Пошукова робота

Правовий акт. Нормативно-правовий акт. Міжнародний договір. Правовий акт

Правовий акт — акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта
права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни,
скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни,
припинення) на основі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних
правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними
правопорушення. Він оформляється у встановлених законом випадках у
вигляді письмового документа (акта-документа).

Ознаки правового акта:

1) виражає волю (волевиявлення) уповноваженого суб’єкта права, його
владні веління;

2) має офіційний характер, обов’язковий для виконання;

3) спрямований на регулювання суспільних відносин;

4) встановлює правові норми, а також конкретні правовідносини;

5) може бути актом-документом, зміст якого фіксується у встановленій
законом документальній формі, і актом-дією, за допомогою якого виникає
юридичний результат (встановлення правових норм, їх застосування і
т.д.);

6) становить юридичний факт, що спричиняє певні правові наслідки.

Види правових актів за формою вираження:

1) письмовий (акт — документ);

2) усний (заяви, розпорядження, накази, вказівки);

3) конклюдентний (акт — дія).

Види правових актів за юридичною субординацією:

• нормативні, що регулюють певну сферу суспільних відносин і є
загальнообов’язковими;

• індивідуальні (ненормативні), що породжують права і обов’язки лише у
тих конкретних суб’єктів, яким вони адресовані, у конкретному випадку;

• інтерпретаційні (акти тлумачення норм права), що мають допоміжний
характер і, як правило, «обслуговують» нормативні акти.

Слід мати на увазі, що, крім зазначених класичних актів -нормативних,
індивідуальних, інтерпретаційних — є акти змішаного
нормативно-конкретного змісту, тобто такі, що складаються з нормативних
і індивідуальних норм. Вони притаманні ряду правових систем
романо-германського типу.

Є нетипові (спеціалізовані) акти — акти, що затверджують положення,
правила статутів, або акти, що складаються з декларацій, закликів,
звернень.

Поняття нормативно-правового акта і його відмінність від інших правових
актів

Нормативно-правовий акт — офіційний акт-волевиявлення (рішення)
уповноважених суб’єктів права, що встановлює (змінює, скасовує) правові
норми з метою регулювання суспільних відносин. Або інакше: акт
правотворчості, який містить юридичні норми. Отже, нормативно-правовий
акт становить рішення правотворчого органу, спрямоване на встановлення,
зміну або скасування дії норм права.

Нормативно-правовий акт виконує дві рівнозначні функції: функцію
юридичного джерела права і функцію форми права, тобто виступає як спосіб
існування і вираження норм права.

Ознаки нормативно-правового акта:

1) приймається або санкціонується уповноваженими органами держави
(правотворчими органами) або народом (через референдум);

2) завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) чинні, чітко
формулює зміст юридичних прав і обов’язків;

3) приймається з дотриманням певної процедури;

4) має форму письмового акта-документа і точно визначені реквізити:

а) вид акта (закон, указ, постанова);

б) найменування органу, який ухвалив акт (парламент, президент, уряд,
місцевий орган влади);

в) заголовок (деякі акти, наприклад, розпорядження Кабінету Міністрів
України приймаються без заголовка);

г) дата ухвалення акта; ґ) номер акта;

д) дані про посадову особу, яка підписала акт[1];

5) публікується в офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою
відповідністю автентичності тексту офіційного зразка (в Україні закони
публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос
України» та «Юридичний вісник України»; постанови Кабінету Міністрів — у
збірниках постанов уряду України та газеті «Урядовий кур’єр»; закони і
підзаконні акти — у часописі «Офіційний вісник України»).

Структура нормативно-правового акта залежить від його специфіки і виду,
припускає поділ нормативного матеріалу на підрозділи.

Основні структурні елементи нормативно-правового акта:

1. Преамбула — вступна частина, безстатейне (таке, що не містить норм
права) загальне введення, у якому дається обґрунтування закону,
визначаються цілі, завдання й іноді формулюються вихідні світоглядні
положення. Зараз преамбули в законах зустрічаються рідко.

2. Пункти, статті — містять вихідні одиниці нормативно-правового акта —
нормативні розпорядження. Через нормативне розпорядження стаття
співвідноситься з нормами права.

Статті можуть поділятися на частини, а пункти — на абзаци і підпункти. І
статтю, і частини, із яких вона складається, прийнято позначати
скорочено початковими буквами: статтю — «ст.», а частини (абзаци) статей
— «ч.». Статті в законах нумеруються, нерідко нумеруються і частини
(абзаци) статей, тоді вони, як правило, звуться пунктами.

3. Глави — є у великих за обсягом нормативно-правових актах.

4. Розділи — об’єднують глави у великих за обсягом нормативно-правових
актах. Можлива й інша ситуація, коли статті, пункти об’єднуються в
розділи, а розділи — у глави.

5. Частини — найбільші підрозділи закону, містяться, як правило, у
кодексах. Так, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс поділяються на дві
частини: Загальну і Особливу.

Розташування норм права в статтях нормативно-правового акта:

1) зазвичай правова норма міститься в одній статті, чим полегшується її
ухвалення;

2) у ряді випадків для вираження складної норми права потрібні декілька
статей;

3) іноді в одній статті містяться декілька норм права.

У чому полягає відмінність між нормативним актом та іншими правовими
актами (зокрема, актом тлумачення норм права і актом застосування норм
права) ?

По-перше, нормативно-правовий акт містить у собі правові норми,
встановлює нові права і обов’язки, яких раніше не було, або змінює
(скасовує) їх. Інші юридичні акти не встановлюють нових норм права. Акт
тлумачення норм права, наприклад, лише пояснює чинні норми.

По-друге, нормативно-правовий акт містить норми права загального
характеру, тоді як індивідуальний акт (акт застосування норм права) має
індивідуальну спрямованість. Він стосується конкретної особи або
вирішення конкретної юридичної справи (наприклад, пошкодження насаджень
заборонене — адресовано до всіх, а Указ Президента призначити
«такого-то» головою обласної адміністрації — це правовий, а не
нормативно-правовий акт, тому що норм права в ньому немає, тобто немає
прав і обов’язків, відтак, — це акт застосування норм права).

Види нормативно-правових актів

Види нормативно-правових актів за юридичною чинністю:

• закони;

• підзаконні нормативні акти.

Юридична чинність нормативно-правового акта визначається Конституцією і
Законом про нормативні акти. Юридична чинність нормативно-правового акта
— це його специфічна властивість мати точно позначене місце в ієрархії
інших правових актів і залежати за формальною обов’язковістю від того,
який орган видав акт, тобто хто є суб’єктом нормотворчості.

Види нормативно-правових актів за сферою дії:

• загальні;

• спеціальні;

• локальні.

Види нормативно-правових актів за характером волевиявлення:

• акти встановлення норм права;

• акти заміни норм права;

• акти скасування норм права.

Види нормативно-правових актів за галузями законодавства:

• цивільні;

• кримінальні;

• адміністративні;

• кримінально-процесуальні;

• адміністративно-процесуальні та ін.

Основні нормативно-правові акти за галузями законодавства іменуються
галузевими кодексами (Цивільний кодекс, Кримінальний кодекс,
Адміністративний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс,
Адміністративно-процесуальний кодекс та ін.).

Види правових актів за суб’єктами нормотворчості в Україні:

Верховна Рада України — закони і постанови’,

Верховна Рада Автономної Республіки Крим — постанови (з питань, що
носять нормативно-правовий характер) / рішення (з питань
організаційно-розпорядчого характеру);

Президент України — укази (нормативні та ненормативні) / розпорядження;

Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження;

керівники міністерств і відомств — нормативні накази, інструкції,
розпорядження, положення, вказівки міністра;

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим — постанови, рішення і
розпорядження,

голови місцевих (обласних і районних) державних адміністрацій —
розпорядження;

місцеві ради народних депутатів, їх виконавчі комітети — рішення і
нормативні постанови; керівники їхніх управлінь і відділень — нормативні
накази;

адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні
накази, статути, положення та інструкції.

