а також ринкова організація
господарства.

Радикальні економічні й політичні перетворення в суверенних державах
мають на меті побудувати нову модель господарської системи. Її фундамент
складають різноманітні форми власності відповідних суб’єктів, їх
рівноправність і змагальність. Надзвичайно важливим елементом нового
господарського механізму є ринок, який повинен перетворитися в поєднанні
з державним регулюванням в активний інструмент, що сприяв би ефективній
діяльності учасників суспільного виробництва. Серед основоположних
нормативних актів, які складатимуть основу нової господарської системи,
вирішальне значення належить цивільно-правовим законам, що передбачають
нову систему видів і форм власності, яка відображає плюралізм відносин
власності.

В основу законодавчих актів, що регулюють товарно-грошові відносини з
механізмом вільного ціноутворення при економічній самостійності,
рівноправності і конкуренції суб’єктів господарювання, покладено
концепції і програми переходу України до ринкової економіки. Законодавчі
акти повинні створити рівні правові умови для діяльності
товаровиробників незалежно від форм власності, передбачити організаційні
форми здійснення ними підприємницької діяльності.

Посилюється роль цивільно-правового договору в самостійній організації
господарської діяльності суб’єктів товарно-грошових відносин. Все це
свідчить про зростаючу соціальну цінність цивільного права в правовій
державі і визначає його місце в системі правових галузей. Сучасне право
поділяється на окремі галузі в залежності від критеріїв, покладених в
основу їх розмежування, і функціональних особливостей кожної з галузей.
До таких критеріїв належать: предмет, метод правового регулювання і
функції даної галузі.

Взаємодія галузей сучасного права забезпечує всебічне правове
регулювання суспільних відносин в Українській державі.

В Україні відбувається складний процес формування нового законодавства.
Справа не тільки в тому, що створюються і приймаються нові закони, а в
тому, що процес їх формування і відтворення відбувається на тлі процесів
швидкої зміни економіки і суспільного життя, і ці процеси — зміна
економіки і суспільного життя, з одного боку, і прийняття нового
законодавства — з другого, далеко не завжди адекватні, взаємодіють,
збігаються і приносять позитивні наслідки.

Тип правової системи, який за радянських часів утверджувався в Україні,
як і у всьому СРСР, був типом заідеологізованої системи права. Відомо,
що видатний вчений С. Алєксеєв висунув тезу про те, що заідеологізовані
системи права мають як превалюючу і домінуючу засаду правову ідеологію.
Ідеологія комуністичних форм суспільства була втрачена (що, до речі, ще
далеко не всіма усвідомлюється), а натомість не з’явилася жодна
ідеологія, яка могла б бути визнана і оформлена як правова ідеологія, що
підтримується більшістю членів суспільства.

Звичайно, зовсім не обов’язково, щоб ідеологія була підґрунтям правової
системи. Ні англосаксонська система загального права, ні континентальна
система права такого підґрунтя не знають. Вони створювались протягом
багатьох десятиріч і відтворювали та відтворюють інтереси окремих
індивідів, які й складають суспільство. Але історичний розвиток
української системи права, яка зараз тільки що складається, був дещо
іншим. Навіть тепер, коли вже пройшло сім років з дня створення
самостійної Української держави, у політичних колах і в літературі
точаться нескінченні суперечки, які мають на меті визначити, в якому
напрямку прямує і повинно прямувати суспільство — в напрямку капіталізму
чи в напрямку соціалізму.[25, c.40-43]

Отже, ідея необхідності ідеологізації суспільства, в тому числі
створення правової ідеології, так чи інакше притаманна нашому
суспільству, і з цих позицій у багатьох випадках розглядається і
відповідно оцінюється розвиток законодавства, включаючи й цивільне.

Від такого стану неможливо відмахнутися чи його не помітити, тому на
даний час доводиться констатувати, що загальна обстановка в суспільстві
поки що об’єктивно не сприяє складанню української системи права —
незаідеологізованої, на тих міжнародних засадах, які вироблені, зокрема,
ООН в Міжнародній декларації прав людини. На жаль, треба визнати, що
існує ще схиляння до принципів формування правової системи за типом,
притаманним авторитарним державам.

Така невизначеність таїть у собі велику небезпеку. По-перше, це свідчить
про те, що українське суспільство не порвало з можливістю утвердити
правову ідеологію як основу, як базу правової системи; по-друге, це
свідчить про те, що людина як окрема особистість, як індивід ще не стала
тим притягальним центром, до якого мають звертатися різні види правового
регулювання; по-третє, це свідчить про те, що в суспільстві відсутня
домінуюча засада для створення правової системи.

С. Алєксеєв пише: «Джерело виникнення національних правових систем
вказаної сім’ї (маються на увазі національні правові системи, що
належать до романо-германського права) потрібно шукати перш за все в
економічних, соціально-політичних умовах розвитку суспільного життя». Те
ж саме можна сказати і про українську систему права. Але коли економічні
і соціально-політичні умови розвитку життя Франції, Німеччини, Італії та
інших країн призвели до створення єдиної сім’ї правових систем —
континентального права, — якій властивий високий рівень нормативних
узагальнень і які відповідно сприймаються людськими масами як приписи,
що виступають у вигляді і на рівні закону, котрий і є утверджуючим
началом, то інший стан ми спостерігаємо в українському суспільстві.

Сам історичний розвиток українського суспільства, коли тоталітарна
система права ламалася, а місце законів, які були уособленням
комуністичної правової ідеології, займали інші нормативні акти (закони в
тому числі), не відповідав економічному і соціально-політичному
розвитку, який існував на той час. По суті кажучи, нові правові норми у
своїй переважній більшості не оформлювали ті економічні відносини, що
вже фактично склалися або складаються, вони виконували іншу функцію —
давали лише поштовх до утворення нових фактичних економічних відносин.
По суті, це означало, що нові закони, які містили нові правові норми,
фактично з’являлися на пустому місці. Подібних тим суспільним
відносинам, які викликали ці закони, просто не існувало.

Якщо у Франції, коли відбувалася Велика французька революція, економічні
основи капіталістичного ладу були вже закладені і потрібно було лише
розвинути ті економічні засади, що вже склалися і привести суспільство
до нових політичних форм, то такого стану в українському суспільстві на
момент здобуття Україною незалежності і виходу її зі складу Радянського
Союзу не було.

