Соціально-правовий механізм забезпечення (реалізації, охорони та
захисту) прав людини

Для реалізації конституційне закріплених прав і свобод людини в Україні
необхідно мати налагоджений соціально-правовий механізм забезпечення
прав і свобод людини — систему засобів і чинників, що забезпечують
необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є
похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм
забезпечення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм — частина
соціального і діє з ним у єдності.

Завдання механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини —
охорона, захист, відновлення порушених прав, а також формування
загальної і правової культури населення.

Основні підсистеми механізму соціально-правового забезпечення прав і
свобод людини:

— механізм реалізації;

— механізм охорони;

— механізм захисту.

Механізм реалізації прав людини включає заходи, спроможні створити умови
для реалізації прав і свобод людини.

Механізм охорони прав людини включає заходи з профілактики правопорушень
для утвердження правомірної поведінки особи.

Механізм захисту прав людини включає заходи, що призводять до
відновлення порушених прав неправомірними діями і відповідальності
особи, яка вчинила ці правопорушення.

У разі порушення прав особи без їх відновлення, а також юридичної
відповідальності з боку правопорушника правові гарантії механізму
захисту прав людини не можуть вважатися такими, що повністю здійснилися.
Заходи захисту — первинна захисна реакція на самий факт відхилення від
охоронних заходів, яка має завдання примусити зобов’язану особу
виконувати обов’язки, накладені на неї законом або договором. Завдання
юридичної відповідальності полягає в покладанні нового обов’язку
зазнавати позбавлень, нести правовий збиток.

Без можливості захисту прав охорона прав буде неповною. Захист — це
найдійовіша охорона, другий її ступінь.

Форми (або засоби забезпечення) правового захисту громадян від
неправомірних дій органів виконавчої влади та їх службовців.

1. Загальносудова. Право громадян на судовий захист закріплене в ст. 10
Загальної декларації прав людини, відповідно до якої воно відображено у
ст. 55 Конституції України Відповідно до цієї статті кожному
гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб. Після використання всіх національних засобів правового
захисту громадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод
до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Судовий
захист — необхідна і ефективна гарантія реальності прав, свобод і
обов’язків людини і громадянина.

2. Адміністративна («управлінський тип»). Відбувається шляхом розгляду
прав громадян у вищих органах виконавчої влади. Як початкову інстанцію
для розгляду претензії до адміністрації громадянин може вибрати або
орган виконавчої влади, або суд. Громадянин має право звернутися до
суду, якщо незадоволений результатами розгляду його справи державними
органами, підприємствами, громадськими організаціями.

На жаль, в Україні, як і в інших країнах СНД, судовий порядок захисту
прав громадян тривалий час (за часів СРСР) залишався винятковим. Він
застосовувався у випадках, прямо передбачених законом. За відсутності
прямої вказівки в законі про право на судовий захист громадянин змушений
був звертатися до вищих органів держави.

Звичайно, як органи захисту прав громадян суд і адміністрація не
сумісні, особливо в умовах командно-адміністративної системи.
Адміністративний (управлінський) порядок розгляду скарг не є придатним
для такого захисту. Судовий захист, особливо за наявності незалежної
судової системи, є набагато об’єктивнішим, кваліфікованішим,
неупередженішим, ніж адміністративна.

3. Адміністративна-судова (склалася в багатьох європейських країнах:
Франція, ФРН, Іспанія, Швейцарія). Характеризується створенням
спеціалізованих судів для вирішення спорів у індивідуальних
адміністративних справах, які виникають у сфеpi функціонування органів
управління внаслідок неправомірних дій їх службовців. У ФРН
адміністративний суд наділений насамперед функцією забезпечення судового
захисту прав громадян, тоді як у Франції його основним завданням є
здійснення об’єктивного контролю (перевірки) застосовуваної норми. Тому
в адміністративно-судовій формі захисту прав громадян виділяють її
«німецький тип». Адміністративні суди входять до єдиної судової системи,
підкоряються лише закону, незалежні в правосудній діяльності як від
адміністративних органів, так і від загальних судів. В Україні
обговорюється питання про введення адміністративних судів для
вирішування публічно-правових спорів неконституційного-правового
характеру.

Державна охорона прав людини забезпечується за допомогою інституту
омбудсманів (народних захисників), які діють, як правило, при
парламентах і органах місцевого самоврядування і розглядають скарги
громадян щодо порушення їх прав з боку державних органів. У Колумбії,
наприклад, омбудсман діє під керівництвом Генерального прокурора.

Коло повноважень омбудсмана у різних країнах не є однаковим. В Іспанії
він, крім захисту прав і свобод людини, здійснює нагляд за діяльністю
адміністративних органів, у Франції — оцінює застосування законів з
точки зору справедливості, а в Намібії ще й розслідує скарги про
надмірне використання природних ресурсів. У цілому інститут омбудсманів
— це позаюрисдикційний контроль за тим, чи не порушує адміністративна
(або будь-яка інша) практика права людини.

У більшості країн будь-який громадянин може безпосередньо звернутися до
омбудсмана. У Франції таке звертання є можливим через свого депутата або
сенатора. Омбудсман діє не лише за скаргами громадян, але й за власною
ініціативою.

