КУРСОВА РОБОТА

Правове виховання

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………3

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА МЕХАНІЗМИ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ ПРАВОВИЙ
ВСЕОБУЧ…………………………5

1.1. Поняття, ознаки і функції правового виховання……….5

1..2. Система і механізм правового виховання. Правова
вихованість……………………………………………….…….7

1.3. Правове загальне навчання……………………………..11

1.4. Правовий нігілізм: джерела і шляхи подолання……….14

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОСВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА В ПРАВОВОМУ
ВИХОВАННІ……………………………………..17

2.1. Поняття і структура правосвідомості…………………..17

2.2. Функції правосвідомості. Роль правосвідомості в процесі
правотворчості і правореалізації…………………………….22

2.3. Правова культура: зв’язок із загальною культурою. Види правової
культури…………………………………………….25

2.4. Правова культура суспільства……………………………27

2.5. Правова культура особи………………………………….29

ВИСНОВКИ…………………………………………………………33

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………36

ВСТУП

Тема дослідження даної курсової роботи є вкрай потрібною для вивчення,
оскільки правове виховання тісне пов’язане з усіма видами соціального
виховання — моральним, політичним, естетичним та ін. їх можна назвати
«субправовими», тобто такими, що «прилягають до правового», «пов’язані з
правовим», оскільки всі вони втягуються в орбіту правового виховання.

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою
формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки.
Основна мета правового виховання — дати людині необхідні в житті
юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та
додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової
культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина,
знаючи свої права і обов’язки, може грамотно захищати себе від
незаконних дій з боку юридичних органів, то застосовують право.

Перехід до ринкових відносин викликав необхідність у правовій освіті
керівників, фахівців, посадових осіб комерційних корпорацій. Правова
освіта посадових осіб має на меті не тільки оволодіння мінімумом
правових знань, а й ставлення до їх використання: всі управлінські
рішення мають відповідати «літері» і «духу» закону.

Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх
суб’єктів правоохоронної системи, що сприятиме подоланню недовіри
населення до правоохоронних органів. Додержання закону стане вигіднішим,
ніж його порушення, коли зміцниться надійність права, що означає, з
одного боку захист набутих прав, а з іншого — можливість будь-якого
громадянина, який не має юридичної освіти, знати свої права. Надійність
права припускає також стабільність правопорядку і можливість передбачати
зміст конкретних юридичних рішень.

Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей
природного права, прав і свобод людини і оцінка чинного права з погляду
його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в
міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки
виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на
певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

В даній роботі планую дослідити такі питання як поняття, ознаки і
функції правового виховання, система і механізм правового виховання,
поняття правової вихованості, правове загальне навчання та шляхи
подолання правового нігілізму, місце правосвідомості і правової культури
серед результатів правового виховання.

Гадаю, що саме ці питання розкриють загальну тему курсової роботи –
“Правове виховання”.

Під час написання курсової роботи були використані різноманітні
літературні джерела та наукові методи дослідження.

РОЗДІЛ І. ПОНЯТТЯ ТА МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ

1.1. Поняття, ознаки і функції правового виховання

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою
формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки.
Основна мета правового виховання — дати людині необхідні в житті
юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та
додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової
культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина,
знаючи свої права і обов’язки, може грамотно захищати себе від
незаконних дій з боку юридичних органів, то застосовують право.

Правове виховання тісне пов’язане з усіма видами соціального виховання —
моральним, політичним, естетичним та ін. їх можна назвати
«субправовими», тобто такими, що «прилягають до правового», «пов’язані з
правовим», оскільки всі вони втягуються в орбіту правового виховання.

Ознаки (риси) правового виховання:

1) будується на засадах системи норм права;

2) припускає впровадження в правосвідомість виховуваних складових
елементів упорядкованих суспільних відносин — дозволянь, зобов’язувань,
заборон.

Поєднуючись у процесі функціонування права із заходами державного
забезпечення, дозволяння, зобов’язування, заборони перетворюються на
первинні засоби правового регулювання, які створюють умови для
здійснення правомірної поведінки;

3) спирається на можливість застосування примусової сили держави через
покладання юридичної відповідальності на правопорушників;

4) охоплює суб’єктів права, які не тільки додержуються правових норм, а
й є схильними до правопорушень та порушили ці норми;

5) здійснюється за допомогою спеціальних правовиховних способів і
засобів;

6) здійснюється вихователями, що, як правило, мають юридичну освіту або
спеціальну юридичну підготовку.

Сутністю правового виховання є формування правової настанови на
узгодження прагнень і сподівань особи з інтересами і сподіваннями
суспільства, тобто процес вироблення непохитних правових ідей і
принципів у правосвідомості виховуваних, формування правової культури.

Зміст правового виховання — це процес цілеспрямованого і систематичного
впливу на правосвідомість особи (групи) за допомогою сукупності
(комплексу) правовиховних заходів, певних способів і заходів, які має у
своєму розпорядженні суспільство.

Функції правового виховання:

1) передача виховуваним (індивідам, громадським групам) певної суми
правових знань, навичок, умінь;

2) формування правових ідей, почуттів, переконань у правосвідомості
виховуваних, вироблення правової настанови на правомірну поведінку;

Правове виховання відбувається в правовому полі, у врегульованих правом
сферах суспільних відносин.

Не слід плутати правове виховання і правове регулювання, хоча вони й є
взаємозалежними. Об’єктом правового регулювання є головним чином
відносини — вольові акти поведінки особи, а об’єктом правового
виховання, виховною функцією права — її свідомість: думки, почуття,
уявлення. Це не означає, шо правосвідомість особи не зазнає впливу
правового регулювання і його механізму. Але цей вплив є другорядним
відносно поведінки особи, її вчинків [8,с.34].

