Курсова робота

на тему:

Тоталітарний режим: поняття та види

ПЛАН

Вступ………………………………………………………….
……………………………..с. 3

Поняття тоталітаризму як політичного режиму………………….с. 5

Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи………с. 8

Особливості економічного
життя……………………………………….с. 13

Риси соціального
життя…………………………………………………….с. 14

Риси політичного
життя……………………………………………………с. 15

Види тоталітарних режимів XX століття……………………………с.
17

Поняття та риси
авторитаризму…………………………………………с. 20

Різновиди авторитарних
режимів………………………………………с. 25

Висновки……………………………………………………….
……………………….с. 29

Список використаної
літератури…………………………………………..с. 30

Вступ.

Наука про політику не зупиняється на констатації наявних політичних
реалій, а прагне науково розробити їх розвиток, використовуючи
різноманітні методи, засоби, системи тощо для аналізу всієї політичної
сфери. Найчастіше використовуються засоби класифікації, виділення та
узагальнення типів. Класифікація ґрунтується на виділенні якої-небудь
загальної ознаки в сукупності різноманітних явищ дійсності. Наявність
безлічі властивостей дає можливість виділити ряд підстав для
класифікації – універсальні взаємозв’язки в природі і суспільстві
дозволяють виявляти загальне в різноманітних предметах і явищах.

На відміну від класифікації, мета типології – відобразити узагальнений
спосіб сукупності. Створюється особлива абстракція – тип, що дозволяє
відобразити сукупність не в загально обмеженому виді і не з якого-небудь
одного боку, а в “чистому” виді, без другорядних деталей. Класифікацію
чистих або ідеальних типів визначають терміном “типи”, “типологія”.

Поділяючи держави за типом застосовують термінологію протилежностей.
Виділяють держави демократичного та антидемократичного типів. Останні
інакше називають тоталітарними.

Тоталітаризм у всіх його проявах став причиною величезних людських
страждань. Йому в жертву було принесено понад 100 млн. Людських життів.
Однак, незважаючи на те, що допускати виникнення та розвитку таких явищ
світової цивілізації допускати не можна, даний феномен людства необхідно
вивчати та аналізувати його недоліки, щоб у майбутньому запобігти
розвитку тоталітаризму у світовій політиці.

У даній роботі висвітлюється не тільки поняття виключно тоталітаризму.
Досліджується також проблема перехідних режимів, які тісно пов’язані між
собою та можуть переходити з одного в інший.

Метою даної роботи є:

з’ясувати основні риси держави даного типу;

проаналізувати негативні сторони функціонування тоталітарних режимів ХХ
століття;

розкрити основні різновиди тоталітарних режимів сучасності.

Враховуючи вищезазначене, дана робота складається з вступу,п’яти
розділів та трьох параграфів, висновку та списку використаної
літератури.

1. Поняття тоталітаризму як політичного режиму.

Тоталітаризм (tolalitas, лат. — повнота, цільність, тобто всезагальність
влади) політичний режим, (державний лад, що здійснює абсолютний контроль
за всіма сферами суспільного життя. Прояви тоталітаризму стали явищем
суспільного життя давно і тільки в XX ст. склався в певну політичну
систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або самодержавного
режиму. І хоча государ Росії Петро Великий і король Франції Людовік XIV
– могутні правителі-деспоти, але примітивність засобів комунікації,
нерозвиненість соціальної інфраструктури визначали їх владу не стільки
ефективною та все проникаючою, щоб назвати тотальною. Об’єктивно
самодержавці не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті
підданих. Звичайно, вони вимагали і досягали зовнішньої покори, але
завжди в сфері державною регулювання 6ула присутня та чи інша прогалина.
Адже частина суспільства володіла або політичним імунітетом (станові
привілеї) aбo самостійністю в сфері економічної і господарської
діяльності (відсутність планово-наказової системи керівництва
економікою), aбo певною свободою життя (адже селян все-таки не змушували
брити бороди і одягати німецькі камзоли, а старообрядців не
розстрілювали за їх релігійні переконання тощо). В протилежність
автократичним режимам середньовіччя тоталітаризм допускає всезагальність
державною контролю і намагається регулювати кожний аспект
життєдіяльності суспільства (Вятр Ежи. Типология политических режимов //
Лекции но политологии, т. 1, Таллинн, 1991. ст. 36).

В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в Італії політичного
і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив
поняття тоталітаризму. Згодом поняття тоталітаризму утверджується і в
науці про політику. Концепція тоталітаризму — політичного режиму,
державного ладу знаходить відображення в працях Франца Хайєка, Ханни
Арендт, Карла Фрідріхсона, Збітнєва Бжезинського та ін. Ідейні ж
джерела, що виправдували тоталітарну модель управління державою, беруть
початок в глибокій стародавності.

Ще Геракліт Ефеський вважав, що, володіючи мудрістю і досконалим
знаниям, можна управляти рішуче всіма речами. В Стародавньому Китаї
виправданню тоталітарних форм панування держави над суспільством і
особистістю особливе значення надавали теоретики законності Цзи Чань,
Шень Бу-хай, Шан Ян та ін. Держава повинна володіти монополією в ряді
галузей виробництва і торгівлі і постійно контролювати поведінку і
умонастрій підданих. Критикуючи демократичний упрій держави, Платон
допускав при досконалій ідеальній державі не тільки безумовне
підпорядкування індивіда державі, але і його власності на землю, будівлі
тощо. Тотальність державного регулювання розповсюджувалася і на
регламентацію розпорядку дня і ночі, обов’язкове сповідування єдиної
релігії. Платон підкреслював необхідність для держави очищати себе від
неугодних осіб смертною карою або вигнанням (Основы политической науки.
Учебное пособие. Под ред. проф. Пугачева В. П., ч. 1, 2. М., 1993. ст.
119). Ідеї необхідності повного підпорядкування населення країни,
індивіда і станів державі, а також повної керованості суспільством
розробляються в працях Томаса Мора і Томмазо Кампапелла, Гракха Бабефа
та ін. Однією з яскравих характерних рис тотального управління: вимога
загальної рівності. Так, Гракх Бабеф закликав „назавжди зняти у кожного
надію стати більш багатим, більш впливовим, переважаючим у знаннях
кого-небудь із своїх співгромадян”. Встановлення революційним шляхом
насильства диктатури народу тільки можливо для досягнення фактичної
соціальної рівності всіх. У ХІХ ст. для багатьох французьких
соціалістів, німецьких філософів основним стало прагнення до насильного
перетворення суспільства, насильного встановлення загального добра і
щастя (Очерки политологии. Учебное пособие. Харьков, 1993. ст. 47).
Тоталітарні ідеї розвиваються в працях Руссо, Фіхте, Гегеля, Маркса,
Ніцше та ін. З початком ХХ ст. тоталітарні ідеї втілювалися в конкретні
масові соціальні рухи – комуністичний (соціалістичний), фашистський
(націонал-соціалістський) та ін. Загальна риса тоталітарних моделей
устрою людського суспільства – все загальність держави.
Соціально-економічно допускається планування і регулювання всіх
соціальних і господарських аспектів діяльності, не залишає за індивідом
свободи в прийнятті рішень, підпорядковуючи його колективній волі тощо.
Тоталітарне управління претендує на монопольне право володіння істиною і
зазнає неприязні до інакомислення і незгоди. Соціально-економічний
прогрес змінив вигляд світу, поглибив суспільні зв’язки і комунікації,
зробивши можливим проникнення держави в сферу індивідуального.
Тотальному управлінню притаманний колективно-механістичний світогляд, що
розглядає державу як підлагоджений працюючий механізм: «всі люди —
гвинтики однієї .машини»

