Пошукова робота

Правотворчість. Поняття правотворчості, її відмінність від
законотворчості

Правотворчість — це правова форма діяльності держави за участю
громадянського суспільства (у передбачених законом випадках), пов’язана
із встановленням (санкціонуванням), зміною, скасуванням юридичних норм.
Правотворчість виражається у формуванні, систематизації, прийнятті та
оприлюдненні нормативно-правових актів.

Головне призначення правотворчості — встановлення нових правових норм.
Зміна і скасування застарілих правових норм сприяє затвердженню нових і,
відтак, вони входять до його складу як допоміжні прояви правотворчості.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а
також громадянським суспільством (народом) і його суб’єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних
норм;

3) набуває завершення в письмовому акті-документі, який називається
нормативно-правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка
встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно-цільову і організаційну спрямованість. Правотворчість
не можна зводити до законотворчості. Законотворчість є виключною
монополією представницьких вищих органів держави (в Україні — Верховної
Ради) або народу (громадянського суспільства) у передбачених законом
випадках.

Законотворчість — важлива складова частина правотворчості, яка
закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості — всі
нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та ін.
Вони з’являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів,
органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації,
комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Правотворчість — один з важливих напрямків функціонування громадянського
суспільства і держави, одна з правових форм («оболонок») їх діяльності,
її слід відрізняти від право-творення.

Правотворення — всі форми і засоби виникнення, розвитку та зміни права,
у тому числі і правотворчість.

Правотворчість — поняття вужче, ніж правотворення, вона — частина
правоутворення, його самостійна і вирішальна стадія (вищий рівень).
Ініціативу, пропозицію про необхідність прийняття того чи іншого закону
не можна вважати правотворчістю, хоча з ініціативи може початися
правотворчість. Обговорення проекту конституції населенням — це не
правотворчість, але може призвести до неї.

Правотворчість починається тоді, коли прийнято державне рішення про
підготовку проекту нормативно-правового акта, скажімо, закону. Головною
відмінністю правотворчості від правотворення є те, що творчість права
здійснюється державними органами або з їх санкції, дозволу.

Правотворчість —це насамперед форма владної-вольової діяльності
держави, формального нормативного закріплення міри свободи і
справедливості, яка включає дослідження, узагальнення і систематизацію
типових конкретних правовідносин, котрі виникають у громадянському
суспільстві, і спрямована на створення нормативно-правового акта.

Правотворення — форма виникнення і буття права в широкому правовому
полі: до правотворчості, поруч із ним, у вигляді правотворчості, після
правотворчості, у процесі реалізації права. Правотворення відбувається і
поза правотворчості державою, у рамках громадянського суспільства — у
правосвідомості, конкретних правовідносинах, правомірній поведінці,
правових теоріях, судових прецедентах і т. ін. Правотворення живить
правотворчість новими правовими ідеями, правилами поведінки, конкретними
рішеннями, угодами, котрі досліджуються, узагальнюються,
систематизуються державою, а по тому формулюються в нормах права,
зовнішньо виражених у нормативно-правових актах. Можна виділити такі
рівні правотворення:

1) гносеологічний — відбиває процес виникнення і розвитку права у формі
правосвідомості;

2) матеріальний — виражає формування права у вигляді конкретних
правовідносин, правомірної поведінки;

3) інституційний — відбиває існування права як системи правових норм.

Останній рівень правотворення є рівнем правотворчості.

Принципи і функції правотворчості

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні.
Загальні принципи правотворчості — незаперечні основні вимоги, що
виражають її сутність:

Гуманізм, тобто формування нормативно-правових актів на засадах
загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини,
створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і
держави;

2. Демократизм, тобто вираження в ньому волі народу, безпосередня або
через представників участь народу в розробці та прийнятті
нормативно-правових актів;

3. Гласність — відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення
проектів нормативно-правових актів, інформування про них населення;

4. Законність — прийняття нормативно-правових актів законним шляхом,
відповідно до конституційне закріпленого процесу правотворчості;

5. Науковість — ефективне використання досягнень юридичної та інших наук
при упорядкуванні проектів нормативних актів; проведення їхньої
незалежної наукової експертизи;

6. Системність — суворий облік системи права, системи законодавства,
узгодження з іншими нормативно-правовими актами.

