Суспільно-політичний лад і право в західноукраїнських землях (кінець
XVIII — перша половина XIX ст.)

Територія. У 1772 р. з поділом Речі Посполитої Східна Галичина була
приєднана до складу Австрійської монархії Габсбургів як Королівство
Галичини і Володимерії. Договором від 3 травня 1815 p., укладеним між
Росією, Пруссією та Австрією, територія Східної Галичини остаточно була
закріплена за Австрією.

З 1809 р. по 1815 p. Тернопільський округ входив до складу Російської
держави, але за рішенням Віденського конгресу (1814— 1815 pp.) був
повернений Австрії. У 1812 р. на підставі Бухарестського мирного
договору Хотинський повіт Тернопільщини увійшов до складу Росії.

Під час російсько-турецької війни (1768—1772 pp.) територія Буковини
була звільнена російськими військами, однак у 1774 p. ці землі окупували
австрійські війська і Буковину було включено до складу Габсбурзької
імперії (за винятком Кремінецького повіту, який 1793 p. увійшов до
складу Росії).

Селянство. Правові відмінності між окремими групами селян Східної
Галичини наприкінці третьої чверті XVIII ст. втратили своє значення. У
1776 р. в Галичині налічувалося 1859,6 тис. кріпаків, або 72% загальної
кількості селян.

У 70—80 роках XVIII ст. імператор Иосиф П здійснив ряд реформ, які мали
за мету поставити на законну основу взаємовідносини селян і поміщиків.
Наприкінці 1772 p. було видано патент (наказ) про складання інвентаря,
на підставі якого патентом 1775 p. було введено, так званий,
рустикальний податок на землю. Патентом 1781 p. і 1782 p. шляхті
заборонялося вимагати від селян понад трьох днів панщини на тиждень або
156 днів на рік, обмежувалися додаткові повинності на користь
землевласника. Були встановлені права вільного одруження, переходу на
інші наділи, на відпуск від пана, звернення із скаргами на пана до суду.
Земельний наділ селянина міг передаватися у спадщину. Наприкінці свого
правління Иосиф II підписав патент про заміну панщини грошовою платнею,
проте, як і ряд інших нововведень, він не був втілений у життя.

У 1789 p. було введено нове оподаткування, у відповідності з яким 70%
врожаю мало залишатися у селянина, 12% — віддавалося державі, 18%
забирав поміщик. Податки на користь держави отримував війт, який
передавав їх державним урядовцям. На практиці усі реформи
впроваджувалися у життя лише частково. Але вони на тривалий час зберегли
систему кріпацтва на західноукраїнських землях.

На початку XIX ст. процес обезземелювання селян посилився. Середній
наділ селянського господарства у 1819р. складав 14 акрів землі,
поміщицького — 1051 акр. У 1819 p. було складено новий інвентар, на
підставі якого у 1821 p. вводився новий земельний податок. Згідно із ним
при визначенні приналежності лісів, випасів більшість з них були
закріплені за поміщиками, що призевело до затяжних судових процесів між
селянськими громадами і поміщиками. Питома вага панщини у 1845 p. сягала
83,2% усіх феодальних повинностей, тоді як натуральна данина складала
10,8%, а чинш — 6%. Повинності поглинали майже 85% чистого прибутку
селянських господарств. Це призвело до масових селянських заворушень в
Галичині у 1846 p. Уряд Австрії був змушений скоротити панщину на 27%,
ліквідувати літні допоміжні дні, скасувати возову повинність, розширити
права селян на їх земельні наділи.

З метою регулювання повинностей селян, певного обмеження сваволі
місцевих феодалів, а також регламентування відносин між поміщиками і
селянами на території Закарпаття імператриця Марія Терезія (1764—1772
pp.) здійснила урбаріальну реформу. Було взято на облік усі селянські
землі, встановлено розміри земельних наділів, які залежно від якості
поділялися на п’ять розрядів. Розмір селянського наділу (телек)
визначався від 18 до ЗО зольдів рілля і 6—12 вигойної землі (сінокосів).
Фактично більшість селян мала половину чи чверть телеку. З 2947 дворів
повним наділом користувалися лише 146. Володільці повних наділів
зобов’язувалися відпрацювати 52 дні на рік із своїм тяглом чи 104 дні
«пішої» панщини. У пропорційній кількості встановлювалася панщина для
користувачів частиною наділу. Желяри, які мали своє господарство,
відпрацьовували 18, безхатні — 12 днів панщини на рік. Селяни мали
віддавати поміщику дев’яту частину врожаю і нести інші натуральні і
грошові повинності.

Крім цього, селяни сплачували державні податки, виконували повинності на
користь держави. Справжнім лихом для селян-кріпаків була рекрутчина. У
середині XVIII ст. військова служба у Закарпатті (Угорщині) була
довічною.

