.

Проблеми реалізації норм права

Язык: украинский
Формат: курсова
Тип документа: Word Doc
4 9741
Скачать документ

31

КИЇВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ ВОДНОГО ТРАНСПОРТУ

К У Р С О В А Р О Б О Т А

з курсу: “Теорія держави і права”

на тему: “Проблеми реалізації норм права”

Виконав: студент І
курсу 3 групи

юридичного факультету

заочного відділення

Корендюк Сергій Григорович

залікова книжка № 037321

КИЇВ

2004

ПЛАН:

І. Вступ.

ІІ. Процедура реалізації права:

1) поняття реалізації права;

2) основні проблеми реалізації права та шляхи їх вирішення;

3) класифікація форм реалізації права;

4) зміст та особливості реалізації права.

ІІІ. Правозастосування, як особлива форма реалізації права:

1) поняття правозастосування і його ознаки;

2) вимоги до правозастосовчої діяльності;

3) стадії застосування права ;

4) акти правозастосування: їх види та відмінність від
нормативно-правових актів.

ІV. Висновки.

V. Список використаної літератури.

І. Вступ.

Проблеми реалізації права завжди були в центрі уваги юридичної науки,
але це, нажаль, не призвело до їх остаточного вирішення. Навпаки,
проникнення в даний процес, всебічний його аналіз ставили перед вченими
все більш важкі задачі.

В період створення і перших кроків незалежної молодої держави, якою є
Україна, однією з центральних проблем, з якою зіштовхнулося українське
суспільство, став розвиток демократії в сполученні з дотриманням
законності і дисципліни. Це значить, що скільки б не були радикальними
міри в економічній, політичній, соціальній і іншій сферах, вони повинні
здійснюватися, лише після схвалення обраної демократичним шляхом
законодавчої влади в особі Верховної Ради України. Разом з тим, в даний
час правовій практиці властивий правовий нігілізм, декларативність
багатьох законодавчих установлень. Без подолання зазначених недоліків
побудова правової держави неможлива.

В правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава – з іншого
приймають на себе зобов’язання керуватися правом. Звідси проблема
реалізації права має дві сторони і може бути розглянута по двох
напрямках: керування правом з боку органів держави і посадових осіб, з
одної сторони і здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їх
організацій і об’єднань, з іншої. Вихідною формою реалізації права
державою є законотворчість. Прийняття правових законів, формулювання в
законах правових розпоряджень – найважча і при цьому найблагородніша
справа законодавців. Тим самим вони реалізують в суспільних відносинах
ті об’єктивні обставини і природні вимоги часу, що випливають із самої
природи речей.

Прийняття підзаконних актів – вже вторинний процес. Тут в основному в
формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча,
звичайно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних
актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї
основи в законах. В принципі і в нормальних умовах така практика
підлягає осуду, оскільки відшукати право і сформулювати його належним
чином представляється можливим тільки в ході парламентської діяльності в
рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через наявність
багатьох пробілів в законах і відсутність норм у підзаконних актах,
конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах
англосаксонської системи права – суди взагалі. Можна по-різному
оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у
визначених ситуаціях судді черпають право безпосередньо в житті і навіть
конкурують з законодавцем. За загальним правилом основною формою
реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається
застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних
нормативних актах. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то
було б невірно не помітити їх участі у всіх відзначених формах і їх
самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійсненні права в
області законотворчості, конкретизації і застосування права. Назвемо як
приклади:

1) рішення якогось питання референдумом, коли народне волевиявлення
закріплюється законом;

2) конкретизацію в рамках закону умов договору між підприємцем і
найманим робітником;

3) порушення громадянином провадження в справі приватного обвинувачення.

Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих
розпоряджень волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах.

Актуальність теми “Проблеми реалізації норм права” полягає в тому, що
вихідною формою реалізації права державою є законотворчість, поняття
правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень. У
цивілізованому суспільстві приймаючи новий закон, законодавець
зобов’язаний простежити його відповідність конституції й усім раніше
прийнятим законам, більш того, законодавець повинний керуватися не
тільки внутрішнім, але і федеральними законами, а так само законами усіх
суб’єктів федерації. У всякому разі він реалізує їх у формі дотримання.
Право здатне безпосередньо впливати на поведінку людей, але це буде
ідейно-мотиваційний вплив. Реалізуюча дія права повною мірою
виявляється там, де право знайшло своє позитивне вираження.

Право створюється для того, щоб бути реалізованим у поведінці,
діяльності людей, втілитися в життя. Без втілення правових розпоряджень
у життя норми права мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне
призначення.

Застосування права як одна з форм його реалізації необхідна там, де
правовідносини, з урахуванням їх складності і важливості при вирішенні
задач, що стоять перед владою, можуть і повинні бути створені лише за
рішенням органа, що уособлює державну владу, чи де правова норма повинна
пройти контроль з боку держави в особі її владних органів. Нагородження
орденом, розірвання шлюбу, призначення на ту чи іншу посада можливе лише
при наявності рішення компетентного органа. Без таких рішень неможливо
зберігати правові норми від порушень, карати правопорушників і
ліквідувати шкідливі наслідки правопорушень.

Особливо важливим стає застосування права в нашу складну епоху криз і
реформ, тому що тільки держава в змозі забезпечити оптимальне й
ефективне регулювання суспільних відносин.

Метою застосування права є задоволення потреб і інтересів усього
суспільства. Оскільки потреби людей постійно міняються відповідно до
мінливих умов життя, то й органи і особи, що застосовують право повинні
у своїй діяльності враховувати все те нове, що необхідно для
результативного регулювання різних сфер громадського життя.

Формування правової держави означає насамперед повагу до закону, права,
строге дотримання юридичних норм. У зв’язку з цим, теоретичні проблеми
реалізації права здобувають особливу практичну значимість. Необхідний
аналіз правореалізуючої діяльності в самих різних аспектах, тому що шлях
від створення закону до втілення його розпоряджень у фактичну поведінку
людей дуже складний та залежить від безлічі факторів.

Ці різні умови і фактори стали предметом даної курсової роботи. При
вивченні теми варто зрозуміти, що являють собою різні форми реалізації
права.

Важливо вміти розкрити зміст таких форм реалізації юридичних норм, як
використання, дотримання і виконання. Особливу увага варто звернути на
таку форму, як застосування права.

Необхідно також знати, які основні вимоги забезпечують правильне
застосування норм права, у чому виражається законність і обґрунтованість
цього процесу, які його основні стадії. Варто розібратися в проблемі
тлумачення законів і інших нормативних актів.

Даною курсовою роботою я постараюся дати відповідь на питання, що ж таке
реалізація норм права і які її форми, розгляну стадії процесу
застосування права, з’ясую, в чому саме полягають проблеми реалізації
права в даний час, зупинюся на розгляді такого поняття як застосування
норми права.

На підставі вищевикладеного, можна перейти до більш детального розгляду
вищезгаданих питань даної курсової роботи.

ІІ. Процедура реалізації права.

Розвинуте, юридично завершене правове регулювання суспільних відносин
виражається не тільки у визначенні для їх учасників суб’єктивних прав та
юридичних обов’язків, але й у встановленні порядку застосування їх в
житті.

Зокрема, діяльність судів і інших юрисдикційних органів здійснюються в
процесуальних формах тобто матеріальне право має свої необхідні,
властиві лише йому процесуальні форми, правові процедури, які відмінні
від тих, що називаються “юридичним процесом” і використовуються в інших
областях юридично значимої діяльності. Інакше кажучи, в умовах режиму
законності будь-яка діяльність по реалізації правових розпоряджень має
потребу в юридичній регламентації та у відповідному
процедурно-процесуальному оформленні.

Правова процедура – це законодавчо встановлені способи реалізації норм
права, що забезпечують досягнення цілей правового регулювання в
якій-небудь сфері суспільних відносин. Процедурно-процесуальні форми є
правовими засобами переводу моделей, встановлених юридичними
розпорядженнями суспільних відносин і визначає оптимальний порядок
досягнення результатів “запрограмованих” у нормах матеріального права.
Правові розпорядження, що їх встановлюють (процедурно-процесуальні
норми) регламентують способи реалізації громадянами й організаціями
своїх прав і обов’язків, здійснення державними органами закріплених за
ними повноважень, розгляду юридичних справ, виконання прийнятих рішень і
тим самим забезпечують перетворення в життя норм матеріального права.

Правові норми, порядок реалізації яких юридично не регламентований,
найчастіше виявляються мало ефективними та не вирішують покладених на
них задач. Тому цілком закономірно, що в сучасних умовах, коли в нашій
суспільній свідомості значно підвищується оцінка ролі права, важливість
забезпечення норм права такими діючими юридичними механізмами, які
гарантували б їхнє належне здійснення, незмірно зросла. Велика увага
приділяється саме процедурно-процесуальним формам. В першу чергу
вимагають розробки і прийняття нормативні акти, що встановлюють порядок
реалізації конституційних норм про політичні права і свободи громадян.
Досить гостро стоїть і проблема процедурного забезпечення законодавчого
процесу та взагалі всієї діяльності нових представницьких органів.