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

• оперативність — незволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

• поєднання динамізму і стабільності — створення стабільного
нормативного акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і
зміни;

• плановість — за функціональним призначенням актів і строками їх
прийняття;

• старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів

• відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

• професіоналізм — залучення до розробки нормативних актів
кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених-юристів
і юристів-практиків, які мають необхідні знання і досвід;

• техніко-юридична досконалість — упорядкування нормативно-правових
актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є
обов’язковими для правотворчих органів;

• урахування місцевого досвіду — особливо в процесі прийняття
нормативних актів місцевого значення.

Функції правотворчості — напрямки діяльності, пов’язаної зі
встановленням, зміною або скасуванням правових норм, створенням і
розвитком законодавства.

Основні функції правотворчості:

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і
прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні
відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у ‘їх
регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень
з’являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку
ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про
біржу, приватизацію та ін.;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або
доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли,
не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не
займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є
кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж
суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства,
яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у
створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до
відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або
часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних
норм.

Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи
або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини;
або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного
питання на підставі загальних начал і значення законодавства (див. §
«Прогалини у праві»).

Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише
шляхом правотворчості.

Як відшукується прогалина? Під час застосування норм права — у суді
тощо. Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна
практика. Вироблене за допомогою аналогії вирішення юридичної справи не
повинно суперечити розпорядженням чинного законодавства. Воно може стати
підставою для удосконалення законодавства;

4. Функція упорядкування нормативно-правового матеріалу (кодифікаційна
або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції
є кодификація законодавства, що припускає обґрунтоване його відновлення.
Більш докладно про ко-дификацію, а також про інші засоби систематизації
законодавства див. у § «Систематизація нормативно-правових актів».

Стадії правотворчого процесу

Не слід ототожнювати правотворчий і законодавчий процеси. Законодавчий
процес — важлива складова частина право-творчого процесу, яка має
складний характер (див. § «Законодавчий процес»).

Правотворчий процес — система взаємозалежних процедур (стадій) при
ухваленні, зміні як законів, так і підзаконних актів. Стадії
правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути розбиті на ряд етапів.

Кожний вид нормативно-правових актів пов’язаний із компетенцією
державних органів певного рівня, а тому підготовка, розгляд і ухвалення
кожного виду актів в ієрархії актів мають специфічні ознаки. Ступінь
складності правотворчого процесу визначається тим, які
нормативно-правові акти ухвалюються — закони Верховної Ради, укази
Президента України, постанови Кабінету Міністрів, рішення органів
місцевого самоврядування та ін.

В юридичній літературі є кілька підходів до розуміння системи стадій, на
які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу,
оскільки автори використовують різні критерії їх виділення.

Пропонуємо класифікацію стадій правотворчості в узагальненому вигляді
(включаючи законодавчий процес і процес ухвалення підзаконних актів).

Класифікація стадій правотворчості подається на тлі процесу
правотворення. Спочатку зауважимо, що стадії правотворчості можуть
збігатися зі стадіями правотворення, однак процес правотворення не
вичерпується процесом правотворчості.

Стадії правотворення і правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія

— формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної
системи норм права — відбувається на рівні правосвідомості в результаті
виявлення волі народу (колективу), об’єктивно зумовленої потребами його
соціального життя;

— правотворча ініціатива (фр. initiative — почин) — обґрунтування
юридичної значущості правової регламентації — видання
нормативно-правового акта.

Цей етап правотворення характеризується дією об’єктивних чинників і
становить підготовчу стадію правотворчості;

2. Проектна стадія

— ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;

— розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його
тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої
ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у
вигляді норм права.

Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються
відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану
попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва
уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і
уряду.

Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь
спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з
яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і
організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають.