1.2. Система і механізм правового виховання. Правова вихованість

Правове виховання має свою систему, механізм, стадії.

Система правового виховання — це сукупність основних частин (елементів)
правовиховного процесу, яка забезпечує його певний порядок і
організацію.

Систему правового виховання складають такі елементи:

1) суб’єкти — державні органи, організації, спеціально уповноважені
державою особи, що здійснюють правовиховну діяльність;

2) об’єкти — виховувані громадяни або громадські групи;

3) сукупність правовиховних заходів, певних способів і засобів.

Суб’єкт правового виховання може мати правовиховну функцію як основну
(Національна юридична академія України, Одеська юридична академія.
Київська академія внутрішніх справ, Університет внутрішніх справ,
юридичні факультети державних університетів та ін.) або як одну із
багатьох (ради народних депутатів, прокуратура, адвокатура, органи
юстиції, МВС та ін.). [2]

Об’єкт правового виховання (громадяни) у ході правовиховного процесу
зазнає впливу двох факторів, від яких залежить ефективність правового
виховання:

1) об’єктивний фактор — позитивні зовнішні умови, що сприяють
правовиховній діяльності (демократизація суспільства, захист прав особи,
успіхи правотворчої діяльності, юридичної практики та ін.), або
негативні умови, що ускладнюють правовиховану діяльність (недосконалість
законодавства, невідпрацьованість способів і засобів правового виховання
та ін.);

2) суб’єктивний фактор — позитивний внутрішній духовно-правовий стан
особистості (її правова вихованість, настанова на правомірну поведінку)
або негативний (правова настанова на неправомірну поведінку, однією з
підстав якої є правовий нігілізм).

Правовиховні заходи можна зобразити у вигляді сукупності способів і
засобів правового виховання.

Способи правового виховання:

— правова освіта (або інакше: правовий всеобуч);

— правова пропаганда;

— юридична практика державних органів та інших організацій (наприклад,
правовиховна діяльність суду, прокуратури, органів внутрішніх справ,
юстиції, адвокатури і т.д.);

— правомірна поведінка громадян, їх особиста участь у здійсненні
(реалізації) та охороні правових норм;

— самовиховання.

Засоби правового виховання:

1) нормативно-правові акти, акти застосування норм права;

2) ознайомлювальні і роз’яснювальні матеріали про правові акти в пресі
(у кожній газеті мають бути рубрики типу «Правова освіта», «Юридичний
всеобуч», «Консультує юрист», «Запитуйте — відповідаємо»);

3) правові радіо- і телевізійні журнали типу «Право», «Закон» та інші у
республіканському (Автономна Республіка Крим), обласних, міських і
районних центрах, які систематично інформують про законодавчі та інші
нормативні акти України, діяльність органів законодавчої, виконавчої та
судової влади, органів юстиції, а також про стан правопорядку, боротьби
з правопорушеннями тощо;

4) юридичні газети, метою яких є поширення правових знань;

5) організаційно-освітні: прес-конференції, брифінги, зустрічі, лекції,
бесіди, семінари, вечори питань і відповідей, консультації та ін. [8]

Заслуговує на увагу пропозиція про створення довідкової
інформаційно-правової телефонної служби для оперативних відповідей на
запитання індивідів, які відчувають потребу у виборі лінії своєї
поведінки з погляду її відповідності нормам права, закону.

Механізм правового виховання — це порядок перенесення правових ідей і
настанов, що містяться в суспільній правосвідомості, у свідомість
виховуваних (особи, громадської групи).

Функціональними елементами механізму правового виховання є такі:

1) суспільна правосвідомість;

2) система норм права;

3) способи і засоби правового виховання;

4) правосвідомість виховуваних, яких необхідно збагатити правовими
ідеями і настановами, що містяться в суспільній правосвідомості.

Стрижневою ниткою, яка пов’язує усі ланки (структурні елементи)
механізму правового виховання, є правова інформація, яка на рівні перших
трьох елементів виступає як оповіщувальна (дескриптивна), а на рівні
четвертого елемента — як командна (прескриптивна) інформація.

Суспільна правосвідомість і правосвідомість виховуваних — це внутрішня,
духовна частина механізму правового виховання, а система норм права,
способи і засоби правового виховання — його зовнішня, інструментальна
частина.

Механізм правового виховання особи в духовному внутрішньому зрізі
(правовиховний процес особи) можна зобразити у вигляді таких стадій:

1) накопичення правових знань, правової інформації;

2) перетворення накопиченої інформації на правові переконання, звички
правомірної поведінки;

3) готовність діяти, керуючись цими правовими переконаннями, тобто
поводитися правомірно, відповідно до закону.

Результатом дії механізму правового виховання є рівень правової
вихованості особи, її правова культура.

Правова вихованість — внутрішній духовно-правовий стан, у якому
перебуває особа в момент прийняття рішення про те, як поводити себе у
тих чи інших обставинах. Це стан правосвідомості особи, рівень її
правової культури, готовність до правомірної або протиправної поведінки.
Рівень правової вихованості — це не тільки знання права і розуміння
необхідності виконувати правові розпорядження. Він визначається ступенем
сформованості ставлення до права і правового закону як до цінностей, що
існують в демократичному суспільстві поза конкуренцією.

