КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Римська рабовласницька держава

1. Виникнення Римської рабовласницької держави та основні етапи її
розвитку. Реформи Сервія Тулія

Історія Риму — яскрава сторінка розквіту і загибелі рабовласницького
господарства у своїй класичній формі. Його еволюція відповідала трьом
етапам розвитку Римської держави: перший (VIII—VI ст. до н. е.) —
царський; другий (509—31 рр. до н. е.) — республіканський; третій (31 р.
до н.е. — 476 р. н. е.) — імператорський. Перший період — це епоха
переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до
рабовласництва. Першими цей процес здійснили етруски (IX—IV ст. до н.
е.). В економічному житті стародавньої Італії вирішальна роль належала
землеробству. Землю обробляли плугом, використовували волів, коней.
Етруски культивували пшеницю, виноград, оливки, льон, відгодовували
стада свиней. Високого рівня розвитку досягли ремесла, особливо
керамічне, залізоробне, а також будівництво з каменю. Торгували з
Південною Італією, Сицилією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. до н.
е. карбували монети. У VII—VI ст. до н. е. відбувався розклад родового
ладу, в етруському суспільстві формувалися рабовласницькі відносини.
Однак історія їх утвердження пов’язана не з етрусками, які не зберегли
свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.

Період VIII—VI ст. до н. е. в історії господарства Риму був переходом
від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки
патриціанські сім’ї (римських громадян) мали у своїй власності 2 югери
(0,5 га) землі, володіли ділянками громадської землі, вели окреме
господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями
і плебеями, походження останніх досі ще не з’ясовано. Вони не мали
політичних і громадянських прав, але володіли землею на правах приватної
власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу інших
залежних людей — клієнтів.

Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування громадського
землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення протиріч
між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, плебеями
і клієнтами зумовили розклад громади. Протягом VI—III ст. до н. е. у
Стародавньому Римі склалося рабовласницьке суспільство. Рабство мало
патріархальний характер, було переважно домашнім, борговим, спадковим.
Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя
Сервія Тулія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки
родового ладу, поділивши римські населення на 6 категорій не за
рядовими, а за майновими ознаками. Розгорнулася боротьба за землю, в
ході якої сформувалося велике землеволодіння. «Закони XII таблиць»
(середина V ст. до н. е.) захищали приватну власність, економічні та
політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клаєнтелі
(боргове рабство), зменшуваній рівень позикового процента. У другій
половин IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення громадських
земель встановити верхню межу володіння землею 500 югерів (125 га) і
норму для випасання худоби (100 голів великої та 500 дрібної). На
початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового
рабства.

Становленню і утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна
експансія, яку вела Римська Республіка. До середини III ст. до н. е.
була захоплена вся територія сучасної Італії. В І ст. до н. е. Рим
перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до
Тигру і Євфрату на Сході.

Період розквіту рабовласницького господарства припав на II—І ст. до н.
е. Воно набуло класичних форм. Економічне піднесення тривало перші два
століття н. е. Рабам належала роль основної виробничої сили, їхня праця
використовувалася в усіх галузях господарства. Раби поділялися на
міських і сільськогосподарських. Перші — слуги, ремісники, вчителі,
управителі, медики — використовувалися в домашньому господарстві. Багато
рабів працювали в ремісничих майстернях, копальнях, каменоломнях, але
переважна частина —в сільському господарстві. Джерелами рабства були
війни, піратство, а в неіталійських володіннях Риму — також борги.
Міжнародним центром работоргівлі був о. Делос, де щоденно продавали до
10 тис. рабів. Рабами були іноземці, римське право обороняло
перетворювати громадян своєї республіки на рабів. Переважало приватне
рабовласництво, державне було незначним.