До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином,
законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об’єднання;

— попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим
органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні
органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні:
парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і
зацікавлених міністерств, резензування науково-дослідними інститутами та
ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно
відпрацьовується і редагується;

— обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту
з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені
на всенародне обговорення.

Цей етап правотворення становить початкову стадію правотворчості;

3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива
колегіальному правотворчому органу — офіційне прийняття проекту після
його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні
комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів.
Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва
затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному
порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації (див.
§ «Поняття підзаконного нормативно-правового акта»);

Цей етап правотворення характеризується активністю: вступає в дію
суб’єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

4. Засвідчувальна стадія

— підписання нормативно-правового документа;

— надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру
нормативних актів України;

5. Інформаційна стадія

— офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах
масової інформації, доведення його до відома виконавців.

Цей завершальний етап правотворення, який також має активний характер, є
заключною стадією правотворчості.

Види і форми правотворчості держави

Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:

• державою в особі державних органів та їх посадових осіб;

• громадянським суспільством і його окремими суб’єктами.

Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна
класифікувати за різними критеріями. Основний вид правотворчості —
правотворчість державних органів і посадових осіб.

Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:

1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з підготовкою і
прийняттям законодавчих актів (законотворчість).

У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган
держави — Верховна Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію,
тобто виключне право на прийняття законів і коло повноважень щодо їх
прийняття, передбачені Конституцією та іншими законами, її
законотворчість — провідна частина правотворчості і основної
конституційно-правової форми прийняття законів державою;

2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов’язана з
підготовкою і прийняттям підзаконних актів (підзаконна правотворчість).

Правотворчість інших державних органів України (правотворчістю
займаються практично всі державні органи) здійснюється на підставі і
відповідно до чинних законів, прийнятих Верховною Радою.

Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами
нормативно-правових актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень,
які визначаються місцем, яке посідається в системі органів держави
(Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови державних
адміністрацій на місцях та ін.).

Форми участі держави у правотворчості

безпосередня правотворчість

санкціонована правотворчість

спільна правотворчість

делегована правотворчість

— видання нормативно-правових актів органами держави і уповноваженими на
те посадовими особами

— санкціонування актів, прийнятих організаціями (комерційними і
некомерційними); попередній дозвіл їх видання

спільне прийняття нормативного акта (нормативні угоди)

— делегування правотворчих повноважень вищого органа держави нижчим

Безпосередня правотворчість держави — основна, яка полягає у виробленні
та прийнятті нових правових актів. Інші прояви правотворчості держави
(зміна або доповнення, скасування, систематизація) мають допоміжне
значення для формування системи права.

Санкціонована правотворчість полягає у затвердженні актів, прийнятих
організаціями громадянського суспільства — недержавними об’єднаннями:
суспільними (партіями, профспілками та ін.) і комерційними (акціонерними
товариствами та ін.), або в попередньому дозволі щодо їх видання.

Спільна правотворчість (нормативні угоди) — акти укладаються на
галузевих, професійних і місцевому, територіальному рівнях. Наприклад,
спільні акти органів держави і недержавних об’єднань; нормативні угоди
між різними суб’єктами права: профспілками, уповноваженими працівниками,
представницькими органами, органами виконавчої влади та ін. Нормативні
угоди усе ширше використовуються у правотворчій практиці України.

Делегована правотворчість — видання нормативно-правового акта за
уповноваженням, яке виходить із закону, або за прямим дорученням одного
(вищого) органу держави іншому (нижчому) зі збереженням певної системи
контролю з боку вищого органу за реалізацією делегованих повноважень.

Державні органи можуть делегувати правотворчі повноваження громадським
об’єднанням (наприклад, передати профспілкам функції соціального
страхування). При цьому норми, що створюються громадянськими
об’єднаннями, набувають якостей і властивостей правових норм, які
охороняються державою.

Ознаки делегованої правотворчості:

1. Делегована правотворчість полягає у попередньому дозволі органу
держави іншому органу (або організації) видавати нормативно-правові акти
з регулювання відносин, що входять до предмета відання першого.

