РЕФЕРАТ

на тему:

“СПІВВІДНОШЕННЯ ПРАВА І ЗАКОНУ.

ФОРМА ПРАВА”

ПЛАН

1. Співвідношення права і закону

2. Форми права

Використана література

1. Співвідношення права і закону

Сутність права — внутрішній зміст права як регулятора суспільних
відносин, який виражається в єдності загальносоціальних і вузькокласових
(групових) інтересів через формальне (державне) закріплення міри
свободи, рівності та справедливості.

Під сутністю права в радянській літературі зазвичай розумілася піднята
до закону воля панівного класу, зміст якої визначався матеріальними
умовами життя цього класу. В усіх визначеннях права підкреслювався його
класово-вольовий характер, причому він мав принципове методологічне
значення для розуміння сутності експлуататорського права як вираження
інтересів і волі всього панівного класу, а для соціалістичного права—як
вираження інтересів і волі трудящих на чолі з робітничим класом. При
цьому класові трактування держави і права тісно змикалися.

Було б неслушним відривати один від одного класовий та соціальний
аспекти сутності права. І той і інший аспекти складають єдину, хоча й
внутрішньо суперечливу сутність права як регулятора суспільних відносин
через державне закріплення міри свободи, рівності та справедливості.

Поняттям права охоплюються два аспекти, які виражають його сутність:

— цілісно-нормативний;

— регулятивний.

Якщо з цілісно-нормативної точки зору право є мірою свободи, рівності та
справедливості (правомірним порядком), то з регулятивної точки зору —
спрямовано на впорядкування суспільних відносин (динамічний,
регулятивний аспект). На різних етапах розвитку суспільства перший
аспект може домінувати, впливати на загальну спрямованість правового
регулювання, або відступати на другий план. Тоді він стає нібито
приглушеним, виявляється у трансформованому, стертому вигляді. Так, при
феодалізмі міра свободи, рівності та справедливості була однією для
поміщика, іншою — для кріпака (несвобода, відсутність рівності —
формальної і фактичної, тобто несправедливість).

Сутність права менше піддається змінам, ніж його зміст і форма: зміни,
що відбуваються у житті суспільства, спричиняють собою насамперед зміни
в змісті права. Проте не можна відкидати зміну сутності права, визнавати
для неї лише якості статичності та незмінності на відміну від змісту та
форми. Діалектичний розвиток сутності права виражається, насамперед, у
зміні співвідношення між класовими завданнями та загальними справами,
розв’язуваними правом; між правом як мірою свободи (є показником якості
правопорядку) і правом як регулятором суспільних відносин (є
інструментом підтримування правопорядку). Етимологія слів «розвиток» і
«зміна» дозволяє розглядати їх у тісному зв’язку.

У будь-якому суспільстві, яким би воно не було (класово-антагоністичним,
соціальне неоднорідним, але демократичним), сутність права залишається
незмінною в тому, що право було, є і буде владним нормативним
регулятором суспільних відносин, поведінки людей.

До категорії сутності мають належати такі якісні риси, без яких взагалі
немає того предмета, про сутність якого йдеться. До сут-нісних якостей
права слід віднести його нормативність, представницько-зобов’язуючий
характер правових норм, їх зв’язок із державою (названі вище ознаки
права).

Сутність права щонайкраще розкривається через його принципи, які
розвивалися, збагачувалися протягом століть.

Соціальна цінність права реалізується в соціальній цінності окремих
юридичних законів.

Коли закон має соціальну цінність ?

Тоді, коли він відповідає праву, адже право і закон — не те саме. Закон
може бути двох видів: правовий і неправовий. Ще Тарас Шевченко мріяв про
«праведний закон» в Україні, тобто про правовий, справедливий закон,
підкреслюючи тим самим неправедність законів царської Росії для кріпаків
і для пригноблених народів, що входили до її складу.

Правовий закон відповідає вимогам права, втілює справедливість. Проте
будь-який закон — правовий чи неправовий — належним чином прийнятий,
підлягає виконанню, доки він не скасований. У країнах із демократичним
режимом (а такою є Україна) ця вимога не поширюється на явно злочинні
розпорядження і накази (ст. 60 Конституції України).