.

2. Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи.

Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи: загальна
ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою,
організований терор і переслідування інакомислячих та ін.

Загальна ідеологія. Ідеологія в тоталітарній державі становить офіційну
теорію, що дає відповідь на всі питання життя людини, включає тлумачення
історії, економіки, майбутнього політичного та соціального розвитку
суспільства, здійснює філософське тлумачення проблем політики,
економіки, соціальної сфери тощо. Ідеологічні постулати, виступаючи
своєрідною «біблією» тоталітарного режиму, можуть, однак, бути підкорені
кон’юнктурним тлумаченням. Правом вільного кон’юнктурного тлумачення
політики, проблем економіки, соціальної сфери життя суспільства володіє
політичний лідер. Маніпуляція ідеологічними нормами, що завжди
залишаються «чорно-білими» надто показові в політичному тлумаченні та
практиці тоталітарних режимів і систем. В кінці 30-х років радянським
людям повідомлялось, що нацистська Німеччина більше не ворог соціалізму,
ворогом Рад с «неправдива демократія буржуазного Заходу». Пояснювались
такі варіації тим, що реалії суспільного ладу тоталітарної політичної
системи відрізняються від ідеальних теоретичних побудов. Ще Володимир
Ленін практичні дії політичної сили, якою він керував, виправдував
«революційною доцільністю». Тимчасова угода Гітлера зі Сталіним також
пояснювалась «доцільністю безпеки соціалізму» тощо. Монополія влади на
інформацію, повний контроль за засобами масової інформації пояснюється
ідеологізацією всього суспільного життя (Політологія За загальною
редакцією І. С. Дзюбка, К. М. Левківського, Київ, 1998. ст. 251).
Витіснення з політичної арени і з культурно-духовної сфери ідейних
опонентів і просто підозрілих «ненадійних» опонентів супроводжується
масовим наступом на загальнолюдську мораль і цінності, яким або зовсім
відмовляють у праві на існування, або підпорядковують інтересам
доцільності та практичної користі. Політичні лідери і активісти, що
виступають прихильниками панівної ідеології. стають основною керівною
силою в процесі впровадження ідеологічних норм в повсякденне життя.
Стрижнем або ядром політичної системи, політичною режиму стає політична
партія (Андерсон Р.Д. Тоталитаризм: концепция или ідеологія? // Полис,
1993, № 3. ст. 12).

Монополія однієї політичної партії. В умовах тоталітаризму існує
легально одна полі пічна партія, що виступає стрижнем всієї політичної
системи, політичного режиму на чолі такої партії стоїть лідер, що
ототожнює загальну доктрину і долю держави до такого ступеня, що доки
він стоїть у владі, навколо нього створюється культ особистості.
Муссоліні — в Італії, Гітлер — в Німеччині, Мао Цзедун — в Китаї, Сталін
— в СРСР, Кім Ір Сен – в Кореї, Чаушеску — в Румунії та ін. здаються
безсуперечними авторитетами. Але ця вимога обов’язкова навіть в тому
разі, якщо особистість не у всьому відповідає. Досвід обов’язкового
створення атмосфери винятковості навколо лідера політичної партії привів
до появи цікавої ситуації «культу і без особистості» (Леонід Брежнєв,
Михайло Горбачов та ін.). Пояснюється така ситуація кризою тоталітарної
системи і переходу її до посттоталітаризму. Бюрократична організація
партійної структури, окрім принципу «фюрерства», «вождізму», тобто
незмінюваності політичного лідера, друга особливість тоталітаризму.
Винесені на фасад державного правління виконавчі органи дублюються
партійним апаратом. Партійці кадри відповідають в обов’язковому порядку
за дотримання хоча б зовні ідеологічних канонів і вимог, ведуть
політичне виховання, відповідають за моральний вигляд громадян в усіх
первинних колективах. На володіння всенародною підтримкою і відображення
справжньої, єдино можливої форми демократії, претендує всякий
тоталітарний режим. Формальні процедури, характерні для демократичної
форми правління, уміло використовуються владою. Часто-густо вибори
фальсифікуються владою або ж проходять формально. Використовуються і
силові засоби для впровадження в суспільне життя колективістського
початку (Цыганков А. П. Демократизация общества как макросоциальный
процесс // США: экономика, политика, идеология 1991 № 12. ст. 9-11).
Суспільні засоби виробництва перетворюються в державну власність,
вводиться рівність в розподілі тощо.

