Право (друга половина 1950-х — перша половина 1960-х pp.)

Право України у період, що вивчається, розвивається, як і держава, по
шляху демократизації. XX з’їзд КПРС закликав усі партійні та радянські
органи пильно стояти на сторожі законності. Адже командні риси права
виявилися сильнішими і в багатьох випадках перемагали демократичну
тенденцію.

Гарантією зміцнення законності мала стати кодифікація загальносоюзного і
республіканського законодавства. В історії права УРСР це була уже друга
кодифікація. Кодифікаційні роботи розпочинаються тут у травні 1956 p.
Особливо вони пожвавилися після того, як Верховна Рада СРСР 11 лютого
1957 p. віднесла до відання союзних республік законодавство про устрій
судів союзних республік і прийняття цивільного, кримінального та
процесуального кодексів. У віданні Союзу РСР залишилося лише видання
Основ законодавства в цих галузях. Це нововведення мало за мету зміцнити
демократизм федеративної структури радянського права.

Вводився такий порядок кодифікації: щодо принципу верховенства союзного
закону спочатку розроблялися та приймалися Основи законодавства Союзу
РСР та союзних республік, а згодом, в розвиток цих Основ, в союзних
республіках розробляли та приймали кодекси.

Кодифікація провадилась зважено, забезпечувалась висококваліфікованою
підготовкою актів, що кодифікувалися. Поступово кодифікація
перетворилась в постійну частину повсякденної законодавчої діяльності
України.

Під час кодифікації, в період, що вивчається, в УРСР були прийняті та
стали чинними Закон про судоустрій УРСР (1959 p.), Кримінальний та
Кримінально-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 квітня 1961 p.).
Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси (набрали чинності з 1 січня
1964 p.)**, а також багато принципових нормативних актів майже з усіх
галузей законодавства. Однак не всі вони мали послідовно демократичний
характер, чимало з них були консервативними, що об’єктивно відображало
зусилля командно-адміністративної системи зберегти свої позиції.
Зокрема, зберігалася така з її основ, як участь партії, її центральних
органів у нормо творчому процесі, їх керівний вплив на цю діяльність.

У лютому 1962 p. Рада Міністрів УРСР доручила Міністерству юстиції до 1
жовтня 1962 p. підготувати до друку рукопис у шести томах хронологічного
зібрання чинних законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і
розпоряджень уряду, що були прийняті у період 1917—1961 pp. Це зібрання
призначалося до загального використання*.

Цивільне право. Основа цивільно-правового регулювання — право державної
власності — залишилася непохитною. Як завжди, воно спрямовується на
розвиток і зміцнення державної власності.

У цей період значно збільшується кількість об’єктів права державної
власності.

З відання Союзу РСР у безпосереднє відання України було передано чимало
промислових підприємств та галузей народного господарства (вугільна,
нафтова, паперова, деревообробна та ін.). Разом із тим були поширені
права України з управління підвідомчими господарствами. У 1953-1956 pp.
під управління України перейшло приблизно 10000 підприємств і
організацій. Це підвищило частину республіканської продукції з 36 до
76%**. Промисловість залишалась пріоритетною галуззю економіки. Старі
підприємства модернізувались, будувалось багато нових.

^Збільшення об’єктів державної власності було досягнуто також за рахунок
реорганізації, точніше — ліквідації промислової кооперації. Це
безпідставно, ненауково мотивувалося тим, що, нібито, кооперативні
підприємства, у порівнянні з державними хоча і були недосконалим видом
підприємств, але в процесі побудови соціалізму вони вже втратили
характер кустарно- кооперативного виробництва і по суті не відрізнялись
від державних. З 1956 p. розпочалось згортання промкооперації. Згодом
вона була повністю знищена, а її артілі передано до державної власності.

У середині 50-х років коло об’єктів державної власності поповнили нові
зернові радгоспи, а також радгоспи, у які були перетворені деякі
колгоспи.

Врешті-решт Україна виявилась перенасиченою промисловими підприємствами.
Але це поспішне перенасичення мало не лише позитивні наслідки, воно
негативно відбилося на стані природи та якості продукції.