Поняття і ознаки закону

Серед нормативно-правових актів провідне місце посідають закони.

Закон — нормативно-правовий акт представницького вищого органу державної
влади (або громадянського суспільства /безпосередньо народу/), який
регулює найважливіші питання суспільного життя, установлює права і
обов’язки громадян, має вищу юридичну чинність і приймається з
дотриманням особливої законодавчої процедури.

Характеристика закону як правового документа вищої юридичної чинності
означає таке:

— закон є незаперечним, тобто ніякий інший орган, крім законодавчого, не
може його скасувати або змінити;

— усі інші нормативні акти (державних органів, громадських організацій,
комерційних корпорацій) перебувають «під» законом, є підзаконними. Вони
грунтуються на законах і не суперечать їм.

Ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб’єктів влади в державі, як
правило, вищого представницького органу країни (в Україні — Верховна
Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу)
(референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта
застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що
вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких
раніше в правовій системі не було, до того ж — норми з ключових,
основних питань життя, встановлює права і обов’язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше
ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений
на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного
«рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не
суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка
зветься законодавчим процесом.

Законодавчий процес

Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з
певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і
організаційно-технічних дій.

Відразу ж застережимо, що законодавчий процес як юридичне поняття слід
відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища.
Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення:
(1) порядок діяльності, спрямованої на створення закону; (2) сама ця
діяльність.

Законотворчість — ширше поняття: воно не вичерпується власне створенням
законів, а охоплює і діяльність, пов’язану зі створенням закону, і
оцінку його ефективності, і можливе подальше коригування (зміна,
доповнення).

Формування юридичного мотиву (державної волі) про необхідність
регулювання правовими нормами певної групи, роду або виду суспільних
відносин у результаті аналізу фактичного стану політики, економіки,
соціальної сфери —це стадія, скоріше, законотворчості, ніж
законодавчого процесу. Органи, організації, особи, що займаються
виявленням потреби в законодавчому врегулюванні, не завжди можуть бути
учасниками правовідносин, які складають юридичний процес. Та й
законодавчий процес проходить у формах, які суворо встановлені законами
або парламентськими регламентами, тоді як потреба в тій чи іншій
законотворчості встановлюється у різні способи, використовувані в
юридичній, політичній, соціологічній та інших науках (див. «Стадії
правотворчого процесу»).

Законодавчий процес має низку стадій:

І. Передпроектна стадія.

1. Законодавча ініціатива — внесення проекту закону в офіційному порядку
до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія
законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право
законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним
депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право
вносити законопроект позачергово.

Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити
обгрунтування необхідності їх розробки або ухвалення.

II. Проектна стадія.

2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної
пропозиції до плану законопроекти их робіт.

3. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у
Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі
депутатів, представників зацікавлених громадських організацій,
вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями
за конкурсом, дорученням або договором.

4. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням
зацікавлених організацій, дороблення і редагування проекту.

5. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду,
обговорення законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення
думок зацікавлених осіб про проект і одержання їх пропозицій щодо
вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в порядку першого, другого,
третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних випадках
— винесення проекту: а) на обговорення широкого кола кваліфікованих
спеціалістів шляхом проведення парламентських слухань, конференцій,
«круглих столів» та ін.; б) на всенародне обговорення.

III. Стадія ухвалення законопроекту.

6. Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні
закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні — 2/3 від
конституційного складу Верховної Ради) і підготування відповідної
постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів,
ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються Головою
Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України.

IV. Засвідчувальна стадія.

7. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в
установлені конституцією строки (в Україні —15 днів).

V. Інформаційна стадія.

8. Промульгація закону — це не лише підписання його главою держави, а й
видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про
офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай
актом глави держави — указом, наказом та іншими подібними документами,
текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що
промульговується [2].

В Україні — це підписання закону Президентом, підготовка постанови
Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його
опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях
передує тексту закону, що промульговується.

9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де
вказується наданий йому реєстраційний код.

10. Опублікування закону — друк його тексту з усіма реквізитами в
офіційних друкарських виданнях (в Україні — «Відомості Верховної Ради
України», «Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Юридичний
вісник України»),

Можливий додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту
парламентом і передачі його главі держави на підпис.

У багатьох країнах (США, Індія, Україна та ін.) існує право
«відкладеного вето» президента.

В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм правом
відкладеного вето і повернути закон із своїми зауваженнями і
пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето
об’єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має
позапарламентський характер. Проте вето переборюється у парламенті.

Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не менше ніж 2/3
голосів установленого Конституцією складу Верховної Ради, Президент
зобов’язаний підписати його й представити до офіційного опублікування
протягом 10 днів.

На всіх стадіях законодавчої діяльності необхідним є вивчення і
використання громадської думки, врахування рівня правосвідомості
громадян.

Для докладного вивчення законодавчої процедури в Україні необхідно
звернутися до Регламенту Верховної Ради України -нормативного акта, що
містить систему правил, які визначають процедуру діяльності українського
парламенту.

Види законів

З метою ефективного використання виникаючої безлічі законів, що
виникають, необхідно однозначне розуміння їх видів, загальних і
специфічних ознак, співвідношення між собою. Є два офіційні засоби
встановлення класифікації законів: 1. Конституційний, коли в
конституціях закріплюється перелік основних нормативно-правових актів.
Наприклад, у Конституції Австрії є розділ II «Законодавча влада
федерації», у Конституції ФРН — розділ VII «Законодавство федерації», у

Конституції Російської Федерації — низка статей (15, 76, 90, 105, 108,
115 та ін.), У Конституції України — частини статей і статті (85, 91,
92, 106, п. 4 розділ XV та ін.).

2. Видання спеціального закону про правові акти з наведенням у ньому їх
переліку і нормативних характеристик, зазначенням способів забезпечення
з метою правильного співвідношення між собою. Наприклад, в Італії діють
«Загальні положення про Закон» (1942 р.), у яких перелічено джерела
права: закон, регламент, корпоративна норма, норма-звичай, а також
встановлено межі регулювання кожним актом. У Болгарії діє Закон «Про
нормативні акти» (1973 p.). Цікаво, що в Росії раніше федерального був
ухвалений закон про нормативно-правові акти в Якутії (Саха). В Україні
підготовлено проекти законів «Про нормативно-правові акти», а також «Про
закони і законодавчу діяльність», які регулюватимуть процес організації
законопроектних робіт, визначатимуть порядок підготовки, експертизи,
узгодження, ухвалення, тлумачення і дії нормативно-правових актів.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити
наступним чином:

конституції

конституційні ‘ закони

звичайні (поточні) закони

забезпечуючі (оперативні) закони

1. Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного,
політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

• кодифіковані — становлять єдиний писаний основний закон (Конституція
України, Конституція РФ, Конституція США та ін.). їх ще називають
моноконституційними актами. Правда, Конституцію Франції 1958 p., яка є
кодифікованою, не можна назвати моноконституційним актом, оскільки до
Основного закону 1958 р. рішенням Конституційної ради прирівняні такі
акти, як Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і преамбула
Конституції 1946 p.;

• некодифіковані — складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція,
Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин,
віднесений до конституційного права — основи суспільного і державного
ладу, права і свободи громадян та ін. У Канаді — це конституційні акти
1867-1987 pp.: Конституційний акт 1982 p.; Хартія про права і Білль про
права, ухвалені у ряді провінцій; Акт про Верховний суд,
Антидискри-мінаційний акт та ін. Основний конституційний документ Канади
говорить: «Ми хочемо мати конституцію, у принципі схожу на конституцію
Великої Британії». А у Великої Британії немає єдиної писаної
конституції, а є група конституційних законів (статутів)[3] —Акт про
парламент 1911 р., Акт про міністрів Корони 1937 р., Акт про місцеве
врядування 1972 р. та ін,, які діють разом із судовими прецедентами і
конституційними звичаями, іменованими конституційними угодами. Тому
англійську конституцію називають конституцією змішаного типу. 2.
Конституційні закони —

• закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких
прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони
конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на
конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму,
організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і
т. ін.);

• закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див.,
наприклад, розділ XIII Конституції України).

