Суспільний лад Київської Русі у другій половині IX — першій третині XII
ст.

Феодали. Виникнення і розвиток феодалізму виявляються перш за все у
формуванні та зростанні феодального землеволодіння. Феодальна земельна
власність є економічною основою панування класу феодалів, про що
свідчать писемні джерела початку ЇХ ст. і археологічні пам’ятки.
Феодальні відносини розвивалися у Київській Русі нерівномірно. Були
центри, де цей процес йшов швидше (наприклад. Київська, Чернігівська
землі), але були й такі, де він тільки розпочинався (землі в’ятичів,
дреговичів). Первісною формою реалізації феодальної земельної власності
було полюддя. Появу останнього можна розглядати як ознаку «стрибка із
первіснооб-щинності у феодалізм», переходу східнослов’янського
суспільства на новий ступінь. Полюддя — це інститут прямого
позаекономічного примусу населення, в якому головна роль належить
відносинам панування та підкорення — початковій фазі перетворення землі
у феодальну власність .

У IX ст. формується панівний клас феодалів, в який входили київські
князі, місцеві князі, бояри. Державне й особисте князівське начало у цей
час було ще недостатньо диференційовано. Формування великокнязівського
домену і доменів окремих князів посилилося у Х ст. Князівський домен
являв собою маєток, який належав не державі, а самому князю як феодалу.
Прикладом князівського землеволодіння були села Ольжичі і Будутіно, що
належали княгині Ользі. Про значні розміри домену Володимира
Святославича свідчить літопис, в якому йдеться про його пожертвування
Десятинній церкві» . Князівське землеволодіння, як і всякого роду
князівських жителів (огнищани, старости та ін.), охоронялися правом
Київської Русі в особливому порядку. Про це говориться, зокрема, в
статтях 19—28, 32—33 Короткої редакції Руської Правди (Кр. Пр.).

Поряд з великокнязівським доменом, володіннями місцевих князів,
з’являються також боярсько-дружинницькі землеволодіння. У літописній
розповіді про похід Ольги в Іскоростень згадуються древлянські «кращі
мужі», яких, за думкою деяких дослідників, можна вважати власниками
феодальних вотчин. Літопис повідомляє, що у 1096 p. князь Мстислав
Володимирович припинив воєнні дії та «розпусти дружину по селом» .

Треба сказати, що питання про час виникнення на Русі боярського
землеволодіння поки що через неповноту джерел не вирішене істориками.
Суперечливими є і думки археологів. Проте у ст. 34 Кр. Пр. високий штраф
за псування межового знаку свідчить про посилений захист перш за все
приватного землеволодіння.

У Поширеній редакції Руської Правди (Пр. Пр.), яка належить до кінця XI
— початку XII ст., але відобразила більш ранній період розвитку
суспільного ладу, йдеться про боярських тіунів, рядовичів і холопів, а
також про боярське спадкоємство . Феодальні землеволодіння
збільшувалися за рахунок як великокнязівських і князівських
пожертвувань, так і захоплення пустинних земель і земель общинників.

Із введенням християнства на Русі великим феодалом ставала церква. Йшов
процес формування духовенства, верхівку якою становили митрополит,
єпископи та ігумени монастирів. Духовенство ділилося на чорне
(монашеське) і біле (мирське). Поступово поширюється практика дарування
землі монастирям і церквам, що перетворювало їх у великих
землевласників. Наприкінці XI ст. виникло церковне землеволодіння .

Адміністративним і господарським центром феодальних володінь був
феодальний двір. Великий князь жив у головному місті Русі — Києві, де
знаходилися органи верховної державної влади. Тут був і
великокнязівський двір. Великокнязівські двори, в яких правили
князівські тіуни і проживали адміністративний персонал, дружина, челядь,
яка обслуговувала господарство і двір, існували також у Бєлгороді,
Вишгороді, Берестові та інших поселеннях. Такі міста, як Чернігів,
Переяслав, Галич, Ростов, Смоленськ, являли собою центри окремих
місцевих князівств. Більш дрібні міста були центрами боярських вотчин,
церковного землеволодіння.

У Київській Русі феодальне землеволодіння охоронялося законодавством.
Руська Правда передбачала накладення великих штрафів (12 гривен) за
порушення межі феодальної оранки.