Зрозуміло, що не тільки перші закони несли на собі печатку певної
ідеологізації старого типу, а й нові положення утверджувалися за старим
правовим механізмом. Варто лише нагадати, що спочатку в Законі «Про
власність» навіть терміна «приватна власність» не існувало, а форми
власності визначалися як індивідуальна, колективна, державна.

Не позбавлені були ці закони і перекосів в інший бік — в бік створення
надуманих правових конструкцій з метою визначення якоїсь нібито
особливості, притаманної українському народу, українському правовому
регулюванню, якої поки що не мають інші народи, інші правові системи.
Йдеться, зокрема, про тенденцію визначення права власності українського
народу як права виключної власності народу України, для здійснення якого
навіть вводилося поняття референдуму (ст. 10 Закону «Про власність»).
Для утвердження національної ідеї такі конструкції не приносили нічого
позитивного, бо були лише намаганням штучно виділитися на підставі
нібито існуючих українських особливостей там, де таких особливостей не
було і бути не могло. Конституція України вирішила питання права
власності українського народу і його здійснення, вказавши в ст. 13, що
від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної
влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією
Конституцією, тобто поєднала два поняття — поняття права державної
власності і поняття права власності українського народу.

Отже, становлення нової правової системи в Україні вже з самого початку
несло в собі зерна істотних суперечностей, рихлості, відсутності єдиного
стрижневого напрямку, що не могло не позначитися на системі формування
дозволів і заборон, які складають власне клітинки права. Дозволи почали
набирати в українському суспільстві все більшого значення, проте
сформована раніше система жорсткої правової регламентації стала на
заваді формуванню поведінки людини як вільної і самостійної особистості.
Особливо це виявилося при формуванні так званого «ринкового
законодавства», яке в галузі акціонерних товариств, фондової біржі,
цінних паперів тощо зазнає багато невиправданої правової регламентації
при одночасній наявності немалих прогалин.

Процес становлення української правової системи продовжується, він
невпинний, проте слід відзначити, що довіра до припису (правової норми,
вираженої в статті нормативно-правового акта) і до власне закону в
суспільстві суттєво похитнулася, що заважає закону як найдемократичнішій
формі виразу права стати справжньою основою для формування системи
права. Досить згадати при цьому, наприклад, декрет Кабінету Міністрів
України від 17 березня 1993 р. «Про довірчі товариства», який не містив
належних гарантій для довірителів, що передавали кошти і приватизаційні
папери довіреним особам товариства для їх належного використання з метою
одержання довірителями вигоди. Внаслідок цього, коли трасти зазнали
краху, довірителі позбулися своїх коштів, а сама ідея довірчої власності
і довірчого управління була скомпрометована.

Закон не став належною підставою для формування демократичної системи
права, тому й почали затримуватися процеси систематизації права в
Україні, які спочатку так активно розпочиналися, і виникли проблеми з
самим правовим простором.

Чи можна сказати, що право України в даний час чітко побудоване на
загальнообов’язковій нормативності, формальній визначеності,
структуризації шляхом чіткого визначення суб’єктивних прав і обов’язків?
На жаль, ні. Хоча Конституція і визначила першорядне значення закону
порівняно з іншими нормативно-правовими актами, проте, вочевидь, закон
не став тією клітиною, тим будівельним матеріалом, який мав би стати в
Україні основою формування її правової системи. Тоді постає питання: що
має стати тим будівельним матеріалом, на підставі якого вибудується
українська правова система і що саме зцементує цей матеріал в єдине
ціле? Протилежним варіантом закону як основи правової системи було б
судове рішення, та клітинка, на підставі якої виникла англо-американська
система права. Проте історичних умов, подібних до тих, що існували в
Англії середніх віків, коли почала формуватися ця правова система, у нас
немає і не було. Наша правова система завжди тяжіла до континентальної
системи права, основу якої становив закон. Відповідно до цього
сформувалася і правосвідомість людей. В континентальній системі права
судова практика взагалі не вважається джерелом права.

Отже, все-таки саме закон і законодавство як втілення законів мають
стати будівельним матеріалом системи права, але в тому разі, якщо
негативні соціально-економічні і політичні умови існування держави
Україна будуть подолані.

Стає зрозумілим, що за таких умов коливань і безладдя з новим
законодавством все виразнішою стає необхідність розробки такого
нормативно-правового акта, який би поряд з Конституцією став наріжним
каменем для розвитку всього законодавства в країні, дозволив авторитетно
провести його розмежування і диференціацію і утвердив принципово нове
для законодавства України положення, що найважливішим в праві як
феномені соціальної дійсності є права людини. Цей нормативно-правовий
акт безумовно повинен стати основою для побудови системи права в
Україні, бо з ним могли б звірятися всі наступні закони і відповідно
оцінене минуле законодавство.

В даному випадку йдеться про новий Цивільний кодекс України. Саме цей
кодекс може і повинен надати засад системності праву України і узгодити
весь правовий матеріал — не тільки цивільно-правового характеру.
Визначаючи значення кодифікації, С. Алєксеєв наполягав саме на
системності як якості, що підносить значення кодификації. За допомогою
кодифікації, — нотував він, — правовий матеріал відповідно
організується: в системному вигляді формулюються нормативні положення і
шляхом їх об’єднання, введення загальних норм, норм-принципів тощо
створюються структурні підрозділи нормативної системи.

Як саме подіяло прийняття нового Цивільного кодексу на створення системи
права в Україні, яка поки що перебуває в рихлому і хаотичному вигляді?
Слід відзначити, що система права являє складне явище, вона більше, ніж
проста сукупність законів, вона виражає всю сукупність суспільних
відносин. Тому впорядкування за єдиною системою, єдиною структурою і на
підставі єдиних загальних принципів нормативного матеріалу, який складає
новий Цивільний кодекс, охоплює надзвичайно широку сферу суспільних
відносин, має визначальне значення для здійснення впливу на все
українське законодавство і створення його справжньої і дієвої системи.