Контроль за економікою. В умовах тоталітарного режиму економіка і
виробництво перебувають під жорстким централізованим контролем держави.
Це забезпечує могутність держави, можливість мобілізувати всі ресурси та
зосередити пріоритети в економічній сфері на створенні та розвитку
військово-промислового комплексу, вимушено або свідомо жертвуючи
інтересами інших галузей економіки. Сферу економічної діяльності держава
використовує і як засіб політичного управління. Здійснювані
націоналізація (одержавлення) засобів виробництва і регулювання всім
господарським життям дозволяють тоталітарному режиму маневрувати
трудовими ресурсами країни для реалізації актуальних політичних
соціально-економічних і духовних проблем. Така ситуація робить можливою
і реалізацію великих економічних проектів (індустріалізація в СРСР).
Може дати відчутні та ефективні результати і зосередження зусиль на
важливих, основних для держави напрямках господарської та
соціально-духовної діяльності. Однак, складається парадоксальна
ситуація, коли успіхи в освоєнні космосу супроводжуються дефіцитом і
нестачею найнеобхідніших товарів народною споживання і продовольства,
які режим змушений імпортувати із-за кордону. Показово, що
найефективнішим сектором сільськогосподарського виробництва в Україні,
Китаї, Угорщині, Польщі, Білорусії залишається особисте, присадибне
господарство, а не великі сільськогосподарські колективи або радгоспи.
Тоталітарні системи формують у громадян особливе розуміння цінностей і
пріоритету суспільного розвитку саме як загальнодержавного розвитку.
Ідеологічний апарат формує почуття гордості за гігантські звершення в
суспільстві і державі, жорстко протиставляючи їх антицінностям
індивідуалізму.

Методи та засоби примусового контролю і регулювання в економіці
використовували і країни західної демократії. Але це завжди викликалося
кризовими і гострими ситуаціями, що складалися в державах. Так, в
ситуації економічної кризи на початку 30-х років в США федеральний уряд
розробив серію директивних програм розвитку окремих галузей економіки і
безпосередньо контролював зайнятість робочої сили. Заходи
обмежувально-розподільчого характеру вводилися в період другої світової
війни в США і Англії для постачання населення продуктами харчування та
товарами повсякденного попиту аналогічно «трудовій повинності» і
примусовій експропріації майна і житла для потреб воюючої армії. Але
такі заходи і втручання держави в економіку і соціальну сферу тимчасові.
Тоталітарні режими перетворюють «надзвичайщину» в повсякденну
нормальність суспільного і державного життя.

Організований терор. При тоталітарному режимі в життя суспільства
проникає не стільки внаслідок настанови на «знищення класових ворогів»,
що прямо декларувалося, а як вимушений засіб примусових заходів для
встановлення «ідеальних» порядків, суспільного ладу, проголошених
політичною силою, що прийшла до влади. Органи охорони суспільного
порядку і державної національної безпеки трансформуються в таємні
політичні розшуки і органи збереження ідеологічних устоїв. Виникнення
такого політичного явища як політичні злочинці — інакомислячі та ін.
Синдром терору супроводжується в тоталітарних режимах установою
ідеологічно спрямованого законодавства, а в’язниці, колонії, табори —
пенітенціарна система — офіційно розглядається як місця примусового
перевиховання тощо. Практика всіх тоталітарних режимів показує, що
логіка боротьби з ідеологічними супротивниками засобами правоохоронних
органів веде до втрати почуття законності в суспільстві, до свавілля і
непідконтрольності силових правоохоронних структур і органів (Шляхтун
П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. – К.:
Либідь, 2002. – 576 с. Ст. 377-379).

Тоталітаризм правого толку. Після першої світової війни Німеччина стала
виплачувати величезні репарації. Почуття переможеної і приниженої нації
породжувало настрої реваншу та компенсації. В країні постійно зростало
безробіття, гіперінфляція перетворила в прах заощадження, нагромадження
бюргерів (власників крамниць і лавок), чиновників державного апарату і
кваліфікованих робітників. На шляху до влади Гітлер обіцяв відновити в
країні порядок, забезпечиш зайнятість населення, покінчити з інфляцією,
здійсниш великі державні соціально-економічні програми і, разом з тим,
відгороджувати власність від націоналізації і одержавлення тощо.
Звернення і обіцянка Гітлера стосувались промисловців, військових кіл,
великого числа дрібних придатних власників, які і стали його масовою
опорою. Ідея відновлення національного престижу Німеччини стала
фактором, що згуртовує, об’єднує все німецьке суспільство. В таких
умовах тоталітаризм правого толку не ставив мету докорінного зламу
суспільства, а спрямований на зміцнення існуючих порядків в суспільстві,
зосереджується на звеличуванні держави. Тоді-то в гітлерівській
Німеччині на озброєння взята теорія переваги арійської раси і
обґрунтування фізичного знищення «неповноцінних» і небезпечних для
істинних арійців народів, a також народів за природою ворожих і
небезпечних. Тоді-то в Німеччині і пізніше в захоплених, окупованих
країнах знищувалися цигани, євреї та інші національні меншості. На
досягнення національної величі спрямовувалась і економічна політика.
Зберігаючи існуючі в економіці структури, тоталітарний режим прагнув
підпорядкувати їх контролю з боку держави, впроваджувати регулювання і
навіть допускаючи експропріації картелів, національно-промислових і
фінансових корпорацій тощо. В середині 30-х років в Німеччині
здійснюється націоналізація капіталу, транспорту, що належать іноземним
(американським) фірмам та компаніям та ін. Аналогічні події і політичні,
соціально-економічні процеси тоді відбувалися і в фашистській Італії
(Політологія За загальною редакцією І. С. Дзюбка, К. М. Левківського,
Київ, 1998. ст. 257).

Тоталітаризм лівого толку більш радикальний і ставить метою докорінне
перетворення соціально-економічної структури суспільства. Відомо, що
після приходу до влади в Росії більшовиків здійснюється націоналізація
підприємств великих власників і капіталістів. Одержавлення і великого і
середнього, і дрібного промислового, і сільськогосподарського
виробництва — стає ідеальною ситуацією в умовах тоталітаризму. Специфіка
і конкретні історичні обставини різних країн змушують в умовах
тоталітарного режиму вдаватися до тимчасових відступів тощо (допущення
приватного сектора в усуспільненій економіці і вкладення іноземного
капіталу в різноманітні галузі господарства). В 20-х роках в СРСР
введено нову економічну політику, що допускає приватну власність та
іноземний капітал, в сучасних умовах економічні реформи Ден Сяо Піна в
Китаї. В країнах з тоталітарним режимом лівого толку перерозподілом благ
між заможними і біднотою досягається забезпечення соціальної рівності
між громадянами суспільства. Встановлення комуністичних режимів, що
поступово переросли в тоталітарні, сталося якраз не в передових
індустріально-розвинених країнах, як вважав Карл Маркс, а в країнах з
перехідною економікою і середнім або невисоким рівнем розвитку
індустрії. Схильними до тоталітарного режиму виявляються країни, де є
незадоволення недемократичною владою тощо. Кінець XX ст.
охарактеризувався крахом тоталітарних політичних систем і переходом
суспільств до демократичного устрою або принаймні, авторитаризму (Гелей
С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп.
– К.: Т-во “Знання”, КОО, 2004. – 645 с. Ст. 89-90).

