Пошукова робота

Правова і правомірна поведінка. Правопорушення. Поняття, ознаки і види
правової поведінки

Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або
бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами
права і спричиняє юридичні наслідки.

Юридичне нейтральна поведінка не є правовою. Правова поведінка — форма
вияву свободи особи.

Правовій поведінці властиві такі ознаки:

1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка)
або як соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані
суспільних відносин у ході соціального розвитку;

2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності. Дія
безпосередньо впливає на відносини між суб’єктами. Бездіяльність, як
правило, є вербальною (словесною), складається із різних висловлень,
суджень і оцінок, які виражають внутрішній стан суб’єкта;

3) має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин
і можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати
своїми вчинками;

4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів,
які або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або передбачають
будь-які заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову
поведінку від інших типів соціальної поведінки;

5) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов’язана з:
а) реалізацією суб’єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей,
задоволення потреб, зазнання певних втрат); б) реакцією держави на
результати правової поведінки (стимулювання, охорона соціальне корисних
дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціальне шкідливі
дії).

Види правової поведінки:

правомірна

неправомірна (протиправна) — правопорушення

зловживання правом

— соціальне корисна, відповідає нормам права

— соціальне шкідлива, суперечить нормам права

— відповідає нормам права, але є соціально-шкідливою

Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індиферентними до права,
такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання.

Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків.

Елементи правового вчинку (суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт,
об’єктивна сторона) називають складом правової поведінки.

За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:

— фізичною (діяльність); — усною (вербальною);

— письмовою (документальною).

Правомірна поведінка. Причини нестабільності правомірної поведінки

Правомірна поведінка — це суспільно корисна правова поведінка особи (дія
або бездіяльність), яка відповідає розпорядженням юридичних норм і
охороняється державою.

Ознаки правомірної поведінки:

1) є суспільне корисною соціальною поведінкою, забезпечує
організованість і гармонійність громадського життя, стійкий
правопорядок, є найважливішим чинником вирішення завдань і функцій
держави і суспільства, задоволення інтересів суб’єктів права;

2) втілена в юридичну форму — відповідає нормам і принципам права;

3) має свідомо вольовий характер, який виражається зовні у вигляді дії
або бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права —
додержання, виконання, використання (громадянами), правозастосування
(посадовими особами), спричиняє юридичні наслідки — юридичні акти,
юридичні вчинки;

4) гарантується, охороняється державою.

Правомірна поведінка завжди містить два моменти:

— інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої юридичні
права і обов’язки. Важливою є не тільки наявність розвинутого юридичного
механізму захисту права на доступ до правової інформації, а й активне
практичне використання його громадянами;

— поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення своїх
юридичних прав і обов’язків.

Слід зважити на те, що правомірна поведінка складається із елементів —
правомірних вчинків, тобто таких, що мають суспільно корисний характер.

В основі правомірної поведінки лежить розуміння справедливості і
корисності розпоряджень правових норм, відповідальності перед
суспільством і державою за вчинки, що є показником соціальної зрілості і
юридичної грамотності особи.

Через правомірну поведінку право діє, поза неї воно мертве. Вид і міра
правомірної поведінки встановлені диспозиціями норм права. Правомірна
поведінка виступає як загальна форма реалізації суб’єктивних юридичних
прав і суб’єктивних юридичних обов’язків.

Саме правомірна поведінка становить сутність правопорядку. Через
правомірну поведінку здійснюється управління суспільством, його
життєдіяльність. Основна маса виникаючих і діючих у суспільстві
правовідносин має у своєму підґрунті правомірну поведінку.

Причини нестабільності правомірної поведінки в нашому суспільстві.

1. Економічні — процес руйнування старого господарського організму
(нежиттєздатного, але все-таки цілісного) значно випереджає становлення
української економіки як саморегульованої системи виробничих зв’язків і
матеріальних можливостей виробництва — на основі економічної волі.
Громадяни позбавилися звичних умов трудової діяльності і через
неможливість і нездатність (економічна неграмотність і небажання брати
на себе яку-небудь відповідальність) не можуть швидко адаптуватися до
нової економічної обстановки, виникли невдоволення, апатія,
агресивність, невпевненість у завтрашньому дні, балансування поведінки
на межі між правомірною і неправомірною.