Закон, яким вносяться зміни до конституції, відрізняється від закону,
ухвалення якого передбачено чинною конституцією, і тим, що він після
затвердження (ухвалення) набуває вищої юридичної чинності і стає
складовою частиною конституції,

На жаль, у Конституції України чітко не зазначений блок суспільних
відносин, який регулюється конституційним законом. З аналізу Конституції
України можна дійти висновку, що конституційним законом слід регулювати
ухвалення великого Державного Герба і Державного Гімну України, опис
державних символів (ст. 20), внесення змін до Конституції (ст. 155),
рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту
(ст. 111) і низку інших.

У Конституції Росії чітко визначений блок федеральних конституційних
законів. До них віднесені закони, що регламентують надзвичайний стан
(ст. 56), зміну статусу суб’єкта Федерації (ст. 66), опис і порядок
використання Державного прапора, герба і гімну Росії (ст. 70),
референдум (ст. 87), введення на території Російської Федерації або в
окремих її місцевостях надзвичайного стану (ст. 88), порядок діяльності
уряду Російської Федерації (ст. 114), встановлення судової системи Росії
(ст. 118) та ін. (усього 15).

Конституційний закон відрізняється від інших законів такими ознаками:

а) юридичною чинністю;

б) предметом регулювання — особлива сфера;

в) порядком ухвалення — особлива процедура.

Як правило, конституційний закон ухвалюється кваліфікованою більшістю
голосів (в Україні — 2/3, у Росії — 3/4)[4].

3. Звичайні закони — регламентують певні і обмежені сфери суспільного
життя відповідно до конституції. Це значна за кількістю і рухлива група
законів, які приймаються простою більшістю голосів. Звичайні закони
вельми різноманітні за змістом.

Найтиповішими за обсягом регулювання є такі види звичайних законів:

а) загальні закони — закони, що регламентують певну сферу суспільних
відносин і поширюються на всіх.

Загальні закони можуть бути:

— кодифіковані[5] (наприклад, Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс та
ін.);

— поточні (наприклад, Закон про вибори);

б) спеціальні закони — закони, що регламентують обмежену (спеціальну)
сферу суспільних відносин і поширюються на частину населення (наприклад,
закони про пенсії, про освіту, про міліцію та ін.).

4. Забезпечуючі (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими
вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін.
їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному
підтвердженні, підтриманні системи норм, що містяться в інших окремих
законах і міжнародних договорах, які регулюють найважливіші відносини і
потребують негайного ухвалення. Це закони, що містять норми про норми.
Наприклад, Закон України від 17 грудня 1997 р. «Про ратифікацію
Конвенції 1990 року про відмивання, пошук, арешт і конфіскацію
прибутків, отриманих злочинним шляхом». До цієї групи законів можна
віднести закони про правові акти з наведенням у ньому їх переліку і
нормативних характеристик.

Забезпечуючі (оперативні) закони не можуть існувати поза іншими
законами, тобто тими, що ними вводяться в дію, і міжнародними
договорами, що потребують ратифікації.

Види законів за строком дії:

1) постійні — закони, що діють без обмеження строку;

2) тимчасові — закони, що діють з обмеженням строку (наприклад, закони
«Про оподатковування», «Про бюджет на 2001 рік»);

3) надзвичайні (як різновид тимчасових законів) — ухвалюються у певних,
передбачених конституцією, ситуаціях і діють на період надзвичайного
стану (наприклад, проголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної
екологічної небезпеки, оголошення війни), їх особливість полягає в тому,
що вони припиняють дію інших законів. Так, введення воєнного стану
припиняє дію Кодексу законів про працю.

Види законів за суб’єктами законотворчості:

— ухвалені громадянським суспільством (народом) у результаті
референдуму;

— ухвалені законодавчим органом держави. Види законів за межами дії:

— закони України;

— закони Автономної Республіки Крим. Види законів за структурною формою:

— кодифіковані;

— некодифіковані.

До останніх примикають Зібрання законодавства, Зводи законів, які є
актами такого виду систематизації законодавства, як консолідація.

Види законів за галузевою ознакою:

— конституційно-правові;

— цивільно-правові;

— адміністративно-правові тощо.

Є ще й міжгалузеві (комплексні) — про охорону здоров’я, освіту та ін.

Види законів за сферами суспільного життя:

— закони р галузі регулювання економіки;

— закони в галузі регулювання політики;

— закони в галузі регулювання соціальної сфери;

— закони в галузі регулювання військової сфери та ін. (див. Закон
України «Про закони і законодавчу діяльність» —

після його ухвалення).

Серед основних напрямків розвитку законодавства України можна виділити
такі:

• розроблення нових законів, необхідність яких випливає з Конституції
України;

• приведення поточних законів у відповідність до Основного Закону;

• адаптація поточних законів до норм європейського і міжнародного права.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави

Саме поняття конституції в перекладі з латині означає встановлення,
заснування, устрій. У Давньому Римі так іменували окремі акти
імператорської влади.

Поява конституцій як основних законів держави пов’язана з розвитком
буржуазних відносин, утвердженням у влади буржуазії, формуванням
громадянського суспільства, виникненням буржуазної держави. Виключність
конституції як правового документа полягає насамперед у тому, що у своїх
кращих історичних зразках вона є актом не стільки держави, скільки
громадянського суспільства. Саме породжені громадянським суспільством
конституції і сьогодні є зразком для конституційної законотворчості
молодих держав.

Перші акти конституційного типу були ухвалені в Англії, проте в ній
відсутня конституція в звичайному розумінні цього слова: цілісний
основний закон, який регулює як найважливіші сторони внутрішньої
організації держави, суспільного устрою, так і права і свободи громадян.
Якщо сучасна Велика Британія має некодифіковану конституцію, яку
складають численні не пов’язані між собою акти, ухвалені з XIII по XX
ст., то першою кодифікованою конституцією (що становить єдиний основний
закон із внутрішньою структурою) можна назвати Конституцію СІЛА 1787 p.,
яка діє й сьогодні. В Європі першими писаними конституціями були
конституції Польщі та Франції 1791 р. В Україні була розроблена, але не
стала чинною Конституція Пилипа Орлика 1710 р.

Конституція України відповідно до її ст. 160 набрала чинності з дня її
ухвалення Верховною Радою України — 28 липня 1996 р. Моментом вступу в
дію Конституції України є оголошення результатів голосування за проект
Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради
України.

Конституція — основний закон громадянського суспільства і держави, який
має вищу юридичну чинність, через який (відповідно до багатовікового
досвіду і прагнень народу) затверджуються основи суспільного і
державного ладу і механізми їх дії, спрямовані на зміцнення держави і
забезпечення прав і свобод громадян.