Феодали були пов’язані між собою системою васальних відносин, заснованих
на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Система
сюзеренітету-васалітету, в основі якої лежали економічні та політичні
інтереси феодалів, забезпечувала його консолідацію, сприяла класовій
єдності. Васальні відносини усередині феодального класу відображені ще у
договорі Русі з Візантією (911 p.). Великий князь спирався на менших
князів і бояр, а вони шукали у нього захисту під час воєнних сутичок.

За феодалами, що консолідувалися у клас, закріплялись особливі привілеї,
зафіксовані у правових пам’ятках, перш за все у Руській Правді. За
убивство княжих мужів встановлювався штраф у розмірі 80 гривен, що
вдвічі перевищувало штраф за вбивство простої вільної людини (статті 19,
22 Кр. Пр.; статті 1, 3 Пр. Пр.). Посилено захищалися честь і гідність
членів сімей феодалів церковним статутом великого князя Ярослава. За
примушення огнищанина без санкції князя випробуванню залізом (за «муку»)
штраф був у чотири рази більшим, ніж за «муку» смерда (ст. 38 Кр. Пр.;
ст. 78 Пр. Пр.). Бояри і дружинники користувалися привілеями при
передачі майна у спадщину (статті 90, 91 Пр. Пр.).

Розвиток феодалізму призвів до того, що тільки феодали — князі, бояри і
церква — володіли правом власності на землю. Феодали не платили данини,
мали й інші привілеї, які на були зафіксовані у правових пам’ятках, але
складалися у реальному житті. Все це виділяло їх зі складу населення
Київської Русі. Таким чином, у Київській Русі поряд з класовим поділом
суспільства йшов процес формування станового ладу, тобто юридичного
оформлення замкнутих груп серед населення.

Крім феодалів, у Київській Русі існували вільні селяни — общинники,
вільне міське населення, феодально залежне населення, раби.

Вільні общинники. Основну масу сільського й міського населення Київської
Русі становили «люди». У Руській Правді (Кр. Пр.) під цим терміном
виступають усі вільні, переважно селяни-общинники, на противагу
феодалам. У такому ж розумінні термін «люди» вживається і в Пр. Пр.
Збереження протягом довгого періоду терміна «люди» щодо вільного
населення вказує на те, що процес феодалізації, який проходив,
неоднаково зачіпав інтереси окремих селянських общин. Жителі багатьох з
них, втрачаючи станову повноправність, зберігали особисту волю
(свободу). У Київській Русі існувала суспільна власність на землю.

Вільні селяни-общинники підлягали експлуатації, сплачуючи данину,
засобом збирання якої було полюддя. З самого початку данину збирали з
«диму» (дому). Коли феодальний спосіб виробництва став панівним, а
власність на землю феодалів — основою експлуатації безпосередньо
виробників матеріальних благ, термін «люди» набув значення феодально
залежного селянства, яке експлуатувалося державою шляхом збирання
данини, розміри якої залежали від кількості і якості землі, що
знаходилась у селян, або окремими феодалами шляхом примусу селян
відробляти барщину чи збирання оброку.

Феодали здійснювали постійний тиск на селянську общину. Вони захоплювали
общинні землі, що зумовлювало зменшення питомої ваги вільних селянських
общинників. Стійкість общини підривалася з боку великокнязівської влади,
яка накладала на неї високі податки, побори, різного роду повинності.
Князі також передавали право збирання данини і судових штрафів разом з
правом суду своїм васалам, що втягувало общину у сферу впливу окремих
феодалів, які робили все, щоб безповоротно перетворити членів общини у
феодально залежне населення.

Перетворенню вільних общинників у феодально залежних сприяло і розорення
селян внаслідок стихій, неврожаю та ін., що й змушувало їх іти до
феодалів за допомогою. Посилення позаекономічного примусу також тягло за
собою необхідність для селян іти під заступництво найбільш могутніх
феодалів, які перетворювали їх у феодально залежних, примушуючи
працювати на себе. Встановлення феодальної залежності — довготривалий
процес, в якому виділяються етапи і різні стадії залежності.