2. Делегуються лише окремі повноваження, у результаті чого відбувається
тимчасове розширення повноважень органу, якому вони делегуються.

3. Делегування повноважень можливо на визначений час або без зазначення
строків. При делегуванні повноважень на певний строк не потрібно видання
правового акта, що відкликає повноваження: вони припиняються
автоматично. При делегуванні без зазначення строків повноваження можуть
бути відкликані в будь-який час за рішенням органу, який делегує.

4. Делегувати повноваження може лише вищий орган нижчому,

5. Делегуватися повноваження можуть органом у межах його компетенції (не
може передати більше повноважень, ніж має сам, і не може передати ті
повноваження, яких не має).

6. Делегування повноважень відбувається у формі письмового
компетенційного акта.

7. Орган, що делегує, обов’язково зберігає контроль за здійсненням
делегованих повноважень.

Делегування парламентом законодавчих повноважень іншим гілкам влади
Конституцією України не передбачено. У деяких країнах
романо-германського і англо-американського права має місце делегування
законодавчих повноважень парламентом уряду (таке делегування є
конституційно закріпленим). У цьому разі законодавчий акт, підготовлений
органом, якому делеговані такі повноваження, підлягає затвердженню
органом, що делегує, -парламентом (наприклад, ордонанси у Франції).

Приклади делегованої правотворчості в Україні:

1. 18.11.1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про
тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати
декрети в сфері законодавчого регулювання» із «метою оперативного
вирішення питань, пов’язаних із проведенням ринкової реформи».

2. Відповідно до Конституції України Верховна Рада делегує Президенту до
28.07.1999 р. право на видання схвалених Кабінетом Міністрів і
скріплених підписом Прем’єр-міністра нормативних указів з економічних
питань, неурегульованих законами, з одночасним поданням відповідного
законопроекту до Верховної Ради (див. про це розділ XV Конституції
України);

3. Відповідно до Конституції України і Конституції Автономної Республіки
Крим Верховна Рада АРК і Рада Міністрів АРК можуть виконувати делеговані
відповідно до Конституції України виконавчі державні функції та
повноваження на території АРК. Нормативно-правові акти з питань
виконання делегованих повноважень повинні прийматися відповідно до
Конституції України, законів України, актів Президента України, Кабінету
Міністрів України та на їх виконання (ст. 28 Конституції АРК та ін.).

За функціональним призначенням розрізняють:

— поточну правотворчість — пов’язану з первинним регулюванням суспільних
відносин, відновленням правових норм і заповненням прогалин;

— правотворчість для систематизації нормативних актів -систематизовану,
головним чином кодифікаційну правотворчість.

Види правотворчості громадянського суспільства

Види правотворчості громадянського суспільства за суб’єктами:

1. Законотворчість громадянського суспільства (народу) — референдум. Це
засадна конституційно-правова форма прийняття законів громадянським
суспільством;

2. Підзаконна правотворчість:

а) органів місцевого самоврядування (представницьких органів — рад
народних депутатів, виконавчих органів і виборних посадових осіб);

б) громадських організацій (партій, профспілок та і їх посадових осіб);

в) комерційних організацій (акціонерних товариств відкритого і закритого
типу та ін., їх посадових осіб);

г) трудових колективів (колективні договори й угоди).

Визнання безпосередньої правотворчості громадянського суспільства
(народу) як самостійного виду правотворчості є умовним, оскільки
референдум (народне голосування) — лише заключний етап правотворчості,
на якому відбувається затвердження нормативно-правового акта. Процес
його прийняття (обговорення, доробки тощо) здійснюється, як правило, у
представницькому державному органі. Громадянам на референдумі
пропонується лише сказати: «так» чи «ні». Водночас завдяки референдуму
громадянське суспільство виступає самостійним суб’єктом правотворчості,
надає законопроекту сили закону, який за своєю юридичною чинністю не
поступається законам держави. Таким чином, у правотворчості виражається
державна воля народу. Факт участі громадян у референдумі є підставою для
розгляду останнього як особливого демократичного виду правотворчості
громадянського суспільства.