Римська держава вважалася юридичним власником землі. Роздавання її у
приватну власність здійснювалося поступово. Володіння землею було
почесним привілеєм сенаторів (нобілів), прибутки яких йшли переважно від
землі. Землю намагалися придбати також вершники — багатії, які займалися
торгівлею, відкупами, лихварством. Вони купували і орендували ділянки
землі у держави. Головною формою рабовласницького господарства була
вілла — маєток площею 25—100 га землі, яку обробляли 50—60 рабів.
Внаслідок концентрації землі, дешевої рабської сили сформувалися
латифундії з десятками тисяч гектарів землі та великою кількістю рабів.

Значних успіхів було досягнуто в ремеслі. Вже у царську епоху (VI—V ст.
до н. е.) ремісники відзначалися високим професіоналізмом. Про це,
зокрема, свідчать розкопані фортеці, міські мури, каналізація,
водопроводи, іригаційні системи. Будувалися храми, стіни яких
оздоблювали фресками. Прокладалися дороги, масово вироблялася зброя
(шоломи, щити, панцирі, мечі), транспортні засоби, предмети побуту,
сільськогосподарський інвентар. Є відомості про утворення ремісничих
спілок за професіями. Більшість працюючих людей у майстернях були
вільними. Рабська праця використовувалася в майстернях побічно як
некваліфікована, чорнова.

З І ст. до н. е. в ремеслі відбулися глибокі структурні зміни. Подолавши
економічну і політичну кризи, які були спричинені затяжними
громадянськими війнами, римляни, заволодівши всім Середземномор’ям,
розпочали небачене до того будівництво громадських споруд (Колізей в
Римі), розкішних палаців знаті, лазень, водогонів. Шосейні шляхи, що
зв’язували Рим з районами Італії, збереглися до наших днів. Розвивалося
суднобудування. На найвищу ступінь піднялась технологія виливання
предметів з бронзи та благородних металів, різьблення по мармуру і
базальту. Ремесло мало галузеву та географічну спеціалізацію. Місто
Капуя перетворилося на центральну майстерню з випуску світильників,
інших побутових виробів для всієї Римської держави. Керамікою славився
Аррецій, особливо мистецьки розмальованим посудом. Міста Мілан, Падуя,
Парма випускали покрівельну черепицю, грубий посуд, вовняні тканини.
Компанійські міста займалися скляним виробництвом. У Римі переважало
шкіряне і текстильне виробництво.

Розкопки Помпеї, яка, як відомо, була засипана вулканічним попелом
Везувію у 79 р. н. е., дають реальне уявлення про ремісничу справу
римських міст. Майже при кожному домі була невелика майстерня, де
виготовляли вовняні тканини, лампи з бронзи і глини, предмети з заліза і
скла, найрізноманітніші інструменти — хірургічні, ковальські, столярні,
слюсарні, ваги тощо. Там же розкопками виявлено ювелірні, парфумерні,
скульптурні майстерні. У них поряд з вільними працювали раби.

Характерною особливістю римського ремесла було об’єднання в колегії за
професіями. Вони мало займалися виробничими питаннями. Члени їх робили
внески на загальні потреби, влаштовували свята. У кожній колегії був
свій бог-покровитель.

Процвітання ремесла в Італії тривало недовго. З II— III ст. н. е.
провінції перевершили в ремісничій майстерності ремісників з
Апеннінського півострова. Італійські майстерні деградували, припиняли
свою діяльність. Провінційні ж, створені за подобою італійських, які
виробляли аналогічну продукцію, навпаки, процвітали. Це було пов’язано з
багатоукладним, складним механізмом римського господарства, труднощами
перевезення готової продукції, з наявністю у провінціях дешевої сировини
і робочої сили. В Єгипті та Фінікії успішно діяли майстерні з випуску
кольорового скла та художніх виробів з нього. Мала Азія продукувала
неперевершені шовкові тканини на льняній підкладці, їх купували не
тільки в Римській імперії, а й далеко за її межами. В Іспанії, Галлії
(Франція), Іллірії (Балканський півострів) знайдено олово, залізо, інші
корисні копалини. З них виготовляли водогінні труби, зброю, ювелірні
вироби. У II ст. н. е. Галлія стала однією з найрозвиненіших провінцій.
Ремесла процвітали тут по всій країні. Галлію по праву називали
«майстернею Європи». Поширилися скляний, латунно-бронзовий, залізний,
олов’яний, керамічний, ювелірний промисли. Галлія також успішно
конкурувала з Італією у випуску кераміки, вовняних тканин. Ці
високоякісні товари були дешевими, отже, користувалися попитом на ринках
імперії і в суміжних з нею землях, у тому числі в південних регіонах
України. Розвиток ремесла у провінціях призвів до розорення італійських
конкурентів.