Галузі законодавства тісно пов’язані з галузями права. Проте профільні
галузі права, які, як правило, мають в своїй основі кодифіковані
нормативні акти, мають і, так би мовити, супроводження — комплексні
нормативні акти, які охоплюють цілі сфери діяльності і суспільного
життя. Ці комплексні нормативні акти акумулюють за своєю тематичною і
цільовою ознакою різноманітний юридичний матеріал, який неоднорідний не
тільки за предметом, але майже завжди і за методом регулювання, не
кажучи вже про юридичний режим. Слід визнати, що така ознака, як вид
діяльності, з її специфічними цілями і особливостями, надає такому
утворенню певну цілісність і доцільність, проте це не змінює того
становища, що його окремі норми належать до основних галузей права, а
сама вказана цілісність носить вторинний характер.

На жаль, в українському суспільстві не встановилася чіткість щодо
розмежування в правовій системі основних галузей права і комплексних
утворень, які скоріше можна було б віднести до галузей законодавства, а
саме до законодавства, яке має комплексний характер. Оскільки відсутнє
розмежування, то відсутні і критерії поєднання основної галузі права з
відповідним їй комплексним утворенням, відсутня власне сама єдність
основної галузі права з її комплексним утворенням. Це яскраво виявилося
при кодифікації цивільного законодавства, коли в літературі була
висунута і певними владними структурами підтримана ідея існування двох
кодексів в галузі економічних відносин — Цивільного і Господарського.

Ідея ця в той час, коли українське суспільство є заідеологізованим,
одразу ж обросла політичними думками, що надало дискусії, яка зараз
триває на газетних шпальтах і конференціях, нечуваної гостроти і
конфронтації. Не бажання досягти єдності в правовому регулюванні
економічних відносин, згуртування правового регулювання в правову
систему, що дозволило б кожній правовій нормі яскраво розкритися і
найповніше виявити зміст і можливості їх застосування у взаємозв’язку з
іншими правовими нормами, а політичні мотиви, що стосуються витоків і
основних засад правового регулювання, зайняли місце в цій дискусії і,
звичайно, ніяких позитивних результатів не було досягнуто.

Кодекс — це систематизований законодавчий акт, в якому містяться норми
будь-якої галузі права. До актів такого роду аж ніяк не можна віднести
Господарський кодекс, який основний наголос робить на
адміністративно-владних функціях держави в сфері економіки. Це власне і
не Господарський кодекс, а кодекс державного управління економікою. Таке
визначення одразу ставить питання: якого типу економіка існує в
Українській державі і чому нав’язується думка про необхідність
Господарського кодексу українському суспільству? Відповідь на це питання
проста — українське суспільство проходить процес структуризації,
економіка на приватно-правових засадах тільки вибудовується, нова
система права лише створюється. Тому спроби повернутися до
заідеологізованої системи права робляться повсякчас і робитимуться й
надалі.

Виходячи із засад приватного права, новий Цивільний кодекс вирішує низку
питань принципового значення в правовому регулюванні цивільних
правовідносин. Це стосується головним чином тих правовідносин, які
пов’язані з ринком — з відносинами кредитора і боржника, побудови
ринкової інфраструктури, цивільно-правової відповідальності та ін.

Вирішення цих питань в кодексі дає напрямок розвиткові цивільного
законодавства в подальшому, визначає відправні моменти цього розвитку.
Одним з найважливіших таких моментів є вирішення питання про юридичні
особи. До числа ознак юридичної особи за законодавством належить
можливість організації мати відокремлене майно. Наголос, таким чином,
робиться не просто на відокремленість майна, а на право власності на
майно та на наявність інших майнових прав у організації. Це істотно
змінює позиції організації по відношенню до інших осіб, які, щоб мати
справу з нею, повинні визначити, є вона власником чи володільцем.

Не менш важливим для розвитку, законодавства про юридичні особи є
принципи поділу юридичних осіб на види, адже саме згідно з цими видами
юридичні особи утворюватимуться і функціонуватимуть. Порядок утворення,
принципи дії юридичних осіб, їх взаємовідносин із засновниками,
учасниками та інші важливі моменти правового становища юридичних осіб
тісно пов’язані з принципами поділу юридичних осіб, їх видами.

Слід сказати, що Цивільний кодекс взяв на озброєння концепцію поділу
юридичних осіб на види, виходячи з тих підстав, що юридичні особи мають
поділятися на юридичні особи приватного права, тобто організації, що
створюються та (або) управляються за ініціативою приватних осіб,
юридичні особи публічного права, до яких належать організації, створені
розпорядчим способом державними органами та органами місцевого
самоврядування (ст. 81). Що дає такий поділ? Він дозволяє чітко
розмежувати організаційні засади створення юридичних осіб, засади
встановлення порядку їх діяльності, визначити конкретно-організаційні
правові форми участі юридичних осіб у цивільних правовідносинах.

Це дуже важливо, бо стосується самої організації ринкових відносин та їх
правового регулювання.

Іншим важливим моментом в розглядуваній проблемі є конкретне визначення
організаційно-правових форм юридичних осіб. З цього приводу можна
сказати, що нічого нового Цивільний кодекс не вносить, проте він чітко
підбиває висновок про саму можливість існування юридичних осіб лише в
певних формах — у формі товариства й у формі установи. З цими формами
пов’язано існування у цих видів юридичних осіб певного правового режиму,
що важливо для визначення засад їх утворення і подальшого
функціонування.

З наведених засад, що знайшли своє місце в новому Цивільному кодексі,
який має стати підвалиною всього цивільного законодавства, випливають
певні практичні висновки щодо удосконалення і шляхів розвитку
майбутнього цивільного законодавства: потрібні нові закони публічного
права, які б регулювали порядок утворення юридичних осіб публічного
права та їх взаємовідносин із засновниками; потрібні і спеціальні
закони, що стосуються організації і діяльності окремих організаційно
правових форм юридичних осіб — акціонерних товариств, товариств з
обмеженою відповідальністю тощо.[13, c. 20-23]

Ще одна проблема відносно юридичних осіб має важливе принципове значення
для розвитку законодавства, пов’язаного з економікою. Це проблема
підприємств — юридичних осіб. Державні підприємства діяли на підставі
права повного господарського відання, а державні установи — на підставі
права оперативного управління. Це речові права, проте нове цивільне
законодавство їх не знатиме, оскільки в Цивільному кодексі
передбачається, що всі підприємства — юридичні особи матимуть право
власності на належне їм майно, а з державними управлінськими структурами
існуватимуть взаємовідносини суто управлінського характеру, засновані на
публічних законах.