Рішення, ухвалені всеукраїнським референдумом (конституційним і
законодавчим), мають найвищу юридичну чинність і не потребують
будь-якого затвердження. Вони служать правовою підставою правотворчої та
правозастосовної діяльності державних органів (про референдуми див.
главу «Загальне вчення про демократію»).

Правотворчість органів місцевого самоврядування примикає до
правотворчості державних органів і водночас утворює особливий,
відокремлений від держави вид правотворчої діяльності. Право створювати
і приймати нормативно-правові акти (рішення) надається представницьким
органам місцевого самоврядування і посадовим особам муніципальних
утворень міста, селища, села. Органи місцевого самоврядування
(наприклад, Ради народних депутатів районів у містах) утворюються
населенням для вирішення завдань місцевого значення, їх рішення діють у
суворо визначених територіальних рамках (див. § «Управління в
адміністративно-територіальних одиницях. Місцеве самоврядування»).

Нормотворчість громадських об’єднань (організацій) виражається у
розробці та прийнятті статутів, у яких визначаються права і обов’язки
об’єднання або організації, порядок їхньої діяльності, реорганізації та
ліквідації. Нормативні акти видаються також їх керівниками. Такі
нормативні рішення мають силу остільки, оскільки відповідають чинним
нормативно-правовим актам, виданим державою, і приймаються в межах
повноважень фундаторів і керівництва об’єднання. На відміну від
правотвор-чих функцій державних органів, нормотворча діяльність
громадських організацій, як правило, виключає самостійне прийняття ними
норм права.

Нормотворчість комерційних корпорацій полягає у виданні корпоративних
норм, спрямованих на регулювання питань життя колективу (як
використовувати отриманий підприємством прибуток, у якому порядку
провадити розрахунки з контрагентами та ін.) і на деталізацію,
конкретизацію законодавчих розпоряджень (наприклад, інструкція про
порядок провадження претензійної та позовної роботи — корпоративний акт,
який регулює порядок пред’явлення претензій на конкретному підприємстві
та який деталізує і конкретизує законодавчі положення). Нормотворчість
корпорацій виражається в статутах підприємств, які є актами
фундаторського характеру, а також у положеннях, правилах, посадових
інструкціях та ін.

Нормотворчість трудових колективів (державних і комерційних підприємств,
установ, організацій) спрямована на розвиток норм трудового права, які
поширюють свою дію лише на відносини одного підприємства, установи або
організації, де їх прийнято. Правотворчість трудових колективів
виступає, як правило, у вигляді нормативних угод, що містять обов’язкові
до виконання правові розпорядження. Такою нормативною угодою є
колективний договір — консолідований акт у галузі праці.

Колективний договір — правовий акт, що регулює трудові,
соціально-економічні та виробничі відносини між роботодавцем і трудовим
колективом на підприємстві, в установі, організації. Він укладається — з
одного боку — трудовим колективом в особі однієї або кількох профспілок,
інших уповноважених трудовим колективом представницьких органів; з
іншого боку — роботодавцем безпосередньо або уповноваженими ним
представниками.

Колективний договір укладається на підприємствах, в їх структурних
одиницях, наділених правами юридичної особи, незалежно від форми
власності, відомчої приналежності та кількості робітників[1];
поширюється на всіх робітників незалежно від того, чи є вони членами
профспілки, і є обов’язковим як для керівництва (власника), так і для
робітників. Він підлягає обов’язковому обговоренню і схваленню трудовим
колективом на загальних зборах (конференціях) робітників даного
підприємства, установи, організації[2].

У колективному договорі можна передбачити додаткові порівняно з чинним
законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги, як-от:
форма, система і розмір заробітної плати, умови і охорона праці
робітників, добровільне й обов’язкове медичне і соціальне страхування,
робочий час і час відпочинку та ін.[3]

Завдяки колективним договорам і угодам членам громадянського
суспільства, роботодавцям і робітникам надається можливість самостійно
встановлювати права і обов’язки, обмежувати втручання держави у сферу,
що становить приватний інтерес. Проте держава не усувається повністю із
цієї сфери і має право застосовувати примусові заходи до осіб, що не
виконують своїх зобов’язань за колективними договорами і угодами.