Основні загальносоціальні ознаки (властивості) конституції:

1. Конституція має основний, установчий характер: закріплює основи
суспільно-економічного ладу держави, її форму правління, форму
національно-територіального устрою, організацію і систему державної
влади і місцевого самоврядування, встановлює принципи їх функціонування,
визначає основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина,
створює політико-пра-вові умови формування структур громадянського
суспільства, встановлює принципи законності та правопорядку.

2. Конституція має всеосяжний об’єкт регламентації та впливу. Так,
Конституція України 1996 р. якісно відрізняється від попередньої
Конституції УРСР обсягом регулювання широкого кола суспільних відносин —
політичних, соціальних, духовно-культурних, закріпленням нового статусу
особи і громадянина, суспільства і держави, органів державної влади і
самоврядування, принципів роботи державного апарату та ін. Конституційні
норми є вихідними (первинними), засадними началами для діяльності
державних органів і посадових осіб, політичних партій, громадських
організацій і громадян.

3. Конституція має народний характер: виражає інтереси громадянського
суспільства (народу) і повинна служити йому. Вона є насамперед
конституцією громадянського суспільства, а не лише держави.

4. Конституція має гуманістичний характер: розглядає права людини як
найважливішу цінність безпосередньо для самої людини. У ній втілено
світові стандарти прав людини, встановлено межі втручання держави у
приватне життя громадянина, механізми забезпечення його прав і свобод.
До основи визначення прав і свобод людини і громадянина в Конституції
покладено поняття людської гідності.

Цінно, що Конституція України встановила непорушність гуманістичного
принципу в майбутньому: при ухваленні нових законів або внесенні змін до
чинного законодавства не допускається звуження змісту та обсягу існуючих
прав і свобод (ст. 22);

5. Конституція має реальний характер: фіксує фактично існуючу систему
суспільних відносин, правопорядок, які склалися на момент її ухвалення.

6. Конституція має прогностичний характер: містить значний потенціал
розвитку основних інститутів громадянського суспільства, демократичних
інститутів публічної влади. В основу перспективної концепції Конституції
України покладено досягнення вітчизняної та світової
конституційно-правової думки і практики, наприклад, побудова
демократичної, соціальної, правової держави. Конституція є своєрідним
політико-юридичним путівником, компасом суспільних відносин.

7. Конституція має найстабільніший характер порівняно з іншими законами.

Юридичні ознаки (властивості) конституції як основного закону:

1. Конституція є актом найвищої юридичної сили (верховний акт). На її
основі мають прийматися закони та інші нормативно-правові акти, а також
укладатися та ратифікуватися міжнародні договори.

2. Конституція становить базу для поточного законодавства і формування
правової системи держави. Поточне законодавство розвиває положення
конституції. Як юридична база законодавства конституція — серцевина
всього правового простору країни, виток формування її правової системи,
орієнтир її вдосконалення. її верховенство в національній правовій
системі полягає у визначенні взаємозв’язку і узгодженості напрямків
розвитку правової культури, юридичної практики й інших ланок правової
системи, стимулюванні гармонізації галузей права і систематизації
законодавства.

3. Конституція містить норми прямої дії, які відповідають основним
стандартам сучасного міжнародного права і не потребують будь-яких
додаткових законів і постанов для ‘їх застосування. Пряма дія
конституції властива не лише Конституції України, але й Конституції
Автономної Республіки Крим (ухвалена в 1998 p., набрала чинності в 1999
p.), норми якої є нормами прямої дії в межах її території. Пряма дія
Конституції служить гарантом охорони і захисту прав і свобод людини і
громадянина.

Так, Конституція України гарантує громадянам право звертатися до судових
органів країни для захисту своїх інтересів (ст. 8), а також до
відповідних міжнародних організацій. Для реалізації ст. 55 Конституції
України, яка гарантує право на оскарження в суді дій будь-яких посадових
і службових осіб без обмежень, не потрібно звертатися до спеціального
закону.

4. Конституційні норми мають вищий ступінь нормативної концентрації та
ціннісної орієнтації, ніж суміщена дія конституційних і поточних норм.
Конституційні норми не розчиняються в комплексі останніх, а мають
визначальне значення в нормативній регламентації суспільних відносин.

5. Конституція має особливу процедуру ухвалення і зміни. Для Конституції
України вона визначена в розділі XVIII (2/3 кваліфікованої більшості).

6. Конституція має складний дворівневий механізм власної реалізації: а)
рівень реалізації конституції в цілому; б) рівень реалізації її
конкретних норм.

Суворе і точне дотримання конституції — найвища норма поведінки всіх
громадян, громадських об’єднань, комерційних організацій, державних
органів і посадових осіб.

Саме конституція, конституційні норми, а також зміни та доповнення, що
вносяться до них, складають теоретичну конституцію країни (наказує те,
що має бути). Вона може як збігатися, так й розбігатися з фактичною
конституцією або конституцією у матеріальному сенсі (те, як є
насправді).

Дія нормативно-правового акта в часі

Закон, як і будь-який нормативно-правовий акт, має межі своєї дії в
трьох «вимірах»:

1) у часі, тобто обмежений періодом дії, коли закон має юридичну
чинність;

2) у просторі, на який поширюється дія закону;

3) за колом осіб, які підпадають під вплив закону: на основі закону у
них виникають юридичні права і обов’язки.

Початковим і кінцевим моментами дії закону в часі є вступ закону в дію і
припинення дії закону. Слід відрізняти момент (день) вступу закону в дію
від моменту (дня) набуття ним юридичної сили. Закон набуває юридичної
сили у день його ухвалення, тобто підписання закону.

Закони починають діяти:

1. З моменту ухвалення (наприклад, Конституція України);

2. З моменту опублікування;

3. З часу, який позначено в самому законі;

4. З часу, який зазначено в постанові про порядок введення закону в дію.
В Україні, як правило, початок дії закону визначається у спеціальній
постанові Верховної Ради про порядок його введення в дію: із дня
опублікування або з моменту настання застереженої в постанові певної
умови (ухвалення іншого закону та ін.). Наприклад, разом з
опублікуванням Закону України від 10 березня 1994 р. «Про державну
таємницю» була опублікована Постанова Верховної Ради України «Про
порядок введення в дію Закону України «Про державну таємницю», де
сказано, що він вступає в дію з дня опублікування;

5. Закони, у яких не вказаний час набрання чинності і щодо яких не було
постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території
України одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного
опублікування. Закони мають бути опубліковані не пізніше ніж через 15
днів після їх підписання і ухвалення до виконання Президентом України;

6. Закони (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в дію
з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк.
Датою ухвалення закону (рішення) є день проведення референдуму.

За всіх умов закон вступає в дію не раніше дати опублікування.

Відповідно до Конституції України 1996 р. закони, що визначають права і
обов’язки громадян, не доведені до відома населення в порядку,
встановленому законом, є нечинними (ст. 57).

Вступ закону в дію відбувається відповідно до трьох принципів:

• негайна дія |

— коли закон із дня вступу в дію поширюється на усі випадки лише
«уперед»; усе, що передувало дню вступу закону в дію, під нього не
підпадає;

зворотна дія (зворотна сила) закону

— коли закон поширюється на всі випадки і «уперед» і «назад», тобто і на
випадки, що відбувалися раніш, у минулому, до введення закону в дію.

Загальним є правило: закон зворотної сили не має. Це правило надає
визначеності і стабільності суспільним відносинам. Громадяни у своїх
вчинках орієнтуються на чинні закони. Вони можуть розраховувати на
майбутні закони в конкретних вчинках сьогоднішнього дня. Тому нові
закони не повинні поширюватися на старі життєві ситуації: це викликало б
хаос у суспільстві.