2. Соціальні — соціальна напруженість як результат ослаблення соціальної
відповідальності держави і неврівноваженості соціальної політики.
Нерегулярною оплатою праці, підвищенням плати за комунальні послуги,
низьким рівнем соціального забезпечення (за наявності інфляції) держава
вільно або мимоволі провокує (незалежно від соціально-психологічної
нестійкості особи) нестабільність правомірної поведінки.

3. Політичні — розпад СРСР, скасування однопартійної системи,
утвердження ідеологічного і політичного плюралізму, труднощі формування
політичної системи українського суспільства виявили непідготовленість
демократичних громадських сил до швидких історичних перетворень,
відсутність прагматичної демократичної ідеології і політики для
перехідного періоду. Це привело до політичної хиткості суспільства, яка
спричинила й нестабільність правомірної поведінки громадян.

4. Ідеологічні — падіння колишніх ідеалів, низький рівень
правосвідомості як наслідок руйнування системи правового виховання, що
існувала раніше, і лише започатковане формування нової. Правосвідомість
громадянина виявилася непідготовленою до зняття криміналу з багатьох
діянь, що вважалися раніше злочинними (спекуляція товарами,
приватнопідприємницька діяльність, комерційне посередництво та ін.), і
одночасного вступу в дію принципу «дозволено все, що не заборонено
законом». Свободу вибору громадянин сприйняв як вседозволеність. Межа
між правомірною і неправомірною поведінкою була стерта.

5. Юридичні:

а) в галузі правотворчості — відсутність послідовності, логічності в
прийнятих законах і підзаконних актах, їх суперечливість підривають віру
в якість законів, служать підставою для правового нігілізму (наприклад,
нормативні акти про податки є неконкретними, неповними, казуїстичними);

б) в галузі правоохоронної діяльності — слабке розкриття злочинності,
корумпованість створюють умови для можливості обійти закон, породжують
хиткість правомірної поведінки.

Щоб правомірна поведінка перетворилася на норму життя для переважної
більшості населення, необхідні розвинута економіка, достатня для
задоволення життєвих запитів громадян, стабільний демократичний
політичний режим, додержання законності всіма посадовими особами і
громадянами, високий рівень правової культури.

Склад і види правомірної поведінки

Склад правомірної поведінки — це система ознак поведінки, яка відповідає
розпорядженням права.

Склад правомірної поведінки

Суб’єкт

Суб’єктивна сторона

Об’єкт

Об’єктивна сторона

— суб’єкти права: фізичні та юридичні особи, які визнані дієздатними і
делікто-здатними, тобто здатними здійснювати свої права і обов’язки та
нести юридичну відповідальність

— внутрішнє ставлення (зацікавленість, байдужість) суб’єкта права до
своєї діяльності та її результатів, визначення якості вчинків з яких
складається поведінка, їх оцінка

— явища навколишнього середовища, на які спрямовані правомірні вчинки:
матеріальні та нематеріальні блага, суспільні відносини

— зовнішня форма вираження правомірних вчинків: дія чи бездіяльність; їх
корисні результати; причинний зв’язок між діяннями та їх наслідками

Залежно від характеру правових розпоряджень розрізняють такі види
правомірної поведінки:

Належна Можлива

(соціальне необхідна) (соціальна допустима):

(захист батьківщини, виконання — бажана (участь у виборах, трудових
обов’язків, додержання правил дорожнього руху посадових осіб, вступ до
шлюбу); та ін.)

— небажана (розлучення,страйк та ін.).

— закріплюється в імперативдиспозитивних нормах як права, закріплюється,
як правило, у них нормах як обов’язки та забезпечується, крім як в інші
способи, державним примусом. суб’єкта, а не як його обов’язки,
реалізується відповідно до його волі (інтересу) і забезпечується
державою.

За об’єктивною стороною правомірна поведінка виражається в:

— дії;

— бездіяльності (наприклад, відмова обвинуваченого від дачі показань).

За особливостями суб’єктивної сторони розрізняють такі види правомірної
(законослухняної) поведінки:

• активну;

• звичайну (звичну);

• пасивну (конформістську — її різновид);

• маргінальну.

Активна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який
полягає в цілеспрямованій діяльності громадян, посадових осіб,
пов’язаній з реалізацією своїх прав, обов’язків, компетенції в рамках
правових норм і пов’язаний з додатковими витратами часу, енергії, а
іноді й матеріальних коштів.