Судова правотворчість — особливий вид правотворчості

Не можна обминути мовчанкою точку зору деяких учених про те, що
особливим видом правотворчості є судова правотворчість. У
романо-германській сім’ї правових систем діяльність верховних судів має
конкретизуючий, а не правотворчий характер: вони виносять провідні
роз’яснення щодо правильного застосування вже чинних правових норм і не
містять нових норм права. Відповідно до ст. 40 Закону України «Про
судоустрій» провідні роз’яснення Пленуму Верховного Суду є обов’язковими
для судів, інших органів і посадових осіб, які застосовують закон.
Офіційно такі роз’яснення не мають нормативно-правового характеру і не
визнаються джерелом права. Суд — правозастосовний, а не правотворчий
орган.

Водночас слід визнати, що у певних ситуаціях у країнах
романо-германської правової системи судці «черпали» право безпосередньо
з життя, і навіть конкурували в цьому із законодавцем. Не виділяючи
судової правотворчості як особливий вид правотворчості в країнах
континентального права, відзначимо, що в них (у тому числі в Україні) є
тенденції до розвитку, хоча і скромному, елементів судової
правотворчості.

Будь-яке судове рішення, що ґрунтується, наприклад, на аналогії закону
або на загальних принципах права, може сприйматися судами після
проходження рішення через касаційну інстанцію як фактичний прецедент.

Французький дослідник P. Давид говорить про так звані «вторинні правові
норми», утворювані суддями в процесі конкретизації норм права,
сформульованих законодавцем. Він підкреслює, що зміст положень закону
тлумачиться суддями у тому значенні, яке найбільшою мірою відповідає
вимогам справедливості в момент застосування ними закону.

Шлях до творчого застосування закону суддями в Україні відкриває новий
Цивільний кодекс (Загальна частина), що включає норму про обов’язок
судів під час вирішення цивільних справ застосовувати закони з
урахуванням звичаїв ділового обороту, засад сумлінності, розумності,
справедливості. Таким шляхом він допускає елементи правотворчості в
діяльності судів при відправленні ними правосуддя, але лише в рамках
права, забезпечуючи тим самим принцип верховенства права.

Останнім часом у наукових колах України активізувалося відстоювання ідеї
про судову нормотворчість. На думку його прихильників, судова
правотворчість має стати найефективнішим засобом для того, щоб,
по-перше, заповнювати прогалини в законодавстві; по-друге, покласти край
знеціненню підзаконних актів; по-третє, усунути суперечності в чинному
законодавстві.

З одного боку, визнання законодавчих повноважень у суду призводить до
ігнорування принципу поділу влади, з іншого — принцип поділу влади не
може виключати внесок суду до правотворчості, наявність у нього
специфічних нормотворчих функцій, зумовлених необхідністю постійно
враховувати поступ соціального життя.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в
Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді
юридичних актів судових органів. До них передусім належать рішення
Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру
і спричиняти юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд
здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише
скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні
розпорядження. Внаслідок цього Конституційний Суд перетворюється на
суб’єкта законодавчої діяльності[4].

У діяльності Пленуму Верховного Суду також убачаються своєрідні
«законодавчі повноваження». Його постанови кваліфікуються не лише як
коментарі (інтерпретації) закону, але й як нормативні акти[5]. Можна
погодитися з тим, що деталізація правових норм, яка міститься в керівних
роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України, сприяє створенню нових
правоположень не лише правозастосовного, але й нормативного характеру.
Правда, форма вираження у керівних роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду
України дещо інша, ніж у норм права. Проте в структурному відношенні
вони складаються з тих самих елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція, і
їх дія поширюється на невизначену кількість випадків, на персонально
необмежене коло суб’єктів. Постанови Пленуму Верховного Суду і судових
колегій (в їх принциповій частині — мотивувальній, яка відбиває юридичну
позицію суду в конкретній справі) є своєрідними прецедентами тлумачення
норм права.