Вже на початку 1957 р. обсяг промислової продукції в Україні у
порівнянні з 1940 p. збільшився у чотири рази.

Частина фонду державної власності направлялась на посилення колгоспного
ладу. У 1958 р. МТС були реорганізовані в ремонтно-технічні станції
(РТС), а їх техніка вводилась у цивільний обіг, щоб її могли купувати
колгоспи. Це нововведення розглядалося як юридична база зближення
власності державної і власності кооперативно-колгоспної. Головне ж
полягало у тому, що воно означало принципове визнання можливості
запроваджувати об’єкти державної власності — знаряддя виробництв — до
цивільного обігу.

Була визнана нова, третя форма соціалістичної власності — власність
громадських організацій, у тому числі, як виявилося, і власність
компартії.

Як і раніш, закон піклувався, щоб майно, яке знаходиться в особистій
власності, не використовувалось для одержання нетрудових доходів.

Розширюються житлові права громадян. Було скасовано адміністративне
виселення з будинків державних підприємств, установ і організацій
робітників і службовців, які припинили з ними трудові відносини.,

Цивільне право багато займалося врегулюванням договірних відносин між
підприємствами, господарськими організаціями. У травні 1955 p. було
знято заборону на продаж, обмін та відпуск на сторону обладнання і
матеріалів. Цей акт усував серйозні перешкоди цивільному розподілу та
перерозподілу об’єктів державної власності між їх володарями і
доцільному, за прямим призначенням, їх використанню.

Але підприємства і господарські організації все ж не мали необхідної
самостійності для участі у цивільному обігу. Вони підлягали
централізованому плануванню та адміністративному розпорядженню з боку
відповідних відомств.

Тим часом, особливо на початку 60-х років, усе більше усвідомлюється
необхідність використання вартісних важелів управління, йдеться про
підготовку до впровадження на підприємствах повного госпрозрахунку. На
жаль, цей напрямок у розвитку економіки і права не був належним чином
забезпечений.

Трудове право. У період, що вивчається, основним джерелом правового
регулювання праці залишався КЗпП 1922 p. Але його постійно доповнювали
норми, які розширювали трудові гарантії.

23 квітня 1956 p. було скасовано кримінальну відповідальність за
самовільне залишення роботи*. На початку 1957 p. відмовилися від
призивів-мобілізацій молоді до ремісничих та залізничних училищ.
Відтепер, як і до 26 червня 1940 p., працівник мав право припинити
трудові відносини, попередивши про це адміністрацію за два тижні до
вказаного ним строку залишення роботи. Таким чином було відновлено право
громадянина за власним бажанням укладати та розривати трудовий договір.

З метою поліпшення охорони праці підлітків заборонялося приймати на
роботу осіб, яким не виповнилося 16 років.

Йде процес скорочення робочого часу. З 10 березня 1956 р. для робітників
і службовців робочий день у передвихідний день скорочено на дві години.
З 1958 p. розпочало переведення усіх робітників і службовців на
7-годинний робочий день, який завершився у 1960 p.

Для певних категорій трудящих був встановлений 6-годинний робочий день,
наприклад для осіб, що були зайняті на підземних роботах.

Закріплювалися гарантії щодо надання щорічних відпусток підліткам.
Значно збільшилася тривалість відпусток, що надавалися вагітним жінкам
(з 77 до 112 днів).

Зростає роль матеріальних та моральних стимулів до праці. У 1954 p.
створено Комітет з питань праці та платні — спеціально для упорядкування
платні.

З 1957 p. підвищили платню для тих робітників та службовців, які мали
низьку зарплату. Для них був визначений мінімум платні.

Були скасовані прибутковий податок і податок з холостяків для самітних і
тих громадян, які одержували низьку платню чи стипендію.

СлиГмати на увазі, що в цей період платня всіх трудящих зросла також за
рахунок скорочення робочого часу.

У деяких виробництвах виплачували додаткову грошову винагороду за
вислугу років і бездоганну трудову діяльність.

У серпні 1956 p. було поновлено почесну форму винагородження — Ленінську
премію, яка присуджувалась за найбільш видатні праці в галузі науки,
техніки, літератури та мистецтва.