Звичайна (звична) правомірна поведінка — це вид законослухняної
поведінки, що являє собою повсякденну службову, побутову та іншу
діяльність людини, яка відповідає розпорядженням правових норм, стала
звичкою і не потребує додаткових витрат і зусиль. Необхідність
здійснення поведінки лише правомірним чином стала для такої людини
звичною, навіть неусвідомленою в усіх аспектах.

Пасивна правомірна поведінка — це вид правомірної поведінки, який
виявляється в бездіяльності, умисному невикористанні суб’єктом належних
йому прав і обов’язків: неучасті у виборах тощо. Пасивна позиція
призводить до конформістської поведінки, тобто пасивно-пристосовницької,
яка не відрізняється від поведінки інших (принцип: «роби так, як роблять
інші») — до підпорядкування суб’єкта груповим стандартам і вимогам.

Маргінальна поведінка — це вид поведінки, який характеризується
«проміжним» (прикордонним) між правомірним і протиправним станом особи.
Маргінальна поведінка особи виражається в готовності до протиправних дій
у разі зменшення нагляду за її поведінкою, але не стає антисуспільною,
не призводить до правопорушення через страх юридичної відповідальності
(наприклад, пасажир оплатив проїзд в автобусі лише тому, що в нього
зайшов контролер).

Поняття і ознаки правопорушення

Правопорушення —це суспільне небезпечне або шкідливо неправомірне
(протиправне) винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатної особи,
яке спричиняє юридичну відповідальність.

Правопорушенню властиві такі ознаки:

1) має протиправний, неправомірний, характер, тобто суперечить нормам
права, чиниться всупереч праву, є свавіллям суб’єкта; являє собою
порушення заборон, зазначених у законах і підзаконних актах, невиконання
обов’язків, що випливають із нормативно-правового акта, акта
застосування норм права або договору, укладеного на основі закону;

2) є суспільна шкідливим[1] (наприклад, прогул,) або суспільна
небезпечним (посягання на життя людини). Суспільна шкідливість
(проступок) і суспільна небезпечність (злочин) — основна об’єктивна
ознака, що відрізняє правомірну поведінку від неправомірної. Юридичний
аспект шкідливості виражається в порушенні суб’єктивних юридичних прав і
обов’язків або перешкоді їх виконанню, матеріальний — у заподіянні
учаснику правовідносин матеріальних або моральних збитків;

3) виражається в поведінці — протиправній дії (крадіжка, розбій,
наклеп, образа) або бездіяльності (недбалість, прогул, залишення особи в
безпомічному стані). Думки, наміри, переконання, які зовні не виявилися,
не визнаються чинним законодавством об’єктом переслідування. Практика
переслідування за інакомислення є виявом репресивної суті тоталітарного
режиму в державі;

4) має свідомо вольовий характер, тобто в момент вчинення правопорушення
залежить від волі і свідомості учасників, перебуває під контролем їх
волі і свідомості, здійснюється ними усвідомлено і добровільно.
Відсутність свободної волі є юридичною умовою, за якою діяння не
визнається правопорушенням, навіть якщо воно і мало шкідливі наслідки.
Правопорушенням визнається лише неправомірне діяння деліктоздатної особи
(малолітні і душевнохворі деліктоздатними не вважаються);

5) є винним. Правопорушенням визнається лише винне діяння, тобто дія,
яка виражає негативне внутрішнє ставлення правопорушника до інтересів
людей, завдає своєю дією (чи бездіяльністю) збитки суспільству і
державі, містить вину. Вина — це психічне ставлення особи до свого
діяння і його наслідків[2]. Усі сумніви щодо доведеності вини особи
тлумачаться на її користь (ст. 62 Конституції України).

6) є кримінальним, тобто спричиняє застосування до правопорушника
заходів державного примусу, заходів юридичної відповідальності у вигляді
позбавлень особистого, організаційного і матеріального характеру.
Застосування державного примусу до правопорушника має на меті захистити
правопорядок, права і свободи громадян.

Відсутність зазначених ознак не дозволяє розглядати діяння як
правопорушення.

Склад правопорушення

Склад правопорушення — це система ознак протиправної поведінки,
необхідних і достатніх для притягнення до юридичної відповідальності.