1.3. Правове загальне навчання

Правове загальне навчання — це єдина загальнодержавна система вивчення
законодавства, яка охоплює усі верстви населення, усіх державних
службовців. Правовий всеобуч і правова освіта — по суті одно й те ж.
Правова освіта, як і правове виховання, являє собою процес засвоєння
знань про основи держави і права, виховання у громадян поваги до закону,
прав людини, небайдужого ставлення до порушень законності і
правопорядку. Правова освіта — необхідний елемент правової культури,
умова правової вихованості особи. На всіх рівнях освіти повинно
проводитися правове навчання.

Структура освіти складається із освіти: дошкільної, загальної середньої,
позашкільної, професійно-технічної, вищої, післяди-пломної, аспірантури,
докторантури, самоосвіти.

В Україні розроблена «Програма правової освіти населення», затверджена
постановою Кабінету Міністрів України від 29 травня 1995 p., де,
зокрема, підкреслюється, що правова освіта є обов’язковою для всіх
дошкільних виховних, середніх освітніх, вищих навчальних закладів,
установ підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів, тобто увага
акцентується на наступності у справі правової освіти.

У зв’язку з необхідністю підвищення правової культури депутатського
корпусу всіх рівнів, а також працівників виконкомів рад народних
депутатів і державної адміністрації виникла необхідність в їх
професійній правовій підготовці.

Перехід до ринкових відносин викликав необхідність у правовій освіті
керівників, фахівців, посадових осіб комерційних корпорацій. Правова
освіта посадових осіб має на меті не тільки оволодіння мінімумом
правових знань, а й ставлення до їх використання: всі управлінські
рішення мають відповідати «літері» і «духу» закону.

Функції правового всеобучу:

— правова освіта і виховання молоді;

— правова освіта депутатського корпусу всіх рівнів;

— правова освіта працівників органів виконавчої влади на місцях;

— правова освіта працівників органів управління громадських організацій;

— правова освіта посадових осіб комерційних корпорацій — асоціацій,
концернів, міжгалузевих, регіональних та інших об’єднань;

— правова освіта правопорушників у місцях позбавлення волі та ін.;

— методичне забезпечення правового всеобучу (підтримання сукупності
сучасних принципів, форм, методів і способів правової освіти та
інформації, активна участь в їх здійсненні). З метою ефективного
вирішення завдань правового навчання громадян необхідним є об’єднання
зусиль державних органів і громадських організацій. Юридичні установи
(органи внутрішніх справ, прокуратура, суд, нотаріальна контора,
юридична фірма) покликані організувати конкретну участь
юристів-практиків і вчених у роз’ясненні населенню актів законодавства,
інформуванні громадян про стан охорони правопорядку. Поряд з навчанням
громадян конкретним правовим нормам важливо впровадити в громадську
свідомість випробувані часом і перевірені практикою правові аксіоми.

Правові аксіоми повинні містити знання про:

1) правові стимули — правові спонукання до законослухняної поведінки,
які створюють умови для задоволення власних інтересів суб’єкта
(наприклад, пільга, право на власність та ін.);

2) правові обмеження — правові стримування протиправної поведінки, які
створюють умови для задоволення інтересів контр-суб’єкта, охорони і
захисту суспільства (наприклад, обмеження дієздатності дітей;
встановлені законом виборчі обмеження та ін.).

Завдання юридичної науки — здійснити добір таких юридичних аксіом,
додержання яких виключало б розузгодженість поведінки людини з законом.
Завдання юридичної практики — впровадити їх у правосвідомість громадян
через ефективну професійну діяльність юриста-фахівця.

1.4. Правовий нігілізм: джерела і шляхи подолання

Однією із цілей правової освіти є подолання правового нігілізму —
антипода правової культури.

Правовий нігілізм — це деформований стан правосвідомості особи,
суспільства, групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням
вимог закону, цінності права, зневажливим ставленням до правових
принципів і традицій, однак виключає злочинний намір.

Ігнорування закону зі злочинною метою — самостійна форма деформації
правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення,
у тому числі кримінальні злочини.

Правовий нігілізм українського суспільства радянського періоду виник не
на голому місці: він мав глибокі історичні корені. Багатовікова правова
незабезпеченість суспільства, нерівність перед законом і судом, правовий
цинізм уряду та інших вищих органів влади, попрания національної
самобутності народу — все це, говорячи словами О. Герцена, «вбило всяку
повагу до законності» у Російській імперії, до складу якої протягом
декількох століть входила значна частина України.

Правовий нігілізм в Україні під час її входження в СРСР — результат
певної деформації правової свідомості і правового регулювання того часу.

У СРСР правовий нігілізм проявлявся у двох формах:

1) теоретичній (ідеологічній), коли в унісон з марксистсько-ленінською
теорією на державному рівні обґрунтовувалися ідеї:

а) про відмирання держави і права при соціалізмі — і тим самим істотно
принижувалася роль права;

б) про перевагу всесвітньої пролетарської революції над правами людини;

в) про перевагу постанов комуністичної партії над законами, вторинність
права, його відображеної реальності, яка обслуговує первинні реальності
— економіку і політику, та ін.;

2) практичній, коли відповідно до офіційної ідеології:

а) була накопичена величезна кількість нормативних актів, які або
морально застаріли, або містили декларації та заклики, або не мали
ясності і чіткості формулювань і суперечили один одному. Поширена
порочна практика, відповідно до якої закон не діяв доти, доки він не
обростав інструкціями або відомчими наказами, призвела до правової
деградації суспільства, породила недовіру в закон, зневагу до нього;

б) встановлені державою правові норми не додержувалися державними
органами, відомчими і посадовими особами, які прикривали порушення
законності виправдувальними поясненнями типу «в інтересах народу», «для
виконання плану» та ін., що спричинило відомчий правовий нігілізм, а
часто і правовий цинізм з боку вищих посадових осіб держави;

в) правозастосовні та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу
пріоритету доцільності над правом і законом.