25 квітня 1956 p. було скасовано судову відповідальність робітників та
службовців за самовільне залишення підприємств і установ та за прогули
без поважної причини. Поняття самовільного залишення роботи зникає тому,
що поновлюється право громадянина за власним бажанням розірвати трудовий
договір) Ступінь суспільної небезпеки прогулів без поважної причини в
нових економічних та політичних умовах зменшився, тому до прогульників
застосовували заходи дисциплінарного чи громадського впливу.

Положення про права фабзавкомів і місцевих комітетів від 15 липня 1958
p. спрямовувало профспілки на активну участь в роботі по охороні праці.
На них покладався спеціальний контроль за виконанням адміністрацією
законодавства про працю. Новий порядок розв’язання трудових спорів,
уведений в дію 31 січня 1957 p., мав гарантувати і виробничу, і захисну
функцію фабзавкомів та місцевих комітетів. Але перш за все підвищувалася
їх роль в контролі за виконанням планів, керівництві соцзмаганням.

Поліпшуються, на жаль дуже повільно, умови життя громадян, які припинили
трудову діяльність за віком чи хворобою, непрацездатних осіб та осіб,
які втратили годувальника.(Помітною подією в удосконаленні соціального
забезпечення цієї категорії громадян став Закон про державні пенсії,
прийнятий у липні 1956 p. Він закріплював загальні принципи та порядок
призначення громадянам пенсії.

Закон мав ряд позитивних якостей. Перш за все він уніфіко-вував
критерії, якими належало керуватися при призначенні пенсії:

вік, трудовий стаж, середній розмір платні. При цьому показник віку і
розмір трудового стажу були знижені. Громадяни одержували право на
пенсію за старістю: чоловіки — при досягненні ними 60-ти років та при
стажі роботи не менш 25 років, жінки — при досягненні ними 55 років та
при стажі роботи не менш 20 років.

Обов’язково враховувалися умови праці. Для осіб, які були зайняті на
підземних роботах або працювали в інших тяжких умовах, ці показники
знижувалися.

Визначалися мінімум та максимум розміру пенсії. Пенсії
ни-зькооплачуваних трудящих підвищувалися, розміри невиправдано високих
пенсій знижувалися. Усувався розрив в розмірах загальних та підвищених
пенсій.

Колгоспне право. До 1953 p. було досягнуто довоєнного рівня сільського
господарства, але воно не забезпечувало зростаючих потреб населення у
продуктах харчування, а промисловості — у сировині. Сама організація
сільського господарства мала ще чимало недоліків. І це стримувало
економічне піднесення країни. Вересневий (1953 p.) пленум ЦК КПРС вперше
на весь голос повідомив про катастрофічний стан сільського господарства,
до якого призвели об’єктивні причини. До останніх відносилось порушення
найважливіших принципів господарювання, передусім принципу матеріальної
зацікавленості безпосередніх виробників і сільгоспартілей в результатах
праці, принципу поєднання особистого та громадського господарювання з
підпорядкуванням особистого інтересу громадському, а також обмеження
прав і самостійності колгоспів у веденні артільного господарства,
безініціативність колгоспників.

Колгоспне право цього періоду, як і раніш, виходить з хибного уявлення,
що сільськогосподарська артіль — єдино правильна форма ведения
господарства. Тому основна увага приділялася нормативному регулюванню
організації та діяльності колгоспів.

Продовжувався процес укрупнення колгоспів при тому, що кількість
колгоспів зменшувалася також за рахунок перетворення частини колгоспів в
радгоспи.

Усе виразніше визначаються негативні наслідки укрупнення колгоспів у тих
випадках, коли воно ведеться непродумано, про людське око. Один з них —
виникнення так званих безперспективних сіл, їх запустіння, загибель,
другий — гігантоманія, порушення гармонічної єдності між розмірами
об’єднаного господарства та можливостями цілеспрямовано управляти ним,
послаблення уваги до особи — члена великого господарства, в якому особа
губилася.