Склад правопорушення:

суб’єкт

суб’єктивна сторона

об’єкт

об’єктивна сторона

Суб’єкти правопорушення — фізичні і юридичні особи

Фізичні особи як суб’єкти правопорушення повинні володіти
деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Вік
настання юридичної відповідальності фізичної особи є різним, що
визначено в окремих галузях законодавства.

Суб’єктами кримінального, дисциплінарного, матеріального правопорушення
виступають лише фізичні особи, цивільного — фізичні і юридичні особи,
адміністративного — переважно фізичні особи, а в окремих випадках,
встановлених у законодавстві, й юридичні особи (порушення правил
пожежної безпеки, невиконання вимог щодо охорони праці, порушення
законодавства про захист прав споживачів та ін.).

Юридична особа не може бути суб’єктом кримінального злочину. Ним може
бути посадова особа підприємства, організації, установи або особа, яка
виконує функції керівника організації, капітана морських, річкових і
повітряних суден та ін. Така особа іменується в юридичній літературі
спеціальним суб’єктом правопорушення. Вона може виступати суб’єктом
матеріального і адміністративного правопорушення.

Правопорушення, суб’єктом якого є юридична особа, являє собою не що
інше, як винну дію конкретних фізичних осіб, яка призвела до заподіяння
певної шкоди. Хоча суб’єктом відповідальності в таких випадках виступає
юридична особа, це не виключає можливості відшкодування збитків,
заподіяних організації внаслідок притягнення її до юридичної
відповідальності, самою винною фізичною особою. Наприклад, у ст. 452 ЦК
України закріплене положення про те, що особа, яка відшкодувала збитки,
завдані з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної
особи в розмірі сплаченого відшкодування, якщо інший розмір не
встановлений законом.

Суб’єктивна сторона правопорушення — сукупність ознак, які
характеризують суб’єктивне (психічне) ставлення особи до вчиненого нею
протиправного діяння і його негативних наслідків, а саме — вина, мотив,
мета правопорушення. Обов’язковою серед них є вина — безпосередній вияв
психічного ставлення до вчиненої шкідливої дії (або бездіяльності) та її
негативних наслідків

Вина виражається у формі умислу чи необережності:

умисел:

необережність:

прямий — усвідомлення особою протиправності своєї поведінки та бажання
настання шкідливих або небезпечних наслідків

непрямий — усвідомлення протиправності своєї поведінки, але байдужне
ставлення до настання можливих негативних наслідків

протиправна самовпевненість —

усвідомлення протиправності свого діяння і легковажний розрахунок на
можливість запобігання негативним наслідкам

протиправна недбалість — усвідомлення протиправності своєї поведінки та
небажання настання негативних наслідків, які в силу професіоналізму та
посадового становища можна і треба було передбачити

Мотив (наприклад, вбивство з корисливих і хуліганських мотивів) і мета
(наприклад, вбивство з метою приховання іншого злочину) враховуються при
кваліфікації правопорушення, визначенні міри покарання.

Об’єкт правопорушення — порушене матеріальне чи нематеріальне благо:
власність, життя, здоров’я громадян, суспільний порядок, суспільні
відносини, що захищаються нормами права

Об’єктивна сторона правопорушення — сукупність зовнішніх ознак, що
характеризують дане правопорушення:

протиправне діяння

шкідливий результат, що спричинився

причинно-наслідковий зв’язок між діянням і шкідливим результатом

Наприклад, тілесне ушкодження може бути тяжким, середньої тяжкості,
легким — відповідно до КК кожне з них утворює самостійний склад злочину.

Види правопорушень. Правопорушність

Для наукових і практичних цілей створені різні класифікації
правопорушень. Види правопорушень розрізняються між собою за ступенем
суспільної небезпечності (шкідливості), за об’єктами посягання, за
суб’єктами, за поширеністю, за ознаками об’єктивної і суб’єктивної
сторін, а також за процедурами їх розгляду.

Види правопорушень за ступенем суспільної небезпечності (шкідливості)

Проступок

Злочини

— відрізняються від злочинів меншим ступенем суспільної небезпечності

— відрізняються від проступків підвищеним ступенем суспільної
небезпечності

Проступки-делікти (лат. delictum — проступок) — це правопорушення, що
завдають шкоди особі, суспільству, державі і є підставою для притягнення
правопорушника до передбаченої законом відповідальності. Проступки
можуть бути: конституційні, дисциплінарні, адміністративні, матеріальні,
цивільно-правові.

