Розвиток суспільно-політичного ладу Русі на початковому етапі феодальної
роздробленості (30-ті роки XII — 30-ті роки XIII ст.)

У 30-ті роки XII ст. ранньофеодальний період історії Давньоруської
держави змінився періодом феодальної роздробленості або, як вважають
деякі дослідники, — початковим етапом розвиненого феодалізму. Перехід до
феодальної роздробленості при всій його складності та суперечливості є
явищем історично неминучим і в певному розумінні прогресивним.
Вітчизняною історичною наукою відкинуті помилкові уявлення про цей
період історії Русі як про період «занепаду» та «руху назад». Зроблено
правильний висновок про те, що аж до «Батиєва погрому» Русь за рівнем
розвитку власної економіки та культури входила до передових країн Європи
. Дослідники довели також помилковість уявлень про перехід до
роздробленості як про час розпаду політичної організації Русі . Поняття
«розпад держави» не точно передає суть історичних подій тієї доби:

визначальним був не розпад, а навпаки — більш стале, зумовлене
економічним і політичним розвитком об’єднання територіальне близьких
споріднених племен, входження яких до очоленої Києвом держави, раніше ще
не мало міцної основи .

Феодальна роздробленість була викликана причинами насамперед
соціально-економічного характеру: зростанням продуктивних сил в
сільському господарстві та ремісництві, подальшим розширенням,
ускладненням та зміцненням феодальної власності на землю, поступальним
розвитком феодального способу виробництва. Вирішальне значення при цьому
мав розвиток великого вотчинного землеволодіння.

Бурхливо зростали міста, зароджувалися внутрішні торговельні зв’язки між
містом та селом, відбувався повсюдний розквіт культури.

В той же час загострилася соціальна боротьба. Під її впливом посилилося
прагнення місцевих феодалів збільшити власну участь в управлінні «своєю»
землею, взяти безпосередньо в свої руки та всебічно зміцнити державний
механізм, удосконалити правові засоби придушення опору закабалених
народних мас. Внаслідок зазначених факторів феодальна роздробленість
Русі стала фактом. Це яскраво виявилося після смерті Мстислава
Володимировича, коли Київська Русь вступила в нову стадію свого
історичного розвитку. На зміну ранньофеодальної монархії в другій треті
XIII ст. прийшла поліцентрична структура державно-політичного устрою.
Залишаючись відносно єдиним державним механізмом, Київська Русь являла
собою федерацію півтора десятка певною мірою відособлених феодальних
земель-князівств. В південно-західній частині Русі на українських землях
знаходилися Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське та
Галицьке князівства.

Але це був ще не розпад Стародавньої Русі. Важлива особливість
історичного розвитку державних форм в розглядуваний період виявилася в
тому, що разом з відособленням ряду князівств та земель мали місце й
прямо протилежні тенденції. До цього часу склалася давньоруська
народність. Спільність етнічної основи усіх князівств та земель
Київської Русі перешкоджала її розпаду. У свідомості народних мас Русі в
ході попередньої багаторічної боротьби з кочівниками сформувалося
переконання в необхідності єдності. В писемних пам’ятках чітко
простежується подяка народних мас тим, хто «много пота утер за землю
Русскую», і засуджуються ті, з вини яких, як записано літописцями в
хроніці 1132 р., «разьд-рася вся Русская земля…» Не випадково значне
поширення в політичній сфері одержали програми загальноруської єдності,
які висувалися і в Києві, і в Галицько-волинському князівстві, і в інших
політичних центрах. Прискорення соціально-економічного розвитку поволі
створювало матеріальні передумови для відновлення політичної єдності
Русі.

Феодальна роздробленість як нова ступінь розвитку феодалізму на перших
порах сприяла прогресивному розвитку Русі. Проте вона мала також
негативні наслідки в умовах, коли над Руссю нависла загроза зовнішньої
небезпеки. На початку XIII ст. посилився процес дроблення Русі, в чому
не останню роль відігравав внутрішньополітичний фактор. Із складу
великих князівств виділилися нові уділи, з’явилося близько п’ятдесяти
окремих князівств та земель. Як зовнішня форма цього процесу виступає
заздалегідь розроблений порядок розподілу феодалами володінь поміж усіма
спадкоємцями — синами. Настає дійсна роздробленість. Нові, в тому числі
й митні, кордони ослаблювали економічні зв’язки між князівствами та
землями Русі. Неодмінним супутником роздробленості стали нескінченні
кровопролитні феодальні війни («усобиці») за землю, робочі руки,
політичний вплив. Руйнувалися виробничі сили, йшло масове знищення
господарств трудівників. Військові сили все більш розпилялися. Усобиці в
конкретно-історичних умовах дійсно стали, за влучним визначенням
сучасника, «погибелью земли Русской». Вторгнення орд Батия поставило під
сумнів не тільки єдність Русі, а й саме її існування.

