ТДП
Шпаргалка з ТДП
1.Предмет теорії держави і права. Предметом Т Д і П є загальні
закономірності виникнення, функціонування і розвитку, держави і права, і
пов’язані з ними суспільні відносини. Теорія Д і П –це провідна юридична
наука, яка вивчає загальні закономірності виникнення, функціонування та
розвитку держави і права та пов’язаних з ними суспільні відносини.
2. Система юридичних наук та місце в ній теорії держави і права. Всі
юрид. Науки утворюють систему і поділяються на такі видові групи:
– Теоретико-історичні науки (Т Д і П, історія Т Д і П, …);
– Галузеві юрид. науки, які вивчають окремі галузі права і суспільні
відносини, які регулюються цими галузями (конституційне право, сімейне
п., земельне п., …);
– Прикладні юрид. науки, які вивчають можливість використання досягнень
не юрид. наука у юрид. діяльності (судова медицина, криміналістика,
судова статистика, …);
– Міжнародне право.
В системі юрид. наук Т Д і П займає провідне місце, що обумовлюється
такими фактами:
а) Т Д і П розробляє поняття і визначення, які використовуються всіма
іншими юрид. науками;
б) Т Д і П розробляє методологію досліджень державно-правових явищ, яку
використовують вісі інші юрид. науки;
в) Т Д і П визначає перспективні напрямки досліджень для інших юрид.
науки.
3. Значення вивчення теорії держави і права для підготовки правознавців.
Значення вивчення ТД і П полягає у тому, що вона:
– дає знання і розуміння зрозуміння змісту державно-правових категорій,
без яких не можливе вірне розуміння положень галузевих наук і здійснення
законодавства;
– дає вірне розуміння місця, ролі і завдань держави і права у
суспільстві;
– забезпечує високий рівень загальної політичної і правової культури.
4. Функції науки теорії держави і права. Функції ТД і П – це ті завдання
, які вона покликана виконувати , досліджуючи свій предмет:
– Онтологічна ф –я (пізнавальна) – встановлення основних характеристик
об’єкту , який досліджується вперше;
– Евристична ф –я – полягає у встановленні нових або дійсних
характеристик об’єкту , що раніше досліджувався;
– Метрологічна ф – я полягає у розробці понять і визначень, які
використовуються іншими юрид, науками, методів дослідження державно –
правових явищ, які використовуються іншими юрид, науками, та визначення
актуальних напрямків дослідження інших юрид, наук;
– Політична ф –я – полягає у розробці принципів організації і
функціонування органів держави;
– Прогностична ф – я – полягає у визначенні тенденцій розвитку державно
– правових явищ.
5. Поняття і сутність держави. Держава – це особлива
політико-територіальна організація, яка володіє суверенітетом, особливим
апаратом управління і примусу та здатна надавати своїм велінням
загальнообов’язковий характер.
Сутність держави полягає у тому, що вона (держава) виступає
організатором і гарантом певного типу суспільних відносин.
6. Відмінності держави від організації первісно-родового суспільства.
Головні ознаки:
– розподіл населення за територіальною ознакою, на відміну первісного
суспільства, в якому люди об’єднувались на основі кровних зв’язків з
виникненням держави. На цій основі люди, незалежно від їх походження і
бажання є підданими держави, на території якої вони проживають;
– особливий апарат управління і примусу, підвладний державі, який не
бере участі у продуктивній праці, а забезпечує розвиток суспільних
відносин згідно з інтересами і потребами пануючих класів;
– кошти, необхідні для утримання державного механізму управління
суспільствам (публічної влади), які держава одержує з населення шляхом
відповідної системи податків;
– права , тобто правила поведінки, необхідні для упорядкування
суспільних відносин, і які держава формує або санкціонує за допомогою
системи нормативно-правових актів і, перш за все, у законах.
7. Поняття і сутність права. Право – це система правил поведінки, які
встановлюються або санкціонуються державою, мають загальнообов’язковий
характер і забезпечуються можливістю застосування державного примусу.
Сутність права полягає у тому, що воно (право) є специфічним
регулятором суспільних відносин, який нерозривно пов’язаний з державою.
Ознаки права:
– П. нерозривно пов’язане з державою;
– П. має загальнообов’язковий характер;
– П. забезпечується можливістю застосування держ. примусу;
– П. має формальну визначеність, тобто відповідні правила поведінки
однозначно формулюються в офіційних письмових документах
(нормативно-правових актах).
8. Відмінності права від норм первісно-родового суспільства. Основними
відмінностями є те, що право:
– відповідає потребам пануючого у суспільстві класу, а не відображає
волю та інтереси усіх членів роду;
– розрізняє і чітко формулює права й обов’язки учасників конкретних
суспільних відносин;
– набуває формальної визначеності, тобто його норми чітко формулюються в
офіційних державних документах;
– стає загальнообов’язковим, тобто виконання його приписів не залежить
від бажання чи небажання конкретного суб’єкта, як це було у первісному
суспільстві щодо звичаїв;
– забезпечується всіма доступними державі формами примусу, а до
суб’єктів, які належним чином не виконують приписів правових норм,
застосуються ті або інші санкції.
9. Основні шляхи виникнення держави (афінський, римський, східний,
слов’янський, мусульманський). Афінський (класичний) шлях – із класових
протиріч. У Стародавньому Римі особливості виникнення держави
характеризується боротьбою патриціїв (родової знаті) та плебеїв (
прийшлого населення). У виникненні держави у народів Сходу велику роль
відігравала організація суспільних робіт під час будівництва каналів. У
східнослов’янських племен, що групувались навколо Київського князівства,
результатом виникнення державності було переродження органів військової
демократії в державні органи. Особливістю виникнення державності у
слов’ян є те, що вони виникли як ранньофеодальні, минувши
рабовласництво.
10. Поняття і суб’єкти політичної системи суспільства. Політична система
суспільства – це система матеріальних та нематеріальних елементів, які
функціонують і взаємодіють у сфері управління справами суспільства,
тобто при здійсненні політичної влади.
Політична влада – це здатність одного суб’єкта нав’язувати свою волю
іншим суб’єктам у сфері управління справами держави і суспільства.
Систему матеріальних елементів політичної системи утворюють суб’єкти
політики, тобто суб’єкти, які безпосередньо беруть участь у здійсненні
політики, або інакше кажучи, в управлінні справами суспільства.
Суб’єкти: народ, населення певної частини території держави, класи,
нації, соціальні прошарки, держава, певні об’єднання громадян,
громадяни.
Нематеріальні елементи політичної системи суспільства:
– політичні принципи і норми;
– політичні відносини;
– політична свідомість, політична психологія, політична ідеологія,
політична культура, політична діяльність.
11. Роль держави в політичній системі суспільства. Роль держави у
політичній системи суспільства виявляється в тому, що вона:
– визначає перелік суб’єктів, які наділяються правом брати участь в
управлінні справами суспільства, тобто визначає перелік матеріальних
елементів політичної системи суспільства;
– визначає конкретні повноваження кожного з матеріальних елементів
політичної системи у сфері політичних відносин;
– контролює, координує і припиняє діяльність будь – яких суб’єктів
політики.
12. Поняття форми держави та її елементи. Форма держави – це комплексне
поняття, яке характеризує її з точок зору форми правління, форми
державного устрою, та державно-правового (політичного) режиму.
Елементи форми держави:
– форма державного правління – визначає порядок формування вищих органів
держ. влади, їх компетенції та взаємовідносини між собою.