Явища правового нігілізму (невизнання законів, негативне ставлення до
права) — найбільш поширена і укорінена форма деформації правосвідомості
населення в державах з авторитарним і тоталітарним режимами.

На цей час причинами прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:

— невпорядкованість законодавства, його нестабільність і суперечливість;

— низьку правову культуру;

— слабість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін. (див. §
«Правомірна поведінка. Причини нестабільності правомірної поведінки»).

Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового
нігілізму, слід назвати:

1) якість законів та інших нормативно-правових актів. Забезпечення
належної ролі закону в системі правових актів. Наявність стабільності та
однаковості в регулюванні суспільних відносин;

2) авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії.
Наявність розвинутої державної структури, здатної забезпечити виконання
права. Вдосконалення системи правоохоронних органів і правозастосовної
діяльності. Зміцнення законності. Підвищення ролі суду;

3) високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати.
Збереження самобутності правової культури. Поліпшення системи правової
інформації, професійного навчання і виховання юристів, інших посадових
осіб.

Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх
суб’єктів правоохоронної системи, що сприятиме подоланню недовіри
населення до правоохоронних органів. Додержання закону стане вигіднішим,
ніж його порушення, коли зміцниться надійність права, що означає, з
одного боку захист набутих прав, а з іншого — можливість будь-якого
громадянина, який не має юридіїчної освіти, знати свої права. Надійність
права припускає також стабільність правопорядку і можливість передбачати
зміст конкретних юридичних рішень.

РОЗДІЛ ІІ. ПРАВОСВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА –

ЯК РЕЗУЛЬТАТ ПРАВОВОГО ВИХОВАННЯ

2.1. Поняття і структура правосвідомості

Правосвідомість — одна із форм суспільної свідомості.

Свідомість людини, відображаючи об’єктивні потреби суспільного розвитку,
є передумовою і регулятором поведінки людини. Свідомість додає
цілеспрямованого характеру людській діяльності.

Свідомість як система включає різні форми відображення суспільних
відносин: політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми
суспільної свідомості є взаємозалежними і справляють взаємний вплив одна
на одну.

Правосвідомість становить відносно самостійну сферу (ділянку)
свідомості:

• суспільної;

• групової;

• індивідуальної.

В ній відображена правова дійсність у вигляді знань про право,
осмислення того, що є правом, яким воно було (ставлення до права минулих
років) і яким має бути (ставлення до майбутнього права), а також у
вигляді правових настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права,
роботу правозастосовних органів. Правосвідомість має бути властива не
тільки творцям юридичних норм, законодавцям, а й усім громадянам
держави.

Правосвідомість — це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які
виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого та
бажаного права, а також до діяльності, пов язаної з правом.

Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей
природного права, прав і свобод людини і оцінка чинного права з погляду
його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в
міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки
виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на
певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

У структурі правосвідомості суспільства виділяють такі елементи:

правова психологія правова ідеологія правова поведінка

психологічний ідеологічний поведінковий

Правова психологія — це сукупність почуттів і емоцій, що виражають
ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ. Це
неусвідомлене або не до кінця продумане ставлення до права, правових
явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної практики у
процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується
здебільшого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правова психологія
не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним
елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової
дійсності.

Наприклад, у дореволюційній Росії робітники, виражаючи своє негативне
ставлення до фабрично-заводського законодавства, ламали машини, громили
заводське обладнання. Вони емоційно реагували на зовнішні стосовно них
правові явища, у даному разі — на законодавство. В наші дні формування
інституту приватної власності і всього, що пов’язано з існуванням
приватного права, емоційно не сприймається певними верствами
суспільства, які виховані на психології колективізму і продовжують
керуватися її пріоритетами.

Правова психологія

Правові почуття, правові настрої, правові переживання правові практичні
знання,правові уявлення,правові погляди правові звички, правові
традиції, правові звичаї

Рухомі, емоційні пізнавальні, передбачають самооцінку, тобто вміння
критично оцінити свою поведінку з погляду її відповідності праву
нерухомі, стійкі, виступають як регулятори поведінки

Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій,
концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової
дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явиш.

Це концептуально оформлена, логічно систематизована, теоретично і
науково осмислена правосвідомість. Інтелект є провідним елементом
правової ідеології. Сучасна правова ідеологія грунтується на системі
теорій, ідей і принципів: теорії соціальної правової держави, принципу
поділу влади, теорії народного суверенітету, визнання пріоритету
загальнолюдських цінностей над класовими, принципу верховенства права,
переваги загальновизнаних норм міжнародного права над нормами
національного права та ін.

Правова ідеологія

правові ідеї, теорії, переконання правові поняття, правові категорії
правові принципи

Правова ідеологія і правова психологія можуть містити в собі
інтелектуальні та емоційні елементи, але в різних пропорціях, а також як
істинні, так і помилкові (міфологізовані) знання про правову дійсність.
Так, у СРСР офіційна марксистсько-ленінська ідеологія розглядала права
людини як державні дарування, а не як продукт природного розвитку. Це
була міфологізована державна ідеологія.