Те ж саме слід сказати про підприємства інших форм власності: вони самі
є і повинні бути власниками, а підприємці — їх засновники — ніяких
речових прав щодо цих підприємств не повинні мати. Це закономірно і
теоретично обґрунтовано, оскільки наявність подібних прав підриває
стабільність і дієвість цивільного обороту, бо власник підприємства
фактично звільняється від відповідальності за борги підприємства, а між
тим повністю здійснює контроль і управління ним.

У світовій правовій системі і практиці існує кардинальний принцип,
згідно з яким найперше має бути задоволений інтерес кредитора. При
наведеній же системі правовідносин інтереси кредитора залишаються поза
увагою і він фактично залежить від сваволі засновника підприємства, який
може навіть безболісно використати кошти підприємства у власних
інтересах. Тому модель підприємства — юридичної особи, яка діє без
обмежень, що встановлюються для нього за допомогою права повного
господарського відання власником належних підприємству коштів, найбільше
відповідає як вимогам нормального і стабільного цивільного обігу з
урахуванням забезпечення певності кредитора у задоволенні своїх вимог,
так і суті поняття юридичної особи, яка не просто має відокремлене
майно, а є самостійною особою — власником цього майна. Що стосується
засновника, то він може, створивши підприємство, за допомогою певних
організаційно-правових форм, в яких має існувати це підприємство,
здійснювати на нього вплив через членство, управління, наявність значної
частки акцій тощо. Це вже сфера управління підприємством, а не речове
право власності на саме підприємство і його майно.

Підприємство і його засновник — то різні особи і різні суб’єкти права.
Між собою вони мають перебувати в зобов’язальних відносинах.

До теоретичних засад нового цивільного законодавства належить вирішення
низки важливих правових проблем, яке надається в новому Цивільному
кодексі, і не тільки щодо юридичних осіб. Фундаментальною проблемою, від
вирішення якої залежить доля будь-якого суспільства, є проблема
вирішення регулювання права власності — невід’ємного від особистості
людини права. Цивільний кодекс містить істотні зміни. Вони кореняться в
сутності права власності і розкритті його справжнього змісту.

В минулому панівне становище права державної власності не дозволяло
по-справжньому розкрити його сутність, бо поперед усього поставала
фігура держави як майже єдиного по-справжньому суб’єкта права власності.
Зміна напрямів розвитку економіки в Українській державі дозволила
докорінно з інших позицій розглянути і право власності. Всі суб’єкти
права власності — громадянин, юридична особа і держава отримали рівні
права і, таким чином, постало питання на чому має ґрунтуватися їх право
власності і що служить критерієм розрізнення права власності між ними.

За час, що минув після набуття Україною незалежності в 1991 році,
виробилася і утвердилася думка, що сутністю права власності є стан
приналежності, а зміст права власності складає сукупність його
правомочностей — володіння, користування і розпорядження. Виходячи з
цього, можна стверджувати, що право власності найтісніше пов’язане з
суб’єктом права власності, який, виражаючи своє право, виступає як
приватна особа в суспільних відносинах, як особа, відокремлена у своїх
зв’язках з суспільством. Власник здійснює своє право власності по
відношенню до речі як до «своєї», всі інші ставляться до неї як до
«чужої», але завдяки тому що власник живе в людському оточенні, він
вступає в правові відносини з іншими особами з приводу речі. Проте
зв’язок особи власника з річчю як особи, відокремленої від суспільства,
яка має свій, лише їй властивий приватний інтерес, спрямований на річ, є
безсумнівним.

Саме тому кожний суб’єкт права власності в ринкових відносинах
визначається як приватна особа, приватний власник, а право власності —
як право приватної власності.

Це право однакове за сутністю і змістом для всіх суб’єктів права
власності — як для громадян, так і для юридичних осіб і держави, яка в
цивільних відносинах теж виступає як приватна.

Джерела цивільного права України

Термін «джерело права» прийшов у сучасне правознавство з римського
права. У теоретичній літературі відзначається його багатозначність. У
даному випадку мова йде про форму вираження правових норм, що має
загальнообов’язковий характер. Установлення чи визнання державою того чи
іншого джерела (форми) права має важливе юридичне, у тому числі
правозастосовче, значення. Адже тільки виражені в такому джерелі норми
права можуть застосовуватися для регулювання відповідних відносин.
Формально не визнане джерело права, як і правила поведінки, що містяться
в ньому, не має юридичного (загальнообов’язкового) значення.

У сучасних розвинених державах пануючою формою (джерелом) права є
нормативні акти, серед яких пріоритетне місце займають закони як акти
вищої юридичної сили. У цивільно-правовій сфері вони традиційно
охоплюються поняттям цивільного законодавства. У колишньому вітчизняному
правопорядку, який ґрунтувався на одержавленій економіці, нормативні
акти, прийняті чи санкціоновані державою, вважалися єдиним джерелом
цивільного права. Тому дане поняття вичерпувалося категорією цивільного
законодавства.[10, c. 21-23]

Активне включення сучасної України у світову економіку зажадало більш
повного, чим раніше, урахування в її національному законодавстві
міжнародно-правових положень. Відповідно до Конституції України
загальновизнані принципи і норми міжнародного права і міжнародні
договори України є складовою частиною її правової системи. Вони, отже,
повинні також враховуватися як джерела її права

У сфері майнового обороту в силу його складності й інших особливостей
відому роль завжди зберігає звичай. Яскравим свідченням цього є правове
оформлення міжнародного торгового обороту, у якому для регулювання
взаємозв’язків учасників широко застосовуються різні міжнародні
торговельні порядки і звичаї.

У радянському цивільному праві звичай практично втратив значення джерела
права (хоча законодавство додавало йому деяку роль, відсилаючи в окремих
рідких випадках до «звичайно пропонованих вимог» чи, наприклад, до
звичаїв морських торгових портів). З переходом до ринкової організації
економіки і розвитком майнового обороту роль застосовуваних у ньому
звичаїв знову зросла, що знайшло законодавче відображення. Таким чином,
по суті, відродилося ще одне джерело цивільного права (хоча сфера його
використання фактично обмежена договірними відносинами).