– Державний устрій – визначає поділ території держави на складові
частини, компетенцію цих складових частин та їх взаємовідносини між
собою та державою в цілому. Форма держ. устрою буває проста (унітарна
держава) і складна (федерація, конфедерація);
– Державно-правовий (політичний) режим – визначає форми і методи
здійснення державної влади і, перш за все, рівень реального впливу
громадян на управління справами держави і суспільства, а також зміст,
об’єм і реальність прав і свобод громадян. Види державно-правових
(політичних) режимів – демократичні та антидемократичні.
13. Поняття і види форм державного правління. Форма держ. правління
визначає порядок формування вищих органів держ. влади, їх компетенції та
взаємовідносини між собою. Формами держ. правління є монархія і
республіка. Монархія – це форма держ. правління, при якій вища держ.
влада реально або формально належить одній особі (монарху), який, як
правило, одержує цю владу у спадок. Монархія буває необмежена і
обмежена. Республіка – це форма держ. правління, при якій вищі органи
держ. влади обираються народом або формуються гранами, який обраний
народом. Види республік: 1. парламентська республіка, 2. президентська
республіка, 3. змішана президентсько-парламентська або
парламентсько-президентська республіка.
14. Поняття і види монархій. Монархія – це форма держ. правління, при
якій вища держ. влада реально або формально належить одній особі
(монарху), який, як правило, одержує цю владу у спадок. Монархія буває
необмежена і обмежена. Необмежена монархія – це монархія, в якій влада
монарха не обмежується компетенцією якихось органів, або приписами
законів. Види необмеженої монархії: 1. деспотія – в якій особа монарха
обожнюється, 2. абсолютна монархія – в якій монарх вважається людиною,
яка одержала владу від Бога. Обмежена монархія – це монархія, в якій
влада монарха обмежується компетенцією певних держ. органів та приписами
законів. Види обмеженої монархії: 1. дуалістична – в якій законодавча
влада належить парламенту, а виконавча і судова – монарху. 2.
конституційна монархія – в якій монарх не має реальних владних
повноважень і йому притаманні виключно представницькі функції.
15. Поняття і види республік. Республіка – це форма держ. правління, при
якій вищі органи держ. влади обираються народом або формуються гранами,
який обраний народом. Види республік: 1. парламентська республіка – в
.якій обраний народом парламент формує повністю підконтрольний і
підзвітний собі уряд (Німеччина, Італія, Індія). 2. президентська
республіка –в якій поряд з обраним народом парламентом, функціонує
обраний народом президент, який формує підзвітний і підконтрольний собі
уряд (США, Аргентина). 3. змішана президентсько-парламентська або
парламентсько-президентська республіка, яка має певні ознаки як
президентської так і парламентської республік. (Україна відноситься до
змішаної президентсько-парламентської республіки)
16. Форма державного правління в Україні. Україна відноситься до
змішаних президентсько-парламентських республік.
17. Поняття і види форм державного устрою. Державний устрій визначає
поділ території держави на складові частини, компетенцію цих складових
частин та їх взаємовідносини між собою та державою в цілому. Форма держ.
устрою буває проста і складно простою і складною. Простою формою держ.
устрою є унітарна держава, тобто держава, складові частини території
якої не мають жодних ознак державності. Складними формами держ. устрою є
федерація і конференція. Федерація – це форма держ. устрою, при якій
частина території держави мають певні ознаки державності. Федерації
бувають: договірною (союзною) та федерацією, заснованою на автономії.
Конфедерація – це союз декількох держав, які об’єднують свої певні
зусилля для досягнення конкретної мети, зберігаючи, при цьому, повну
взаємну незалежність.
18. Поняття і ознаки унітарної держави. Унітарна держава відноситься до
простої форми державного устрою, тобто це держава, складові частини
території якої не мають жодних ознак державності. Ознаки унітарної
держави:
– існування однієї і єдиної в державі Конституції, систем законодавства
і державних органів, податкової системи і громадянства.
– Відсутність права виходу із складу держави.
– Відсутність права вступати у зносини з іншими державами і міжнародними
організаціями.
19. Поняття, види і ознаки федерацій. Федерація – це форма держ. устрою,
при якій частина території держави мають певні ознаки державності.
Федерації бувають: договірною (союзною) та федерацією, заснованою на
автономії. Ознаки договірної (союзної) федерації:
– створюється на основі договору між суверенними державами.
– Існування загально-федеративної і кожного суб’єкта федерації:
Конституції, систем законодавства, держ. органів, податкових систем,
громадянства.
– Суб’єкти союзної федерації мають право вступати у зносини ї іншими
державами і міжнародними організаціями.
– За суб’єктами союзної федерації зберігається право виходу з її складу.
Ознаки федерації, заснованої на автономії:
– створюються на основі рішення вищих або центральних органів держ.
влади на підставі прохання населення певної частини території держави
про надання їм автономії.
– Об’єм і зміст прав автономії визначається Законом або Положенням про
автономію, які приймаються вищими держ. органами.
– Відсутність всіх ознак союзної федерації.
20. Поняття і ознаки конфедерації. Конфедерація – це союз декількох
держав, які об’єднують свої певні зусилля для досягнення конкретної
мети, зберігаючи, при цьому, повну взаємну незалежність. Ознаки
конференції:
– конфедеративний договір, як правило, складається на рівні зацікавлених
міністерств і не затверджується парламентами.
– Матеріальні і фінансові ресурси конфедерації складаються з
добровільних взносів її суб’єктів.
– Порушення умов конфедеративного договору не тягне за собою ніяких
юридичних санкцій.
22. Поняття і види державних (правових ) режимів. Державно-правовий
(політичний) режим – визначає форми і методи здійснення державної влади,
і перш за все, рівень реального впливу громадян на управління справами
держави і суспільства, а також зміст, об’єм і реальність прав і свобод
громадян. Існує 2 основних види державно-правових режимів: 1.
демократичні режими, при яких громадяни реально впливають на управління
справами держави і суспільства та володіють широкими, демократичними та
реальними правами і свободами. 2. антидемократичні режими, при яких
громадяни реально не впливають на управління справами держави і
суспільства і не володіють широкими демократичними, реальними правами і
свободами.
23. Державний (правовий) режим в Україні. В Україні склався
державно-правовий режим, який активно розвивається в демократичному
напрямку.
24. Поняття і основні ознаки правової держави. Правова держава – це
держава, в якій панує право. Основні ознаки правової держави:
– панування права в усіх сферах державного і суспільного життя, які
підлягають правовому врегулюванню.
– Зв’язаність правом держави, її органів та посадових осіб.
– Непорушність законних прав і свобод громадян.
– Взаємна відповідальність держави і громадянина.
– Організація і здійснення держ. влади відповідно до принципу розподілу
влади.
– Наявність ефективних форм контролю і нагляду за додержанням законності
у країні.
– Забезпечення функціонування держави, її органів і посадових осіб за
принципом: “Забороняється все, крім того, що прямо дозволяється
законом”.
– Забезпечення участі громадян у всіх сферах державного і суспільного
життя за принципом: “Дозволяється все, крім того/, що прямо
забороняється законом”.
26. Поняття і елементи механізму держави. Механізм держави – це система
всіх держ. організацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції
елементами механізму держави:
– Державні підприємства – це держ. організації, які забезпечують
здійснення функцій держави у виробничій сфері (заводи, фабрики, …).
– Державні установи – це держ. організації, які забезпечують здійснення
функцій держави у невиробничій сфері (школи, театри, бібліотеки, …).