Розширюється коло об’єктів колгоспно-кооперативної власності. Виходячи з
того, що колгоспи отримали можливість самостійно використовувати
сільськогосподарську техніку, держава відмовляється від виключного права
власності на трактори, комбайни та інші сільгоспмашини, уводить їх до
цивільного обігу і продає за готівку колгоспам. Початок цим новим
відносинам в УРСР поклала травнева (1958 p.) постанова про подальший
розвиток колгоспного ладу та реорганізацію МТС, перетворення їх у РТС*.
До речі, МТС було ліквідовано за ініціативою УРСР. Наприкінці 1958 p.
1637 МТС України було перетворено у 731 РТС. Колгоспи УРСР придбали в
МТС 108000 тракторів, 43 000 зернових комбайнів та інших технічних
засобів на 4,3 млрд. крб. Ціни на техніку були дуже високими. Отже, ця
акція хоча й зміцнила технічний стан колгоспів, але знесилила їх у.
фінансовому відношенні.

З 1955 p. з відмовою від надмірної централізації у плануванні сільського
господарства колгоспи отримали право планувати власне виробництво
самостійно, разом з МТС (доки ті існували), щоб краще використати свої
землі та інші конкретні умови, які були в їх господарствах. Разом із тим
план мав ураховувати необхідність здобуття такого обсягу товарної
продукції, який би задовольняв потреби країни. Уся вироблена продукція,
за винятком тієї, яку колгосп здавав державі у вигляді обов’язкових
поставок, натуроплати МТС та закупок, надходила у розпорядження
колгоспу.

За рішенням вересневого (1953 p.) пленуму ЦК КПРС з колгоспів було знято
їх заборгованість на 1 вересня 1953 р. по обов’язкових поставках
продуктів тваринництва, картоплі та овочів. Були підвищені заготівельні
та закупівельні ціни на основні сільськогосподарські продукти.

¤?gdfi

?????fi?У 1958 p. внаслідок реорганізації МТС обов’язкові поставки
сільгосппродукції були скасовані і встановлена єдина форма заготівлі
сільгосппродукції — закуповування її у колгоспів. Закупівельні ціни були
знову підвищені.

Поліпшилася оплата праці колгоспників у громадському господарстві:
усувалися низькі норми оплати за трудоднями, зрівнялівка в нарахуванні
трудоднів, невірні їх витрати (наприклад, високі витрати трудоднів на
утримання управлінського апарату). Праця колгоспника, як і колгоспу в
цілому, оцінювалася не за середніми показниками, а диференційовано:
розрізнялися передові та відстаючі, заохочувалися добрі працівники. Нові
єдині розцінки за трудоднями повніше ураховували характер праці,
кваліфікацію працівника, кількість та якість виробленої ним продукції.
Впроваджувалася грошова оплата праці колгоспників. Передбачалося
регулярне щомісячне авансування і додаткова оплата праці*.

З покращенням матеріального стану колгоспників змінювалося також їхнє
моральне самопочуття. До них поверталося почуття гідності, особливо
після того, як у 1958 p. вони нарешті одержали, як усі громадяни,
паспорти.

Але з 1959 p. розпочалися утиски особистого господарства колгоспників,
з’явилися безгрунтовні, вольові розпорядження про скорочення розмірів
присадибних ділянок, а у деяких місцях — і про їх повну ліквідацію, про
обов’язковий продаж особистої худоби колгоспників до громадського стада.

На словах засуджуються порушення колгоспної демократії. Навіть йшлося
про притягнення винних у цих порушеннях до суду, незважаючи на їх високі
посади.

За постановою Ради Міністрів СРСР та ЦК КПРС від 6 березня 1956 р. «Про
Устав сільськогосподарської артілі і подальший розвиток ініціативи
колгоспників в організації колгоспного виробництва та управління
справами артілі»** загальним зборам як головному органу колгоспного
самоврядування надавалося право змінювати та доповнювати положення
чинного уставу, що визначали найважливіші питання внутрішнього життя
колгоспу: а) про розмір присадибних ділянок у зв’язку з дійсною участю
члена артілі в її громадському виробництві та з метою найбільш
раціонального використання землі; б) кількість рогатої худоби, овець,
свиней, птиці, які можуть бути в особистій власності колгоспників; в)
обов’язковий мінімум трудоднів, виходячи з потреб громадського
господарства у трудових витратах тощо.