Конституційні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди
порядку організації і діяльності органів влади і управління,
конституційним правам і свободам громадян, але не мають ознак складу
злочину.

Дисциплінарні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у невиконанні робітником, службовцем, військовослужбовцем,
студентом виробничих, службових, військових або учбових обов’язків,
порушенні правил внутрішнього трудового розпорядку. Підрив трудової
дисципліни завдає шкоди нормальній діяльності підприємств, установ,
організацій і спричиняє дисциплінарну відповідальність.

Адміністративні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у винному (умисному чи необережному) посяганні на
суспільні відносини, що складаються у сфері державного управління і
охороняються законом. Адміністративними проступками є вчинки, що
заважають здійсненню нормальної виконавчої і розпорядчої діяльності
державних і громадських органів і організацій, посягають на суспільний
або державний порядок, власність, права і законні інтереси громадян.

Як правило, вони регулюються нормами адміністративної, фінансової та
інших галузей права і не пов’язані з виконанням службових обов’язків
(наприклад, порушення правил протипожежної безпеки; незаконне
використання спеціальних технічних засобів негласного одержання
інформації; останнім часом — порушення митних правил: недоставлення в
митницю товарів і документів для контролю, пошкодження митного
забезпечення, розвантаження, видача і використання імпортних вантажів
без дозволу митниці, порушення зобов’язань щодо транзиту).

Новим видом правопорушення є податкові проступки — суспільне небезпечні
протиправні діяння, які порушують права і законні інтереси суб’єктів
податкових правовідносин. За їх вчинення встановлена юридична
відповідальність.

Матеріальні проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння, які
полягають у винному (умисному чи необережному) заподіянні шкоди майну
підприємства його працівником.

Цивільно-правові проступки — це суспільне небезпечні протиправні діяння,
які полягають у порушенні громадянами і організаціями майнових і
особистих немайнових відносин, що складаються між суб’єктами права і
становлять для них матеріальну і духовну цінність (наприклад,
невиконання зобов’язань за цивільно-правовим договором, поширення чуток,
що принижують честь і гідність людини).

Цивільно-правові проступки регулюються нормами цивільного, сімейного,
фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів цивільні проступки
не мають вичерпного переліку в законодавстві. Цивільно-правова
відповідальність носить значною мірою правовідновлючий (компенсаційний)
характер.

Залежно від характеру цивільно-правового порушення розрізняють:

— договірні правопорушення — пов’язані з порушенням зобов’язань сторін
цивільно-правового договору;

— позадоговірні правопорушення — пов’язані з недодержанням або
невиконанням вимог цивільно-правових норм.

Від цивільного правопорушення слід відрізняти: невинне заподіяння шкоди
або суб’єктивно-випадкову поведінку, об’єктивно-випадкову дію
непереборної сили, порушення майнових прав унаслідок правомірних дій —
рятування майна.

Від проступку слід відрізняти злочин.

Кримінальний злочин — це передбачене кримінальним законом суспільне
небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), яка полягає у посяганні
на суспільний лад держави, її політичну і економічну системи, власність,
особу, політичні, трудові, майнові та інші права і свободи громадян, а
так само інше суспільне небезпечне діяння, передбачене кримінальним
законом, яке полягає в посяганні на правопорядок (наприклад, вбивство
людини).

Якщо суспільне небезпечний проступок не заборонений кримінальним
законом, він злочином не визнається.

Якщо проступок має всі ознаки, перелічені в кримінальному законодавстві,
але не має підвищеного ступеня суспільної небезпечності, він також не
може бути визнаний злочином.

Для особи, яка вчинила злочин і притягнена до відповідальності, законом
як наслідок цього передбачена судимість.

Правопорушення за сферами громадського життя:

у сфері соціально-економічних відносин

у суспільно-політичній сфері

у сфері побуту і дозвілля

Правопорушення за колом осіб:

особисті

групові (колективні)

Груповими називаються правопорушення, вчинені об’єднанням дій членів
групи, які характеризуються певним ступенем спільності інтересів, цілей
і єдністю дій.

Звернемо увагу на міжнародні правопорушення.

