РЕФЕРАТ

З ДИСЦИПЛІНИ

“Теорія держави та права”

НА ТЕМУ:

“ Сучасне розуміння та установки демократії”

Зміст

TOC \o «1-1» Вступ. PAGEREF _Toc88562893 \h 3

1. Види, прояви та система демократії…………………………………………………………5.

2. Функції демократії та гарантії забезпечення її реального характеру 7.

3. Основні сучасні теорії демократії та їх установки PAGEREF
_Toc88562895 \h 9

Висновки 14.

Список використаних джерел 15.

“Демократи – не ті люди, які намагаються

бути приналежними до державних справ

після того, як справа народу перемогла,

а ті, які готові піддати себе небезпеці заради

народу тоді, коли держава потерпає від лиха”

Исократ

Вступ

У політичній літературі, у публіцистиці, засобах масової інформації мало
таких термінів, що використовувалися б настільки часто, як «демократія».
Важко назвати також проблему, яка б привертала настільки пильну увагу
дослідників, як проблема демократії.

Термін «демократія» походить від грецького слова demokratia, що
складається у свою чергу з demos — народ і kratos — влада, правління.
Звертає на себе увагу багатозначність і невизначеність самого поняття
«демократія». Ще Кельзен стверджував, що в XIX і XX ст.ст. слово
«демократія», ставши пануючим гаслом, втратило чітко обкреслений і
твердий зміст. Цієї ж думки дотримувався і П.Новгородцев, що у 1923 р.
писав, що термін «демократія» належить до числа найбільш численних і
неясних понять сучасної політичної теорії.

Розвиток процесу демократизації в XIX і особливо в XX ст., підвищення
впливу демократії на всі сторони життя суспільства привели до того, що в
наш час зміст терміна «демократія» значно ускладнився. У сучасній науці
існують різні трактування демократії, що обумовлено відсутністю єдності
підходів і критеріїв до її аналізу. Найбільш розповсюдженими є
нормативний і емпіричний підходи.

На основі нормативного підходу сформувалася ідеальна модель демократії,
що базується на таких основних цінностях, як свобода, рівність, права
людину, народний суверенітет. Ідеальна модель демократії є дуже
привабливою, відповідає уявленням людей про справедливе правління.
Нормативний підхід виходить з того, яким повинен бути демократичний
устрій, і з цих позицій аналізує реально існуючі демократії. Однак в
реальному житті будь-який ідеальний суспільний устрій не може бути
досяжним. Тому недоліком нормативного підходу є абсолютизація принципів
демократії, її ідеалізація і, як правило, недооцінка реальної
демократичної практики.

На основі емпіричного підходу демократія розглядається не з позиції
належного, а з погляду реально існуючих демократичних систем. При
аналізі емпіричних моделей демократії враховуються ідеальні демократичні
цілі і ціннісні орієнтації людей, що приводять у рух весь механізм
реально існуючих демократій. У цьому виявляється взаємозв’язок
нормативного й емпіричного підходів.

В радянському енциклопедичному словнику зазначається, що демократія – не
що інше, як “форма держави, заснована на визнанні народа джерелом влади,
його права брати участь у вирішенні державних справ, в поєднанні з
широким колом громадянських прав та свобод”. Однак при такому
визначеннні з поля зору випадають інші сторони і прояви демократії. У
такого складного та внутрішньо суперечного явища і поняття, як
демократія немає і не може бути простого і “єдиного правильного”
визначення і уявлення.

Вихідне визначення демократії як народовладдя не може задовольнити ні
теоретичні, ні практичні потреби суспільства, оскільки закладене в ньому
поняття “народ” потребує чіткої деталізації. Дана дефініція має
історичний характер, і внаслідок цього має вплив і на саму демократію.
Як не можна виокремити з суспільства певний соціальний прошарок, так
неможливо його виключити з поняття “народу”.Однак в історії такі спроби
мали місце.

Демократія не може бути визначена певною сукупністю слів чи речень.
Неможливо включити в неї певні характиристики і дослідивши їх, поставити
крапку. Оскільки демократія – складне і багатогранне явище, яке
матеріалізується в дуже різних сферах життя і має чисельні шляхи та
способи свого прояву.