– Державні органи – це держ. організації, які контролюють діяльність
держ. установ і підприємств та забезпечують здійснення державного
примусу (законодавчі, виконавчі, судові).
Сукупність органів держави утворює державний апарат. Орган держави – це
особа чи група осіб, сформованих у встановленому законом порядку, які
виступають від імені держави і наділені правом застосування державного
примусу.
27. Поняття і елементи апарату держави. Державний апарат – це система
органів держави як держ. організацій, що наділені правом застосування
засобів державного примусу і які контролюють і координують діяльність
державних підприємств і державних установ. Елементами держ. апарату є
державні органи – це держ. організації, які контролюють діяльність держ.
підприємств і установ та забезпечують здійснення державного примусу.
Держ. органи поділяються на законодавчі, виконавчі, судові.
28. Поняття і види органів держави. Орган держави – це особа чи група
осіб, які виступають від імені держави й наділені владно-державними
повноваженнями, в тому числі правом застосувати засоби державного
примусу і здійснювати державно-організаторські, розпорядчі, судові та
інші функції відповідно до свого призначення. Види держ. органів:
1. за місцем у системі держ. апарату органи держави бувають:
– первинні (створюються виборами (Верх. Рада, Президент)).
– похідні (створюються первинними (Каб. Мін., судові органи)).
2. за характером і змістом діяльності: органи законодавчої влади; органи
виконавчої влади; органи судової влади.
3. за способом створення: виборні (В.Р.); призначувані (місцеві держ.
адміністрації).
4. за часом функціонування: постійні, тимчасові.
5. за територією, на яку поширюються їхні повноваження: загальнодержавні
(Каб. Мін.); місцеві (місцеві держ. адміністрації, міський суд).
6. за персональним складом: одноособові (Президент); колегіальні
(Верховна Рада).
29. Поняття і види функцій держави. Функції держави – це основні напрями
діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання і
цілі. Види ф-цій держави поділяються:
1. За соціальним призначенням: А) основні. Це такі напрями діяльності
держави, без здійснення яких вона не може нормально функціонувати та
розвиватись (ф-ції оборони країни, захисту правопорядку, законності,
охорони прав і свобод громадян). Б) неосновні ф-ції держави, які є
складовими елементами основних ф-цій.
2. за сферами діяльності держави: внутрішні і зовнішні
3. з точки зору тривалості здійснення у часі: А) постійні ф-ції, що
здійснюються протягом всього часу існування держави (оборона країни,
…) Б) тимчасові, що здійснюються лише протягом певного періоду
існування держави (у перші роки існування Радянської держави –
придушення опору пануючих раніше класів).
30. Внутрішні функції держави. Ф-ції держави – це основні напрямки
діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання,
цілі. Внутрішні функції держави здійснюються в межах даної держави і в
яких виражається її внутрішня політика.
– Регулювання економічних відносин.
– Організація суспільної праці.
– Охорона правопорядку, законності, прав і свобод громадян
– Соціальний захист населення
– Охорона й раціональне використання природних ресурсів.
31. Зовнішні функції держави. Ф-ції держави – це основні напрямки
діяльності держави, в яких знаходять свій вираз її сутність, завдання,
цілі. Зовнішні ф-ції держави – це функції, які забезпечують здійснення
зовнішньої політики держави.
– Оборона країни.
– Підтримання міжнародного миру.
– Підтримання економічного співробітництва.
32. Відмінності права від інших соціальних норм. Соціальні норми – це
правила поведінки людей та їх об’єднань, що покликані врегульовувати
життя суспільства з метою забезпечення в ньому порядку і стабільності.
Види соціальних норм:
– Норми моралі – регулюють поведінку людей шляхом її оцінки відповідно
до категорій добра і зла.
– Звичаї – це правила поведінки, що склалися історично і в результаті
багаторазових повторень увійшли у звичку людей.
– Традиції – це правила поведінки, які впроваджуються в суспільну
практику за ініціативою певних структур, з метою витіснення (заміни)
якихось існуючих правил поведінки.
– Корпоративні норми встановлюються та забезпечуються об’єднаннями
громадян і є обов’язковими лише для членів цих об’єднань.
– Соціально-технічні норми – правила, що регулюють порядок поводження
людей із знаряддями виробництва, встановлюють правила поведінки в тих чи
інших природних умовах.
– Релігійні норми – правила поведінки людей, що містяться в тих чи інших
релігійних ученнях.
33. Відмінності права від інших соціальних норм. Особливим видом
соціальних норм є норми права, які є “елементарною частиною” права.
Право – це система загальнообов’язкових правил поведінки, які
встановлені або санкціоновані державою і забезпечуються всіма доступними
їй примусовими заходами. Відмінності:
– Норми права виникають разом з державою, формулюються або
санкціонуються виключно держ. органами.
– Вони виражають волю не всього суспільства, не всього населення
держави, а лише цього керівної частини.
– Норми права мають формально визначений характер, тобто зафіксовані у
письмовій формі в офіційному документі.
– Вони видаються або санкціонуються держ. органами у суворо визначеному
процесуальному порядку.
– Норми права мають загальнообов’язковий характер.
– Вони регулюють суспільні відносини шляхом встановлення конкретних прав
і обов’язків їх конкретних учасників.
– Межі дії норм права завжди точно визначені у просторі, у часі та в
певному колі осіб.
– Виконання приписів норм права забезпечується державою шляхом
застосування тих чи інших засобів примусу.
34. Поняття і види джерел права. Джерела (форми) права – це засоби його
зовнішнього виразу, за допомогою яких право набуває формальної
визначеності та загальнообов’язковості. Соціально-правові джерела права
– це суспільні відносини, які мають правову природу, правосвідомість і
т. ін. Юридичні джерела права – це нормативні настанови, юридична
практика, юридична наука тощо. Основні джерела права:
– Нормативно-правові акти – це офіційні письмові документи, прийняті
компетентними суб’єктами, в яких в односторонньому вольовому порядку
встановлюються, змінюються чи скасовуються загальнообов’язкові правила
поведінки (конституція, закони, укази, постанови).
– Правові договори – це добровільні й узгоджені рішення двох чи більше
сторін, які містять юридичні норми (міжнародно-правові угоди, колективні
угоди).
– Правовий звичай – це правило поведінки, що склалося стихійно протягом
тривалого часу і стало звичкою людей, ухвалено й охороняються державою.
– Судовий чи адміністративний прецендент – це рішення по конкретній
юридичній справі, яке виносить судовий чи інший компетентний орган
держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних
справ у майбутньому.
35. Поняття і види норм права. Норми права – обов’язкове, формально
визначене правило поведінки загального характеру, що в установленому
порядку приймається, змінюються, відмінюється та забезпечується
відповідними держ. органами в межах їх компетенції. Види норми права
поділяються:
1. За функціональною спрямованістю:
– Регулятивні (встановлюють права та обов’язки суб’єктів).
– Правоохоронні (регламентують засоби юрид. Відповідності за порушення
прав і невиконання обов’язків).
2. За предметом правового регулювання:
– Матеріальні (встановлюють бажане правило поведінки, права та обов’язки
суб’єктів).
– Процесуальні (регламентують порядок, форми й методи реалізації прав і
обов’язків, встановлених в нормах права).
3. За функціональним призначенням:
А) Відправні (мають загальний характер):
– Норми-начала (закріплюють основні підвалини суспільного та держ.
устрою).
– Норми-принципи (закріплюють вихідні принципи права).