2.1. Особливості економічного життя.

Неминучість економічної катастрофи, породженої тенденцією до згасання
економічного.

Державно організоване економічне життя в суспільстві на грунті панівної
державної власності па засоби виробництва. Держава-монополіст у
спрямуванні й визначенні меж економічного життя. Економічна експлуатація
меж економічного життя. Економічна експлуатація з боку держави шляхом
постійної недоплати зарплати, що зменшує активність економічного життя.

Обмеження активності економічного життя людини шляхом відчуження від
власності. Економічне зубожіння, збідніння мас призводить до вузькості
форм економічного життя, його примітивності.

Ігнорування законів економічного життя. Прагнення до вирішення проблем
економічного життя командними методами примусу. Ігнорування світових
досягнень економічного знання, науково-технічного прогресу. Відсутність
розвинених економічних зв’язків по горизонталі.

Відсутність достовірної інформації у сфері вітчизняного і світового
економічного життя, певпиcаність у світовий економічний порядок.

Відсутність соціальних груп власників, зацікавлених у розвитку
економічного і полі пічного життя. Mілітаризація економічного життя.

Недовговічність тоталітарного режиму політичного функціонування.
Монополізація державою політичного життя, його злиття з партійним життям
па ґрунті панування єдиної форми державної власності. Монополія па владу
номенклатурної бюрократії. Злиття партійного і державного життя.

Політичне гноблення як привласнення волі державно залежної людини, що не
дає простору для активного політичного життя. Пасивність політичного
життя па основі відчуження людини від політичної влади, власності і від
самої себе. У результаті державної залежності людини в економіці
формуються політична пасивність, невіра в активний зміст політики.
Незнання і неврахування законів політичного життя. Примус і насильство –
основні методи політичного життя. Правовий нігілізм (Гелей С.Д., Рутар
С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і доп. – К.: Т-во
“Знання”, КОО, 2004. – 645 с. Ст. 91-94).

Несприйняття світових досягнень політичної і правової науки.
Приховування політичної інформації, утаювання ознайомлення з нею. Обман,
неправда — засоби політичного життя. Міфологія у сфері політичної
ідеології. Відсутність зрілих політичних сил, здатних широко
активізувати політичне життя па основі усвідомленого громадянського
миру, злагоди. Розповсюдження охлократичних ідей, стихія у підході до
політичного життя. Створення особливих форм бюрократичного життя,
пірамідальної, вертикальної структур політичного управління, не
контрольованого знизу. Наповнення політичного життя мілітаристськими
устремліннями.

Поступове згортання економічного життя в умовах падіння ефективності
економіки. Відсутність відкритих ефективних форм самоорганізації,
самоуправління економічного життя в трудових колективах па ґрунті
розвиненої виробничої демократії. Активність «тіньового» економічного
життя. Нерозвиненість економічної культури економічного життя:

2.2. Риси соціального життя

Соціально-уніфіковане життя суспільства па основі нівелювання
різноманітності соціальних інтересів, зведення їх до інтересів однієї
або кількох соціальних груп. Національна уніфікація життя народів різних
національностей.

Подолання відмінностей між людьми індустріальної й
сільськогосподарської, розумової і фізичної праці як форм соціального
життя, що історично склались.

Обезлюднення великих територій шляхом згортання різних форм соціального
життя, переселення, знесення поселень тощо. Розвал сталих, що історично
склалися, соціальних відносин в результаті революційних потрясінь,
фізичного винищення великої кількості населення, насильницьких засобів
переселення, згубності демографічної політики.

Порушення соціальної «екології» історично сталого природного житія
соціальних груп па основі їхнього руйнування або навіть фізичного
знищення. Привнесення штучно утворених форм життя. Знеособлювання
соціального життя.

Замкнутість політичного життя, майже відсутність зв’язків соціальних
спільнот з іншими країнами.

Розвиток тенденцій розпаду політичного життя, звуження його впливу на
економічну та інші сфери життя суспільства, крах політичної системи
суспільства як не здатної до активної життєдіяльності. Включення широких
мас у пошук нових форм політичного життя. Пошук нових форм політичного
життя па противагу реально існуючим — тоталітарним. Низька політична
культура політичного життя призводить до стихійних форм поведінки,
примітивних форм політичного життя.

2.3. Риси політичного життя.

Політична уніфікація життя на основі єдиного політичного інтересу.
Політичне спрямування всіх видів життєдіяльності суспільства па сприяння
злиттю націй.

Міське і сільське, робітниче й селянське політичне життя стягувалось в
один вузол встановленням державної монополії на владу, власність,
ідеологію і культуру.

Згортання політичного життя на великих територіях країни, навіть повне
припинення його в окремих місцях у зв’язку з демографічними змінами.
Виникнення нестабільних, випадкових, тимчасових, слабких політичних
структур, не здатних забезпечити нормальне політичне функціонування
суспільства. Повний розвал політичного життя, що історично склалося, і
привнесення насильницьких, історично не перевірених політичних форм.

Погляд на людину як на політичний «гвинтик», вмонтований до політичного
механізму. Відчуження особи від влади і від себе. Знеособлення
політичної діяльності мас. Встановлення «залізної завіси”, що політично
забороняла будь-які соціально-політичні зв’язки, вільні міжнародні
недержавні форми життєдіяльності соціальних спільнот, окремих осіб.

3. Види тоталітарних режимів XX століття.

Тоталітаризм — це деспотичний режим XX століття. Протягом 30-х, а потім
другої половини 40-х років тільки в Європі тоталітарні та наближені до
них режими були встановлені у 17 країнах з 27.