Винятки з цього правила рідкісні і допускаються:

а) за наявності вказівки в законі про надання йому (або окремим статтям)
зворотної сили;

б) у загальному правилі про неодмінне надання зворотної сили
кримінальному закону, який скасовує або пом’якшує кримінальну
відповідальність.

Це правило має гуманістичну спрямованість. Воно зафіксоване в
Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, ухваленому
Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р. Воно повинне бути відтворене
в кримінальних кодексах країн, які підписали цей міжнародний документ. У
ст. 15 цього пакту, зокрема, говориться: «…не може призначатися важче
покарання, ніж те, що підлягало застосуванню в момент вчинення
кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом
встановлюється легше покарання, дія цього закону поширюється на даного
злочинця».

Відповідно до Міжнародного пакту 1966 р. у ст. 58 Конституції України
1996 р. закріплено: «Закони та інші нормативно-правові акти не мають
зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або
скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння,
які на момент їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення»;

• переживання закону І

• коли закон, що втратив юридичної чинності, за спеціальною вказівкою
нового акта (закону) повинен продовжувати діяти з окремих питань.
Наприклад, після розпаду СРСР Верховною Радою України 12 вересня 1991
ухвалена постанова про порядок тимчасової дії на території України
окремих актів законодавства Союзу РСР, якщо відповідні питання не
врегульовані законодавством України, за умови, що ці загальносоюзні акти
не суперечать Конституції і законам України.

Закони втрачають дію:

• після закінчення строку, на який вони були ухвалені;

• у разі зміни обставин, на які вони були розраховані;

• у разі прямого скасування (призупинення дії) даного закону іншим
законом або спеціально призначеним актом (в Україні закон може бути
скасований рішенням Конституційного Суду у разі визнання його
невідповідності Конституції України);

• у разі фактичного скасування, коли ухвалений новий закон з того самого
питання, а старий формально не скасований.

Дія нормативно-правового акта в просторі і за колом осіб

Дія нормативно-правового акта у просторі може бути територіальною і
екстериторіальною.

Територіальна дія нормативно-правового акта окреслена територією держави
(Україна) або окремого регіону (Крим) і визначається державним
суверенітетом.

Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни,
нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим — на власну територію
в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією
Автономної Республіки Крим[6].

Під територією держави розуміється її:

• суходольний простір — земна територія;

• водний простір — внутрішні води усередині державних меж і
територіальні води в межах 12 морських миль;

• повітряний простір над державними межами — на висоті до 35 кілометрів;

• надра;

• військові і торговельні судна у відкритому морі;

• повітряні кораблі, що знаходяться в польоті за межами України;

• космічні об’єкти під прапором і гербом держави;

• трубопроводи;

• підводні кабелі і нафтові морські вишки;

• території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.

Екстериторіальна дія нормативно-правового акта регулюється міжнародними
договорами і передбачає поширення законодавства даної держави за межами
її території.

Вона відома як право екстериторіальності держав — порядок, відповідно до
якого установи або фізичні особи, що розташовані або перебувають на
території іншої держави, розглядаються як такі, що розташовані або
перебувають на власній національній території і підвладні законам і
юрисдикції власної держави. Правом екстериторіальності користуються
військові кораблі та літаки, що із дозволу держави перебування
знаходяться на її території, але розглядаються як частина території
держави прапора або пізнавальних знаків.

Право екстериторіальності завжди використовувалося для обгрунтування
дипломатичних привілеїв та імунітетів — особливих прав і привілеїв,
якими наділяються дипломати і члени їх сімей[7]. Є чимало випадків, коли
політичні і державні діячі, які переслідувалися за законом своєї країни,
ховалися в посольствах і місіях інших держав, користуючись їх правом
екстериторіальності (зокрема, правом недоторканності приміщення). Нині
екстериторіальність такої функції не виконує, оскільки це може призвести
до розширеного тлумачення дипломатичних привілеїв та імунітетів.

На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється
загальне правило: закон діє стосовно всіх осіб, які перебувають на
території його дії і є суб’єктами відносин, на які він розрахований.

Що таке всі особи ?

Усі особи:

• громадяни держави;

• іноземці;

• особи без громадянства (апатриди)[8];

• особи з подвійним громадянством (біпатриди);

• усі внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які
не користуються правом екстериторіальності.

Види законів у дії за колом осіб:

1. Загальні — розраховані на все населення. Низка законів, насамперед
кримінальних, поширюються на громадян держави незалежно від місця їх
перебування (за кордоном);

2. Спеціальні — розраховані на певне коло осіб. Одні закони поширюються
на всіх індивідуальних і колективних суб’єктів, інші — лише на конкретну
категорію осіб (пенсіонерів, військовослужбовців, лікарів, вчителів
тощо), їх дія в просторі та за колом осіб не збігається.

Іноземні громадяни і особи без громадянства порівняні в правах і
обов’язках із громадянами держави за деякими винятками, їм не надаються
окремі права і на них не покладаються певні обов’язки: обирати і бути
обраними до державних органів країни, бути суддями, перебувати на службі
в збройних силах (див. ст. 24 Закону України від 1 лютого 1994 р. «Про
правовий статус іноземців» та ін.).

3. Виняткові — роблять винятки з загальних і спеціальних. Глави держав і
урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв, деякі
інші іноземні громадяни (члени екіпажів військових кораблів,
військовослужбовці військових частин та ін.), що знаходяться на
території невласної держави, наділені імунітетом — дипломатичним,
консульським та ін. Ці особи користуються особистою недоторканністю.
Вони звільняються від юрисдикції держави перебування у питаннях, пов
‘язаних із їх службовою діяльністю.

Так, працівники дипломатичних представництв мають дипломатичні імунітети
(виключення із сфери дії юрисдикції країни перебування; незастосування
до них засобів примусу, санкцій, передбачених національним правом) і
дипломатичні привілеї (особисті пільги, переваги). Дипломатичні агенти
та їх житла є недоторканними. Вони звільняються від кримінальної,
адміністративної, цивільної і будь-якої іншої відповідальності перед
державними органами країни перебування щодо службової діяльності. Мають
фіскальний (податковий) імунітет, а також право на безмитне провезення
багажу і звільнення від його огляду та ін. Дипломатичних агентів можна
об’явити персоною нон-гра-та, але до них не можуть бути застосовані
заходи відповідальності та інші заходи державного примусу.

Дещо меншим є обсяг консульських імунітетів і привілеїв. Імунітетом
користуються також службовці міжнародних організацій на підставі
статутів цих організацій або спеціальних угод.

Поняття підзаконного нормативно-правового акта. Підзаконний нормативний
акт центральних органів держави. Інститут контрасигнації

Підзаконний нормативно-правовий акт — акт, який видається відповідно до
закону, на підставі закону, для конкретизації законодавчих розпоряджень
та їх трактування або встановлення первинних норм.

Підзаконність нормативно-правових актів не означає їх меншої юридичної
обов’язковості. Вони мають необхідну юридичну чинність. Правда, їх
юридична чинність не має такої ж загальності та верховенства, як це
властиво законам. Проте вони посідають важливе місце в усій системі
нормативного регулювання, оскільки забезпечують виконання законів шляхом
конкретизованого нормативного регулювання всього комплексу суспільних
відносин.

Підзаконні нормативні акти різняться за юридичною чинністю. Юридична
чинність підзаконних нормативних актів залежить від становища органів
держави, які видають ці акти, їх компетенції, а також характеру і
призначення самих актів. Акт нижчої державної інстанції повинен
знаходитися не лише «під законом», а й «під» нормативними актами усіх
вищих державних органів, яким він покликаний відповідати. Наприклад,
акти Міністерства освіти повинні відповідати не лише Закону про освіту,
а й нормативним документам Президента, Кабінету Міністрів, Міністерства
фінансів.