1. Види, прояви та система демократії.

Демократія в реальному житті має багато проявів, і реалізується в різних
сферах суспільних відносин. Сфера політичного життя суспільства не є
єдиним проявом демократії, оскільки вона охоплює також інші сфери життя
суспільста – економічну, соціальну, культурну, наукову, ідеологічну. Не
можна, наприклад, розглядати демократію тільки в якості особливого
політичного чи державного устрою. Демократичні ідеї та принципи
виступають як ідеальна теоретична конструкція, тому вони пронизують всю
сукупність суспільних відносин, а не тільки відносини в сфері державної
влади. Звідси можна вести мову про так звані види демократії –
політичну, економічну, ідеологічну демократію.

Теоретичне обґрунтування сучасного розуміння політичної демократії
заклав Ж.Ж.Руссо, що допускав, що з народним суверенітетом можуть бути
сумісні різні форми державної влади: демократична, аристократична і
монархічна. Руссо відкрив шлях до розуміння політичної демократії не як
форми правління, а визначеного типу держави, де верховна влада належить
народу, а форми правління можуть бути різними. Правда, сам Руссо такий
тип політичної системи визнавав законним з погляду народного
суверенітету, але не вважав демократичним. Як справжнє народовладдя він
визнавав тільки класичну форму, де вся законодавча і виконавча влада
поєднуються в одній особі – єдиного і суверенного народу.

Пізніше поняття демократії стало використовуватися не стільки для
розгляду формальних характеристик сучасного типу держави (правової,
демократичної), скільки для аналізу функціонування демократичної
політичної системи в цілому. Тому термін «демократія» став
протиставлятися таким поняттям, як «авторитаризм» і «тоталітаризм».

Оскільки демократія не зводиться лише до однієї сфери життя суспільства,
не можна вести мову тільки про один з її проявів. Вона виступає в
різноманітних своїх якостях та проявах. Зокрема, по відношенню до народу
як суб(єкту державної та суспільної влади демократія виступає как
максимальний прояв його волі та інтересів. Щодо беспосередніх носіїв
влади – державних, партійних та суспільних органах, демократія виступає
відповідно як їх форма чи принцип організації. По відношенню до процесу
здійснення державної чи суспільної влади демократія проявляється як
сукупність відповідних засобів та методів владарювання, як певний режим.
Нарешті, по відношенню до об(єкту прояву влади – окремим громадянам,
юридичним особам, соціальним групам, демократія виступає у вигляді їх
відповідного статусу, режимі їх життєдіяльності, широкого кола
закріплених прав і свобод.

Виходячи із взаємозв(язку різних сфер демократії, а також із різних
шляхів, форм та способів її прояву, можна визначити демократію не як
випадковий набір проявів та інститутів, а як певну систему. Структурними
елементами такої системи є, наприклад, окремі різновиди демократії
(внутріпартійна, профсоюзна, державна і т.д.). Дані елементи є
первинними, оскільки вони безпосередньо утворюють загальну систему
демократії і виступають по відношенню до неї як підсистеми.

Крім виділення первинних елементів системи демократії можна виділити і
її вторинні елементи, які безпосередньо внаслідок своєї взаємодії
утворюють окремі підсистеми демократії. В якості таких елементів
виступають, наприклад, різноманітні демократичні інститути та установи
(партійні, державні, суспільні); на рівні зміту демократії – її принципи
(гласність, виборність, колективність керівництва, відповідальність та
ін.). Також до загальної системи демократії можна віднести взаємодію
суб(єктів демократії, їх суспільно-політичну активність і фактичні
відносини в сфері реалізації своїх прав та свобод.

Для повноцінного дослідження системи демократії необхідно також
встановити всі зв(язки, які виникають між первинними та вторинними
елесментами, рівень структурної та функціональної цілісності даної
системи, проміжні та кінцеві цілі її існування.

Саме системне дослідження демократії дозволяє проникнути в суть даного
явища, краще зрозуміти механізм його функціанування та способи його
прояву.

2. Функції демократії та гарантії забезпечення її реального характеру.