Суспільний лад. В XII—XIII ст. зберігалися спільні для всіх частин Русі
риси економічного побуту. Тотожною в усіх князівствах та землях була й
суспільна структура. Давньоруське суспільство в період феодальної
роздробленості складалося з двох основних антагоністичних класів:
феодалів-землевласників та селян.

Землеробство і в цей час було найважливішою галуззю
господарсько-економічного життя земель та князівств Русі, а в основі
панування класу феодалів знаходилася земельна власність.

Велике феодальне землеволодіння зростало та розвивалося насамперед в
таких формах, як князівські домени та боярські вотчини. Велика феодальна
вотчина, в якій застосовувалася праця феодально залежних селян та
холопів, дозволяла організовувати багатогалузеве орно-промислове
господарство, розширяти ниви, впроваджувати дво- та трипільну систему
сівозміни, удосконалювати знаряддя виробництва, що їх виготовлювали
ремісники в містах. Здебільшого власниками землі були князі, що помітно
виділяло їх з кола інших феодалів. Князівський домен (отчина) був
найважливішим джерелом прибутків, які забезпечували існування князя, а
також його численних слуг, дозволяли утримувати надійний апарат
управління та збройні сили, які безпосередньо перебували у віданні
князя. Разом з цим процес подрібнення князівств на уділи призводив до
звуження кордонів князівських землеволодінь.

З розвитком феодальних відносин пов’язано кількісне зростання, подальше
зміцнення економічної могутності та політичного становища такої групи
феодалів, як бояри. Про бояр XII ст. свідчать літописи . Про боярських
тіунів, рядовичів, холопів, а також про боярський спадок говорить
Поширена редакція Руської Правди.

Бояри були власниками великих вотчин. В XII ст. в літописах для
позначення боярських маєтків використовувався насамперед термін «село».
Про такі «села» літописи повідомляють неодноразово. Багато бояр були
вихідцями з князівської дружини, які отримали від князя земельні
дарування. Потім розмір вотчин зростав за рахунок насильницького
захоплення общинних земель. Інша частина великих землевласників була
представлена так званими земськими боярами — нащадками родоплемінної
знаті. Частина представників як однієї, так і іншої групи боярства
перебувала на службі у князя. За термінологією Руської Правди, це «князі
мужі», тобто найвищий розряд службовців у князя.

Серед бояр також посилювалася диференціація. Як випливає з ряду статей
церковного статуту князя Ярослава, дія якого в землях та князівствах
XII—ХІП ст. не викликає сумніву, бояри поділялися на »великих» та
«меньших». За образу членів їх родин передбачалися неоднакові судові
штрафні санкції.

Матеріально-виробничу основу вотчинного господарства складала праця
залежних від феодала селян. Феодальне законодавство XII—XIII ст.
створювало феодалам необхідні умови для закабаления все нових груп
селянства. Свідчення тому — норми Поширеної редакції Руської Правди,
насамперед «Устав про закупи», який, за думкою дослідників, яскраво
характеризує один з поширених засобів встановлення феодальної залежності
вільного сільського населення Стародавньої Русі від
феодала-землевласника. Аналіз норм даного акта дозволяє зробити
висновок, що ця правова пам’ятка Стародавньої Русі була переважно
«боярським законодавством».

Точно судити про становище інших груп світських феодалів в XII—XIII ст.
на основі існуючих з цього питання писемних джерел неможливо, хоча сам
факт існування таких груп у багатьох дослідників не викликає сумніву.
Початок створення умовного служилого володіння землею виявлено вже в XII
ст. Є всі підстави вважати, що помісна система на Русі все ж існувала.
На матеріалах Галицької землі М.Ф. Котляр обгрунтував існування
станового землеволодіння в XIII ст. та прошарку «тримувачей» земель, які
відбували за наділи військову службу .

