Типологія держав

Типологія — це теорія про типи тих чи інших явищ. Коли ми говоримо про
типологію держав, то це значить, що йдеться про «поділ» усіх держав, що
існували у минулому і існують натепер, на групи, класи — типи. Поділ
держав на типи покликаний допомогти з’ясувати, чиї інтереси виражали і
обслуговували держави, об’єднані в даний тип.

Тип держави — сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які
проявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку, грунтуванні
на однакових економічних (виробничих) відносинах, на однаковому
поєднанні загальносоціального і вузькогрупового (класового) аспектів їх
сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.

Тип держави характеризується:

• елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;

• системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада
грунтується;

• системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту
виробничих відносин і форм власності;

• реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики
держави, її справжньою роллю у суспільстві;

• рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи
зокрема.

Є два підходи до типології держав:

формаційний цивілізаційний

Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну
суспільно-економічних формацій (їх базис — тип виробничих відносин),
кожній із яких відповідає свій історичний тип держав. Рабовласницькій
суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип держави,
феодальній — феодальний, буржуазній — буржуазний. Формація — це
історичний тип суспільства, що грунтується на певному способі
виробництва. Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої
відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів виробничих
відносин і заміни їх новим економічним ладом.

Поняття історичного типу держави пов’язується з установленням
закономірної залежності класової сутності держави від економічних
відносин, що домінують у суспільстві на певному етапі його розвитку.
Історичний тип відповідно до марксистсько-ленінської теорії відбиває
єдність класової сутності всіх держав, що мають загальну економічну
основу, обумовлену пануванням даного типу власності на засоби
виробництва.

При такому підході держава набуває суто класової визначеності,
виступаючи як диктатура економічно пануючого класу. Називаючи три
основні типи експлуататорських держав (рабовласницький, феодальний,
буржуазний), К. Маркс, Ф. Енгельс, B.I. Ленін виділяли й останній
(неексплуататорський) історичний тип — соціалістичну державу, яка у
найближчій історичній перспективі повинна перерости в громадське
комуністичне самоврядування. Соціалістична держава фактично розглядалася
як антикапіталістична, що було хибною теоретичною основою для
ототожнення прогресивних (цивілізованих) і регресивних (примітивних)
моделей соціалізму, а також некоректних трактувань сутності
комуністичної формації.

Класово-формаційний підхід до типології держав був єдиним у нашій
науковій і навчальній літературі до 90-х років XX ст.

Інший підхід — цивілізаційний — покладає в основу типової класифікації
держав поняття «цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими
народами. Прихильники цивілізаційного підходу (Еллінек, Кельзен,
Коркунов, Крюгер, Гелбрейт, Тойнбі) відкидають формаційний підхід як
одномірний і співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і
культурними чинниками суспільного розвитку. Англійський історик А.Тойнбі
розуміє під «цивілізацією» відносно замкнений і локальний стан
суспільства, яке відрізняється спільністю культурних, економічних,
географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна
цивілізація (А.Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності
усім державам, що живуть в її межах.

Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології,
національного характеру, менталітету, географічного середовища та інших
чинників, прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на:

• первинні;

• вторинні.

До первинних цивілізацій віднесені держави — давньосхідна (Єгипет,
Персія, Шумери, Вавилон, Бірма та ін.), еллінська (Спарта, Афіни),
римська, середньовічна; до вторинних — держави Західної Європи,
Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.

Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація
державної влади. Держава забезпечує як політичне, так і
господарсько-соціальне функціонування суспільства, а не визначається
ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися
послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності
людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна,
арабська та ін.).

Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави)
виникли на основі відмінності, що позначилася від самого початку, між
державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не
такою всемогутньою і все-проникаючою силою, якою вона поставала у
первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів
античності, тяжіє до ринково власницького устрою, громадянського
суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли
і розвили цю спрямованість європейських держав.

Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в
можливості розкриття сутності будь-якої історичної епохи через людину,
через сукупність пануючих у даний період уявлень кожної особи про
характер громадського життя, про цінності та мету її власної діяльності.
Цивілізаційний підхід дозволяє бачити в державі не лише інструмент
політичного панування експлуататорів над експлуатованими, але й
найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства.

Таким чином, відповідно до цивілізаційного підходу:

(1) сутність держави визначається як співвідношенням соціальних сил, так
і накопиченням, спадкоємністю культурно-духовних зразків поведінки;

(2) політика держави — не стільки продукт гри соціальних сил, скільки
результат впливу світогляду суспільства, його моралі, ціннісної
орієнтації;

(3) розмаїття національних культур обумовлює шляхи розвитку держав, їх
типи.

Кожний з двох підходів має свої достоїнства і хиби. Хибою
цивілізаційного підходу є нерідка недооцінка соціально-економічного
чинника, звеличування культурного елемента як «душі, крові, лімфи,
сутності цивілізації» (А. Тойнбі). До хиб формаційного підходу належить
переоцінка класово-економічного чинника. Поза полем його зору
залишається величезний пласт культурно-ціннісних ідей і уявлень, котрі
не можна схарактеризувати як класові. Не можна прийняти й існуючу в
рамках формаційного підходу невиправдану апологетику соціалістичної
держави як вищого і останнього історичного типу.

Однак слід віддати належне формаційному підходу в тому, шо він привернув
увагу до істотної ролі чинників економічного порядку, що впливають на
формування держав і зміну їх типів;

до поетапності та природності історичного характеру їх розвитку. Не
можна повністю відкидати класифікацію держав за історичними типами
(рабовласницька, феодальна, буржуазна). Важливо зважувати на те, що
критерій такого поділу обмежений певними рамками — «базисними»,
класово-економічними; що за формаційними межами залишено багато
історичних явиш, які становлять глибинну сутність суспільства і держави.

Якому з двох підходів до типології держав слід віддати перевагу?

З позицій загальнолюдських цінностей, що перетворилися на домінуючі у
другій половині XX ст., привабливіше виглядає цивілізаційний підхід —
особливо до типології сучасних держав, які не можна підвести під
формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що
відмовилася від попередньої оцінки цивілізації лише як культурної
спільності та ґрунтується на визнанні її комплексного характеру)
виявляється набагато ширшою і багатішою за формаційний підхід. Вона
дозволяє пізнавати минуле через усі форми діяльності людини —
економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну та інші — в
усьому різноманітті суспільних зв’язків. Вона актуальна тому, що в центр
вивчення минулого і теперішнього ставить людину як творчу і конкретну
особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; не тільки
розрізняє протистояння класів і соціальних груп, але й враховує сферу їх
взаємодії на базі загальнолюдських цінностей.

Відзначимо, що класифікація держав за типами може бути здійснена за
іншими критеріями.

Типи держав за рівнем захисту прав і свобод людини:

— правові: держави з режимом конституційної законності;

— неправові: або держави з режимом беззаконня, або держави з режимом
революційної законності. Типи держав за способом набуття влади:

— легітимні (набуття влади визнано законним із боку населення країни і
міжнародного співтовариства);

— нелегітимні, але існуючі де-факто (набуття влади здійснено незаконним
шляхом).

Деякі наукові концепції сучасної держави

XX ст. дало низку наукових концепцій сучасної держави, що обумовлено
політичними процесами, які відбуваються в ній. Так, специфічний шлях
розвитку державності деяких країн Азії та Африки (державна влада тут
була узурпована партійною верхівкою) породив наукову концепцію так
званої перехідної державності. Перехідна держава не вписується в рамки
марксистсько-ленінської формаційної типології (рабовласницька,
феодальна, буржуазна, соціалістична). Не підпадає вона й під критерій
цивілізаційного підходу.