Залежно від характеру норм, що приймаються (первинних чи повторних),
підзаконні нормативні акти центральних державних органів можна поділити
на дві категорії (групи):

Такі, що містять первинні (вихідні) норми, які встановлюють загальні
основи правового регулювання

(можуть видаватися безпосередньо на основі конституції, у цьому аспекті
вони близькі до законів)

Такі, що містять вторинні (похідні) норми, що розкривають і
конкретизують первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на
їх виконання (відомчі акти)

Підзаконні нормативні акти, що містять первинні (вихідні) норми, які
встановлюють загальні основи правового регулювання:

— укази і розпорядження Президента України,

видані в межах його компетенції і обов’язкові до виконання на території
України (ст. 106 Конституції України)

— акти (постанови) Верховної Ради України нормативного характеру. Як
правило, це постанови про порядок введення в дію того чи іншого закону

— акти (постанови та розпорядження) Кабінету Міністрів України,

видані в межах його компетенції. Ці постанови є самостійними загальними
актами управління, поширюються на всю територію країни і, відповідно до
закону (за галузями, групами галузей тощо), можуть поширюватися на все
населення (ст. 1 1 7 Конституції України)

• набувають чинності через 10 днів після їх офіційного обнародування,
якщо інше не визначено самими указами і розпорядженнями, але не раніше
дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні

• набувають чинності через 10 днів після їх офіційного обнародування ,
якщо інше не визначено самими актами, але не раніше дня їх опублікування
в офіційному друкованому виданні

1) не визначають прав і обов’язків громадян • набувають чинності з
моменту їх прийняття, якщо більш пізній строк набрання ними чинності не
передбачений у самих актах; 2) визначають права і обов’язки громадян •
набувають чинності не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих
виданнях

Звернемо увагу на поняття інституту контрасигнації. Укази і
розпорядження президента мають підзаконний характер і скріплюються, як
правило, підписами прем’єр-міністра і міністра, відповідального за акт і
його виконання[9].

Скріплення підписом правового акта називається контрасигнацією
(контрасигнатурою, контрасигнуванням) — від лат. contra— проти +
siqnare— підписувати; йому відповідають: countersign (англ.),
contresiqner (франц.). Контрасигнація — правовий інститут, сутність
якого полягає в тому, що особа (прем’єр-міністр або міністр), яка
скріпила своїм ім’ям акт глави держави, бере на себе політичну і
юридичну відповідальність за цей акт, а глава держави персональної
відповідальності не має. Наявність інституту контрасигнації свідчить про
те, що президент має певну залежність від уряду, а останній — політичну
відповідальність перед парламентом.

Застосування інституту контрасигнації можливе:

а) щодо кола правових актів глави держави, чітко позначеного
конституцією (і законами);

б) лише офіційними особами, визначеними конституцією. Наприклад, ст. 6
Закону про Конституційний Суд України визначає, що призначеною на посаду
судді Конституційного Суду вважається особа, про призначення якої
«видано Указ Президента України, скріплений підписами Прем’єр-міністра
України і Міністра юстиції України». У наведеному прикладі йдеться про
участь трьох посадових осіб в ухваленні рішення з даного питання — про
процедуру спільного підписання акта, яке надає йому юридичної чинності,
і про поділ відповідальності між ними. Незастосування інституту
контрасигнації відносно певного виду актів глави держави можна
розглядати і як ознаку ширших його повноважень, і як презумпцію
покладання на нього особистої юридичної і політичної відповідальності за
видання актів на підставі здійснення главою держави своїх самостійних
повноважень.

Відомчий акт

Відомчий акт — підзаконний нормативний акт (указ, інструкція,
нормативний наказ та ін.), що видається в межах компетенції того чи
іншого органу виконавчої влади (міністерства, комітету, відомства), який
містить вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують
первинні норми, приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання.

Відомчі акти (акти конкретних міністерств, комітетів, фондів та ін.)
мають внутрішнє, внутрішньовідомче юридичне значення:

1) видаються з питань, віднесених виключно до їх відання;

2) поширюються на осіб, які входять до сфери їхнього відання, тобто
знаходяться в системі управлінської, службової та дисциплінарної
підлеглості лише даних відомств. Наприклад, наказ МВС України від 6
червня 1997 р. № 600 «Про встановлення заохочувального знака відзнаки
МВС України «Хрест Слави» поширюється лише на працівників системи МВС.

Водночас акти деяких відомств (Міністерства фінансів, Фонду
Держкоммайна, у певних межах — відомств, що відають транспортом,
охороною громадського порядку) в силу їх статусу і делегованих їм прав
можуть набувати загального, міжвідомчого значення.

Відомчі нормативні акти вступають у дію через 10 днів після їх державної
реєстрації (внесення до Державного реєстру), яка здійснюється
Міністерством юстиції України, якщо в них не передбачений пізнішій
строк, але не раніше їх офіційного дня обнародування.

До державної реєстрації не рекомендуються акти нормативно-технічного
характеру (державні стандарти, будівельні норми і правила,
тарифно-кваліфікаційні довідники, форми звітності тощо).

Відомчі акти видаються у випадках, коли в межах сфери відання
міністерства, комітету, відомства:

а) нечітко, лише у загальних рисах, визначені права і обов’язки
суб’єктів;

б) є прогалини у певних аспектах взаємовідносин суб’єктів;

в) прямо доручено законом (указом, постановою, розпорядженням) видати
акт для конкретизації норми закону.

Призначення відомчих актів:

1) встановлення права одного суб’єкта і відповідно до обов’язку іншого;

2) роз’яснення, конкретизація змісту (значення) прав або обов’язків,
викладених у законі в загальних рисах;

3) розширення (звуження) змісту права одного суб’єкта і звуження
(розширення) права іншого;

4) введення нових або доповнення старих вимог для здійснення суб’єктом
свого права;

5) роз’яснення, конкретизація змісту (значення) контрольної функції
органу управління, який знаходиться в сфері відання міністерства,
комітету, відомства.

Відомчі акти мають певні позитивні риси: мобільність, охоплення всіх
сторін суспільних відносин, безпосередність спілкування керівника і
підлеглого, швидкість інформованості адресатів виконання і оперативність
організації виконання та ін.

Захоплення створенням відомчих актів є показником двох негативних явищ:

• надмірного нормативного регулювання суспільних відносин;

• невисокої якості ухвалених законів.

Відомчі акти, ухвалені з перевищенням компетенції, є незаконними і
необов’язковими до виконання. Наприклад, орган приватизації, що прийняв
рішення про приватизацію орендованого державного майна без згоди
орендаря, перевищив свої повноваження, і його рішення є незаконним.
Такий акт підлягає скасуванню. На жаль, в Україні не розвинуто інститут
юридичної відповідальності за правопорушення у сфері створення і
застосування відомчих нормативних актів, які суперечать законам

Серед нормативних актів є група таких, що не підлягають офіційному
опублікуванню за рішенням правотворчих органів. Вони мають обмежувальні
грифи (секретно). Наприклад, оперативно-розшукова діяльність до
останнього часу регулювалася підзаконними актами, які становлять
секретні або повністю секретні документи. Такі акти вступають у дію з
моменту одержання їх виконавцями.