У 40-х pp. XIX ст. селяни-кріпаки латифундій Закарпаття виконували понад
20 видів панських робіт. Розміри панщини та інших повинностей далеко
перевищували передбачені реформою норми. Так, домінія графа Шенборна
одержувала додатково понад 5 тис. робочих днів за рахунок найбідніших
селян, у користуванні яких було по 1/3 та 1/4 частині наділу.

В Північній Буковині імператорським актом у 1785 p. було відмінено
особисту залежність кріпаків, але збережено поміщицьке володіння землею.
За селянами залишилися усі феодальні повинності. Вводилося право
вільного переходу селян. Однак гноблення селян, загальна економічна
відсталість Буковини призводили до багатьох повстань, найбільшим з яких
було повстання під проводом Луки Кобилиці у 40-х роках XIX ст.

Міщани. Правове становище мешканців міст Східної Галичини наприкінці
XVIII — початку XIX ст. мало в «чому відрізнялося від попереднього
періоду. У той же час усе чіткіше почали виявлятися ознаки
капіталістичного розвитку. У 1841 р. в Східній Галичині налічувалося
25208 ремісників і 183 мануфактури. Останні були, як правило,
поміщицькими підприємствами, де використовувалася праця кріпаків.
Мануфактури у своїй більшості займалися харчовим, деревообробним і
паперовим виробництвом.

У XIX ст. в закарпатських містах господарське життя дещо пожвавилося. У
1804 р. в Ужгороді існувало 10 цехів, які об’єднували 377 майстрів і
підмайстрів. Одночасно зростала кількість підприємств мануфактурного
типу.

Феодали. У 1775 p. австрійський уряд поділив усіх феодалів Галичини на
магнатів і лицарів. Шляхту було звільнено від обов’язку служби у
рушенні, замість цього встановлювалася грошова контрибуція. Патентом
1775 p. шляхті вказувалося ставитися до «холопів» по-людськи і не
вимагати більшого, встановленого в інвентарях, що врешті-решт залишилося
добрим наміром. У 1783 p. уряд офіційно відновив право поміщиків на
фізичне покарання селян.

Урбаріальний закон 1766 p. зміцнив у Закарпатті економічне і політичне
панування німецьких і угорських феодалів, що було підтверджено патентом
1785 p.

У Північній Буковині перевагу фільварочно-панської системи було
закріплено в «Певних пунктах», затверджених Марією Терезі-єю 11
листопада 1769 p. Встановлювалося повне і виключне право феодалів як на
землю, так і на селян, юридичне було оформлено кріпацьку залежність
селян.

Державний лад. Після захоплення західноукраїнських земель Австрією
територія Східної Галичини увійшла до складу так званого «Королівства
Галичини і Володомерії з великим князівством Краківським і князівствами
Освенцімським і Заторським». 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні
було створено Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером, який
виконував функції голови уряду.

У 1775 p. було утворено Галицький провінційний становий сейм
(постулатовий сейм). В ньому засідали представники трьох станів:
магнатів і лицарів, духовенства, а також представники королівських міст.
Компетенція сейму була досить обмеженою та й скликався він час від часу.
Головне призначення сейму полягало у поданні прохань (постулатів)
імператору. Виконавчим органом сейму був постійний комітет з семи
депутатів, обраних на шість років. Главою адміністрації королівства був
губернатор, який призначався імператором виключно з австрійців.

Спочатку Галичину було поділено на 6 округів (циркулів) і 59 дистриктів.
У 1777 p. після нового розмежування було створено 18 округів. У 1786 p.
на правах 19-го округу до складу «королівства» було включено Північну
Буковину. Адміністративним центром «королівства» був Львів. У 1846 p.
було проведено новий адміністративно-територіальний поділ, внаслідок
чого уся територія Галичини поділялася на 74 повіти (вони подекуди
називалися староствами).

Основними одиницями місцевого управління залишалися повіти. очолювані
старостами і начальниками повітів. Найнижчими органами влади були
сільські та міські гміни. Особливе управління існувало на так званих
фільварочних територіях, де поміщики здійснювали адміністративну владу
над домашньою прислугою і челяддю маєтків.

У зв’язку з військовими і політичними подіями австрійські власті
встановлювали в окремих районах західноукраїнських земель тимчасове
правління з надзвичайними повноваженнями. Так, територія Північної
Буковини з 1774 по 1785 pp. управлялася військовою владою. Військовий
стан вводився на окремих територіях і у першій третині XIX ст.

На території Галичини австрійська бюрократична система створила
розгалужений адміністративно-бюрократичний апарат, що нараховував до 40
тис. чиновників. Вони заповнили багаточисе-льні німецькомовні канцелярії
і здійснювали владу над населенням Галиції, що нараховувало у 1846 p.
2438 тис. чол.