Відповідно до даної концепції перехідною є державність, що виникає в
ході національно-визвольної боротьби незалежних народів і спирається на
різнотипні виробничі відносини. У подальшому, в міру переваючого
розвитку пануючої форми власності (тут уже формаційний критерій),
подібні держави повинні приєднатися до певного історичного типу держави
— капіталістичної або соціалістичної. Так виникла теорія про перехідну
державу — державу соціалістичної орієнтації (орієнтація на общинну,
спільну власність) і державу капіталістичної орієнтації (орієнтація на
збереження приватної власності).

Перехідні держави були в усі історичні періоди. На європейському
континенті, де позначився класичний варіант їх розвитку, — це держави,
перехідні (а) від рабовласницького типу до феодального; (б) від
феодального до буржуазного (капіталістичного); (в) від буржуазного до
неокапіталістичного (інакше — до посткапіталістичного).

Україна також переживає перехідний період. Вона належить додержав, що
взяли курс на гуманістичний демократичний правовий розвиток.

Концепція держави «загального благоденства» (Дж. Мюрдаль, Дж. Стречи та
ін.) висунута у середині XX ст. щодо розвинутих капіталістичних держав
(так званих «максимальних» держав). Ця теорія стала противагою,
антиподом концепції держави «нічного сторожа» («мінімальної» держави),
що відстоювала невтручання держави в економічну сферу, у відносини
робітника та підприємця, у соціальні питання. Теорія держави
«благоденства» взяла за основу ідею англійського економіста Дж.-М.
Кейнса, відповідно до якої активне втручання держави в економічне життя
є панацеєю від усіх соціальних негод, засобом згладжування класових
суперечностей, оздоровлення і стабілізації економіки. Держава
трактувалася як надкласова, що втратила свою стару класову сутність
завдяки встановленню прогресивних податків, перерозподілу національного
доходу, наданню соціальних послуг та ін.

Концепція держави «загального благоденства» є одним із варіантів теорії
соціальної держави (див. главу «Соціальна правова держава»).

Теорія «конвергенції» набула популярності наприкінці 50-х років XX ст.
(П. Сорокін, Дж. Гелбрейт та ін.). Відповідно до цієї теорії в умовах
науково-технічної революції (НТР) втрачається відмінність між
капіталістичною та соціалістичною державами, відбувається їх зближення
шляхом запозичення одна у одної позитивних рис, створюється «єдине
постіндустріальне суспільство». Процес «соціалізації» капіталістичної
держави проявляється в елементах планування і державного регулювання
економіки. Процес капіталізації в соціалістичній державі полягає у
зживанні «надмірної жорсткості» центрального державного управління,
визнанні приватної власності, розвитку ринкової економіки, політичного
плюралізму і мирного співіснування у сфері ідеології. У перспективі
влада в конвергентному суспільстві, відповідно до теорії, позбавиться
класового характеру і суспільно-політичного забарвлення (капіталістична
і соціалістична), управління перейде до менеджерів (управляючих) —
особливого прошарку, що виник у ході НТР. Ця теорія протистояла
марксистсько-ленінській теорії про відмирання держави і переростання
соціалістичної держави в суспільство комуністичного самоврядування.

У СРСР також виникли течії, за основані на вихідних положеннях цієї
теорії. Наприклад, А.Д. Сахаров визначав конвергенцію як «такий, що
реально відбувається, історичний процес зближення капіталістичної та
соціалістичної світових систем, котрий здійснюється в результаті
зустрічних плюралістичних змін в економічній, політичній, соціальній та
ідеологічній сферах».

Ідеї про зближення і взаємовплив держав, що мають різноманітні соціальні
системи, є раціональними і потребують вирішення важливого питання про
співвідношення внутрішньодержавного і міжнародного права.

В сучасних умовах, коли змінюється соціально-правова характеристика
буржуазних держав, коли колишні «соціалістичні» держави, у тому числі
Україна, стали на шлях формування громадянського суспільства і побудови
правової держави, виникла концепція майбутніх буржуазних і
соціалістичних держав — держави соціальної демократії, соціальної
правової держави (див. главу «Соціальна правова держава»).

Похожие записи