Демократія покликана виконувати в суспільстві певні функції — основні
напрямки її впливу на суспільні відносини, метою яких є підвищення
соціально-політичної активності громадян в управлінні суспільством і
державою.

Оскільки демократія — не статичний, а динамічний стан суспільства, її
функції в різні історичні періоди змінювалися, збагачувалися,
поглиблювалися.

Функції демократії можна поділити на дві групи:

• що розкривають зв’язок із суспільними відносинами;

• що виражають внутрішні функції діяльності держави.

До числа найзагальніших функцій демократії можна віднести такі.

1. Організаційно-політичну — організація політичної влади на
демократичних засадах. Вона містить у собі підфункцію самоорганізації
народу (самоврядування) як джерела державної влади і виражається у
наявності організаційних зв’язків між суб’єктами демократії: органами
держави, державними організаціями, громадськими об’єднаннями, трудовими
колективами.

2. Регулятивно-компромісну — забезпечення плюралізму діяльності
суб’єктів демократії в цивілізованих рамках співробітництва і
компромісу, концентрації і консолідації різних політичних сил навколо
інтересів громадянського суспільства і держави. Правовим засобом
забезпечення даної функції є урегульованість правових статусів суб’єктів
демократії.

3. Суспільно-стимулюючу — забезпечення оптимального служіння держави
суспільству, стимулювання, урахування і використання громадської думки і
активності громадян (консультативних референдумів, наказів, листів, заяв
тощо) при розробці та прийнятті державних рішень.

4. Установчу — формування органів державної влади і органів місцевого
самоврядування демократичним шляхом (конкурс, вибори).

5. Контрольну — забезпечення діяльності органів держави в межах їх
компетенції відповідно до вимог нормативно-правових актів;
підконтрольність і підзвітність усіх ланок державного апарату
(наприклад, контроль представницьких органів за виконавчими органами,
звіт останніх перед першими).

6. Охоронну — забезпечення державними органами безпеки честі і гідності
кожної людини, охорони і захисту прав і свобод особи, меншості, форм
власності, запобігання правопорушенням і припинення їх.

Крім перелічених функцій існують і інші можливі шляхи і форми прояву
соціальної ролі і значення демократії, основні напрямки її впливу на
державне та суспільне життя. Однак їх реалізація можлива лише в разі
реального гарантованого втілення в життя. Основним питанням при цьому є
питання про фактори, що обумовлюють реальний характер демократії, тобто
про гарантії. Гарантії можна умовно поділити на два види: об(єктивні
обставини, обумовлені реально існуючими життєвими обставинами, і
суб(єктивні, що залежать від волі та бажання пересічних громадян чи
посадових осіб.

Суб(єктивним гарантіям частіше приділяють недостатньо уваги. Однак саме
відношення людей, які наділені владою впливає на втілення демократичних
установок в життя. Суть суб(єктивних гарантій перш за все полягає в
тому, щоб накласти на державних та суспільних діячів правові та моральні
обов(язки своїми діями втілювати в життя, зберігати та охороняти існуючі
в державі демократичні принципи, ідеї і традиції.

Серед об(єктивних гарантій реалізації демократії можна виділити
наступні: матеріальні, соціальні, юридичні, політичні, ідеологічні та
ін.

Перш за все треба звернути увагу на матеріальні та юридичні гарантії,
які є визначальними. Під економічними гарантіями розуміють економічні
умови життя суспільства і окремих соціальних груп. Саме економічний
фактор дає відповідь на запитання, чи дозволяє наявний рівень життя
суспільства брати участь в управлінні державними справими, чи достатньо
в держави фінансових можливостей для забезпечення нормального
функціанування демократичних політичних інститутів. І головне, що
система демократії існує лише в тих суспільних і політичних системах, де
немає глибокого та об(єктивно не подоланого матеріального розриву між
різними прошарками суспільства.

Юридичні гарантії являють собою сукупність юридичних засобів і умов, що
забезпечують реалізацію формально закріплених демократичних принципів,
ідей, прав і свобод громадян. З одного боку не слід перебільшувати їх
роль та значення, тим самим висуваючи їх на перше місце серед гарантій.
Тим не менш їх не можна розглядати як щось вторинне. Юридичні гарантії
досить різноманітні, і вони містяться як в конституційних актах, так і в
підзаконних актах.