У джерелах часів Давньоруської держави часто вживається термін «смерд».
Давньоруські смерди XI—XII ст. змальовуються як значна частина
напівселянського феодально залежного населення Київської Русі. За своїм
місцем у суспільстві вони займали проміжну позицію між вільними
князівськими міністеріалами і «людьми» селянської общини. Так, входження
смерда у систему князівського домену випливає як із включення його у
перелік доменіальних осіб у Правді Ярославичів (ст. 26 Кр. Пр.), так і з
того, що особиста недоторканість смерда обмежувалася «княжим словом»
(ст. 78 Пр. Пр.). Особисто смерд був вільним. Він мав право переходити
до сильного патрона. Разом з сім’єю він господарював у своєму «селі».
Князь давав йому землю («село») за умови виконання усякого роду служби
на нього. Ця земля вважалася князівською тому, що князь і його
адміністрація могли повністю

здійснювати тут свои? реальну владу. У випадку смерті смерда, в якого не
було синів, земля поверталася назад князеві (ст. 90 Пр. Пр.). За право
володіння самостійним господарством смерд сплачував князеві данину.

Смерд, який завоював довір’я князя, міг стати міністеріалом-імцем,
отроком, дитячим, старостою. Деякі смерди могли піднятися за соціальною
градацією досить високо. Але смерд-боржник міг бути перетвореним у
феодально залежного закупа. Розвиток феодалізму вів до зменшення ролі
смердів у Київській Русі.

Треба зазначити, що уривчастість і нечіткість джерел про смердів, у тому
числі й Руської Правди, зумовили появу ще в дореволюційний період різних
точок зору про цю категорію населення Київської Русі .

Закупи. Для позначення феодально залежного селянства у Київській Русі
використовувався термін «закуп». Багато статей Руської Правди (Пр. Пр.),
присвячених закупництву, свідчить, що воно було певним явищем, причому
на визначеному етапі процесу феодалізації. Основним джерелом для
вивчення закупництва є компактна група статей Руської Правди (статті
56—64, 66 Пр. Пр.), справедливо названа «Статут про закупи». Цей статут
з’явився на початку XII ст. внаслідок боротьби народних мас проти
самочинства феодалів і вимоги більш чіткого визначення правового
становища закупів. Закуп — це людина, яка потрапила в боргову кабалу і
зобов’язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути одержану у
нього «купу».

Закуп мав виконувати сільські роботи, працювати «на полі» («ролейний
закуп») (ст. 57 Пр. Пр.), доглядати хазяйську худобу:

випасати її на полі, заганяти у двір, запирати у хліві (ст. 58 Пр. Пр.).
Феодал наділяв закупа земельною ділянкою, а також сільськогосподарським
знаряддям і робочою худобою. У закупа могло бути і своє господарство,
власний кінь. Прагнучи закріпити за собою закупів, землевласники
вимагали від них «купу» у збільшеному розмірі, намагаючись присвоїти
значну кількість продуктів їхньої праці.

Закуп був істотно обмеженим у своїх правах. За втечу від «хазяїна» він
перетворювався у повного («обільного») холопа (ст. 56 Пр. Пр.). За
крадіжку, вчинену закупом, відповідав його «хазяїн» (ст. 64 Пр. Пр.),
проте, закуп у цьому випадку, як і у випадку втечі, ставав повним
холопом. Землевласник мав право піддати закупа тілесному покаранню «за
діло», але не міг «бити» закупа «без провини» з його боку (ст. 62 Пр.
Пр.). Ця обмовка у Руській Правді через ЇЇ неконкрегність слабо захищала
закупа і скоріше за все свідчила про хазяйське самочинство. Хазяїн не
мав права продавати закупа у холопи (ст. 61 Пр. Пр.). За цей незаконний
акт він повинен був заплатити штраф, а закуп здобував волю. У незначних
справах закуп міг виступати у суді як свідок, а також звертатися до суду
зі скаргою на свого хазяїна. Зростання закупництва було пов’язане з
розвитком приватного землеволодіння .