Фашизм як терористична диктатура ультраправих сил, що має свої
національні різновиди, у період між двома світовими війнами утвердився в
таких країнах, як Італія, Німеччина, Болгарія, Румунія, Греція, Іспанія,
Португалія, Японія, Еквадор, Гватемала. Політичний лад у цих країнах
спирався на силу абсолютного підкорення особи державі, а також на
войовничий комунізм, шовінізм, расизм, демагогічний псевдосоціалізм.
Головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики були терор,
насильство. Саме через зовнішню агресивність фашизму, що привела до
розв’язання ним другої світової війни, цей тоталітаризм (особливо в
Італії та Німеччині) проіснував порівняно недовго, та був розгромлений
силами СРСР та західних демократичних держав. Розчленування Німеччини,
позбавлення Японії та Німеччини права мати значну власну армію,
створення Ради Безпеки та ін.). У деяких країнах — Іспанії, Португалії,
Греції — фашистські режими у послабленій формі існували до середини 70-х
(Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Конспект лекцій. Навч. посіб. для
студентів вищих закладів освіти України. Друге вид., доп. – Львів:
“Новий Світ — 2000”, 2003. – 172 с. Ст.. 74).

Комунізм, що був диктатурою ультралівих сил, виник раніше і існував
значно довше, ніж фашизм. До певної міри фашизм був реакцією саме на
комуністичні претензії щодо всесвітнього панування здійснення світової
соціалістичної революції), хоча мав, звичайно серйозні причини для свого
виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР,
що з’явився на світ внаслідок жовтневого перевороту в Росії 1917 р. Під
гаслами диктатури пролетаріату тут була встановлена диктатура партії
більшовиків, яка після перевороту перейменувала себе з
«соціал-демократичної» в „комуністичну”, ввела режим так званого
«воєнного комунізму» і оголосила війну усім «недостатньо комуністичним»
чи некомуністичним партіям, які утворились того часу на теренах
колишньої царської імперії: Україні, Грузії та на інших національних
окраїнах). Війна велась під гаслами звільнення трудящих мас від
гнобителів та їх інтернаціонального єднання з метою побудови
комуністичного (соціалістичного) ладу. Наслідком перемоги більшовицької
Червоної Армії було відновлення імперії майже у тих самих кордонах, у
яких вона існувала до 1917-18 р.р (за винятком Польщі та Фінляндії) і
встановлення репресивної диктатури комуністів, що спирались на
відновлений ними (всупереч теорії) апарат таємної поліції (ЧК, ДПУ,
ПКВД, КДБ тощо) (Україна посткомуністична: суперечності та перспективи
соціально-політичного розвитку // Політична думка, 1993, № 1. ст. 172).

Комунізм будував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував
репресії переважно протії власного населення, не сильно зачіпаючи
Інтереси інших держав, принаймні до закінчення другої світової війни
Реалізувати експансіоністські наміри у цей період йому перешкоджали
спочатку внутрішні економічні проблеми, а потім — війна, розв’язана
фашизмом. Іншою причиною відносної стійкості комунізму було створення
ним власної економічної бази — повністю одержавленої економіки, яка
попри постійні збої у механізмах, що вимагали різного роду екстренних
заходів і репресій, усе ж таки протягом певного часу задовольняла
потребу у форсованій модернізації країни. Одержавлена (або командна,
тобто керована адміністративними методами згори) економіка дозволяла
концентрувати в «одному кулаці» порівняно невеликі (у розрахунку на душу
населення) матеріальні ресурси і вирішувати такі завдання, як
індустріалізація, мілітаризація, піднесення освітнього рівня населення,
розвиток науки і тих видів мистецтва, які «прославляли» режим Протягом
певного часу це сприяло його зміцненню.

Після воєнної перемоги над фашизмом комунізм розширив свою географію і,
внаслідок цього, здобув нове дихання У другій половині 1940-х років у
залежність віл СРСР потрапили країни Центральної та Східної Європи:
Болгарія, Польща, Угорщина, Чехословаччина, Німецька Демократична
Республіка, які змушені були виконувати розпорядження з Москви під
загрозою збройного вторгнення принаймні двічі це було реалізовано: у
1956 р. стосовно Угорщини 1968 р. — Чехословаччини). Дещо
дистанційовано, але тим самим шляхом розвивались Румунія та Югославія. В
Азії тоталітарні режими комуністичного зразка встановились у Китаї,
Північній Кореї, В’єтнамі, Камбоджі та Лаосі; у Латинській Америці — на
Кубі. В окремих пах вони збереглися nie й дотепер, .хоч тоталітаризм у
вигляді найвпливовіших режимів занепав, починаючи з кінця 80-х років.

Подібно до фашизму, крах комуністичного тоталітаризму як масовoro явища
настав внаслідок поразки у війні, але не «гарячій», а „холодній”. Суть
її полягала у жорсткому військовому (а, отже, і економічному)
протиборстві з розвиненими демократичними країнами. Комунізм не зміг
виграти цю війну саме через нежиттєздатність своєї економіки, через
відсутність внутрішніх причин її розвитку, які забезпечили б належний
(зіставлений з тим, що існував у західних державах) рівень добробуту
людей (Політологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів /
за ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. – К.: Видавничий центр
“Академія. – 2001. – 528 с. Ст. 261-265).

Тоталітаризм в обох його різновидах став причиною величезних людських
страждань. Йому в жертву було принесено понад 100 мли. людських життів.
І хоч між фашизмом та комунізмом є чималі відмінності (в ідеології,
економічному устрої, методах зовнішньої політики тощо), як політичні
системи ці два різновиди деспотичного господарювання мають багато
спільного, що й дало змогу політологам звести їх під одне визначення
тоталітаризму (Політологія / Ф.М. Кирилюк, М.І. Осушний, М.І. Хильки та
ін.: За ред Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоровя, 2004. – 776 с. Ст. 465).

4. Поняття та риси авторитаризму.

Поняття авторитаризм або авторитарна влада, частково застосовується при
характеристиці тотальної політичної системи.