Було б невірним принижувати значення емоцій і почуттів (правову
психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеологією). Емоції та
почуття — необхідне тло, на якому виявляються (складаються,
реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емоції — сліпі, поки вони
не зливаються з об’єктивним підходом до дійсності, її раціональним
освоєнням. На рівні правової ідеології це усвідомлення реальності
виражається в мотивах, які формуються через цілі. Ціль вплітає
усвідомлені інтереси в зміст свідомої діяльності (інтереси служать
джерелом цілей), сприяє формуванню правової настанови на правову
(правомірну, неправомірну) поведінку.

Правова поведінка — вольовий бік правосвідомості, який являє собою
процес переведення правових норм у реальну правову поведінку. Вона
складається із елементів, що визначають її напрямок (характер), —
мотивів правової поведінки, правових настанов.

Правова настанова — готовність особи проявити активність у сфері
пізнання і реалізації права. Вона становить конкретну програму поведінки
у певних умовах, яка формується з усіх належних суб’єкту правових
(правомірних і протиправних) знань, оцінок, думок, настроїв, звичок,
навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, котрі
переходять в інтереси і прагнення.

Поведінковий елемент правосвідомості синтезує в собі раціональні та
емоційні моменти. Через нього відбувається реалізація психологічного та
ідеологічного елементів.

Правова поведінка проявляється у формі дій (вчинків), які впливають на
стосунки суб’єктів, або у формі бездіяльності, яка, навпаки, ніяких змін
у стані суспільних відносин не спричиняє. Перш ніж правова поведінка
зовні виразиться у вигляді правового вчинку, повинна виникнути правова
настанова, мотив правової поведінки у правосвідомості суб’єкта.

Виникнення правової установки припускає: 1) поінформованість про норму
права; 2) розуміння її змісту; 3) оцінку, тобто ступінь схвалення, норми
права; 4) ставлення до прав інших осіб; 5) емоційне переживання з
приводу функціонування норми права; 6) готовність до дії. Правова
настанова — суб’єктивний регулятор поведінки.

Отже, від поведінкового елемента правосвідомості залежить ступінь її
якісного стану (правомірна поведінка, правова активність, правове
порушення та ін.).

Правова поведінка

мотиви правової поведінки

— всебічне осмислення ситуації, невидимий процес розщеплення свідомості
на правомірну і протиправну правові настанови

— відображають готовність до певної правової поведінки в результаті
оцінки правових явищ, впливають на всі основні функції правосвідомості

2.2. Функції правосвідомості. Роль правосвідомості в процесі
правотворчості і правореалізації

Функції правосвідомості — це основні напрямки її впливу на правові
явища, правову систему в цілому. Правосвідомість — елемент правової
системи, поєднані з її іншими елементами:

системою права, системою законодавства, юридичною практикою, правовою
культурою тощо.

Основні функції правосвідомості:

1) когнітивна (пізнавальна, інформаційна) — припускає знання права,
поінформованість про нормативні акти, зміст юридичних норм; без
інформації про закон не може бути і ставлення до нього.

Відзначимо, що правова інформація — це сукупність документованих або
публічно проголошених відомостей про право, його систему та джерела
реалізації, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення
і боротьбу з ними, їх профілактику та ін.

Джерела правової інформації:

документовані юридичні акти і правові принципи (конституція, законодавчі
і підзаконні акти, міжнародні договори і угоди, норми і принципи
міжнародного права, а також ненормативні правові акти).

повідомлення преси, телебачення, радіо, публічні виступи та інші засоби
інформації з правових питань («Офіційний вісник України», газети «Голос
України», «Урядовий кур’єр», «Юридичний вісник України», телерадіоканал
«Право» та ін.);

2) правостворююча (ціннісна, емоційна) — припускає ціннісне ставлення до
законодавства, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на
правове, обов’язкове, необхідне. Ця функція свідчить про те, що
нормативно-правові акти виступають як зовнішнє вираження правосвідомості
суспільства і законодавчих органів держави;

3) регулююча (настановна) — припускає співвідношення поведінки людей з
чинною в суспільстві системою правових розпоряджень; мотиви і настанови
стосовно поведінки, врегульованої правом — відповідно до правових
дозволень і заборон.

У структурі правосвідомості особи кожній із функцій відповідають такі
блоки:

1) правові знання;

2) правові оцінки;

3) правові настанови.

Необхідність і обсяг правових знань особи обумовлені тим, наскільки
особа залучена до системи правових відносин. Набуття і засвоєння
правових знань здійснюються за допомогою соціального і правового досвіду
особи. Пройшовши через свідомість особи, правові явища викликають
ціннісне до себе ставлення:

оцінюються як правові знання, так і правова дійсність з погляду цих
знань. Відбувається процес не прямого відтворення в діях особи
оодержаних знань, а виникає їх переосмислений варіант, співвіднесений з
поглядами на правове, обов’язкове. Після цього виробляється правова
настанова, яка відображає готовність до певної правової поведінки. Блок
правових настанов містить також схильність до оцінки правових явищ,
виходячи з напрямку правової поведінки. Він впливає як на регулюючу
(настановну), так і на пізнавальну (когнітивну) і правостворюючу
(ціннісну) функції правосвідомості.

Правосвідомість може бути структурована на компоненти відповідно до
виконуваних ними функцій:

— когнітивний (пізнавальний, інформаційний),

— правостворюючий (цінносний, емоційний),

— регулюючий (настановний).

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної та
повної реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.