В тож же час, здійснюючи норми права не можна зводити юридичну процедуру
лише до забезпечення його результативності.

Необхідно передбачати, що процедурно-процесуальна форма, будучи
гарантією ефективної реалізації норм права, ще і забезпечує
відповідність дій по їх здійсненню, принципам яких відповідає зміст
реалізованих розпоряджень.

Юридична регламентація діяльності по введенню норм права в повсякденне
життя повинна одушевляти її духом, що пронизує зміст цих норм. Вона
виступає фактором, що попереджає від перекручень змісту правових
розпоряджень у процесі їх реалізації, перешкоджає обмеженню прав і
законних інтересів громадян і організацій, використанню суб’єктами своїх
прав і свобод на шкоду правам і інтересам інших суб’єктів суспільства,
зловживанню суб’єктивним правом і т.п. Отже, юридична процедура існує
не тільки для того, щоб якимось чином впорядкувати і організувати дії по
реалізації норм права, але і для того, щоб гарантувати правовий характер
самих цих дій для досягнення цілей правого регулювання.

Прагнення осмислити правові форми юридично значимої діяльності,
розкрити їх роль у правовому регулюванні, виявити тенденції розвитку,
позначити шляхи їх вдосконалення знайшло відображення в обґрунтуванні
широкої уваги юридичного процесу, що поширився останніми роками в нашій
літературі. Під юридичним процесом стали розуміти не тільки традиційні
процесуально-правові норми юрисдикційної діяльності, але і юридичні
процедури, що використовуються в усіх інших областях правозастосування,
а також процедури правотворчості.

З цього приводу зростає інтерес до розробленої в рамках теорії
загального юридичного процесу конституції процесуальної форми. Вона є
результатом синтезу тих найбільш важливих ознак, які виявляються при
аналізі реально діючих правових форм і юридично значимої діяльності та
покликана охопити всі їх сторони.

В конструкцію процесуальної форми входять три елементи: процесуальні
провадження, процесуальні стадії, процесуальний режим. Поняття
процесуального провадження розкриває особливості предмета відповідної
юридично значимої діяльності, обумовлені особливостями самої цієї
діяльності, а так само і її правових форм.

Істотне значення для дослідження правових форм юридично значимої
діяльності має питання про їх класифікацію. Процедурно-процесуальні
форми надзвичайно різноманітні, а тому міркування про правову процедуру
взагалі здатні привести тільки до дуже абстрактних і далеких від
практики висновків. В той же час, аналіз існуючих правових норм
діяльності, що не спираються на узагальнюючі теоретичні положення про
правові процедури, буде зведений до їхнього опису і залишить осторонь
притаманні їм загальні властивості, що стосуються, наприклад, складу
процедурно-процесуальної форми, юридичних гарантій, принципів
регламентації юридично значимої діяльності.

От чому при дослідженні правової процедури не можна обійтися без
розгляду її видів. Саме класифікація процедурно-процесуальних форм із
наступним їхнім вивченням – необхідна передумова існування теорії
юридичної процедури.

Оскільки перед класифікацією процедурно-процесуальних форм стоять
визначені задачі, її підстави також не можуть бути довільними.

Класифікація правових процедур припускає виділення видів юридичної
значимої діяльності, що є предметом процедурно-процесуального
опосередкування. У свою чергу при рішенні питання про критерії виділення
цих видів потрібно виходити з тих ознак юридично значимої діяльності, що
визначають існування особливих достатньо своєрідних процедур її
реалізації.

Специфіка правотворчої діяльності залежить від того, хто є суб’єктом
правотворчості і від юридичних особливостей розроблювальних і прийнятих
нормативних актів. Тут виділяються правотворчість суспільних органів і
правотворчість громадських організацій. Цю класифікацію можна продовжити
з позицій міждержавних органів у державному апараті, розходжень і
компетенції громадських організацій, юридичної чинності виданих правових
актів.

Особливості правозастосування також визначені суб’єктом відповідної
діяльності (наділення суб’єктивним правом, його визнання чи формування
установи, вибори чи призначення на посаду, дозвіл, суперечки про право і
т.д.).

Своєрідність діяльності по реалізації права обумовлена специфікою
реалізованих норм і залежить від того, регулятивні це норми чи охоронні.
Важливе значення має і те, що реалізація права, тобто правових норм може
бути і безпосереднім використанням приналежних суб’єкту прав, виконанням
покладених на нього обов’язків, дотримання заборон, і їхнім
використанням, виконанням і дотриманням, опосередкованими актами
правозастосування. Причому в другому випадку владність і обов’язковість
правових норм підкріплюється владністю й обов’язковістю виданих на їхній
основі правозастосовчих актів, а реалізація права здобуває характер
здійснення індивідуальних розпоряджень, що містяться в цих актах.

Правова норма сама по собі тільки визначений текст із юридичним змістом.
Головне призначення норми перетворитися в суспільну практику. Тільки
суспільна практика, конкретні відносини людей складають реальне життя
правових норм, що полягає в їхньому впливі на суспільні відносини. Якщо
норма містить розпорядження чи дозвіл, то вони ще мають бути реалізовані
в суспільних відносинах. Норма, що не впливає на суспільні відносини,
безрезультатна, неефективна, вона не реалізована. Реалізувати право
можна, тільки застосовуючи його. Реалізація права – це процес, процедура
перетворення правових норм у суспільну практику.

Шляхи, конкретні засоби реалізації права різні: вони залежать насамперед
від того, у якій саме області суспільних відносин застосовуються норми
(предмет), від того, який характер регулювання (метод) і від того, хто
застосовує норму (громадянин чи державні органи). Конкретні шляхи
застосування права розглядаються в галузевих дисциплінах: реалізація
кримінальних норм відрізняється від реалізації цивільних норм, а вони –
від реалізації норм процесуальних. На рівні загальної теорії реалізація
норм повинна розглядатися насамперед як поведінка людей.

Найважливіша ключова проблема реалізації норм – відношення людей до
норм. Тут можна говорити про три варіанти.

Перший, коли громадяни схвалюють, підтримують норму й охоче
запроваджують у життя.

Другий, коли громадяни відносяться до норми байдуже, норма – сама по
собі, а поведінка громадян – сама по собі. Норма не проводитися в життя,
але і не порушується.

Третій, самий несприятливий – коли громадяни налаштовані проти норми,
вони активно протистоять, а часом і порушують її. У подібних ситуаціях
невиконання норми тягне відповідальність.

За цими варіантами прихована проблема підтримки громадянами закону,
проблема легітимності закону, закону правового і неправового.

Адміністративно-командна практика і нормалістична теорія не знали, на
перший погляд, цієї проблеми. Правом вважалася сукупність норм,
виходить, що всякий закон – правовий, неправовий можливий. Далі малося
на увазі, що майже весь народ підтримує і схвалює закони, активно
перетворює їх у життя Лившиц Р.З. Теория Права. – М., 1994. С.130. .

Так було не завжди. У період до XX з’їзду КПРС до розвінчання
сталінізму, коли тоталітаризм функціонував у найбільш відкритій
насильницькій формі, прийняті рішення, як правило, перетворювалися в
життя. Причин було дві. Одна внутрішня: віра людей у державу і її
рішення, друга зовнішня: масове застосування примусу і насильства. Як
тільки історією сталінізм був розвінчаний, обидві причини відпали. І
тоді почався тривалий процес розбіжності між словом і справою, між
нормою і її перетворенням у життя. До початку 80-их років невиконання
законів, їх ілегітимність стали очевидними. Вони не переборені дотепер.
В основі невиконання законів і зараз лежить їх ілегітимність, байдужне
відношення багатьох людей до прийнятих законів. Добровільно закони не
виконуються, а час масового примусу і насильства пройшов.

Як домогтися реалізації законів, їхньої підтримки людьми, їх
легітимності? Легітимні можуть бути тільки закони, що втілюють основні
початки права: соціальна згода, суспільний компроміс, що проводять ідеї
соціальної справедливості. Тільки змінивши уявлення про право і зміст
законів, можна чекати того, що закони будуть правовими й одержать
підтримку людей, знайдуть легітимність. Легітимним можна і потрібно
вважати закон, що забезпечує інтереси більшості. Це дуже важливий,
принциповий момент. Легітимність і більшість нерозривні. От чому
загальний рівень політичної і правової культури людей впливає на
легітимність закону в найменшому ступені, чим зміст самого закону.
Можливо з погляду юридичної науки і професіоналів, закон відповідає
найвищим правовим вимогам, але в більшості суспільство його не
сприймає. У цьому змісті правовий характер закону обумовлюється
загальним рівнем правосвідомості. От чому наш рух до правової держави,
до правових законів повинен проходити як по лінії підвищення якості
законів і професіоналізму законодавців, так і по лінії підвищення
загальної політичної і правової культури суспільства. Досягнення
легітимності, реалізації закону можливо в міру сполучення загальних
ліній розвитку.