(

@

?P???P????}?Мармарошська, Ужгородська і Ужанська, на чолі яких стояли
чиновники — жупани, що призначалися королем з вищої аристократії. У 40-х
роках XIX ст. канцелярії, що здійснювали політичне керівництво,
очолювалися наджупанами, а виконавчі функції перейшли до піджупанів, які
підлягали наджупану, а також міністерству внутрішніх справ. Жупи
поділялися на комітати. До складу комітатського управління входили 30—40
чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі
податків та ін.), очолювали управління жупани комітатів (журат).
Найнижчою посадовою особою був староста села, що призначався феодалом.
Після урбарі-альної реформи (1764—1772 pp.) старости обиралися на один
рік.

Місцевими органами самоврядування з дуже обмеженими повноваженнями були
так звані представництва, але на кінець XVIII ст. вони практично
перестали існувати. Замість них були створені комітатські збори як
дорадчий орган при жупані, що складалися переважно із заможних верств
населення.

Міське управління. Після 1772 p. австрійський уряд обмежив права
багатьох міст Західної України. Більшість невеликих міст були переведені
у ранг села, а їх мешканці стали кріпаками. У Львові магдебурзьке право
було ліквідовано у 1786 p.

На території багатьох міст Західної України створювалися юри-дики —
дільниці, виключені з підпорядкування міській владі і міському
судочинству. Вони підпорядковувалися окремим відомствам.

Зазначені факти свідчать про кризу феодального міського управління, що
спонукало до пошуків нових форм організації влади і управління в містах.

Суд. Стара судова система зберігається у Східній Галичині й після
анексії її Австрією і лише частково модернізується. У 1773 p. у Львові
засновано верховний суд як апеляційний для усіх нижчих судів Галичини.
Згодом замість нього було створено королівський трибунал, що мав назву
імперсько-королівського. Йому надавалося право помилування засуджених до
страти селян, за винятком тих, хто вчинив особливо тяжкі порушення
закону. В останньому випадку таке право належало тільки імператору.
Найвищою інстанцією судового нагляду у 1780 p. був галиційський сенат у
складі верховної судової палати, що перебувала у Відні. Одночасно із
заснуванням королівського трибуналу при губернаторстві було створено суд
в фінансових справах, а у 1775 p. — так звану апеляційну раду.

До середини XIX ст. зберігалися доменіальні суди. Рішення доменіального
суду, зокрема в Закарпатті, могло бути оскаржено у комітатському суді.

За часів просвітницьких реформ Иосифа II було встановлено правило,
згідно з яким поміщик-суддя мав складати спеціальні іспити на право
здійснення судової влади. Якщо ж він не склав їх, то мав на свої гроші
утримувати суддю, так званого юстиціарія чи мандатора.

Інститут адвокатури було утворено в західноукраїнських землях у 1781 p.
Однак аж до середини XIX ст. адвокатів було мало, і вони складали
привілейовану групу населення. Для управління справами адвокатури у
Львові, Станіславі і Чернівцях були створені палати (колегії) адвокатів.
Наприкінці XVIII ст. сільські громади одержали право обирати своїх
захисників на суді — так званих пленопотентів.

Право. У 1772—1786 pp. тривав процес заміни польського законодавства на
австрійське. Правові положення, обов’язкові на території Галичини,
містилися у спеціальних збірниках, що включали «накази і закони для
всіх»», «вироки», «мандати» та інші правові акти. Вони друкувалися на
польській і німецькій мовах. На цих же двох мовах друкувався
«Провінціяльний звід законів» (Львів, 1827—1861 pp.), пізніше названий
«Загальний вісник місцевих законів».

Західноукраїнські землі стали місцем апробації нового законодавства
Австрійської імперії. Так, у 1797 p. було затверджено і набрав чинності
спочатку в Західній, а згодом і в Східній Галичині новий цивільний
кодекс, що змінив польське цивільне законодавство, заклавши у нього
основи цивільного законодавства Австрії. 1 січня 1812 р. на усій
території Австрійської імперії було введено у дію новий цивільний
кодекс, що являв модернізований варіант попереднього кодексу.

У Північній Буковині цивільний кодекс було введено з 1 лютого 1816 p.

Австрійським цивільним законодавством були закріплені найважливіші
правові інститути феодальної власності. Поміщики продовжували бути
власниками землі. Податками ці землі стали обкладатися лише наприкінці
XVIII ст. Вони були значно нижчими, ніж податки з рустикальних земель,
що належали селянам.

Наприкінці XVIII ст. і до середини XIX ст. відбувається парцеляція —
подроблення селянських земельних наділів, які передавалися у спадщину.