Однак поняття тоталітаризм і авторитаризм не тотожні. Авторитарні
політичні системи займають проміжне місце між демократією і
тоталітаризмом. Справді, за диктаторською природою влади, необмеженою
законами і демократизмом, авторитарний режим близький до тоталітарного.
Збереження автономності окремих суспільних сфер, і, особливо, приватного
життя, в яке держава не втручається своїм контролем і регулюванням,
авторитаризм близький до демократії. Авторитаризм — політичний режим,
встановлений або нав’язаний такою формою влади, що концентрується в
руках однієї людини або в окремому органі влади і знижує роль інших,
передусім, представницьких інститутів (асоціацій, об’єднань, союзів
тощо), формалізація і вихолощування справді організаційного і
регулятивного змісту політичних процедур та інститутів, що зв’язують
державу і суспільство (Політологія. Підручник // За заг. ред. Проф.
Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків: Друкарський центр “Єдінорог”,
2001. – 640 с. 396). Авторитаризм взагалі притаманний владі і політиці,
але основи і ступінь його різноманітні: природні якості політичного
лідера (авторитарної, владної особистості), розумні, раціональні,
справедливі дії якого викликані необхідністю особливого роду ситуації:
стан війни, суспільна криза тощо, соціальні (виникнення соціальних або
національних конфліктів) та ін. аж до ірраціональних, коли авторитаризм
переходить в крайню форму -тоталітаризм, деспотизм. Авторитарно всякий
наказ волі влади суспільству і нав’язане йому, а не прийнята добровільно
і усвідомлена поведінка. Об’єктивність авторитаризму може бути зв’язана
з активною перетворюючою діяльністю влади. Три ознаки або властивості
авторитаризму відрізняють від інших типів прояву влади і звичайно
поєднуються: по-перше, централізація влади; по-друге, безапеляційний
командний засіб керівництва; по-третє, безумовне підкорення. Всі
властивості авторитаризму зводяться до акценту на примушенні до
використання волі особи, яка управляє, придушення волі та свободи
підлеглих і суспільства в поєднанні з обвинуваченням демократичних
режимів у неспроможності згуртування народу, встановлення порядку і
вирішення суспільних проблем. З таких позицій в 30-х роках в Німеччині
створювалася ідеологічна та політична доктрина авторитарної держави.
Встановлення авторитарної диктатури відбувається, як правило, на тлі
економічної кризи, розгулу злочинності і корумпованості всіх версти
влади. Виникнення авторитарних режимів є наслідок, результат
нестабільності перехідних періодів суспільного розвитку.

Авторитарній політичній системі притаманні специфічні риси. По-перше,
носієм політичної влади виступає одна людина (монарх, тиран тощо) або
група осіб (військова хунта та ін.) Здійснюється монополізація влади і
політичної діяльності вузькою групою осіб, не допускається політична
опозиція існуючому режиму. По-друге, виникнення неконтрольованих владою
сфер суспільного життя: незалежних профспілок, професійних об’єднань
творчої інтелігенції, молодіжних організацій, економічних структур.
Невтручання держави в економіку, заохочення ринкових механізмів
саморегулювання суспільного життя. Необмеженість влади, її
непідконтрольність громадянам. По-третє, всіляке заохочення владою
прагнення людей до трудової активності, до придбання власності, акцій,
до участі в різноманітних економічних програмах. Наявність жорсткої
податкової політики в умовах авторитарного режиму поєднується з
цільовими державними кредитами па розвиток галузей матеріального
виробництва. Держава бере на себе фінансування програм у сфері науки,
культури, освіти, охорони здоров’я. Опора, в разі необхідності, на
силові структури, що покликані оберігати безпеку режиму, суспільний
порядок, охорону кордонів держави (Політологія. Підручник // За заг.
ред. Проф. Кремень В.Г., проф. Горлача М.І. – Харків: Друкарський центр
“Єдінорог”, 2001. – 640 с. Ст. 396-401).

Політична поведінка влади при авторитарному режимі характеризується
високим рівнем економічної, політичної та правової компетентності, що
дозволяє швидко і ефектно здійснювати реорганізацію суспільних структур
і концентрувати зусилля на вирішенні найбільш важливих проблем.
Авторитарні системи визначити дуже тяжко. На відміну від тоталітаризму,
автократія — влада, основана на якому-небудь авторитеті, не встановлена
шляхом демократичної процедури (авторитарна влада), а тоталітаризм —
влада, що не знає жодного іншого «авторитету», окрім зовнішнього
примушення, прямого насильства (тоталітарна влада).

Чим же відрізняються авторитарні системи від тоталітаризму? Найважливіша
відзнака полягає в тому, що авторитарна влада не має тоталітарних
амбіцій. Авторитарні режими не мають єдиної ідеології, а вони швидше
засновані на розмитій концепції національного інтересу. Авторитарний
режим — це режим, що має основу беззаперечного підпорядкування владі
всіх сфер суспільства та зв’язаний з деспотичною владою однієї особи
(монарх, диктатор) або групи осіб (військові та релігійні клани).

В сучасному світі авторитарні режими мають ряд різновидностей.
теократичний (Іран після 1979 p.); неототалітарний режим в умовах
існування масових політичних партії! (Мексика); військове правління, за
якого політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена;
персоніфікований режим, коли влада належить лідеру без сильних
інститутів влади, за винятком поліції (Саддам Хусейн в Іраку). І,
нарешті, ще одна категорія авторитарних режимів, що вже зникає –
монархія. Не всі монархії авторитарні. В Європі – Англія, Норвегія,
Швеція, Данія, Бельгія, Люксембург, Іспанія — монархії, що існують в
системах парламентської демократії. Йдеться про монархії в найменш
розвішених країнах, де монарху належить вся повнота влади (Марокко,
Йорданія, Саудівська Аравія та ін.) Залежно від конкретно-історичних
обставин авторитарний режим може орієнтуватися не тільки на демократію,
але й на тоталітаризм (Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. /
А. Колодій, В. Харченко, Л. Климанська, Я. Космина. – К.: Ельга-Н,
Ніка-Центр, 2000. – 584 с. Ст. 446-447). Історичний факт, переростання
авторитарного режиму на Кубі в тоталітарний політичний режим. Водночас
авторитаризм в Іспанії, Південній Кореї, Аргентині, Чилі потсупово
еволюціонував в демократію

В посттоталітарній Україні присутні явні елементи авторитаризму.
По-перше, постійно проявляється тенденція посилення виконавчої влади за
рахунок ослаблення влади законодавчої та її концентрації в руках одного
лідера. Причому, всі гілки виконавчої влади від президента до силових
міністерств вимагають для себе ледь не виняткових повноважень. По-друге,
поява різноманітних форм власності сприяє створюванню елементів
громадянського суспільства. По-третє, практична відсутність принципу
гласності в діяльності органів державної влади і реальної
відповідальності керівників за результати своєї діяльності. По-четверте,
широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (президента
та уряду). Але, мабуть, головне в авторитаризмі посттоталітарного
суспільства — спроможність поєднувати економічний розвиток на базі
пріоритету приватної власності і ринкової економіки з набранням почуття
особистої відповідальності громадян. А це, певно, сприяє руйнуванню
тоталітарних структур і створенню дієздатних демократичних інститутів
(Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. / А. Колодій, В.
Харченко, Л. Климанська, Я. Космина. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. –
584 с. Ст. 448-449).