Таким чином, сполучення змісту закону, його правового характеру, з
одного боку, і легітимності закону, його підтримки людьми, з іншого,
суперечливе. Закон, що відповідає високим вимогам права, може не
підтримуватися більшістю, яка саме цих вимог не розділяє. Правовий закон
може бути не легітимний. І навпаки, ті ідеї, що підтримує більшість,
суцільно і поруч виявляються не правовими. Коли подібні ідеї зводяться в
закон, більшість людей цей закон підтримує, ми маємо справу з легітимним
законом, але не правовим. Протиріччя це природне, воно відбиває
диференціацію суспільства, суперечливу природу демократії. Можна думати,
що остаточного рішення проблема не одержить і в найближчому майбутньому,
у всякому разі доти, доки ми будемо сповідати принцип “більшість завжди
права”. Але і відмовитися від даного принципу не можна, тому що він –
один з підвалин демократії. Головною задачею тут є поступове зближення
крайностей, підвищення загальної правової культури населення і
професіоналізму законодавця.

Ще один аспект реалізації правових норм – їх ефективність. Приймаючи ту
чи іншу норму, законодавець розраховує на досягнення визначеної мети, на
зміну, розвиток, стабілізацію чи згортання визначених суспільних
відносин. Намічену мету вдається досягти далеко не завжди. Конкретний
результат реалізації норм може не збігтися з наміченою законодавцем
метою. Співвідношення між наміченою метою й отриманим результатом
розуміється як ефективність норми.

Потрібно раз і назавжди відмовитися від уявлень про заздалегідь
визначену ефективність норм. Більш того, навіть передбачати заздалегідь
ефективність чи неефективність норм практично неможливо. Це виявляється
тільки в ході реалізації норм. Прийнято, наприклад, закони про боротьбу
з організованою злочинністю (передбачені нові склади злочинів, підвищені
міри відповідальності й ін.), у результаті через визначений час рівень
організованої злочинності знизився, отже, закони ефективні (результат
досяг мети); Чи злочинність не знизилася, а навіть зросла, отже, норми
виявилися не ефективними (результат не досяг мети).

Таким чином, реалізація норм є завершальним етапом їхнього життя й у той
же час передумовою появи нових норм.

Як вже зазначалося, соціальне призначення права полягає в тому, щоб
регулювати поведінку людей. Однак встановлені державою правові норми не
можуть виконати регулюючої ролі без складного механізму їх реалізації.

Без виконання правових розпоряджень у житті норми права мертві, інакше
кажучи, вони втрачають своє соціальне значення. “Права не має, –
зауважує Л.С. Явич, – якщо його положення не знаходять своєї реалізації
в діяльності людей і їх організацій, у суспільних відносинах. Не можна
зрозуміти право, якщо відвернутися від механізму його реалізації в житті
суспільства”11 Явич Л.С. Общая теория права, П., 1971 г..

Перетворення в життя правил поведінки, що являють собою зміст права,
здійснюється в процесі реалізації норм права, тобто поводження
суб’єктів права відповідно до вимог (заборона, дозвіл, зобов’язання)
норм права.

Під реалізацією права розуміють перетворення, втілення розпоряджень
юридичних норм у життя шляхом правомірного поводження суб’єктів
суспільних відносин (державних організацій, посадових осіб, суспільних
органів і громадян).

Реалізація права завжди пов’язана тільки з винятково правомірною
поведінкою людей, тобто такою поведінкою, що відповідає правовим
розпорядженням. В одному випадку це активні позитивні дії (використання
права чи виконання обов’язку); в іншому – це бездіяльність суб’єктів
(стримування від здійснення протиправних дій). Отже, правомірна
поведінка суб’єктів суспільних відносин реалізує норму права,
неправомірна – порушує. Саме через реалізацію норм права досягається
результат, зміст якого було закладено законодавцем при розробці норми
права. Тому своєчасна і точна реалізація правових норм – це найважливіша
передумова дотримання і посилення правопорядку.

Правові норми реалізуються в різних формах. Це обумовлюється деякими
обставинами: 1) положенням того чи іншого суб’єктів у загальній системі
правового регулювання, його відношенням до юридичних норм;

2) формою зовнішнього прояву правомірної поведінки.

В літературі класифікація норм реалізації права проводиться по різних
підставах.

По суб’єктному складу виділяють індивідуальну і колективну форми
реалізації. Деякі правові вимоги не можна провести в життя інакше, як
поєднуючи одну з одною, виступаючи колективним суб’єктом права. По
характеру дій суб’єктів, ступеню їх активності і спрямованості виділяють
дотримання, виконання, використання і застосування права.

Дотримання норм права має місце тоді, коли суб’єкти утримуються від
здійснення дій, що забороняються правом. Це пасивна форма поведінки
суб’єктів у сфері правового регулювання. У більшості випадків,
дотримання права відбувається непомітно, звичайно не фіксується. Саме
тому його юридичний характер яскраво не виявляється. У цій формі
реалізуються норми, що забороняють.

Виконання норм права відбувається тоді, коли суб’єкти виконують
покладені на них юридичні обов’язки. У цих випадках вони діють активно.
В даній формі реалізуються зобов’язуючі норми права. Наприклад, пасажир
громадського транспорту компасируючи талон виконує юридичний обов’язок –
оплачує проїзд, отже, виконує норму права.

Використання норм права відбувається коли суб’єкти за своїм розсудом і
бажанням використовують надані їм права. У відмінності від дотримання і
виконання, пов’язаних з реалізацією заборон і юридичних обов’язків,
використання являє собою здійснення дій, що дозволяються правом.

Ці три форми реалізації, у ході яких юридичні норми перетворюються в
життя безпосередньо діями самих суб’єктів суспільних відносин, прийнято
називати формами безпосередньої реалізації права. У таких формах
реалізується багато норм права, але не усі.

Застосування норм права, як особливий вид їх реалізації, буде
розглянутий мною трохи нижче.

Є не мало випадків, коли дотримання, виконання і використання
виявляється недостатніми для забезпечення повної реалізації юридичних
норм і вимагається втручання в цей процес компетентних органів.
Наприклад, нарахування пенсії, зарахування на роботу, виконання
обов’язку військової служби й ін.

Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об’єктивної
і суб’єктивної сторони. Об’єктивна сторона реалізації норм права являє
собою виконання правомірних дій у місцях і в терміни, передбачені
нормами права. Суб’єктивна сторона – виявляє відношення суб’єкта до
правових норм і стан його волі в момент здійснення дій, що вимагаються
правом. При відсутності бажання забезпечити відповідність своєї
поведінки правовим вимогам зупиняється процес реалізації права.

Правові норми можуть бути реалізовані в різних формах: у правовідносинах
і поза ними, за участю державних органів і без останніх. Форма
реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових
норм, специфіки суспільних відносин, що ними регулюються, характеру
поведінки суб’єктів, що реалізують правові норми.

З точки зору рівня реалізації положень, що містяться в нормативних
актах, виділяють:

а) реалізацію загальних настанов законів, що містяться в преамбулах, у
статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової
діяльності;

б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють
правовий статус і компетенцію;

в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.

Звичною багаторічною конструкцією нашої теорії права була реалізація
норм у правових відносинах. Теорія правовідносин була ретельно
розроблена й у галузевих дисциплінах. Теорія спиралася на апробовану
нормативістську конструкцію: норма – модель правовідносин. У нормі дан
ідеальний образ правовідносини. Потім, спираючи на норму і керуючись
нею, суб’єкти права вступають у відносини, визначені й урегульовані
нормою (у правові відносини), здобувають права й обов’язки, несуть
відповідальність за порушення.

Відповідно до цієї конструкції правовідносини розумілися як суспільні
відносини, врегульовані правовою нормою. Учасники суспільних відносин
вважалися сторонами правовідносини, їх суб’єктами. Зміст правового
відношення визначало права та обов’язки сторін. Праву однієї сторони
відповідав обов’язок іншої сторони. Іноді ці права й обов’язки
перепліталися. Наприклад, у трудових правовідносинах працівник має право
одержати встановлену оплату праці, а наймач зобов’язаний таку оплату
зробити. Працівник разом з тим зобов’язаний виконувати свої трудові
обов’язки і додержуватися трудової дисципліни, а наймач вправі вимагати
виконання обов’язків, а за їхнє порушення притягти працівника до
дисциплінарної відповідальності. Об’єктом правовідносин вважалася мета,
на досягнення якої націлені правовідносини. У наведеному прикладі таким
об’єктом була трудова діяльність.