Щоб піднести авторитет загальних зборів — вищого розпорядчого органу
сільгоспартілі — засуджувалася практика, коли райвиконком без відома
членів артілі відміняв рішення загальних зборів. Скарги колгоспників на
рішення загальних зборів в райвиконкоми мали розглядатися на загальних
зборах, а його повторне рішення з того ж питання вважалося остаточним.

Пропонувалося не допускати призначення членів правління та голови
колгоспу, додержуватися уставних строків їх обрання і регулярно
звітувати їм перед загальними зборами колгоспників. Але ці юридичні
положення в основному залишалися на папері. Тим більш, що у той же час
посилюється партійне керівництво колгоспами, поглиблюється безпосереднє
втручання в діяльність колгоспів місцевих партійних і радянських
органів. Голови колгоспів та інші керівники були зараховані в
номенклатуру партапарату.

Кримінальне право. Деякі демократичні зміни торкнулися і цієї галузі
права. Вони звужували сферу кримінальної відповідальності, пом’якшували
відповідальність за злочини, що не мали великої суспільної небезпеки,
посилювали відповідальність за найбільш тяжкі злочини проти життя та
здоров’я громадян тощо.

Головним завданням кримінального права була охорона суспільного та
державного ладу, соціалістичної власності, особи та її прав і всього
правопорядку від злочинних посягань. З особливою силою підкреслювалося
завдання запобігання злочинності.

Злочином вважалась дія чи бездіяльність, прямо передбачена чинним
законом. Законодавець рішуче відмовився від принципу аналогії в
кримінальному праві.

Проголошувалось та послідовно додержувалось положення про те, що
підставою кримінальної відповідальності є лише вина, без вини немає і не
може бути кримінальної відповідальності^

Вік кримінальної відповідальності підвищувався до 16 років. За тяжкі
злочини відповідальність наставала з 14 років.

Закон, що усував чи пом’якшував караність дії, набував зворотної сили,
тобто він поширювався і на дії, учинені ще до його видання. Закон, який
встановлював караність дії чи посилював її, зворотної сили не мав.

За час існування радянської влади деякі злочини були викоренені (збройне
повстання, контрреволюційний саботаж тощо). Дії, що раніш вважалися
злочинними, втратили свою суспільну небезпеку із зміною
соціально-політичних умов. Саме тому був скасований указ про заборону
продажу, обміну та відпуску на сторону устаткування та матеріалів, про
відповідальність по суду за ці дії.

Суспільна небезпека ще однієї групи злочинів зменшилася настільки, що
для боротьби з ними достатньо було заходів адміністративного впливу
(нанесення правил торгівлі, закон визнавав і мали під поняття суспільне
0.11 громадян, спрямовані на припинення злочинів отримання злочинця,
вважалися правомірними і тягли за собою кримінальної чи іншої
відповідальному випадку, коли ці дії вимушено заподіяли шкоду

Суспільне небезпечних діянь, які закон кваліфікував я і злочинні,
помітно зменшилась. Так, КК УРСР 1960 p. відмовився від понад 70
складів, які були передбачені у КК УРСР 1927 p.

Зменшилися й види покарань. Відмовилися від таких мір покарання, як
оголошення ворогом народу з вигнанням із СРСР назавжди, випровадження з
СРСР на певний строк, ураження у політичних правах за судом, у тому
числі й позбавлення виборчих прав. Поняття «ворог народу» вилучається з
юридичної термінології. Адже його запровадив Сталін як знаряддя розправи
з невинними людьми, бо це поняття було тавром, що знімало зі слідства та
суду обов’язок шукати докази вини особи.

Смертна кара — розстріл — була оголошена виключною мірою покарання. Його
застосування допускалося лише за зазначені у законі найбільш тяжкі та
небезпечні для держави злочини.

Різко знижувався максимальний строк позбавлення волі — з 25 до 15 років.
З 1959 p. широко практикується умовне засудження. Воно було відомо
радянському праву з 1918 p., але з середини 30-х років застосовувалось
рідко.