Зауважимо, що в англійському праві прецедент розглядається не лише як
народження нової правової норми, але й як своєрідна конкретизація
відповідної правової норми, застосовуваної судом (так звана деклараторна
теорія судового прецеденту).

Таким чином, в Україні де-факто існує судовий прецедент, проте він не
має офіційного законодавчого визнання.

У перспективі конкретні судові рішення в Україні можуть одержати владні
функції і бути поширеними на широке коло аналогічних ситуацій, тобто
набути сили і авторитету норми права.

Юридичні джерела (форми) права

Юридичні джерела (форми) права — вихідні від держави або визнані нею
офіційно-документальні форми вираження і закріплення норм права, які
надають їм юридичного, загальнообов’язкового значення.

Юридичні джерела (форми) права

Нормативно-правовий акт

Правовий прецедент

Нормативно-правовий договір

Правовий звичай

Правова доктрина

Релігійно-правова норма

Міжнародно-правовий акт

Загальносоціальні джерела права — економічні, соціальні, політичні,
морально-культурні та інші — породжують або об’єктивно зумовлюють
виникнення правових норм. Юридичні (спеціально-соціальні) джерела права
(нормативно-правовий акт, правовий прецедент, правовий договір, правовий
звичай, правова доктрина, релігійно-правова норма, міжнародний-право-вий
акт) виступають як офіційна форма вираження і закріплення правових норм.

Розглянемо кожне з юридичних джерел (форм) права.

Нормативно-правовий акт:

— офіційний акт-документ компетентних органів, що містить норми права,
забезпечувані державою (конституції, закони, укази президента, постанови
та ін.). Є основним юридичним джерелом права більшості країн, особливо
романо-германського типу (сім’ї) правових систем — Франція, ФРН, Італія,
Іспанія та ін.

Правовий прецедент:

— акт-документ, що містить нові норми права в результаті вирішення
конкретної юридичної справи судовим або адміністративним органом, якій
надається загальнообов’язкове значення при вирішенні подібних справ у
майбутньому. Є одним із провідних джерел права англо-американського типу
правових систем — Англія, США, Індія та ін.

Нормативно-правовий договір:

— спільний акт-документ, що містить нові норми права, які встановлюються
за взаємною домовленістю між правотворчими суб’єктами (результат
двосторонньої або багатосторонньої угоди) із метою врегулювання певної
життєвої ситуації, і забезпечується державою. На відміну від
договорів-операцій, які мають індивідуально-разовий характер,
нормативно-правовий договір розрахований на кількаразове застосування:
його зміст складають норми — правила поведінки загального характеру
(колективний, трудовий договір, типовий договір та ін.). Він має суттєве
значення у сфері комерційних відносин і майнового обороту. Може мати
місце між суб’єктами федерації (наприклад, Федеративний договір
Російської Федерації 1992 p.).

Особливим видом нормативно-правового договору є міжнародний-правовий
акт, що (на відміну від внутрішньодержавного нормативно-правового
договору) можна розглядати як самостійне джерело права.

Правовий звичай:

— акт-документ, що містить норми-звичаї (правила поведінки, які склалися
в результаті багаторазового повторення людьми певних дій), які
санкціоновані державою і забезпечуються нею. Держава визнає не всі
звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше
значення для суспільства, відповідають його інтересам і відповідають
історичному етапу його розвитки. Правовий звичай — найстародавніше
джерело права, він історично і фактично передував закону. Зберігав
значення в середньовіччя, не втратив популярності в сучасних правових
системах традиційно-общинного типу.

У цивільному праві сучасних держав континентальної правової системи
визнаються «звичаї ділового обороту», сфера застосування яких в
основному обмежена зовнішньоторговельними операціями.

Правова доктрина:

— акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї,
принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства,
усвідомлені суспільством і визнані державою як обов’язкові.

