Тимчасовий уряд та його органи в Україні

Після перемоги Лютневої революції Росія залишалася унітар-державою, яка
ігнорувала інтереси національних регіонів. Усі управлялися з одного
центру. Тимчасовий уряд Росії на чолі з Г.Львовим, утворений 2 березня
1917 р, був органом буржуазних партій і близьких до буржуазії поміщиків
(П.Мілюков, С , чков та ін.). Найміцніші позиції в уряді займала партія
кадетів — головна партія російської буржуазії. Посаду міністра юстиції
іаймав трудовик О.Керенський.

Тимчасовий уряд вважав себе правонаступником царського уряду і прагнув
зберегти контроль над усіма територіями імперії, у тому числі і над
Україною. Як і в інших районах, тут він спирався на політичне близькі
йому елементи — членів губернських, міських і повітових управ,
активістів місцевих організацій земського союзу, союзу міст,
військово-промислового та біржового комітетів тощо.

Тимчасовий уряд, за задумом його організаторів, мав не тільки зосередити
в своїх руках урядову владу. Він утворювався як виший орган держави в
галузі законодавства, нагляду і верховного управління, який повинен був,
таким чином, замінити верховну владу скинутого царя та інших вищих
органів царизму. Тимчасовий комітет Державної думи, проголосивши
передачу всієї влади Тимчасовому уряду, обумовив тільки неможливість
видання ним законодавчих актів, які вносять докорінні зміни в державний
і соціальний лад.

Есеро-меншовицькі лідери Петроградської Ради згідно з своїми політичними
установками схвалили утворення Тимчасового уряду. Проте спочатку вони
відмовилися увійти до складу уряду і обмежилися розробкою політичної
платформи для нього. Ця політична платформа з деякими поправками була
схвалена Тимчасовим урядом і надрукована 3 березня у вигляді програмної
Декларації. Уряд заявив про своє прагнення довести війну до переможного
кінця і неухильно виконувати договори та угоди, укладені царем з
союзними державами. В галузі внутрішньої політики було обіцяно ввести
демократичні права і свободи, здійснити повну політичну амністію,
підготувати скликання Установчих зборів, замінити поліцію народною
міліцією. Уряд виявив певну нерішучість, відкладаючи реалізацію
кардинальних заходів, а також вирішення питання про землю та
національних проблем аж до скликання Установчих зборів. Така
непослідовність та нерішучість підривали авторитет уряду в очах народу,
полегшували більшовицьку агітацію.

Незадоволення значної частини населення політикою Тимчасового уряду
призвело до масових антиурядових виступів, які, в свою чергу, обумовили
кризу уряду. Квітнева криза потягла утворення 5 травня першого
коаліційного уряду. Із складу Тимчасового уряду було виведено кадета
П.Мілюкова і октябриста О.Гучкова, а в уряд за угодою між Тимчасовим
урядом та виконкомом Петроградської Ради включено 6
міністрів-соціалістів. Партії меншовиків та есерів перетворилися на
урядові партії, безпосередньо відповідальні за політику уряду.
Загострення зовнішньої та внутріполітичної обстановки внаслідок
невдалого червневого наступу на фронті викликало на початку наступного
місяця нову політичну кризу, котра призвела до встановлення в державі
єдиновладдя Тимчасового уряду. Ради втратили реальну владу.

Тимчасовий уряд, котрий розпочав діяльність на початку березня, здійснив
деякі зміни в апараті управління і утворив нові установи,
продемонструвавши тим самим своє прагнення до демократизації політичного
ладу Росії. Разом з тим слід підкреслити жорсткість політики уряду в
галузі національно-державного будівництва, його прагнення зберегти
унітарність країни. Державність, яка встановилася в Росії після Лютневої
революції та протистояла Радам, була державністю буржуазної республіки.
Від царизму була успадкована Державна дума. Тільки в умовах наростання
революційної кризи Тимчасовий уряд на початку жовтня видав указ про п
розпуск. Така ж доля спіткала і Державну раду, хоча спочатку Тимчасовий
уряд обмежився тим, то вивів з нього осіб, найтісніше пов’язаних з
колишнім царем і найбільш йому відданих.