Великим феодалом була церква. В XII ст. продовжувало зростати її
землеволодіння (кафедральні та монастирські вотчини). Джерелом зростання
цього землеволодіння були перш за все князівські дарування. Так, з
уставної грамоти князя Ростислава Мстис-лавича Смоленській єпархії 1136
p. випливає, що князь дарував церкві два села . В 1158 p. донька
Ярослава Ізяславича подарувала Печорському монастирю п’ять сіл з челяддю
. Подібні дарування землі ставали одним з головних джерел збагачення
церкви. Іншим таким джерелом в XII—XIII ст. була раніш встановлена
десятина. Збагачувалась церква також за рахунок церковного суду, у
віданні якого знаходилося широке коло справ, визначених церковними
уставами князів Володимира та Ярослава. Монастирі збагачувались і
внаслідок того, що монастирські землі не подрібнювалися при одержанні
спадщини, як землі князівські або боярські, а також за рахунок
здійснення торгівлі та лихварства .

В умовах XII — першої половини XIII ст. пануючий клас феодалів являв
собою складну ієрархічну структуру, яку очолювали представники
князівського роду. Нижче на цій драбині знаходилися бояри-землевласники.
Дана система, за думкою дослідників, заснована на розчленованій формі
феодального землеволодіння, являла собою також визначену систему
державно-правових відносин . Ця ієрархічна система усередині
пануючого класу була саме тією організацією, яка забезпечувала
відтворення та збагачення феодалів Стародавньої Русі, сприяла
експлуатації все більш широких верств феодально залежного населення.
Основну масу вільного населення і в період феодальної роздробленості
складали ще селяни-общинники. Разом з цим розвиток феодальних відносин
супроводжувався подальшим наступом феодалів на права селян-общинників.
Одним з головних засобів закабалення вільних селян, як і раніше, було
пряме насилля над ними, здійснюване феодалами. Все більшого поширення
набувала й така форма перетворення вільних селян в феодально залежних,
як закладництво. Селяни «закладались» за яким-небудь «сильним» (тобто
знатним та багатим) феодалом з метою отримання заступництва, а за це
деякою мірою втрачали свою волю. Необхідність закладництва селян, які в
силу тих чи інших обставин були позбавлені захисту з боку общини,
диктувалася безперервним розбоєм феодалів. Разом з тим не тільки окремі
селяни, а й цілі общини були змушені, «чтобы спастись от сильных людей
насильства», ставати «под зашиту» найсильніших з них, погоджуючись при
цьому виконувати чисельні феодальні повинності. Тоді феодал припиняв
неорганізоване грабування та захищав общину від інших феодалів,
вимагаючи та отримуючи за це феодальну ренту. Таким чином, закладництво
було наслідком позаекономічного тиску феодалів на селян.

Все більшу роль відіграє закабаления селян за допомогою економічних
важелей. Збільшується кількість залежних селян, як закупи та рядовичі. В
XII—XIII ст. широко застосовуються норми Руської Правди, що регулюють
відносини закупництва.

Основною формою експлуатації феодалами залежного населення Стародавньої
Русі періоду феодальної роздробленості була продуктова рента. Мало місце
й відпрацьовування залежних селян в господарстві феодалів. Важким
тягарем як для феодально залежних, так і для ще вільних селян був їх
обов’язок утримувати князівську дружину, брати участь в ремонті та
будівництві шляхів і мостів, виконувати інші повинності.

В період феодальної роздробленості не втратило свого значення
застосування в господарстві феодалів праці холопів. Їх примушували
працювати в будинку господаря, займатися вотчинним ремеслом, а також
обробляти орні землі, що належали боярам. Розвиток феодальних відносин
вів до невпинного зростання числа і таких холопів, яких
феодали-землевласники наділяли землею, примушуючи їх цю землю обробляти.
Тим самим створювалися умови для скорочення цієї категорії майже
безправного населення Русі та еволюції в бік феодально залежного
населення. Зафіксовані в статтях 56, 64, 110 Пр. Пр. джерела холопства
існували і в роки феодальної роздробленості.

Суспільно-економічний і політичний розвиток Русі в XII— XIII ст.
характеризується швидко зростаючою роллю міст. За літописними даними,
напередодні навали полчищ Батия на Русь, тут налічувалося до 300 великих
та малих міст. Тільки в Галицько-Волинській землі їх було більше 80 . В
основі господарчої діяльності міст було: ремесло, промисли, торгівля та
певною мірою сільськогосподарське виробництво.

