12

Реферат з основ демократії

Соціальна політика як складова демократичного розвитку суспільства

ПЛАН

1. Моделі сучасної демократичної соціальної політики

2. Проблеми соціальної стратифікації у контексті соціальної політики

3. Бідність, майнові групи та соціальна політика в сучасній Україні

4. Література

1. Моделі сучасної демократичної соціальної політики

Відставання в соціальній сфері підриває легітимність влади, гальмує (а
часом і дискредитує) розбудову демократичної, правової держави. Тому
визначаючи основні напрями суспільної політики демократичної держави,
необхідно зосередити увагу на з’ясуванні таких питань: 1) який
взаємозв’язок існує між демократичним устроєм держави й рівнем
соціальної захищеності її громадян; 2) якими є зміст та функції
державної соціальної політики.

Соціальна політика — це розгалужена мережа видів діяльності державних і
недержавних структур, спрямованих на втручання в економічний процес
заради підвищення добробуту й надання соціального захисту різним
верствам населення. На першому місці серед них стоять різноманітні
урядові дії щодо перерозподілу доходу в інтересах непрацюючих,
малооплачуваних та знедолених суспільних груп. Проте в сучасних
економічно розвинених, демократичних державах соціальна політика тією чи
іншою мірою торкається широкого кола людей упродовж усього життєвого
циклу: від підтримки народжуваності й допомоги дітям до пенсійного
забезпечення і створення соціальних установ для людей похилого віку.

Функції, що їх виконує держава, проводячи соціальну політику, є такі:

Соціального відтворення населення, її змістом є створення умов для
нормальної життєдіяльності людини, задоволення її потреб в таких галузях
суспільного життя, як праця, споживання, сімейні відносини, охорона
здоров’я, освіта тощо.

Регулятивна. Ця функція полягає в тому, що держава намагається
стимулювати активну діяльність особистості, соціальних груп за допомогою
правових, економічних, моральних важелів, внаслідок чого люди стають
здатними до самоорганізації та самозахисту.

Соціально-захисна. З цією функцією пов’язані соціальні гарантії держави,
забезпечення соціальних прав громадян в разі зниження матеріального
рівня життя, втрати роботи, працездатності, старіння, інших ситуацій,
які супроводжують людину від народження до смерті.

Стабілізаційно-адаптивна. Згідно з цією функцією держава повинна
дотримуватися принципу соціальної справедливості, враховувати в своїй
політиці реакцію населення, громадську думку, підтримувати свій
авторитет в очах населення, впливати на формування ціннісної свідомості
суспільства, узгоджувати інтереси, регулювати правовими засобами
конфлікти в суспільстві, забезпечуючи його усталений розвиток.

Організація Об’єднаних Націй ввела в міжнародну лексику поняття, що
характеризують соціальні аспекти життя суспільств: «людський розвиток» і
«соціальний капітал». Категорія «людський розвиток» застосована ООН для
визначення ефективності зусиль тієї чи іншої держави в галузі соціальної
політики. Показником цих зусиль є індекс людського розвитку, який фіксує
рівень доходів, тривалість життя та рівень освіти громадян певної
країни. «Соціальний капітал» — це насамперед відносини між людьми,
моральні та правові підвалини цих відносин. Соціальний капітал, що
базується на узгоджених нормах поведінки як на рівні сім’ї, так і на
рівні держави, є основою стабільності та прогресу суспільства. Процес
утворення соціального капіталу здійснюється через механізм ідентифікації
людини з тими чи іншими групами, об’єднаннями, через утворення різних
асоціацій, через розвиток мережі інститутів і взаємодій громадянського
суспільства.

Моделі соціальної політики у країнах Заходу

Найвідоміші моделі держави загального добробуту отримали назви
ліберально-демократичної, консервативної, соціал-демократичної.
Прикладом реалізації першої традиційно вважають США. Дві інші знайшли
своє втілення в таких європейських країнах як Німеччина
(«консервативна») і Швеція («соціал-демократична»).

Ліберально-демократична модель. Усі фактори демократії — законодавство,
власність, ринкова економіка — в ліберальних державах є механізмами
координації індивідуальних інтересів. В ідеалі держава бере на себе
функцію стимулятора індивідуальної активності, заохочуючи своїх громадян
до пошуку роботи, соціального захисту, підприємницької ініціативи.