3. Основні сучасні теорії демократії та їх установки

Існуючі відмінності в інтерпретації демократії і механізмах її
реалізації наочно ілюструють різноманітні теорії демократії. Тому для
більш глибокого осмислення сутності й особливостей сучасної демократії
розглянемо її теоретичні моделі і концепції, найбільш розповсюджені в
сучасній правовій науці. Аналіз теорій демократії припускає визначення
критеріїв їхнього розходження і порівняння. Якщо виходити з традиційного
розуміння демократії, то її основним критерієм буде питання «Хто
править». Відповідно до цього критерію всі існуючі концепції демократії
можна розділити на дві теоретичні моделі: колективістські (ідентитарні)
і представницькі (репрезентативні).

Теорію колективістської демократії і її основних принципів найбільш
послідовно розробив Ж.Ж.Руссо. Як уже відзначалося, Руссо визнавав у
якості справжньої тільки безпосередню (пряму) демократію. Його теорія
виходить з ідеї суверенітету народу. Під народом розуміється добровільне
об’єднання людей у «єдине ціле». Народний суверенітет, відповідно до
вчення Руссо, – це здійснення загальної волі. Загальна воля не є «лише
сума виявлень воль приватних осіб», що відображає приватні інтереси
громадян (воля усіх). Суверенітет народу припускає, що приватні інтереси
повинні поступитися місцем інтересам усього суспільства (загальна воля).
Звідси Руссо робить найважливіший висновок про невідчужуваність
суверенітету. «Я стверджую, – пише Руссо, – що суверенітет, що є тільки
здійсненням загальної волі, не може ніколи відчужуватися і що суверен,
що є ніщо інше як колективна істота, може бути представлений тільки
самим собою». Принцип невідчуженості суверенітету приводить Руссо до
заперечення представницької форми демократичного правління. Суверенітет
народу полягає в єдиній, загальній волі, що не може бути представлена.
Народ як колективне співтовариство громадян може бути представлений
тільки самим собою, а не обраними представниками. Його загальна воля
виражається безпосередньо на зборах. Вона визначає закони і діяльність
уряду, функції якого зводяться лише до виконання і чисто технічного
обслуговування рішень народу.

Колективістська теорія демократії Руссо виходила з абстрактного
розуміння загального блага, що розглядалося як досягнення найбільшого
щастя. Тому відповідно до вчення Руссо виходило, що можна насильно
ощасливити людей. При цьому однак не враховувалося, що в кожної людини
мається своє уявлення про щастя і про те, як його можна домогтися.
Спроби ж у реальному житті прийти до єдиного для всіх розуміння щастя,
сформулювати єдину волю для її досягнення неминуче оберталися
встановленням деспотичного правління, перейнятого «турботою» про
загальне благо. Це ми вже «проходили».

Основні принципи колективної теорії демократії Руссо одержали надалі
розвиток у соціалістичній (марксистсько-ленінській) концепції
демократії. Ця концепція демократії розвивалася в контексті загального
вчення про соціалізм і комунізм. Тому в порівнянні з теорією Руссо
концепція соціалістичної демократії заперечувала приватну власність
(Руссо був прихильником майнової рівності людей, але при збереженні
дрібної приватної власності). Тому соціалістична концепція демократії
носить цілком колективістський характер при відсутності всякої автономії
особистості. При цьому теорія соціалістичної демократії передбачала
сполучення принципів прямої і формально-представницької демократії
(обрання депутатів як делегатів для передачі загальної волі через накази
виборців, особлива роль керівного авангарду – комуністичної партії,
покликаного акумулювати і передбачати волю народу).

Модель демократії Руссо в політичній практиці ніколи не була цілком
реалізована. Спроби її здійснення неминуче приводили до придушення
свободи особи, масового терору. Виявилося, що влада народу і навіть
більшості не може бути реальною без гарантованої індивідуальної свободи
й інших основних прав людини. Тому в сучасній політичній науці найбільше
поширення одержали різні репрезентативні (представницькі) концепції
демократії, що, незважаючи на їхні розходження, на противагу
колективістським концепціям можна охарактеризувати як конкурентні.