В розглядуваний час посилилась неоднорідність соціального складу міст. В
них проживали представники усіх верств феодального суспільства. Міське
управління, суд, керівництво міським ополченням зосереджувалися в руках
міської феодальної знаті, яка нещадно експлуатувала ремісників, а також
дрібних торговців, часто виділяючи і своїх боярських садиб в їхнє
користування подвір’я та земельні ділянки і збираючи за це феодальну
ренту. Наступну за феодалами сходинку в становій драбині городян займала
торгово-ремісна верхівка міст.

Основна маса міського населення була представлена «чорними» «меньшими»
людьми. Ними були дрібні торговці і ремісники, чисельні підмайстри,
«убогі» люди, які не мали певних занять. До складу міського населення
входила й челядь — обслуга боярських дворів.

Форми експлуатації нижчих верств міського населення ставали все більш
різноманітними. Вводилися нові податки, встановлювалися численні
повинності, посилювався гніт лихварів. Зміни в економічному становищі
різних категорій городян призвели до нідмінностей і в їх правовому
становищі.

Посилення в XII—XIII ст. наступу феодалів на права селян та міських
низів призводило до подальшого зубожіння трудящих мас та поглиблення їх
залежності від представників пануючого класу. В силу цього
загострювалися антагоністичні протиріччя в давньоруському суспільстві,
що виливалося в повстання феодально залежного населення проти гніту
князів та бояр. Антифеодальний характер соціальних рухів в XII—XIII ст.,
всупереч складності класової належності їх учасників, не викликає
сумніву. Так, антифеодальними були повстання в 1157 p. у Києві, народний
рух 1159 р. в Галицькій землі. Відомі антифеодальні народні рухи в
Переяславській та Чернігівській землях, інших князівствах Русі. Класову
боротьбу в XII — на початку XIII ст. на Русі дослідники характеризують
як надто напружену.

TH

a

?. В період феодальної роздробленості Русь за формою устрою являла собою
комплекс напівсамостійних державних утворень. На думку деяких учених,
Давньоруська держава цього періоду — це своєрідна феодальна федерація .

зазнала змін і форма правління Давньоруської держави. В XII—XIII ст.,
аж до навали Батия, встановилася нова форма правління. при якій
київський престол став об’єктом колективного сюзеренітету найсильніших
князів, їх загальнодинастійною спадщиною. М.Грушевський не без підстав
писав, що ці відносини сюзеренітету-васалітету в умовах феодальної
роздробленості прикривалися формою сімейно-родових відносин . Вони
скріплювалися писемними договорами, в тому числі присяжними грамотами,
клятвами, дарунками, а в окремих випадках — взяттям заложників з числа
найближчих родичів одного або двох князів — сторін в укладеній угоді. В
цей період Давньоруською державою правив не стільки великий київський
князь, скільки увесь князівський рід . Цю думку підтримують і ті учені,
котрі вважають, що політичне змагання князівських династій Русі, а також
страх боярства перед посиленням князівської влади, при розумінні в той
же час її необхідності для охорони їх інтересів, сформували у середині
XII ст. систему дуумвірату — одночасного співправління в Києві князів з
двох найсильніших династій, які не бажали поступатися першістю один
одному. Співправителями були, наприклад, Ізяслав Мстиславич і Вячеслав
Володимирович, Вячеслав Володимирович і Ростислав Мстиславич та ін. Таке
правління позитивно впливало на розвиток політичного життя Русі XII—XIII
ст. Воно не тільки скорочувало, щоправда тимчасово, міжусобиці, але й
деякою мірою сприяло об’єднанню давньоруських земель навколо Києва, а
також забезпечувало посилення військового потенціалу Русі в боротьбі з
кочівниками. Зазначений спосіб правління Давньоруською державою виявився
в цілому життєздатним в нестійкий час феодальної роздробленості. При
ньому успішно об’єднувалися тенденції економічного і соціального
розвитку окремих земель і князівств Русі з прагненням усіх верств
суспільства до єдності. Як вже відмічалося, навіть міжусобна боротьба
різних князівських угруповань найчастіше відбувалася на основі тієї чи
іншої програми загаль-норуської єдності .