Апарат міністерств і відомств зазнав незначних змін. Самі міністерства —
центральні органи галузевого управління — Тимчасовий уряд залишив в
основному недоторканними. З числа центральних відомств царської Росії
було скасоване лише міністерство імператорського двору. З утворенням
першого коаліційного уряду було засновано декілька нових міністерств —
пошт і телеграфів, праці, продовольства та державного піклування.
Бюрократичне чиновницький апарат, наскрізь пройнятий антидемократичним
духом, залишився старим навіть у міністерствах, які були передані
міністрам-соціалістам.

Свою керівну участь у державному житті буржуазія зміцнювала також через
особливі наради, воєнно-промислові комітети і ради при уряді та
міністерствах, утворені ще на початку війни. Тимчасовий уряд зберіг,
зокрема, воєнно-промислові комітети та особливі наїв ради з оборони,
палива, перевезень та інші державно-монополістичні органи. Були утворені
також нові наради, необхідність яких диктувалася економічною та
політичною обстановкою в країні. Кожній особливій нараді доручалося
визначене коло питань державного управління. 21 червня при Тимчасовому
уряді була утворена економічна нарада (або Економічна рада), якій
Тимчасовий уряд доручив розробку «загального плану організації народного
господарства і праці», а також «законопроектів та загальних заходів по
врегулюванню господарського життя». Виконавчим органом Економічної ради
був Головний економічний комітет, рішення якого міг відмінити тільки
Тимчасовий уряд. Головою комітету був глава уряду, а членами —
представники міністерств. Ці економічні органи були бюрократичними
установами, які не зробили нічого істотного, щоб подолати розруху в
країні.

Новим регулюючим органом був і утворений наприкінці березня
загальнодержавний продовольчий комітет, сформований замість центральних
продовольчих органів, які існували при царизмі. Йому доручалася розробка
продовольчого плану, керівних принципів і загальних заходів щодо
продовольчої справи.

Особливі економічні наради і комітети мали свої установи на місцях, у
тому числі в Україні. Так, 13 березня міністерство торгівлі та
промисловості утворило Тимчасовий комітет Донецького басейну для
об’єднання діяльності у цьому регіоні особливих нарад з палива, оборони,
перевезень і продовольства. Особлива нарада з оборони утворила у великих
економічних районах спеціальні міжзаводські наради. Такі наради
функціонували, наприклад, в Катеринославському промисловому районі.

21 квітня для розв’язання земельного питання був утворений Головний
земельний комітет — дорадчий орган при міністрі землеробства. Цьому
органу доручалася підготовка проекту реформи, він також спрямовував
діяльність місцевих земельних комітетів. Діяльність Головного земельного
комітету продемонструвала нерішучість та непослідовність Тимчасового
уряду в розв’язанні аграрного питання.

Юридична нарада, утворена 22 березня на основі Конституційного бюро,
заснованого ЦК кадетської партії, складалася з її відомих представників.
Юридичній нараді доручалося обговорення правових проблем, які поставали
у зв’язку з розробкою економічних і державних планів. Тут розроблялися
законопроекти для Тимчасового уряду. На Юридичну нараду покладалися
також підготовчі роботи, пов’язані з відкриттям Установчих зборів.

Влада величезного центрального державного апарату, який очолювався
Тимчасовим урядом, природно, повністю поширювалася і на Україну,
оскільки він негайно проголосив лозунг «єдиної та неподільної» Росії.

Буржуазні місцеві органи влади в Україні, як і в усій Росії, стали
утворюватися відразу ж після одержання звістки про революцію у
Петрограді. Цей процес відбувався паралельно і організацією Рад
робітничих і селянських депутатів. У березні спочатку у великих
промислових і адміністративних центрах, а згодом — в усій Україні були
створені комітети громадських організацій. Вони складалися переважно з
членів міських дум, хоч до участі у формуванні буржуазної влади на
місцях залучались також представники інших організацій.

Партійний склад комітетів був переважно кадетський. Представники
меншовиків і есерів також входили до складу рад об’єднаних громадських
організацій і брали участь у їх діяльності.

Буржуазія прагнула до того, щоб її органи на місцях мали вигляд законних
спадкоємців влади. Голова Катеринославської земської управи на нараді
земців і фабрикантів, звертаючись ло губернатора, заявив, що зібрання
просить «його превосходительство про утворення комітету громадських
діячів… при їхньому прево-сходительстві» Цей місцевий орган влади в
Катеринославі одержав назву «Комітет представників громадських
демократичних організацій».