– Визначально-установчі норми (містять положення, що визначають цілі,
завдання окремих галузей права).
– Норми-дефініції (містять повні або неповні визначення певних правових
категорій і понять).
Б) Норми – правила поведінки (регулюють поведінку людей, суспільні
відносини).
4. З точки зору характеру приписів:
– зобов’язуючі (закріплюють обов’язки певних суб’єктів );
– забороняючи (містять у собі заборону стосовно здійснення тих або інших
діянь);
– уповноважуючи (наділяють суб’єктів певними правами);
– заохочувальні (надають суб’єктам певні пільги у випадках вчинення ними
певних діянь);
5. За формою закріплення бажаної поведінки суб’єктів :
– категоричні (імперативні) (приписують чітко визначені дії,
закріплюють перелік і зміст прав і обов’язків суб’єктів);
– диспозитивні (встановлюють певні права і обов’язки суб’єктів );
– рекомендаційні (встановлюють варіанти бажаної поведінки);
– заохочувальні (встановлюють засоби заохочування на здійснення бажаних
або корисних для держави і суспільства діянь).
36. Структури норми права. Кожна норма права складається з диспозиції,
гіпотези та санкції.
Диспозиція – це частина правової норми, в якій у вигляді владного
припису визначається те чи інше правило поведінки (що повинен робити, що
не повинен робити адресат норми). Диспозиція буває: визначена(закріплює
однозначне правило поведінки), не повністю визначена (вказує на загальні
ознаки поведінки, суб’єкти оточують свої права та обов’язки самостійно),
відносно визначені (надає можливість для уточнення прав та обов’язків
суб’єктів залежно від конкретних обставин).
Гіпотеза – це частина норми, в якій визначаються умови, за яких наступає
чинність права, що встановлені в диспозиції ( Коли? Де? В якому разі?).
Гіпотеза буває: визначена (вичерпно визначає ті умови, за наявності яких
набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції правової
норми), не повністю визначена (містить формулювання у загальній формі),
відносно визначена (обмежує умови застосування норми певним колом
формальних вимог). Також гіпотеза поділяється на:
– абстрактна гіпотеза – це гіпотеза, в якій умови застосування норми
визначаються загальними родовими ознаками, що дає змогу охопити та
врегулювати значну кількість однорідних випадків.
– казуальна гіпотеза – визначає умови дії норми, використовуючи більш
вузькі, спеціальні родові ознаки.
Санкція – це частина правової норми, що містить вказівки стосовно
юридичних наслідків порушення правил, зафіксованого в дисципліні або
умов, визначених у гіпотезі. (Що буде? Що станеться? Які наслідки?).
Види санкцій:
– визначена (вказує на конкретний засіб впливу на правопорушника ),-
відносно визначена (вказує на кілька можливих засобів впливу на
правопорушника).
37. Поняття і форми правової свідомості. Правова свідомість
(правосвідомість) – це специфічна форма свідомості, система відображення
правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях
людей про право, його роль і місце щодо забезпечення свободи особи та
інших загальнолюдських цінностей. Правосвідомість суспільства
складається з трьох елементів: 1). Правова ідеологія – це система
правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які відображають теоретичне
(наукове) ставлення суспільства до права, державно-правового розвитку,
правових режимів, до юридичного упорядкування суспільних відносин. 2).
Правова психологія характеризує ставлення до правових явищ з боку
окремих індивідів, вона утворюється стихійно на основі безпосереднього
відображення суб’єктами правової поведінки у вигляді індивідуальних
правових переживань, почуттів, емоцій, оцінок і т.д.. 3). Поведінкову
частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки, правові
установки.
Структуру правової свідомості становлять три складові: правові знання,
правові оцінки, правові установки. Правосвідомість в особи виникають не
сама по собі, а як результат процесу її правової соціалізації. Однією з
найважливіших форм правової соціалізації є правове виховання, складовими
якого є юридичні види навчання, правова пропаганда й агітація
самовиховання.
38. Поняття і форми правової культури. Правова культура – це своєрідна
система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого
суспільством правового прогресу й відображають у правовій формі стан
свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.
39. Поняття і основні стадії правотворчості. Правотворчість – форма
владної діяльності держави, спрямованої на утворення нормативно-правових
актів, з допомогою яких у чинній юридичній системі змінюються чи
скасовуються правові норми або запроваджуються нові. Стадії
правотворчості:
– волевиявлення народу і формування юридичного мотиву,
– нормативне формулювання державою цієї волі у вигляді визначеного
масштабу поведінки,
– надання сформульованому правилу юридичних властивостей.
82.Психологічна концепція права. Представники психологічної школи права
перетворюють його на психологічний процес, вважаючи джерелом права
переживання та емоції людини. При цьому відкидалися будь –які спроби
обґрунтовувати взаємозв’язок людських емоцій і об’єктивного світу. Право
розглядалось у кількох аспектах: як право офіційне, тобто таке, що
застосовується державною владою, і неофіційне, тобто право взагалі,
право соціальних груп, різних спільнот, а також як позитивне (викладене
в кодексах, законах)та інтуїтивне (право, що складалось у психіці
індивіда, як результат його самовизначення в суспільстві). Головним
проголошується інтуїтивне право, тому що воно є динамічним і завжди
виражає інтереси людини.(Л. Петражицький, Г. Тард, Л. Кнапп.)
40. Поняття і види правовідносин. Правові відносини є результатом дії
приписів норм права на відносини між різними суб’єктами.
Види правовідносин:
1). За функціональною спрямованістю норм права:
– регулятивні (в яких поведінка суб’єкта є правомірною);
– охоронні (виникають з факту неправомірної поведінки суб’єкта).
2). За рівнем індивідуалізації суб’єктів:
– відносні (яких точно визначені права і обов’язки всіх учасників);
– абсолютні (в яких визначена одна уповноважена сторона).
3). За галузями норм права (конституційно-правові,
адміністративно-правові,…).
4). За кількістю суб’єктів: прості (між двома суб’єктами), складні (три
і більше суб’єктів).
5). За розділом прав і обов’язків між суб’єктами: односторонні (кожна
сторона відносно іншої має або лише права або лише обов’язки),
двосторонні(в яких кожна із сторін має як права так і обов’язки).
6). За характером дій зобов’язаного суб’єкта: активні (зобов’язаний
суб’єкт мусить вчинити певні дії), пасивні (зобов’язаний суб’єкт повинен
утримуватись від вчинення певних дій).
7). За волевиявленням сторін: договірні (для виникнення яких необхідне
волевиявлення як уповноваженої так зобов’язаної сторони), управлінські
(для виникнення яких досить волевиявлення лише уповноваженої сторони).
41. Юридичний і фактичний склад правовідносин. Склад правовідносин –це
комплексне поняття, що характеризує правовідносини з точок зору її
змісту, суб’єктів і об’єктів. Юридичний зміст правовідносин утворюють
зафіксовані у нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх
учасників (сторін). Фактичний зміст правовідносин – це реально
здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх
суб’єктивних прав і юридичних обов’язків. Суб’єкти правовідносин – це
учасники правових відносин, які мають суб’єктивні права та юридичні
обов’язки. Правосубєктивність – здатність суб’єкта бути учасником
правовідносин. Правосуб’єктність юрид. осіб визначається змістом їх
компетенції. Правоздатність – обумовлена нормами права здатність
суб’єкта мати суб’єктивні права та юрид. обов’язки (загальна
правоздатність, галузева правоздатність, соціальна правоздатність).
Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта своїми
діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юрид. обов’язки.