В Україні відповідно до Конституції парламентський контроль за
додержанням конституційних прав і свобод людини здійснюють Уповноважений
Верховної Радою з прав людини і його представники на місцях.
Уповноважений Верховної Ради з прав людини є інститутом позасудового
захисту прав і свобод людини.

Коло повноважень Уповноваженого з прав людини поширюється на усі випадки
порушень громадянських прав і свобод органами виконавчої влади. Він може
зажадати порушення адміністративного провадження стосовно державних
службовців, які порушили конституційні права і свободи громадян, має
право також перевіряти додержання цих прав в установах пенітенціарної
системи (системи установ, у яких відбувають покарання засуджені — тюрми,
колонії та ін.), в армії, в установах Міністерства внутрішніх справ.

Дійсне «середовище проживання» для прав людини є можливим при
демократії, демократичній правовій державі. Демократія, правова держава
та права людини є невіддільними одне від одного. Правова держава —
гарантія реальності прав людини у плані її захисту від порушень з боку
апарату влади, а права людини — головна умова та ознака демократії,
гуманістичний, людський вимір правової державності. Через реалізацію,
охорону і захист прав людини, через демократію пролягає шлях до реальної
інтеграції України до Європейського і світового співтовариства.

Міжнародний захист прав людини

Права людини регулюються як внутрішньодержавним, так і міжнародним
правом. Стаття 55. Конституції України говорить:

«Кожен має право після використання всіх національних засобів правового
захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів європейських і
міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

Міжнародний захист прав людини набуває, особливо останнім часом,
великого значення.

Організаційна структура європейської системи захисту прав людини:

1. Європейська комісія з прав людини (складається з 43 чоловік, що
обираються строком на 3 роки).

2. Європейський суд з прав людини — єдиний юрисдикційний орган, який
працює на постійній основі — всього 39 суддів (у його складі діє Велика
палата — 17 суддів, що займається питаннями внутрішньо судової
апеляції);

3. Комітет міністрів Ради Європи — функції обмежуються лише наглядом за
виконанням остаточних постанов Європейського суду.

Усі вони є суб’єктами формування європейського права як органічного
«сплаву» англо-американського і континентального типів правових систем.
Їх статутна форма (Європейська Конвенція про захист прав і основних
свобод людини. Статути Комісії та Суду, Процедурні правила роботи
Комісії та Суду) має прецедентний зміст.

Європейська система захисту прав людини включає дві можливості (два
права):

— можливість (право) особи подавати індивідуальні петиції;

— право держав — учасниць Європейської системи захисту прав людини
ініціювати провадження у справах про порушення прав будь-яких людей,
включаючи іноземців.

Перш ніж подавати петицію, необхідно попередньо вичерпати усі внутрішні
засоби захисту, які відповідають загальновизнаним нормам міжнародного
права, а також додержання строків давності — від дня винесення
остаточного рішення національною владою має пройти не більш ніж 6
місяців.

Петиція повинна бути прийнятною, а саме:

— не може бути анонімною;

— не може повторювати петицію, яка раніше вже аналізувалася судом або є
предметом іншої процедури міжнародного розгляду;

— не повинна суперечити за змістом положенням Конвенції або Протоколу до
неї;

— повинна бути достатньо обгрунтованою та правомірною. Стадії розгляду
справи в Європейському суді:

1 — розгляд питання про прийнятність чи неприйнятність індивідуальних
петицій і скарг, поданих у встановленому порядку державами-учасницями
Європейської системи захисту прав людини форма — рішення

2 — розгляд справи по суті, включаючи процедуру дружнього врегулювання
форма — рішення

3 — вирішення справи, результатом якого є юридичне оформлення Палатою
суду форма — постанова

Право сторін на апеляцію здійснюється шляхом її подання до Великої
Палати суду протягом трьох місяців від дня винесення постанови звичайною
Палатою суду.

Постанова Палати суду є остаточною, якщо:

1) сторони заявили, що не звертатимуться з проханням про направлення
справи до Великої Палати;

2) через три місяці після винесення постанови звичайною Палатою відсутнє
прохання про направлення справи до Великої палати;

3) комітет Великої палати відхилив таке прохання.

Роль органів внутрішніх справ у забезпеченні прав і свобод людини

Одним із основних завдань правоохоронної діяльності органів внутрішніх
справ є забезпечення прав, свобод, обов’язків і насамперед безпеки
особи.

Реалізація цього завдання відбувається шляхом охорони та захисту прав і
свобод особи. Для його досягнення від співробітників органів внутрішніх
справ вимагається:

виявлення правопорушників;

розкриття і розслідування злочинів;

припинення правопорушень;

відновлення порушених прав і свобод громадянина;

застосування примусових заходів до правопорушника;

контроль за дорожнім рухом тощо.

Співробітник органів внутрішніх справ має керуватися у своїй професійній
діяльності принципом презумпції невинності особи, який закріплено в
Конституції України.

