Реферат

на тему:

Рабовласницька держава і право країн Стародавнього Сходу

Первісна доба в історії світового господарства була найтривалішою.
Понад 2 млн років люди, пристосовуючись до змін природних умов,
удосконалювали матеріальне виробництво. Так, у період палеоліту і
мезоліту господарство мало привласнюючий характер. Люди займалися
переважно збиральництвом і полюванням, рибальством. Внаслідок
неолітичної революції відбувся перехід від привласнюючого до
відтворюючого господарства, стійкої осілості. Подальший розвиток
виробництва, поява та використання металевих знарядь праці зумовили
виникнення перших цивілізацій.

У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і
античного світу досягло свого розвитку рабовласницьке господарство, що
пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного
рабства.

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н.е. до
падіння Західної Римської імперії у V ст. н.е. Склалися два типи
господарської організації – східне і античне рабство. Проте їм були
властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними
знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального
господарства, позаекономічний примус як засіб організації та
привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н.е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне
стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та
економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на
високоурожайних поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю
господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни
винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники
стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала
зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя
долина Нілу у III тис. до н.е. перетворилася на квітучий оазис, коли
Верхнє і Нижнє царства об’єдналися в єдину державу. Побудувати цей
гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки
сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські
громади. Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні
землі, перетворили вільних селян на залежних від себе виробників.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні
землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові
відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були
завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом,
шкірою, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де
вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були
фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною
продуктивною силою були селяни, члени громад. Рабів їхні власники
використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками
та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим
дозволяли мати сім’ї. 525 року до н.е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія).
Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі
врожії. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало
розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення – селяни, які, втративши
власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства.
Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV – III тис. до н.е. були Шумер,
Ур, Ніппур, Урук та ін.

У III тис. до н.е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус –
патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім’ї і навіть
викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н.е. в Месопотамії
утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого
розквіту воно досягло за царя Хамурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.). Як
свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах
і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції
виробляли вільні селянські общини.

Економіка східного рабства характерна і для стародавніх Індії та Китаю.
Вже в IV тис. до н.е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство,
розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. З’явилися
купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був
нерозвинений, та й справжні монети з’явилися лише у V ст. до н.е.
Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне
становище в економіці країни.

Особливості східного рабства можна узагальнити так:

? Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного
життя – сільське господарство – залишилось поза рабовласницьким
виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку
грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

? Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були
війни, піратство, боргове рабство.

? Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів
використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у
будівництві пірамід, каналів тощо.

? Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та
рабовласницькі елементи.

Отже, в економічному відношенні античне суспільство було більш
розвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно
тяжкою непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів
застосовувалася у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.

Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському
господарстві, ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці була
ручною. Високого рівня розвитку досягли будівельна справа, архітектура.

У країнах Стародавнього Сходу основним джерелом рабства були війни та
піратство.

Найвідомішим, найповнішим збірником законів Стародавнього Сходу є
кодифікація царя Хаммурапі, яку й донині вважають одним з найдавніших
збірників правових норм в світі.

Закони Хаммурапі являють собою надзвичайно цікавий законодавчий
пам’ятник. Це дуже важливе джерело в історії держави і права
Стародавнього Сходу. На противагу від інших збірників правових актів та
законів Месопотамії, кодифікація не носить божественної волі. У пролозі
Хаммурапі вказує, що бог сонця та справедливості Шамаш, з’явився цареві
уві сні, розпорядився, щоб той встановив в країні «право і
справедливість», та вручив йому свої закони. В епілозі цар ще раз
наголошує на необхідності дотримуватись всіх цих законів. Він також
проголошує, що буде захищати усіх потерпілих і покривджених

У законах Хаммурапі регулюється цілий спектр правових відносин
вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов’язального
права, шлюбно – сімейного та спадкового права, трудових відносин,
кримінального та кримінально – процесуального права. Це типова
кодифікація рабовласницької держави де всі права і привілеї закріплені
за рабовласниками, а раб – особа безправна.

Перші 5 статей присвячені судочинству. Вони скеровані проти пануючої
системи підкупу суддів і свідків. Суддям загрожують суворі покарання
(штраф у 12-ти кратному розмірі суми позову і позбавлення посади за
зміну вже винесених судових рішень. Ст. 14.)

Розділ другий присвячений врегулюванню проблем власності, володіння, які
встановлюють покарання за грабунок, крадіжку чужого майна та ін.

Розділ третій присвячений шлюбу сім’ї, успадкуванню. В ньому
розглядаються питання про форми та умови укладення шлюбу, про умови
допустимості багатожонства, розлучення, про майнові та особисті
взаємовідносини подружжя, батьків і дітей.

Четвертий розділ – це норми, які передбачають злочини проти особи та
відповідальність за них, тобто присвяченні захисту особи, її життя,
честі, здоров’я.

Останній розділ присвячений праці, умовам праці її оплати, знаряддям
праці. Таким чином система Хаммурапі виглядає так:

1. Суд (5 статей);

2. Власність (121 стаття);

3. Шлюб і сім’я (69 статей);

4. Захист особи (19 статей);

5. Праця і знаряддя праці (68 статей);

Характерні риси права власності. Основними видами власності у Вавилоні
була власність на землю, рабів, будівлі, нерухомі і рухомі речі.
Розрізняють такі власності на землю:

1. Державна або царська.

2. Храмова.

3. Общинна.

4. Приватна.

5. Земля «Ілку».

Державною землею розпоряджався цар. Це були великі маєтки, які обробляли
раби, або ділянки, які здавали в оренду за платню натурою чи грішми та
ін. Прибутки з неї ішли у царську скарбницю. Він міг наділяти цією
землею різних осіб – надавати її у власність, на правах користування і
т.п.