Отже, на першому етапі феодальної роздробленості Русь зберігала багато
рис відносної єдності свого державного організму. Аж до навали орд Батия
центром всієї Руської землі був Київ.

Одним з факторів підтримки відносної єдності політичного розвитку
Давньоруської держави, який зберігся і в роки феодальної роздробленості,
були князівські з’їзди. Порядок скликання і проведення з’їздів князів,
не регламентувався яким-небудь юридичним документом. Він засновувався на
звичаї і відображав розстановку сил на момент скликання того чи іншого
з’їзду. Феодальні з’їзди скликалися для обговорення важливих питань.
Наприклад, на князівському з’їзді, який відбувся в 1115 p., зіткнулися
два підходи до форми правління. Прихильники першого відстоювали
єдинодержавність, прихильники другого — непорушність батьківських
спадщин . Феодальні з’їзди скликалися і тоді, коли було необхідно
обговорити питання, пов’язані з відбиттям зовнішньої небезпеки. Так, в
1167 р. на з’їзді вирішувалося питання про забезпечення безпеки
проходження купецьких караванів, які прямували торговими шляхами.
Питанням оборони від кочівників були присвячені і наступні з’їзди князів
.

Великий князівський з’їзд був скликаний у Києві в 1223 p. Князі
зібралися, щоб досягти згоди щодо надання допомоги половцям, котрі
зазнали нападу кочових орд і звернулися до князів Русі за допомогою.
Князівські з’їзди, хоча й виявилися неспроможними примирити протилежні
інтереси феодалів, але в справі об’єднання давньоруських князів проти
зовнішньої загрози відіграли важливу роль.

Структура державного апарату в князівствах XII — першої половини XIII
ст. зберігала наступність щодо Давньоруської держави першого періоду її
розвитку . Тому основні державні інститути, які сформувалися ще в той
час, продовжували розвиватися і в нових умовах. Однією з важливих
відмінностей було те, що тепер на чолі кожного князівства стояв старший
князь, котрий нерідко титулувався «великим», подібно до київського
князя. Великий київський князь за традицією ще вважався «старійшим»
серед інших князів, однак, колишньої влади він вже не мав. Титул
«великий князь» придбали, наприклад, князі чернігівський,
галицько-волинський, а пізніше і князі деяких інших українських
князівств. У васальській залежності від місцевого великого князя, який
князював в політичному центрі землі — найбільш великому місті,
перебували менші князі, котрі володіли центрами дрібніших князівств або
князівських волостей.

Заснування в окремих князівствах особистих династій було одним з
факторів, що сприяло зміцненню пануючого класу феодалів. Але поміж його
найчисленнішим прошарком — боярством та князями, котрі прагнули до
посилення своєї влади, розгорнулася запекла боротьба. Хід її в тому чи
іншому князівстві або землі безпосередньо впливав на становище
князівської влади і тим саме на форму правління цього князівства чи
землі. У Галицьке-Волинській землі внаслідок боротьби між князями і
боярством, яка була тут особливо тривалою і напруженою, перші домоглися
ряду важливих вирішальних перемог.

В період феодальної роздробленості, коли у боротьбі з боярством і в ході
міжусобних війн князі часто втрачали свої столи, особливого значення
набув порядок їх займання. В нових умовах він став ще більш
різноманітним, ніж раніше. «Воккнязіння» здійснювалося за рішенням
з’їзду князів, частіше — за рішенням лише декількох (двох або трьох)
найвпливовіших князів, ще частіше — за згодою (інколи у формі писемного
договору) з князем-сюзереном, а також за заповітом внаслідок
«добровільної» відмови від престолу попередником або «обміну» столами,
за запрошенням правлячої верхівки тієї чи іншої землі. Нарешті існував
явочний порядок займання столу князем, котрий здійснювався шляхом
прямого насильницького захоплення престолу. Відомий випадок, коли боярин
Володислав у 1213 p. проголосив себе галицько-волинським князем».

На відміну від попереднього періоду існування Давньоруської держави
князі при суперечках про переважне право на займання князівського столу
все частіше стали посилатися на право одержання в спадщину «вотчини».

Князі-правителі князівств і земель Русі були виразниками волі пануючого
класу феодалів і здійснювали свою владу перш за все в їх інтересах. Ця
обставина значною мірою визначала характер влади князя і його державних
функцій. Верховна влада в князівстві належала великому князю. Йому
підкорялися збройні сили, насамперед князівська дружина, на яку князь
спирався, придушуючи виступи пригнічених народних мас. Придушення опору
експлуатованих мас було однією з найважливіших функцій князя як голови
князівства, найзначнішого його феодала. В XII—ХНІ ст. виступи
пригнічених мас були виявом перш за все класового антагонізму, який
існував в давньоруському суспільстві.

Якщо визнати часом створення Поширеної редакції Руської Правди першу
третину XII ст., то це свідчить про незначну законодавчу діяльність
великих князів у другій половині XII — першій половині XIII ст. Разом з
тим процес зміцнення і розширення феодального адміністративного апарату,
підлеглого князям, гарантував їм можливість домогатися ефективного
застосування, а з боку населення — дотримання норм Руської Правди —
цього збірника феодального права, який забезпечував зміцнення феодальних
відносин, взагалі відносин в Давній Русі, в тому числі в усіх її
князівствах і землях. До сфери діяльності князів входило керівництво
центральними і місцевими органами управління.

Судова функція князів мала чіткий класовий характер, котрий особливо
яскраво виявлявся тоді, коли однією з сторін в судовому процесі були
представники простого вільного населення. Судив князь також своїх бояр і
дружинників. Відомості про повсюдну участь князів у судових справах
свідчать, що судова діяльність князів в XII ст. була досить активною .

До компетенції князя як правителя князівства входили питання, пов’язані
з обороною земель під вторгнення ззовні. Про цю функцію князів згадують
літописи. Князі займалися також дипломатичною діяльністю, метою якої
було забезпечення безпеки землі в умовах постійної загрози з боку
кочівників. Князі брали участь і в організації торгових шляхів.

У період феодальної роздробленості князь у разі необхідності збирав
особливу раду — думу. До її складу входили, перш за все, представники
старшої дружини — бояри, або, як їх іменує літопис, «передні», «кращі
мужі», а також духовні феодали — єпископ, ігумени. Дума мала великий
вплив на політику князя.

При здійсненні своїх функцій князь спирався на численний
адміністративний апарат. Вищими посадовими особами в апараті
центрального управління князівств і земель Русі були двірські, конюші,
стольники. Будучи двірськими чинами, особистими агентами князя в його
домені, вони керували відомствами центрального галузевого управління
всього князівства. Названі особи в той же час здійснювали і загальне
управління територіями, пов’язане з цією галуззю. Наприклад, конюший
управляв землями, на котрих населення займалося конярством. Незважаючи
на появу в центральному апараті управління вказаних посадових осіб,
відбувається розвиток двірсько-вотчинної системи управління.

З числа бояр і дружинників князь призначав для управління окремими
територіями посадників, тисяцьких, воєвод. В їх підпорядкуванні
знаходилися тіуни, вирники, тисяцькі, мечники та інші особи, котрі
допомагали представникам князівської адміністрації на місцях.

арактерною рисою управління залишалася система кормління, при якій
частина прибутків від волостей, котрі збирали агенти центральної влади
князівства, йшла їм на «корм». Про судові податки як про одне з джерел
утримання представників адміністративно-судової влади говориться,
наприклад, в статтях 9, 20, 74, 107, 108, 114 Пр. Пр.

Певна роль у місцевому управлінні належала сільській общині, яку
князівська адміністрація мобілізовувала на збір податків, для виконання
усім «миром» деяких поліцейських функцій (виловлен-ня збіглих холопів,
розшук убивць та ін.).

Військові сили в князівствах визначалися ієрархією земельної власності.
Об’єднання військових сил декількох князівств Русі було можливим тільки
у випадку фактичного збігу інтересів їх правителів. Хоча військові сили
Русі періоду феодальної роздробленості стали дещо слабші, ніж вони були
в ранньофеодальний період, загальна кількість військ на Русі
збільшилася. Війська окремих князівств у військовий час налічували до
декількох тисяч воїнів.

Найбільш надійною, з погляду захисту класових інтересів феодалів, була
дружинна частина війська. Князь міг покладатися лише на свою постійну
дружину, яка розташовувалася в стольному місті або в укріплених центрах
поблизу нього і була готова за першим закликом князя виступити і
«шукати» йому слави, а собі «честі». При цьому зростало значення
молодшої дружини, бо старші дружинники перетворилися у великих
землевласників-вотчинників і поповнили боярство. Молодші дружинники
охороняли князя, були рухомим каральним загоном у межах князівства і
князівського домену, а в період військових дій — ядром військових сил
князівства. Дружинники виконували деякі поліцейські, судові і
адміністративні функції. Власні дружини мали й інші великі феодали, чиї
об’єднані сили інколи переважали сили великого князя. На випадок значних
військових дій скликалося більш численне, ніж дружина, військо-рать
(народне ополчення). По закінченні військових дій рать розпускалася.

