Реферат з ТДП

Теорія держави.

Щоб розкрити поняття держави, необхідно проникнути до її теорії.

Теорія держави — це внутрішній зміст її діяльності, який виражає єдність
загальносоціальних і вузькокласових (групових) інтересів громадян.
Будь-яка держава, разом із вирішенням суто класових завдань, виконує й
загальносоціальні завдання («спільні справи»), без яких не може
функціонувати жодне суспільство. Це — засоби транспорту і зв’язку,
будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епідеміями,
злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.

Два аспекти сутності держави визначилися з моменту її виникнення:

• класовий аспект — захист інтересів економічно пануючого класу,
здійснення організованого примусу;

• загальносоціальний аспект — захист інтересів усього суспільства,
забезпечення громадського блага, підтримання порядку, виконання інших
загальносоціальних справ. Загальносоціальний аспект сутності держави
особливо яскраво проявляється в її зіставленні з громадянським
суспільством.

Співвідношення вузькокласових (групових) інтересів пануючої верхівки
(еліти) і інтересів усього суспільства за різних історичних часів не
однаково. Як правило, посилення однієї з них призводить до послаблення
іншої. До середини XIX ст. у більшості країн перевага була на боці
організованого примусу, захисту інтересів економічно пануючого класу.
Поступово у ряді цивілізованих держав Заходу в зв’язку із розвитком
громадянського суспільства усе більшого значення набувають
загальносоціальний аспект державної діяльності, завдання забезпечення
суспільного блага. У наші дні цей аспект відіграє істотну роль у
неокапіта-лістичних і неосоціал істинних державах, у тому числі в
Україні.

Перевага загальносоціального аспекту сутності держави відбулася завдяки
зниженню частки його класового змісту як певного результату розвитку
громадянського суспільства, твердження прав і свобод особи. У сучасних
цивілізованих державах не стало чітко виражених класів, соціальні
суперечності втратили антагоністичний характер, зріс загальний життєвий
рівень населення.

Зміст діяльності держави набув нових якостей:

— держава стала на шлях подолання суспільних суперечностей не шляхом
насильства і придушення, а за допомогою досягнення громадського
компромісу, толерантності, створення умов для розвитку громадянського
суспільства;

— держава у своїй діяльності широко використовує такі
загальнодемократичні ідеї та інститути, як поділ влади, плюралізм думок,
висока роль суду, гласність та ін.;

— держава застосовує засоби захисту людини праці, соціальної захищеності
всіх громадян;

— на міжнародній арені держава проводить політику, що потребує взаємних
поступок, компромісів, домовленостей з іншими державами.

Така держава в сучасних західних теоріях трактується як надкласова, що
представляє інтереси всіх верств суспільства. Вона називається
соціальною правовою державою, державою соціальної демократії. Сутність й
цієї держави не позбавлена класового аспекту, проте він не настільки
виражений, як в експлуататорських державах — рабовласницьких,
феодальних, буржуазних. Більш тогб, у сучасних державах (внаслідок
втрати антагоністичного характеру класових суперечностей) ці аспекти аж
ніяк не обов’язково протилежні один одному. Соціальна правова держава
припускає наявність громадянського суспільства, де громадянин — суб’єкт
права — є вільною, автономною особою (див. главу «Соціальна правова
держава»).

Суверенітет держави і його співвідношення із суверенітетом народу і
суверенітетом нації

Суверенітет держави — політико-юридична властивість державної влади, яка
означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і
рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно до
усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне
право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах
усієї державної території;

зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб’єкта
міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість
втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки
він припускає право законодавчої влади видавати закони.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p.
зазначені такі ознаки державного суверенітету України:

1) верховенство (інакше: прерогатива влади) — відсутність іншої більш
високої суспільної влади на території країни: державна влада може
скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної
влади;

2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині
країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (інакше: універсальність) — поширення державної влади на всі
сфери державного життя, на все населення і громадські організації
країни;

4) неподільність влади держави в межах її території — одно-особовість
влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади:
законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь
по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах — можливість самостійно приймати
рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання
суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у міжнародних
відносинах таких прав і обов’язків, як й у інших країн. До зазначених
ознак суверенітету слід додати:

7) невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та
легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості
делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в
унітарній державі), суб’єктам федерації та органам місцевого
самоврядування (у федеративній державі).

У Конституції України проголошується: «Суверенітет України поширюється
на всю її територію» (ст. 2).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх
території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет
держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє
вираження у Статуті ООН та інших міжнародних-правових документах.

Держава має суверенні права:

право війни і миру;

право видавати закони;

право формувати державні органи;

право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);

право встановлювати податки;

право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних
організаціях;

право вступати до міждержавних союзів та ін.