Роль правосвідомості в процесі правотворчості і правореалізації
виражається у тому, що правосвідомість:

— певною мірою як би випереджає юридичне право, є його безпосереднім
ідейним джерелом, передує йому, існує «до» права;

— діє «паралельно» з правом: уловлює потреби його вдосконалення в
напрямку відображення об’єктивних суспільних процесів; визначає зміни і
перспективи розвитку права; безпосередньо впливає на процес і результати
правотворчості;

— існує «після» права у тому сенсі, що служить орієнтиром вибору
доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норм права, які
застосовуються або реалізуються;

— є інтелектуальним інструментом ефективного використання законодавства,
тлумачення норм права;

— може використовуватися як важливий інструмент застосування аналогії
закону і аналогії права з метою заповнення прогалин у законодавстві;

— виступає як ідейно-моральний вимірник професіоналізму діяльності
посадових осіб у системі органів державної влади і місцевого
самоврядування;

— служить засобом забезпечення законності і справедливості застосування
правових норм (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за
правопорушення) та ін.

Право впливає на правосвідомість тим, що воно є найважливішим джерелом
її формування, перетворення і розвитку. Правда, зміст, напрямок цього
впливу не однозначні і залежать від якості законодавства, його
відповідності реальним потребам, від рівня роботи державного апарату
[8].

2.3. Правова культура: зв’язок із загальною культурою.

Види правової культури

Культура — це загальний спосіб існування людини, її діяльності та
об’єктивований результат цієї діяльності. Продуктами культури є уявлення
про добро і зло, звичаї, знаряддя праці, засоби комунікації та ін.
Культура — соціальне нормативна, а її норми — історично первинні, основа
всіх інших нормативних систем: релігії, моральності, естетики, права.
Право, як мораль і релігія, є інститутом культури, визначається її
змістом. Усі юридичні норми є нормами культури, однак не всі норми
культури перетворюються на юридичні норми. Суспільство добирає культурні
норми з настановою на включення їх до права. До числа відібраних
трапляють ті культурні норми, що мають найбільшу значущість для всього
суспільства, виконання загальносоціальних завдань держави. Не можуть
перетворитися на право ті правила поведінки, що не стали нормою
культури. Право — частина соціальної культури, яке визначає один з її
видів — правову культуру.

Правова культура тісно пов’язана з загальною культурою народу,
грунтується на її засадах, служить відображенням рівня її розвитку.
Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку
інших видів культури — політичної, моральної, естетичної. Це комплексний
процес, їх поєднує спільність завдання — створення морально-правового
клімату в суспільстві, який би гарантував особі реальну свободу
поведінки в поєднанні з відповідальністю перед суспільством,
забезпечував її права, соціальну захищеність, повагу її гідності, тобто
поставив би людину в центр економічних, соціальних, політичних,
культурних процесів.

Тісна взаємодія і взаємозв’язок проявляються між правовою і моральною
культурою. Оцінка правових явищ, здійснювана правосвідомістю, є не
тільки правовою, а й їх моральною оцінкою, визначенням їх відповідності
моралі суспільства. Тому будь-які порушення законності, ігнорування
законних прав і інтересів особи, недодержання вимог справедливості при
вирішенні питань про юридичну відповідальність завжди розглядаються як
аморальні явища. У свою чергу, правова культура справляє зворотний вплив
на моральну культуру. Вона служить необхідною умовою формування високих
моральних якостей громадянина. Знання і розуміння сутності і соціального
призначення правових явиш — права, правосуддя, законності, правової
відповідальності, непохитна переконаність у необхідності суворого
додержання норм права сприяють зміцненню у свідомості людини основних
принципів і категорій моралі.

Правова культура є складовою частиною і найважливішою засадою
демократії.

Залежно від носія правової культури розрізняють три її види:

1) правову культуру суспільства;

2) правову культуру особи;

3) правову культуру професійної групи.

2.4. Правова культура суспільства

Правова культура суспільства — це різновид загальної культури, який
становить систему цінностей, що досягнуті людством у галузі права і
стосується правової реальності даного суспільства.

Система цінностей — це активність суб’єктів права у правовій сфері,
добровільність виконання вимог правових Норм, реальність прав і свобод
громадян, ефективність правового регулювання, якісні закони, досконала
законодавча техніка, розвинута правова наука, юридична освіта, ефективна
юридична практика, стабільний правопорядок. Систему цінностей в галузі
права, що існують в реальному функціонуванні в суспільстві, називають
правовою реальністю, яка у структурному відношенні збігається з поняттям
«правова система».

Правова культура відображає такі зрізи правової реальності (правової
системи):

— структурно-функціональний;

— аксеологічний (оцінний).

Структурно-функціональний зріз уможливлює розкриття статики
(структурного аспекту) і динаміки (функціонального аспекту) правової
культури. Структурний аспект (статика) правової культури характеризує її
склад, внутрішню будову; функціональний (динаміка) — виникнення,
розвиток і взаємодію елементів правової культури між собою і з іншими
соціальними явищами, насамперед моральною, політичною та іншою
культурами.

Аксеологічний (ціннісний) зріз розкриває систему цінностей, створених у
ході розвитку суспільства і накопичених людством в галузі права, тобто
все те, що належить до правового прогресу.

Кожне суспільство виробляє свою модель правової культури. Структура
правової культури суспільства включає:

1) культуру правосвідомості — високий рівень правосвідомості, що містить
оцінку закону з позицій справедливості, прав людини;

2) культуру правової поведінки — правову активність громадян, яка
виражається в правомірній поведінці;

3) культуру юридичної практики — ефективну діяльність законодавчих,
судових, правозастосовних, правоохоронних органів.

Функції правової культури — це основні напрямки осягнення правових
цінностей — вітчизняних і світових.