Успіхи у боротьбі зі злочинністю та запобіганні злочинам підготували
можливість правильного і доцільного застосування умовного засудження.
Його головне призначення — перевиховати винного, піддати його моральному
засудженню суспільства, передусім його трудового колективу. Умовне
засудження допускало обов’язкове залучення громадськості до
перевиховання засудженого, особливо тоді, коли вона клопоталася перед
судом про пом’якшення вироку шляхом умовного засудження.

У 1959—1960 pp. умовне засудження помилково застосовувалося до злісних
злочинців, у деяких випадках — навіть до небезпечних рецидивістів. Але
незабаром такі помилки стали усуватися, коли Верховний Суд СРСР
постановою від 4 березня 1961 p. застеріг проти застосування умовного
засудження до осіб, що вчинили тяжкі злочини. Зниження злочинності
призвело до змін у порядку звільнення судом від кримінальної
відповідальності і покарання. Однією з підстав для цього була така зміна
обставин до часу розслідування чи розгляду у суді, внаслідок якої діяння
втрачало характер суспільне небезпечного чи суб’єкт переставав бути
соціальне небезпечним. Іншою підставою могло бути визнання, що внаслідок
наступної бездоганної поведінки та чесного ставлення до праці особа до
часу розгляду справи в суді не може більше вважатися суспільне
небезпечною.

Проте сувора кримінальна репресія не виключалась. Вона застосовувалась
за невелику кількість суспільне небезпечних діянь та до малої кількості
осіб, що важко чи зовсім не піддавались виправленню та перевихованню
(шпигунів, диверсантів та інших ворожих елементів, а також
рецидивістів).

З 1959 p. були посилені покарання за такі злочини, як виготовлення і
збут підроблених грошей чи цінних паперів та порушення правил валютних
операцій, розкрадання державного чи громадського майна в особливо
великих розмірах, навмисне тяжке пошкодження та зґвалтування,
хабарництво, посягання на життя працівника міліції та народного
дружинника у зв’язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку.

Покарання призначалося лише за вироком суду. Додержувався принцип
індивідуалізації покарання. Гуманізація кримінального права
відобразилась в новому порядку умовно-дострокового звільнення від
покарання та заміни покарання більш м’яким.

Особа, яка була засуджена до позбавлення волі, виправно-трудових робіт,
заслання, вислання або направлення у дисциплінарний батальйон і довела
зразковою поведінкою і чесним ставленням до праці своє виправлення,
могла бути достроково звільнена від покарання після фактичного відбуття
не менше половини призначеного строку. Невідбута частина покарання могла
також замінятися більш м’яким покаранням.

У боротьбі з рецидивною злочинністю зазначені строки збільшувались. До
особливо небезпечних рецидивістів умовно-дострокове звільнення не
застосовувалось.

^Як завжди, у необхідних випадках видавались акти загальної чи окремої
амністії. Проте у березні 1953 p. загальну амністію було оголошено без
достатніх підстав, проведено поспіхом, некваліфіковано. її наслідком
став спалах злочинності. Саме тому не можна відносити цю амністію до
перших кроків десталінізації. У 1955 p. були амністовані деякі
громадяни, які співробітничали з німецькими окупантами. Тоді ж були
достроково звільнені німецькі громадяни, засуджені радянським судом за
вчинені ними у роки війни злочини.

Кримінальне судочинство. Для демократичного розвитку кримінального
судочинства велике значення мало скасування у 1956 p.

антигуманних, антинародних законів, які санкціонували особливий порядок
ведення слідства і судового розгляду у справах про терористичні
організації та терористичні акти проти працівників радянської влади
(постанова ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 р.) та у справах про шпигунство та
диверсії (постанова ЦВК СРСР від 14 вересня 1937 p.)*.

Основна увага кримінального судочинства, особливо у другій половині 50-х
років, приділялась встановленню справедливості щодо незаконно
репресованих, регулюванню процесу реабілітації невинно засуджених у роки
масових репресій.