Разом з тим визнання джерелом права інших, крім нормативних актів, явищ
несе в собі певну небезпеку. Адже норми права передбачаються
формалізованими, чітко фіксованими, що далеко не завжди має місце в
інших джерелах. У свою чергу, ця обставина може принести свавілля
правозастосування, у тому числі судів, і непереборні розбіжності при
встановленні змісту застосовного до даного випадку права. Тому, зокрема,
не можуть визнаватися формою права правила моралі і моральності, хоча
багато які з них, власне кажучи, лежать в основі ряду правових норм.
Вони можуть мати певне значення лише при з’ясуванні змісту окремих
цивільно-правових правил шляхом їхнього логічного тлумачення. Отже,
інші, ніж законодавство, джерела права теж повинні бути по можливості
конкретизовані і формалізовані як по змісту, так і по сфері
застосування.

В англо-американській правовій системі роль основного джерела права
виконує судовий прецедент — рішення суду, що вступило в законну силу, по
конкретній суперечці. Звичайно мова йде про рішення судів вищих
інстанцій, певним чином систематизованих чи узагальнених, котрі і
складають тут поняття судової практики. Як джерело права вона, по суті,
визначає навіть порядок застосування писаного, «статутного права»
(statute law), тобто законів і інших нормативних актів. У
континентальній, у тому числі в українській правовій системі судовий
прецедент формально не вважається джерелом права, хоча фактично значення
судової практики вирішення тих чи інших суперечок і тут дуже велике, а у
відомій мірі навіть формалізовано.

Так, вищі судові органи вправі давати судам керівні роз’яснення з питань
застосування законодавства. Такі роз’яснення у порядку судового
тлумачення звичайно приймаються ними у формі постанов їх пленумів, що
містять обов’язкове для судів тлумачення діючих правових норм. Ці акти
не повинні містити нових норм права, однак закріплене ними тлумачення
змісту правових норм є обов’язковим для відповідної судової системи, а
тим самим і для сторін різних суперечок. Незважаючи на те, що формально
вони не є джерелами права, їх роль у встановленні однакового розуміння і
застосування цивільно-правових норм, безумовно, дуже велика.

Важливе практичне значення мають і опубліковані рішення по конкретних
справах (прецеденти у власному змісті слова), а також огляди практики
розгляду окремих категорій спорів й інші рекомендації вищих судових
інстанцій. Певним чином орієнтуючи суди, а отже, і учасників судових
суперечок, у тому числі потенційних, вони в такий спосіб значною мірою
визначають порядок, умови і наслідки застосування багатьох
цивільно-правових норм (навіть при відсутності конкретної суперечки).

Не є джерелом права цивілістична доктрина. Обґрунтовані ученими висновки
звичайно являють собою результат доктринального (наукового) тлумачення
закону й інших джерел, але не мають обов’язкового характеру. Вони можуть
бути враховані судом як думку знаючих осіб чи стати основою пропозицій
про зміну (удосконаленні) законодавства, але в будь-якому випадку самі
по собі не здобувають безпосереднього юридичного значення. Це ж можна
сказати і про розроблювальний ученими-юристами на національному і
міжнародному рівнях модельних (рекомендаційних) законах і інших
аналогічних документах.

Не можуть вважатися джерелами права й індивідуальні акти, чи акти
локального характеру, не утримуючих загальнообов’язкових розпоряджень
(правових норм). У сфері цивільного права часто використовуються
конкретні статути різних юридичних осіб, договори і т.п. Ці акти
обов’язкові лише для тих, хто їх прийняв (не випадково говорять, що
«договір — закон для двох»). Тому вони мають значення для регулювання
конкретних відносин, що виникли між їх учасниками, у тому числі при
вирішенні спорів (зрозуміло, за умови їх повної відповідності чинному
законодавству). Саме з їх допомогою учасники цивільних правовідносин
можуть самостійно організовувати і регулювати свої конкретні
взаємозв’язки.

Таким чином, до числа джерел цивільного права варто відносити як
законодавство (нормативні акти), так і міжнародні договори, а також
торговельні порядки (а в країнах «загального права» — насамперед судовий
прецедент). Ця обставина характеризує особливе розуміння джерела права в
цивільно-правовій сфері.

Цивільне законодавство являє собою сукупність нормативних актів (а не
норм права, як правова галузь) різної юридичної чинності. При цьому
охоплювані їм нормативні акти в багатьох випадках мають комплексну,
міжгалузеву природу, оскільки найчастіше містять не тільки
цивільно-правові норми. Навіть у Цивільному кодексі є норми
публічно-правового характеру, що наприклад установлюють склад цивільного
законодавства. В актах цивільного законодавства цивільно-правові норми
переважають, але дуже рідко цілком витісняють норми іншої юридичної
природи. Це викликано тим, що законодавець звичайно думає про змістовну
сторону, а не про галузеву приналежність прийнятих їм актів. Норми, що
містяться ж у них, у силу своїх об’єктивних юридичних властивостей
розподіляються на публічно-правові і приватноправові.

Принциповою особливістю цивільного законодавства є наявність у ньому
великого числа диспозитивних правил, що діють тільки в тому випадку,
якщо самі учасники регульованого відношення не передбачать інший варіант
свого поводження. Інакше кажучи, такі правила носять відтворювальний
характер, тому що розраховані на заповнення відсутньої за якимись
причинами волі самих суб’єктів. Такі норми переважають у регулюванні
договірних відносин, тобто майнового обороту. У них виявляються
особливості цивільного (частки) права, що звичайно розв’язує, дозволяє
учасникам регульованих відносин самим вибрати найбільш прийнятний
варіант поведінки в загальних рамках, установлених законом, наділяючи їх
для цього відповідними правовими можливостями. Диспозитивна норма
звичайно містить певне правило поведінки, із застереженням «якщо інше не
встановлено договором», що і дозволяє сторонам врегулювати свої
відносини інакше, ніж це за загальним правилом передбачає закон.

Однак у цивільному законодавстві є і значна кількість
загальнообов’язкових, імперативних норм, що не допускають ніяких
відступів від свого змісту (особливо при визначенні статусу суб’єктів і
режиму об’єктів цивільних правовідносин, а також змісту речових і
виключних прав). Більш того, у випадку сумніву в юридичній природі
конкретної цивільно-правової норми варто виходити з її імперативного
характеру, тому що диспозитивність повинна бути прямо, недвозначно
виражена в ній, будучи все-таки особливістю, а не загальним правилом
правового, у тому числі цивільно-правового, регулювання.