Буржуазія утворювала власні комітети, щоб з їх допомогою прибрати владу
до своїх рук. Місцеві комітети негайно заявили про своє визнання
Тимчасового уряду і зверталися до населення із закликом підкорятися
цьому уряду.

Проте у деяких центрах України комітети громадських організацій
поступово виходили з-під контролю Тимчасового уряду. 4 березня у
приміщенні Київської міської думи було утворено Раду об’єднаних
громадських організацій у складі представників від губернської, міської
та повітових управ, земського союзу, союзу міст, воєнно-промислового
комітету, біржового комітету, кооперативів тощо. Виконком цієї Ради
протягом перших пореволюційних місяців вважався найвищою владою у місті.
З будинку думи було знято біло-синьо-червоний триколір Російської
імперії та вивішено жорстоко гнаний самодержавним режимом синьо-жовтий
український прапор, а також прапори численних у місті національних
меншин.

Громадські ради і комітети створювались в усіх губерніях України. Вони
розглядалися як представницькі органи місцевої влади. Панівне становище
в них зайняли представники торгово-промислових кіл і управлінської
бюрократії.

У громадських комітетах, як уже зазначалось, велику роль відігравали
представники партії кадетів, які спочатку користувалися в українських
містах великим впливом. Партія кадетів, яка після Лютневої революції
виступала за республіканську форму правління і називала себе партією
народної свободи, закликала до припинення класової боротьби і доведення
світової війни до переможного кінця. В Україні близьким за рядом
програмних положень до партії кадетів було «Товариство українських
поступовців» (ТУП), перетворене у червні 1917 р. в Українську партію
соціалістів-федералістів (УПСФ). Але ТУП на відміну від кадетів вимагало
автономії для України.

Громадські комітети утворювалися і на селі. У березні розпочалася масова
ліквідація колишніх управ. Замість старих волосних управ утворювалися
волосні та сільські виконавчі громадські комітети — органи Тимчасового
уряду. Наприклад, було сформовано виконавчий громадський волосний
комітет у с. Миропіллі Харківської губернії. Тимчасовий уряд зберіг у
волосних виконкомах вплив буржуазії та ліберальних поміщиків. 20 березня
він розіслав циркуляр, згідно з яким пропонувалось утворювати волосні
виконавчі громадські комітети під керівництвом і наглядом комісарів
уряду, а до їх складу залучати «місцевих землевласників і усі
інтелігентні сили села». З волосними та сільськими громадськими
комітетами співробітничали також меншовики і есери.

Про характер місцевих органів Тимчасового уряду свідчить соціальний
склад губернських і повітових комісарів. Уже в перші дні Лютневої
революції повсталі маси вигнали царських губернаторів, багато з них були
заарештовані. Тимчасовий уряд видав 4 березня з цього приводу постанову,
згідно з якою губернатори та віце-губернатори усувалися від посади, а їх
обов’язки покладалися на голів губернських земських управ — губернських
комісарів. Обов’язки повітових справників цією ж постановою було
покладено на повітових комісарів — голів повітових земських управ. Голів
земських управ було обрано до революції на основі антидемократичного
царського закону. За своєю соціальною суттю вони в основному були
обуржуазненими поміщиками. Більшість комісарів належала до октябристів і
кадетів. Вони у значній частині зберігали на місцях старий державний
апарат і його діячів, за винятком найбільш скомпрометованих прибічників
царизму. Губернські та повітові комісари вживали всіх заходів, щоб
припинити дальший розвиток революції та демократії, не допустити
розширення національно-визвольного руху. Про це свідчать, наприклад,
численні донесення губернських і повітових комісарів в Україні
Тимчасовому уряду, міністерству внутрішніх справ та іншим органам
центральної влади.