Деліктоздатність – здатність особи нести юрид. Відповідальність за
скоєні правопорушення. Об’єкти правовідносин – матеріальні, духовні та
інші соціальні блага, що слугують задоволенню інтересів і потреб
громадян та їх організацій із приводу яких суб’єкти вступають у
правовідносини та здійснюють свої взаємні суб’єктивні права та юрид.
обов’язки.
42. Зміст правовідносин. Оскільки правов відносини поєднують у собі
фактичні суспільні відносини та юрид. норми, розрізняють їх юридичний та
фактичний зміст.
Юрид. зміст правовідносин утворюють зафіксовані у нормах права
суб’єктивні права та юрид. обов’язки їх сторін.
Суб’єктивне право – міра можливої поведінки, що належить уповноваженій
особі для задоволення її інтересів і потреб і забезпечується
відповідними юридичними обов’язками інших зобов’язаних осіб.
Юридичний обов’язок – це покладена на зобов’язану особу й забезпечена
можливістю застосування засобів державного примусу міра необхідної
поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої
особи. Фактичний зміст правовідносин – це реально здійснювані учасниками
правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав і
юридичних обов’язків.
Юрид. зміст правовідносин визначає те, як правовідносини повинні
відбуватись, а фактичний зміст правовідносин показує те, як вони
відбувались у реальній дійсності.
43. Об’єкти правовідносин: поняття і види. Об’єкти правовідносин – це
матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що слугують задоволенню
інтересів і потреб громадян та їх організацій і з приводу яких суб’єкти
вступають у правовідносини та здійснюють свої взаємні суб’єктивні права
та юрид. обов’язки. Види об’єктів правовідносин:
– Засоби виробництва – об’єкти, з допомогою яких створюється новий
продукт.
– Предмети споживання – предмети, призначення яких полягає у задоволенні
життєвих потреб людей.
– Продукти духовної (інтелектуальної) творчості людини.
– Особисті немайнові права людини.
– Поведінка певних суб’єктів (розгляд поведінки на предмет визначення в
ній складу правопорушення).
– Результати поведінки суб’єктів (ремонт побутової техніки, будівництво
будинку).
– Гроші та цінні папери.
– Стан природних об’єктів.
44. Поняття і види суб’єктів правовідносин. Суб’єкти правовідносини
(суб’єкти права) – це учасники правових відносин, які мають взаємні
суб’єктивні права та юридичні обов’язки.
Види суб’єктів правовідносин:
а) індивіди (фізичні особи):
· громадяни; іноземці; біпартиди; апартиди;
б) організації та об’єднання:
· держ. органи, установи, підприємства, їх посадові особи;
· недержавні організації , підприємства , установи та їх посадові
особи, рухи, партії, органи громадського самоврядування;
в) соціальні спільноти;
· держава в цілому;
· народ, нація;
· населення певних частин території держави;
· трудові колективи.
Серед суб’єктів цивільно – правових відносин особливе місце посідають
юридичні особи.
45. Правосуб’єктність та її елементи. Правосуб’єктність – здатність
суб’єкта бути учасником правовідносин.
Елементи правосуб’єктності :
1). Правоздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта мати
суб’єктивні права та юридичні обов’язки:
Види правоздатності:
– загальна правоздатність;
– галузева правоздатність;
– спеціальна правоздатність – здатність суб’єкта мати права та
обов’язки, що виникають з факту займання певної посади (президента,
судді, водія громадського транспорту тощо).
2). Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта
своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні
обов’язки.
А). Рівень дієздатності залежить від:
– від віку (18 років повна дієздатність);
– від стану психологічного та фізичного здоров’я;
– від рівня освіти тощо.
В). Однією з форм дієздатності є:
Деліктоздатність – здатність особи нести юрид. відповідальність за
скоєні правопорушення.
46. Поняття і види юридичних фактів.
Юридичні факти – це конкретні життєві обставини, з якими норми права
пов’язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.
Види юридичних фактів:
1). За юридичними наслідками:
– правостворюючі, на основі яких суб’єкти набувають певних прав та
обов’язків;
– правозмінюючі, що тягнуть за собою збільшення або зменшення обсягу
певних прав чи обов’язків (службове підвищення);
– правоприпиняючі, що ліквідують певні права і обов’язки, носієм яких
суб’єкт був до виникнення цих фактів;
2). За складом:
– прості, що складаються з 1-го факту, якого досить для настання
юридичних наслідків (оплата проїзду у транспорті (досить лише зайти до
нього));
– складні, що являть собою певну сукупність окремих фактів, необхідних
для настання юридичних наслідків (пенсійні відносини (вік, трудовий
стаж, рішення відповідного органу));
3).За тривалістю у часі:
– одноактні, що складаються з одноразового акту їх виявлення (купівля
квитка для проїзду);
– триваючі (або юридичні стани) – обставини, що існують упродовж певного
часу (перебування у шлюбі);
4). Відносно волі суб’єктів:
– події – життєві обставини, що виникають незалежно від волі суб’єктів
(стихійне лихо…);
– діє – життєві обставини виникнення яких залежить від волі суб’єктів
(подача заяви про прийом на роботу).
Дії бувають:
– правомірні, що відповідають приписам норм права;
– протиправні, що не відповідають приписам правових норм.
Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції.
Презумпція – це припущення про наявність або відсутність певних фактів,
що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що
існують, і це підтверджується наявним життєвим досвідом.
Правова презумпція –це закріплене в законодавстві припущення про
наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Поділяються правові презумпції на:
– презумпції, що не можуть бути спростовані; (презумпція недієздатності
неповнолітнього)
– презумпції, що можуть бути спростовані (презумпція не винуватості).
47.Поняття і форми реалізації норм права норм права. Реалізація норм
права – це втілення положень норм права у фактичну поведінку суб’єктів
правовідносин.
Форми реалізації норм права :
1).Додержання норм права – полягає в утриманні від здійснення дій, яке
заборонене нормами права (шляхом дотримання реалізуються забороняючи
норми права. Дотримання норм права здійснюється пасивною поведінкою
суб’єкта).
2). Виконання норм права – полягає у здійсненні зобов’язуючих приписів
норм права (шляхом виконання реалізується зобов’язуючі норми права.
Виконання здійснюється активною поведінкою суб’єкта).
3). Використання норм права – полягає у здійсненні повноважень (прав),
які надаються норми права. (Шляхом використання реалізується
уповноважуючи норми права. Використання норм права може здійснюватись як
активною так і пасивною поведінкою суб’єкта )
4). Застосування норм права – державно–владна діяльність компетентних
органів держави або, з дозволу держави, інших суб’єктів, яка
здійснюється у встановлених нормами права формах і процедурах, з метою
вирішення конкретної юридичної справи, шляхом видання правозастосовчого
акту .
48. Дотримання норм права як форма їх реалізації. Дотримання норм права
–це форма реалізації норм права, за якої суб’єкт не вчиняє дій,
заборонених приписами права. Сутність дотримання норм права полягає в
тому, що суб’єкт утримується від порушення заборон, які містяться в тих
чи інших правових нормах. Шляхом дотримання норм права реалізуються
забороняючи норми права. Додержання норм права здійснюється пасивною
поведінкою суб’єкта: вони не чинять дій, заборонених нормами права, і в
такий спосіб додержуються правових заборон.