Проте держава не має права робити все, що вважає за необхідне, щодо
інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Державам,
наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за
винятком самооборони або уповноваження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим
обмеженням свободи дій держави є юридичний обов’язок виконувати укладені
нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір,
відповідно до якого велика частина їх економічного життя підлягає
керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну
систему права і свій власний суд, який виходить із принципу, що у разі
виникнення суперечностей між законами Союзу і законами держави-учасниці
пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени
Європейського Союзу залишаються суверенними державами.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і
суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національностей, що мешкають
на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і
носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або
через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики
своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної
влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції, — якісна характеристика
демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України
записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є
народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади
та органи місцевого самоврядування».

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?

Суверенітет держави не обов’язково припускає суверенітет народу.
Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу,
з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди),
відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату
суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У
демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є
установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного
суверенітету.

Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її
основні права. Основні права нації — гарантована законом міра свободи
(можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства
спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у
вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

— право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю
визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність
реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація
— аж до створення самостійної держави);

— право на вільний розвиток національних потреб — економічних і
соціальних;

— право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і
гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

— право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй
території;

— право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

— право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною
можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно
вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і
національних потреб, право на повагу національної честі і гідності,
розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних
установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету
інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних
потреб і прав.

Український народ політично самовизначився, створивши самостійну
незалежну державу. Держава Україна сприяє консолідації і розвитку
української нації, збереженню історичної пам’яті, традицій і культури,
враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних
народів і національних меншин. Конституція України визначила українську
мову державною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний
розвиток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і
вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов
національних меншин (ст. 10).

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в
багатонаціональних державах?

У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом
однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов’язки
відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують
паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має
гарантувати суверенітет кожній із націй, що об’єдналися. Якщо нація
здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об’єднання в
союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об’єдналися,
досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб’єктів союзу, які
поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад,
охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової,
податкової і оборонної політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала
назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав
представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка
національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати
права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте
право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не
можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і
правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а
також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов’язково
припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму
культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання
рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо.
Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави,
домагатимуться права створення самостійної держави (державного
суверенітету), то світ буде утягнуто

в хаос.

Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними в
демократичній державі.

Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет
держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні
права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель
національного суверенітету, що призводить до встановлення державного
суверенітету), є об’єктивно закономірним процесом.

Функції держави

Функції держави — головні напрямки і види діяльності держави, обумовлені
її завданнями і цілями і такі, що характеризують її сутність.

функції держави не можна ототожнювати з функціями и окремих органів, які
є частиною апарату держави і відбиваються у компетенції, у предметі
ведення, у правах і обов’язках (повноваженнях), закріплених за ними.

Наведені нижче функції держави відбивають реалізацію загальносоціальних,
або «спільних справ» (а не класових), що забезпечують об’єктивне
існування людей.

Можна класифікувати функції сучасної держави за різними критеріями:
суб’єктами, об’єктами, способами, засобами та іншими елементами
державної діяльності.

функції держави за засобами ч діяльності:

— законодавча;

— виконавча (управлінська);

— судова;

— правоохоронна;

— інформаційна.

функції цивілізованої держави за сферами (об’єктами) її діяльності можна
поділити на внутрішні і зовнішні.

Внутрішні функції — забезпечують внутрішню політику держави:

1) політична — вироблення внутрішньої політики держави, регулювання
сфери політичних відносин, забезпечення народовладдя;

2) економічна — регулювання сфери економічних відносин, створення умов
для розвитку виробництва; організація виробництва на основі визнання і
захисту різних форм власності, підприємницької діяльності; прогнозування
розвитку економіки;

3) оподаткування і фінансового контролю — організація і забезпечення
системи оподаткування і контролю за легальністю прибутків громадян та їх
об’єднань, а також за витратою податків;

4) соціальна — забезпечення соціальної безпеки громадян, створення умов
для повного здійснення їх права на працю, життєвий достатній рівень;
зняття і пом’якшення соціальних суперечностей шляхом гуманної та
справедливої соціальної політики;

5) екологічна — забезпечення екологічної безпеки і підтримання
екологічної рівноваги на території держави; охорона і раціональне
використання природних ресурсів; збереження генофонду народу;

6) культурна (духовна) — консолідація нації, розвиток національної
самосвідомості; сприяння розвитку самобутності усіх корінних народів і
національних меншин; організація освіти;

сприяння розвитку культури, науки; охорона культурної спадщини;

7) інформаційна — організація і забезпечення системи одержання,
використання, поширення і збереження інформації;

8) правоохоронна — забезпечення охорони конституційного ладу, прав і
свобод громадян, законності і правопорядку, довкілля, встановлених і
регульованих правом усіх суспільних відносин.