Правова база ліберальної моделі демократії сфокусована на громадянських
правах, зокрема на рівноправності громадян незалежно від расових,
етнічних, статевих та інших ознак. Свою головну місію держава
ліберального типу вбачає в охороні прав людини, тоді як охорона
соціальних прав значною мірою перекладається на громадські організації й
саму особистість. Пріоритетними у таких суспільствах є громадянські,
політичні, а лише потім — соціальні права

Консервативна модель демократії. ЇЇ ідеологічну основу становить ідея
виправдання соціальної диференціації в суспільстві. Майнова нерівність
розцінюється як цілком природне і нормальне явище. Головна ж місія
держави полягає в тому, щоб через гнучку податкову політику здійснювати
перерозподіл доходів, водночас надаючи компенсацію за допомогою
трансфертів тим прошаркам, які її потребують. Ця модель в сучасній
Німеччині характеризується випередженням громадянських та соціальних
прав порівняно з політичними.

Соціал-демократична модель акцентує увагу на запобіганні різкій
диференціації найвищого та найнижчого рівня доходів. Серед управлінських
важелів вагомими є самоврядні структури. Соціальні гарантії ґрунтуються
як на державній, так і на недержавній підтримці. У функціональному
відношенні державна політика спрямована на забезпечення всіх громадян
роботою. Зайнятість утворює стабільну податкову базу. Рівень
оподаткування загалом значно вищий, ніж, скажімо, в ліберальній моделі.
Це й дає змогу державі здійснювати перерозподіл бюджету, забезпечуючи
громадян соціальною допомогою. Правові пріоритети північноєвропейської
моделі зосереджені на соціальних правах як на головній меті державної
політики.

До формування нової моделі соціальної політики в Україні

За своїми основними рисами існуюча сьогодні в Україні модель нагадує
соціал-демократичний варіант соціальної політики з елементами
лібералізму. Вона склалася під впливом поступового формування ринкових
відносин і процесів демократизації суспільства, появи так званого
«третього сектора» — об’єднань громадян, громадських, благодійних,
неприбуткових, некомерційних організацій, що займаються благодійною та
іншою соціальною діяльністю. Що обрано саме таку модель політики в
соціальній сфері, підтверджує спосіб розподілу витрат державного бюджету
на головні соціальні потреби

Соціальні видатки держав, які належать до ліберально-демократичної,
консервативної і соціал-демократичної моделей, та України в 90-ті роки
(% до ВВП)

МоделіОхорона здоров’я Освіта Пенсійне забезпечення Інше Загалом
Ліберально-демократична (США)4%5,3%7,2% 0,9% 18,2% Консервативна
(Німеччина) 6,4% 4,4% 11,8% 1,7% 25,8% Соціал-демократична (Скандин.)
8,5% 5,9% 11,2% 5,7% 32,0% Україна 4,3% 5,4% 10,2% 19,5% 39,4%

Законодавча база соціальної політики спирається на Конституцію, у якій
ідеться про соціальну державу, соціально-орієнтовану економіку та про
принцип загальності й доступності соціального захисту. Соціальні
зобов’язання Української держави, які зафіксовано в ст. 1 Конституції
України, ще раніше були сформульовані в розгорнутому вигляді в
«Концепції соціального забезпечення населення України», ухваленій
Верховною Радою в грудні 1993 року. В ній зроблено спробу розподілити
відповідальність за реалізацію соціальних гарантій між державою,
підприємствами та громадянами; здійснити диференційований підхід до
різних соціально-демографічних груп населення в залежності від ступеня
їхньої економічної самостійності, працездатності, можливості підвищення
рівня матеріального добробуту.

Ознаками ліберальних підходів до соціальної політики слід вважати
зобов’язання держави забезпечувати за рахунок бюджетних коштів лише
мінімально гарантований рівень медичного, культурного, побутового і
соціального обслуговування населення і, передусім, найменш соціальне
захищених громадян. В «Концепції» ідеться про те, що в умовах ринкової
економіки джерелом підвищення добробуту громадян має стати ефективна
праця, трудова активність та підприємницька ініціатива.

Державні соціальні гарантії — це встановлені законами мінімальні розміри
оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної
допомоги, розміри інших видів соціальних виплат, встановлені законами та
іншими нормативно-правовими актами, які забезпечують рівень життя, не
нижчий від прожиткового мінімуму. Держава гарантує також надання
гарантованих обсягів соціально-культурного, житлового, комунального,
транспортного, побутового обслуговування та обслуговування у сфері
освіти, охорони здоров’я, фізичної культури та спорту, торгівлі та
громадського харчування.

Соціальні гарантії сучасної української держави націлені не стільки на
повне піклування про всіх громадян незалежно від їх матеріального
становища, скільки на забезпечення мінімуму, необхідного для того, щоб
малозабезпечені верстви отримали доступ до соціальних послуг та інших
життєвих благ.