49. Виконання норм права як форма їх реалізації. Виконання норм права –
це форма їх реалізації, за якої суб’єкт виконує дії, до вчинення яких
його зобов’язують приписи норми права. Шляхом виконання реалізуються
зобов’язуючі норми права, що знаходить свій вираз у діях суб’єктів щодо
здійснення зобов’язуючого припису права. Виконання норм права
здійснюється активною поведінкою суб’єкта права: вони чинять дії, до
яких їх зобов’язують приписи правової норми, тобто виконують покладені
на них правові обов’язки.
50. Використання норм права як форма їх реалізації. Використання норм
права – це форма їх реалізації, за якої суб’єктів використовує права,
надані йому відповідно до приписів правових норм , що знаходить свій
вираз у здійсненні тими чи іншими суб’єктами повноважень, наданих їм
нормами права. Шляхом використання реалізуються уповноважуючи правові
норми. Використання норм права може здійснюватись як активною так і
пасивною поведінкою суб’єкта. Особливістю використання норм права є те,
що суб’єкт сам вирішує, використовувати суб’єктивне право, що йому
належить, чи утриматися від цього. Використання норм права може бути
тільки добровільним.
51. Застосування норм права як особлива форма їх реалізації.
Застосування норм права – це державно-владна діяльність компетентних
органів держави або, з дозволу держави, інших суб’єктів, яка
здійснюється у встановлених нормами права формах і процедурах, з метою
вирішення конкретної юридичної справи, шляхом видання правозастосовчого
акту. Застосування норм права відрізняється від інших форм реалізації
такими ознаками: 1. Здійснюється від імені держави її органами або, з
дозволу держави іншими суб’єктами. 2. Здійснюється в спеціально
встановлених формах і процедурах. 3. Застосуван-ня норм права
здійснюється в момент видання компетентним суб’єктом правозастосовчого
акту.
Застосуванню норм права притаманний державно-владний характер.
Результати застосування є обов’язковими для всіх адресатів.
Правозастосовчу діяльність можуть здійснювати держ. органи, посадові
особи і в деяких випадках з дозволу держави – громадські організації та
деякі інші суб’єкти, наприклад адміністрація навчального закладу
недержавної форми власності.
52. Випадки при яких реалізація норм права здійснюється у формі
застосування. Необхідність реалізації норм права у формі їх застосування
виникає у таких випадках:
– Коли правовідносин можуть виникнути на основі рішення компетентного
органу (зарахування на навчання, призов на службу).
– Коли важливість суспільних відносин потребує контролю з точки зору їх
законності (реєстрація нотаріальним органом заповіту).
– Коли для виникнення правовідносин потрібне офіційне підтвердження
наявності або відсутності певних юридичних фактів (визначення в судовому
порядку батьківства).
– Коли виникає спір, що має юридичне значення, а сторони не можуть дійти
згоди (поділ майна при розлученні).
– Коли слід вдатися до застосування заходів державного примусу
(конфіскація майна, притягнення до певного виду юридичної.
відповідності).
53. Основні стадії застосувань норм права. Стадії процесу стадії
застосувань норм права – це певна послідовність дій в результаті
виконання яких норма права реалізується у формі застосування. Основними
стадіями застосування норм права є: а). встановлення і аналіз фактичних
обставин справи або ситуації, що потребує вирішення чи врегулювання. б).
Вибір і встановлення автентичності тексту норми права, що регулює даний
випадок (на цій стадії встановлюється норми права, на основі змісту якої
повинна розглядатися дана конкретна ситуація). в). Тлумачення норм права
(на цій стадії встановлюється дійсний зміст норм права, тобто державна
воля правотворчого органу, що виражена у нормі права).
54. Поняття і види тлумачення норм права. Тлумачення норм права означає
переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу й доступну мову
конкретних понять і висновків. Види тлумачення права:
1. за своїм змістом тлумачення поділяється на:
А) Буквальне тлумачення (зміст норми права відповідає її словесному
виразу).
Б) розширювальне (розповсюджене) тлумачення (зміст норми права ширше її
буквального значення).
В) Обмежувальне тлумачення (зміст норми права вужче її буквального
значення).
2. За суб’єктами (за юрид. силою):
А) офіційне тлумачення:
– нормативне тлумачення,
– казуальне тлумачення.
Б) неофіційне тлумачення:
– доктринальне (наукове),
– компетентне (професійне),
– повсякденне (буденне).
55. Офіційне тлумачення норм права: поняття і види. Офіційне тлумачення
– це сформульоване у соціальному акті роз’яснення змісту і мети правових
норм, яке здійснюється уповноваженим органом і має обов’язкове значення.
Види офіційного тлумачення:
1). Нормативне тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норми права,
що має загальнообов’язковий характер і неодноразово використовується в
юридичній практиці. Нормативне тлумачення поділяється на: а).
Автентичне, за якого зміст норми права роз’яснює той суб’єкт, що її
видав. б). легальне – яке здійснюється суб’єктом, що не видав дану
норму, але уповноважений її тлумачити (Конституційний суд, Пленум
суддів).
2). Казуальне тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норми права,
яке має обов’язкове значення лише для даного конкретного випадку і
стосовно осіб, які мають до нього певне відношення.
Види казуального тлумачення:
а). Судове, яке здійснюється судовими органами при розгляданні
конкретних справ і знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях по цих
справах.
б). Адміністративне, яке здійснюється міністерствами, відомствами,
місцевою держ. адміністрації посадовими особами
56. Неофіційне тлумачення норм права: поняття і види. Неофіційне
тлумачення – це роз’яснення дійсного змісту норм права, яке немає
обов’язкового характеру. Види неофіційного тлумачення: а). доктринальне
( наукове), яке здійснюються науковцями і науково – дослідними закладами
в статтях, в підручниках, монографіях, усних або письмових обговореннях
проектів нормативних актів. б). Компетентне (професійне), яке
здійснюються особами, які мають відповідну юридичну освіту або певний
досвід юридичної діяльності. в). Повсякденне (побутове) – це роз’яснення
змісту норм права всіма суб’єктами, які не мають юридичної освіти або
досвіду юридичної діяльності.
57. Обмежувальне тлумачення норм права. Обмеження тлумачення – це
тлумачення ,за якого даний зміст правової норми встановлюється вужчим за
його текстуальний вираз.
58. Розповсюджу вальне (розширювальне) тлумачення норм права.
Розширювальне тлумачення – це тлумачення за якого даний зміст правової
норми встановлюється ширшим за його буквальний текстуальний вираз.
59. Граматичне тлумачення норм права. Граматичне тлумачення – один з
основних способів тлумачення норм права, за яким дійсний зміст норм
права встановлюється у відповідності з правилами граматики, словесних
формувань, синтаксису, етимології (походження) слів тощо.
60. Логічне тлумачення норм права. Логічне тлумачення – це один із
основних способів права, при якому дійсний зміст норми права
встановлюється шляхом безпосереднього використання законів мислення
(формальної логіки).
61. Нормативна, правова і правомірна поведінка: поняття та
співвідношення. Нормативна поведінка – це така поведінка людей, що
регулюються будь – якими соціальними нормами звичаями, релігійними або
корпоративними нормами, нормами права…
Правова поведінка – це поведінка людей, що регулюється нормами права.
Правомірна поведінка – це поведінка, яка є соціально – корисною,
відповідає закріпленим у правових нормах моделям поведінки і має
позитивні юридичні наслідки.
Співвідношення:
– правова поведінка є видом нормативної поведінки;
– правомірна поведінка є видом правової поведінки.
62. Поняття і види правопорушень. Правопорушення – це суспільно
шкідливе, винне протиправне діяння, здійснення якого передбачає юридичну
відповідальність.