У країнах із тоталітарним режимом неправових законів, постанов, наказів
було і є чимало. Прикладом є фашистська Німеччина, у якій на підставі
законів переслідувалися особи з політичних, расових і релігійних
мотивів, скажімо, Закону «Про захист німецької крові та німецької честі»
від 15 вересня 1935 р. На Нюрнберзькому процесі — судовому процесі у
справі головних німецьких злочинців — винуватців Другої світової війни
(відбувався 20.11.1945—01.10.1946) винні відповідали за злодіяння
відповідно до міжнародного закону — Статуту Міжнародного трибуналу.
Сторона, що їх захищала, заявила, що вони не несуть відповідальності,
тому що як офіцери фашистської армії виконували «наказ» і закони своєї
держави, діяли правомірно. Трибунал був іншої думки: «Вони виконували
свавілля». Обвинувачі (одним із них був прокурор Української РСР Р.
Руденко) не заперечували того, що підсудні не порушували юридичних актів
своєї держави, однак самі акти були несправедливими, антиправовими, тому
що суперечили природним правам людини, народів, людства — насамперед
правам на життя, мир, свободу. Відповідно до Статуту Міжнародного
трибуналу посадове становище підсудних, так само як і той факт, що
підсудний діяв за розпорядженням уряду або за наказом начальника, не
звільняє від відповідальності, коли йдеться про злочини проти людства.

Можна навести приклад з історії законодавства СРСР, зокрема, періоду
сталінського тоталітарного режиму. Постановою ЦВК СРСР «Про внесення
змін до чинних кримінально-процесуальних кодексів союзних республік» від
1 грудня 1934 p. були внесені зміни до чинних кримінально-процесуальних
кодексів союзних республік про розслідування та розгляд справ про
терористичні організації і терористичні акти проти працівників
радянської влади. Ці зміни позбавляли обвинувачених права на захист, на
касаційне оскарження вироків, на подання прохань про помилування.
Слідство було обмежено десятьма днями, і вирок про вищу міру покарання
підлягав виконанню негайно після його винесення.

Оцінка закону як правового та ставлення до нього значною мірою залежать
від загальної і правової культури суспільства. Яке суспільство, такі і
його уявлення про право та справедливість. Відмінності правових і
неправових законів має практичний результат — створення механізму
контролю за змістом законів, їх відповідністю вихідним людським
цінностям. За допомогою такого механізму скасовується закон, визнаний
неправовим. У більшості розвинутих демократичних країн такий механізм
існує. Він іменується конституційним контролем. В Україні його здійснює
Конституційний суд, котрий, відповідно до ст. 147 Конституції України,
вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів
Конституції. Провідний принцип конституційного контролю виражається в
такому — конституція країни втілює прийняті в цій країні уявлення про
права людини, про справедливість, рівність, свободу, про механізм
управління та здійснення державної влади. Таким чином, визнається, що
конституція — це основний правовий закон, а всі інші закони можуть бути
перевірені на відповідність конституції або, що те ж саме, на
відповідність праву. Якщо закон не відповідає конституції, він
вважається неправовим і скасовується.

Звичайно, абсолютно правового ідеалу, що задовольняв би всіх, не існує.
Практично неможливо об’єктивно визначити справедливість, оскільки немає
механізму її вичленування. Конституція — це наближення до ідеалу, яке на
даному етапі розвитку країни відповідає рівню політичної, правової,
нарешті, загальнолюдської культури суспільства. Іншої вищої точки
відліку для визначення правового або неправового змісту закону, крім
конституції, немає. У питаннях про права людини такою точкою відліку є
міжнародні акти про права людини. Кожний підготовлений парламентом закон
має бути перевірений на предмет його відповідності цим актам.

Отже, право і закон — не одне й теж. Проте було б неправильним
протиставляти їх одне одному, вважати, що юридичні норми можуть існувати
без вираження їх у законі та інших санкціонованих державою формах,
говорити про їх несумісність або про те, що право взагалі незалежно від
держави. Право завжди має форму вираження: основною з цих форм є закон.

2. Форми права

Форма права — це державно-офіційні способи закріплення і зовнішнього
прояву правових норм, що засвідчують їх загальнообов’язковість.