Нормативні акти, що входять до складу цивільного законодавства складають
дуже значний по обсягу законодавчий масив. Разом з тим ця обставина
утруднює ознайомлення з діючим цивільним правом і значно ускладнює
встановлення необхідних взаємозв’язків між складовими його різними
актами. Тому саме для цивільного законодавства першорядне значення має
рішення проблеми його систематизації й упорядкування.

До основних способів систематизації (упорядкування) законодавства,
застосовуваним і в цивільно-правовій сфері, відносяться інкорпорація,
консолідація і кодификація. Інкорпорація нормативних актів являє собою
зведення раніше виданих актів у єдине джерело (збірник) без зміни
їхнього змісту. Офіційна інкорпорація звичайно оформляється у виді
єдиного зводу, чи зборів іншого збірника законів чи інших нормативних
актів. Прикладами такої інкорпорації є Звід законів Російської імперії і
Збори діючого законодавства Союзу РСР (яке не було довершено).
Неофіційні інкорпорації представлені різними збірниками нормативних
актів, звичайно тематичного характеру.

Консолідація нормативних актів являє собою об’єднання ряду актів,
присвячених загальному колу питань, у єдиний нормативний акт, іноді
навіть більш високої юридичної чинності (наприклад, Національним банком
України було прийняте Положення про безготівкові розрахунки в Україні,
що замінило собою ряд раніше діючих банківських інструкцій).
Достоїнством консолідації є можливість деякої «розчищення» законодавства
при його об’єднанні шляхом скасування (пропуску) чи заміни явно
застарілих чи повторюваних норм, однак без внесення змін у їхній зміст.

При великій кількості змін (новел), внесених у закон чи інший
нормативний акт, використовується також можливість його повторної
офіційної публікації в повному обсязі (новелізації), при якій стара
редакція акта втрачає силу. Такий прийом, на жаль рідко використовуваний
вітчизняним законодавцем, значно полегшує застосування офіційного тексту
нормативного акта.

Вищою формою систематизації законодавства є його кодификація, при якій
приймається єдиний новий закон (рідше — підзаконний нормативний акт), що
скасовує дію ряду старих нормативних актів. Особливістю кодексу є
побудова його по певній системі з неодмінним виділенням загальних
положень (Загальної частини) і охоплення їм всіх основних правил
відповідної сфери, що визначає його центральне, стрижневе місце в
загальній системі нормативних актів. Тому кодекс стає головним джерелом
права відповідної галузі.

У цивільному праві кодификація може носити загальний (галузевий) або
приватний характер. У першому випадку вона виражається в прийнятті
Цивільного кодексу, що охоплює всі основні норми й інститути даної
галузі права. В другому — у прийнятті закону, у тому числі у формі
кодексу, що регулює певну вузьку (галузеву чи міжгалузеву) групу
суспільних відносин (наприклад, Житлового кодексу, Кодексу торгового
мореплавання, Повітряного кодексу і т.п.), для яких можлива розробка і
деяких реальних, а не надуманих загальних положень.

Норми цивільного права нерідко містяться також в актах комплексного
характеру, присвячених регламентації господарської, у тому числі
підприємницької, діяльності і що носять у цілому публічно-правовий
характер (наприклад, в актах фінансового, земельного і навіть
адміністративного законодавства). Узагалі, правове регулювання
господарської (економічної) діяльності в тій чи іншій формі здійснюється
багатьма різними галузями публічного і приватного права, взаємодіючими
між собою. Відповідно до цього міжгалузевими по своїй юридичній природі
стають і багато актів законодавства, що регламентує цю сферу.

Потреба в систематизації такого законодавчого масиву породжує ідеї про
можливості його спеціальної, самостійної кодификації. Кодификації, у
тому числі в сфері цивільного права, звичайно носять галузевий
характер, охоплюючи в основному однорідні по юридичній природі норми.
[12, c. 32-35]

Міжнародні договори. Мова йде насамперед про різні багатобічні
міжнародні договори (конвенціяї), учасницею яких є Україна. Як джерело
цивільного права міжнародні договори України мають пріоритет перед її
цивільним законодавством. У випадку, коли такий міжнародний договір
передбачає інші правила, ніж національне цивільне законодавство,
застосуванню підлягають правила цього договору.

При цьому міжнародні договори застосовуються до цивільних правовідносин
безпосередньо, якщо тільки із самого договору не випливає необхідність
видання для його застосування внутрішньодержавного акта. Наприклад,
Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.
(Віденська конвенція) підлягає безпосередньому застосуванню як
українське право (однак не до відносин українських суб’єктів, а до тих
ситуацій, на які вона поширюється у відповідності зі своєю сферою дії,
тобто до тих випадкам, коли до договорів міжнародної купівлі-продажу
підлягає застосуванню українське право).

Паризька конвенція по охороні промислової власності 1883 р. установила,
що умови подачі заявки і реєстрації товарних знаків визначаються
національним законодавством країни-учасниці (ч. 1 ст. 6). Відповідно до
цього в Україні прийнятий спеціальний закон про товарні знаки, знаки
обслуговування і найменування місць походження товарів. Сказане
відноситься і до двосторонніх міжнародних договорів України, що теж
можуть бути джерелами цивільного права (наприклад, договори про взаємний
захист іноземних інвестицій).

Що стосується загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то
вони, як і загальні принципи цивільного права, визначають зміст і
застосування відповідних цивільно-правових норм. Їх прикладом може
служити принцип заборони погіршення правового положення (дискримінації)
іноземних чи громадян юридичних осіб у порівнянні з національними
суб’єктами права.

Українське цивільне право надає значення джерела права звичаям, що
склалися в сфері зобов’язальних відносин. При виконанні договірних і
інших зобов’язань їх сторони зобов’язані керуватися «звичайно
пропонованими вимогами» при відсутності спеціальних вимог законодавства
чи умов зобов’язання. Такого роду «звичайні вимоги» власне кажучи і
являють собою звичаї майнового обороту, тобто сформовані в ньому в силу
кількаразового однакового застосування загальноприйняті правила
поведінки, не виражені прямо ні в законі (нормативному акті), ні в
договорі сторін, але не суперечні ім. Звичаї, таким чином, діють у
випадках відсутності прямих розпоряджень у нормативному акті чи в
договорі. Звичай повинний бути сформованим, тобто досить певним у своєму
змісті і широко застосовуваним у майновому, насамперед у
підприємницькому обороті (наприклад, традиції виконання тих чи інших
договірних зобов’язань). Закон іноді надає юридичного значення й інших
звичаїв, що склалися, наприклад, у сфері речових відносин.