Види правопорушень:
1). Злочини – це суспільно небезпечні, протиправні, винні й карні
діяння, які вчиняють чи можуть вчиняти суттєву шкоду певним суспільним
відношенням, що охороняється кримінальним законом.
2). Провини – це правопорушення, що порушують приписи інших, крім
Кримінального Кодексу, норм права і не досягають рівня суспільної
небезпеки.
Види провин:
1). Адміністративні – порушення, які посягають на суспільні відносини,
пов’язані із здійсненням держ. Управління (адміністративне, фінансове,
аграрне право);
2). Дисциплінарні – правопорушення, що здійснюються у сфері трудових,
службових відносин, шкодять порядку діяльності трудових колективів,
порушують трудову дисципліну, тому утрудняють виконання їх виробничих
функцій.
3). Цивільно – правові провини – це – правопорушення, що здійснюються у
сфері майнових і певних немайнових відносин.
63. Поняття і елементи складу правопорушень. Склад правопорушень – це
сукупність передбачених у законі ознак, при наявності яких діяння
визначається правопорушенням. Елементи складу правопорушень: – об’єкт –
це ті суспільні відносини, які охороняються правом і на які дане
правопорушення посягає , – суб’єкт – це особа яка вчинила
правопорушення, – об’єктивний бік правопорушення – це зовнішнє вираження
протиправного діяння, те як воно виявилось у реальній дійсності.
Елементи об’єктивного боку правопорушень – це час, місце, спосіб його
вивчення, причинний зв’язок між скоєним діяння і шкідливими наслідками –
результат його діяння, – суб’єктивний бік правопорушення – характеризує
внутрішнє психологічне ставлення суб’єкту до вивченого протиправного
діяння та його наслідки (вина, умисел, необережність).
64. Об’єкт правопорушення. Об’єкт правопорушення – це ті суспільні
відносини , які охороняються правом і на які дане правопорушення
посягає.
Об’єктом правопорушень завжди є саме охоронювані правом суспільні
відносини, а не якісь речі. (ПРИКЛАД: Крадіжка автомобіля: Об’єкт –
відносини , пов’язані із здійсненням права власності громадянина на
автомобіль. Предмет – автомобіль).
65. Об’єктивна сторона правопорушення. Об’єктивна сторона
правопорушення – зовнішнє вираження протиправного діяння, те, як воно
виявилось у реальній діяльності. Об’єктивно правопорушення може
здійснюватись як в активній (вчинення заборонених правом дій), так і в
пасивній (невиконання правових обов’язків) поведінки суб’єктів
правопорушень. Елементами об’єктивної сторони правопорушення є місце,
час, спосіб його вчинення, результат цього діяння. Об’єктивна сторона
правопорушень відповідає на такі питання:
– яким чином скоєне правопорушення
– якою була діяльність (бездіяльність) суб’єкта правопорушення
– у чому поведінка правопорушника відрізняється за результатом від
правомірної поведінки.
66. Суб’єкт правопорушень. Суб’єкт правопорушень – це особа, яка вчинила
правопорушення. Необхідною умовою визначення особи суб’єктом
правопорушення є наявність у неї деліктоздатності, тобто закріпленої у
законі здатності нести юридичну відповідальність за вчинення право
рушення. Так, повністю неделіктоздатними є душевнохворі особи, частково
– неповнолітні. Рівень деліктоздатності залежить від віку особи, стану
її фізичного та психічного здоров’я , посади та інш.. Суб’єктами ряду
видів правопорушень можуть бути не тільки фізичні особи (люди), а й
державні та громадські органи, організації, але вони не можуть бути
суб’єктами злочинів.
81. Позитивістська концепція права. Концепція позитивізму пов’язує
правотворчу діяльність тільки з державою і основним джерелом права
вважає закон. Право є сукупність норм, даних об’єктивно , які не
потребують ідеологічного обґрунтовування. Його роль у суспільстві
полягає у забезпечує соціального компромісу. Право являє собою рівно дію
двох сил – джерелом однієї з них є інтереси володарюючи , а іншої –
інтереси підвладних. Норма права розглядається як раз і назавжди
усталена догма, а єдиним джерелом права визнавалась державна влада ,
наділена примусовою силою.(Д. Остін, К. Берг, М. Коркунов, Г.
Шершеневич).
67. Суб’єктивна сторона правопорушення. Суб’єктивна сторона
правопорушення характеризує внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до
вчиненого діяння а його наслідків. Це ставлення знаходить свій вияв у
понятті вини, яка може виявлятись у формах умислу та необережності: –
прямого та непрямого умислу, протиправної само надійності та
протиправної недбалості.
– при умислі суб’єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає
і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо
допускає їх (непрямий умисел);
– при необережності особа передбачала можливість негативних наслідків
вчинку, але легковажно розраховувала їх відвернути (самовпевненість) чи
не передбачала можливості настання цих наслідків, хоча могла і повинна
була це зробити (недбалість).
68. Поняття і види юридичної відповідальності. У сучасному правознавстві
розрізняють перспективну та ретроспективну юридичну відповідальність.
Перспективна (позитивна) юридична відповідальність – це сумлінне
(відповідальне) виконання суб’єктом усіх правових приписів
Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність – полягає в
закріпленому в законі обов’язку правопорушника перетерпіти з боку
держави певні негативні наслідки (санкції) за скоєне ним правопорушення.
Види юридичної відповідальності:
1). Кримінальна відповідальність настає за вчинення злочину і передбачає
найбільш жорстокі заходи (застосовується тільки у судовому порядку);
2). Адміністративна відповідальність (передбачає штрафи, втрати
спеціальних прав, попередження); застосовується органами державного
управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі, і в судовому
порядку;
3). Цивільна відповідальність (за порушення обов’язків, що зазначені у
договорах, інших умовах. У разі заподіяння шкоди здоровлю чи майну
особи), вирішується судом, арбітражем або адміністративними органами
держави;
4). Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення
адміністрацією підприємств і установ внаслідок порушення правил
внутрішнього розпорядку. Вона накладається згідно з нормами трудового
законодавства. Притягнення до юридичної відповідальності здійснюється на
основі акта застосування норми права.
70. Суспільний порядок і правопорядок: поняття і співвідношення.
Правопорядок – це система спільних відносин, будь – яких інших дій, що
мають правове значення здійснюється в суспільстві відповідно до вимог
норм права. Суспільний порядок – правильно налагоджений стан всіє
сукупності суспільних відносин, врегульованих не лише правовими, а й
усіма іншими соціальними нормами. Правопорядок є важливим структурним
елементом суспільного порядку (тобто норми моралі, звичаїв,
корпоративних, релігійних, правових норм.). Правопорядок пов’язаний з
реалізацією правових норм. У суспільному порядку важлива роль належить
нормам моралі громадянських організацій, традиціям, звичаям. Поняття
суспільного порядку за своїм обсягом ширше ніж поняття правопорядку.
Кожне правопорушення правопорядку одночасно буде порушенням і
суспільного порядку, але не кожне порушення суспільного порядку буде
порушенням правової норми, а тому може й не бути порушенням
правопорядку.
71. Поняття законності. Законність – один з основоположних принципів
діяльності держ. органів, громадських організацій, роботи посадових осіб
і поведінки громадян. Законність розглядається у двох аспектах:
– законність як правовий режим точного і неухильного здійснення законів
та інших нормативно – правових актів сіх сферах державного і суспільного
життя;
– законність як існування належного та ефективного та контролю за
неухильним дотриманням приписів правових норм , виявлення правопорушень
і притягнення винних у їх здійсненні до юридичної відповідальності.