Розрізняють такі форми права:

правовий звичай — санкціоноване державою звичаєве правило, що має
загальнообов’язковий характер та гарантоване його примусовою силою;

релігійно-правові норми — санкціоновані державою церковні канони та інші
норми, яким надається загальнообов’язковий характер;

правовий прецедент – судове або адміністративне рішення по конкретній
юридичній справі, якому надається обов’язкове значення при розв’язанні
всіх наступних аналогічних справ;

нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу
держави, в якому закріплено правила поведінки загального характеру, що
забезпечується державою;

нормативний договір — правило поведінки загального характеру, що
встановлюється за взаємною домовленістю кількох суб’єктів і
забезпечується державою;

міжнародно-правові акти — норми міжнародного співтовариства, які з
санкції держави поширюються на її території.

Основним джерелом права України є нормативно-правовий акт. Це
пояснюється тим, що і він дає можливість:

найбільш чітко сформулювати зміст прав та обов’язків;

відносно швидко довести зміст до адресатів норми;

створити умови до адекватного розуміння і застосування норми;

оперативно змінювати чи відміняти норму;

здійснювати систематизацію норм і полегшити користування ними.

Існують внутрішні та зовнішні форми права. Внутрішня форма права
характеризується відповідною сукупністю правових норм, що об’єднуються в
інститути, підгалузі і галузі права.

Інститут права:

певна сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні
відносини, зв’язані між собою як самостійна відокремлена група;

сукупність норм права, таких суттєвих і самостійних, що утворюють
окремий інститут права в межах комплексної галузі права;

сукупність правових норм, що регулюють окремий вид чи рів суспільних
відносин і становлять відокремлену частину галузі права.

Ознаки інституту права: наявність сукупності нормативних приписів;
юридична однорідність названих приписів; об’єднання правових норм
стійкими закономірностями і зв’язками, які відбиваються в юридичних
приписах і в цілому в юридичній конструкції.

Підгалузь права – об’єднання інститутів права в межах конкретної галузі
права, яке містить загальний і предметний інститути чи їхні асоціації.

Галузь права – це сукупність правових норм (приписів) інститутів права,
що регулюють певну сферу суспільних відносин у межах конкретного
предмета і методу правового регулювання з урахуванням принципів і
завдань такого регулювання.

Серед нормативно-правових актів розрізняють закони і підзаконні акти.

Закони — нормативні акти вищого представницького органу влади, що
регулюють найбільш важливі суспільні відносини і мають найвищу юридичну
силу що до інших нормативно-правових актів.

Підзаконні закони — це акти компетентних органів, що видаються на
підставі закону, відповідно до його положень і на його виконання. До їх
числа належать:

укази Президента України;

постанови Верховної Ради України та її Президії;

декрети та постанови Кабінету Міністрів України;

Ради Міністрів Республіки Крим;

рішення, нормативні ухвали місцевих Рад народних депутатів;

Інструкції, вказівки та накази керівників міністерств і державних
відомств України;

рішення виконкомів місцевих Рад;

накази та інструкції адміністрації підприємств, установ та організацій.

Норма права має внутрішню структуру, яка виражається в її внутрішньому
поділі на окремі елементи, що зв’язані між собою: гіпотезу, диспозицію і
санкцію.

Гіпотеза – частина норми права, яка містить умови, обставини, з
настанням яких можна чи необхідно здійснювати правило, що міститься в
диспозиції.

Диспозиція – частина норми, що містить суб’єктивні права та юридичні
обов’язки, тобто само правило поведінки.

Санкція – така частина норми права, в якій подано юридичні наслідки
виконання чи невиконання правила поведінки, зафіксованого в диспозиції.
Санкції можуть бути каральними (штрафними), відновними чи
заохочувальними (позитивними).

Диспозиції, гіпотези та санкції за складом поділяються на прості,
складні та альтернативні, а за ступенем визначеності змісту – на
абсолютно чи відносно визначені.

Використана література:

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 2000.

Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих
у вузи. — М.: Юрист, 1996.

Лившиц Р.З. Современная теория права: Краткий очерк – М., 2000.

Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева – М.
Юрист, 1996.

Основы государства и права: Учебное пособие /Под общей ред. С.А.
Камарова – М. Манускрипт, Русь-90, 2000.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 2001.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / – Харків: Консул, 2001.

PAGE

PAGE 10

Похожие записи