У Римській державі промисловою одиницею була майстерня. Великі
виробництва, на яких працювало 100 і більше осіб, були великою рідкістю.
Переважали майстерні з 4— 10 робітниками. Власник майстерні, як правило,
був вільною людиною. У нього працювало 1—2 вільновідпущеник і кілька
рабів. Лише на державних копальнях нараховувалося десятки і сотні рабів.

Однак на відміну від Греції в Римській імперії заняття ремеслом не було
престижним. Воно вважалося справою рабів і бідних. Великі капітали не
йшли у промисловість. Панувала ручна техніка.

Першим засобом оплати в Римі, як і у багатьох інших народів, була
худоба. Оскільки цей обмінний еквівалент був надто громіздкий, його
замінили куском міді у такому співвідношенні: один віл дорівнював 10
вівцям або 100 фунтам міді. Така грошова одиниця існувала в Римі до IV
ст. до н. е. Згодом римляни, наслідуючи греків, почали відливати мідні
монети відповідної маси. Однофунтову монету називали ассом, 1/2 фунта —
сомісом, 1/12 — унцією. Поряд з цими грошовими знаками застосовувалися
срібні монети драхми грецької чеканки з римською печаткою. Римський
срібний денарій вартістю 10 ассів з’явився в III ст. до н. е. Найбільш
ходовою одиницею був сестерцій, що дорівнював 2,5 асса. У період імперії
в обігу були золоті монети — ауерси в І, соліди — в IV ст. н. е.

Подальшого розвитку і певної правової регламентації набула банківська
справа. Рим став світовим центром грошових операцій, торгових угод,
світовою біржею. Римські банкіри-аргентарії виступали як торгові
посередники, маклери, здійснювали всі грошові операції, використовуючи
чеки, переказані векселі, безготівкові, поточні, активні, пасивні
рахунки. Міняльні контори створювалися державою і здавалися в оренду.
Розвивався лихварський капітал. Позиковий процент був великий: 6—48 %
згідно з законом, а фактично — значно більший.

Банкіри брали безпосередню участь і в торгових операціях. Створюючи
фінансові організації, вони наживалися на міжнародній торгівлі.
Неконтрольованому лихварському капіталу настав кінець за Юлія Цезаря та
Августа (І ст. до н.е. — І ст. н. е.). Вони реорганізували управління
провінціями, звівши до мінімуму діяльність відкупщиків. У цілому ж Рим
вів з провінціями пасивну торгівлю, тобто з Італії вивозили товарів
значно менше, ніж ввозили. Найбільшим споживачем імпортних виробів був
Рим, населення якого становило за імперії 1 млн чол.

Товарно-грошові відносини досягли найвищого рівня розвитку в І—II ст. н.
е. Вони стали невід’ємною частиною бюджету римського громадянства. Гроші
були потрібні знаті, орендарям-управителям державних і приватних ділянок
землі, власникам майстерень, вільновідпущеним, окремим рабам, що
одержували право продавати свою працю, заплативши грошовий чинш своєму
господареві. Збирались грошові податки з усіх верств населення. Це
стимулювало лихварство, товарне виробництво, що грунтувалося на праці
вільних громадян і рабів, особливо тих, які мали досконалу кваліфікацію
як у сільському господарстві, так і в ремеслі.