Проста і чітка конструкція правовідносин добре охоплювала різноманітні
життєві ситуації.

Але до правових реалій, що виходять за межі елементарного двостороннього
зв’язку, конструкцію правовідносини застосувати було дуже складно.

З’ясувалося, що далеко не всі правовідносини зводяться до двостороннього
зв’язку з взаємно кореспондуючими правами – обов’язками. Взаємини в
області прав людини, в області так званих абсолютних прав (наприклад,
право власності), відносин громадян з органами влади і управління,
процесуальні відносини і багато інших не укладалися в русло звичних
двосторонніх правовідносин. Були розпочаті спроби розділити
правовідносини на регулятивні (звична модель права – обов’язків) і
охоронні (всі інші). Але нічого крім нових термінів ця спроба не
принесла. Та й сам розподіл правовідносин навряд чи коректний: кожні
правовідносини несуть в собі як регулятивні, так і охоронні елементи.
Скрізь і поруч регулювання зводиться саме до охорони.

Практичні потреби зажадали відступити від розуміння правовідносин як
неодмінно двостороннього зв’язку учасників відносин типу кредитор –
боржник. Суспільна практика і досвід правого регулювання вже знайшли і
продовжують виявляти все більше багатобічних правовідносин. У нормальних
правовідносинах в рамках судового процесу (неважливо, кримінального чи
цивільного) три учасники: дві сторони і суд. У багатьох правовідносинах,
що апробують трудову діяльність, також кілька учасників: працівник,
наймач і трудовий колектив; працівник, наймач і державний орган;
працівник, наймач і профспілка. У правовідносинах в акціонерних
товариствах, кооперативах учасників можуть бути десятки і навіть сотні.
Таким чином, ускладнення суспільних відносин приводить до необхідності
збільшення числа учасників цих відносин. Відповідно і правовідносини
охоплюють уже не дві сторони, не двох учасників, а безліч сторін,
учасників. В залежності від змісту правового відношення права –
обов’язки сторін у цих відносинах можуть збігатися (наприклад, в
акціонерів) чи розрізнятися (сторони в судовому процесі).

Багатобічні правовідносини відрізняються від двосторонніх кількістю
учасників. Ця відмінність кількісна, вона не торкається замкнутого,
обмеженого характеру правовідносини і не вимагає нових теоретичних
підходів.

Реалізація норм через правовідносини – це одна з ознак зарегульованості
суспільних відносин. Не регулювання, а саме зарегулювання, коли правове
регулювання дає не свободу поводження, а намічає конкретні, заздалегідь
визначені вчинки. У перспективі головним правовим предметом може стати
заборона, на що зверталася увага в літературі Алексеев С.С. Общие
дозволения и общие запреты в советском праве. – М., 1989. С. 81-103.
Заборона охоплює визначену сферу поведінки, більшу чи меншу. Але вона
залишає вільною будь-яку поведінку за межами заборони. От чому заборона,
незважаючи на її удавану недемократичність, насправді є правовим засобом
свободи поводження в більшому ступені, чим дозвіл і розпорядження. А
свобода поведінки, коли суб’єкт права вільний в своїх вчинках, коли він
захищений неприпустимістю втручання в його дії, така свобода поведінки
не вписується в звичні рамки правовідносин. Відповідно, увага науки і
пошук правових моделей переключається від правовідносин до інших форм, у
більшому ступені апробующим волю.

У розвинених демократичних країнах широко використовується в тих чи
інших модифікаціях механізм невтручання державно-правового регулювання в
поведінку учасників суспільних відносин. За допомогою правових норм
встановлюються рамки можливої поведінки, її межі, причому широко
використовується форма заборон. За допомогою правових норм
встановлюються також процедури дозволу розбіжностей. Неважко
переконатися, що подібний механізм реалізації норм протилежний
правовідносинам з точно визначеною поведінкою їх учасників. Зрозуміло,
ми в перспективі неодмінно перейдемо до більш широкого використання
механізму дозволу і заборон, але ще довгі роки буде переважати типовий
для нас механізм правовідносин. Було б невірно відмовитися від механізму
правовідносин і зруйнувати його. Реалізація норм через правовідносини і
поза ними – два самостійних рівноцінних шляхи застосування права. Кожний
з цих шляхів пов’язаний з визначеними групами суспільних відносин і з
визначеними правовими засобами.

Практика правого регулювання виявила дві великі області, де реалізація
норм йде не через правовідносини. По-перше, це область прав людини.
Правове регулювання в цій сфері в міру просування до правової держави
буде розвиватися і збільшуватися. По-друге, область застосування
заборон, насамперед, область кримінальної й адміністративної
відповідальності. Майбутній розвиток виявить і нові області.

ІІІ. Правозастосування, як особлива форма реалізації права.

Застосування права – це форма реалізації права, суб’єктами якої є
компетентні органи, наділені владними повноваженнями. Виконання цих
повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права
є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм
реалізації відрізняє та обставина, що тут неможлива бездіяльність, право
на правозастосовчу діяльність зливається з обов’язком її здійснити.
Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує
реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно
вимагає дотримання, виконання і використання інших. Звідси
правозастосування – комплексна правореалізуюча діяльність. Общая теория
права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. М., 1994. С.
107-109

Правозастосування – це владна діяльність, це рішення конкретної справи,
життєвого випадку, визначеної правової ситуації. Це додаток закону,
загальних правових норм до конкретних осіб і обставин.

Застосуванням закону й інших правових норм займаються тільки компетентні
державні органи і посадові особи. Причому вони здійснюють цю діяльність
строго в рамках наданих їм повноважень.

Державні органи, що займаються правозастосовчою діяльністю, як правило
здійснюють і інші правові функції, зокрема, правотворчу і правоохоронну.

Застосування права – після правотворчості – другий за значенням, а при
відомих соціальних умовах і не менш важливий фактор, що настільки
істотно впливає на правове регулювання, притому впливає у самому процесі
впливу права на суспільні відносини.

Шляхом застосування права держава у своїй діяльності здійснює дві
основні функції:

1. Організацію виконання розпоряджень правових норм, позитивне
регулювання за допомогою індивідуальних актів

2. Охорону і захист права від порушення

На цій підставі в літературі виділяють дві форми застосування права:
оперативно-виконавчу і правоохоронну.

Оперативно-виконавча форма застосування права – це владна оперативна
діяльність державних органів по реалізації розпоряджень норм права
шляхом створення, зміни чи припинення конкретних правовідносин на
основі норм права. Це позитивне регулювання за допомогою індивідуальних
актів. Прикладами є, відповідно до законодавства, наказ про прийом на
роботу, видача свідоцтва про реєстрацію шлюбу, рішення про будівництво
промислового об’єкту чи житлового будинку. При цьому, застосовується
диспозиція норм права, що має не забороняючий, а дозволяючий характер.
Це творча, організуюча робота зі здійснення вираженої в праві політики
соціальних сил, що панують у суспільстві. Для сучасної цивілізованої
держави ця форма застосування права є основною, за допомогою її
поєднується і направляється діяльність міністерств і відомств,
підприємств і установ, підбираються кадри, конкретизуються планові
завдання, забезпечуються права особистості і т.д.

Правоохоронна діяльність – це діяльність компетентних органів по охороні
норм права від яких би то не було порушень. Мета правоохорони – контроль
за відповідністю діяльності суб’єктів права юридичним розпорядженням, за
її правомірністю, а у випадку виявлення правопорушення – вживання
відповідних заходів для відновлення порушеного правопорядку,
застосування державного примусу до правопорушників, створення умов, що
попереджають правопорушення. Така діяльність характерна, в першу чергу,
для так званих юрисдикційних органів (суд, прокуратура, інспекція), для
органів контролю й арбітражу. У той же час і органи керування, керівники
підприємств і установ, ряд громадських організацій також займаються цією
діяльністю (винесення догани керівником підприємства, накладення
стягнення на працівника і т.д.).

Правозастосовча діяльність у правоохоронній формі стосується таких
відносин, у яких здійснюючі її компетентні органи самі не беруть участь
і до яких не мають власного інтересу. Правозастосовчий орган не є
учасником юридичного конфлікту, а є його арбітром і суддею.

У правоохоронній діяльності особливо важливий процесуальний порядок
розгляду справ, що гарантує повне і всебічне вивчення обставин
правопорушення, охорону прав громадян, притягнутих до правової
відповідальності, що усуває можливість помилок і неправильних рішень.
Правозастосування завжди носить підзаконний (а точніше піднормативний)
характер, оскільки здійснюється на основі норм права й у межах
встановлених законом чи підзаконним актом повноважень компетентного
органу.

Застосування норм права буде вірним лише тоді, коли цей процес
відповідає таким умовам:

а) він повинний бути законним. Тобто , коли весь процес застосування
конкретної норми права відбувається саме в рамках, визначених
відповідними правовими нормами;

б) він повинний бути обґрунтованим, тобто повинна застосовуватися норма
права, передбачена для даного конкретного випадку. Обґрунтованість
застосування права передбачає точне і своєчасне виконання вимог правових
норм, виключення випадків свавілля органів, що застосовують право,
немотивованість правозастосовчих рішень.