72. Принципи законності. Принципи законності – це ті основні начала,
керівні ідеї і основоположні вимоги, що розривають її сутність, основу
її змісту як обов’язкового режиму державного та суспільного життя.
ПРИНЦИПИ:
1). верховенство закону в системі нормативно –правових актів;
2). нерозривний зв’язок, підпорядкування, зумовленість законності
режимом демократії;
3). обов’язковість вимог законності для всіх громадян, посадових осіб
.державних органів і громадських організацій;
4). забезпечення верховенства закону в системі правових актів;
5). зв’язок законності із загальною та правовою культурою населення,
посадових осіб;
6). неприпустимість протиставлення законності та доцільності;
7). єдність законності;
8). встановлення дієвого контролю і нагляду за дотриманням законності;
9). участь мас у діяльності із забезпечення законності;
10). притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення лише
при наявності вини за його споєння;
11). невідворотність юридичної відповідальності за скоєне
правопорушення.
74. Поняття і елементи системи права. Поняття системи права відображає
внутрішню будову (форму), структуру права як системи правових норм.
Внутрішня форма (структура) права характеризується:
1). єдністю його складових частин;
2). диференціація права на відносно відокремлені складові частини у
вигляді певних об’єднань правових норм (галузі та інститути права );
3). наявністю різних видів зв’язків норм права та їх об’єднань між собою
(соціальних, ідеологічних, юридичних, державних…).
Галузь права – це складова частина системи права, відносно самостійна
сукупність його норм, об’єднаних загальністю предмета і методу правового
регулювання. Галузь права поділяється на:
1). Підгалузь права – це складова частина галузі права, яка об’єднує
норми права, що регулюють суспільні відносини певного виду;
2). Інститут права – це таке угруповання норм права певної галузі чи
підгалузі, що регулює конкретний вид чи сторону однорідних суспільних
відносин.
76.Романо – німецька правова система. – в основі цієї правової системи
закладені принципи Римського права; – диференціація права на публічне і
приватне; – диференціація публічного права на галузі ( конституц.,
амін., міжнародне, кримінальне…); – правова норма – загальна,
формально – визначене правило поведінки. Вона не повинна створюватись
судами; – кодифікація; – основним джерелом права у країнах Романо –
німецької правової системи є нормативно – правовий акт – офіційний
письмовий документ, що містить загальнообов’язкове правило поведінки
(норму права); – право складається не тільки з правових норм,
сформульованих законодавцем , а й включає норма, що створюються в
результаті їх тлумачення.
83. Соціологічна юриспруденція. Згідно соціологічній концепції права –
право має вивчатись юриспруденцію системно, з урахуванням його
функціонування, у тісному зв’язку з суспільством, як інструмент
забезпечення гармонії між державою, корпорацією, родиною, людиною і
різними спільнотами людей. Право корениться не в законах, а в самому
суспільстві. Законодавець тільки виявляє і закріплює право, вже знайдене
суддями й юристами – практиками. Право оголошується головним
інструментом соціального компромісу, який функціонує в суспільстві з
метою забезпечення загальної єдності. Право розуміли як правопорядок,
протиставляючи його праву в законі. (Є. Єрліх, Р. Паунд, Д. Френк, К.
Ллевелін, М. Кожен.)
77.Система англійського права.
1). Джерелами Англійського права є:
– преценденти, що створюються судовою практикою;
– закони і підзаконні нормативні акти;
– звичай.
2). Англійське право не знає внутрішнього поділу на публічне і приватне,
загально соціальне й юридичне.
3). Воно не диференціюється на цивільне і адміністративне, кримінальне і
торгове.
4). Класифікується на загальне право і право справедливості.
5). В Англійському праві не існує галузевих інститутів права.
6). Англійського право створювалось судовою й адміністративною
практикою.
7). Норма права є відповідальне судовою практикою рішення з конкретної
справи.
8). Норми Англійського права – це положення, які беруться з особливої
частини рішень, що виносяться вищими судовими інстанціями.
9). Англійська норма права тісно пов’язана з обставинами конкретної
справи і застосовується для вирішення справ, аналогічних тим, за якими
рішення вже приймалися. Таку норму не можна зробити загальною.
78. Основні особливості мусульманського права. А). Джерелами
мусульманського права є: Коран, суна , іджма. Б). Нерозривний зв’язок з
релігією. В).Шаріат – сукупність норм мусульманського права, релігійних
та обрядових настанов і правил, що покликані регламентувати не тільки
поведінку мусульманина в усіх сферах суспільного й особистого життя, а
його думки і почуття.
Шаріат містить 4 групи приписів:
– норми, що фіксують регіону догматику ісламу – те, у що
зобов’язаний вірити мусульманин;
– норми, що закріплюють основи мусульманської моралі та етики;
– норми, що регламентують стосунки віруючих з Аллахом;
– правила поведінки між мусульманинами та з не мусульманами.
Г). Мусульманським правом у вузькому розумінні називають ту групу норм,
що регулюють виключно стосунки між людьми.
79. Концепції держави загального благоденства та елітарної держави. 1).
За теорією держави загального благоденства сучасні буржуазні суспільства
і держава позбувається класового характеру, а держава стає органом, що
функціонує на благо всіх членів суспільства. Держава втрачає класові
сутності і, як наслідок цього, різко звужується сфера державного
примусу. Репресивно–каральні функції держави відмирають завдяки
розширенню соціально – економічних функцій: державного регулювання
економіки, здійснення соціальних послуг населення, культурно – освітньої
функції… Ця теорія передбачає існування сильної держави, що поширює
свій вплив на широке коло суспільних відносин. 2). За теорією елітарної
держави політика – це сфера боротьби двох протилежних груп: пануючої
меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої “сірої
маси”, що охоплює решту населення. Демократія розглядається як утопія,
міраж. Суспільством завжди править і повинна правити еліта. Правляча
еліта утворюється у трьох головних сферах суспільних відносин –
політичній, економічній, інтелектуальній – шляхом висування індивідів,
які досягли в своїй справі найбільших успіхів. До складу еліти може
увійти кожен, хто має належний рівень освіти і досяг успіхів у своїй
професійній діяльності.
80. Етатизм та анархізм про роль держави у житті суспільства. 1).
Сутність етатизму полягає в обґрунтуванні необхідності максимального
втручання держави у життя суспільства і кожної конкретної особи.
Стверджується необхідність необмеженого й вирішального втручання держави
практично у всі сфери суспільних відносин – аж до найінтимніших сімейних
відносин і виправданість максимального обмеження самоврядування
населення.2). Основна ідея анархізму полягає в необхідності створення
суспільства, в якому з одного боку, максимально обмежуються можливості
втручання держави у повсякденне життя суспільства і особи, а з іншого –
максимально підвищується роль населення в управлінні загальними
справами. У зовнішніх відносинах на державу повинно покладатися лише
забезпечення оборони країни віз збройних нападів зовні, та підтримання
необхідних насамперед економічних, зв’язків з іншими державами. У
середині держави її функції повинні зводитись до прийняття конкуренції
та невеликої кількості найважливіших законів. Усі іншу внутрішні питання
повинні вирішуватись населенням усієї країни або населенням окремих
частин її території (шляхом сходів, референдумів, виборів) чи органами
місцевого самоврядування (радами), що обирається населенням відповідних
територій.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