Великі надії у зміцненні своєї влади на місцях буржуазія покладала на
органи земського і міського самоврядування. Були утворені волосні
земства ~ зібрання і управи та дільничні міські управління (районні
думи). Останні утворювалися в містах з населенням не менше 150 тис.
чоловік. Вони допомагали міській думі управляти господарством в окремих
районах міста. Шляхом демократизації виборів у земські та міські
установи був розширений їхній склад. Цим буржуазія зміцнила своє керівне
становище в земствах і думах. Проте і трудящі, особливо у містах,
розширили своє представництво в думах і земствах, як, наприклад,
наприкінці березня у Луганську.

ae

?P???P????\?Значну увагу Тимчасовий уряд приділяв формуванню охоронного
апарату. Проблема його організації для локалізації революційного руху та
лівоекстремістських проявів, котрі під час Лютневої революції виходили
далеко за межі звичайної демократичної революції, була однією з
найскладніших проблем, з якою довелося зіткнутися Тимчасовому уряду.
Мала місце й реальна загроза контрреволюційного військового перевороту і
встановлення реакційної військової диктатури, що теж могло призвести до
ліквідації демократії,

Десятимільйонна слабодисциплінована армія, що у значній своїй частині
перебувала під впливом більшовицької агітації, не могла бути використана
для боротьби із зазначеними проявами. Уряд міг розраховувати, але не
завжди впевнено, як засвідчила практика, лише на дуже обмежене число
добірних військових частин, не допускаючи звернення безпосередньо до
широких солдатських мас. Був розширений центральний апарат військового
міністерства, витрати на утримання якого подвоїлися. Проте із цього
нічого не вийшло. Усе більш реальною ставала більшовицька загроза.
Солдатські маси — у більшості своїй селяни, переодягнені в солдатські
шинелі, — в умовах війни легко піддавалися більшовицькій агітації.

Необхідно було терміново утворити нові спеціальні органи охорони
буржуазно-демократичного ладу. Це питання виникло ще під час переговорів
між делегаціями виконкому Петроградської Ради і Тимчасового комітету
Державної думи з питання про програму майбутнього Тимчасового уряду. Тим
більше, що озброєні робітники і повсталі війська розпочали ліквідацію
поліції та жандармерії. Вони захоплювали і громили поліцейські участки,
арештовували ненависних стражів старого ладу, секретних агентів
політичної поліції — провокаторів. Ліквідація поліції та жандармерії
проходила і в усій Україні. Їх керівники, маневруючи, намагалися
врятувати від повного розгрому ці чужі народові органи. Так,
поліцмейстер Києва після одержання звістки про перемогу революції в
Петрограді і утворення буржуазного Тимчасового уряду на загальних зборах
поліцейських міста закликав їх до підкорення новій владі. У
Катеринославі начальник губернського жандармського управління видав
наказ аналогічного змісту. Проте злам старої поліції був здійснений
революційними масами грунтовно і зайшов набагато далі, ніж це було
потрібно буржуазії.

Тимчасовий уряд не міг не зважати на настрої трудящих. Він санкціонував
ліквідацію найбільш одіозних установ царського карального апарату —
жандармерії та поліції: 6 березня 1917 p. було проголошено про
ліквідацію корпусу жандармів, а 10 березня скасовано департамент
поліції. Почалось формування народної міліції. У складі міністерства
внутрішніх справ замість департаменту поліції було утворене Головне
управління у справах міліції. В той же час Тимчасовий уряд надав своїм
губернським комісарам право вирішувати питання про прийняття на службу в
міліцію осіб «достойних з числа колишніх членів поліції та корпусу
жандармів». У результаті в Одесі, наприклад, у квітні 1917 р, відбували
службу в міліції 4 колишніх пристави, 9 колишніх поліцейських, 46 раніше
усунутих околодочних наглядачів, 121 городовий, 100 канцеляристів.
Народну міліцію у Бахмуті очолював колишній повітовий справник. Але були
й нові моменти. Так, представники інтелігенції посіли посади міських і
дільничних комісарів поліції.

На місцях, таким чином, діяла народна міліція, підпорядкована комісарам
Тимчасового уряду, та робітнича міліція, підпорядкована Радам.

В Україні чиновники Тимчасового уряду неодноразово використовували
загони народної міліції для придушення виступів селянства, борців за
національне визволення, що свідчило про спроби Тимчасового уряду
перетворити народну міліцію на інструмент своєї каральної політики.
Проте зупинити дальший розвиток революції у країні вони вже на могли.