Основними функціями правової культури є:

1) пізнавальна — засвоєння правової спадщини минулого сьогодення —
вітчизняної та іноземної;

2) регулятивна — забезпечення ефективного функціонував всіх елементів
правової системи і створення непохитного правопорядку;

3) нормативно-аксеологічна — оцінка поведінки особи, рівня розвитку
законодавства, стану законності і правопорядку відповідно до норм права
держави і міжнародних стандартів.

Показником правового прогресу є високий рівень правової культури. Рівень
розвитку правової реальності як особливої системної якості і є правовою
культурою. Правова культура в кожен даний момент «присутня» у кожній
даній крапці правової реальності, не збігається з нею цілком, але існує
в ній як складова частина, здатна виступати у вигляді показника
(характеристики) рівня розвитку цієї реальності.

2.5. Правова культура особи

Правова культура особи — це обумовлені правовою культурою суспільства
ступінь і характер прогресивно-правового розвитку особи, які
забезпечують її правомірну діяльність.

Правова культура особи включає:

1) знання законодавства (інтелектуальний зріз). Поінфор ваність була і
залишається важливим каналом формування к дично зрілої особи;

2) переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і
підзаконних актів {емоційно-психологічний зріз);

3) уміння користуватися правовим інструментарієм — законами та іншими
актами — у практичній діяльності (поведінковий зріз).

Правова культура особи характеризує рівень правової соціалізації члена
суспільства, ступінь засвоєння і використання ним правових начал
державного і соціального життя. Правова культура особи означає не тільки
знання і розуміння права, а й правові судження щодо нього як про
соціальну цінність, і головне — активну роботу з його здійснення, зі
зміцнення законності і правопорядку. Іншими словами, правова культура
ocoби – це її позитивна правова свідомість у дії. Вона включає
перетворення особою своїх здібностей і соціальних якостей на підставі
правового досвіду.

Змістом правової культури особи є:

1) правосвідомість і правове мислення. Правове мислення має стати
елементом культури кожної людини;

2) правомірна поведінка;

3) результати правомірної поведінки і правового мислення. Показником
правової культури особи є правова активність особи як вища форма
правомірної поведінки, що припускає:

1) наявність високого рівня правосвідомості; готовність до ініціативної
правомірної діяльності в правовій сфері на основі шанобливого ставлення
до права, переконаності в необхідності і справедливості правових норм,
їх добровільного здійснення, досконалого знання права (внутрішній
аспект);

2) цілеспрямовану, ініціативну, позитивну соціальне корисну діяльність
особи, що перевершує звичайні вимоги до можливої і належної поведінки,
спрямовану на розвиток демократії, зміцнення законності і правопорядку
(зовнішній аспект).

Правова активність — одна із змістовних характеристик особи. На відміну
від держав з тоталітарним режимом, де бажаною є людина конформістської
поведінки, а від активної намагаються позбутися, у державах з
демократичним режимом потрібна особа активна, зацікавлена в реалізації
правових норм і принципів у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Форми прояву правової активності різноманітні: сумлінна службова
діяльність, предметне обговорення законопроектів, участь у передвиборній
боротьбі як довірена особа кандидата в депутати та ін. Правомірна
активність особи досягається через схвалення і стимулювання суспільне
корисних дій і припинення шкідливих. Правова активність може бути як
епізодичною (дії громадянина по затриманню підозрюваного у вчиненні
злочину), так і постійною (виконання функцій народного засідателя).

Правова культура особи (загальна і спеціальна — професійна) сприяє
виробленню стилю правомірної поведінки, який формується залежно від:

• ступеня засвоєння і вияву цінностей правової культури суспільства;

• специфіки професійної діяльності;

• індивідуальної неповторності творчості кожної особи.

Культурний стиль правомірної поведінки характеризується сталістю
додержання правових принципів у правомірній поведінці, специфікою
вирішення життєвих проблем, яка виражається в особливостях вибору
варіанта правомірної поведінки в межах, визначених правовими нормами.

Правова культура професійної групи, або професійна правова культура, —
одна із форм правової культури суспільства, притаманна тій спільності
людей, що професійно займаються юридичною діяльністю, яка потребує
фахової освіти і практичної підготовки. Як правило, це культура робочої
групи, члени якої є службовими особами і носіями службової правової
культури.

Професійній правовій культурі робочої групи (колективу) та її членам
властивий вищий ступінь знання і розуміння правових явищ у відповідних
галузях професійної діяльності.

Правова культура юриста вбачається в критичному творчому осмисленні
правових норм, законів, правових явищ з погляду їх гуманістичного,
демократичного і морального змісту. [6]

Професійна культура юриста припускає:

1) знання законодавства і можливостей юридичної науки;

2) переконаність у необхідності і соціальній корисності законів і
підзаконних актів;

3) уміння користуватися правовим інструментарієм — законами та іншими
правовими актами в повсякденній діяльності, вдаватися до використання
всіх досягнень юридичної науки і практики при прийнятті і оформленні
рішень.

Професіоналізм і справедливість торжествують у юридичній практиці лише
тоді,коли юрист як служитель закону чесно виконує свій морально-правовий
обов’язок, постійно підвищує свою майстерність, опановує досягнення
теоретичної та практичної юриспруденції.

Разом з тим кожна юридична професія має свою специфіку, щообумовлює й
особливості правової культури різних її представників (суддів,
прокурорських працівників, співробітників органів внутрішніх справ,
юрисконсультів, адвокатів і т.д.). Причому рівень професійної культури,
наприклад співробітників міліції, є різним. Відмінності спостерігаються
в правовій культурі рядового і начальницького складу, офіцерів різних
підрозділів міліції: кримінальної, громадської безпеки, транспортної,
державної автомобільної інспекції, охорони, спеціальної міліції.
Професійна культура працівників автомобільної інспекції відрізняється
від аналогічної культури співробітників підрозділу кримінальної міліції
і т.д. Тут проявляється загальна закономірність: рівень професійної
культури співробітників міліції, як правило, тим вище, чим ближче вони
до діяльності, здійснюваної у сфері права. Правова культура повинна
характеризуватися більшою зрілістю і професіоналізмом.