Початок процесу реабілітації поклав Указ Президії Верховної Ради СРСР,
виданий у вересні 1953 p. Він надав військовій колегії Верховного Суду
СРСР право розглядати за протестами Генерального прокурора рішення
колишніх колегій ОДПУ, «трійок» і так званої «особливої наради» при НКВС
— МВС СРСР. Поряд з тим у 1954 p. було створено комісію президії ЦК КПРС
по розгляду злочинів Сталіна в період «великої чистки» (1936—1939) (це
так звана комісія А.Мікояна, який був її головою). У той же час були
реабілітовані відомі в Україні особи — партійні та державні діячі
В.Затонський, Е.Квірінг, С.Косіор, Ю. Коцюбинський, М.Скрипник,
П.Постишев, І.Якір.

Для прискорення реабілітації було створено приблизно 100 комісій, які
мали право реабілітації та помилування. Вони виїжджали у місця
ув’язнення і там переглядали справи політв’язнів. І хоча не все було
гаразд у роботі цих комісій, все ж вони відновили чесне ім’я сотням
тисяч невинно засуджених) Але ця робота не дійшла тоді до перегляду
фальсифікованих судових процесів над відомими діячами партії, держави та
науки. Логічним наслідком процесу реабілітації і відмови від політики
масових репресій, переслідування інакомислячих стала ліквідація
концтаборів.

Щоб підвищити роль місцевих судових органів у здійсненні судового
нагляду та одночасно посилити значення цієї стадії процесу, було
збільшено кількість судових інстанцій, які користувалися правом
перегляду справ у порядку нагляду. Наглядові функції були надані
Верховному Суду УРСР та обласним судам. У всіх цих судах був створений
спеціальний наглядовий орган — президія. Вона розглядала цивільні та
кримінальні справи у порядку нагляду за протестами голови свого суду чи
прокурора відповідного цьому суду рівня.

Перевага такого порядку судового нагляду очевидна — він спрощував та
прискорював наглядове провадження, підвищував відповідальність
нижчестоящих судів і гарантував дійсне правосуддя.

Було проведено ряд судових процесів над особами, винними в організації
масових репресій, застосуванні недозволених засобів слідства. Першим
таким процесом в СРСР стала справа Берії та його підручних Гоглідзе,
Деканозова, Кобулова та ін. У деяких випадках притягали до судової
відповідальності та засуджували при наявності неспростованих доказів їх
вини слідчих-садистів, активних учасників масових репресій. Але цих
процесів було небагато.

Як це не прикро, все більш затягувався реабілітаційний процес. Прізвища
злодіїв, винних у масових репресіях, знущаннях над мільйонами чесних
громадин, залишалися таємницею. Більш того, на початку 60-х років по
всій країні, в тому числі в Україні, знов розпочалися переслідування
інакомислячих. Гіркий приклад цього — судилище над талановитим адвокатом
Л.Лук’яненком. Він створив організацію «Український робітничо-селянський
союз», яка добивалася виходу України з СРСР мирним шляхом. Лук’яненко у
січні 1961 p. був засуджений за зраду Батьківщині до розстрілу. Потім ця
кара була замінена позбавленням волі на 15 років. Судів над дисидентами
було багато.

У здійсненні виправно-трудової політики все більше бере участь
громадськість. Вона клопотала про пом’якшення покарання, умовне
засудження, умовне дострокове звільнення, їй доручалася робота з
особами, що вже відбули покарання чи були умовно-достроково звільнені.
Саме громадськість мала допомагати колишньому в’язню у трудовому та
побутовому влаштуванні, увійти йому до колективу, почути слабе
повноцінною, потрібною суспільству людиною. Суд міг покласти на трудовий
колектив, зрозуміло з його згоди, обов’язки по нагляду за
умовно-достроковим звільненням протягом не відбутої частини покарання та
проведенню з ним виховної роботи.

Роботу громадськості з особами, які відбули покарання, спрямовували
наглядові комісії та комісії у справах неповнолітніх. Останні,
наприклад, могли віддати неповнолітнього, звільненого з колонії, на
поруки чи під нагляд колективу трудящих, громадської організації чи
окремих громадян за їх клопотання

Похожие записи