Обов’язком співробітників органів внутрішніх справ у випадках обмеження
прав і свобод громадянина є:

• при затриманні — роз’яснити привід і підставу такого затримання;

• при застосуванні такого запобіжного заходу, як взяття під варту та
ін., — роз’яснити права та обов’язки, що випливають із цього.

Права і свободи законослухняного громадянина забезпечуються органами
внутрішніх справ та їхніми посадовими особами у ході спеціальних та
індивідуальних профілактичних заходів:

• організація рейдів і вжиття інших заходів з метою виявлення осіб із
девіантною (що відхиляється від правомірної) настановою;

— поставлення на облік осіб, що ухиляються від правомірної поведінки;

— робота з особами, що мають девіантну настанову, на її зміну в напрямку
законослухняної поведінки;

— робота з притягнення до відповідальності осіб, винних у вчиненні
правопорушення.

Завдяки своєчасним профілактичним заходам співробітників органів
внутрішніх справ (дільничних інспекторів міліції, оперативних
уповноважених, інспекторів міліції у справах неповнолітніх та ін.) права
і свободи осіб із схильністю до протиправної поведінки зберігаються
цілком або втрачаються на менший строк. Запобігання дій особи на стадії
підготовки до правопорушення дозволяє або зберегти її права у повному
обсязі, або уберегти від їхньої втрати на тривалий строк. Особа, що
вчинила умисний злочин і викрита, позбавляється волі (відбувається
обмеження прав і свободи дій у просторі) або втрачає права і повноту
волі на триваліший період, ніж та особа, що готується до злочину
(відбувається обмеження прав і свободи дій у часі).

Значна роль відведена органам внутрішніх справ у забезпеченні
громадської безпеки особи. Забезпечення громадської безпеки особи — це
насамперед створення умов як для використання прав громадянами, так і
для виконання обов’язків співробітниками міліції. До числа останніх
належить вимога забезпечити належне функціонування загальнодозвільної (а
не карально-застрашливої) системи. Неможливо забезпечити права і свободи
особи без точного дотримання робітниками органів внутрішніх справ
заборон (не розголошувати відомостей стосовно приватного життя
громадянина; не чинити дій, які зачіпають честь і гідність особи, та
ін.) використання дозволянь (застосування таких жорстких заходів, як
фізична сила, спеціальні засоби, вогнепальна зброя), передбачених
законодавцем.

До юридичних гарантій забезпечення прав особи органами внутрішніх справ
належать:

— гарантії охорони — виражаються в порядку, підставі та межах
застосування примусових заходів. Робітник органів внутрішніх справ не
має права чинити дії з обмеження свободи особи, що виходять за рамки
закону;

— гарантії захисту — виражаються в системі правових і організаційних
засобів, спрямованих на:

а) припинення незаконного обмеження волі особи (звільнення заручників,
звільнення необгрунтоване затриманого як підозрюваного у вчиненні
злочину та ін.);

б) скасування незаконного правозастосувного акта (постанови про
порушення кримінальної справи та ін.);

в) відшкодування збитків, заподіяних особі в результаті незаконного
обмеження її волі.

Превентивні-організаційні заходи, застосовувані працівниками органів
внутрішніх справ для забезпечення прав особи, пов’язані з охороною
правопорядку і виражаються в організації і здійсненні:

— патрульно-постової служби;

— оперативно-розшукової діяльності;

— індивідуальній і спеціальній профілактиці;

— юрисдикційній діяльності.

Роль органів внутрішніх справ та їх співробітників у забезпеченні прав
особи визначена правовими актами, які встановили межі їх
правозастосовної діяльності. Кожний із структурних підрозділів органів
внутрішніх справ, їх посадових осіб має свою компетенцію: функції,
завдання; керується матеріальними (характер правопорушення, особа
правопорушника, ступінь провини та ін.) і процесуальними (термін
розгляду матеріалів перевірки, обгрунтованість доказів та ін.) нормами в
межах своїх повноважень.

Забезпечення прав і свобод особи органами внутрішніх справ залежить від
подолання причин, які породжують такі порушення:

— недосконалість законодавства (суперечності, прогалини, відсутність
уніфікації міжнародних і вітчизняних правових норм);

— недоліки організаційно-управлінської діяльності (нечіткість
структурної побудови органів, служб, підрозділів, невідповідність їх
завдань і функцій, розстановка сил і засобів та ін.);

— недостатньо високий рівень правосвідомості та правової культури
(правовий нігілізм, ігнорування принципу верховенства права, настанова
на карально-застрашливий характер діяльності, недоврахування місцевих
національних традицій та ін.);

— недоліки кадрової політики (низький професійний рівень підготовки
кадрів, перепідготовки, проведення професійної атестації
кваліфікаційними комісіями та ін.).

Забезпечення прав особи органами внутрішніх справ значною мірою залежить
від стану реалізації прав їх співробітників, насамперед від їх
соціально-правової захищеності.

Гарантії прав особи потребують організаційних і процедурних форм їх
реалізації органами внутрішніх справ. Процедури надають громадянам
орієнтир:

• до кого звернутися;

• яким є порядок дій;

• у якій формі здійснювати дії;

• у які строки;

• які можливі результати.

Похожие записи