Тимчасовий уряд намагався зберегти в основному стару судову систему.
Головну причину недоліків судоустрою та судочинства він вбачав у
відступі від буржуазної судової реформи 1864 p. і вважав за необхідне
очистити судові статути від різних нашарувань пізніших контрреформ.
Проте розмах революції не дозволив Тимчасовому уряду обмежитися тільки
цим. Йому довелося підтвердити ліквідацію фактично зруйнованих
революцією тих судових установ царизму, які були ненависні народові, —
верховного кримінального суду, особливих присутствій за участю станових
представників при Сенаті та судових палатах, військово-польових судів.
Проте після червневої кризи військове- польові суди були відновлені
Тимчасовим урядом 12 липня 1917 p. під назвою «військово-революційних» з
правом виносити смертні вироки. Такі суди влітку 1917 p. діяли у Києві,
Житомирі, Вінниці, Кременчуку та інших містах прифронтове? смуги. Більш
того, за наказом О.Керенського комісія з представників воєнного
міністерства і міністерства юстиції підготувала законопроект про
військово-революційні суди в тилу, за яким допускалося застосування
смертної кари також в тилових умовах.

Основна форма дореволюційної судової організації — окружна юстиція —
була залишена Тимчасовим урядом майже без змін, лише дещо розширилася її
компетенція. Окружні суди навіть перетворилися в органи реєстрації
спілок і товариств. Зміни у становищі засідателів полягали у відміні для
них майнового цензу і допущенні до складу присяжних засідателів
військових чинів, учителів церковно-приходських і народних шкіл та
деяких інших категорій населення, які раніше були позбавлені цього
права. Інші обмеження збереглися (не допускалася участь жінок,
обмежувалася участь солдат і робітників).

Значної демократизації зазнала мирова юстиція. Розширилася система
мирових судів — вони були впроваджені у більшості губерній європейської
частини Росії. В Україні мирові суди, ліквідовані (за винятком Одеси і
Харкова) на основі судово-адміністративної контрреформи 1889 p., тепер
були відновлені. Збільшилася також питома вага мирової юстиції.
Постановою Тимчасового уряду від 4 травня 1917 р. «Про тимчасовий устрій
місцевого суду» розширювалася кримінальна і цивільна підсудність
мирового суду. Тут тепер могли розглядатися цивільні позови до 1000
крб., а також кримінальні справи, по яких покарання перевищувало півтора
роки тюремного ув’язнення. Мирові суди, таким чином, заступили земських
начальників у сфері виконання останніми судових функцій, а також волосні
суди, повітових членів окружного суду і міських суддів. Замість
одноособового мирового судді утворювалася колегія у складі голови —
мирового судді та двох членів суду. Щоб бути обраними в мирові судді і
членами мирового суду треба було мати середню освіту і три роки
попередньої державної служби.

Законом Тимчасового уряду від ЗО травня 1917 p. утворювалися суди по
розгляду адміністративних справ. Згідно з цим законом у кожний повіт
призначався адміністративний суддя. В губернських та обласних містах
були сформовані особливі адміністративні відділення, а у Сенаті вищою
інстанцією для адміністративних суддів став перший департамент. Вони
розглядали конфлікти між державними органами, комісарами уряду та
громадськими установами.

Значним демократичним, але тимчасовим заходом було санкціонування
урядом, так званих, тимчасових судів, котрі утворювалися з перших днів
революції на основі самодіяльності мас. Такі суди керувалися
революційною совістю та власною правосвідомістю. Тимчасовий уряд вжив
відповідних заходів, щоб ввести їх діяльність в рамки російської
законності. Він поставив діяльність означених судів під контроль мирових
суддів. 6 березня було розроблено інструкцію про тимчасові суди. Вони
утворювалися у складі мирового судді, який виконував функції
головуючого, і двох членів суду: одного представника від робітників і
одного — від солдатів. Тимчасовим судам надавалося право розглядати
справи про злочини, спрямовані проти особистої безпеки та майнових прав
громадян, порядку і спокою.

На практиці тимчасові суди розглядали також інші кримінальні, а в деяких
місцях — і цивільні справи. Вони виконували і функції нагляду: стежили
за обгрунтованістю та правильністю тримання арештованих під вартою.
Судочинство в цих судах було усним та гласним, їх вироки не підлягали
оскарженню і виконувались негайно; вони могли бути скасовані лише
міністром юстиції в порядку нагляду.

Суди, створені революційною творчістю народних мас, існували й в
Україні. Так, у Макіївці представники шахтарів обіймали посади суддів. У
Луганську при Раді бойових дружин для боротьби з провокаторами та
зрадниками був утворений революційний трибунал. Судові функції іноді
виконували безпосередньо Ради. Наприклад, Дружківська Рада робітничих
депутатів систематично здійснювала судові функції. Катеринославський
губернський комісар у травні 1917 р. в донесенні міністру внутрішніх
справ Тимчасового уряду повідомляв про утворення тимчасових судів у
Бахмутському повіті. Такі суди діяли в Катеринославській, Херсонській та
інших губерніях України.