Міжнародні правопорушення — це дії або бездіяльність суб’єктів
міжнародного права, які суперечать нормам і принципам міжнародного права
або власним зобов’язанням і заподіюють шкоду іншому суб’єкту, групі
суб’єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству.

Міжнародні правопорушення

міжнародні делікти (проступки)

міжнародні злочини

(наприклад, порушення торгових зобов’язань)

(наприклад, работоргівля, піратство, міжнародний тероризм та ін.)

У кожному із видів правопорушень можливі:

— рецидив — вчинення правопорушення того самого виду після застосування
примусового заходу за перше правопорушення;

— повторність — вчинення нового правопорушення до застосування
примусового заходу за перше правопорушення.

Крім того, частина осіб, які вчинили правопорушення і зазнали покарання,
після цього вчиняють правопорушення іншого виду (більш-менш тяжкі).
Мають місце і приховані правопорушення, їх безкарне вчинення негативне
впливає на моральну і правову свідомість як самих правопорушників, так і
тих осіб (особливо хитливих), що знали про їх вчинення.

Причини правопорушень:

1) фактори суб’єктивного характеру — низький рівень правової культури,
правовий нігілізм, омани в ціннісній орієнтації особи в умовах розвитку
ринкових відносин (наприклад, кримі-налізація економіки, що
продовжується, збільшення кількості збройних нападів на банкірів,
підприємців і об’єкти охорони);

2) конкретні суперечності в суспільстві, прояви суспільної кризи,
хиткість соціального становища, розбіжності рівня розвитку продуктивних
сил і потреб суспільства;

3) недоліки в правотворчості і правозастосуванні: суперечності
нормативно-правових актів, прогалини в законодавстві, слабка діяльність
правоохоронних органів та ін. (наприклад, рівне ставлення до всіх видів
власності вимагає вживання рівних заходів їхнього захисту), (див.
докладніше в § «Правомірна поведінка. Причини нестабільності правомірної
поведінки»).

Однією з характеристик суспільства є правопорушність. Якщо
правопорушення — це соціальне значущий акт індивідуальної поведінки, що
включає в себе, крім суспільних моментів, біологічні, фізіологічні,
психологічні характеристики, то правопорушність — соціальне явище, яке
являє собою систему (сукупність) конкретних правопорушень. Це один із
видів соціальних відхилень.

Правопорушність виступає як неминучий наслідок соціального розвитку,
пов’язаного з ним прогресу або регресу виробництва і обумовленого ними
розузгодження соціального статусу індивіда. Суперечності між потребами і
соціальними засобами їх задоволення, так само як і розузгодження статусу
індивіда (освітнього, культурного), неминучі. Невідповідність
(розузгодження) соціального статусу індивіда обумовлює замах на існуючий
суспільний порядок (наприклад, політичний діяч зловживає владою, щоб
«зрівняти» своє економічне становище з роллю в партії або державі; особи
найманої праці використовують нелегальні можливості, коли продаж власної
робочої сили не дозволяє їм задовольнити свої потреби, сформовані
суспільством).

Суспільство, побудоване на товарно-ринкових відносинах, може утримувати
правопорушність в її статичній рівновазі, але не здатне викорінити її.
Одним з найдійовіших засобів утримання правопорушності в необхідних
рамках є юридична відповідальність.

Зловживання правом

Зловживання правом — це особливий вид правової поведінки, який полягає у
використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать
призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству,
державі, окремій особі.

Можна назвати два види зловживання правом:

такі, що не характеризуються явною протиправністю

такі, що характеризуються явною протиправністю, тобто такі, що належать
до розряду правопорушень

— виражається в соціальне шкідливій поведінці уповноваженої особи, яка
спирається на належне їй суб’єктивне право

— виражається у виході особи за межі встановленого законом обсягу
суб’єктивного права, що спричиняє перекручення призначення права

Без суб’єктивного права особа не може зловживати їм. Будь-яке
суб’єктивне право має межі, оскільки воно є мірою можливої поведінки
правомочної особи у правовідносинах. Зловживання правом, як правило, —
це використання суб’єктивного права з порушенням меж його дії. Вихід за
встановлені законом межі дії суб’єктивного права спричиняє певні
юридичні наслідки, але лише у разі встановлення його компетентними
правоохоронними органами.