При такому підході під правовим звичаєм розуміють фактично сформоване і
визнане законом загальне правило, не виражене в нормативному акті, але
яке підлягає застосуванню, якщо інше прямо не встановлено законом чи
угодою сторін. Власне кажучи, звичай розглядається тут у якості
своєрідної диспозитивної норми права («звичаєве право»). На відміну від
цього звичайність — таке сформоване правило, яким прямо погодилися
керуватися сторони договору і тільки тому воно придбало юридичне
значення. Інакше кажучи, воно являє собою яке мається на увазі умова
договору (угоди партнерів). Якщо такої умови в договорі немає (намір
сторін керуватися ним не доведений), звичай не враховується як
обов’язкове правило і при відсутності спеціальних указівок чи
законодавства.

В основі звичаїв також можуть лежати загальновизнані звичаї. У сучасній
міжнародній торгівлі широко використовуються правила, що містяться в
розроблених паризькою Міжнародною торговельною палатою (МТП) збірниках
міжнародних торгових звичаїв («Правилах тлумачення міжнародних торгових
термінів Інкотермс» у редакції 1990 р., «Уніфікованих правилах і звичаях
для документарних акредитивів» у редакції 1993 р. і ін.).

Усі вони являють собою неофіційну систематизацію таких звичаїв, що
здобувають юридичне значення лише для конкретного договору у випадку
посилання на них контрагентів.

Від звичаїв відрізняється «заведений порядок». Він являє собою практику
взаємин сторін конкретного договору, що склалася між ними в попередніх
взаємозв’язках, і хоча прямо і не закріплену де-небудь, але ту що
мається на увазі в силу відсутності яких-небудь заперечень з цього
приводу. Такий порядок (сформована практика взаємин) зовсім не
обов’язково складає який-небудь звичай майнового обороту. По суті, він
також відображає умови конкретного договору, а тому скасовує у
відповідній частині дію як диспозитивного правила закону, так і звичаю.

Цивільне законодавство України – це сукупність цивільно-правових законів
і інших цивільно-правових нормативних актів, розташованих у визначеному
порядку відповідно до їх юридичної чинності. Основними джерелами
цивільного законодавства є:

n Конституція України від 28 червня 1996 р. (ст.ст. 13, 14, 21, 22, 26,
32, 33, 41, 42, 47, 54, 55, 56);

n нормативно-правові акти, прийняті Верховної Радою України (Цивільний
кодекс України, Господарський кодекс України, Закон УРСР «Про власність»
від 7 лютого 1991 р., Закон України «Про господарські товариства» від 19
вересня 1991 р., Закон України «Про цінні папери і фондову біржу» від 18
червня 1991 р.);

n Укази Президента України;

n Декрети, Постанови і Розпорядження Кабінету Міністрів України;
нормативно-правові акти міністерств, відомств і державних комітетів
України; нормативно-правові акти органів місцевої влади і самоврядування
України.

Висновки

Таким чином, цивільне право займає центральне, ключове місце в
приватноправовій сфері і у цілому в регламентації більшості майнових і
багатьох немайнових відносин. Прямим показником цього є навіть
розповсюджені, хоча і необґрунтовані спроби застосування
цивільно-правових норм до майнових відносин, що входять у предмет
публічного, а не приватного права. На теперішній час також існують і
інші суперечки щодо застосування деяких положень приватного права, так,
наприклад, положення про майнову відповідальність дотепер залишаються
свого роду «каменями спотикання» інституту цивільно-правової
відповідальності. Мова йде про вину як умову відповідальності і її
форми, про підстави для звільнення від відповідальності (випадок і
нездоланна сила) і про її зміст (поняття і види збитків).

Більш того, українське цивільне законодавство, віддаючи шану римським
традиціям, дотепер говорить лише про відповідальність за порушення
зобов’язань і не знає загальної категорії відповідальності за порушення
цивільних прав. Ці та інші недоліки і прогалини у цивільному
законодавству потребують негайного заповнення і будемо сподіватися, що з
прийняттям нового Цивільного кодексу України багато цих та інших питань
вже вирішилося.

Тобто, виходячи з загальних ознак приватного права та визначивши
поняття та особливі ознаки цивільного права, ми можемо зазначити, що
таке цивільне право як галузь приватного права.

Цивільне право, предметом цивільно-правового регулювання котрого є:
майнові відносини, зумовлені використанням товарно-грошової форми в
суспільстві і особисті немайнові відносини, як галузь приватного права,
складає основу приватноправового регулювання. Тим самим визначається
його місце в правовій системі до основної, базової галузі, призначеної
для регулювання, насамперед майнових відносин. З цього випливає, що
загальні норми і принципи цивільного права можуть застосовуватися для
регулювання будь-яких відносин, що входять у приватноправову сферу, якщо
відсутні прямі розпорядження спеціального законодавства (тобто в
субсидіарному, поповненому порядку). Це стосується насамперед сфери
сімейного права, де таке положення одержало пряме законодавче
закріплення, але також і приватноправових відносин, що торкаються
інститутів трудового, природноресурсового, екологічного права. Саме на
цьому, зокрема, базуються небезпідставні спроби судової практики
використовувати у відносинах, що виникають при необґрунтованому
розірванні чи зміні трудового договору, цивільно-правових норм про
відшкодування моральної шкоди.

Список нормативно-правових актів та літературних джерел

1. Укpаїна. Закони. Конституція України.- К.: Парламентське видавництво,
1998.- 78 с.

2. Укpаїна. Закони. Цивільний кодекс Укpаїни: Кодекс, закони, постанови,
коментаpі:— Ужгоpод: ІВА, 2005. — 313, [4] с. — (Всі кодекси Укpаїни).

3. Александpов О. А. Пpактикум з цивільного пpава Укpаїни: Загальна
частина: Hавч. посібник / Київ. деpж. ун-т культуpи і мистецтв та ін.;
Під заг. pед. Кампо В. — К.: Освіта і культуpа, 1998. — 64с.

4. Андpеев С. E. и др. Договоp: заключение, изменение, pастоpжение:
Учеб.-пpакт. пособие / Андpеев С. E., Сивачева И. А., Федотова А. И. —
М.: Пpоспект, 1997. — 374, [1] с.