Внутрішні функції держави можна поділити ще на дві основні групи:
регулятивні та правоохоронні.

Зовнішні функції — забезпечують зовнішню політику держави:

1) політична (дипломатична) — встановлення і підтримання дипломатичних
зносин з іноземними державами відповідно до загальновизнаних норм і
принципів міжнародного права;

2) економічна — встановлення і підтримання торгово-економічних відносин
з іноземними державами; розвиток ділового партнерства і співробітництва
в економічній сфері з усіма державами, незалежно від їх соціального ладу
та рівня розвитку;

інтеграція до світової економіки;

3) екологічна — підтримання екологічного виживання на планеті;

4) культурна (гуманітарна) — підтримання і розвиток культурних і
наукових зв’язків з іноземними державами; забезпечення збереження
історичних пам’ятників та інших об’єктів, що мають культурну цінність;
вжиття заходів щодо повернення культурних цінностей свого народу, які
знаходяться за кордоном;

5) інформаційна — участь у розвитку світового інформаційного простору,
встановлення режиму використання інформаційних ресурсів на основі
рівноправного співробітництва з іншими державами;

6) оборона держави — захист державного суверенітету від зовнішніх
посягань як економічними, дипломатичними, так і воєнними засобами;

7) підтримання світового правопорядку — участь у врегулюванні
міжнаціональних і міждержавних конфліктів; боротьба з міжнародними
злочинами.

У зовнішніх функціях держави можна виділити два основні напрямки:
зовнішньополітична діяльність (тут особливе значення має функція оборони
країни) і зовнішньоекономічна діяльність.

Особливості класових функцій експлуататорської держави

Внутрішні Зовнішні

1. Функція придушення пригноблених класів.

2. Функція охорони приватної власності експлуататорів на засоби
виробництва.

3. Функція ідеологічного придушення своїх класових і політичних
супротивників. 1. Функція захоплення чужих територій. 2. Функція
придушення визвольних рухів.

3. Функція охорони інтересів пануючих класів від посягання на них
ззовні.

Не можна ототожнювати функції держави з формами їх реалізації —
правовими та організаційними, а також із методами їх реалізації
(переконання, заохочення, державний примус, придушення).

Основні правові форми здійснення функцій держави: правотворча,
правозастосовна, правоохоронна, установча, контрольно-наглядова.

Конкретна функція держави являє собою єдність змісту, форм і методів
здійснення державної влади у певній сфері діяльності держави;
характеризується відомою самостійністю, однорідністю, повторюваністю.

Зміст внутрішніх і зовнішніх функцій держави змінюється на різних етапах
її розвитку. Наприклад, протягом періоду становлення буржуазної держави
економічна функція була слабко розвинутою. З середини XIX ст., особливо
у XX ст. з кінця 50-х років, у країнах Західної Європи і Північної
Америки її роль значно зросла як за значущістю, так і за обсягом.
Державно-правове регулювання соціально-економічної сфери суспільних
відносин спрямоване на забезпечення політики «повної зайнятості»
населення і запобігання економічним кризам. Західні країни вдаються до
допомоги системи планування (у тому числі довгострокового), створення
спеціальних відомств з прогнозування розвитку економіки і соціального
розвитку. Зріс вплив на приватний сектор шляхом різних засобів
регулювання і контролю — політики цін, податків, інвестицій, експорту,
імпорту, державних замовлень, кредитної політики тощо. Але це не
означає, що держава поглинає діяльність приватного сектора в економіці,
не створює умов для його розвитку.

На відміну від західних буржуазних країн у СРСР, до складу якого входила
радянська Україна, приватний сектор був дозволений протягом дуже
обмеженого часу (неп). Державне регулювання економічних відносин
відігравало пануючу роль. Держава була монополістом у всіх сферах
життєдіяльності суспільства, а в економічній сфері перейняла на себе
буквально все — від встановлення рівня інвестицій у ту чи іншу галузь
економіки до найменування продуктів і цін на них.

У незалежній Україні з переходом до ринкових відносин зміст економічної
функції держави (у порівнянні з СРСР) істотно змінюється. Хоча сфера
державного управління і не зводиться до державного сектора економіки,
для втручання держави в приватний сектор економіки встановлюються межі.

Із визначенням курсу на побудову соціальної правової держави
розширюються зміст і значення політичної, правоохоронної та інших
функцій. Особливого значення набуває соціальна функція — створення
державою умов, що забезпечують гідне життя людини (див. главу «Соціальна
правова держава»).

Похожие записи