Слід зважити на те, що серед відомчих актів є багато ненормативних,
індивідуальних у правлінських актів, які містять індивідуальні
розпорядження і вичерпують себе одноразовим застосуванням (наприклад,
призначення на посаду, виділення бюджетних коштів). Індивідуальні
відомчі акти, як правило, іменуються розпорядженнями, наказами, тоді як
відомчі нормативні акти називаються інструкціями, циркулярами,
взірцевими положеннями і статутами. Не слід їх ототожнювати. Накази і
розпорядження міністерств, відомств, які мають разове розпорядницьке
значення, не містять нормативних розпоряджень, тому підзаконними
нормативно-правовими актами вони не є.

Підзаконний нормативний акт органу місцевого самоврядування. Підзаконний
нормативний акт місцевого органу виконавчої влади

Нова система адміністративного управління ґрунтується на поєднанні двох
підсистем — місцевого самоврядування і місцевих органів урядової
адміністрації. Вони видають підзаконні нормативні акти, які містять
вторинні (похідні) норми, що розкривають і конкретизують первинні норми,
приймаються на їх підставі, спрямовані на їх виконання в межах
відповідної території і тому є обмежено-загальними.

Підзаконний нормативний акт органів місцевого самоврядування —
акт-документ (постанова, рішення), що видається в межах компетенції
органу місцевого самоврядування (Верховної Ради Автономної Республіки
Крим, сільських, селищних, міських, районних у містах, обласних і
районних рад), який містить норми права, обов’язкові для населення
самоврядованих територій, а також для установ і організацій, які
здійснюють діяльність у межах цих територій. Це правовий акт
громадянського суспільства.

Підзаконні нормативні акти органів місцевого самоврядування:

постанови

Верховної Ради Автономної Республіки Крим

рішення

органів місцевого самоврядування (сільських, селищних, міських, районних
у містах, обласних і районних рад)

нормативні накази

керівників відділів та управлінь виконавчих комітетів місцевих Рад
народних депутатів

Слід зважити на те, що місцеві референдуми мають вищу юридичну чинність
щодо інших нормативно-правових актів місцевого самоврядування.

Особливістю актів місцевого самоврядування є їх територіальна
обмеженість і самостійність в ухваленні рішень, які стосуються питань
управління комунальною власністю, формування, затвердження і виконання
місцевого бюджету, встановлення місцевих податків і зборів, здійснення
охорони суспільного порядку та ін. їхні рішення обов’язкові для
розташованих на відповідній території підприємств, установ і організацій
незалежно від відомчої підлеглості, а також для посадових осіб і
громадян цієї території.

Рішення сільських, селищних міських, районних у містах, обласних і
районних рад вступають у дію з дня їх офіційного обнародування, якщо
радою не встановлений пізнішій строк уведення цих рішень у дію.

Виконання актів місцевого самоврядування забезпечується заходами
адміністративного впливу і захищається в судовому порядку.

Підзаконний нормативний акт місцевих органів виконавчої влади —
акт-документ (постанова, рішення), який видається в межах компетенції
місцевого органу виконавчої влади (урядової адміністрації), містить
норми права, обов’язкові для установ і організацій, які здійснюють
діяльність у межах цих територій, а також для населення відповідної
території. Це правовий акт держави на місцевому рівні.

Підзаконні нормативні акти місцевих органів виконавчої влади:

— акти (постанови, рішення і розпорядження) Ради Міністрів Автономної
Республіки Крим є загальними в межах даної території для всього
населення

— акти (розпорядження) місцевих виконавчих органів влади є
обмежено-загальними

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, які суперечать
Конституції і законам України, можуть бути (відповідно до закону)
скасовані Президентом України або головою місцевої державної
адміністрації вищого рівня.

Нормативні акти відділів, управлінь, інших служб місцевих органів
виконавчої державної влади, господарського управління і контролю, які
стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають
міжвідомчий характер, вступають у дію через 10 днів після їх державної
реєстрації. Реєстрація здійснюється управлінням юстиції обласних,
Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, якщо в
них не передбачений пізніший строк надання чинності, але не раніше дня
їх офіційного обнародування.

Підзаконний нормативний акт державного підприємства, установи,
організації. Підзаконний нормативний акт комерційної організації

Підзаконний нормативний акт державного підприємства, установи,
організації і Підзаконний нормативний акт комерційної організації —
локальні нормативні акти (нормативний наказ, інструкція адміністрації,
статут, положення, правила внутрішнього розпорядку та ін.), що діють
лише в межах даного підприємства, установи, організації, комерційної
організації.

До локальних нормативних актів належать також санкціоновані державою
акти сходів та інших форм народовладдя.

Основне призначення локальних нормативних актів — конкретизувати
розпорядження закону стосовно умов діяльності відповідного колективу, не
виходячи за рамки закону і не обмежуючи ініціативу виконавців, які діють
у межах закону, їх ще називають корпоративними нормативними актами.

Корпоративний нормативний акт — це акт-документ органу управління
комерційної та некомерційної корпорації — підприємства, установи,
організації, який містить корпоративні норми, спрямовані на
саморегулювання відносин, що складаються в ній, шляхом конкретизації
розпоряджень нормативно-правових актів, виданих законодавцем, а також
вищими правотворчими органами, з якими він знаходиться у відносинах
службової підлеглості.

Кожна установа, підприємство або організація мають свій статут,
положення або інший фундаторський документ, правила внутрішнього
розпорядку для працівників даної організації в управлінні її діяльністю,
правила обліку господарської та фінансової діяльності, правила
взаємовідносин із клієнтами та ін. Це й є корпоративний нормативний акт,
який видається органами управління підприємства, компетентними у
вирішенні тих чи інших питань виробничого і соціального життя колективу,
тобто питань локальних — лише в межах корпорації. У ньому тією чи іншою
мірою має виражатися інтерес (воля) колективу. Звідси виникає владність,
офіційність, обов’язковість корпоративного нормативного акта.

Корпоративний нормативний акт має такі ознаки:

1) має правотворчий характер, тому що в ньому корпоративні норми
встановлюються, змінюються і припиняються;

2) видається органом (посадовою особою) управління корпорації лише в
межах своєї компетенції;

3) видається з дотриманням передбаченого законом порядку, якщо такий
встановлено (наприклад, разом або за узгодженням із профспілковим
комітетом);

4) відповідає Конституції України, законодавству, а також нормативним
актам, які мають вищу юридичну чинність;

5) має форму письмового акта-документа (рішення загальних зборів, ради
директорів, наказ керівника і т. ін.) із певними реквізитами
(найменування акта, дата ухвалення, номер, підписи посадових осіб та
ін.).

Крім нормативних актів, на підприємстві видаються й інші корпоративні
акти, які не мають нормативного характеру (наприклад, наказ керівника
видати цінний подарунок робітникові або наказ про звільнення його за
прогул).

Корпоративні нормативні акти різняться за суб’єктами:

— акти колективів підприємств, акціонерів у вигляді актів корпоративних
референдумів, актів загальних зборів;

— акти виконавчих органів корпорацій — акти рад директорів, правлінь,
рад підприємств та ін.;

— акти керівників корпорацій, ухвалених у порядку єдиноначальності.

Корпоративні нормативні акти різняться за галузевою ознакою:

— фінансові корпоративні акти — акти, що регулюють фінансову діяльність
корпорації;

— адміністративні корпоративні акти — акти, що регулюють сферу
управління;

— трудові корпоративні акти — акти, що регулюють сферу застосування
праці;

— цивільно-правові нормативні акти — акти, що регулюють майнову сферу в
межах корпорації, та ін.

Слід зазначити, що серед корпоративних нормативних актів є багато актів
процедурного характеру, тобто актів, що регулюють порядок застосування
матеріальної правової норми (наприклад, Положення про порядок накладення
дисциплінарного стягнення, Положення про порядок нарахування заробітної
плати, Положення про порядок розподілу прибутку, Положення про порядок
укладення договорів тощо).