Таке нове розуміння завдань соціальної політики відповідає новим
реаліям. Звуження обсягів державних гарантій пов’язане, по-перше, з
розподілом відповідальності та фінансування між центром і місцевими
органами влади; по-друге, із включенням у процес соціального захисту
коштів підприємств, установ, організацій, фондів громадян; по-третє, з
залученням широкого кола громадських організацій (об’єднань, фондів,
спілок) для контролю діяльності державних інституцій.

Реформування соціальної сфери в Україні здійснюється з урахуванням
міжнародних стандартів, завдяки чому країна втягується в світовий
цивілізаційний процес. Цей процес уже розпочався, про що свідчить
динаміка темпів зростання обсягу виробництва, а також доходів населення.

2. Проблеми соціальної стратифікації у контексті соціальної

політики

Поняття та основні компоненти соціальної структури (стратифікації)

У концепції соціальної політики категорія «соціальна структура
суспільства» займає особливе місце. Соціальна структура — це сукупність
та співвідношення виділених за певними ознаками суспільних груп. Групи
можуть виокремлюватись на підставі однієї ознаки або сукупності спільних
ознак. У другому випадку виникають групи, що їх соціологи називають
кумулятивними. Це, наприклад, нації, класи та ін. За ознакою розподілу
праці соціологи виокремлюють професійні групи; за віком, статтю —
соціально-демографічні, за місцем проживання — територіальні. Підставою
для виділення відповідних груп слугують також освіченість, етнічна й
територіальна приналежність. Серед соціально-економічних ознак
диференціюючу роль відіграють розмір багатства (майнова структура),
доходів, характер зайнятості.

Об’єктами соціальної політики є також девіантні групи (засуджені,
наркомани, алкоголіки). Соціальна політика — це урахування і координація
інтересів, потреб, цінностей кожної з груп. Тому для розробки
перспективної політики велике значення має дослідження соціальної
структури суспільства.

На початку XX століття відомий російсько-американський соціолог П.
Сорокін запропонував поняття «страти» (від лат. stratum — шар, що
залягає над або під іншими шарами), за допомогою якого фіксується
соціальний статус людини на драбині соціальної ієрархії. Основними
ознаками страти є розмір доходу, рівень освіти, приналежність до певної
професійної групи. Поряд з поняттям «страта» не втратила свого значення
й категорія «клас».

Особливо важливим елементом соціальної структури сучасних суспільств з
точки зору демократії є середній клас — категорія, що стала невід’ємною
частиною концепцій постіндустріалізму. Кількісно значний середній клас
зумовлює стабільність, добробут, відкритість суспільства. Він є основним
творцем інститутів і норм громадянського суспільства.

Соціальна політика та соціальна структура України

В Україні середній клас лише почав формуватися. Його становлення
відбувається внаслідок виникнення стійкого прошарку людей — власників
нерухомого майна, земельних ділянок, акцій, а також прискореного
розвитку малого й середнього бізнесу, фермерських господарств, зміцнення
позицій науково-технічної інтелігенції, вчених, діячів культури та
освіти, спеціалістів середньої ланки управління, фінансистів та
менеджерів. Його утворюють працівники виробничої й невиробничої сфер,
які отримують середній за своїм розміром доход у вигляді прибутку або
заробітної плати.

Розвиток соціальної структури в Україні складається нині з двох процесів
— трансформації тих верств, що існували раніше, за часів
командно-адміністративного соціалізму, і виникнення нових. Відбувається
деструктуризація і дестратифікація частини економічно активного
населення, зв’язаного головним чином з державною власністю. А з іншого
боку, з’явилися приватні підприємці, орендарі й орендодавці, власники
акцій, приватні власники, що володіють контрольним пакетом акцій або їх
значною частиною. Формується клас фермерів з чітко вираженою відмінністю
інтересів і політичних орієнтацій від решти селянства. Серед
спеціалістів набули поширення професійні групи менеджерів, зростає роль
юристів.

Робітники виробничої сфери диференціюються на робітників державного і
приватного сектора, робітників-орендарів і співвласників підприємств,
зберігається і навіть дещо посилюється значення професійного поділу
робітничого класу, а також його поділу на організовану та неорганізовану
частину. Зокрема, в Україні скорочується кількість промислових
працівників. У відсотковому відношенні їх кількість тепер наближається
до їх кількості в США (25,3%). Але, процес скорочення робітників ще не
став свідомо контрольованим, і представники цієї групи поповнюють ряди
безробітних та малозабезпечених верств населення.