У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. З норм місцевого
звичаєвого права в західноукраїнських землях діяла норма, відповідно до
якої за кожним з подружжя, що пережило іншого, зберігалося право
користування усім майном. Такий порядок був поширений і у селянському
середовищі. Деякі майнові спори, особливо спадкові, розглядалися на
підставі права Речі Посполитої, якщо воно застосовувалося до її поділу і
не були врегульовані пізнішими законами.

Окремі положення цивільного кодексу було змінено наприкінці першої
половини XIX ст. надзвичайними урядовими актами — так званими новелами.
Вони стосувалися окремого розширення прав жінок і позашлюбних дітей,
подальшого розвитку права зобов’язань.

У 1786 p. було затверджено загальну інструкцію для судів усіх інстанцій,
яка регулювала порядок розгляду справ. Вона складалася з двох частин:
перша стосувалася діловодства, друга — регулювала порядок судочинства. У
1807 р. у Східній Галичині набрав чинності новий цивільно-процесуальний
кодекс, який було апробовано в окремих судах західноукраїнських земель.

У 1768 р. в Австрії було затверджено новий кримінально-процесуальний
кодекс, що одержав назву «Терезіна», дію якого було поширено і на
анексовану територію західноукраїнських земель. Кодекс складався з двох
частин: перша стосувалася процесуального, а друга — матеріального права.
Система покарань у кодексі була дуже жорстокою, процес мав інквізиційний
характер з широким застосуванням катувань. Так, в Калуші у 1775 р. суд
засудив до спалення кількох жінок похилого віку, злочином яких було
«заго-ворення» оточуючих місто ланів.

У 1787 p. був прийнятий новий, австрійський кримінальний кодекс, який
містив окремі положення, характерні для буржуазного кримінального права.
У 1788 p. як доповнення до нього було введено новий статут кримінального
судочинства. Наприкінці XVIII ст. кримінальний кодекс набрав чинності у
Галичині, а незабаром — на усій території Австрійської імперії.

Кримінальний кодекс 1787 p. сприйняв певні прогресивні положення,
зокрема обмеження покарання смертю. Проте покарання залишалися
жорстокими. В останньому десятиріччі XVIII ст. репресії дещо
пом’якшилися, однак, незабаром були прийняті нові норми, спрямовані
проти революційного руху.

У 1796 p. було введено у дію західногалицький кримінальний кодекс, який
після апробації був покладений в основу загальноав-стрійського кодексу
1803 p., який позначався порівняно високою правовою технікою. Проте
кодекс не був позбавлений ряду феодальних пережитків.

Перша половина XIX ст. для історії держави та права України була
періодом відсутності української національної державності і включення
земель України як адміністративних одиниць з напівколоніальною
адміністрацією до складу Російської та Австрійської імперій. Важливою
особливістю цього періоду було збереження української національної
правової системи у вигляді визнаних як Росією, так і, певною мірою,
Австрією українських збірників нормативних актів та вимушена їх згода на
застосування звичаєвого права в українських землях.

Наприкінці першої половини XIX ст. у Європі назріла нова
соціально-економічна та політична криза, почався новий етап
національно-визвольного руху. Українська нація разом з народами Європи
перебувала в очікуванні революційного вибуху, буржуазних реформ.

Український народ не змирився із втратою національної держави. Він не
втрачав надії на її відновлення. Ці сподівання, оптимістичні настрої
дослідники називають живим духом Полуботка. На формування цих прагнень
впливали ідеї Французької революції, національні визвольні рухи у
Західній Європі та Росії. Передова частина українського суспільства,
його інтелігенція зверталися до героїчної історії свого народу,
наполегливо шукали шляхи відновлення української державності. Великий
вклад у цю благородну справу внесли українські таємні революційні гуртки
і товариства.

«Руська Правда» — програма Південного товариства декабристів визнавала
за Україною право увійти в складі рівноправних областей до майбутньої
Російської республіки. Товариство об’єднаних слов’ян, яке приєдналося до
Південного товариства, бачили Україну як суверенну республіку в складі
федерації слов’янських держав.

Ці ідеї були продовжені Кирило-Мефодіївським братством, створеним у 1846
p. з видатних представників українського народу, — М.Гулака,
М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка та ін. Програма братства передбачала
національне визволення України і входження її до федерації слов’янських
народів. «І Україна буде непідлеглою Річі Посполитій в Союзі
Слов’янськім…»

Слід підкреслити, що програма Кирило-Мефодіївського братства поєднувала
боротьбу за визволення України та відновлення її самостійності з
боротьбою за соціальну рівноправність, свободу слова, вірувань, друку.
При цьому братчики надавали Україні провідну — месіянську — роль в
організації федерації слов’янських народів.

Похожие записи