“Застосування права – це діяльність компетентних органів по реалізації
правових норм шляхом винесення індивідуально-конкретних розпоряджень”
Лазарев В.В. Липень С. В. Учебник «Теория государства и права» М. 1998
г. стр. 305. Застосування права являє собою особливу форму реалізації
права. Особливу, тому що вона доповнює три основних форми реалізації
права, протікаючи то в одній, то в другій, то в третій формі.

Правозастосовча діяльність необхідна в тих випадках, коли повна
реалізація правової норми не можлива при використанні безпосередніх норм
реалізації права, тобто не спрацьовує механізм саморегуляції
правовідносин.

Правозастосовча діяльність дуже різноманітна, оскільки здійснюється вона
на основі різних норм права і правозастосуванням займаються саме різні
органи.

Тому правозастосування можна класифікувати за різними підставами.
Наприклад, у підручнику В.В. Лазарєва і В.С. Липеня правозастосування
класифікується за наступними ознаками:

· По суб’єкту здійснення правозастосування виділяють:

1) правозастосовчу діяльність вищих органів держави,

2) правозастосовчу діяльність місцевих органів.

· по галузях права, норми яких реалізуються, виділяють:

1) правозастосування норм цивільного права,

2) правозастосування норм кримінально права,

3) правозастосування норм сімейного права і так далі.

· по правових формах діяльності державного апарату:

1) застосування права в правотворчій діяльності,

2) застосування права в правозастосовчій діяльності,

3) застосування права в правоохоронній діяльності.

· по спрямованості діяльності правоохоронних органів виділяють:

1) застосування регулятивних норм права,

2) застосування правоохоронних норм права.

Застосування права як особлива форма реалізації відрізняється від
дотримання, виконання і використання деякими характерними рисами.

По-перше, по своїй сутності застосування права виступає як організуюча
владна діяльність держави, за допомогою якої упорядковується громадське
життя шляхом установлення чітких кордонів початку взаємин між різними
суб’єктами суспільних відносин, зосередження рішення визначених питань у
руках компетентних органів.

Ця діяльність пов’язана з особливими прийомами вирішення життєвих
ситуацій, вимагає професійних знань і навичок. З огляду на це, держава
визначає спеціальних суб’єктів, наділяючи їх владними повноваженнями для
здійснення подібної діяльності. До них відносяться: державні органи
(суд, прокуратура, міліція і т.д.); посадові особи (Президент, голова
адміністрації, прокурор, слідчий і т.д.); деякі громадські організації
(товариські суди, профспілки), яким з метою активізації участі мас у
керуванні суспільними справами в юридичній сфері передаються деякі
державно-владні функції по застосуванню права. У даному випадку держава
делегує частину своїх повноважень по вирішенню деяких питань
індивідуального значення визначеним громадським організаціям (зокрема,
профспілковим органам, споживчій кооперації), причому ці повноваження,
видозмінюючись деякою мірою не втрачають своїх владних авторитарних
якостей.

Громадяни не є суб’єктами правозастосування, оскільки держава не
уповноважує їх на цю діяльність. Однак це не означає, що громадяни не
беруть участь у правозастосовчій діяльності. Нерідко з їх ініціативи
здійснюється застосування права (наприклад, заява громадянина про прийом
на роботу чи призначенні пенсії і т.д.).

Така загальновизнана на сучасному етапі розвитку суспільства позиція у
відомій мірі розходиться з тією, котра розвивалася вітчизняними і
закордонними вченими раніше. Застосування права, писав, наприклад, Г. Ф.
Шершеневич, є не що інше, як “підведення конкретних побутових відносин
під абстрактні норми права”. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского
гражданского права (по изданию 1907г.). М.: Спарк, 1995.С. 79 Виходячи
з цього робився висновок про те, що застосовуються норми права всіма,
хто прагне погодити свої дії з вказівкою права, тому що для досягнення
юридичного результату чи для відхилення від юридичних наслідків
необхідно “зробити приміряння фактичного складу в даному чи
передбачуваному випадку до норми права”.

Однак навіть при такому, дуже широкому підході до визначення суб’єктів
правозастосовчого процесу, в першу чергу, виділялися все-таки агенти
державної влади, що “виконують задачу керування на підставі діючого
права”, а серед них – суди, у діяльності яких з найбільшою яскравістю
розкривається процес застосування права.

Отже, застосувати норму права – це не просто здійснити, реалізувати її.
Це владна діяльність компетентного органу, якому держава надала
повноваження на самостійну, творчу реалізацію права.

Мета застосування права – задоволення не особистих потреб тих хто його
застосовує, а потреб і інтересів усього суспільства. Тому
правозастосовча діяльність має підвищену соціальну значимість в
порівнянні з іншими формами реалізації права.

По-друге, застосування права здійснюється завжди в рамках конкретних
правових відносин, що одержали в спеціальній літературі назву
правозастосовчих відносин. Правове положення учасників у подібних
правовідносинах різне. Активна і визначальна роль належить суб’єкту, що
володіє в даному конкретному відношенні владними повноваженнями. Суб’єкт
правозастосування – це наділений державою відповідною компетенцією
активний учасник правозастосовчих відносин, якому належить ведуча роль у
розвитку і русі цих відносин у напрямку вирішення конкретної життєвої
ситуації за допомогою акту застосування права.

По-третє, у формі застосування права реалізуються не всі види правових
норм. Таке виключення складають норми-принципи, норми-дефініції і ряд
інших норм, що визначають загальні і соціально-політичні передумови,
мету й основи правового регулювання. Так звані заборонні норми
реалізуються шляхом стримування від заборонених вчинків. Про
застосування права тут не може бути і мови. Правомочні норми і норми з
позитивним обов’язком підлягають застосуванню в тих випадках, коли їхня
реалізація може бути здійснена шляхом владного волевиявлення
компетентного органу.

По-четверте, правозастосовча діяльність здійснюється в особливих,
установлених процесуальним законом формах. Це сприяє зміцненню
законності і правопорядку в суспільстві, забезпеченню захисту інтересів
особистості.

Існує визначена процедура правозастосовчої діяльності судових,
адміністративних, слідчих і інших державних органів і посадових осіб.
Ступінь деталізації порядку правозастосовчої діяльності різних органів і
посадових осіб не завжди однакова.

У судових органів, що розглядають цивільні чи кримінальні справи, чи в
прокурорських органів, що займаються слідчою діяльністю, вона завжди
дуже висока. Порядок діяльності цих органів регламентується нормами
відповідних цивільно-процесуальної і кримінально-процесуальної галузей
права.

Ступінь регламентації правозастосовчої діяльності інших державних
органів, наприклад, адміністративних органів і посадових осіб, завжди
набагато менше, ніж у судових і слідчих органів. Це можна спостерігати в
повсякденній діяльності численних виконавчих органів державної влади,
адміністрації підприємств і установ, що займаються питаннями прийому і
звільнення, оформлення відпусток, пенсій, допомоги по безробіттю й
іншими питанням правозастосовчої діяльності.

По-п’яте, застосування права як самостійна форма реалізації – складна,
оскільки її здійснення виявляється в сполученні з іншими формами
реалізації і у взаємному проникненні одна в одну.

По-шосте, застосування права – це не одноактна дія, а визначений процес,
що має початок і закінчення та що складається з ряду послідовних стадій
реалізації права.

По-сьоме, застосування права завжди супроводжується винесенням
індивідуального правового акту (акту застосування права), що походить
від суб’єкту правозастосування.

По-восьме, правозастосовча діяльність державних органів і посадових осіб
завжди здійснюється відповідно до визначених, загальновизнаних у всіх
країнах принципів. Серед них найважливіше значення мають принципи
законності, соціальної справедливості, доцільності й обґрунтованості, що
застосовуються в порядку правозастосування тих чи інших рішень.

Що означає в практичному плані кожнен з цих принципів і як вони
погоджуються між собою?

Принцип законності означає чітке і неухильне виконання державними
органами і посадовими особами закону в процесі правозастосовчої
діяльності.

Застосування норм права, писав у зв’язку з цим Г. Ф. Шершеневич, “по
точному їхньому змісту, незважаючи на результати застосування в тих чи
інших конкретних випадках”, є той принцип законності, що складає умову
правового порядку.

Вимога дотримання закону в правозастосовчій діяльності – це слідування
букві і духу закону, що застосовується; дія правозастосовчих органів і
посадових осіб в рамках наданих їм повноважень; строге і неухильне
дотримання встановленої процедури; прийняття в результаті
правозастосовчої діяльності юридичних актів встановленої форми (указ,
наказ, рішення, постанова і т.п.).