Система управління військовими силами у військовий час будувалася таким
чином: великий князь як верховний командуючий складав разом з
найзначнішими феодалами (князями і боярами), а також з тисяцьким
(керуючим «воями») військову раду. Безпосередньо перед битвою
призначалися командири головних полків центру, флангів, сторожових і
засідкових полків.

Судова система Русі періоду феодальної роздробленості, яка склалася ще у
першому столітті Давньоруської держави, не зазнала яких-небудь значних
змін. Але разом з великим київським князем як верховним суддею судову
функцію такого рівня нині здійснювали і місцеві князі.

У період феодальної роздробленості певну роль відігравали і вічеві
сходи, котрі вже давно перетворилися в засіб князівської волі . Віче
збиралося в головних містах князівств. Значну цінність являють відомості
про київське віче 1146—1147 pp., про віча в інших містах . До складу
віча входили перш за все князі, бояри, вищі церковні ієрархи, а також
заможні купці. Саме таким колам належала вирішальна роль на вічевих
зборах. В них брало участь і рядове міське населення.

До компетенції віче входили насамперед питання війни і миру. Віче відало
також розглядом законодавства, вирішенням фінансових питань,
призначенням і зміщенням представників державної адміністрації. Вічеві
збори відбувалися з дотриманням правил, розроблених на основі практики.
Керували такими зборами князі, митрополит, а інколи й тисяцькі.

Активну роль у суспільно-політичному житті князівств і земель Русі
XII—XIII ст. відігравала церква. На чолі давньоруської православної
церкви стояв митрополит. У його підпорядкуванні були єпископи, які
очолювали єпархії— своєрідні церковно-адміністративні округи, що
територіальне охоплювали найбільші міста Русі.

У період феодальної роздробленості політика, яку проводила церква, була
неоднозначною. Розуміючи, що посилення політичної роздробленості і
безперервні міжусобиці, зіткнення князів могли негативно вплинути на
приріст землеволодінь церкви, її фінансові інтереси, верхівка церковної
організації розділяла ідею єдності Русі. У той же час місцеве
духовенство, перебуваючи в економічній і політичній залежності від
місцевих князів-правителів, нерідко підтримувало міжкнязівські усобиці,
в котрих відображалися децент-ралістські прагнення князів та їх
найближчого оточення. Така політика місцевих церковних феодалів,
звичайно, не сприяла зміцненню єдності Русі.

Єпископи, ігумени найбільших монастирів безпосередньо брали участь у
політичному житті князівств. Вони могли входити до складу князівської
думи. Князі залучали єпископів як послів для ведення переговорів з
іншими князями. Так, літопис 1148 p. повідомляє про послів київського
князя Ізяслава Мстиславича до Ольговичів. Князь надіслав до Чернігова
«білгородського єпископа Федора і печорського ігумена Федоса, і мужі
свої з ними» .

Інколи під час відсутності в адміністративному центрі князя виконання
його функцій покладалося на єпископа .

У період феодальної роздробленості не втратила свого значення і судова
діяльність церкви, що давала їй значні прибутки. Аналіз співвідношення
світської та церковних юрисдикцій дозволяє зробити висновок про те, що в
XII—XIII ст. церква розширила межі своєї юрисдикції, не зазнаючи при
цьому яких-небудь серйозних протидій з боку князівської влади .

У цілому для державного устрою князівств і земель Русі XII — першої
половини XIII ст. були характерними подальше зміцнення політичного
панування феодалів, а також розгалужена система васально-ієрархічних
зв’язків між ними. Це знайшло своє відображення у складі, структурі,
формах і методах діяльності органів центрального і місцевого управління.
Князі і бояри використовували адміністративні органи, а також військові
дружини для придушення опору експлуатованих мас, охорони своєї
власності, перш за все земельної, а також інших своїх привілеїв і
інтересів, у чому активну допомогу їм надавали церква і духовенство.

Похожие записи