Трансформаційні процеси відбуваються й у соціально-класовій структурі
населення, зайнятого в сільському господарстві. Розпаювання майна
колективних господарств, отримання землі у володіння і власність істотно
міняють статус селянства. Однак залежність селян від місцевих
керівників, відсутність коштів, брак знань, недостатність правових
гарантій фермерству і засобів виробництва залишають селян поки що
упослідженою верствою, через що їхнє ставлення до реформування відносин
на селі значною мірою є негативним.

3. Бідність, майнові групи та соціальна політика в сучасній

Україні

Найважливішим питанням соціальної політики будь-якої держави є боротьба
з бідністю. Групи, що перебувають за межею бідності, потребують
загальної уваги не лише з міркувань гуманності, милосердя й соціальної
справедливості, а й тому, що в їхньому середовищі виникають умови,
сприятливі для протизаконних і аморальних дій, екстремістських рухів
тощо. Отже, турбота про те, щоб у суспільстві було якомога менше бідних
— це турбота про оздоровлення суспільства загалом.

На боротьбу з бідністю повинні бути спрямовані соціальні програми як
держави, так і органів місцевого самоврядування та інститутів
громадянського суспільства. Під їх контролем мають бути два головні
напрями соціальної політики стосовно бідних: 1) соціальний захист мало-
й незабезпечених; 2) регулювання процесів соціальної поляризації. У
структурі суспільства мають бути виділені групи бідних людей за ознаками
рівня доходів, майнового стану, а також їх незайнятості у народному
господарстві. Стосовно кожної з цих груп соціальна політика має
будуватись специфічно, з урахуванням об’єктивних та суб’єктивних
факторів їхнього становища.

На середину 90-их років за оцінками українських соціологів майнове
розшарування в Україні було таким: група багатих — від 3% до 6%, група
середніх — близько 13%, група бідних — за різними даними від 70,8% до
86,5%. Для порівняння відзначимо, що майнове розшарування в США виглядає
так: багаті — 3%, забезпечені — 17%, середні — 60%, бідні — 20%.

Кількісні показники розшарування свідчать про розміри соціальної
відстані між групами в суспільстві, про рівень поляризації в ньому і, як
наслідок, про формування численної верстви бідних. Має це й свої
політичні наслідки: велика частка бідних людей несприятливо впливає на
формування громадянського суспільства, містить у собі загрозу соціальних
і політичних конфліктів, є причиною ірраціональних форм політичної
поведінки значних мас людей. Велика концентрація багатства в одних руках
робить вірогідним встановлення олігархічних режимів з непідконтрольною
елітою тощо.

Про напрями боротьби України з бідністю свідчить перелік програм,
включених до системи заходів соціально-захисного напряму політики:
соціальний захист дитини, материнства, інвалідів, ветеранів; допомога на
дітей віком до 16 (учнів до 18) років; виплати у зв’язку з підвищенням
роздрібних цін; виплати державної допомоги одиноким матерям та матерям
по догляду за дітьми; виплати допомоги на дітей віком від 1,5 до 3-ох
років; фінансування програм соціального захисту інвалідів; надання
додаткових пільг ветеранам; виплати на утримання будинків-інтернатів та
інших установ соціального забезпечення; покриття збитків від реалізації
газу та відшкодування різниці в цінах на тверде паливо, що реалізується
населенню. Запроваджено періодичне збільшення пенсій за віком,
соціальних виплат, допомоги по безробіттю.

Література

1. Грабовський С. Соціальна структура і деякі сакраментальні питання
українського життя // Сучасність. — 1997. — № 7-8.

2. Кіндратець О. Вирішення проблеми бідності в соціальній державі //
Людина і політика. — 2000. — №2.

3. Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена
Верховною Радою України від 21 грудня 1993 р. // Голос України. — 1994.
— 19 січня.

4. Макаренко В.А. Проблеми трансформації соціальної сфери в сучасному
українському суспільстві // В кн.: Методологія, теорія та практика
соціологічного аналізу сучасного суспільства. — Харків, 2001.

5. Науменко М. Соціальне забезпечення. Яку модель обрати? // Віче. —
1994. — № 2.

6. Рибак А.Я. Социальное партнерство в Украине: современное положение и
перспективы // Соціальна політика України в контексті економічних
реформ: Міжнародна конференція 2-3 березня 1995. — Київ, 1995.

7. Соціальна стратифікація і політика // Політична думка. — 1993. — № 1.

8. Україна. Соціальна сфера у перехідний період. Аналіз Світового банку.
— Київ, 1996 — 2000.

9. Хайек Ф.А. Познание, конкуренция и свобода. — Москва, 1999.

Похожие записи