Конкурентна модель демократії виходить з визнання розходження інтересів
у суспільстві і боротьби цих інтересів, що відбувається у відкритому
суперництві різних політичних сил. Ідеал конкурентної демократії – це
вільне суперництво політичних сил. Концепції конкурентної моделі
демократії передбачають наявність органів представницької влади, що
мають право самостійно формувати волю народу, а в разі потреби діяти
всупереч їй під свою відповідальність. Ці концепції виходять з розуміння
демократії як компетентного і відповідального перед народом правління;
основою вироблення загальної волі інститутами представницької демократії
є принцип більшості. Однак при цьому не повинна правити «диктатура»
більшості, що порушує демократичні правила гри і зачіпає невід’ємні
права людини. Тому концепції репрезентативної демократії передбачають
механізми захисту меншості від можливості встановлення тиранії
більшості. Відносини між представниками народу і самим народом будуються
на основі контролю (переважно електорального), довіри і визначаються
конституцією. Репрезентативна модель демократії, таким чином, є по своїй
суті не стільки владою народу, скільки владою для народу і за згодою
народу.

У сучасній науці можна виділити кілька найбільш розповсюджених концепцій
представницької моделі демократії. Основним критерієм їх розходжень є не
тільки і не стільки питання про те, хто править, скільки питання про те,
як безпосередньо здійснюється сама влада і керування державою?

Ліберальна концепція демократії ґрунтується на ліберальній ідеї
суверенітету особистості, тобто пріоритету індивіда стосовно суспільства
і держави. Відповідно до цієї концепції не народ у цілому, а окрема
особистість є первинним джерелом влади. Звідси – визнання верховенства
прав індивіда над законами держави. Права індивіда з метою захисту
закріплюються в конституції, неухильне дотримання якої контролює
незалежний суд. Основний зміст політичної демократії зводиться до того,
щоб вона забезпечувала захист громадян як від сваволі влади, так і від
беззаконних дій приватних осіб, а також надавала гарантії управління на
загальну користь. Звідси – дещо утилітарний підхід до розуміння
демократії, що з погляду ліберальної концепції в основному виконує
інструментальні функції по захисту прав і свобод кожної конкретної
особистості. Типове ліберальне визначення демократії дав сороковий
президент США Р.Рейган: «Демократія – не стільки спосіб правління,
скільки спосіб обмежити уряд, щоб він не заважав розвитку в людині
головних цінностей, що дають родина і віра».

Концепція плюралістичної демократії виросла з ліберальної, успадкувавши
від неї такі основні цінності, як індивідуальна свобода, права людини і
т.п. Разом з тим концепція плюралістичної демократії відрізняється від
ліберальної. Основна відмінність полягає в тому, що, відповідно до
плюралістичної концепції, не особистість і тим більше не народ є
центральними елементами демократичної політичної системи, а соціальна
група, що являє собою головний суб’єкт політики. Індивід без групи –
безжиттєва абстракція. Саме в групі, а також у між-групових відносинах
формується особистість, визначаються її інтереси, ціннісні орієнтації і
мотиви політичної діяльності. За допомогою групи індивід одержує
можливість вираження і захисту своїх інтересів. Народ з позиції
плюралістичної концепції демократії також не може виступати основним
суб’єктом політики, оскільки являє собою складне, внутрішньо суперечливе
утворення, що складається з різноманітних груп, які суперничають за
владу.