Історично авторитаризм існував у різних формах в найрізноманітніші епохи
і в різноманітних країнах — античні грецькі і східні деспотії і тиранії
— Персія, Спарта і багато інших феодальних абсолютистських ре жимів та
ін. Теорія абсолютизму вперше розроблена па початку XIX ст.
ультраконсервативними і реакційними теоретиками Жоржем де Ментром і
Леоном де Бональдом як відповідь на Французьку революцію і соціалістичні
рухи. З розвитком індустріального суспільства ідея авторитаризму стала
набирати відтінки конструктивної політичної ідеології, контрреволюційна
у Жоржа де Ментра ідея порядку втратила монархічну орієнтацію, відпала
концепція абсолютистського авторитаризму: абсолютна і незалежна від
людей влада короля – це причина політики; його міністри (апарат влади) —
не засоби; суспільство підданих, що підкоряється, — це результат. В XIX
ст. авторитаризм стає постійною і важливою течією німецької політичної
думки і поповнився ідеями національної і державної єдності, які
авторитаризм мав реалізувати. До кіпця століття авторитаризм став
розглядатися як засіб потужної національної і соціальної мобілізації,
управління зверху процесом державного будівництва. В першій половині XX
ст. показова авторитарна доктрина вкрай правого французького ідеолога і
політика Шарля Морраса, для якого індустріалізація, проникнення держави
в суспільство, висока мобілізація народу — засіб здійснення політики.
Авторитаризм дедалі частіше стає націоналістичним, антидемократичним.

5. Різновиди авторитарних режимів.

Отже, авторитаризм можна визначити як недемократичний спосіб правління,
за якого влада правителя або правлячого угруповання не обмежена законом
і не підконтрольна громадянам, котрі усуваються від процесу прийняття
рішень. Реальна конкуренція в боротьбі за політичну владу не
допускається.

Авторитарні режими досить поширені і дуже багатоманітні. Серед них можна
виділити такі різновиди:

Теократичні авторитарні режими, характерні для країн, де до влади
прийшли фанатичні релігійні клани. Прикладом такого режиму с політична
система Ірану, створена ісламськими фундаменталістами після революції
1979 року. Цей режим має багато рис, притаманних тоталітаризму.

Військово-бюрократичні диктатури, що встановлюються внаслідок військових
переворотів. З приходом до влади військових політична діяльність партій,
організацій, представницьких інституцій значно обмежується, або й
взагалі забороняється. Так було в Греції під час правлінця «чорних
полковників», в Аргентині, Бразилії, Парагваї, Чилі та багатьох інших
країнах Латинської Америки, Азії та Африки.

Персональні тиранії, різновидом яких є султанізм. При такому
персоніфікованому режимі влада належить диктатору і спирається на
розгалужений поліцейський апарат. Інші інститути влади, переважно,
слабкі. За султанізму при владі задіяні родичі та близькі друзі
диктатора. Вони, як правило, займають вирішальні позиції в економіці та
інших сферах суспільного життя. Персональна тиранія була характерна для
режимів Барре в Сомалі, Дювальє на Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоси в
Нікарагуа.

Абсолютистські монархії (Саудівська Аравія, Катар, Оман, Об’єднані
Арабські Емірати), в яких монарх наділений необмеженою владою як у
виконавчій, так і в законодавчій та судовій сферах. Виборні
представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом, виконує
його волю і підзвітний тільки йому.

Неототалітарні режими, що формально функціонують при наявності багатьох
партій, опозиції, періодичних виборів. Влада .зберігається в руках
однієї партії завдяки різного роду маніпуляціям. Такі режими існують в
Мексиці і Сирії (правлячі партії: Інституційно-революційна в Мексиці та
БААС у Сирії).

В окремих випадках, у таких, наприклад, країнах Південно-Східної і, як
Сінгапур. Південна Корея, Таїланд, авторитарна влада показала носію
високу здатність сконцентрувати зусилля і ресурси для розв’язання
завдань економічного зростання, проведення радикальних реформ,
забезпечивши громадський порядок і не допускаючи деструктивного
протистояння групових інтересів. Дехто з аналітиків робить з цього
висновок про неминучість (і навіть бажаність) стадії авторитарного
правління у посткомуністичних (особливо — пострадянських) країнах, які
не розвивалися шляхом демократії до встановлення тоталітаризму. Адже
тут, зазначають вони, поки що відсутні такі важливі передумови
демократії, як розвинені елементи громадянського суспільства, ринкові
відносини, сформований середній клас, повага до закону, недостатнім є
рівень політичної культури тощо. Сильна авторитарна влада могла б, па їх
думку, стати ефективним засобом остаточного зламу тоталітарних структур,
проведення політичних і економічних реформ, створення дієспроможних
демократичних інститутів.

Все це може статися, проте, лише у разі, якщо авторитарна влада буде
зорієнтована на реформи та на встановлення демократії у пізніший час.
Однак де гарантії, що подібна орієнтація, навіть якщо вона й буде
задекларована в період утвердження авторитарної влади збережеться й
надалі? Особливо якщо режим зіштовхнеться з великими труднощами або
зазнає невдач? Адже однією з переваг демократичного ладу, як зазначає
Карл Поппер, є можливість міняти уряди і виправляти помилки без
кровопролиття. А диктатори, як відомо, приходять добровільно, а
відходять через великі потрясіння (один з останніх прикладів – правління
і повалення влади Сухарто в Індонезії) (Фадеев Д. А. От авторитаризма к
демократии: закономерности переходного периода // Полис, 1992, № 1-2.
ст. 22-24). Зрештою, комуністичний режим в СРСР останнього періоду
скоріше був авторитарним, ніж тоталітарним чи демократичним, але зрушень
у напрямі «перебудови і прискорення» так і не відбулося. Тож чи не
правильнішим є висновок авторів редакційної статті журналу «Економіст»
(Англія) проте, що авторитарні режими забезпечили успішний розвиток
своїх суспільств лише у деяких країнах, причому таких, де велику роль
відігравати й Інші чинники (наприклад, властива народам цих країн
культура праці), у той час як у багатьох інших випадках диктатори
доводять свої народи до розорення і занепаду. Рівень корупції,
наприклад, є однією з найсерйозніших проблем для молодих демократій, не
може йти навіть у порівняння з його рівнем у недемократичних
суспільствах. «Якби диктатура прокладала шлях до економічного зростання.
– робить висновок «Економіст», — то Африка давно мала б стати
процвітаючим континентом».