Виділяючи три види правової культури, слід пам’ятати, що в реальному
житті вони тісно взаємозалежні: правова культура як соціальне явище
єдина; правова культура суспільства не існус поза правовою культурою
його членів (особи, групи); вона с умовою, формою і результатом
культурно-правової діяльносіі громадян та їх професійних груп [1].

Висновки

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

Правове виховання — це цілеспрямований постійний вплив на людину з метою
формування у неї правової культури і активної правомірної поведінки.
Основна мета правового виховання — дати людині необхідні в житті
юридичні знання і навчити її поважати закони і підзаконні акти та
додержуватися їх, тобто сформувати достатньо високий рівень правової
культури, здатний значно зменшити кількість правопорушень. Кожна людина,
знаючи свої права і обов’язки, може грамотно захищати себе від
незаконних дій з боку юридичних органів, то застосовують право.

Сутністю правового виховання є формування правової настанови на
узгодження прагнень і сподівань особи з інтересами і сподіваннями
суспільства, тобто процес вироблення непохитних правових ідей і
принципів у правосвідомості виховуваних, формування правової культури.

Зміст правового виховання — це процес цілеспрямованого і систематичного
впливу на правосвідомість особи (групи) за допомогою сукупності
(комплексу) правовиховних заходів, певних способів і заходів, які має у
своєму розпорядженні суспільство.

Функції правового виховання:

1) передача виховуваним (індивідам, громадським групам) певної суми
правових знань, навичок, умінь;

2) формування правових ідей, почуттів, переконань у правосвідомості
виховуваних, вироблення правової настанови на правомірну поведінку.

Способи правового виховання:

— правова освіта (або інакше: правовий всеобуч);

— правова пропаганда;

— юридична практика державних органів та інших організацій (наприклад,
правовиховна діяльність суду, прокуратури, органів внутрішніх справ,
юстиції, адвокатури і т.д.);

— правомірна поведінка громадян, їх особиста участь у здійсненні
(реалізації) та охороні правових норм;

— самовиховання.

Засоби правового виховання:

1) нормативно-правові акти, акти застосування норм права;

2) ознайомлювальні і роз’яснювальні матеріали про правові акти в пресі
(у кожній газеті мають бути рубрики типу «Правова освіта», «Юридичний
всеобуч», «Консультує юрист», «Запитуйте — відповідаємо»);

3) правові радіо- і телевізійні журнали типу «Право», «Закон» та інші у
республіканському (Автономна Республіка Крим), обласних, міських і
районних центрах, які систематично інформують про законодавчі та інші
нормативні акти України, діяльність органів законодавчої, виконавчої та
судової влади, органів юстиції, а також про стан правопорядку, боротьби
з правопорушеннями тощо;

4) юридичні газети, метою яких є поширення правових знань;

5) організаційно-освітні: прес-конференції, брифінги, зустрічі, лекції,
бесіди, семінари, вечори питань і відповідей, консультації та ін.

Заслуговує на увагу пропозиція про створення довідкової
інформаційно-правової телефонної служби для оперативних відповідей на
запитання індивідів, які відчувають потребу у виборі лінії своєї
поведінки з погляду її відповідності нормам права, закону.

Механізм правового виховання — це порядок перенесення правових ідей і
настанов, що містяться в суспільній правосвідомості, у свідомість
виховуваних (особи, громадської групи).

Функціональними елементами механізму правового виховання є такі:

1) суспільна правосвідомість;

2) система норм права;

3) способи і засоби правового виховання;

4) правосвідомість виховуваних, яких необхідно збагатити правовими
ідеями і настановами, що містяться в суспільній правосвідомості.

Стрижневою ниткою, яка пов’язує усі ланки (структурні елементи)
механізму правового виховання, є правова інформація, яка на рівні перших
трьох елементів виступає як оповіщувальна (дескриптивна), а на рівні
четвертого елемента — як командна (прескриптивна) інформація.

Список використаних джерел

Загальна теорія держави і права / За ред. В.В. Копєйчикова. – К., 2002.

Кутафіє О.Е. Основи держави і права: Навчальний посібник для поступаючих
у вузи. — М.: Юрист, 1996.

Лившиц Р.З. Современная теория права: Краткий очерк – М., 1992.

Нерсесянц В.С. Наш путь к праву. От социализма к цивилизму – М.1992

Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В.Лазарева – М.
Юрист, 1996.

Основы государства и права: Учебное пособие /Под общей ред.
С.А. Камарова – М. Манускрипт, Русь-90, 1996.

Охримович Ю. Теорія права. – К., 1991.

Скакун О.Ф. Теорія держави і права. Підручник / – Харків: Консул, 2001.

Теория государства и права: Курс лекций в 2-х томах / Под ред.
Профессора М.Н. Марченко – М. Юридический колледж МГУ, 1995.

Теория права и государства: Учебник для вузов /Под ред. Профессора
Г.Н.Манова – М. БЕК, 1996.

Чиркун В.Е. Основы сравнительного государствоведения. — М., 1997.

Юридичний словник-довідник. – К., 2001.

Див.: ст. 29 Закону України від 23 березня 1996 р. «Про освіту» із
змінами доповненнями.

PAGE

PAGE 36

PAGE 10

Похожие записи