Теоретики плюралістичної демократії вважають, що справді демократичне
суспільство по своїй суті є плюралістичним, що складається із сукупності
незліченних малих груп, кожна з який переслідує свої власні цілі й
інтереси. У сфері політики ці групи організовані в політичні партії і
рухи, групи тиску, підприємницькі асоціації, профспілки і т.п.
Призначення демократії полягає в наданні всім громадянам можливості
відкрито виражати свої інтереси і тим самим впливати на хід прийняття
рішень. Уряд виступає як посередник у складних процесах взаємодії
інтересів соціальних груп, що суперничають. При цьому влада розпилена
між різними центрами конкуруючих сторін, а загальна воля формується як
результат відкритої конфліктуючої взаємодії різних груп-суперників, що
виробляють найбільш прийнятні для всіх рішення на основі принципів
компромісу і загальної згоди. Таким чином, з позиції плюралістичної
концепції демократія покликана захищати права й інтереси меншості, а
також не допускати концентрації влади в руках найбільш могутніх груп.
Помітимо однак, що в реальній політичній практиці домогтися реалізації
останньої мети в сучасних демократичних співтовариствах вдається поки
далеко не повною мірою.

Концепція елітарної демократії базується на ідеї обмеженої участі
народних мас у керуванні державою. Один з основоположників елітарної
теорії демократії І.Шумпетер доводив, що народні маси дуже байдужі до
будь-яких процесів, що безпосередньо не зв’язані з їхнім повсякденним
життям. Здебільшого маса пасивна і некомпетентна в питаннях політики, а
тому легко піддається маніпуляціям професійних політиків. Рядовий
громадянин, як вважає Шумпетер, будучи дилетантом у політиці, навряд чи
може раціонально формулювати загальну волю, спрямовану на досягнення
загального блага. Насправді загальна воля – це результат діяльності
досвідчених професіоналів-політиків, що у ній зацікавлені. Тому народ
варто переконати в тім, що відстоювання своїх інтересів і прийняття
політичних рішень варто цілком передоручити високопрофесійній меншості –
еліті, що здатна раціонально використовувати демократичні механізми,
зберігаючи при цьому свободу і можливості прийняття рішень.

Відповідно до концепції елітарної демократії еліти повинні боротися між
собою за право здійснювати владу в суспільстві, а участь народу
обмежується правом віддати перевагу складу правлячої еліти, а також
правом періодичного контролю за владними елітами за допомогою механізму
виборів. Таким чином, демократія, з погляду елітарної концепції,
покликана виконувати чисто технічну роль. Її призначення зводиться до
методу добору найбільш обдарованої і компетентної пануючої еліти,
здатної взяти на себе відповідальність по керуванню державою.

Демократія участі (партиципаторна концепція) виступає як альтернатива
стосовно елітарної теорії демократії. Під участю (партиципацією) у
західній політології розуміються усі види участі громадян у політичному
житті з метою надання впливу на прийняття політичних рішень.
Партиципаторна концепція демократії, на відміну від елітарної, виходить
з того, що людина – істота раціональна, яка розуміє, що являє собою
суспільне благо, а тому здатна свідомо приймати розумні рішення.
Прихильники демократії участі вважають, що ірраціональність і пасивність
людей у політичній сфері – це результат їхньої недостатньої освіти і
відсутності рівних можливостей для участі в політиці. Тому суспільству
слід створити всі умови для активної політичної соціалізації кожного
індивіда. А для цього в першу чергу необхідно забезпечити максимально
доступну участь громадян у політичному процесі.

З позиції партиципаторної демократії не тільки політичні еліти, але і
всі громадяни повинні брати участь у розробці політичних рішень. Тому
потрібна повна і всебічна інформованість суспільства, яке тоді зможе
впливати на процес поняття рішень і здійснювати ефективний контроль за
діями правлячої еліти. Чим більше громадян безпосередньо беруть участь у
політичному процесі, тим вище інтелектуальний потенціал для прийняття
політичних рішень, а отже, менша імовірність помилкових рішень. Головною
метою демократії участі є всебічна демократизація суспільства.
Демократичний спосіб організації і керування повинний бути скрізь: у
родині, у виховних і навчальних закладах, на виробництві, за місцем
проживання, у партіях і інших громадських структурах, державі і т.д.
Таким чином, прихильники концепції демократії участі виступають за
розширення ролі прямої, безпосередньої демократії в політичному житті
суспільства, не заперечуючи при цьому необхідність збереження інститутів
представницької демократії.