Принцип соціальної справедливості означає діяльність правозастосовчого
органу і посадової особи в інтересах не яких-небудь громадян чи груп, а
в інтересах усього суспільства. Зрозуміло, не можна не рахуватися з тим,
що “норми права, що виникають в результаті класової боротьби”, як
відзначали Г. Ф. Шершеневич (і інші юристи дореволюційної Росії),
“відбивають інтереси панівних класів сильніше, ніж інтереси інших
класів” і що застосування норм права “агентами влади, судової й
адміністративної”, з погляду соціальної справедливості “ще більш схиляє
дію законів у цьому напрямку”, виділяє їх як акти, що обслуговують у
першу чергу інтереси пануючих шарів. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского
гражданского права (по изданию 1907г.). М.: Спарк, 1995.С.81

Однак це зовсім не означає, що правозастосовчі органи і посадові особи,
діючи в інтересах пануючих кіл, не повинні керуватися інтересами всього
суспільства, дотримуватися принципу соціальної справедливості. У
правовій державі це повинно бути неодмінною умовою їхньої діяльності.

Принцип доцільності в правозастосовчій діяльності означає врахування
конкретних умов застосування того чи іншого нормативно-правового акту,
прийняття до уваги специфіку сформованої ситуації в момент винесення
рішення, вибір найбільш оптимального варіанту реалізації правових вимог
у тих чи інших конкретних обставинах.

Принцип обґрунтованості правозастосовчої діяльності означає повне
виявлення, ретельне вивчення і використання всіх матеріалів, що
стосуються справи, ухвалення рішення тільки на основі достовірних, добре
перевірених, не підлягаючих сумніву фактів. Даний принцип лежить в
основі інших принципів. Порушення принципу обґрунтованості при прийнятті
правозастосовчого акту є вагомою підставою для його скасування.

Принцип доцільності, з одного боку, і принципи законності і
справедливості – з іншого, нерідко входять у протиріччя. Суть їх полягає
в тому, що в процесі формування норм права, що є правилами загального
характеру, неможливо врахувати всю розмаїтість конкретних випадків і
обставин, що виникають у тих чи інших життєвих умовах в процесі їхнього
застосування.

Розкриваючи зміст “різкої суперечливості” принципу справедливості і
принципу доцільності, Г. Ф. Шершеневич писав, що один принцип “протестує
проти норми з точки зору реальних індивідуальних інтересів” під впливом
почуття, породжуваного конкретною дією норми, і в ім’я активної
політики, що вимагає “узгодження з умовами даного моменту”. Інший
принцип відстоює норму з погляду абстрактних суспільних інтересів в
ім’я розуму, здатного осягти численні індивідуальні інтереси “поза
безпосереднім зіткненням з ними в конкретних умовах”.

При відомій розбіжності принципів законності і доцільності виникає
визначений “зазор”, що дозволяє правозастосовчому органу самому
вирішувати питання, з урахуванням конкретних обставин про вибір
оптимального шляху застосування даної норми права, про сполучення
принципу законності і принципу доцільності. У правозастосовчого органу,
зокрема в суду, виникає можливість і необхідність визначати в кожному
конкретному випадку, при розгляді кожної конкретної справи, як найбільш
оптимально сполучити загальні вимоги норми права зі специфічними
обставинами процесу її застосування.

Здійснюючи правозастосовчу діяльність, суд, а разом з ним і будь-який
інший державний орган чи посадова особа не повинні виходити за рамки
закону.

Необхідність застосування права у визначених сферах суспільних відносин
диктується природою і характером цих відносин. Зокрема :

1. Коли правовідносини не можуть з’явитися без владного веління
державного органу чи посадової особи (призов громадян на дійсну
військову службу, призначення пенсії і т.д.)

2. Коли виникає суперечка про право і сторони самі не можуть прийти до
погодженого рішення (поділ судом майна) чи існує перешкода для
реалізації суб’єктивних прав і юридичних обов’язків

3. Коли потрібно офіційно установити наявність чи відсутність конкретних
фактів і визнати їх юридично значимими. Тільки в судовому порядку,
наприклад, можна визнати громадянина померлим чи безвісно відсутнім

4. Коли суспільні відносини в силу особливої соціальної чи особистої
значимості повинні пройти контроль з боку відповідних органів держави з
метою перевірки їх правильності і законності (реєстрація виборчої
комісії кандидата в депутати, реєстрація автотранспорту в органах ДАІ і
т.д.)

5. Коли вчинене правопорушення й особа притягається до юридичної
відповідальності.

Виходячи з вищевикладеного, застосування права можна визначити як
здійснювану в спеціально встановлених законом формах державно-владну,
організуючу діяльність компетентних органів по реалізації норм права в
конкретному випадку і винесенні індивідуально-правових актів (актів
застосування права).

“Посприяти, примусити до реалізації правових норм, покласти
відповідальність у випадку порушення правових норм і т.п. – така задача
суб’єктів правозастосування”11 Лазарев В.В., Социально психологические
аспекты применения права, Казань, 1982 г..

Але юридичне рішення конфлікту ще не означає його ліквідацію в
соціальному плані. Наприклад, застосування права при призові на
військову службу призовників-відказників може породити більш серйозний
конфлікт між конкретною особою і державою. Тому перед суб’єктами
правозастосування завжди повинна стояти мета не тільки відновити
порушене суб’єктивне право, примусити особу до виконання соціально
необхідної поведінки, але і ліквідувати причини й умови, що привели до
конфлікту.

За допомогою правозастосовчої діяльності усуваються протиріччя не тільки
у всіх сферах громадського життя, але й у самій правовій системі.
Наприклад, при зіткненні компетентного органа з тією чи іншою проблемою
в області застосування права, увага посадових осіб звертається на
недосконалість законодавства в даному питанні, на досвід
правозастосовчої діяльності звертають увагу законодавці при розробці
нових і доробці діючих правових норм. Матеріали правозастосування
говорять про визначені недоліки в роботі самих компетентних органів і
показують шляхи їх усунення.

Застосування права – єдиний і разом з тим складний процес, що має свій
початок і кінець. Він складається з декількох логічно пов’язаних стадій,
в рамках кожної з який вирішуються конкретні організаційні і
дослідницькі задачі по реалізації права.

У юридичній літературі немає єдності думок про кількість стадій
правозастосування.

Найбільш типовими визнаються наступні:

1. Встановлення і дослідження фактичних обставин справи

2. Встановлення юридичної основи справи (вибір і аналіз норми права з
погляду її дійсності, законності, дії в часі, у просторі і по колу
осіб, аналіз змісту норми права)

3. Ухвалення рішення (видання індивідуального акту)

4. Доведення змісту прийнятого рішення до зацікавлених державних і
суспільних органів і посадових осіб

Іноді виділяються і розглядаються лише три стадії правозастосовчої
діяльності. А саме: встановлення й аналіз фактичного матеріалу, що
стосується розглянутої справи; визначення і дослідження
нормативно-правової основи даної справи; ухвалення рішення і доведення
до зацікавлених осіб змісту прийнятого рішення.

Зрозуміло, справа полягає не в кількості виділених ступів чи стадій
правозастосовчого процесу, а в їх суті і змісті. Вся правозастосовча
діяльність як цільний, єдиний процес розбивається на ряд стадій не
заради деякої самоцілі, а заради більш глибокого і різнобічного пізнання
й вдосконалення правозастосовчого процесу.

Встановлення фактичних обставин справи – це життєві факти, явища
дійсності, що утворюють фактичну основу застосування права. Серед
фактичних обставин повинні бути виділені факти самого випадку, події, до
якої застосовуються юридичні норми. У юридичній науці і практиці вони
нерідко називаються Головним фактом (чи фактом, що підлягає доведенню).
Це, наприклад, факт убивства, скоєного громадянином. Головний факт
відноситься, як правило до юридичних фактів, притому до фактів
правоутоврюючих чи правоприпиняючих.

Застосування закону повинне ґрунтуватися на повній, достовірний,
належним чином юридично закріпленій й оціненій інформації, що розкриває
обставини справи і реконструює подію, до якого застосовується закон.
Встановлення фактичних обставин справи здійснюється за допомогою
доказів. Докази – дані (відомості) про фактичні обставини. Доказами є
саме відомості про факти, інформація про них, а не логічні аргументи,
доводи в суперечці. Причому поняття доказу охоплює і самі факти і
джерела відомостей про доказові факти – документи, акти, показання
свідків.

Джерела відомостей про факти вимагають відомих процесуальних форм
закріплення, посвідчення. Наприклад протокол про предмети, виявлені при
обшуку, повинний бути підписаний понятими. Законом визначена також
припустимість доказів. Наприклад неприпустимі такі докази, як відомості,
отримані в результаті незаконного прослуховування телефонної розмови. З
документів, джерел відомостей про факти, а так само з документів
правозастосовчих органів (про прийняття справи до провадження, про
призначення експертизи й ін.) і утворюється юридична справа як
сукупність документів, зібраних разом і певним чином оформлених.