За наявності типових актів локальні акти розробляються стосовно них, а
за їх відсутності — самостійно.

Міжнародний договір

Міжнародний договір — угода двох або кількох держав про встановлення,
зміну або припинення прав і обов’язків у різних відносинах між ними,
наприклад, міжнародний договір про видачу злочинців (екстрадиція).

Як основне юридичне джерело сучасного міжнародного права
міжнародний-правовий акт може мати різні форми і назви: договір, угода,
пакт, конвенція, трактат, протокол, обмін нотами, заключний акт та ін.
За структурою міжнародний-правовий акт переважно складається з
преамбули, основних статей і прикінцевих положень.

Класифікувати міжнародні договори можна за різними підставами.

За рівнем, на якому вони укладаються:

— міждержавні;

— міжурядові;

— відомчі.

За кількістю сторін:

— двосторонні;

— багатосторонні.

За об’єктом регулювання:

— політичні;

— економічні;

— з спеціальних питань. Розрізняють міжнародні договори:

• що підлягають ратифікації;

• що не підлягають ратифікації.

Договори, що підлягають ратифікації

набирають сили в порядку, передбаченому для законів України, тобто через
10 днів із дня їх офіційного обнародування, якщо інше не передбачено
самими актами, але не раніше дня їх опублікування в офіційному
друкованому виданні.

Ратифікація (затвердження) — акт міжнародного права, за допомогою якого
держава, через свої компетентні органи, наділені повноваженнями укладати
договори, виражає свою згоду взяти на себе зобов’язання в міжнародному
плані на підставі відповідного договору.

Держава має право відмовитися від ратифікації договору, не підпадаючи
під дію вимог, що випливають із міжнародних зобов’язань. Проте відмова
ратифікувати конвенцію, особливо двосторонню, є скоріше винятком, ніж
правилом.

Не підлягають ратифікації, приєднання до яких або прийняття (укладення)
яких проводиться —

від імені України (міждержавний договір)

від імені Уряду України (міжурядовий договір)

від імені міністерств чи інших центральних органів виконавчої влади
України (відомчий договір)

— набирають чинності в порядку, передбаченому для указів Президента
України, тобто через 10 днів із дня їх офіційного опублікування, якщо
інше не передбачено самими актами

— набирають чинності в порядку, передбаченому для постанов Кабінету
Міністрів України, тобто з моменту їх прийняття, якщо пізнішій строк не
передбачений у цих актах

— набирають чинності з моменту їх підписання або з моменту затвердження
міністерствами (відомствами), від імені яких договори були підписані

Вимоги до міжнародних договорів, що підлягають ратифікації:

1) обов’язковість їх якнайшвидшої ратифікації, яка здатна надати їм
внутрішньодержавної сили;

2) суб’єктом ратифікації міжнародних договорів може бути законотворчий
орган;

3) порядок ратифікації міжнародних договорів є таким самим, що й порядок
ухвалення нормативно-правових актів;

4) строки ратифікації та порядок вступу в дію нормативних міжнародних
договорів — такі самі, що й для нормативно-правових актів.

В Україні лише Верховна Рада наділена правом давати згоду на ратифікацію
міжнародних договорів України (ст. 85 Конституції України).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України (див. § «Співвідношення
національного і міжнародного права»).

Єдина система реєстрації і обліку міжнародних договорів України
перебуває у віданні Міністерства закордонних справ України. Реєстрація
міжнародних договорів України в Секретаріаті ООН і у відповідних органах
інших міжнародних організацій здійснюється Міністерством закордонних
справ.

Міжнародні договори, що потребують ратифікації, і міжнародні договори,
що не потребують ратифікації, приєднання до яких або ухвалення яких
провадиться від імені України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради
України», газеті «Голос України», «Зібранні чинних міжнародних договорів
України».

Міжнародні договори, що не потребують ратифікації, приєднання до яких
або ухвалення яких провадиться від імені уряду України, публікуються в
«Офіційному віснику України», газеті «Урядовий кур’єр».

Договори, укладені від імені міністерств або інших центральних органів
державної виконавчої влади України, публікуються в «Зібранні чинних
міжнародних договорів України».

[1] Правові акти глави держави, які підлягають відповідно до конституції
підписанню главою уряду чи міністром (скріплюються підписами відповідних
посадових осіб з визначенням їх реквізитів: назви посад та імен цих
посадових осіб) називаються контрасигнованими актами. Див. про них
докладніше в «Поняття підзаконного нормативно-правового акта».

[2] Стаття 73 Конституції Італійської Республіки містить з цього питання
типове для більшості країн положення: «Закони промульговуються
Президентом Республіки протягом місяця від дня їх затвердження. Якщо
Палати, кожна абсолютною більшістю своїх членів,проголошує закон
терміновим, то він промульговується у строк, зазначений у цьому законі.
Закони публікуються після промульгації і набирають чинності на
п’ятнадцятий день після публікації, за винятком випадків, коли сам закон
встановлює інший строк».

[3] Статут — акт, прийнятий в установленому порядку в ідентичній
редакції обома палатами парламенту і санкціонований монархом Великої
Британії.

[4] Процедура прийняття конституційного закону може мати спрощений,
ускладнений чи змішаний характер. В Україні конституційне закріплена
змішана процедура прийняття внесених змін до Конституції:

спрощена (2/3 конституційного складу Верховної Ради) — для законопроекту
про внесення змін до Конституції України для всіх розділів (крім
розділів І, III, XIII);

ускладнена (2/3 конституційного складу Верховної Ради з наступним
затвердженням всеукраїнським референдумом, призначуваним Президентом
України) — для законопроекту про внесення змін до розділів І, III, XIII.

[5] В ряді країн діють органічні закони (Франція, Іспанія). Наприклад,
Конституція Франції передбачає врегулювання органічними законами статусу
Конституційної Ради, Високого Суду правосуддя, Суду правосуддя
Республіки, Економічної і соціальної Ради, Вищої ради магістратури,
порядку виборів палат Парламенту та ін. (див. главу «Романо-германский
тип правової системи»).

[6] Нормативно-правові акти Автономної Республіки Крим з питань її
відання повинні відповідати Конституції України, законам України (ст. 28
Конституції Автономної Республіки Крим).

[7] Дипломатичні привілеї та імунітети утворюють єдиний,
загальновизнаний у міжнародному спілкуванні статус дипломатичних
агентів, принципи і норми якого кодифіковані Віденською конвенцією
(1961) про дипломатичні зносини. Указом Президента України 10 червня
1993 р. затверджене «Положення про дипломатичні представництва та
консульські установи іноземних держав в Україні».

[8] Закон України «Про правовий статус іноземців» охоплює терміном
«іноземець» як громадян іноземних держав, так і осіб без громадянства.

[9] Відповідно до Конституції України 1996 р. протягом трьох років після
набрання нею чинності Президент України має право видавати схвалені
Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра
України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з
одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради.

Література

1. Абрамов А.И. «Слово о законе и благодати» киевского митрополита
Илариона как русская историософская реакция на
христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское
наследие Иллариона Киевского. — М., 1986. — 4.2. — 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. — Львів,
1992.-118 с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. —
Прага, 1941.-19 с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).
— Львів, 1998.-189 с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і
реальність.—К., 1994.—96 с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. — Нью-Йорк, 1961. — 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. —
Берлін, 1925.—48с.

9. Бачинський Ю. Україна irredenta. — Берлін, 1924. — 237 с.

10. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. — К., 2001.
— 256 с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині
Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової
діяльності. —Львів, 1998. —51с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за.ред. Юрія Книша.
— Вінніпег, 1993.- 166 с.

Похожие записи