Безумовно, перехід до демократії, будучи надскладним процесом
трансформації суспільства, зміни корінних засад його розвитку вимагає
від правлячої еліти здатності приймати важкі, часто непопулярні рішення,
вміння сформувати компетентний і кваліфікований корпус урядовців, який
був би спроможний вміло і послідовно реалізувати ці рішення. Для цього
потрібна жорстка система організації державної влади, з чітким
розподілом повноважень, субординацією урядових структур, їх
відповідальністю за результати своєї діяльності. Але це не означає, що
таких рис влада може набувати, лише стаючи авторитарною, відмовляючись
від демократичних принципів організації і демократичних процедур
функціонування. Сильна влада, зокрема й президентська, необов’язково
повинна набирати авторитарних ознак. Залишаючись сильною, вона цілком
може діяти в межах конституційно визначених демократичних процедур,
системи стримувань і противаг

Прихильники «твердої руки» не зовсім точні і у своїх твердженнях, тло
історія не знає прикладів безпосереднього переходу від тоталітаризму до
демократії. Адже Чехія, Латвія, Литва, Естонія успішно здійснюють саме
такий безпосередній перехід. Загалом надто великою с небезпека
повернення до недемократичного режиму, щоб покладатися на
трансформаційний потенціал авторитарного правління. Перехідний період —
це не лише процес подолання економічної чи фінансової кризи, якими б
важливими для переходу вони не були. Це і процес формування повноцінної
політичної системи з її багатопартійністю, і процес становлення
громадянського суспільства зі складною структурою громадських об’єднань
і асоціацій, це і процес формування демократичної політичної свідомості
і демократичної політичної культури.

Тільки авторитарними методами, без широкого залучення демократичних
політичних сил демократичне суспільство не побудувати. У авторитарного
лідера завжди може з’явитися спокуса відкинути демократичні механізми
здійснення влади і встановити диктаторський режим. Для такого повороту
завжди можна знайти виправдання: від необхідності жорстких
«непопулярних» кроків для подолання кризових явищ до звинувачення
парламенту у неконструктивній діяльності, а політичних партій та преси —
у перебільшеній та викривленій критиці.

Висновки.

Підсумовуючи викладене у даній роботі, необхідно зробити ряд висновків:

Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи: загальна
ідеологія, монополія однієї політичної партії, контроль над економікою,
організований терор і переслідування інакомислячих та ін.

Основними різновидами тоталітарних режимів ХХ-го ст. стали фашизм та
комунізм.

Фашизм як різновид тоталітарного режиму характеризувався тим, що
головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики були терор,
насильство.

Комунізм, що був диктатурою ультралівих сил, виник раніше і існував
значно довше, ніж фашизм. До певної міри фашизм був реакцією саме на
комуністичні претензії щодо всесвітнього панування здійснення світової
соціалістичної революції), хоча мав, звичайно серйозні причини для свого
виникнення. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР,
що з’явився на світ внаслідок жовтневого перевороту в Росії 1917 р.

Проміжне місце між демократією і тоталітаризмом займають авторитарні
політичні системи. Авторитаризм — політичний режим, встановлений або
нав’язаний такою формою влади, що концентрується в руках однієї людини
або в окремому органі влади і знижує роль інших, передусім,
представницьких інститутів (асоціацій, об’єднань, союзів тощо),
формалізація і вихолощування справді організаційного і регулятивного
змісту політичних процедур та інститутів, що зв’язують державу і
суспільство.

Різновидами авторитарних режимів є теократичні авторитарні режими,
військово-бюрократичні диктатури, персональні тиранії, абсолютистські
монархії, неототалітарні режими.

Список використаної літератури.

Андерсон Р.Д. Тоталитаризм: концепция или ідеологія? // Полис, 1993, №
3.

Вятр Ежи. Типология политических режимов // Лекции но политологии, т. 1,
Таллинн, 1991.

Основы политической науки. Учебное пособие. Под ред. проф. Пугачева В.
П., ч. 1, 2. М., 1993.

Очерки политологии. Учебное пособие. Харьков, 1993.

Фадеев Д. А. От авторитаризма к демократии: закономерности переходного
периода // Полис, 1992, № 1-2.

Цыганков А. П. Демократизация общества как макросоциальный процесс //
США: экономика, политика, идеология 1991 № 12.

Україна посткомуністична: суперечності та перспективи
соціально-політичного розвитку // Політична думка, 1993, № 1.

Політологія За загальною редакцією І. С. Дзюбка, К. М. Левківського,
Київ, 1998.

Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки):
Підручник. – К.: Либідь, 2002. – 576 с.

Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія: Навч. посіб. – 5-те вид., перероб. і
доп. – К.: Т-во “Знання”, КОО, 2004. – 645 с.

Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Конспект лекцій. Навч. посіб. для
студентів вищих закладів освіти України. Друге вид., доп. – Львів:
“Новий Світ — 2000”, 2003. – 172 с.

Політологія. Підручник для студентів вищих навчальних закладів / за ред.
О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенька. – К.: Видавничий центр “Академія. –
2001. – 528 с.

Політологія / Ф.М. Кирилюк, М.І. Осушний, М.І. Хильки та ін.: За ред
Ф.М. Кирилюка. – К.: Здоровя, 2004. – 776 с.

Політологія. Підручник // За заг. ред. Проф. Кремень В.Г., проф. Горлача
М.І. – Харків: Друкарський центр “Єдінорог”, 2001. – 640 с.

Політологія. Кн. перша: Політика і суспільство. / А. Колодій, В.
Харченко, Л. Климанська, Я. Космина. – К.: Ельга-Н, Ніка-Центр, 2000. –
584 с.

PAGE

PAGE 28

Похожие записи