Особливості доведення пов’язані з такими категоріями, як презумпція і
тягар доведення. Велике значення при доведенні по кримінальних та
адміністративних справах має презумпція невинності тобто припущення про
невинність будь-якої особи, причому і тоді, коли проти неї свідчить
навіть безлічі фактів: особа повинна визнаватися невинною доти, поки її
провина не буде доведена в порядку передбаченому законом і встановлена
вироком суду.

Від презумпції невинності залежить розподіл Тягаря доведення, тобто
обов’язків надання й обґрунтування доказів. У кримінальних і
адміністративних справах цей тягар покладений на обвинувача.
Обвинувачуваний же не зобов’язаний доводити свою невинність. Не буде
доведена обвинувачем його вина і обвинувачуваний визнається невинним,
відповідальність у відношенні його не настає.

Інша презумпція й інший розподіл тягаря доведення застосовується у
цивільних справах. Тут тягар доведення нарівно розподілено між
сторонами.

При встановленні фактичних обставин справи істотне значення має ще одна
юридична категорія. Це Преюдиція, тобто юридичне вирішення наявності й
істинності визначених фактів. Якщо суд або інший юрисдикційний орган вже
встановив визначені факти тобто вже перевірив і оцінив їх у
встановленому законом порядку, то вони визнаються преюдиційними такими,
котрі при новому розгляді справи вважаються встановленими і не
потребують нової перевірки й оцінки.

Діяльність правозастосовчих органів по встановленню юридичної основи
справи припускає:

а) вибір норми, що підлягає застосуванню;

б) перевірку правильності (підпорядкованості) тексту того акту, у якому
міститься обрана норма;

в) перевірку дійсності самої норми і її дії в часі просторі і по колу
осіб;

г) перевірку змісту норми. Вибір правової норми для рішення справи
здійснюється після того, як встановлений юридичний характер розглянутих
обставин.

Насамперед визначається галузь права, що регулює подібні відносини, а
потім вибирається конкретна норма, що передбачає даний життєвий випадок.
Відбувається правова кваліфікація, суть якої полягає в тому, що
вирішується питання, чи поширюється застосовувана норма права на даний
випадок, чи підпадає цей випадок під її дію. Не можна застосовувати
норму права, що хоча і діє в даний момент, але якої не було, коли
виникли чи припинилися розглянуті відносини, оскільки закон зворотної
сили не має. По тій же причині не можна застосовувати прийняту норму, що
не вступила в законну силу.

Вибравши правову норму необхідно упевнитися в дійсності тексту правового
акту, що містить норму. Робиться це на основі тексту офіційного видання
нормативного акту. Тут же з’ясовується чи не внесені зміни в нормативний
акт, саму норму, чи немає акту тлумачення цієї норми. При цьому
необхідно враховувати правила дії нормативних актів у часі, просторі і
по колу осіб. Вибір і аналіз юридичних норм утворюють правову основу
справи. Відповідні дії стосуються тут насамперед тексту закону або
іншого акту. Вони можуть бути позначені як критика норми (акту) це
значить, що перед застосуванням закону потрібно його покритикувати тобто
ретельно, всебічно, з розумною причепливістю перевірити можливість
застосування юридичних норм до даного випадку.

Вибір юридичних норм на підставі законодавчого тексту здійснюється
головним чином шляхом правової кваліфікації фактичних обставин юридичної
справи.

На перших стадіях застосування закону відбувається попередня правова
кваліфікація, у результаті якої визначається коло обставин, у відношенні
яких здійснюється застосування закону (предмет доведення). Остаточна
правова кваліфікація фактів здійснюється при вирішенні юридичної справи,
коли формулюється підсумковий висновок про юридичні норми, під які
підпадає даний випадок і які покладено в основу рішення.

Після вибору норми права здійснюється перевірка обраної норми на предмет
її дії в часі, просторі і по колу осіб. Зокрема , встановлюють:

1. Чи діє вона на момент вирішення конкретної справи

2. Чи діє вона на тій території, де вирішується справа

3. Чи поширюється її дія на суб’єктів, що є учасниками виникаючих
правовідносин

Здійснюючи перевірку обраної норми, необхідно встановити її справжній
текст. Для цього варто користатися офіційним текстом нормативного акта,
опублікованого в офіційних джерелах.

Працівники правозастосовчих органів часто користуються різного роду
збірниками законодавства, довідниками. Звичайне користування такими
текстами не викликає яких-небудь непорозумінь. Однак на неофіційні
видання не поширюється презумпція (припущення) їх повної відповідності
оригіналу акту, отже у кожному конкретному випадку їх використання варто
звіряти ці видання з офіційними джерелами. Щоб уникнути порушень
законності неприпустимо ґрунтуватися при застосуванні права на виданнях,
що лише передають зміст нормативних актів.

Тлумачення правових норм – це складне явище інтелектуально-вольового
характеру, спрямоване на пізнання і пояснення змісту права.

Існують кілька точок зору на загальне поняття тлумачення права:

– тлумачення норм права означає з’ясування змісту правових норм;

– сутність тлумачення складає роз’яснення норм права;

– тлумачення – це з’ясування і роз’яснення норм права;

Перші два визначення неповні й однобічні. По-моєму третя точка зору,
якої дотримується і Н.Н.Вопленко, найбільш точно відбиває сутність
визначення тлумачення права.

Діяльність по тлумаченню норм права об’єктивується у виді визначених
актів.

У теорії тлумачення норм права можна виділити дві частини: навчання про
способи тлумачення і навчання про акти тлумачення.

Термін “тлумачення” пов’язаний з поняттям “пізнання”.

Перший елемент тлумачення – це з’ясування, тобто характеристика
гносеологічної природи процесу тлумачення, його спрямованість на
пізнання і пояснення змісту правових явищ. З погляду А.С.Пиголкина
тлумачення-це з’ясування – це внутрішній розумовий процес, що не
виходить за рамки свідомості самого інтерпретатора. Пиголкин А.С. Нормы
советского права и их толкование. Л, 1962 .С.11

Розрізняють кілька способів тлумачення, що забезпечують ясність змісту
норм, що тлумачаться: граматичний, філологічний, історичний,
телеологічний, функціональний, мовний, логічний, систематичний.
Черданцев А.Ф. Вопросы толкования советского права. Свердловск 1927 г.С.
57

Розділяють терміни, спосіб і прийом тлумачення. Спосіб – це технічні
прийоми і засоби пізнання. Прийом – це конкретна пізнавальна дія, рух
думки: порівняння, аналогія, виведення одних знань з інших, логічне
перетворення й ін., тобто інструменти пізнання права. Способи тлумачення
визначені основними сферами правової діяльності, сферами буття права:
основні види правових розпоряджень; специфіка мови права; правові
відносини; правосвідомість. Тому основними способами тлумачення права є:
систематичний, філологічний, історико-політичний, логічний.

Підсумком правозастосовчої діяльності виступають акти застосування
права. Вони фіксують основні висновки, отримані на інших стадіях
правозастосування.

Акти застосування як державно-владні веління забезпечують чинність
закону, його перетворення в життя. Вони являють собою необхідний і
найважливіший елемент правової системи держави.

Акт застосування є одним з видів правових актів, що характеризується
визначеними специфічними рисами. По-перше, акт застосування виходить від
компетентних органів, тому носить державно-владний характер,
охороняється і забезпечується державою. По-друге, він носить
конкретно-індивідуальний характер, оскільки адресований конкретним
суб’єктам, вказує на те, хто при даній ситуації має суб’єктивні права і
юридичні обов’язки т.д. По-третє, акт застосування права має визначену
встановлену законом форму.

Кожен акт застосування права є актом – документом. У ньому є текст, що
складається відповідно до вимог використання юридичної термінології,
чітких юридичних конструкцій. Згодом виробляються й одержують
закріплення в нормативних актах і в звичаях практики типізовані,
стандартні формуляри актів -документів, що упорядковують юридичну
роботу, вносять в неї необхідну визначеність, юридичну і документальну
чіткість. Особливості правозастосовчих актів, вимоги до них вивчаються в
спеціальних юридичних науках, насамперед науках процесуального права.

Акт правозастосування є різновидом поняття акт управління і
використовується як для характеристики дії відповідного органу, так і
форми вираження цієї дії. Причому в сфері управління такою формою можуть
бути і відповідні документи й усні індивідуально-конкретні рішення.

Акти застосування права можуть бути різними. У зв’язку з цим їх можна
класифікувати (об’єднати в групи) за різними підставами:

· за формою можна виділити: укази, вироки, рішення, постанови, накази і
т.д.

· по суб’єктах що їх видають розрізняються: акти державних органів і
громадських організацій; акти органів влади і виконавчо-розпорядницьких
органів; акти вищих органів влади і управління і місцеві органи; акти
органів правосуддя, прокуратури, нагляду і контролю; одноособові і
колегіальні.