У травні Тимчасовий уряд повідомив про розпуск судових установ,
утворених населенням за власною ініціативою. Після липневої демонстрації
уряд ліквідував усі тимчасові суди.

Отже, Тимчасовий уряд зберіг частину царських судів. Старі прокурорські
чини в основному теж залишилися на своїх місцях.

Разом з тим слід підкреслити, що час після перемоги Лютневої революції
був позначений рядом демократичних перетворень, розширенням окремих прав
і свобод громадян країни, хоча, як вже зазначалося, не все (і далеко не
послідовно) було зроблено в цьому напрямі.

Липнева криза викликала глибокі зміни у політичному ладі Росії, що
позначалося на політичній обстановці в Україні. 2 липня група
міністрів-кадетів подала у відставку. За кадетами пішов у відставку
глава Тимчасового уряду князь Е.Львов; міністром-головою був призначений
О. Корейський.

Не будучи впевненим у міцності своєї влади. Тимчасовий уряд маневрував і
намагався залучити трудящих на свій бік обіцянками нових реформ. 24
липня був сформований другий коаліційний уряд. Він виступив із
зверненням до населення, в якому проголошував «священне єднання» між
класами і погрожував боротися з противниками існуючого ладу як зліва,
так і справа.

У зв’язку з цими подіями був намічений новий курс більшовицької партії,
спрямований на підготовку повалення влади буржуазії та встановлення
диктатури пролетаріату. РСДРП(б) визначила курс на збройне повстання.
Більшовицькі організації України розгорнули діяльність по виконанню
рішень IV з’їзду партії, підготовці мас до збройного повстання. Ленін не
виключав у боротьбі за владу можливості громадянської війни, надання
прямої збройної допомоги більшовикам України.

Тимчасовий уряд ухвалив ряд постанов про наділення військового міністра
і міністра внутрішніх справ надзвичайними повноваженнями у боротьбі з
більшовицьким, а також національно-визвольним рухом. Для мобілізації
своїх сил Тимчасовий уряд скликав 12—15 серпня у Москві Державну нараду.
ЦК РСДРП(б) розцінив цю нараду як змову проти народу. Були організовані
страйки та мітинги протесту. В політичному страйку 12 серпня у Києві
брали участь 22 тис. робітників. Мітинги і страйки відбулися також в
інших містах і районах України.

Верхівка буржуазії та військові кола не були задоволені політикою
Тимчасового уряду, вважаючи її недостатньо рішучою. Лідером цих сил став
верховний головнокомандуючий генерал Корнілов. 25 серпня він зчинив
заколот з метою встановлення в країні військової диктатури. Трудящі
України та Росії виступили проти диктатури єдиним фронтом. Вони
знешкоджували контрреволюційні елементи в місцевих гарнізонах, ізолювали
окремі вогнища заколоту, запобігали спробам об’єднання контрреволюційних
сил.

За таких умов розпочалася нова, найгостріша і тривала урядова криза. У
пошуках виходу з неї в правлячих колах Росії вирішили тимчасово передати
владу «раді п’ятисот» (директорії). З метою заспокоєння народу
директорія 1 вересня, нарешті, проголосила Росію республікою, одночасно
піддавши репресіям ліві революційні маси та їх організації.

Конференція фабрикантів та заводчиків Півдня Росії в телеграмі воєнному
міністру від 20 вересня, повідомляючи про арешт робітниками на ряді
заводів Харкова адміністрації за відмову підвищити зарплату,
констатувала безсилля та бездіяльність влади. З Переяслава, де у вересні
«команда одужуючих» заарештувала начальника міліції, повідомляли:
«…всі посадові особи Тимчасового уряду погрожують, що складуть
повноваження, віддавши хід подій озброєному натовпу». «Місцева влада
безсильна» — повідомляли з Ровенського, Могильовського та Ямпільського
повітів. Про безсильність міліції в Ольгопольському повіті, втечу
міліціонерів зі служби доповідав 22 жовтня товариш прокурора Вінницького
окружного суду.

Похожие записи