Фінансова система Риму була заснована на експлуатації колоній. Римські
громадяни користувалися податковим імунітетом. Податки (поземельний і
подушний) у провінціях віддавалися на відкуп публіканам, які збирали
податків у З—4 рази більше норми. Недоїмники ставали боржниками лихварів
або їх продавали в рабство. Не завжди відкупники могли відразу внести в
державну скарбницю відповідну суму грошей, тому вони об’єднувалися у
своєрідні компанії, сплачуючи членські внески. Так формувалися багаті
«акціонерні» спілки з чималим фінансовим апаратом, накопичуючи на цьому
величезні капітали.

У науковій літературі питання про причини піднесення античного Риму є
дискусійним. Прихильники монархічного напряму вбачають їх у
дисциплінованості римлян, їхньому спільному підпорядкуванні начальству.
Інші вчені, перебільшуючи роль війн, доводять, що Рим розквітнув у
результаті зовнішніх завоювань. Переважає точка зору, що в економічному
піднесенні Італії вирішальне значення мали внутрішні фактори: швидке
розшарування громади, прогрес матеріальної культури, республіканська
система політичного ладу. Експансії рабовласництва сприяли великі
римські завоювання, оскільки культурна спадщина народів Середземномор’я
збагатила античну Італію. Експлуатація рабів стала головним джерелом
багатства. Велике значення мало пограбування колоній, що набуло
систематичного характеру у фіскальній, торговій, лихварській сферах.

У сучасній науковій літературі немає єдності в оцінці пізньоримської
економіки. Деякі вчені розглядають її як феодальну. На думку інших
дослідників, в надрах рабовласницького господарства виникали лише
елементи феодальних стосунків. Пізня Римська імперія переживала глибоку
і всебічну кризу. Натиск варварів постійно посилювався. Столицю було
перенесено з Риму на схід у Візантію. В 476 р н.е. Західна Римська
імперія перестала існувати.

Реформа Сервія Тулія. Коли з часом земельний фонд Рима, що складався в
прилягаючої до міста цілині, був вичерпаний (у зв’язку з приростом
населення) і Рим звернувся до політики завоювань, плебеї не були
допущені до поділу захопленої території. Земельне питання переплівся з
питанням про політичні права плебеїв. Пішли гострі конфлікти, які
призвели до корінних реформ. Важливим етапом на шляху римської
державності була реформа, що римська традиція зв’язує з ім’ям шостого
рекса Сервія Тулія (578-534 р. до н.е.). При ньому плебеї були введені
в склад римської громади, а територіальні триби трохи потіснили
родоплемінні. Зроблено це було так. Усі римські громадяни, тобто як
патриції, так і плебеї, були «оцінені» по їх наявному майну (земля,
худоба, інвентар і ін.) і розділені на 193 сотні-центурії. При цьому ті,
чиє майно досягало 100 т. асів (на один ас можна було купити вівцю),
були об’єднані в 80 центурій-сотень. Саме ж багаті, чиє майно
перевищувало 100 т. асів, склали 18 центурій кінноти. Оскільки кожна
центурія мала один голос, остільки з’єднана думка багатих і самих
багатих центурій давало 98 голосів з 193, яким було загальне число
центурій, тобто більшість. Серед меншої частини центурій другий клас з
цензом у 75 т. асів склав 22 центурії, третій клас з цензом у 50 т.
асів-20 центурій і т.д. Пролетарі, тобто зовсім позбавлені що
враховується майна, склали всього одну центурію. При згодному
голосуванні перших двох розрядів інших не запитували. Таким нехитрим
образом був покладений початок пануванню багатих і знатних, незалежно
від того чи минулого вони чи патриціями плебеями. Поряд із усім цим
пристроєм було введено ще одне важливе нововведення до безсумнівної
вигоди плебеїв: територія міста була розбита на 4 територіальні
округи-триби, що служить — у більш загальному плані — безсумнівним
свідченням перемоги принципу територіального розподілу населення над
родоплемінні. Реформа Сервія Тулія, зруйнувала суспільство засноване на
кревному спорідненні, і замість нього створило державний устрій,
засноване, як писав Ф. Енгельс, на майновому розходженні і
територіальному розподілі. Потім після вигнання останнього царя в Римі
установився лад за назвою республіка, що означає, «загальну справу»;
верховним хазяїном держави вважався тепер весь римський народ, тобто
народні збори. Постійне керівництво суспільними справами перейшло до
сенату, а замість царя були обрані два верховних правителя, названі
консулами, тобто «порадниками» чи «товаришами». Консули одержували
царський імперій, але всього на один рік. Командували вони чи разом, чи
по черзі і були у всім рівні: один консул не міг що-небудь наказати
іншому, але мав право скасувати наказ товариша, якщо вважав його
шкідливим для держави.