· в залежності від змісту суспільних відносин і застосовуваних до них
норм права правозастосовчі акти варто розділяти на регулятивні і
правоохоронні;

· по юридичному значенню акти застосування права розділяють на основні і
допоміжні;

· в залежності від дії в часі на: акти однократної дії (штрафи) і
триваючі (реєстрація шлюбу, зарахування до ВУЗУ);

· по предмету правового регулювання розрізняють акти
кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні і матеріальні;

· відповідно до того, які юридичні наслідки викликають акти застосування
(а вони є юридичними фактами) їхній можна розділити на: правоутворюючі,
правозмінюючі і правоприпиняючі;

· по колу осіб, на які поширюють свою дію акти застосування розрізняють:
загальної дії й індивідуальні;

· за зовнішньою формою вираження правозастосовчі акти можуть бути усними
і письмовими;

· по ступеню відображення нормативного веління в змісті актів: первинні,
виробничі, змішані;

· по сферах використання: господарські, соціально-культурні,
адміністративно-політичні та ін..

Виявлення ефективності правозастсовчого акту пов’язано з визначенням
цілей видання даного акта, результатів його дії, порівняння результатів
з цілями і неминучими витратами. Повна ефективність правозастосовчого
акту досягається, коли всі його цілі досягнуті з мінімальними збитками
для суспільства, невеликими економічними витратами, в оптимальний
термін.

IV. Висновки

В результаті проведеного в даній роботі дослідження можна зробити
висновок про те, що за допомогою реалізації права досягається той
результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинний
привести до якоїсь корисної мети.

Ознайомивши з формами реалізації законодавчої волі, ми можемо зробити
висновок про те, що у практичному відношенні їх класифікація тісно
пов’язана з обранням методів забезпечення нормального процесу реалізації
правових норм і досягнення необхідних для законодавця результатів.

Успіх чи неуспіх втілення нормативних вимог права в реальну поведінку
пов’язаний все-таки зі створенням належної бази, науково-технічним і
ресурсним забезпеченням сприятливого морально-політичного клімату,
організаційними заходами і т.п., чого так не вистачає нашій країні.
Разом з тим велике, значення має суб’єктивна сторона процесу здійснення
права і засоби прямого впливу на волю і свідомість людей.

Необхідно зробити висновок про те, що якщо люди рішуче відмовляються
коритися пред’явленій вимозі, то останнє ніколи не буде здійснено в їх
поведінці.

В зв’язку з цим держава використовує ряд методів для того, щоб
сформувати в громадян, посадових осіб і колективних суб’єктів права
потребу чи бажання щодо необхідності здійснювати дії, що передбачені в
нормах права.

Історія знає два основних засоби спонукання волі людей до реалізації
державних велінь – це обіцянка нагороди і погроза фізичним примусом чи
позбавленням яких-небудь благ. Іншими словами – це всім добре відомі
методи батога і пряника.

У правовій державі значно міняються сфера й обсяг репресивно-каральних і
примусових засобів, відкривається можливість своєрідного
“самозабезпечення” правових норм.

Мета права полягає в задоволенні життєвих потреб людей. Тому повинна
бути встановлена принципова відповідність державної волі з волею
суб’єктів реалізації права.

При такій умові глобальна перспектива складається в поступовому
відпаданні необхідності спеціалізованого державного примуса. Сам зміст
права обумовлює добровільну покору з боку більшості громадян.

Однак “самозабезпечення” норм права в суспільстві не можна розуміти
спрощено, не можна не бачити також, що у визначені періоди розвитку ряд
держав одержали гіпертрофовано використані методи командно-вольового,
адміністративного натиску, примусові і навіть репресивні методи.
Зацікавленість учасників суспільних відносин складається в реалізації
належних їм прав у сфері дії правомочних норм, а більш широко – за
межами дії заборон, обмежень і зобов’язуючих велінь. Держава не обіцяє
нагород за сам факт реалізації правомочних норм. Тим більше не грозить
позбавленням у випадку відмови від реалізації наданих прав. Зміст
правомочних норм задовольняє волю їх адресатів, а сам результат
здійснення прав приносить бажані блага.

В результаті всього вищевикладеного можна зробити висновок про те, що
важко переоцінити значимість процесу реалізації правових норм у житті
держави і суспільства в цілому.

Право (об’єктивне і суб’єктивне) таке по природі, що вимагає своєї
реалізації в діяльності людей. Породжене суспільними відносинами право в
тих же відносинах повинно знайти своє здійснення. Сказане відноситься до
норм законодавства, оскільки вони являють собою можливість, що підлягає
перетворенню в дійсність. Без виконання правових розпоряджень у житті,
норми мертві, інакше кажучи, вони втрачають своє соціальне значення.

Реалізація права – це процес, процедура перетворення правових норм у
суспільну практику.

Динамічна правова система являє собою постійне “відтворення” права, в
якому історично не припиняється процес правоутворення, винятково
різноманітне його здійснення в суспільних відносинах, постійно діє
процес правореалізації. Обидва ці процеси пов’язані і проникають один в
одного.

Під час правоутворення, ще до прийняття закону, існує і реалізується
суб’єктивне право, захищене судовими актами – у процесі становлення
юридичних норм вкраплені елементи правореалізації.

В процесі правоутворення суб’єктивне право вкраплене у вже почавшийся
процес реалізації юридичних норм. В одному випадку правоутворення
включає не тільки встановлення, але і якесь здійснення суб’єктивного
права. В іншому – правореалізація включає триваючий процес
правоутворення в умовах, коли об’єктивне право вже почало здійснюватися.
Правоутворення – передумова правореалізації, у той час як соціальні
наслідки останньої створять нові умови, що викличуть знову
правоутворення.

До форм реалізації права відносяться: дотримання норм права, виконання
норм права, використання норм права і застосування норм права.
Застосування норм права є основною з форм реалізації права і проходить
кілька стадій застосування права.

Встановлення чи аналіз фактичних обставин юридичної справи – ця стадія
характеризується тим, що в ній з’ясовується, чи володіє розглянутий
випадок юридичною значимістю, чи підпадає він під дію норм права чи ні,
обирається, якими нормами якої галузі права регулюється те чи інше
діяння, що є об’єктом його аналізу.

Вибір правової норми, що підлягає застосуванню – ця стадія припускає
відшукання норми права, що пов’язує з тими чи іншими фактами юридичні
наслідки.

Наступна стадія застосування права – з’ясування і роз’яснення змісту
(тлумачення) норми права. Вона має за мету правильне застосування
розпоряджень, що містяться в них, до конкретних випадків життя.

Тлумачення норм права – це діяльність державних органів, різних
організацій і окремих громадян, спрямована на з’ясування і роз’яснення
змісту загальнообов’язкової волі суспільства, вираженої у нормах права.

Після роз’яснення і з’ясування змісту юридичних норм відповідні органи
держави приймають рішення, що оформляються в офіційних актах. Ці акти
називаються актами застосування права. Акт застосування права – це
владне розпорядження органів держави, що індивідуалізують норми права до
конкретних випадків життя. Прийняте рішення в порядку, передбаченому
нормами права, складає зміст акту застосування права. У ньому
викладається необхідність даного рішення, вказується його цільове
призначення.

У роботі розкритий зміст поняття реалізації права, визначені форми
реалізації права, розглянуте правозастосування як особлива форма
реалізація права. Визначено та розкрито основні проблеми, що виникають
під час реалізації норм права. Ціль дослідження з’ясована.

Список використаної літератури:

1. Конституція (Основний закон) України. – К., 1996

2. Коментар до Конституції України. – К., 1996

3. Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1982, Т.2

4. Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. –
М., 1989

5. Гревцов Ю.И. Правовые отношения и осуществление права. – Л., 1987

6. Дюрягин И.Я. Применение норм советского права: Теоретические вопросы.
– Свердловск., 1973

7. Лазарев В.В. Проблемы в праве и пути их устранения. – М., 1974

8. Лазарев В.В. Социально-психологические аспекты применения права. –
Казань, 1982

9. Лазарев В.В. Липень С.В. Учебник «Теория государства и права». – М.,
1998

10. Лившиц Р.З. Теория права. – М., 1994

11. Общая теория права и государства: Учебник / под ред. В.В. Лазарева.
– М., 1994

12. Пиголкин А.С. Нормы советского права и их толкование. – Л., 1962

13. Проблемы теории государства и права. Учебник / под ред. Алексеева
С.С. – М., 1987

14. Решетов Ю.С. Реализация норм права. – Казань., 1989

15. Черданцев А.Ф. Вопросы толкования советского права. – Свердловск.,
1927

16. Шершеневич Г.Ф. Учебник русского гражданского права (по изданию
1907г.). – М., 1995

17. Явич Л.С. Общая теория права. – П., 1971

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020