Аналіз розглянутих вище теоретичних моделей і концепцій демократії
показує розходження підходів до визначення і характеристики демократії,
неоднозначність розуміння її сутності. Аналізовані теорії характеризують
ту чи іншу модель демократії в ідеалі, тобто носять нормативний
характер. Разом з тим розглянуті концепції демократії відображають і
реальний досвід існування і розвитку різноманітних форм демократичних
політичних систем, спираючись тим самим на емпіричний підхід.

Висновки

П.Новгородцев писав: “Якщо демократія відкриває широкий простір вільній
грі сил, що виявляються в суспільстві, то необхідно, щоб ці сили
підкоряли себе деякому вищому зобов’язуючому їх початку. Воля, що
заперечує початки загального зв’язку і солідарності всіх членів
спілкування, приходить до самознищення і руйнування основ державного
життя”.

Як показала історія, будь-яке суспільство приречене на зникнення, якщо в
ньому немає хоча б формальної рівності, якщо під час формування
державних органів влади відкрито домінує певна соціальна група. Для
підтримання суспільної рівноваги необхідна хоча б ілюзія рівності всіх
класів, ілюзія їх однакового доступу до управління державними справами.
І для цієї мети держава застосовує різні методи – стимулювання,
ідеологію, навіть примус.

Здається, не можна говорити про демократію, і використовувати слово
“примус”.

Як говорив У.Черчілль: “Демократія – найгірша форма правління, але
людство не вигадало нічого кращого”. Слабка сторона демократії полягає у
двох факторах: по-перше, воля більшості не є тотожною справедливості, а
основні демократичні принципи спрямовані саме на задоволення інтересів
більшості, де зовсім неважливо, з чого складається ця більшість. Звісно,
у випадку панування більшості демократія передбачає захист прав
меншості, однак на практиці повністю це забезпечити неможливо. По-друге,
суть демократії на мою думку полягає у рівності всіх перед законом, в
однаковій можливості реалізувати та захистити своє право. Однак навіть
демократія не зможе захистити наприклад інтерес бідного перед багатим,
оскільки це витікає з самої людської природи, і не може бути подавлене
соціальним фактором та силою державного примусу.

В дійсності ідеального народного устрою ніколи не було і не
буде. Доки суспільство поділене на класи, неможливо прийти до згоди.
Навіть одні й ті самі демократичні принципи розуміються різними групами
людей по різному.

Однак незважаючи на все вище зазначене, демократія повинна
існувати. Адже вона є ідеальною теоретичною конструкцією, “політичною
Біблією”, нехай утопічною, але необхідною. Ідея демократії повинна
втілюватися в життя, бути основою для розвитку суспільства і держави. До
демократії необхідно постійно долучатися, черпати силу для розбудови
правової держави, громадянського суспільства, а також реалізації власних
прав та законних інтересів.

Список використаних джерел

Гаджиев К.С. Введение в политическую науку: Учебник для высших учебных
заведений. Издание 2-е, переработанное и дополненное. — М.: Логос, 1999.
— 544 с.

Проблемы теории государства и права. За ред.М.Н.Марченко – М.1999.

Изензее И. Конституционные права и демократия // Вест. Моск. ун-та. —
Сер. 12: Социально-политические исследования. — 1992. — №12. – С. 6-9.

Новгородцев П.И. Об общественном идеале. — М.: Пресса, 1991. – 728 с.

Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. Загальна теорія держави та
права (терміни, визначення, елементи змісту): Навч. посібник. – К.,
1998. – 237 с.

Руссо Ж.Ж. Трактати. — М., 1969. – 638 с.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. — 656 с.

Характер політичного режиму // Політична думка. – 1993. – №1. – С.
23-26.

Якушик В. Різновиди політичних режимів // Віче. – 1995. – №9. – С.
15-23.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. — с. 128.

Радянський Енциклопедичний словник. М., 1980. С.378.

Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права/Підручник
.М.,1999.С.260.

Марченко М.Н. Проблемы теории государства и права/Підручник
.М.,1999.С.268.

Руссо Ж.Ж. Трактати. — М., 1969. — с. 168.

Новгородцев П.И. Об общественном идеале. — М.: Пресса, 1991. – с. 541.

PAGE 3

Похожие записи