2. Суспільний лад та державний устрій Римської аристократичної
республіки

Римська аристократична республіка (V-II ст. до н.е.). Верховною владою в
республіканському Римі був сенат. Члени сенату призначалися особливо
уповноваженими особами (цензорами) , що у свою чергу призначалися
народними зборами. Усі питання , що зважуються в місцевих органах влади
(центуріях) , попередньо обговорювалися в сенаті. Прерогативою сенату
було встановлення диктатури , після чого всі посадові особи республіки
переходили в підпорядкування диктатора , термін повноважень обмежений
шістьма місяцями. Сенат володів і іншими важливими повноваженнями: він
розпоряджався скарбницею і державним майном , вирішував питання війни і
світу , призначав командуючих військами і судові колегії. Народні збори
, а пізніше народний трибунат , робили все можливе для охорони громадян
від зловживання влади.

У 509 році до нашої ери в Римі пала царська влада, була проголошена
аристократична республіка

З перших же днів їй довелося винести інтервенцію етрусків, що мріяли
відновити на престолі свою династію і тим самим поставити Рим у
залежність від себе. Імена римських героїв учасників цієї війни
назавжди ввійшли в історію

Вже в 5 у до нашої ери Рим починає проводити свою агресивну політику на
Апеннінскому півострові.

Це держава багато в чому нагадувало Сполучені Штати Америки в Древньому
Світі, особливо у свій республіканський період. Будучи передовим за
формою правління, Рим намагався диктувати свої умови різним слабким
елліністичним державам, при цьому не рідко заявляючи про захист прав
місцевого чи населення ж під приводом звільнення будь-якого народу від
влади тирана. При цьому часто звільнивши ці країни, римляни навічно їх
окупували.

Консул — вища державна посада, обиралося відразу двоє. За законом 180
року консулом міг стати чоловік що досяг 43 років.

Диктаторів призначали консулами, за пропозицією сенату, звичайно в
критичне для республіки час. Пізні диктатори Сулла, Цезар фактично
представляли із себе монархів.

Претор-глава судової влади республіки, обиралося шість преторів терміном
на рік, у пізніші часи їх стало більше. За законом 180 року, претором
міг бути обраний чоловік що досяг 40 років.

Трибун народно-посадова особа права плебеїв, що захищали, від зазіхань
патриціїв, обирався з490 року.

Заслуга римської державності полягає в тому , що вона дуже вплинула на
характер і структуру державної влади ряду країн більш пізніх
цивілізацій. Але в більшій мері були сприйняті положення римського
права. Римські юристи вперше сформували найважливіший правовий інститут
цивілізованого суспільства – право власності . Вони підрозділяють
систему права на двох частин : право частка і право публічне .

Список літератури:

1. Методичний посібник по вивченню курсу основ римського права. Укладач
Е. А. Скрипилев. Москва. 1995.

2. З. М. Черниловский Загальна історія держави і права. Москва: Юристъ,
1996.

3.Загальна історія держави і права. Під ред. К. И. Батиря. Москва:
Билина, 1996.

4. Хрестоматія по загальній історії держави і права. Під ред. З. М.
Черениловского. Москва: фірма Гардарика, 1996.

Похожие записи