Реферат з теми:
Судове доказування
1. Поняття судового доказування та його етапи
Змагальність та доказування.
Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом
у справі об’єктивної істини та правильного застосування норм
матеріального і процесуального права.
Для цього ст. 11 ЦПК покладає на суд обов’язок, зберігаючи об’єктивність
і неупередженість, створювати необхідні умови для всебічного і повного
дослідження обставин справи. Згідно ст. 11 суд розглядає цивільні справи
не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим
відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі
доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Така
діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результаті
здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і
пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з
діалектичного розуміння пізнання, як процесу відбиття в свідомості
людини об’єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства,
пізнання в цивільному судочинстві процес відбиття в свідомості суддів і
осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів,
що їх підтверджують та існують в об’єктивному світі.
Пізнання складається з діалектичної єдності розумової і процесуальної
діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, та яка відбувається
в процесі подання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів
цивільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність складається з
чотирьох частин (видів): доказування фактичних обставин, які
з’ясовуються під час розгляду справи; встановлення судом деяких
фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього
спостерігання суддями в судовому засіданні; пізнання судом спірних
правовідносин, прав і обов’язків сторін; пізнання, яке здійснюється
вищестоящими суддями в процесі перевірки законності і обґрунтованості
судового рішення у цивільній справі.
Об’єктом пізнання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її
обставини фактичні і юридичні та докази, на підставі яких вони
встановлюються, метою пізнання встановлення об’єктивної істини у справі;
засобами пізнання доказування і докази; процесуальна форма пізнання
судовий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (процес пізнання)
виступає методом встановлення об’єктивної істини у справі, її фактичного
і юридичного складу.
Об’єкт пізнання формується поступово. При прийнятті судом матеріалів
справи до свого провадження вирисовуються тільки загальні контури, які в
процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і
докази можуть носити суперечливий характер, взаємно виключати і
доповнювати один одного, але важливо те, щоб по кожній обставині, яка
підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її
всебічного, повного і об’єктивного з’ясування.
Отже, докази і доказування в цивільному судочинстві є невід’ємною
частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного
вирішення.
2. Поняття доказів в цивільному процесі
Здійснення правосуддя полягає у вживанні судом закону до встановлених в
ході судового розгляду фактичних обставин. Перш ніж вчинити акт
застосування права, потрібно знати, що виявлені в суді обставини
повністю відповідають дійсності. Явища, події, які відбуваються зараз
або носять тривалий характер, можна, звичайно, завжди пізнати
безпосередньо. Так досліджуються, наприклад, фізичні, фізіологічні або
хімічні процеси, відповідні явища або факти. Проте є цілий ряд сфер
людської діяльності, де, як правило, необхідно виявити події, які мали
місце у минулому. Саме з такими об’єктами мають справу археологія,
історія. Виявлення явищ, що мали місце в минулому – основне завдання
суду. Безпосереднє сприйняття явища складом суду – окремий випадок.
Знайомство з особою сторін, місцевий огляд – ось нечисленні приклади
такого безпосереднього пізнання. В переважній більшості випадків суду
доводиться пізнавати необхідні для нього факти і явища дійсності не
прямо, а опосередковано, за допомогою доказів. Таким чином, доказування
в суді є способом опосередкованого пізнання, коли суд робить висновок
про існування або відсутність фактів, що мають значення для справи, на
підставі інших фактів, одержуючи відомості про належні встановленню
факти з відповідних джерел.
В повсякденному житті люди постійно вимушені вдаватися до
опосередкованого пізнання і використовування доказів: в науці і техніці,
у сфері державної діяльності, в домашньому побуті. Особливу роль докази
відіграють в діяльності правозастосовчих органів. Загальний суд,
спеціалізований суд, адміністративні органи – всі вони використовують
докази. Оскільки ці докази є засобом встановлення юридичних фактів та
обставин і оскільки сфера їх застосування пов’язана з діяльністю
юрисдикційних органів, вони можуть бути названі юридичними доказами.
Юридичні докази, що використовуються в суді, називаються судовими. Це
обумовлено тим, що кінцевою метою уявлення і використовування доказів є
формування на їх основі внутрішнього суддівського переконання, яке
визначає зміст будь-якого акту правосуддя. Збирання, дослідження і
оцінка доказів відбуваються в спеціальній процесуальній формі, властивій
саме діяльності судових органів.
Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета
доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного
доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд небере до
розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Обставини справи, які за законом можуть бути підтверджені певними
засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами
доказування. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть
участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, що мають значення для
ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які
беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися
на припущеннях. Як випливає з частини 1 статті 60 ЦПК України, кожна
сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на
підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених даним
кодексом. Такі випадки містяться в статті 61 ЦПК України. Ці норми є
основоположними новелами питання доказів.
Закон встановлює, що доказами по цивільних справах є будь-які фактичні
дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність
обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших
обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. В цій же
статті вказується, що фактичні дані встановлюються такими засобами:
поясненнями сторін, третіх осіб та їхніми представниками, допитаних як
свідків; показаннями свідків; письмовими доказами; речовими доказами,
зокрема звуко- і відеозаписами; висновками експертів.
Отже, докази – це будь-які фактичні дані, тобто факти об’єктивної
діяльності, а також відомості про них. Факт знаходження особи в певний
час в одній місцевості доводить неможливість особистого здійснення ним
яких-небудь дій в цей же час в іншій місцевості (алібі). Із знання про
існування одного факту можна зробити висновок про існування або
неіснування іншого факту або інших фактів. Вся судова діяльність
направлена на те, щоб з’ясувати фактичну сторону справи, тобто зіставити
і проаналізувати співвідношення між одними відомими суду фактами і
іншими фактами, що підлягають встановленню. Разом з тим факти
об’єктивної дійсності відбуваються за межами процесу по справі і тому
встановити їх можна тільки за допомогою відомостей про факти.
Для того, щоб встановити, наприклад, алібі, потрібно мати відомості про
те, де знаходилася відповідна особа у момент здійснення правопорушення,
чим займалася і які обставини виключали можливість її присутності у
іншому місці. Доказами закон називає будь-які фактичні дані, тобто
будь-які факти і відомості про них, які виявилися залученими в сферу
судового дослідження. При виявленні обставин, що мають значення для
справи, суддя може зіткнутися з різними фактичними даними. Сторона,
наприклад, може послатися на факт погашення боргу, підтверджуючи його
відповідною розпискою, проте в ході розгляду справи буде встановлений
факт фальсифікації розписки. По справі про відшкодування шкоди можуть
бути дані свідчення свідків, які після перевірки виявилися
недостовірними або навіть явно помилковими. Відомості про негативну
оцінку особи сторони можуть бути спростовані відомостями, позитивно
характеризуючими особу, і т.д. У всіх цих випадках будь-які факти і
будь-які відомості про них, як відповідні дійсності, так і такі, що не
підтвердилися після проведеної перевірки, грають роль судових доказів.
Фактичні дані встановлюються, як вже відмітили, за допомогою
передбачених законом засобів: пояснень сторін і третіх осіб, допитаних
як свідки, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків
експертів. Засоби доказування тісно пов’язані з фактичними даними. Саме
засоби доказування є джерелами отримання відомостей про ті факти, які
необхідно встановити по справі. Це дає підставу вважати, що самі засоби
доказування разом з фактичними даними відіграють роль судових доказів.
Не випадково, що і закон застосовує до засобів доказування термін
„доказ” (письмові докази, речові докази).
Звичайно, між фактичними даними і засобами доказування є відмінності:
фактичні дані є змістом судового доказу, а засоби доказування – його
формою. Нерозривний зв’язок форми і змісту доказу означає, що в
будь-якому засобі доказування повинні міститися фактичні дані, а, з
другого боку, фактичні дані можуть бути одержані судом тільки за
допомогою встановлених законом засобів доказування. Засоби доказування,
що не містять відомості про факти або що містять відомості, одержані не
зі встановлених в законі джерел, доказового значення не мають.
3. Предмет доказування
Співвідношення предмета та меж доказування.
Предмет доказування юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся
доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз
відповідних статей ЦПК дає можливість зробити висновок, що предметом
доказування виступають: а) обставини, на яких позивач обґрунтовує свої
вимоги (підстава позову); б) обставини, на яких відповідач обґрунтовує
свої заперечення (підстави заперечення); в) інші обставини, які мають
значення для правильного вирішення справи. А взагалі обставини, які
повинні бути встановлені як підстави для вирішення спору між сторонами:
всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають
значення для справи.
Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі
норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини. Так,
відповідно до ЦК про відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров’я на
виробництві до складу підстави позову, що є предметом доказування,
входять факти, які підтверджують: наявність трудових відносин
потерпілого з такою особою (організацією, підприємством); одержання
каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я в зв’язку з виконанням потерпілим
своїх трудових обов’язків; настання певної шкоди; наявність збитків та
їх розмір; вину організації в заподіянні шкоди.
Але якщо факти одержання каліцтва і вина організації в заподіянні шкоди
були встановлені вироком суду в кримінальній справі, то ці факти не
підлягають доказуванню, незважаючи на те, що вони входять до складу
підстави позову.
Отже, предмет доказування в конкретній справі може не збігатися з
підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які
не потребують доказування. Труднощі і помилки у визначенні необхідного
складу фактів доказування мають місце, коли диспозиція матеріального
права носить відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані
питання про виселення за неможливістю сумісного проживання, про
відшкодування завданої шкоди, про розділ майна подружжя та інші, при
застосуванні яких повинні враховуватися «груба необережність самого
потерпілого», «майновий стан», «інтереси неповнолітніх дітей» чи
заслуговуючі на увагу інтереси одного з подружжя, тобто факти, які в
нормах права сформульовані в загальному, а не у точно визначеному
вигляді.
Склад фактів матеріально-правового характеру, які підлягають доказуванню
і пізнанню, неоднорідний. Залежно від волевиявлення суб’єктів
правовідносин ними можуть бути дії, які виконувалися за волею сторін, і
події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують
матеріальних правовідносин, а виступають лише підставою для виконання
дій, спрямованих на виникнення правовідносин (так, землетрус подія,
страховий випадок, який виступає приводом для порушення (виконання дій)
правовідносин по державному страхуванню по відшкодуванню громадянину
шкоди). Залежно від відповідності фактів установленому правопорядку вони
можуть бути правомірними і неправомірними. Останні носять характер
цивільних правопорушень, кримінальних злочинів, адміністративних
проступків, трудових правопорушень тощо. Пізнання судом факту
кримінального злочину відбувається на підставі письмових офіційних
доказів актів судових і прокурорсько-слідчих органів.
Положення, що суд при розгляді цивільної справи не може кваліфікувати ті
чи інші дії як кримінальні правопорушення з усіма випливаючими
наслідками цивільного процесуального характеру, не відповідає за
правилом якої суд при встановленні в діях сторін та інших осіб ознак
злочину може порушити кримінальну справу. А це означає, що суд в
цивільному процесі може кваліфікувати певні дії як кримінальні злочини.
Направлення порушеної справи на розслідування може вплинути на наслідки
цивільно-правового характеру, наприклад, настання не обмеженої, а повної
матеріальної відповідальності.