Ізгої. Ізгой — це людина, «зжита», вибита зі звичної колії, позбавлена
свого попереднього стану. Ізгої були двох видів — вільні й залежні.
Різниця у становищі ізгоїв залежала від того, з якого середовища люди
потрапили в ізгойство. І серед перших, і серед других могли бути як
жителі міст, так і селяни. Значний контингет феодально залежних ізгоїв
формувався за рахунок холопів, які викупилися на волю. Останні, як
правило, не поривали зв’язків з хазяїном і залишалися під його владою.
Однак траплялися випадки. коли холоп, який звільнився, ішов від свого
хазяїна. Такі ізгої (вільновідпущеники) звичайно потрапляли у залежність
від церкви Поряд з ізгоями-вільновідпущениками у Київській Русі
зустрічались ізгої — вихідці з вільних верств давньоруського суспільства
Вони входили до складу давньоруського суспільства як вільні, про що
свідчать ст. 1 Кр. Пр. і ст. 1 Пр. Пр., охороняючи життя ізгоя. як й
інших представників вільного населення Київської Русі, штрафом у 49
гривен. Ізгой залишався вільним, доки сам не ставав закупом або холопом.

У Київській Русі до феодально залежних верств населення належали і
вотчинні ремісники. Вотчинного ремісника і ремісницю згадує Руська
Правда, оцінюючи їх життя у 12 гривен (ст. 15 Пр Пр.). Джерела називають
феодально залежним населенням також відпущеників, задушних людей,
прошеників.

Челядь і холопи. У Київській Русі до складу невільного населення входили
й раби. Одне із джерел рабства — полон. У Х—ХІІ ст. для позначення
рабів-полонених вживається термін «челядь» На відміну від челяді
раби-холопи — це члени племені, продукт тих соціальних процесів, які
відбувалися у середині Київської Русі Руська Правда називає і такі
джерела холопства, як самопродаван-ня, одруження на рабі «без ряду»,
вступ «без ряду» на посаду тіуна або ключника (ст. 110 Пр. Пр.). У
холопа автоматично перетворювався також закуп, який тікав або
провинився. За борги у рабство могли продавати боржника, який
збанкрутував (ст. 55 Пр. Пр.).

За Руською Правдою, челядин — це раб, який перебуває під владою свого
хазяїна, забита й зовсім безправна істота. Холоп в окремих випадках був
наділений деякими правами. Так, будучи боярським тіуном, він міг
виступати в суді як «видок» (ст. 66 Пр. Пр.). Але холоп не міг приймати
клятву як «послуха», тому що послух має бути вільним. Холоп, який вдарив
«вільного мужа», зазнавав кари (статті 17, 65 Пр. Пр.). За холопа,
котрий здійснив крадіжку, відповідав його хазяїн (ст. 46 Пр. Пр.), тоді
як вільні люди, що «крали», сплачували пропажу. За убивство холопа його
хазяїну сплачувалася не «віра», а «урок». Хазяїн відповідав за угоди,
які укладав його холоп. Руська Правда встановлювала відповідальність
вільних людей за допомогу, що надавалася збіглому холопові (ст. 112 Пр.
Пр.), і визначала обов’язок властей і приватних осіб сприяти його
поверненню (ст. 114 Пр. Пр.).

Міське населення. Соціальний склад міського населення Київської Русі був
вельми різноманітним, що с характерною рисою суспільства середніх віків.
Міське населення поділялося на дві основні групи: міські низи і міську
аристократію. До останньої належали князі, бояри, вище духовенство,
купці. Руська Правда з повагою називала «градинів», «купчин», лихварів.
Купці, що займалися зовнішньою торгівлею, іменувалися «гості». Руська
Правда надавала пільги купцям, які укладали угоди, на випадок їх
неспроможності, банкрутства (статті 48, 49, 50 Пр. Пр.). Міські низи
(ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство) становили найбільш
численну категорію міського населення. Основна маса городян була
особисто вільною. Частина ремісників залежала від своїх хазяїн — бояр,
купців, тощо. Особисто вільні ремісники (ковалі, гончарі, ювеліри,
зброярі та ін.) і дрібні торговці у містах оподатковувалися або
відробляли, беручи участь у будівництві та ремонті міських укріплень,
наглядали за їхнім станом. Руська Правда визначала плату (хлібом,
пшоном, солодом, грішми) представникам державної влади, які відали
будівництвом міст і мостів, з коштів міського населення (статті 43, 96,
97 Пр. Пр.). На кошти того ж міського населення будувалися церкви,
утримувалася церковна парафія.

Вільне ремісниче населення не було однорідним за своїм складом. Із
загальної маси ремісників виділялися більш заможні майстри, в яких були
залежні від них підмайстри або учні.

Соціально-економічна та правова нерівність призводила до загострення
класових суперечностей і розвитку класової боротьби.

Похожие записи