Правова доктрина не у всіх країнах є джерелом права, хоча значення
наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання
визнається законодавцями багатьох країн. У наші дні роль доктрини є
важливою для правотворчості: вона сприяє удосконаленню
нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій,
розвитку методології тлумачення законів.

Правова доктрина служила безпосереднім джерелом права в
англо-американській правовій системі: при вирішенні справи судді
посилалися на праці вчених; а також у релігійно-філософській правовій
системі: іслам, індуїзм, іудаїзм мають у своїй основі правила
загальнообов’язкової поведінки, почерпнуті з праць видатних юристів.

Релігійно-правова норма:

— акт-документ, що містить церковний канон або іншу релігійну норму, яка
санкціонується державою для надання їй загальнообов’язкового значення і
забезпечується нею. Релігійно-правова норма поширена в
традиційно-релігійних правових системах (наприклад, у мусульманських
країнах). У деяких країнах релігійно-правова норма тісно переплелася із
правовим звичаєм, традиціями общинного побуту (держави Африки,
Латинської Америки).

Міжнародний-правовий акт:

— спільний акт-документ двох або кількох держав, що містить норми права
про встановлення, зміну або припинення прав і обов’язків у різних
відносинах між ними. З санкції держави такий акт поширюється на її
територію, стає частиною внутрішньо національного законодавства. На
внутрішньодержавне право впливають джерела міжнародного права:
загальновизнані принципи міжнародного права, міжнародні договори (пакти,
конвенції) (див. § «Міжнародний договір»).

[1] В проекті Закону «Про внесення змін і доповнень до Закону України
«Про колективні договори та угоди» пропонується вважати обов’язковим
укладення договору на підприємствах з кількістю працюючих не менш ніж 15
чоловік.

[2] Загальні збори вважаються повноважними, якщо в них бере участь
більше ніж половина колективу, а конференція — не менше від 2/3
делегатів.

[3] Колективний договір підлягає реєстрації місцевими органами державної
виконавчої влади, порядок якої визначається Кабінетом Міністрів України.
Він набуває чинності з дня підписання його сторонами (підписується не
раніше ніж через п’ять днів з моменту його схвалення, якщо інше не
встановлено зборами (конференцією) колективу) або від дня, зазначеного в
ньому, і діє до часу складання нового чи перегляду поточного, якщо інше
не передбачене законом (докладніше див.: Закон України від 1 липня 1993
р. «Про колективні договори та угоди» та ст. 11 «Колективний договір»
Кодексу законів про працю України).

Література

1. Абрамов А.И. «Слово о законе и благодати» киевского митрополита
Илариона как русская историософская реакция на
христианско-идеологическую экспансию Византии // Идейно-философское
наследие Иллариона Киевского. — М., 1986. — 4.2. — 42-54.

2. Автобіографія Івана Франка // Культура. — 1926. — 4.4-9. — С.42-54.

3. Актуальні проблеми суспільно-політичного розвитку України. — Львів,
1992.-118 с.

4. Андрусяк М. Генеза й характер галицького русофільства ХІХ-ХХ ст. —
Прага, 1941.-19 с.

5. Андрусяк Т.Г. Шлях до свободи (Михайло Драгоманов про права людини).
— Львів, 1998.-189 с.

6. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 року. Міфи і
реальність.—К., 1994.—96 с.

7. Барка В. Правда Кобзаря. — Нью-Йорк, 1961. — 289 с.

8. Бачинський Ю. Большевицька революція і Українці. Критичні замітки. —
Берлін, 1925.—48с.

9. Бачинський Ю. Україна irredenta. — Берлін, 1924. — 237 с.

10. Бегей І. Юліан Бачинський: соціал-демократ і державник. — К., 2001.
— 256 с.

11. Бегей І.І. Політичні інститути суспільства в теоретичній спадщині
Юліана Бачинського. — Львів, 1999. — 67 с.

12. Бегей І.І. Юліан Бачинський: з життєпису, політичної та наукової
діяльності. —Львів, 1998. —51с.

13. Білецький Л. Руська Правда й історія її тексту / за.ред. Юрія Книша.
— Вінніпег, 1993.- 166 с.

Похожие записи