Зловживання правом є ненормальним (марним, незвичайним, шкідливим,
аморальним) здійсненням права, що виражається в недозволених конкретних
діях, які завдають шкоди іншій особі або загрожують чужому праву.
Наприклад, зловживанням правом є свідомі дії громадянина, якому належить
будинок на праві приватної власності, спрямовані на погіршення житлових
умов, з метою виселення наймача. Або інший приклад: член сім’ї наймача
жилого приміщення без будь-яких причин не дає згоди на обмін.
Зловживаючи своїм правом, він обмежує права інших членів сім’ї.

Зловживанням правом є удавані (мнимі) угоди, фіктивні шлюби, зокрема
реєстрація шлюбу без наміру створити сім’ю, а з метою незаконного
придбання жилої площі та ін. У наші дні нерідка держава провокує
громадян на зловживання правом. Наприклад, несвоєчасна виплата
заробітної плати громадянам з боку держави як носія владних повноважень
спричиняє зловживання правом громадянами в їх трудових,
розрахунково-кредитних, податкових відносинах з державою. Але навіть у
цьому разі зловживання правом недопустимо, оскільки, як бумеранг, воно
«обрушується» на державу і завдає шкоди всьому суспільству і конкретному
громадянину, в тому числі тому, хто зловживає правом.

Ознаки зловживання правом такі:

1) наявність в особи суб’єктивного права;

2) діяльність, спрямована на здійснення цього права;

3) використання цього права не за його соціальним призначенням, а з
заподіянням шкоди суспільним або особистим інтересам;

4) відсутність порушення конкретних юридичних заборон (тобто їх
додержання) або невиконання обов’язків (тобто їх виконання);

5) встановлення факту зловживання правом компетентними правозастосовними
органами;

6) настання юридичних наслідків.

Стримування зловживання правом — це боротьба не з самою поведінкою, а з
конкретними проявами правової поведінки, що завдають шкоди суспільству і
особі.

Протиправність поведінки як юридична ознака правопорушення при
зловживанні правом явно не виражена. Тому деякі вчені не схильні
кваліфікувати зловживання правом як правопорушення. Разом з тим його не
можна вважати і правомірною поведінкою, оскільки остання є соціальне
корисною. Врешті-решт, зловживання правом — це феномен або правової
поведінки (тут критерієм оцінки є літера закону) або протиправної
поведінки (тут критерієм оцінки є дух права).

Протиправність поведінки при зловживанні правом полягає в суперечності
не стільки закону, скільки правам та інтересам правопорушника.
Зловживання правом слід віднести до правової поведінки, яка може набути
неправомірного характеру, стати правопорушенням, але не завжди ним стає.

У разі встановлення факту зловживання правом воно не захищається і не
охороняється. Юридичні наслідки зловживання правом не традиційні: тут
відсутня юридична відповідальність, характерна для правопорушення.

Залежно від обставин конкретної справи настають такі наслідки
зловживання правом: визнання їх недійсними (його наслідків), заборона
дій, припинення здійснення суб’єктивного права без його позбавлення
тощо. Запобігання і припинення зловживання правом входить до компетенції
всіх державних органів.

Принцип заборони зловживання правом набув спеціального законодавчого
закріплення у деяких країнах (наприклад, у Росії), хоча в законодавчих
актах ще відсутнє поняття «зловживання правом», не названі його ознаки.
Лише у виняткових випадках — за наявності великого ступеня суспільної
небезпечності зловживання правом — законодавець визначає його як
правопорушення, встановлюючи заборонну норму і забезпечуючи її юридичною
санкцією.

Література

1. Абрамов А.И. «Слово о законе и благодати» киевского митрополита
Илариона как русская историософская реакция на
христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское
наследие Иллариона Киевского. — М., 1986. — 4.2. — 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. — Львів,
1992.-118 с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. —
Прага, 1941.-19 с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).
— Львів, 1998.-189 с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і
реальність.—К., 1994.—96 с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. — Нью-Йорк, 1961. — 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. —
Берлін, 1925.—48с.

9. Бачинський Ю. Україна irredenta. — Берлін, 1924. — 237 с.

10. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. — К., 2001.
— 256 с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині
Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової
діяльності. —Львів, 1998. —51с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за.ред. Юрія Книша.
— Вінніпег, 1993.- 166 с.

Похожие записи