Храмові землі належали храмам на правах колективної власності. Всі
прибутки з цих земель надходили храмам. У свою чергу, храми часто
практикували надання своєї землі в оренду, великім і дрібним
орендаторам.

Общинна власність зберігалась поряд з самою общиною, чому сприяла
необхідність спільного організованого користування водою для зрошування
полів, прокладання по цій землі каналів, проведення осушувальних робіт
общинну землю розподіляли між поселеннями де її ділили на дрібні ділянки
– парцелли, які надавались для обробітку окремим сім’ям. Власність
общини на землю була непорушною, як і на їх урожай.

Отже, відсутність приватної власності на землю є характерною рисою країн
Стародавнього Сходу. Земля належала общинам, храмам, царям.

Зобов’язальне право. Зобов’язання у Вавилоні виникали з догорів та
правопорушень. Договірне право було досить розвинутим. Існували ціла
система договорів, що свідчать про високий ступінь розвитку обігу,
товарно – грошових відносин, а також про значну роль лихварства, банків
тогочасного суспільства. Для укладення договорів не вимагали
дотримуватись якоїсь обрядовості. Переважала письмова форма угод і
обов’язково при свідках. При укладенні де яких договорів вимагали ще й
принесення клятва, яка підкріплювала непорушність угоди. Наприклад, при
купівлі – продажу раба, обміні повинно бути 2-3 або більше свідків. Вони
не ставили своїх підписів але їх імена зазначались у тексті угоди.

За не виконання договорів встановлювали різну відповідальність. У ранню
епоху боржник, як правило, відповідав своєю особою і у випадку не
виконання умов договору втрачав волю, ставав рабом. Така
відповідальність в епоху першої Вавилонської династії збереглась тільки
стосовно договору позики.

Купівля – продаж і обмін. Щодо договору купівлі – продажу, то в
законнику Хаммурапі йому присвячено не багато статей. Угода укладалась в
присутності свідків, в письмовій формі. У договорі фіксували волю сторін
щодо передачі права власності. Акт передачі супроводжувався символічним
доторком палички, про що зазначено у договорі. Щось подібне з’явилось у
стародавніх римлян з їх символічним накладанням на річ палички –
vindicta.

Предметом купівлі – продажу були рухомі та не рухомі речі: тварини,
зерно, прикраси, поля, сади, будівлі, канали та ін.

Часто трапляються договори купівлі – продажу рабів. Ціни на рабів були
різні – залежно від їх статі, віку, виучки, професії. В законах
передбачені гарантії якості купленого раба, якщо протягом місяця після
купівлі у раба виявиться хвороба, названа «бену» (очевидно епілепсія),
то покупець може повернути раба і одержати свої гроші.

Часто трапляються акти продажу нерухомості з приводу боргів. Відомі
також угоди щодо продажу — купівлі дітей.

Шлюб і сім’я, спадкове право. Шлюбному обряду передували укладення
певної угоди між нареченим чи його батьком та батьком нареченої. Це були
свого роду заручини. При цьому наречений вручав певну суму грошей —
«тірхату», та шлюбний дарунок самій нареченій та її сім’ї – «біблу» (ст.
139, 159). Також допускали шлюб вільного за рабинею (ст. 170). Дітей від
такого шлюбу вважали вільними, так само, як і від шлюбу вільної з рабом.

Спадкове право. Спадкування спочатку врегульовували звичаями а потім
закон. Протягом тривалого часу у Вавилоні спадкоємцями визначали тільки
синів. А дочок покликали до спадкування тільки якщо у спадкоємця не було
синів. Діти успадковували майно батьки чи матері порівну – його ділили
на відповідну кількість частин. Одружені сини також мали право
спадкування. Щодо заміжніх дочок то про їх спадкування у законах нічого
не сказано. Але у ст. 183 зазначено, що дочка наложниці, яка при
одруженні отримала від батька придане, не брала участі у спадкуванні
його майна. Дочка – жриця, яка одержала від батька придане, могла ним
користуватись, але якщо це була нерухомість, то продати чи подарувати
вона немала права.

Майно раба після його смерті переходило до господаря. Проте якщо раб був
вільни або одружений з вільною то їй повертали придане, а все інше майно
ділили на половину: одна частина господарю, друга – дружині померлого.

Про іншу форму спадкування – заповіт – в законах Хаммурапі не
згадується.

Кримінальне право. Нормам кримінального права присвячено багато статей в
законниках Хаммурапі та інших законів тих часів. Зокрема, в законнику
передбачена ціла система злочинів і покарань. Злочини можна поділити на
такі групи:

1) проти держави – недонесення про змову, бунт (ст. 109); невиконання
військового обов’язку (ст. 28, 33);

2) проти здійснення справедливого правосуддя (ст. 1, 2, 3, 11, 126,
127) зокрема не справедливе звинувачення;

3) проти життя і здоров’я;

4) проти майна – грабунок (с. 22-24); крадіжка звичайна і кваліфікована
(ст. 6, 14, 16, 21, 25 та ін.);

5) проти моралі;

6) проти честі і гідності;

7) злочини скоєні через невміле виконання професійного обов’язку
(наприклад: лікарня, ветеринара, будівельника та ін.).

Злочини. Злочини проти особи – життя, здоров’я, честі, гідності.
Вбивство – навмисне чи ненавмисне – каралось смертю. Коли дружина
вбивала чоловіка, то за це її саджали на палю (ст. 153). У випадку
смерті господаря будинку, спричиненого обвалом, карали смертю
будівельника (ст. 229); якщо загинув син господаря, то страті підлягав
син будівельника (ст.230). Так, якщо лікар-хірург спричинив хворому
каліцтво або в результаті операції хворий помер, то йому належало
відрізати руку (ст. 218). Коли від операції помирав раб, то лікар
відшкодовував його вартість.

Похожие записи