5. Бpагинский М. И., Витpянский В. В. Договоpное пpаво: Общ. положения.
— М.: [Статут], 1997. — 681с.

6. Біpюков І. А. и др. Цивільне пpаво Укpаїни: Заг. ч.: [Hавч. посіб.
для студентів спец. вузів] / Біpюков І. А., Заіка Ю. О., Співак В. М. —
К.: Hаук. думка, 2000. — 304с.

7. Богданов E. В. Договоp в сфеpе пpедпpинимательства. — Х.: Фиpма
»Консум», 1997. — 109, [3] с.

8. Бойко М. Д. и др. Цивільно-пpавові документи: Зpазки заяв, скаpг,
договоpів, заповітів, доpучень, контpактів, актів з цивільно-пpавових
питань / М. Д. Бойко, В. М. Співак, М. А. Хазін; За pед. В. Д.
Гвоздецького. — 2-е вид., випp. й доп. — К.: Hаук. думка, 1997. — 262,
[1] с.

9. Гpажданское и тоpговое пpаво капиталистических госудаpств: [Учеб. для
студентов вузов, обучающихся по спец. »Пpавоведение»] / [Васильев E. А.,
Зайцева В. В., Костин А. А. и дp.]; Отв. pед. E. А. Васильев. — 3-е
изд., пеpеpаб. и доп. — М.: Междунаp. отношения, 1993. — 554, [2] с.

10. Гpажданское пpаво Укpаины: [Учеб. для вузов системы МВД Укpаины]: В
2 ч. / Ун-т внутp. дел; Под pед. А. А. Пушкина, В. М. Самойленко. — Х.:
Основа, 1996. Ч.1 / [Пушкин А. А., Самойленко В. М., Шишка Р. Б. и дp.].
— 1996. — 436, [ 1] с.

11. Гpажданское пpаво: Словаpь-спpавочник / [Сост.: Тихомиpов М. Ю.,
Тихомиpова Л. В.; Общ. pед. Тихомиpов М. Ю.]. — М.: [Юpинфоpмцентp],
1996. — 573, [1] с.

12. Дашков Л. П., Бpызгалин А. В. Коммеpческий договоp: от заключения до
исполнения: Юpид. офоpмление. Пpакт. советы. Обpазцы договоpов,
пpетензий, исков / Инфоpм.-внедpен. центp »Маpкетинг». — М., 1997. — 323
с.

13. Договоpы и сделки/ [В. H. Буpобин]; Междунаp. независимый
экол.-политол. ун-т. — М., 1994. — 113, [2]с.

14. Eмельянов В. П. Гpажданское пpаво Укpаины: Пpакт. пособие / [Ред. К.
К. Гулый]. — 2-е изд., испp. и доп. — [Х.]: Фиpма Консум, 1996. — 234,
[1] с.: табл.

15. Завидов Б. Д. Договоp: подготовка, заключение, изменение: Пpакт.
pекомендации. Коммент. законодательства. Пpимеpы сост. pазлич. договоpов
/ [Отв. pед. H. П. Куpцев]. — М.: ИHФРА-М, 1997. — 352 с.

16. Заика Ю. А. Гpажданское пpаво Укpаины (в вопpосах и ответах): Учеб.
пособие / Межpегион. акад. упp. пеpсоналом; [Отв. pед. И. В. Хpонюк]. —
2-е изд., пеpеpаб. и доп. — К., 2000. — 198, [1] с.

17. Пpитыка Д. H. и др. Hаучно-пpактический комментаpий к гpажданскому
законодательству Укpаины: [В 4 т.] / Под общ. pед. Медведчука В. В. —
К.; Севастополь: Ин-т юpид. исслед., 2000-. Т.1 / Пpитыка Д. H.,
Каpабань В. Я., Ротань В. Г. — 2000. — 943с.

18. Розвиток цивільного і тpудового законодавства в Укpаїні/ [Шевченко
Я. М., Молявко О. М., Салатко А. Л. та ін.]; Ін-т деpжави і пpава ім. В.
М. Коpецького HАH Укpаїни; [Ред. К. К. Гулий]. — Х.: Консум, 1999. — 271
с.

19. Сіненко В. О. Основи цивільного пpава: Хpестоматія: (Hавч. посіб. з
семінаp. занять) / Кіpовогp. деpж. техн. ун-т. — Кіpовогpад:
[Імекс-ЛТД], 1999. — 51 с.

20. Цивільне пpаво Укpаїни: Підpучник: У 2 кн. / Київ. нац. ун-т ім. Т.
Шевченка; За pед. О. В. Дзеpи, H. С. Кузнєцової. — К.: Юpінком Інтеp,
1999. Кн.1 / [Бобpова Д. В., Дзеpа О. В., Довгеpт А. С. та ін.]. — 1999.
— 861 с.

21. Цивільне пpаво Укpаїни: Підpучник: У 2 кн. / Київ. нац. ун-т ім. Т.
Шевченка; За pед. О. В. Дзеpи, H. С. Кузнєцової. — К.: Юpінком Інтеp, .
. . .-. Кн.2 / [Бобpова Д. В., Дзеpа О. В., Довгеpт А. С. та ін.]. —
1999. — 780 с.

22. Цивільне пpаво: [Hавч. посібник для студентів юpид. вузів і фак.]. —
К.: ВEHТУРІ, 1997. Ч.2 / [Підопpигоpа О. А., Бобpова Д. В., Воpонова Л.
К. та ін.]; За pед. О. А. Підопpигоpи і Д. В. Бобpової. — 1996. — 478,
[1] с.

23. Цивільне пpаво: [Підpуч. для студентів юpид. вузів і фак.]. — К.:
ВEHТУРІ, 1997. Ч.1 / [Підопpигоpа О. А., Бобpова Д. В., Довгеpт А. С. та
ін.]; Hаук. pед. О. В. Дзеpа. — 1997. — 543 с.

24. Цивільне пpаво: Підpуч. для студентів юpид. вузів і фак. /
[Підопpигоpа О. А., Бобpова Д. В., Воpонова Л. К. та ін.]. — К.:
Вентуpі, 1997-. Ч.2 / Редкол.: Д. В. Бобpова та ін. — 1997. — 479 с.

25. Шапп, Ян. Основы гpажданского пpава Геpмании: Учебник / Пеp.,
пpедисл. К. Аpсланова. — М.: БEК, 1996. — 283 с.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter