Реферат на тему:

на тему:

Судоустрій Литовсько-Руської держави

План

Вступ

Входження українських земель до Литовського князівства.

Етапи розвитку судоустрою.

Судові установи:

а. земський суд;

б. гродський суд;

в. підкоморський суд;

г. церковні суди;

д. суди у містах з Магдебурзьким правом;

е. цеховий і вотчинний суди;

є. копний суд.

4. Судова система на Запоріжжі.

Висновок

Використана література

Вступ

Спочатку, після входження українських земель до литовського князівства,
діяла судова система, яка була притаманна Київській Русі. До кінця 14
ст. суд великого князя литовського був аналогічний суду княжої доби. Вся
повнота судової влади належала главі держави або удільним князям. Від
себе вони передавали справи судочинства посадовим особам – воєводам,
намісникам, державцям, старостам, тіунам. Удільні князі підлягали тільки
суду великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські
та сільські громади мали власні суди, існував церковний суд. Проте
згодом відбувається наступ на цю систему.

Входження українських земель до Литовського князівства

Після розпаду Київської держави та занепаду Галицько-Волинського
князівства державно-правовий розвиток на переважній частині сучасних
українських земель пов’язаний з експансією зміцнілої за князя Гедиміна
(1316—1341 pp.) Литовської держави. Протягом другої половини XIV ст.
більшість українських земель була приєднана до складу Великого
князівства Литовського, Руського та Жемайтійського (офіційна назва
держави). У 1387 р. галицькі землі були захоплені Польщею, на Закарпаття
поширилася влада Угорщини, а Буковиною заволоділо Молдавське князівство.
Приєднання українських земель до складу сусідніх держав негативно
вплинуло на долю української державності, оскільки вона була
ліквідована.

Отже, шляхом об’єднання не тільки українських, а й білоруських та
московських земель на початку XV ст. утворилася держава, до якої входили
території сучасної Білорусії, Литви, Російської Федерації та України
(зокрема, Волинь, Київщина, Поділля та частина Лівобережжя). Ця держава
проіснувала до 1569 p., коли в Любліні відбувся спільний
польсько-литовський сейм, на якому було підписано акт унії Литви та
Польщі. За умовами Люблінської унії перестала існувати литовсько-руська
форма державності українського народу, а Корона (тобто, Польща) і Велике
князівство Литовське об’єднувалися в одну державу — Річ Посполиту, яка
остаточно розпалася тільки в кінці XVIII ст.

До кінця XIV ст. судоустрій і судочинство в українській частині Великого
князівства Литовського були подібні до судоустрою і судочинству часів
Русі та Київської держави. Великий князь мав найвищу судову владу, однак
його компетенція обмежувалася. Так, справи по обвинуваченню князів,
бояр, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в
антидержавних злочинах, а також скарги на рішення нижчих судів спочатку
князь розглядав одноособово, але пізніше найважливіші справи почали
вирішуватися князем спільно з пани-радою — установою центрального
державного управління у Великому князівстві Литовському в період до
Люблінської унії, яка походила з боярських княжих рад і княжої ради
Віденських правителів Литовського князівства. Іноді і сама пани-рада
здійснювала правосуддя без участі князя, однак цей суд за часів Великого
князівства Литовського не перетворився в окрему судову установу. Крім
того, через велику кількість справ князь доручав службовцям з
найближчого свого оточення здійснювати судові функції, але ці суди
(маршалкові, асесорські) мали тимчасовий характер.

Етапи розвитку судоустрою

Захоплення і утримання українських земель польсько-литовськими феодалами
з кінця XIV ст. поступово обумовило зміни як у судоустрої, так і в
судочинстві України. В організації судів та розвитку правової системи на
українських землях за доби Великого князівства Литовського дослідники
вирізняють три етапи.

Перший етап охоплює історичний період з часу захоплення території
руських князівств у середині XIV ст. до укладення Кревської унії між
Литвою і Польщею в 1385 р. Для цього етапу є характерним подальше
панування місцевого права в усіх його галузях, наявність незначних змін
в організації та компетенції судових установ, а також виникнення суду
великого князя над підлеглими йому князями.

Другий етап охоплює період часу від 1385 р. до ухвалення II Литовського
статуту у 1566 p., який характеризується інтенсивним процесом
проникнення на територію сучасної України західноєвропейського і
польського права та суттєвими змінами в судоустрої після Бєльського
сейму 1564 p., пов’язаними з позбавленням магнатів і шляхти права
судової юрисдикції та створенням великим князем нової системи державних
судів. Суди доби Русько-Литовської держави поділялися на державні,
доменіальні, міські, копні та церковні. Державні суди перебували під
безпосередньою юрисдикцією великого князя литовського та його урядовців
і поділялися на господарські, комісарські, межові, асесорські,
маршалкові суди та суд панів-ради.

Третій етап організації та діяльності судових органів доби
Литовсько-Руської держави — від запровадження II Литовського статуту
(1566 p.), яким фактично і завершилася судова реформа, до остаточного
розпаду Речі Посполитої у кінці XVIII ст. За Литовським статутом 1566 р.
князівство Литовське було поділено на староства та повіти і
передбачалося створення в кожному повіті трьох судів — земського,
гродського, підкоморського. Апеляційною інстанцією для всіх трьох
повітових судів був великий князь литовський.

Судові установи.

Судова система в українських землях безпосередньо визначалася класовим і
становим ладом суспільства. Вона грунтувалася на таких засадах:
залежності суду від адміністрації або на повному злитті з нею, становому
принципі побудови судової системи.

Представники панівних станів користувалися «судом рівних». Магнати і
шляхта судилися у сеймовому та королівському судах. Шляхта підпадала під
юрисдикцію повітових шляхетських судових органів — земських судів, які
сама й утворювала. Згідно з Литовськими статутами земські суди
розглядали кримінальні й цивільні справи, виконували функції нотаріату.

А. Земський суд. Земський суд складався з судді, підсудка і писаря. Усі
ці посадові особи обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. На кожну
посаду обиралося чотири кандидати з місцевих шляхтичів-християн («веры
годних»), які були письменними і знали право. Із списку кандидатів
великий князь Литовський затверджував одного на кожне місце. Судді
призначалися на необмежений строк. На першій сесії вони присягали, що
будуть справедливо судити. Сесія земського суду збиралася тричі на рік.
Земські суди у своїй діяльності керувалися переважно Литовськими
статутами 1529, 1566 і 1588 рр. Апеляційною інстанцією для земських
судів були Коронний або Литовський трибунали.

Важливу роль у здійсненні правосуддя відігравали призначені воєводою за
поданням земського суду й шляхти — свого роду судові виконавці. Для
забезпечення законності подібних дій вимагалася наявність при возному
щонайменше двох-трьох шляхтичів-свідків, яким заінтересована сторона
сплачувала, як і возному, певну винагороду. У кожному повіті було кілька
возних. Головний з них називався генералом. За дорученням земського суду
або на прохання заінтересованих осіб возний здійснював огляд місця
злочину, визначав розміри шкоди або збитків та ін. У разі необхідності
він забезпечував явку відповідача до суду, вводив у володіння землею,
фіксував публічно-правові дії приватних осіб тощо.

Б. Гродський суд. Повітовими судами для шляхти та інших людей були так
звані гродські («замкові») суди, в яких головними суддями звичайно
виступали посадові особи місцевої адміністрації — воєводи і старости.
Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. До вищого суду входили головні
судді, і він був судом другої інстанції. Нижчий суд складався з
намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засідання цього суду —
«рочки гродские» — починалися першого дня кожного місяця і тривали два
тижні. Гродські суди розглядали справи, що стосувалися найтяжчих
злочинів, або коли злочинець був затриманий на місці злочину, а також
справи про повернення невільної челяді і залежних селян. Важливою
функцією гродських судів було виконання вироків і рішень інших судів.

В. Підкоморський суд. Спеціальним судово-адміністративним органом у
Великому князівстві Литовському, який розглядав тяжби щодо меж земельних
володінь феодалів, установлював межові знаки, був підкоморський суд.
Справи тут розглядав один суддя — підкоморій, який призначався великим
князем. Підкоморські суди запроваджені в Правобережній Україні (у
Київському, Волинському, Брацлавському воєводствах) Статутом 1566 р.
Отже, у повіті було три судові установи: земський суд, гродський і
підкоморський. Роль центру судово-адміністративного життя кожного повіту
відігравала замкова канцелярія. Тут оформляли усі майнові угоди, сюди
надходили заяви про вчинені злочини, доставляли підозрюваних у злочині,
складали присягу.

У замкові книги канцелярії записували найрізноманітніші відомості.
Працювали тут представники малоземельної («убогої») шляхти. З початку
XVII ст. уже простежуються своєрідні династії дрібної шляхти, для якої
канцелярська робота стала професією.

Характерно, що згідно з Волинським привілеєм, установленим королем на
Люблінському сеймі 1569 р., у повітових судових установах переважно
вживалася «руська», тобто українська, мова. «Руською» мовою видавалися
акти замкових канцелярій, але в міста слід було надсилати документи,
написані польською мовою.

Чинність Волинського привілею було поширено і на Брацлавщину. Для
Київщини встановлювався особливий привілей, де також забезпечувалася
можливість вживання «руської» (української) мови.

Г. Церковні суди. Значними в той час були судові функції церкви. В
українських землях існувало два види церковних судів: духовні, які
розглядали справи про розлучення, подружню зраду, майнові спори між
подружжям, про спадщину тощо; і церковний доменіальний суд, що виступав
як суд феодала, котрим була церква для залежних від неї людей.
Юрисдикції церковного доменіального суду підлягали дрібні цивільні й
кримінальні справи селян, які мешкали на церковних землях, а також
справи про невиконання феодальних повинностей. Аналогічними правами щодо
ченців і підлеглого монастирям населення користувалися монастирські
суди. Єпископи та настоятелі монастирів управляли своїми маєтками через
намісників і управителів, яким доручали здійснення доменіального суду
щодо населення, котре мешкало на церковних землях. Судові функції у
церковних судах виконували протопопи, єпископи і консисторський суд
митрополита.

Щодо міщан королівських і приватновласницьких міст судові функції
виконували судді, які призначалися власниками цих міст, що було, по
суті, різновидом доменіального суду.

Д. Суди у містах з Магдебурзьким правом. У містах, котрі користувалися
самоврядуванням, судові функції здійснювали магістри й ратуші. У
магістратських судах цивільні справи розглядалися радою на чолі з
бургомістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. Найтяжчі
кримінальні справи (розбій, убивство, підпал, зґвалтування, посягання на
життя шляхтича) розглядалися магістратською радою разом з міським
старостою. Староста разом із війтом розглядали справи, якщо сторонами у
них виступали міщани і міські мешканці. У ратушах судові справи
розглядалися війтом або бургомістром під головуванням міського старости
або іншого державця. Міські суди збиралися на свої засідання двічі на
тиждень, їхні рішення можна було оскаржити підвоєводі, котрий являв
собою суд другої інстанції.

Жалувані грамоти містам на Магдебурзьке право надавали міщанам
право-привілей судитися відповідно до «положень Магдебурзького права».
Основними видами судів у містах України з самоврядуванням були поточний
і виложений суди. Поточний суд збирався у міру необхідності, але не
пізніше як на третій день після подання позивачем скарги. До складу
поточного суду входили лент-війт (заступник війта), до чотирьох
бургомістрів, кілька радців і лавників. Нерідко поточні суди вирішували
спори між феодалами й міщанами, бо гродські суди, що діяли за
Магдебурзьким правом, часто ігнорували приписи Литовських статутів щодо
порядку розгляду судових тяжб. Інколи поточні суди не постановляли
остаточних рішень, а передавали справу на розгляд виложеного суду.

Виложений суд працював під головуванням війта. Він збирався тричі на
рік, і кожна сесія тривала до двох тижнів. До компетенції виложеного
суду входили улагодження майнових спорів, розгляд кримінальних і
цивільних справ.

Е. Цехові і вотчинні суди. У містах України діяли ще цехові суди, де
суддею був цеховий майстер. Підсудність цехових судів охоплювала дрібні
справи між членами цеху в процесі їхньої трудової діяльності (спори про
неявку «братчиків» на раду цеху, про непристойні висловлювання в
присутності цех-майстра, про насмішки над працею іншого майстра).
Залежно від провини цех-майстер притягував винуватця до грошового
штрафу, короткочасного позбавлення волі, виключення із цеху. Рішення
цех-майстра можна було оскаржити на цехових зборах. Більш тяжкі злочини
ремісників розглядалися у загальних судах міста.

Стосовно залежних селян магнати і шляхта мали вотчинні суди, де
здійснювали судочинство особисто або за їхнім дорученням — управляючі і
державці їхніх маєтків. Справи розглядалися з урахуванням місцевих
звичаїв або волі власника землі. Найпоширенішими були тілесні покарання
і грошові штрафи. У Великому князівстві Литовському юрисдикції вотчинних
судів підлягали й справи про тяжкі злочини, за які згідно з III
Литовським статутом могло бути призначене покарання у вигляді тюремного
ув’язнення і навіть смертної кари.

Є. Копний суд. В Україні, переважно на королівських землях, тривалий час
продовжували існувати общинні, так звані копні, суди (їх називали
«копа», «купа» або ж «громада»). Вони були судами сільської громади та
носіями віковічних традицій звичаєвого права. За допомогою цих
своєрідних установ селяни й жителі містечок не тільки успішно боролися з
різного роду правопорушеннями й злочинами, а й відстоювали право
самостійно вирішувати усі питання життя общини незалежно від місцевої
адміністрації та тиску феодалів.

Копний суд територіальне об’єднував кілька сіл. Його засідання
відбувалися під відкритим небом на заздалегідь визначеному місці —
«коповищі», куди збиралися представники селянських дворів, їх називали
«сходаї», «мужі», «судді копні».

Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали
на даному місці, їхні жінки, брати й діти запрошувалися на засідання
копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, становила
10—20 осіб. Священики мали бути присутніми на засіданні копного суду.
під час складання його учасниками присяги. Крім головних учасників —
«сходаїв», на копний суд запрошувалися селяни сусідніх громад — «люди
сторонні», які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за
перебігом подій. Це положення поширювалося також на шляхтичів і
управителів маєтків. Засідання копного суду відбувалися у присутності
представника державної адміністрації — возного, який складав протокол і
донесення в гродський суд для запису рішення в актові книги.

Підсудність копного суду була досить широкою. Він розглядав земельні
спори між селянами, справи про заорювання землі, крадіжку худоби,
привласнення чужих боргів, бійки і навіть убивства. Копний суд мав право
призначати такі покарання, як штраф, відшкодування збитків, тілесні
покарання. Характерно, що копні суди самостійно здійснювали розшук
обвинуваченого, розглядали справи по суті, виносили судові рішення, які
були остаточними і виконувалися негайно.

В окремих випадках копний суд розглядав справи, в яких однією із сторін
був шляхтич. При цьому останній мав право на розгляд його справи як
альтернативу в гродському суді. Поступово шляхта вийшла з-під юрисдикції
копних судів.

У міру посилення на українських землях, які з 1569 р. перебували у
складі Речі Посполитої, феодальної залежності селян та юридичного
закріплення кріпацтва (III Литовський статут 1588 р.) розгортається й
подальший наступ на права копних судів. Як наслідок, перелік справ, що
підлягали розгляду копними суддями, поступово скорочувався. Але,
незважаючи на це, на Правобережній Україні копні суди продовжували
функціонувати не тільки у XVII, а й у першій половині XVIII ст.

Судова система на Запоріжжі

Своєрідна судова система існувала у запорізьких козаків. Судові функції
тут виконували всі представники козацької старшини: кошовий отаман,
довбиш, паланковий полковник, а іноді й весь кіш. Кошовий отаман
вважався найвищою судовою інстанцією, оскільки він зосереджував у своїх
руках вищу владу над усім військом. Суд кошового отамана спочатку був
судом першої інстанції у справах військової старшини і паланкових
полковників. З часом, приблизно у середині XVII ст., він перетворився у
вищу апеляційну інстанцію. У найскладніших справах як суд першої
інстанції інколи виступав увесь кіш. Про рішення суду коша повідомлялося
в спеціальних документах.

Основні функції щодо здійснення правосуддя у запорізьких козаків
покладалися на військового суддю. У своїй діяльності він керувався
козацьким правом і традиціями, на яких був заснований увесь устрій
козацького життя і які були занесені на Запоріжжя з усієї України.
Військовий суддя розглядав кримінальні й цивільні справи. Однак не в
усіх справах він виносив остаточне рішення. Найскладніші справи він
передавав кошовому отаману або військовій раді.

Судові повноваження інших представників військової старшини були менш
значними і зводилися переважно до виконання окремих доручень. Так,
військовий писар періодично доповідав про рішення старшини на раді і
сповіщав учасників процесу. Військовий осавул виконував роль слідчого,
виконавця вироків, стежив за виконанням судових рішень, розглядав і
вирішував на місці незначні скарги. Військовий довбиш був помічником
осавула і приставом при екзекуціях: він прилюдно оголошував судові
рішення старшини і всього війська на місці страти або на військовій
раді. Курінні отамани часто виконували серед козаків роль суддів у
власних куренях. Вони мали право розглядати справи між козаками свого
куреня і навіть карати їх тілесно. Паланкові полковники також виконували
судові функції у межах своєї паланки.

Висновок

У період Литовсько-Руської держави судова система поступово
розвивається, суд відокремлюється від адміністрації, але найвищою
судовою інстанцією залишається спочатку великий князь, а згодом король.
Виникнення нових судів закріплювалося в Литовських статутах. Відповідно
до Другого Литовського статуту у кожному повіті утворювалися
підкоморські суди, які розглядали земельні справи.

Кожен суд поєднував слідчі і судові функції, діяв за звичаєвим правом,
присуджував до штрафу, відшкодування заподіяних збитків, тілесних
покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.

Використана література

Ш е в ч у к В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс
лекцій: Навчальний посібник. — К.: Либідь, 1999. — С 54—69.

Верховний Суд України: історія і сьогодення, портрети й події / За заг.
ред. В.Ф.Бойка. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001. —С 40.

Захарченко П.П. Історія держави і права України: Підручник. – К.: Атіка,
2004. – С 57.

А.С. Чайковський Історія держави і права України: Навч. посіб. – К.:
Юрінком Інтер, 2001. – С 115 – 118.

В.Я. Тацій, А.Й. Рогожин Історія держави і права України. Том 1. – К.:
Ін Юре, 2000. – С 181 – 186.

PAGE

PAGE 15

Похожие записи