Для виявлення специфіки фактів доказування в літературі була проведена
їх класифікація за фактами, що породжують, змінюють, і припиняють права
і обов’язки та перешкоджають виникненню прав і обов’язків. Запропонована
класифікація викликала певні зауваження, але її значення для повного,
всебічного і об’єктивного пізнання обставин у справі очевидне. В теорії
процесу також мало місце судження про те, що до складу фактів предмета
доказування входять три групи фактів: правостворюючі, лігімітації сторін
і приводу до позову. Останні дві групи є також фактами правостворюючими,
тому така класифікація не має значення для доказування. Практичне
значення для доказування має поділ фактів предмета доказування на
позитивні і негативні. Негативні вимагають більше уваги, оскільки з ними
завжди чимало труднощів в доказуванні. Залежно від часу виконання дій
факти предмета доказування поділяються на факти-явища, які мали місце в
минулому і факти-стану, які носять тривалий характер (продовжуються) і
можуть безпосередньо сприйматися судом. Доказуванню підлягають і
доказові факти, тобто такі, що тісно пов’язані з фактами
матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити
висновок про їх наявність чи відсутність. Наприклад, експертиза крові у
дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його
батьківства дала висновок, що батьківство не виключається.
Цей факт не є передбаченою законом обставиною, що підтверджує
батьківство, але у зіставленні з іншими доказами може призвести суд до
такого висновку. Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні
факти. З їх наявністю може бути пов’язана реалізація права на звернення
до суду за захистом, на забезпечення позову, зупинення провадження у
справі. Пізнанню підлягають і факти, встановлення яких суду необхідно
для виконання виховних і превентивних завдань правосудця. Це факти, які
розкривають умови і причини правопорушень, необхідні для реагування суду
постановлення окремих ухвал.
В процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета доказування може
змінюватися збільшуватися або зменшуватися, уточнюватися в зв’язку зі
зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення
позовних вимог. Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма фактами
предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність. Не
потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що
придумуються. Суд також може вважати визнаний стороною факт встановленим
і звільнити від його доказування.
Загальновідомі факти це обставини, які відомі широкому колу осіб, в тому
числі і складу суду. Вони не потребують доказування тому, що
об’єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події:
закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від
часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має
використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити. Визнання
обставини загальновідомою і як такою, що не підлягає доказуванню,
вирішується судом, який розглядає справу, про що ним виноситься ухвала,
яка оскарженню не піддягає.
Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної
сили судового рішення і визначається його суб’єктивними і об’єктивними
межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а
також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі
встановлені судом в рішенні у такій справі факти і правовідносини. Тому
факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили, не
доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, в яких беруть
участь ті самі особи. Не потребують доказування при розгляді справи і
факти, які згідно з законом припускаються встановленими, тобто законні
презумпції. На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів,
законні презумпції можуть бути спростовані в загальному порядку.
Так, за шкоду, заподіяну громадянином, визнаним недієздатним у судовому
порядку, відповідають його опікун і організації, які зобов’язані
здійснювати за ним догляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх
вини. В цій нормі вина опікуна презумується, але він може здійснювати
процесуальну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших
осіб, а, отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції
стосуються лише юридичних фактів, а не доказових, які також входять до
предмета доказування. Отже, законні припущення (презумпції)
санкціонуються законом або випливають з його змісту. їх складають
юридичні факти, що входять до підстав вимог і заперечень сторін, та
можуть носити суперечливий характер і бути спростовані. Законні
презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому, що
сформульоване законом положення відбиває найбільш звичайне і найбільш
вірогідне явище. За галузевою належністю законні презумпції
класифікуються на матеріально-правові і процесуально-правові.
Матеріально-правові можуть класифікуватися також за правовими
інститутами: стосовно захисту честі і гідності громадян та організацій;
статусу суб’єктів цивільного права; права власності; зобов’язального
права, сімейних прав.
В судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування
виступає безспірність фактів. Згідно ст. 61. „Підстави звільнення від
доказування”: 1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які
беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. 2. Обставини, визнані
судом загальновідомими, не потребують доказування. 3. Обставини,
встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або
адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при
розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо
якої встановлено ці обставини. 4. Вирок у кримінальній справі, що набрав
законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне
правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про
цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або
постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією
особою.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
